Роман Черковський
Фаталіст

Ні, мені не начхати на власне життя. Просто я переконаний: долі не уникнути. Я – фаталіст. Що ж до екзистенційних проблем, то їх можна порішити тільки глузуванням зі смерті. Як колись казали, на тому стою, така моя життєва позиція. Кредо, коли хочете, ха-ха! Незважаючи на свої шістнадцять, мені не лячно померти, бо як писав, здається, Монтень, “якщо ви прожили бодай одну добу, ви спізнали все” – тим паче, якщо прожили так, як я. На жаль, не всі здатні усвідомлювати такі прості істини. Приміром, в мого батька вже двічі стріляли, а він і далі боїться кістлявої. Каже, що йому є що втрачати і він думає насамперед про мене. Бреше відверто або обманює самого себе, бо людина апріорі істота егоїстична і на все в світі дивиться крізь призму своїх переживань. Та я його все одно поважаю.
     Минулого місяця він влаштував благодійний бал. Вся величезна зала філармонії була нашпигована скриньками для добровільних пожертв, які мали бути спрямовані на лікування онкохворих дітей. Його друзі, як гусаки, поважно крутились поблизу численних телекамер, радо роздавали інтерв’ю та візитки вродливим танцівницям і щодуху підпирали столи, що вгинались від вишуканих страв. В результаті зібрана сума виявилася втричі меншою від тієї, що пішла на обставу столів, і просто сміховинною порівняно з вартістю туалетів гостей дійства. Ото вже справді – кпини у вічі смерті.
     Щойно CNN розповсюдило новину про черговий вибух на шахті, власник якої за тридцять п’ять мільйонів доларів придбав нового футболіста для свого клубу. Теж непогано. Всіх підлеглих, звісно, від біди не врятуєш, а от одного-двох африканців зробити щасливими можна. Щось схоже демонстрували вчора: спочатку репортаж про собачий ресторан у Парижі, а потім – про голодних дистрофіків у Сомалі. Дурневі зрозуміло, що це спеціально. Вони там, мабуть, усі соціалісти. Ніяк не змиряться, що всі жити заможно не можуть. Не тільки в окремих індивідів, але й у цілих народів наперед визначена доля.
     Мій однокласник Марк вважає, що проблема сучасного суспільства – у відсутності масштабної війни, бо війна – це щирість, а мир – облуда. Коли над головою ревуть ворожі літаки, тобі в сраці, яка зачіска у твого пуделя. Я з ним категорично не згоден. Війна – таке ж лицемірство, як і мир. Щирості давно вже немає. Її замінили дурість, вигода та байдужість. І на фронті теж. Хтось отримує кайф від останніх екстремальних хвилин у житті, хтось будь-що хоче стати героєм або зрубати трохи бабла (шукає вигоду навіть тут), а хтось просто байдуже курить шмаль, стоїчно гадаючи: сьогодні його день чи ні? Війна нічого не змінює, та й чи потрібно? Хіба стали іншими америкоси після одинадцятого вересня? Звісно, ні! Вони й далі обирають Джорджа та напихаються фаст-фудами. Ха-ха. В дупі вони мали цю крилату азійську смерть. Втратили росіяни бажання воювати після сорок п’ятого? Куди там. Є країни, які постійно вимагають крові, а є волею долі країни-донори. До чого тут щирість? Це вигода й дурість одних, байдужість та дурість інших. Людство незмінне, ніяких проблем не існує. Є просто природні вади, які усунути ніхто не в силі. Треба жити повним життям і глумитися зі смерті, як це роблять мудрі народи.
     Але досить про це. У мене сьогодні день народження. Припхається повно головорізів та одчайдухів, з якими мені по-справжньому класно. Буде Red Bull, трава, екстазі та море пива. А ще – ешелон писклявих сцикух. Відірвемося, як бацили, ха-ха, аж до розладів шлунку. Батько люб’язно погодився  залишити будинок на цілу ніч у наше розпорядження за умови, що на ранок він не підсковзнеться на обгидженому презервативі і не зашпортається об розплющену банку з-під пива. Він мені довіряє. Минулого разу ми упорались зі всім до півночі, а потім кілька годин танцювали на цвинтарі, аж поки нас звідти не витурила охорона. Ні, могил не чіпали. Ми ж не вандали якісь – лише гедоністи або, як каже різна срань, “мажори”. До речі, відтоді у мене, ги-ги, роман із Кет – сливоокою чорнявкою, яка у відпаді від Крейґа Девіда та Дженіфер Лопез. Того дня, коли Кет довідалась, що Крейґ мріє записати що-небудь разом із Лопез, я міг робити з подругою все що завгодно. Дівці геть дах знесло від щастя. “Воно й не дивно, — намагався я трохи залатати черепицю,— кому б не хотілося поспівати з тіткою Дженні, але у неї молока вистачає тільки на своїх близнят, куди там Девіду. Хай зачекає!”
     — Ти мене кохаєш? — час від часу допитується у мене Кет.
     — Мала, жени від себе такі анахронізми. У світі залишився лише цинізм, і я тебе ду-у-уже ціную.
     Вона любить мої каламбури і мріє про те, як ми разом вступимо до Оксфорду. Стовідсотково – цією хитрою штучкою керує зиск: попервах у чужому місті придасться добрий приятель, а потім – Gaudeamus igitur iuvenes dum sumus!1 Словом, я не довіряю жінкам. Їх не варто підпускати на гранично близькі до себе відстані. Вони затуляють сонце та інших жінок.
     Інша справа приятелі. На них можна покластись, вони завжди прагнуть того, чого й ти, і найголовніше – з ними не почуваєшся самотнім. А самота – найгірше, вона – абсолютна порожнеча. Тоді не тільки глухнуть янголи, але й мовчать демони. Красиво, правда? Коли ж ми збираємося разом, біси торохтять наввипередки і в кожного – тисяча найбожевільніших пропозицій. Ми зазвичай вибираємо найгостріші. Такі, від яких серце перетворюється на двокамерний холодильник, у якому кров застигає, як холодець. Минулої весни ми прикинулися спелеологами, облазили десятки кілометрів добре і не доста досліджених печер. Гузно мружилося далеко не від холоду, коли сухою галереєю спускалися до печерної зали і бокували від сталактитово-сталагмітових колон, уявляючи, як вони несподівано валяться. Потім сплавлялися гірськими річками і врешті опинилися у колекторі – апокаліптичному череві міста.
     Цьогоріч у нас розваги теж у стилі “чілі”. Наймодніша з них – переходити дорогу в недозволеному місці із заплющеними очима. Скажете, дурість? Хай. Зате, коли робиш перший крок, адреналін випирає з тебе, як чай із переповненого окропом заварника. Душа і тіло, здається, діють автономно, коли ти напружено вслухаєшся в шум вулиці і віддаєш себе в обійми долі. Запах тертої гуми, дикий писк і скрегіт металу змушують розплющити очі й переконатись у власній неушкодженості, а брудна погрозлива лайка швидко дозволяє згадати, що наступний етап забави – втеча стрімголов із місця події.
     Весело, запаморочливо, а головне – підтверджує думку про те, що, попри вар’ятство, більшість учасників дотягне-таки до глибокої старості і ґеґне від якої-небудь смішної хвороби. Бо так було нашкрябано на скрижалях Вічності. Ха-ха. Поезія! Хоча й затерта. Я, взагалі-то, розуміюся на віршах. Терпіти не можу низькопробної графоманії, яку цілими зшитками варганять мої однокласниці. Пригадую, після наглої смерті молодої хімічки всі як одна вгатили по поемі. Я, даруйте, не втерпів і розсміявся. Скажіть, хіба не можна було просто порюмсати? Для чого робити те, чого не вмієш? Це все одно що замість похоронного маршу вдарити польку, яку тільки і знаєш грати, до того ж фальшиво. Потім мене осінило: це ж неусвідомлене глузування! Я змирився.
     Знаю, багато з вас скаже: таких типів, як я, подібно до принца Гаррі, треба відправляти до Іраку чи Афгану. Я б не проти, але доля складається по-іншому. А я, як пригадуєте, — фаталіст.
     Погуляймо, юнаки, поки в нас є сила!

***
Джерело: бібліотека Чтиво http://chtyvo.org.ua
Оригінал: сайт Буквоїд http://bukvoid.com.ua