Роман Черковський Мізантроп Нарешті думки Сильвестра про зміну помешкання почали обростати матерією. Бажання покинути однокімнатну барлогу старої багатоповерхівки в середмісті з’явилися в нього наступного ж дня після заселення. Підставою були не численні вади ветхої будівлі, старанно приховані попередніми власниками, не дискомфорт від центральної частини міста з її перманентними корками, і навіть не присутність у квартирі полтергейстів, домовиків чи іншої потойбічної чортівні. Причина із крові й плоті спокійнісінько собі мешкала поряд на відстані кількасантиметрової плити з бетону, що виконувала майже уявну роль стіни між сусідами. На жаль, особа ця не була жіночої статі, яка нав’язливо домагалася інтимних чи ще якихось розваг від самотнього сусіда, як можна було б припустити. То був звичайнісінький собі рогуль, нероба і лобуряка, з вигляду небайдужий до наркотичних стимуляторів, єдиною розвагою якого була музика, причім байдуже якого стилю чи напряму, аби лише гучність досягала відповідних децибелів. А що молодик лише зрідка виходив провітритись, то музика не змовкала цілими днями. Вона була вічністю, нестерпним болем і танталовими муками Сильвестра. Чоловік ніколи раніше не міг подумати, що мистецтво, яке здатне за допомогою механічних коливань створювати в уяві чудесні образи, стане йому таким осоружним, ненависним і здатним витворювати хіба що подобу Калібана. Хоч, власне, йшлося вже не про музику, а про те вторинне басовите гупання, що настирливо повзло стінами, стелею, підлогою, дзвеніло віконними шибками, просочувалося крізь розетки. В голові Сильвестра воно не змовкало вже навіть тоді, коли сусід вимикав музичний центр чи комп’ютер (чоловік і досі не знав, що саме було джерелом його страждань). Важливо було те, що воно породило в Сильвестрові ненависть. До людей взагалі й до сусіда зокрема. Бачилися вони нечасто, а коли й зустрічалися випадково на вулиці чи в під’їзді, то ніколи не віталися. Лише міряли один одного поглядами: один глузливо іронічним, другий – неприховано ненависним. Тільки через півроку Сильвестр довідався, що сусід – його тезка. Це при тому, що ймення їхнє було вельми раритетним у тій місцині. (Іронія долі? Збіг обставин? Хто зна). На початках кілька разів Сильвестр намагався викликати хлопця на розмову, та його вербальні атаки наштовхувались на абсолютну байдужість та холодні скляні очі сусіда, а потім двері взагалі перестали відчинятися перед ним. Правоохоронні органи мляво реагували на численні скарги чоловіка. (“Законодавство недосконале і неврегульоване. Та й всі ми, чого гріха таїти, колись були молодими”). А Сильвестр тим часом перетворювався на сорокарічну біомасу, зіткану із жовчі, їді та зненависті. Відносно спокійними ночами Сильвестр теж не міг заснути. Він нервово крутився у ліжку, прислухаючись до несподіваної тиші за стіною і нетерпляче очікував, що зараз знову почнеться – і тисячі мустангів полетять його стелею, наче прерією, у дику ніч. Під ранок він заплющував очі і уявляв собі, як довгий вузький ніж із шаленою швидкістю встромляється в сусідове тіло. Колись він дивувався, коли читав про десятки смертельних ножових поранень, нанесених вбивцею своїй жертві. Зараз він тільки знаюче усміхався, вганяючи вшістдесяте тесака в те, що було за мить перед тим людиною. Особливо йому подобалася сцена, коли він вкладає сусідові два сірники у вушні отвори і щосили лупить по них, вганяючи їх досередини. Той несамовито верещить, а він входить до чужої квартири і... вимикає музику. Але завжди його щастю заважало закінчення. Шум, ґвалт, спецпідрозділ поліції — і його, закованого в кайдани, везуть до буцегарні. “Е ні”, — розплющував очі Сильвестр і все переінакшував. Тепер в його уяві виростав найманий вбивця, професійний кілер, який очікував меломана в темному під’їзді, а, врешті зустрівши, холоднокровно вистрілював прямісінько поміж двох скляних сфер і швидко зникав. У такому варіанті все завершувалося для Сильвестра гладко, навіть без достоєвщини. Як тільки зморений такими солодкими видіннями мізантроп вранці засинав, за стіною оживав музичний караван. Зрозуміло, що перебування вдома не приносило чоловікові бажаної релаксації. Він вишукував тисячі причин, щоб втекти з помешкання, а що друзів у нього майже не було, він просто бродив містом, приглядався до перехожих, ніби відшукуючи підтвердження своєї теорії про людську потворність. І, звісно, знаходив, бо сказано ж: “Хто шукає, той віднайде”. Йому щастило. Огидну пику новітнього Шарикова він зустрічав на кожному кроці, вона була різною: вгодованою, худою, жіночою, чоловічою, навіть дитячою, але завжди з незмінним нелюдським оскалом. Він якомога пізніше приходив додому і поринав у світ музики. Опівночі йому самому хотілося вити. “Вчора, близько полудня, на центральній площі міста, поблизу Ратуші, було здійснене зухвале вбивство. Двоє молодиків, поки що з нез’ясованих причин, затіяли криваву бійку з громадянином Н. Внаслідок отриманих травм потерпілий помер дорогою до шпиталю. Свідками розправи стали близько сотні випадкових перехожих, які, на жаль, окрім літньої бабусі, не тільки не втрутилися, але й навіть не викликали поліцію. Вбивці з місця злочину безперешкодно зникли. Їхні особи встановлюються”, — читав у кримінальній хроніці вечірньої газети Сильвестр. Це було його улюбленою справою. Він зазвичай кілька разів перечитував цю шпальту, а потім у припадкові страшного гніву шматував місцевий засіб масової інформації, роблячи з нього конфетті. “49-річний чоловік у суді зізнався, що зґвалтував свою дворічну небогу”? “Аби віднайти кошти на гульки, лиходій по-звірячому замордував земляка”? “Скориставшись відсутністю вдома дорослих, зловмисники обдурили дітей та пограбували квартиру”? “За те, що хлопчик без угаву плакав і кликав маму, 22-річний батько проломив йому голову”, — закликали не оминути увагою їхні повідомлення журналісти. “Втекти! Втекти від людського здичавілого стада”, — мріяв Сильвестр дедалі частіше, роблячи вилазки до рідкого заміського лісу. Придбати би десь на хуторі невелику хибару, обнести триметровим бетонним муром і жити у своє задоволення. Слухати птахів, збирати гриби, рибалити сонними ранками поблизу чистої водойми. Ця ідея все більше переймала чоловіка. Він навіть рідше почав звертати увагу на сусідові концерти. Тепер його окрім кримінальної хроніки цікавила ще й інформація з агентств нерухомості. Він мало не під лупою вивчав кожну пропозицію, маркером підводив найбільш прийнятні і з великим ентузіазмом зустрічався з ріелторами. Під кінець жовтня він знайшов те, чого прагнув. Невеликий, але охайний будиночок на околиці приміського села влаштовував його як за ціною, так і за якісними характеристиками. Сильвестр, оплативши завдаток, підписав з агентством попередню угоду, зобов’язуючись за два місяці оплатити решту. Ця сума мала б з’явитися у чоловіка внаслідок продажу квартири. День за днем злітали швидше за листя, а клієнтів майже не було. Ті ж, хто приходив, з жахом вслухалися у звуки за стіною, де тривала самотня вакханалія, дякували за пропозицію і швидко зникали у своїх справах. Сильвестрова ненависть наростала з новою силою, висмоктуючи з нього останні соки. Коли за тиждень до закінчення терміну дії договору надія у чоловіка почала зникати, небеса вирішили, що з нього досить – більше не потягне, і несподівано відправили сусіда до лікарні. Сильвестр ніяк не міг вгамувати напад невимовної радості. Він розумів усю гріховність ситуації, але нічого вдіяти з собою не міг. Скинувши на кілька тисяч вартість квартири, він в останній мент таки знайшов свого покупця. Йому навіть здалося тоді, що люди, в принципі, бувають різні. Залагодивши всі формальності з купівлею-продажем, Сильвестр поринув у клопоти, пов’язані з переїздом. Вперше, за роки, прожиті в цьому будинку, на душі у нього було не просто спокійно, а навіть весело. Диво! Йому хотілося спілкування. Єдиним сусідом, з яким Сильвестр міг вряди-годи перекинутися словом, був старенький дід, учасник Світової війни. Ветеран не оминав жодної нагоди погомоніти. При зустрічі завжди радісно потискав Сильвестрові руку, розпитуючи, чи такі ж солодкі теперішні молодиці, зрідка жалівся на здоров’я і зичив усіх благ сусідові. Незважаючи на формальність цих стосунків, навіть Сильвестр не міг не зауважити щирість та тепло, яке випромінював старий. “Треба попрощатись”, — твердо вирішив він, натискаючи на ґудзик дзвінка. Двері відчинила дружина ветерана, яка через численні болячки вже років десять не переступала поріг домівки і про все, що робилося в місті, мала уяву зі слів чоловіка. — Доброго дня. Як ся маєте? — ввічливо запитав Сильвестр, вперше побачивши бабусю. — Я ваш сусід з п’ятого. — Я знаю, — тихо мовила бабця, — переїжджаєте? — Так, — сухо констатував чоловік, — зайшов от попрощатися, — він, ніяковіючи, глянув на стареньку. — А як там наш дідусь? Жінку немов ударною хвилею відкинуло до стіни. Зморшки заблистіли вологою. — Як, ви не знаєте? Я його вже півроку як поховала. Настала черга пережити психічний вибух Сильвестрові. Приспана подіями останніх днів ненависть, як дикий звір, смакувала його серцем. *** Джерело: бібліотека Чтиво http://chtyvo.org.ua Оригінал: сайт Буквоїд http://bukvoid.com.ua