Роман Черковський
Очима звіра

 Чоловік, злегка покректуючи, розворушує на собі купу лахміття, якою намагається врятуватися від перших осінніх заморозків. “Ет, набридло мені це все, брате,” — звертається до мене, марно пробуючи запалити відвологлого сірника. Вчорашній недопалок, ніби підстрелений птах, нервово сіпається поміж його губ. “Треба звідси звалювати. Нема тут життя нікому, навіть нам з тобою. Питання лише, куди.” Нарешті тертя дає результат, і чоловік смачно затягується ядучим димом. В носі відразу ж крутить, я незадоволено зморщуюсь і видаю на-гора голосний пчих. “Що, не подобається? — лахмітник усміхається кутиками вуст. — Нічого. Як приїдемо в Штати, буду курити виключно “Мальборо”. Там, кажуть, добре. Можна жити навіть у картонних коробках. Не те що тут – не дочекаєшся, поки нарешті включать опалення”. Він, щоб проілюструвати свою думку, торкається холодних рур і погрозливо затискує кулака. В котельні, мабуть, не одному боляче пече в грудях. “Хотілося б ще до Іспанії, але я не знаю, як там ставляться до емігрантів. Зараз в Європі з цим, знаєш, трохи проблемно.”
     Я вже звик. Він мало не щоранку починає подібні розмови. Зараз, похитуючись, як відставний капітан останнього українського корабля, гепнеться головою до труби, що загрозливо бовваніє над ним, згадає про матір та жінку і, покашлюючи, булькне собі в гранчак залишки вчорашньої вечері.
     Він добрий чоловік. З ним можна не переживати, що здохнеш з голоду. Навіть посеред зими. У минулорічні морози, коли мене гнітила думка про запалення легень – а підстави були, зізнаюсь, серйозні, – він цілий тиждень тягав для мене теплу зупу з трапезної. Людина. Не те що Михалик – кавалка черствого хліба шкодував. Того й помер, як жалюгідна ворона: задубів під порогом школи. А цей навіть пугар завжди під ніс підсуне. “На, пий, розжени журбу свою, печаль.” Здебільшого відмовляюсь, але, бувало, й п’ю, коли направду хандра під шкірою гуляє. Сьогодні, мабуть, трохи хильну. Якщо Андрійович не забув, підемо до Барона. А він не забув. Пам’ять у нього добра, хоч він і каже, що вона здатна затримувати лише негатив, а всі бажані моменти зникають з неї швидше за воду в піщаному ґрунті або за кольоровий метал біля сміттєвика. Я маю іншу думку щодо пам’яті. Вона фіксує все. Це ми просто витягуємо з неї тільки те, що на поверхні, лінуємось копнути глибше. А може, нам так вигідніше. Коли є і чорне, і біле – важко розібратись, коли все сіре – не треба напружуватись. Ми – істоти сьогодення, каже він, нас немає в минулому, тому зайві копирсання в пам’яті нам ні до чого.
     Я його розумію. Його ще болять вчорашні рани. Ніколи не бачив його дочки з зятем, але уявляю їх досить чітко. Я навіть іноді чую їхні вечірні перешіптування і бачу зневажливо-грізні позирки зранку.
     — Я тобі давно казав: на дідька він нам здався?! Тільки сморід по всій хаті, поїсти на кухні гидко. Ще й півзарплати на нього йде.
     — А куди я його подіну?
     — Куди? Туди, куди всі дівають. Не переживай, не пропаде!
     У-у-у, яке воно мені все знайоме. А одного разу повертаєшся з прогулянки, а дверей тобі не відчиняють. Спеціально. Тільки чуєш зсередини знайоме шарудіння. Визирають у вічко — що ж ти будеш робити: просити, квилити, дерти двері... Але ти розумієш, що це кінець. Вони врешті зважились перейти від розмов до діла. Ти їм зараз не потрібніший за старий лантух.
     — Що, немає нікого вдома? Нічого, зараз прийдуть, — підбадьорює сусід.
     Але ти їх не видси, вони ж не чужі, та й ти не якийсь там ганебний сексот. Ідеш поважно донизу, ніби життя у тебе – як у сина директора м’ясокомбінату: сите й врівноважене.
     З Андрійовичем ми вже другий рік кантуємо. Він нам з Бароном відразу сподобався. У нас на справжніх людей нюх є. Розмірена хода і світлі очі з першого погляду видають у ньому добру людину. Не згоден, що всі народжуються добрими і лише суспільні обставини частину з них перетворюють на злих. Злі – вони й народжуються злими. Добрі ніколи нікого за хвіст не тягають. Навіть коли їм нудно.
     — Ну що, брате, ідемо глянемо, що нам Бог послав? — розганяє мої думи Андрійович, і ми через каналізаційний люк вибираємось ближче до сонця.
     До недавнього часу я дуже любив такі моціони рідним районом. Барон теж любив. Сьогодні минає тиждень, як його не стало... Ми вивертаємо назовні вміст кількох баків для сміття, я швидко віднаходжу звичну купу курячих кісток, зручно вмощуюсь на сонячному клапті асфальту і, дрімаючи, слідкую за повільними рухами чоловіка. Заліза сьогодні негусто, зате хтось викинув цілком пристойний портшез і цілу в’язку газет. Непогано. Їсти зовсім не хочеться. Шкода, що крісло не влізе в отвір люка. Андрійович у ньому міг би почуватися майже як вдома.
     — Сумуєш? — чоловік сідає поряд зі мною і проводить шершавою долонею за вухами. — Зараз віднесемо папір і підемо глянемо до школи, а потім – на могилку.
     Я знаю, на територію школи нам відтоді зась. Але нині дуже хочеться, і ніяка наволоч нам не завадить. Дітей на подвір’ї майже немає. Ідуть уроки. М’яко переставляючи лапи, вдивляюсь у зашторені вікна. Цікаво, якщо б я знав кілька формул з хімії, я був би людиною? Чи то тільки облуда, а справжність в іншому? Андрійович зупиняється. Бруківка чисто вимита, крові немає, залишився лише ледь вловимий, навіть моєму носові, запах смерті. У-у-у... Таки не стримуюсь і задираю голову до неба. Андрійович важко зітхає і зовсім мене не осуджує. Йому хочеться зробити щось схоже. Він теж високо піднімає голову і жадібно ковтає пекучу рідину з пласкої пляшки. Такий собі салют на честь Барона. Саме тут він востаннє глипнув на світ здивованими очима й від нестерпного болю показав йому ікла. Я заплющуюсь, хочу приховати вологість своєї печалі. Перед очима знову мигтять кадри тижневої давнини. Ось ми повертаємося з прогулянки, зграя здичавілих дітлахів ледь не зносить вхідні двері, вихором вилітаючи на подвір’я.
     — Тобі що, мудак, нема більше де псів вигулювати? — гарчить на Андрійовича якесь одоробло, тримаючи за руку перелякану через його ж крик дівчинку.
     Мовчання Андрійовича його ще більше розпалює і він перетворюється на китайський прапор: обличчя багряніє від злості, з-під брів сипляться гарячі зорі.
     — А якщо вони когось покусають, хто відповідати за це буде? Ти? Урод неприкаяний!
      Він відпускає дитячу руку і робить рішучий крок у наш бік. Ми з Бароном гавкаємо у відповідь.
     — Не треба, тату! — пищить перелякано мала, а в повітрі вже пахне порохом і гримить розкотисто постріл.
     Маленькі люди з цікавістю обступають нас півколом. Страх відступає перед видовищем. Барон тужливо скавчить і робить прощальні порухи тілом. Я усвідомлюю, що постріли будуть ще і, ламаючи об бруківку кігті, щодуху мчу у напрямку стадіону. Там дерева і кущі, там порятунок...
     — Вам що, минулого разу мало? — піднімає мені повіки шкільний вахтер.
     — Поминаємо, — просто відповідає Андрійович і простягає схожому на сушеницю дідові пляшку.
     Той відмовляється – мовляв, на роботі. Розгортає невеликий паперовий пакунок і кладе мені до лап бутерброд. Запах масла і свіжого хліба приємно лоскоче ніздрі. Я голосно облизуюсь і з вдячністю вдивляюся в порепане обличчя старого. Дарма що я лише пес. Всередині мене сумує Бог.


***
Джерело: бібліотека Чтиво http://chtyvo.org.ua
Оригінал: сайт Буквоїд http://bukvoid.com.ua