Роман Черковський
Невдаха

     Я народився за три десятки років до зламу тисячоліть в країні, де офіційно дозволеними кольорами були тільки два – червоний і сірий. Всі інші були табуйованими, а будь-який порух у бік різнобарв’я жорстоко карався випусканням того-таки червоного на сірий бетон. Перші напівсвідомі візуальні відбитки на моїй пам’яті зафіксували радісні й веселі сіро-багряні будні робітничого гуртожитку, що належав хімічному заводу – гордості нашого містечка й водночас засекреченому об’єктові для ворогів усього червоного і сірого. Ми із сестрою особливо любили ті дні, коли батьки не виходили на роботу. Тоді тато повертався додому не сам, як зазвичай на тижні, вихитуючись, ніби капітан на палубі величезного корабля під час шторму, а з товаришами, які щедро набивали наші кишені ірисками та барбарисками і вже за мить, запивши вишневим компотом, вистражданим мамою на спільній кухні під час немилосердної спеки, мутну й пекучу, але таку спокусливу, як саме пекло, горілку, брали до рук батькову гітару і ніжними, тривожними голосами виводили сумні пісні. Сусіди з благовінням на обличчях вслухалися в тужливі згуки за нашими дверима, а ми з сестрою тим часом тягали з пательні тітки Каті великі й масні, щедро обсипані сухарями котлети, які ще з півхвилини парували у наших задоволених ротах. Коли котлет залишалося рівно дві – для тітки Катерини та її чоловіка, ми швидко вшивалися до коридору, щоб уже звідти безпечно дослухатись до гармидеру, вчиненого обуреною аж до нападів астми жінки. Ми з Тетяною уявляли, як погрозливо, мов змії, шипіли її ріденькі волоски, закручені на старих бігудях, як здивовані гостинні батьки мило запрошували піти глянути на їхні перекуски і переконатись, що у них сьогодні рибний день, або ж забиратись до біса, якого вони, звісно ж, називали на ім’я.
     А ще ми з сестрою дуже любили хворіти. Тоді нас не силували до жодної роботи, і ми цілими днями тільки те й робили, що мордували телевізор, намагаючись на котромусь із трьох каналів віднайти хоча б пластиліновий мультик. Єдиною прикрістю за часів хвороби була вимушена потреба ковтати гіркі пігулки, виписані сліпою й напівглухою жінкою в білому халаті, яка, з острахом глипаючи на мого батька у сірій, розтягнутій пивом майці, мріяла якомога швидше від нас чкурнути.
     Вже тоді я почав усвідомлювати, що народився невдахою. Школа, поріг якої я майже щоденно переступав, уже котрий рік була однією з найменш престижних; розташована у робітничому кварталі, вона мала дуже мало шансів виплекати у своєму лоні не те що генія, а й простого поціновувала будь-якої науки. Випускники її, зазвичай, пройшовши гартівню місцевого ПТУ, вливалися в людський потік, що помірно рухався до прохідної заводу, впевнено ступаючи слідами своїх батьків. Вчителі, як нострадамуси чи кассандри, знаючи наперед нашу долю, не надто переймалися викладками своїх предметів, віддаючи перевагу виховному процесові й політінформації. Ідеологічно підкутий робітник удвічі кращий за професіонала, бо апріорі не може бути шпигуном з огляду як на невеликі знання, так і на патріотичні переконання, міркували вони.
     Нудьгу шкільних років ми розбавляли постійними бійками між класами, щоранковим, як чай і бутерброд з докторською ковбасою, ритуально-безглуздим обпльовуванням  всіх досяжних вікон та величезного верцадла у вестибюлі, а коли самим ставало гидко, переходили на пластилін. Ще однією, але вже небезпечною розвагою було обляпування чорнилом директорового незносимого, кольору кави з молоком, костюма. Незважаючи на те, що у знищенні модного строю двадцятирічної давнини брали участь геть усі, до лагідних, молочної білизни рук директора попадався виключно я. Не знаю, що він робив з костюмом, але наступного ранку на ньому не залишалося жодної цятки, натомість я був щедро вкритий червоно-сірими знаками.
     Навчання в бурсі мало чим різнилося від шкільної освіти. За тим хіба винятком, що зникли відмінники-сраколизи, які рятувалися по технікумах або ж, кому дуже вже поталанило, інститутах, а їхні вакантні місця зайняли селюки з найближчих сіл, яким після колупання в гної праця на нашому заводі видавалася райською забавкою. Переконуванню їх у тому, що життя – не такий вже й мармелад, ми з пацанами й присвячували весь свій час аж до вручення диплома робітника хімічної промисловості, яка, ніби на моє, невдахи, замовлення, почала швидко занепадати разом із розвалом імперії. Якщо в попередні роки майже увесь випускний курс знаходив свої прізвища у відділі кадрів заводу, то тогоріч нам ввічливо вказали на захід, схід, північ і південь країни.
     Так я опинився у війську, а Таня – у тому-таки ПТУ, але без будь-яких перспектив. Служба в армії мені подобалась. Непогане здоров’я дозволяло без надмірних зусиль зносити навантаження, а стосунки “рядовий – сержант”, “дух – дєд”, були моєю рідною стихією. Але за два місяці до того, як я мав “відкинутись”, мені знову не пофортунило: зелений “дух”, не витримавши принад маскулінного спілкування, вирішив мене застрелити. Полювання закінчилося для мисливця психушкою, для мене – відтятою половиною правої легені.



     Господи! Чого тільки не пригадаєш, лежачи під завалами своєї багатоповерхівки, зруйнованої в одну мить чи то землетрусом, чи терористами, а чи просто банальним вибухом газу! З кожною годиною стає дедалі тяжче дихати. Добре, хоч сіра пелена пилу потрохи вляглася і дає мінімальний шанс дочекатися-таки рятувальників на чолі, може, навіть із самим міністром. Я вірю, що влада зробить все від неї залежне, щоб віднайти мене ще живого і звільнити від цього жахливого бетонного полону. Вірю, але ні на мить не забуваю, що я невдаха.
     Десь поряд мала б лежати моя друга дружина. Але ніяких стогонів або інших ознак життя в радіусі найближчих метрів я не зауважую. Хтозна, може, сьогодні їй пощастило ще менше, аніж мені, і вона вже витає над руїною, з байдужістю розглядаючи копітку роботу еменесників, намагаючись розпізнати в розтрощених речах наші, й спеціально відводить рятувальників все далі від того місця, де нерухомо лежить моє тіло, а душа благає про допомогу. Вона мене любить, вона хоче, щоб я був з нею. Катерина – ідеальна дружина, сказала б більшість чоловіків. Вона належить до того типу жінок, яких зазвичай називають “сірими мишами”: ненав’язлива, проста, навіть безлика, я б сказав. У свої тридцять три вона сама майже добровільно пригнічує свою жіночність, щоб не привертати зайву увагу мужчин. Бо свого обранця вона вже знайшла і цілковито ним задоволена. Справжня тобі рідкість у наш час, “rаra avis”, як каже мій начальник. У неї два улюблені заняття: втупившись у телевізор, обростати мохом або ж, зачинившись у спальні з книжкою, про щось міркувати, причім роздуми ті аж ніяк не пов’язані з перспективами нашої сім’ї – вони, як висловився одного разу мій начальник, космополітичні. Мене це, зізнаюся чесно, дратує. Напевно, тому, що маю з ким порівняти. Перша дружина була її повною протилежністю, жінкою активною й ефектною. Поряд з нею, дарма що це траплялося нечасто, почував себе двояко: пихато розглядався довкола – от, мовляв, заздріть, козли, – й воднораз відчував на спині холод слизьких кпинів, поначіплюваних тими-таки цапами. Єва завше розуміла, що не створена для кохання. Вона була індивідуалісткою, і я до сих пір не можу збагнути, навіщо вона впустила мене у своє життя. Може, для того, щоб щось довести матері. Єва не мала потреби ані в захисникові, ані в комусь, хто б про неї дбав. Я радше виконував роль брата, а не мужа, і це мене теж не влаштовувало, бо зачіпало моє самолюбство і врешті призвело до розлучення, проти якого вона анітрохи не заперечувала. “Ти – людина вільна, і якщо тобі щось не подобається у наших взаєминах – адью”, – без будь-яких скандалів, спокійно відповідала вона, ніби йшлося не про шлюб, а про невдало зварений борщ. Я ніколи не шкодував, що був поряд із цією жінкою, а тим паче, що з нею вже не був. Єва була фригідною, а за такими, погодьтеся, шкодують тільки тоді, коли у стосунках з іншими стає аж занадто спекотно. Найбільш комфортно я почувався поряд з Мариною – своєю теперішньою любкою. Вона нікуди не втікала від мене і практично завжди була готова віддати своє розпашіле тіло. Я підозрював, що, окрім мене і чоловіка, її потішали інші коханці, але це не бентежило, бо ласки й тепла у неї ніколи не бракувало, а це було головне.
     Затамувавши подих, я обережно спробував поворушитися, побоюючись нового обвалу. Тіло затерпло, але рухалося, не викликаючи болю, – отже, обійшлося без ушкоджень. Тим гірше для мене: доведеться помирати при свідомості – лазила задушливими сутінками песимістична думка. Цікаво, зараз день чи ніч? Якщо день, можливо, таки знайдуть, якщо ніч – навряд чи дотягну до ранку, і тоді все, що було до цього, пса варте, хоч воно й так, як зчаста мовить мій начальник, “тема для Йонеско”.
     Хто такий цей Йонеско, я не знаю, але здогадуюсь, що шеф має на увазі щось безглузде, як моє життя. Звісно ж, у нього все по-іншому. Він – син колишнього директора, а нині – власника нашого заводу, депутат, як і його батько (правда, старий – Верховної, а він – місцевої ради). Хлопець непоганий, я – його особистий водій, і він лише зрідка забуває, як мене звати. Та я не ображаюся. Він за день зустрічається з такою кількістю людей, з якою я, певно, познайомився впродовж всього життя. Чому ж тут дивуватися? Він – пестунчик долі, я ж – невдаха, хоч ми й однолітки.
     Завтра мене, мабуть, звільнять. Шефові потрібно працювати. Він же не буде чекати, поки я оклигаю і вирішу свої житлові проблеми. А й справді, де я тепер буду жити, якщо не ґеґну? Держава виділить спочатку безкоштовне житло в готелі, а потім просторі апартаменти в новобудові – перейматись не варто! Я в це вірю. Гірше з роботою. Він чекати не буде. А якщо ще доведеться влаштовувати похорон дружини, тоді точно звільнить. Це ж займе десь днів три, а у нього справи державної ваги. Треба буде повертатись назад в автопарк. Ото вже дійсно невдаха.
     Дуже хотілося пити. На зубах скрипіли порохи. Десь здалеку, ніби з іншої планети, вчувалися голоси і гавкіт собак. “Шукайте, добре шукайте. Я тут!” – намагався кричати, але втомлені легені видавали тільки тихий хрип. Я астматично хапав рештки кисню, рясно покриваючись краплинами поту, що брудними струмками лоскотали лице. Звуки зверху стали тихішими. “Пройшли мимо”, – жахливу звістку розносила тілом свідомість. Я спробував припіднятись – і тут же вперся головою в холодну плиту, яка загрозливо висіла наді мною, готова щомиті розчавити мої спогади. Я влігся у вихідне положення. Брак кисню ставав дедалі відчутнішим. Почував себе окунем на кухні, коли ще відтяти голову не час, а у воду не кидають, дозволяючи бити хвостом у зав’язаному на два вузли пакеті. Я затих, вкотре намагаючись себе заспокоїти. Серце гупало в грудях, мов звихнений коваль. Нудило. “Ще цього бракувало. Тільки блювотиння мені й не вистачало”. Вдихи ставали частішими і більш затяжними. Я задихався… Перед очима, здавалося, мерехтіли рої мошок, що, швидко обертаючись, ніби в центрифузі, рухалися до яскравого світла, яке внаслідок кількох спалахів з’явилося вдалині. Мене зсудомив жах. Я чітко усвідомлював, що вже за кілька хвилин сам почну зменшуватися до розмірів комахи, не в змозі протистояти нездоланному бажанню бути поглинутим променистою енергією світла…


     P.S. Тетяна, вся в чорному, тихо схлипуючи, стояла біля двох свіжих могил. Дбайливо розгорнувши газету, дістала свічки. “Поможи”, – звернулась до чоловіка, що, використовуючи той-таки часопис, намагався заховати їх од вітру. Свічки нарешті розгорілись. Чоловік випростався й мимоволі глянув на шпальту. Повідомляли про зірваний джек-пот національної лотереї. Виграш – понад три мільйони. Переможець, правда, ще не зголосився, хоча відомо, в якому місті був куплений білет. “Отаке воно життя: комусь – мільйони, а комусь…” – чоловік спересердя махнув рукою, витираючи сльозу. Йому й на думку не могло спасти, що щаслива комбінація цифр мирно лежала всього в кількох метрах від нього, в правій верхній кишені піджака його загиблого шурина.


***
Джерело: бібліотека Чтиво http://chtyvo.org.ua
Оригінал: сайт Буквоїд http://bukvoid.com.ua