Ордер на любов (збiрник) Валентин Л. Чемерис Історiя Украiни в романах Що може бути цiкавiшим за ii величнiсть Історiю? Тiльки Історiя, про яку розповiдають цiкаво, небайдуже та неупереджено. Саме так, як це робить Валентин Чемерис (нар. 1936) – вiдомий украiнський письменник, автор багатьох iсторичних та фантастичних романiв (у видавництвi «Фолiо» вийшли друком його романи «Смерть Атея», «Фортеця на Борисфенi», «Ольвiя», «Генерали Імперii») i оповiдань, лауреат лiтературних премiй. Роман «Ордер на любов» розповiдае про часи загибелi украiнського сiчового козацтва i матерi iхньоi Запорозькоi Сiчi. На тлi сповнених пригодами подiй, що визначили долю Украiни, розгортаеться iсторiя кохання запорожця Тараса й Оксани. До збiрки також увiйшли двi iсторичнi повiстi – «Мiсто коханцiв на Кара-Денiзi» та «Засвiт встали козаченьки…» Валентин Чемерис Ордер на любов (збiрник) Ордер на любов Роман … Любощi, як сон: не заiси, не заспиш: раз чоловiк родиться, раз i любить…     Г. Барвiнок – Пугу, пугу, козак з Лугу! – умовне звертання у запорозьких козакiв, iхнiй своерiдний пароль.     З iсторичних джерел – Оце так притичина! Оце випадок!.. Наче щось недобре вiщуе…     І. Нечуй-Левицький Частина перша Кальмiус – рiчка золота Козацька територiя, звана ще вольностями запорозьких козакiв, або землею запорожцiв, а найперше – Запорозька Сiч, що за Д. Яворницьким мала в окружностi 1700 верст, подiлялася на вiсiм паланок (паланка в перекладi з турецькоi означае невелика фортеця, в ширшому значеннi – повiт запорозьких вольностей, а як по-сучасному, то райцентр): Бугогардiвська, Інгульська, Кодацька, Самарська, Орiльська, Протовчанська, Прогноiвська i Кальмiуська. Три з них були бiля правого берега Днiпра, п'ять бiля лiвого. Кальмiуська, якщо рахувати вiд центра запорозьких земель, славетноi Хортицi, вважалася далекою околицею козацькоi держави, найсхiднiшою паланкою – мiж рiчками Вовчою, Кальмiусом та Азовським морем i разом з Прогноiвською була найменш заселеною. Якщо, наприклад, Самарська мала бiля двох десяткiв сiл, Орiльська ще бiльше, майже три десятки, не рахуючи хуторiв, то Кальмiуська лише два села i 28 зимiвникiв – це з чотирьох тисяч, що налiчувалися тодi на Запорiжжi. Пояснювалось це кiлькома причинами, а головнi були двi – вiддаленiсть вiд Запорiжжя, бiднiсть тамтешнiх грунтiв, i особливо небезпечним сусiдством з ногайськими татарами й постiйними набiгами, що вони чинили на землi цiеi паланки, розоренням поселень, захопленням в ясир людей тощо. Так ось про Кальмiус, звану ще рiчкою золотою. Це так прийшлi люди, тюрки буцiмто колись ii прозвали (мабуть, за красу): Кальмiус, по-iхньому й означае Золота Рiчка. (Каль – золото, мiус – рiчка). Дмитро Яворницький назву виводить вiд тюркського кил – волосина i мiюус – рiг: тонка, як волосина i покручена як рiг. Назва вiдповiдае характеру русла рiчки. Але пiзнiше, ближче познайомившись з рiчкою, тюркськi племена i нарекли ii золотою. Кальмiус – рiчка й справдi гарна, хоча й неширока, швидше вузька, звивиста й покручена, але ж до бiса мальовнича, вся в зелених вербах, очеретах i травах, повна риби, птаства та звiра в прибережних степах, а найперше – солодкоi води. Землi, щоправда, в тих краях були менш родючими, анiж, скажiмо, в долинах Днiпра, Самари (край самарський козаки навiть називали обiтованою Палестиною, раем Божим на землi), чи Орелi, Омельника, Самотканi чи Домотканi, але й не зовсiм бiдними. Принаймнi, козаки-гречкосii, якi сидiли зимiвниками на схiдному прикордоннi вольностей Вiйська Запорозького i там мали все, а тому на долю не скаржились. Хiба що на посуху, що часто лютувала в тих краях та ще на сарану, пiсля нашестя якоi – перелiтноi й пiшоi – iнодi залишалася чорна земля, а хмари сарани навiть сонце затуляли i зжирали все на святiй землi – сiяне i самосiяне. Але тi бiди, слава Богу, були не частi i здебiльшого тiльки влiтку, а ось татари, званi в тих краях ногайцями, дозоляли гiрше суховiiв, бездощiв'я та сарани. В будь-яку пору року – по веснi, влiтку, восени чи й узимку. Божа кара та й годi! Але хто буде сусiдами, вiд козакiв не залежало, бо сусiдiв не вибирають. Як i батькiв. Кому на яких поталанить, з тими й вiкуй, хоч зозулею кукукай, хоч сiроманцем вий. Добрi вони чи злi, вибору не було i жити доводилося й на Кальмiусi, Золотiй Рiчцi, де поселенцiв чигала небезпека, що для декого закiнчувалася неволею, кримськими чи турецькими невiльницькими ринками. Уздовж правого берега Кальмiусу слався тяжкий Кальмiуськiй шлях (Кальмiуська сакма), що починався у верхiв'ях рiчки Молочнi Води, де й вiдокремлювався вiд Муравського шляху, йшов уздовж Кальмiусу i бiля фортецi Тор (м. Слов'янськ) перетинав Сiверський Дiнець i тягнувся мимо фортець Старобiльська, Сватове, Валуйки, Новий Оскiл, Старий Оскiл, а пiд мiстом Лiвни знову з'еднувався з Муравським шляхом, яким столiттями ходили кримськi та ногайськi татари на Слобiдську та Лiвобережну Украiни i далi в Московiю ловити людей для ясиру. Тож недарма по берегах Золотоi Рiчки постiйно скаржилися яскраво-строкатi й чубатi одуди: худо тут, худо тут… Подii, про якi пiде мова в цiй повiстi, вiдбувалися влiтку 1772 року в найпiвнiчнiшiй паланцi Вiйська Запорозького – Кальмiуськiй, котра знаходилася в межирiччi Кальмiусу, Вовчоi, Кiнських Вод та Берди i межувала з пiвночi та заходу iз Самарською та Кодацькою паланками, а зi сходу й пiвдня iз землями Вiйська Донського та кочовищем ногайських татар. У тому мiсцi, де Золота Рiчка вигинаючись, повертае на пiвдень, утворюючи широкi рибнi плеса, запорожцi заклали невелике укрiплення – столицю Кальмiуськоi паланки. Бiля фортецi й почали селитися люди, спершу козаки-зимiвчани, гнiздюки, а згодом i посполитi, пiдданi Вiйська Запорозького, колишнi крiпаки-втiкачi з Правобережноi Украiни, з Польщi. Так i зростала слобода. Того року вона мала десь iз пiвсотнi дворiв, не рахуючи зимiвникiв, пасiк та рибних промислiв, де теж селилися люди. Козаки-зимiвчани час од часу вiдбували вiйськовi повинностi, несли службу в залогах, а посполитi платили до вiйськовоi скарбницi невеликий податок. Та ще в косовицю допомагали Кошу на вiйськових луках косити сiно для сiчовоi кiнноти, часом лагодили дороги й мiстки – та й потому. Як козаки, так i посполитi випасали худобу, сiяли хлiб, займалися бджолярством, рибною ловлею та ще торгiвлею з усiма Украiнами – Правобережною, Лiвобережною, Слобiдською та Гетьманщиною – возили туди валки з хлiбом i рибою, ганяли гурти овець на продаж, табуни запорозьких коней i постiйно воювали з кримськими татарами та ногайськими, якi раз по раз нападали на Украiну. У фортецi несла службу вiйськова паланкова старшина, що пiсля сiчовоi була на другому мiсцi по значимостi: паланковий полковник (його ще називали сердюком), осавул, писар, пiдосавул та хорунжий. Вони обиралися щорiчно на Радi. Вона ж вирiшувала найважливiшi питання внутрiшнiх справ паланки, але пiдписи на документах ставила тiльки паланкова старшина: полковник такий-то iз старшиною. До вiйськових службовцiв паланки також належали: громадський отаман, який стояв на чолi слободи, та промислiв, стежив за ладом i взагалi за життям мешканцiв, вiйськовий табунник, вiйськовий скотар та вiйськовий чабан вiдали громадськими табунами коней, чередами худоби та отарами овець. Паланковим осавулом (а це – права рука полковника) на той час сидiв на Кальмiусi якийсь Савка на прiзвисько Пишногубий – вiн i стане одним з героiв нашоi повiстi. Осавул нiвроку зростом удався, високий, статуристий, трохи худуватий, але мiцний та жилавий (кому руку потисне, той довго руку розминатиме) i кметою його Бог не обiдив, i лою йому щедро в голову налив, хоч Савку iнодi й заносило i вiн частенько потрапляв у рiзнi непереливки. І з лиця Савка – хоч воду пий: голова гладко поголена, довгий оселедець закручений за вухом, кiнчик звисае бiля щоки, смаглявий, чорноокий, iз злегка видовженим лицем, чорнi вуса ледь посрiбленi сивиною, як у бобра хутро. Шапка хвацько набакир (о, козак вiдчував себе справжнi козаком тiльки тодi, коли надягав шапку), чиста сорочка, черкеска, широкий черес iз вiрною подругою шаблюкою, порохiвниця на нiм, кисет з люлькою. Хоч Савка й розмiняв уже п'ятий десяток, але тримався по-молодечому, якщо не по-парубочому, хоч уже з десяток лiт як був удiвцем. Правда, й маловiром був i дещо забобонним, але не за це його любили в слободi. Козарлюга вiн хоч куди, ось тiльки гордий та хизуватий! Так спiдню губу й копиле, й копиле! Губань одне слово. Тож коли про нього в розмовi зайде згадка, то балакун якийсь неодмiнно вверне: – У Савки спiдня губа пишна, копилиться, мов цабе превелике. Нiби вiн отаман всього Вiйська Запорозького, а не паланковий осавул. Жаль, що надто пишногубий, а то був би справжнiм чоловiком. Так до Савки й прилипло: Губань. Або ще – Пишногубий. Так його i в реестр Вiйська Запорозького записано: Савка Пишногубий, кальмiуський осавул, i сидiв вiн бiля Кальмiусу, як муха на гуглi… Французький iнженер Гiйом Левассер де Боплан, котрий жив в Украiнi i на початку 30-х рокiв XVII ст. будував фортецю Кодак на правому березi Днiпра бiля першого (Кодацького) порогу, писав про жахливе безправ'я та бiднiсть украiнських селян пiд гнiтом Речi Посполитоi[1 - Пiсля Люблiнськоi унii 1569 р. утворилася едина Польсько-Литовська держава – Рiч Посполита, а також пiсля Брестськоi унii 1596 р. на Украiнi (як i в Бiлорусii) запанував колонiальний режим, коли шляхта жила як у раю, а селяни наче в чистилищi (Боплан).], про те, що саме рабство було «причиною того, що багато селян тiкае (а ще ж нависала турецько-татарська смертельна небезпека, що загрожувала самому iснуванню украiнського народу) в найвiддаленiшi краi, а найвiдважнiшi з них подаються на Запорiжжя». Де на волi вони ставали вольними, себто козаками. Цим тюркським словом, що побутувало в половецькiй, татарськiй та турецькiй мовах називали вiдважну, незалежну, вiльну вiд крiпацтва озброену людину, яка поруч iз господарськими заняттями, була готова обороняти рiдну землю (недарма ж половцi ще називали козаками тих, хто нiс сторожову службу, оберiгав кордони племенi вiд ворогiв). А «запорозькими», або «низовими» козакiв називали тому, що головнi iхнi центри знаходилися нижче Днiпровських порогiв, себто за порогами, на Низу. Там i була iхня столиця Запорозька Сiч (вiд слова «сiкти» або ще «рубати», що означало первiсне укрiплення з дерева та хмизу). Свою столицю козаки ще називали Кошем (слово тюркського походження й означало у татар вiйськову ставку, мiсцезнаходження вождя). На Сiчi, у добре укрiпленiй фортецi стояли гарнiзоном-залогою козаки-сiчовики, якi не мали свого господарства (хiба колективне, рибна ловля тощо) й свого окремого житла, а мешкали у спiльних хатах-казармах, званих куренями i нiчого свого не мали, крiм одягу та зброi, живучи комуною, гуртом-артiллю. Численнiсть козакiв на Сiчi коливалася в залежностi вiд пори року, ходу военних дiй тощо, i не перевищувала 15—20 тисяч чоловiк. Основна ж маса проживала за межами Сiчi, в паланках, на зимiвниках, i з'являлася в козацькiй столицi лише для виконання тих чи тих повинностей, пiд час обрання старшин та пiдготовки до вiйськового походу – тодi Сiч аж клекотiла вiд багатотисячного зiбрання! Крiм усього, сiчовики ще й почергово несли прикордонну службу запорозьких земель, збиралися командами чи партiями на чолi з наказними полковниками для виконання якихось особливих завдань поза Сiччю. Тих же козакiв, якi проживали в зимiвниках, у селах чи хуторах сiчовики iронiчно називали сиднями, гнiздюками та баболюбами, адже вони мали право – на вiдмiну вiд сiчовикiв – обзаводитись сiм'ями, мали землi – часом i значнi, – були добрими хлiборобами, розводили худобу, коней, займалися полюванням, рибальством, пiднiмали цiлину, прокладали шляхи-дороги, будували мости, укрiплення (засiки), засновували поселення (бiля iхнiх зимiвникiв часто виникали хутори й села, що прибирали собi iм'я першого осадника). І все це робили, не випускаючи зброi з рук (або: в руках – чепiги плуга, за плечима – рушниця, на поясi – шабля), готовi в будь-яку годину дня i ночi стати на герць iз ворогом аби захистити себе i вольностi своi, край iм любий i дорогий. Траплялися серед них i такi, котрi майже нiчого не мали i тулилися в бордюгах, виритих землянках чи й наймалися до заможнiших у робiтники, але бiльшiсть була кукiбливою, дбайливою i бережливою, вона вмiла й любила трудитися, а тому була заможною i мала своi хутори, на яких разом з ними трудилися й посполитi, найманi робiтники-«молодики», для яких робота завжди знаходилася, що й давала iм добрi засоби для прожиття – вiльного i не бiдного, i кожен з них сам собi був паном i це про них казали: де байрак, там i козак… І не тiльки серед старшин, а й серед зимiвчан, сиднiв та гнiздюкiв траплялися й багатi, тi, кого й нинi називають заповзятливими та енергiйними, якi дишло вткнуть у землю, а з нього неодмiнно виросте вiз. Хутiр-зимiвник осавула Савки Пишногубого знаходився неподалiк липовоi пущi – вiд паланковоi слободи за пiвверсти вниз по Кальмiусу i був обгороджений мiцним частоколом, званий на сiчовий манiр палiсадом, походячи зовнi на маленьку фортецю-засiку. Кальмiуська паланка, як уже мовилося, межувала з кочовищем ногайських татар, i дубовий частокiл з товстих колод був не зайвим. За частоколом – просторий, зарослий споришем двiр iз старою шовковицею посерединi та колодязем пiд ii шатами, у дворi стояли три хати: великий панський дiм з ганком, критий гонтом i двi меншi оселi, критi очеретом – для робiтникiв. Ще далi куховарня, двi комори й хлiв для худоби, стайня для коней, сiнник, солодовня, за нею – броварня, льодовня, возовня i рiзнi там великi й малi споруди. І все це ховалося пiд надiйний захисток премiцного дубового частоколу, на якому й сам чорт зуби зламае, не те, що ногаець. Сидiв Савка на кальмiуських грунтах мiцно, всього маючи доволi: i скотини, i бджiл, i птицi, i рiзного збiжжя. Сiяв жито, пшеницю i, як спiвають на Рiздво посипальники: усяку пашницю – овес, ячмiнь, гречку, просо, льон та коноплю. А якi кавуни в нього родили – великi (двох у руках i не понесеш) та солодкi, а якi динi вигрiвали боки – мед! А далi огiрки, картопля, звана земляними яблуками, грядки часнику, цибулi, бурякiв, петрушки. Городом своiм (як i полем) Савка нарадуватися не мiг. Того лiта щедро гримiли грози, небеса не скупилися на дощi – зело, як з води лiзло! Усюди завзято гудiли дикi бджоли – у прибережних очеретах, на вербах, у заростях буркуну, у травах, у липовiй пущi, тож липовi боднi в Савки стояли повнi янтарного духмяного меду, що його Савка не знав де дiвати i постiйно скаржився на «солодке життя», вiд якого йому часом бувало аж гiрко. Багато чого з тих урожаiв люди Савки возили в Гетьманську Украiну на продаж i в пана осавула завжди водилася свiжа копiйка. А навколо зимiвника у степу та балках аж кишiло дичини: оленi, сайги, дикi конi тарпани, бiля рiчки – видра, курiпки, тетеруки, перепiлки, дрофи у степах (дроф було стiльки, що iх iнодi волоками тягали, як рибу), стрепети тощо. Повертаючись зi степу, козаки те пернате добро ловили ледь чи не голими руками. А якi водилися дикi свинi! Шiсть дужих чоловiкiв ледь, бувало, пiднiмуть впольованого кабана! У самому Кальмiусi стiльки коропiв та осетрiв (iншу рибу й до уваги не брали), що уловом однiеi тонi можна було всю слободу нагодувати! А ракiв скiльки, що аби довго не мудрувати, iх часом штаньми ловили! Нi, добре сидiв осавул Савка Пишногубий на Кальмiусi, рiчцi для нього й справдi золотiй, бо на ii багатствах вiн таки, казали, капшуки хiба ж такi набивав! Того лiта вiн мав приемний клопiт – виглядав сватiв. До Маковiя лишалися вже лiченi днi, тож Савка велiв челядi поквапитись i все приготувати до зустрiчi дорогих гостей вiд самарського полковника Дем'яна Третяка – його син, молодий сотник Грицько, i уподобав осавулiвну. Свати мали прибути на Маковiя – на день семи святих мученикiв Маккавеiв, коли в церквах святять квiти i мак, щоби потiм зберiгати iх за образами до весни. (По веснi мак сiють на городi, а квiти на Благовiщення дiвчата вплiтають до своiх кiс – щоб не випадало волосся.) Вiд Маковiя до Покрови – рукою подати. На Покрову, як по всiй Украiнi почнуться весiлля i дiвчата заспiвають «Свята мати Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчiркою, аби не зостатися дiвкою», i мало вiдбутися весiлля Грицька та Оксани – як Бог, звичайно, дасть. Збиваючи одне одного з нiг, челядини бiгали по двору як несамовитi, хапали гусей, качок, курей, поросят, рiзали, скубли i патрали птицю, на хуторi в пана осавула стояв шарварок, навсiбiч летiло пiр'я, верещали поросята, котрi на Покрову мали лягти на столи з хроном у рожевих писках… Сам пан осавул щойно повернувся iз слободи, перепiкся на сонцi, тож сидiв тепер на лавi пiд шовковицею, вiдхекувався i жадiбно пив нахильцi з глечика холодний квас, що його дiстала з льодовнi ключниця Соломiя. – Ху-у!.. Ну й пече ж, матерi його ковiнька! – утер Савка вуса й вiддав ключницi глечик. – То як там, Соломiе? – Пнемося, пане осавуле, аби не осоромитися перед сватами, – вiдповiла ключниця, дивлячись в чорнi, ще молодi очi свого господаря й злегка рожевiла. – Глядiть менi!.. – посварився осавул товстим пальцем. – Щоби я i слова цього «осоромимося» бiльше не чув! І сватання, i весiлля у Савки Пишногубого мусять прогримiти на все славне Запорожжя, а не тiльки на прикордоннi! Щоби менi й холодцiв наварили, i пирiжкiв напекли, i борщiв з гусятиною намудрували, i локшини… Та про кендюх i ковбаси не забудьте! І щоби поросята були яко мальованi! Та про варенуху подбай i про калганiвку також!.. – Усе буде зроблено, пане осавуле, – як i перше, захоплено дивлячись у Савчинi очi, вiддано вiдповiла ключниця. – Сватiв зустрiнемо як треба! – То гаразд, iди, – але ключниця чомусь i не рушила. – Ти той, як його… Де сьогоднi спиш, звабо? На сiннику? – Таке вигадали, – залилася рум'янцем молодиця, але видно чекала цих слiв, бо так i ожила, ожила. – На сiннику, бо де ж iще в таку спекоту спочити, як не на сiннику. Тiльки там уночi й холоднiше. І пiшла, вiйнувши пишним тiлом… – Буде тобi й на сiннику жарота, як я до тебе дiстануся! Савка посмiхнувся у вуса, вiд чого його обличчя враз помолодiло i, розстебнувши комiр сорочки, перейшов з лави на кожух, просланий пiд шовковицею з намiром передрiмати, покiль спаде обiднiй вар, як зненацька почувся нагальний тупiт. Хтось гнав коня вчвал… Осавул неохоче звiв голову, з досадою думаючи, хто ж це в таку жароту коня жене? Тупiт наростав, ось уже понад палiсадом майнула сукняна козацька шапка, плечi й рушниця вершника. Пишногубий упiзнав свого табунника Тараса Кожум'яку, хлопця загалом хвацького та голiнного i працiвника доброго й сумлiнного. Коли б усi такими робiтниками були, то жити можна й на пограниччi. – Ей, ви там? – крикнув до челядi. – Впустiть пастуха! Не iнакше, як щось спiшне в нього. Двое челядникiв вiдчинили важку дубову хвiртку, схожу на браму й Тарас улетiв у двiр. Упоперек шиi його коня лежала зв'язана людина, зразу видно, що чужа, в засаленому халатi, брудних шароварах й закудланiй баранячiй шапцi. З одного боку звисали спутанi кiнським путом ноги в стоптаних сап'янцях, а з другого – зв'язанi обротькою руки… «Еге-ге, – подумав осавул i присвиснув з подиву. – Тарас ногайця притарабанив… Бiдовий парубок, – але тiеi ж митi й занепокоiвся. – Чи ж бува не лихо яке з табуном, не пеня-бiда?» Тарас пiдскакавши до шовковицi, хвацько зiскочив з коня й знявши зв'язаного бранця, кинув його до нiг осавула, весело крикнув: – Ось вам, пане осавуле, гостинця приволiк! І засмiявся, показуючи мiцнi бiлi зуби. Савка мигцем глянув на ногайця, у якого був зламаний нiс (зрiсся криво) – певно його добрячим кулаком колись почастували. Та й брова розсiчена – побував пiд чиiмось гострим залiзом. – Добрий, добрий, – гмикнув. – Коней чужих забаглося?.. Га, кривоносе? – І до Тараса: – Що з табуном? – Пасеться, як i перше пасся за могилою, – не без гордощiв вiдповiв табунник. – Конi цiлi й здоровi. – Ху-ух!.. Ну й спекота! Прямо тобi вар!.. – з шумом перевiв осавул подих, бо найбiльше боявся за долю коней. – Слава Богу, що все добре. А тепер розказуй, що там у вас лучилося i де ти, парубче, такого гостинця роздобув, хай йому грець! Тарас збив шапку набакир, витер запотiлого лоба i, похльоскуючи себе канчуком по халявах, трохи хизуючись, заходився розказувати: – Бiля Терновоi балки пригодонька лучилася. Пасемо собi коней, а сусiдi нашi лихii (ткнув канчуком в бiк зв'язаного ногайця) й обаранили нас. Коней у балцi приховали, а самi з ножами й повзуть, ховаючись у травi. Хотiли нас зненацька застукати, налигати i разом з кiньми в ясир. Але Бог вiдвiв вiд нас пеню… Ось цей… гм-гм… добродiй, – знову показав на полоняника, – менi на шию накинув аркан, але я встиг по аркану полосонути шаблею… Ех, i почалося ж тодi! – Тарас у захватi аж притоптував ногами. – iх з десяток, а нас трiйко… Ми попадали на землю, та як пальнули з трьох рушниць, так трьох нападникiв, як корова язиком злизала. Нагаi як зайцi iз шкоди сипонули! Вони коней красти – мастаки! Із засiдки аркан умiють накинути, а на герць вийти у них жижки тремтять. Ну й дали ж ми iм! Добродiям незваним. Ще двох збили з нiг, а цей ось, що перед вами загорае, хотiв було п'ятами накивати. Та нi, думаю, не вийде! Ти мене багнув живцем узяти i я тобi тим же вiддячу! Ну й скрутили! А п'ятеро нападникiв як дали чосу, то тiльки iх i бачили!.. Ногаець хрипiв i скалив око на осавула. – Чого витрiщився, – накинувся на нього Савка. – Багато я ваших кобилятникiв перерубав, та бач ще лишилися на розплiд! Тут вiн загледiв челядь, котра з усiх бокiв обступила шовковицю i замахав руками: – Ей, ей, киш! Чого збiглися, як на диво яке? Так нiби живого ногая, сусiда нашого, зроду не бачили? Вони такi ж люди, яко й ми, тiльки не християни. А тепер – гайда до роботи, нiчого гав ловити! Челядь неохоче розiйшлася. Осавул штурхнув ногою бранця. – Ей ти, як тебе – Ахмет чи Магомет? То що з тобою, сусiде, чинити? На шию каменюку та в Кальмiус головою – ракам на корм, чи на гiляцi почепити? Якщо те i те тобi не до шмиги, то звиняй, нiчого кращого не можу запропонувати. Бранець щось забелькотiв, ледве повертаючи язиком в пересохлому ротi, на губах застигла пiна. – Ну й мова ж у наших сусiдiв! – подивувався осавул. – Слова по-iхньому не вимовиш, а вони ж белькочуть на нiй змалку! Ногаець поглядом чорних блискучих очей показував на колодязь. – А-а… водички захотiлося? – узявся в боки осавул й похитуючись з носкiв на пiдбори, зареготав: – Га-га-га!.. Зараз ми тобi свiженькоi та холодненькоi пiднесемо. Пийте на здоров'ячко, ви ж бо коней у таку спеку крали, вжарилися… – Хай дадуть йому води, – Тарас вiдчув жаль до поверженого ворога. – Християни ж ми… Та й вiн уже не ворог наш, а бранець. А до бранцiв треба проявляти милосердя. – З конокрадами в мене буде iнша мова! Коневi до хвоста i в степ! А напувати його – забагато йому честi! Обiйдемося i без милосердя! Тим бiльше, у нас його… ги-ги… небагато. Бодай стачило б на своiх… Ану, хлопцi, прив'яжiть нашого гостя Інгуловi до хвоста! Та Інгула гарненько роздрочiть i пустiть жеребчика погуляти… Челядь потягла зв'язаного ногайця до клiтi, де стояв норовистий, напiвдикий Інгул. Савка поклав тонку, жилаву руку на плече Тарасовi. – А тобi, парубче, дяка за вiрну службу! Не забуду твого завзяття й при нагодi вiддячу. Вiдiйшов на крок, оглянув Кожум'яку з нiг до голови, нiби коня на торжку вибирав. – Гарний у бiсового батька парубок! Перед ним стояв високий, стрункий хлопець з тоненькою талiею, з чорним вусом i карими очима. Шапка на бiк перехняблена, чорний чуб, як вороняче крило вiдбиваеться. Засмаглий, дужий, молодий… Осавул навiть заздрiсть вiдчув у серцi, що його пастух такий молодий i вдатний, а вiн, його господар, уже пiввiку розмiняв i чорнi вуса вже сивиною бiлiють. І коли його лiта так швидко мекнули?!. Тiльки й помiчаеш свою старiсть, як на чужу молодiсть дивишся. – Ну, ось що, парубче. Сказав – вiддячу, так вiддячу. Такi як ти, менi потрiбнi i сьогоднi i завтра теж будуть до шмиги. Призначаю тебе старшим табунником. Можна б сказати, отаманом! – Спасибi, пане осавуле, – злегка кивнув головою Тарас. – Але я маю до вас одне прохання. Пишногубий розплився в посмiшцi. – Проси, що хочеш, я тобi сьогоднi нi в чому не вiдмовлю – заслужив! – Тату-у… – пролунав вiд господськоi хати дзвiнкий дiвочий голос. – А що це у нас у дворi коiться? Я чула, ногайцi напали на табун? – Напали та облизнiв похапали, – посмiхнувся батько до дочки. З ганку збiгла струнка дiвчина у вишиванiй сорочцi, сукнянiй квiтчастiй плахтi й у червоних чобiтках, пiдтримуючи в руках важку бiляву косу. – Ой, Тарасе, – ураз зашарiлася дiвчина. – Ти живий? І кров у тебе на скронi. «Тю… – подумав осавул, – а я й не примiтив. Дiвчата зiркi, цяточку i ту на парубковi загледять…» – Дрiб'язок, – i молодий пастух теж нiби зашарiвся. Пишногубий це запримiтив i невдоволено насупився, – ногаець стусонув, коли його пеленали… Довга, бiлява як льон коса чомусь захвилювалася на грудях у дочки i осавуловi це теж не сподобалось. «Чому вона так шарiе, коли загледить Тараса? – сердито подумав i навiть засопiв од невдоволення. – Теж менi… дочка господаря, а перед сiромою губиться…» А вголос мовив iнше, силкуючись бути шляхетним. – Привiтай, Оксано, Тараса, вiн повiвся як справжнiй козак. Табун урятував i старшим табунником став. Оксана осмiхнулася голубими очима до парубка. – Старайся, козаче, отаманом будеш! На парубкових щоках спалахнув рум'янець, i його карi очi так i засяяли чимось таким, що й зовсiм не сподобалось Пишногубому. «Еге-ге-ге… – сполошено подумав осавул, – та вiн, здаеться, закохався в Оксану… Треба пошвидше вiддавати ii за сотника та родичатися з паном полковником, бо ця голота чого доброго перехопить дочку». Бiля стайнi почулося iржання Інгула. Регочучи, козаки прив'язували йому до хвоста зв'язаного ногая. – Ой… – зблiдла Оксана. – Що вони хочуть з ним чинити? – Хлопцi! – сердито крикнув осавул. – Тягнiть пошвидше нашого дорогого гостя з двору! А ти, дочко, – повернувся до Оксани, – йди в покоi, не для дiвчат це видовисько. – Якi ви жорстокi, – Оксана, похнюпивши голову, побiгла в панську хату й зачинилася там. Конюхи вже вивели Інгула за хвiртку, тiльки двором ще тягнувся на вiрьовцi зв'язаний бранець та силкувався встати. Та ось i вiн закушпелив за хвiртку. – Почекайте, – крикнув осавул до конюхiв. – Захотiлося менi самому провести незваного гостя у степ широкий. Осiдлайте мого коня! – до Тараса: – Так що ти хотiв прохати? – Пане осавуло, – Тарас зняв шапку й м'яв ii в руках. – Вiддайте за мене Оксану! – i додав з вiдчаем: – Кохаемось ми… І в ту мить вiдчув, що осавулова рука на його плечi нiби свинцем налилася й цупко стисла плече. – Он ти про що? – Савка рвучко вiдсмикнув руку й потемнiв на виду, суплячи густi брови. – Чи тобi сонце теечки… голову напекло? – Але я кохаю Оксану, як рiдна вона менi… Пишногубому враз забракло повiтря, якого бiля Кальмiусу було до безмiру. – Ти… насправжки? Не жартуеш часом? – Та нi ж бо! – зi святою простотою вигукнув хлопець. – Ми вже давно з Оксаною кохаемось. – Дуже радий, – скреготнув зубами осавул i став чорнiти як хмара та супитись. – Я думав, ти справжнiй робiтник, а ти… ти джигун! Барвiнком пiд ноги стелишся моiй дочцi? Дженджуришся та вже й женихаешся? Клинцi пiдбиваеш? Шури-мури крутиш? Як шевська смола до чобота липнеш? Бубликом пiдкочуешся, га? Га? – заревiв осавул так, що аж горобцi хуркнули з шовковицi. – Пiдпускаеш кукiльмента? Пробиваеш стежку до ii серця? Розводиш шашнi-мишашнi? Хвiст розпускаеш павичем? Вибий собi хвiст об тин, доки я тобi реберця не порахував! Ич який лицяльник-зальотник! Та хто ти такий, дозволь тебе запитати, що просиш руки в моеi дочки? Га? Тарас смикнувся, але зусиллям волi оволодiв собою, тiльки лице його наче закам'янiло. – З вашоi ласки, пане осавуло, iз сьогоднiшнього дня мовби вже старший табунник, – мовив глухо, надiваючи шапку. – Тож не вiдаю як вам i дякувати, – додав не без шпильки. – Як кажуть, заслужив… – Не пащекуй! Ти хочеш, аби я за свого пастуха, бодай i старшого, рiдну дочку вiддав? Вiд серця ii вiдiрвав – на, бери! Тарас з-пiд насуплених брiв похмуро бликнув на осавула потемнiлими очима. – А хiба пастухи не такi люди, як i решта Божих створiнь? Чи мо вони з лопуцька? – Такi та не такi! Не смiй i думати про Оксану! Яка вона тобi пара?! Як соколиха горобцевi! – Можете мене з двору вигнати, а ображати – не об-ображайте! – А то – що? – процiдив Савка крiзь зуби. – Чи погрожувати менi будеш? То враз допоможу тобi туди, звiдки ти втiк, повернутися. Там тобi пани ще й радi будуть. Вони своiх збiглих хлопiв по всiй Украiнi розшукують. І на Запорiжжя послiв присилають: чи немае у вас, бува, наших втiкачiв? А ми iм: е, е, приiздiть та заберiть. – Але ж пан осавул щойно мене запевняв, що нi в чому менi не вiдмовить. – І зараз не вiдмовлю, а тiлько про Оксану i думати не смiй! Зась! Не твого польоту пташечка. – А чийого ж? – А це вже нам знати, – пом'якшив голос. – Ех, Тарасе, Тарасе!.. – Я вже двадцять лiт як Тарас! – Робiтник ти, не спорю, добрий, надiйний. Ось тiльки чого ти лiзеш не у своi сани? Не твое мелеться! Узяв я тебе, сiрому безрiдну, панського крiпака збiглого, служив би та вислужувався, а ти… до господськоi дочки?.. Меткий! Куди воно годиться? Отямся, парубче! Знай цвiркун свiй запiчок! Проте, за твою смiливiсть твою ж глупiсть прощаю. Так i бути, я сьогоднi щедрий. Проси що хочеш! Можу й вiвцю дати. Навiть цiлу вiвцю, i ще якусь там дещицю з капшука видобуду на шинок. Годиться? – У шинок я не ходок. З вiвцями хай барани живуть, а менi… – Оксану, значить? Губа не дура! – Еге ж, Оксану. – Та чи ти… здурiв? Блекоти об'iвся? Чи найнявся? – осавул вже iз себе вийшов. – Оксану, Оксану… Може i я чогось хочу… Наприклад, булави отаманськоi та… Руки короткi. І в тебе вони короткi. Ех! Бачу, ти розумний, хоч i дурний дуже! Мiг би мати на почин вiвцю для власного господарства, а так матимеш, – помахав перед парубком канчуком, – уторопав? – Не хапайтеся за канчук, бо ви менi не пан, а я вам не крiпак! – Дарма! Хоч я тобi й не пан, як ти кажеш, але ти поки що мiй робiтник, а не я твiй. А тепер, – ляснув канчуком, – киш з мого двору! Щоб i ноги твоеi тут бiльше не було! Щоб i духу!.. І вдруге, коли будеш свататись, спершу очi протри, зваж хто ти i сватай паночку по своiх халявах. І не доводь… не доводь, кажу, мене до грiха! – Бувайте, пане осавуло! А канчук заховайте, щоб вiн бува по вашiй спинi не погуляв. – То ти менi… господаревi свому, по-погрожуеш? – аж задихнувся Пишногубий. – Та я ж тобi покажу!.. Гей, джуро? Вели хлопцям абись цьому розумнику, – кивнув на Тараса, – трохи хвоста опустили, бо високо його задрав! – І вже йдучи до хати: – Двадцять канчукiв з моеi ласки i хай котиться до бiсовоi мамки! А того… кривоноса бiля конячого хвоста, потримайте ще, зараз я душечку свою вiдведу!.. Погупотiв ганком, зник у хатi. Джура, не дивлячись на Тараса, буркнув: – Лягай на колоду, а ви, хло, – до козакiв, – усипте йому обiцянi двадцять канчукiв – мо' й набереться ума. – Авжеж, так i розiгнався лягати, – буркнув Тарас. – Краще не доводьте мене до грiха. Теж менi козаки! Над своiм же товаришем готовi глум учинити? – зняв з плеча рушницю, перекинув ii на руку. – Вiдiйди, Петре, бо рука в мене тремтить когось по мармизi погладити, то як би кулька не дзизнула! А вона, як i горобець, вилетить не спiймаеш! – Отямся, Тарасе, – джура зблiд вiд наведеноi на нього рушницi й позадкував. – Як ти смiеш менi… погрожувати рушницею? Та ти знаеш, що пан осавул тобi за це зробить? Аж загуркочеш у секвестор! Пан осавул бунту й непослуху не потерпить. Як i нападу на його козакiв! – Вiдчинiть хвiртку, – опинившись на конi, Тарас звiв рушницю i козаки миттево виконали його наказ. – Ех, хлопцi, хлопцi! З вiльних козакiв на придвiрних гайдукiв перекинулися?! Тьху та й годi! – i вже з порогу хвiртки. – А пановi Пишногубому передайте мое шануваннячко. Чого повитрiщалися? Вiдчуваю, що пан отаман таки буде моiм тестем, а тестя треба шанувати. Вилетiв за хвiртку, де два челядники тримали за вуздечку Інгула з прив'язаним до нього ногайцем, що звивався на землi вужем, усе ще намагаючись встати, i махнув шаблею… Загледiвши бiлу блискавку од шаблi, що розсiкаючи повiтря, неслася згори вниз, челядники кинулися врозтiч – один з них навiть голову обхопив руками, бо здавалося, що та блискавка падала йому на тiм'я… Але Тарас рубонув шаблею по вiрьовцi, весело крикнув: – Гуляй, татарине! Як там тебе? По-вашому не знаю, а по-нашому будеш… будеш Ломиносом! Годиться? – Ло-оминi-iс, – повторив ногаець з охотою. – Ось, ось, Ломинiс. Бери ноги в руки i шпар! Та вдруге не попадайся, i передай своiм, що й серед козакiв люди трапляються! Штрикнув шаблею по путах, якими був стриножений бранець, перерiзав iх i татарин миттево схопившись на ноги, очманiло завертiв головою, не тямлячи, що дiеться i все ще не вiрячи, що вiн уже вiльний. – Чеши до свого аулу без оглядки! Поквапся, покiль я добрий. Тiльки не забувай iнодi хоч трохи, а побути ще й людиною – ми все ж таки сусiди. А з сусiдами краще в мирi жити. Га, Ломиносе? – Ло-оми-инi-iс розумiй… – От i добре. От i молодець. А тепер… блискай п'ятами! Ногайця не довелося двiчi просити. Блиснувши зубами, вiн зайцем чкурнув подалi вiд зимiвника пана осавула. – Ач, як полопотiв шароварами! Хоч i розбiйник, а теж хоче жити, – смiявся Тарас. – Як живим будеш – приходь до нас з Оксаною на весiлля! – До челядникiв. – Зоставайтесь i ви здоровi, хлопцi-молодцi. А за ногайця забудьте. Як кажуть, коли наше не в лад, то ми з нашим назад. Я його привiз, я його i… вiдвiз. Тисячу гараздiв пановi осавулу! Боюсь, що йому все ж таки прийдеться стати моiм тестем, а менi – його зятем. А вам не раджу за татарином гнатися. Коли що – прикрию його. Якщо ви люди ще добрi, то хай i у вас усе буде добре! І хай пан осавул не радуеться, що, мовляв, спекався Тараса. Я швидко повернуся, гоц, гойя-гоц! І помчав за ногайцем, що ген-ген курiв степом… Савка вбiг до свiтлицi, впав на лаву, але всидiти не мiг, цмокнув язиком, схопився й заснував з кутка в куток. Ну й Тарас! І хто б мiг подумати? Якась голота, котроi аж кишить на вiйськових землях, отак нахабно посмiла в зятьки до можноi старшини набиватися? З вельможного ярма вискочив, прийняли тебе, пригрiли на вольних землях, прихистили то й сиди собi тихенько, i не рипайся, щоб тебе часом твiй пан не злапав, як кiт курчатко! А вiн бач!.. Руки в старшинськоi дочки просить. Хе! Знае кiт, де ласий шмат… Звичайно, Тарас смiливий, гарний, цього в нього не вiдбереш, але ж… Нi шеляга за душею, нi аршина грунту! На все готовеньке зазiхнув. Аякже, дiли, осавуле, хутiр на двох… – Оксано, – в грудях у Савки все ще бушувало, – а ходи-но сюди! Спинився бiля вiкна, сердито до дочки, котра саме зайшла: – Ти знаеш, що Тарас щойно утнув? – Тату, я… – Оксана зблiдла й рiшуче вигукнула: – Кохаю Тараса! Пишногубий як стояв, так i впав на лаву бiля вiкна. – Що ти мелеш несуразне?!. – в його очах майнув не то подив, не то переляк. – Хай Тарас здурiв, невже й ти? Як ти можеш кохати сiрому? За нетягу хочеш вiддатися? Здурiла дiвка, iй-бо здурiла! А пану сотнику самарському, виходить, гарбуза? – Робiть зi мною, тату, що хочете… Хоч карайте, хоч милуйте, а тiлько я Тараса кохаю. – О, Господи, що ти верзеш? Хiба можуть бути любощi мiж бурлакою i старшинською дочкою? – Савка знову забiгав по свiтлицi, ляскаючи себе руками по боках. – Закрутив парубок дiвцi голову i вся тут рiч. – Без Тараса менi свiт не милий… – Тараса, Тараса… – ще швидше забiгав осавул. – Той на своему вперся: Оксану, Оксану!.. А ця сорокою закрекотiла: Тараса, Тараса!.. Та чи ти хоч знаеш, що пан сотник самарський i багатий, i можний? Ще багатший, як ми з тобою. І батько в нього полковник. Дивись, i мене в кошову старшину витягне, бо вище осавула я сам не стрибну. Мо' й ми колись, як он у москалiв, дворянами постаемо, панством шляхетним, як у ляхiв, а ти… Тарас, Тарас… Краса до вiнця! Та, зрештою, i сотник не без вроди! – Я вашого сотника не хотiла, самi йому нав'язалися, тепер i печiть ракiв! – Не пiдеш? А я тебе… примушу! – закричав осавул i схопив канчук. – Ось цим… пожену! Замiж! І смири гординю! Ще й дякуватимеш батьковi, котрий хоче тобi добра! – Можете силувати мене й приневолювати, але добром не пiду! Савка забiгав по хатi бурмочучи: «Оце тобi, Савка, i на!..» Спинився бiля дочки, за плечi ii взяв. – Оксано, ну подумай, що ти говориш, – м'яко почав, намагаючись придавити в собi гнiв. – Та хутiр же який у нас славний! Три тисячi самих овець, а це вже три тисячi карбованцiв! Сто двадцять коней з лошаками. А грунти якi! Одного жита три загони, пшеницi чотири, ячменю… А пасiка яка!.. А хто такий Тарас? Збiглий крiпак, хлоп, якому милостиво дозволили жити на вiйськових землях. Навiть не зимiвчанин середньоi руки з тяглом, а пiший посполитий. Ну хiба ж нам родичатися з голотою? – Але ж i ви, тату, колись були простим козаком. Шабля та рушниця – нi грунтiв, нi худоби! – Був, був!.. – скипiв батько. – Але що було, те… те за водою вже спливло! І не тикай менi минувшиною межи очi! – Не треба менi нi ваших грунтiв, нi худоби, нi сотникiв з полковниками! Я кохаю Тараса i бiльше нiчого й нiкого не хочу! Хай вам i хутiр, i все ваше багатство! Плачучи, вибiгла iз свiтлицi. «Еге-ге, – сполошено думав осавул, лишившись сам. – Тут щось не те. Не чисто! – Савка до всього ж ще був i забобонним. – Де це видано, де це чувано, щоб людина по своiй волi вiд багатства вiдрiкалася? Як тому пастуховi отак вдалося затуманити Оксану? А мо' вiн… характерник? Галдовник який. Химородник? Га? І то не ii розум говорить, то його чари дiють… Ой, коли б Тарас та не перевертень який!.. Не обберешся тодi лиха! Захопить хутiр i розтринькае мое добро з нечистою своею братiею… Стривай, стривай, Савко, а чи ж тобi, бува, нiяких пригод не лучалося? А мо' знак який був чи прикмета на нечисту силу?» Чухаючи канчуком спину, Савка напружено думав, а очi його тим часом так i бiгали з боку в бiк, так i бiгали та швидко лупали… – Еге-ге-ге… Кажись, був знак! Днiв зо два iхав пан осавул у слободу, аж тут де не вiзьмись – кiшка чорна вибiгла на дорогу. Кiнь – тиць i став! А потiм як пирхне, як захропе, захарапудиться, аж копитом землю загрiб… А клята кiшка спину дугою вигнула, хвоста сторч задрала, наiжачила шерсть, очi горять, а сама шипить… – Тпрусь, окаянна! – крикнув осавул i навiть грiзно брови насупив, але на дивну кiшку це аж нiяк не вплинуло, вона ще крутiше спину вигнула… Ось-ось колесом покотиться… Вихопив Савка пiстоль – баб-бах! Дим розiйшовся, а з кiшки – й знаку. «Еге-ге-ге, – похолов у сiдлi осавул. – Та це, кажись, нечиста сила. Не iнакше, як вiдьма, а то б чого кiнь харапудився…» Пан осавул над усе боявся нечистоi сили, рiзних там упирiв, чортiв, вiдьом, характерникiв, перевертнiв i загадкова кiшка довго йому не давала спокою та з думки не йшла… Не iнакше, як то вiдьма тодi стрiлася… Пригадавши той давнiй випадок, Пишногубий ще швидше забiгав свiтлицею, бурмочучи про себе: «Еге-ге-ге-е… От коли б та кiшка i на Оксану ману не напустила… Тому дiвка й уперлася на своему… І потiм… учора сич кричав. А це вже й зовсiм погано. Треба буде старих людей розпитати як з нечистою силою боротися, з басаврючками рiзними, чарiвницями лихими!..» Виглянув у вiкно, двором йшла Соломiя, несучи щось у пеленi й вiд того трохи оголивши повнi бiлi стегна, звабнi та пишнi. Цмокнув язиком. Гарна бiсова молодиця, нiчого не скажеш! Хоч i не старшинського роду, а гожа… Та раптом його думки побiгли в iнший бiк… А що, коли й Соломiя часом… того? З вiдьомського кагалу, га? А то б чого його очима поiдом iла б? Еге-ге-ге!.. Тут треба добре помiзкувати, аби не вскочити в халепу. Все може бути. Варт, мабуть, триматися Соломii осторонь, бо як задурманить чарами, то пiзно буде. І Тараса будь-що спекатись. Найлiпше було б, аби вiн з паланки щез. І – назавжди. А сам не захоче щезати – у плечi його, у плечi! Мо' в iнших краях ума-розуму набереться та схаменеться. Хлопець вiн загалом непоганий, вiдiгнати його, вiднадити i хай собi в iнших краях живе! Чекаючи на Оксану, Тарас сидiв на березi тихого Кальмiусу, знiчев'я шпурляв у воду камiнцi i невесело думав про свое життя. «Перед тим, як поперед батька в пекло бiгти, подумав би лiпше, – та й маеш чим, не дурний, – чия Оксана донька i хто ти такий», – порадив йому на прощання осавул Пишногубий i Тарас саме цим i був заклопотаний. Думав. Чия Оксана дочка – тут i думати не треба. Усе й так ясно: украiнського козака, який у старшину шляхетну преться. А ось хто вiн такий? Тарас Кожум'яка, двадцяти лiт вiд роду. А втiм, думай не думай, як не крути, як не верти, а – не знатного вiн i не можного роду. Та ще й iз чорного народу. Чернь-сiрома. Голота нещадима. Шляхетство йому не свiтить, та й дiдько з ним – не було б бiльшоi печалi. Гадав, що на Сiчi нарештi людиною стане, бо нею ж народився, але виходить, що й тут йому бiдняцтвом та незнатнiстю попрiкають. Хоча – дарма стараеться пан осавул, нема йому чого соромитися свого чорного народу. Батько його кожум'яка, з тих кожум'якiв, котрi на Русi iз змiями-гориничами боролися i вiн побореться, бо теж з роду кожум'як! Як i батько, i дiд його належав до вiльних селян, але по ревiзii 1764 року iх раптом записали за абиштовим (вiдставним) товаришем Миргородського полку Йосипом Зарудним (подейкували, що меткий помiщик пiдкупив – скiльки там того дiла! – кого треба), як його власних селян, буцiмто отриманих ним у спадок вiд батька. Отакоi! Хоч стiй, хоч падай! Кревна несправедливiсть! Ошуканство! Кинулись покрiпаченi шукати правди й захисту – де там! Все 'дно, що шукати серед лiта криги. Усюди позасiдали такi, як iхнiй пан. І тодi найзатятiшi правдоборцi вирiшили тiкати вiд новоявленого пана – а що мали чинити? Знали, що воля в Украiнi була лише в одному краi – на людославному Запорожжi. Пристав до гурту дядькiв, котрi надумали мастити п'яти на Сiч i Тарас – та й з малолiтства козакуванням снив. Батько йому теж радив: я вже, каже, старий для дороги та пригод, де вже менi з насидженого мiсця зриватися i який з мене козак, як вже й спини розiгнути не сила. А ти, покiль молодий, допоки тебе в баранячий рiг не скрутили, спробуй пошукати волi та кращоi долi. Мае ж вона десь бути у свiтi бiлому. Не худоба ми, не бидло, що нас до абиштового товариша як власнiсть його по ревiзii записали. Тiкали на Сiч чи не з усiеi Украiни, тiкали всi, хто не корився кривдi, тiкали поодинцi, але здебiльшого партiями по кiлька чоловiк, попередньо змовившись; зривались часом i сiм'ями, усiею родиною – з дiтьми, з волами, коровами, вiвцями, завантаживши вiз сяким-таким скарбом та реманентом. Пускалися в небезпечну дорогу й цiлими селами, а вже за порогами, на новому мiсцi утворювали слободи без панiв та зиску, як вольнi козаки, посполитi Вiйська Запорозького низового. На всi вимоги повернути таких утiкачiв Кiш велемудро вiдповiдав, що «выслать их на прежние жилища учинить способу не находится». Проте на Сiч щомiсяця прибували гiнцi та довiренi особи ясновельможного панства з вимогами повернути iм драпакiв, котрi знайшли собi притулок серед козакiв. І Москва не раз нагадувала, аби «запорожники» здирцiв та лотрiв, якi до них прибувають без пашпортiв, негайно хапали, у колодки забивали й повертали iхнiм панам, а вже вони з ними вiльнi робити так, як вважатимуть за потрiбне. Кiш як мiг захищав утiкачiв, мiняв iм прiзвища, ховав iх по глухих зимiвниках i дальнiх слободах, а панам та урядовцям Гетьманщини – як i Москвi, – обiцяв небезпремiнно розшукати драпакiв i повернути iх шляхетному панству – хай чекае воно! І мовби ж шукав збiглих, але неодмiнно вiдповiдав, що на землях Вiйська Запорозького низового нiяких крiпакiв не виявлено, бо у них живуть люди все вольнi, сiчовi козаки й посполитi, а козакiв i посполитих Сiч нiкому не видаватиме, бо вольнi люди живуть там, де iм заманеться i як захочуть. Коли ж полювальники за людьми аж надто наполягали, особливо урядовцi з канцелярii генерал-губернатора Гетьманщини та царськi генерали, запевняючи, що iм, мовляв, «известно учинилось», де перебувають збiглi, в таких i таких паланках, Кiш, аби вiдчепилися пани, посилав у такi й такi паланки ордери на розшуки втiкачiв, але паланковi полковники й старшина, знаючи, що вiд них хоче Кiш, вiдповiдали, як в одну дудку гудiли: названих втiкачiв вони зело пильно шукали, але таких у них не виявилось, бо в них все люди вольнii, але попри все збiглих вони зело препильно шукають i, дасть Бог, знайдуть… Швидко чи нi, а з гуртом дядькiв-односельцiв Тарас i прибув на Сiч. Знаючi ще на Гасан-базарi розказали iм, що прибувши на Сiч, треба iм записатися до якого-небудь куреня, бо коли обминеш курiнь, козаком нiколи не станеш i прав на Запорожжi не матимеш. Куренiв у них тридцять вiсiм – вибирай який хочеш! Був серед куренiв i Полтавський, що складався iз землякiв. До них i подалися миргородцi – прямцем до курiнного. Казали, що курiнний отаман – цар i Бог на Сiчi, i голова, i найбiльший начальник у своему куренi, бiльший, як сам кошовий для усього товариства, вiн складае курiннi списки, встановлюе чергу на вiдбування служби козаками, якi приписанi до його куреня, видае свiдоцтва й атестати, розпоряджаеться курiнним майном, зброею, харчовими припасами тощо, вiн суддя над козаками (для куреня – бiльший суддя, як вiйськовий суддя для всього товариства), завiдуе курiнною касою. Без вiдома його i без згоди i волосина не впаде з голови i нiщо не робиться в куренi, слово його було вирiшальним i останнiм – закон для курiнних козакiв i обговоренню не пiдлягало. Сказав курiнний i все тут. Умри, а виконуй! Отож, утiкачi шапки познiмали, отаману за звичаем вклонилися. – А чого це ви, хлопцi-молодцi, – питае курiнний, дебелий шрамований, бувалий у бувальцях козак-батько, – на Сiч нашу прибули та до мене гуртом заявилися? Чи ж бува не козаками хочете поставати? – Хочемо, батьку, – одказують прибулi, – козаками-сiчовиками поставати. – А звiдкiля ж ви будете, такi статуристi та гойнi? – З миргородського краю, люди ми вольнi, православнi, а пан нас записав по ревiзii як свою власнiсть. Та зачав вимагати, аби ми на нього задурно робили. Чи не щодень нас вiйт на панщину кием гнав, то ми якось помолившись та з духом зiбравшись, його кием його самого й вiдлупцювали гарненько… – До чого ж мудрi люди, – посмiхаеться отаман. – А потiм укинули його в льох, панський будинок пiдпалили i подалися свiт за очi. Так до вас на Сiч i прибули, абись козаками поставати. Отаман кожного розпитав як вiн прозиваеться i чи серйознi в нього намiри i як вiн гадае далi жити? – А тебе, молодику, як звати-величати? – наостанку питае Тараса. – Тарас я, – одказуе парубок, – а прозиваюся Чепурком. – Чого так? – Бабуся моя така чепуруха була, така. Усi ii звали тiльки чепуркуватою. Тож i нас прозвали чепурками. Звiдтодi ми Чепурки, хоч батько мiй мнець. – Хто, хто? – Сирицю мне, не дублену шкiру, яловичу, свинячу… – Знаемо, що таке сириця i хто такий мнець. То, кажеш, твiй батько кожум'яка? – Ага. Курiнний подумав-подумав i вирiшив: – Ось що, хлопче. Хто стае козаком, той починае нове життя, тож у нас прийнято кожному неофiту мiняти iм'я. Та заодно й панiв, якi збiглих розшукують, треба зi слiду збивати. Вони шукають, примiром, Тараса Чепурка, а на Сiчi е Тарас Кожум'яка… Га? Так Тарас Чепурко на Сiчi зробився Тарасом Кожум'якою i пiд таким прiзвищем був записаний до вiйськового компуту. – От ви, добродii, поставали вже козаками, – насамкiнець звертаеться до всiх курiнний. – Тепер нiякий пан над вами вже не пан, бо ви люди вiднинi вольнi. Поживiть поки що в куренi, призвичайтесь до наших, до сiчових порядкiв, зi зброею навчитеся поводитись, щоби шабелька вам за рiдну сестрицю стала, а там видно буде. Можете податися i в паланки, найнятися до когось, аби пiдзаробитися та краще зодягнутися, як i личить козаковi. А на Сiч будете з'являтися лишень тодi, коли вас погукаемо: вiдбувати свою чергу в сторожовiй залозi. У куренi зараз мало козакiв, розбрелися по Запорожжю, так що е де вам притулитися. Показав мiсце в куренi – кожному в три аршини довжиною i два аршини шириною, та й пожартував з дуже серйозним видом: – Оце вам домовина. А як помрете, то зробимо ще коротшу. Заможньому козаковi, який мае господарство, не було потреби в куренi жити, тож вiн на Сiчi з'являвся тiльки вiдбути свою чергову повиннiсть вiйськову (дехто й вiд цього намагався вiдхреститися), а щойно прибулому куди податися, як нi майна в нього, нi даху над головою. Одна сорочка на ньому та й та латана-перелатана. А в куренi хоч раз на день годують i дах над головою, i товариство поруч – е з ким душу в бесiдах вiдвести. І все ж, навiть бiднi козаки намагалися вiдразу ж пiсля вступу до Сiчi податися в яку-небудь паланку на заробiтки – i Сiчi це вигiдно, i зимiвчанам. А хто залишався в куренi, той входив до сiчовоi залоги i виконував рiзнi службовi обов'язки, що випадали козакам пiд час вiдбування ними вiйськовоi черги: несли караули, служили в роз'iзних командах, працювали у вiйськових зимiвниках, заготовляли сiно й паливо, ловили неводами рибу, розвозили накази старшин по паланках i форпостах. У вiльний час, якого було обмаль, тренувалися в стрiльбi, навчалися орудувати шаблею i списом, влучно стрiляти з мушкета й пiстоля, а навчившись у старих козакiв рiзних веселих спiванок, на дозвiллi виводили: Се козак запорожець, нi об чiм не туже; Як люлька й тютюнець, то йому й байдуже. Вiн те тiльки й знае — коли не п'е, так вошi б'е, а все не гуляе! Годували раз на день – абияк. Смiючись, отаман казав: – Запорожцi як малi дiти: дай багато – усе з'iдять, дай мало – довольнi будуть. Ідучи в похiд брали з собою кiлька горщикiв тетерi, толокна (круто звареноi кашi), пастерми (висушена та вив'ялена баранина) i цим вдовiльнялися. Горiлки ж у походах не пили – пiд страхом смертноi кари! З пiвроку побув Тарас козаком у сiчовiй залозi i таке життя йому, молодому та безжурному, навiть аж до смаку припало, тож так збирався й далi козакувати. Та й курiнний отаман до нього придивляючись, пiдбадьорливо покашлював-покахикував: – Гарним будеш козаком, – казав бувало Тарасовi. – Старайся, хлопче, ще i ще, побудеш синком, а там i на значного козака тебе благословимо. І побажав так служити товариству, аби козаком характерником стати. Що таке характерник? А це такий козак, який «все бачить». Навiть за тисячу верст – бо дзеркала мае для iнших невидимi. А ще тямить говорити зi звiром i птицею. І гаддя його слухае. Вiн i з чортом може побалакати та укласти з ним, як треба, угоду, хоч козак завжди ближче стоiть до Бога. А з Господом вiн розмовляе через спiв та гру на кобзi. Характерникiв не бере проста куля, а тiко срiбна, вони ловлять розпеченi кулi та ядра голими руками, не бояться вогню. Можуть жити пiд водою, можуть пройти крiзь вогонь, що охороняе рай. Можуть вовком перекидатися або кiшкою, ще й говорять аж дванадцятьма мовами – отакi вони, характерники! І Тарас старався, до всього придивлявся, усьому навчався, слухав старших, службу вiйськову справно нiс i все було добре i думав вiн, що так i буде з року в рiк – доки вiн, дасть Бог, характерником стане. Бодай i на схилi лiт. Аж якось курiнний йому й каже: ось що, Тарасе Кожум'яко, надiйшов до Коша лист вiд твого пана з Гетьманщини абиштового товариша Миргородського полку Йосипа Зарудного, у якому вiн повiдомляе Кiш, що вiд нього селяни його втекли на Сiч, називае iхнi хвамилii i прiзвиська, i твою теж. Хоч ти вже й не Чепурко, а Кожум'яка та все дно гайни куди-небудь вiд грiха подалi. Люди Зарудного на Сiчi колобродять, упiзнають – доведеться тебе видавати iм. А Кiш ще нiкого не видавав i не збираеться таке свинство робити, тож краще тобi податися в паланку i там перечекати… Це вже пiзнiше Тарас дiзнаеться, що й справдi у скарзi до Кошу Йосипа Зарудного писалося, що вiн, Тарас Чепурко, а тепер Кожум'яка служить в Полтавському куренi. Видно пан Зарудний мав на Сiчi вуха i очi, адже все безпомильно знав про своiх втiкачiв, називаючи кожного та сповiщаючи, де вiн i в кого переховуеться, в якiй паланцi, у якого козака в робiтниках ходить. Козаки розповiдали (а на Сiчi всi про всiх i все знали, бо там нiхто не таiвся, всi жили на виду у всiх), що помiщик Зарудний прислав на Сiч своiх людей, крiпакiв-сищикiв (не крiпакiв, себто не пiдневiльних козаки могли при нагодi й побити), нишпоркiв стовухих i стооких, аби вони все винюхали i про все йому донесли. Надiслав вiн листа i своему кумовi, колишньому кошовому отаману Сiчi, а тепер абиштовому старшинi Григорiю Федорову, просячи його подати «руку помочi» та посприяти в поверненнi втiкачiв, якi переховуються в Самарськiй паланцi. Знаючи, що суха ложка рот дере, абиштовий товариш до свого «смиренного» прохання, доклав дещо й суттевiше: штоф горiлки (мiра алкогольних напоiв, яка дорiвнювала 1/8 або 1/10 вiдра), чимале барильце вишнiвочки, два смаглявi книшi на закуску, ящик iз фруктiв, зварених з цукром – пресолодка штукенцiя! – мiшок яблук та добрячий сидiр проса i ще щось там. (Подiбнi дарунки тодi одержали суддя Микола Тимофеев, начальник запорозького духовенства iеромонах Володимир та iншi чини iз сiчовоi адмiнiстрацii.) Григорiй Федоров, не бувши дурнем, – та й не пропадати ж добру! – загуляв з друзями, гуртом вони й спорожнили той штоф, закушуючи його книшами та пастилою (просо лишили на кулiш) i невдовзi вiд Коша самарському полковнику пiшов ордер з наказом знайти зазначених у листi пана Зарудного збiглих селян – якщо тiльки вони ще перебувають у Самарськiй паланцi – уточнювалося. Полковник швиденько вiдповiв у тому дусi, що звичайно ж вище поiменованi селяни в його паланцi не перебувають – про це Кiш i вiдповiв пановi Зарудному. Щоправда, пан Зарудний надiслав нову скаргу – пишучий чоловiк! – до кошового (уже на сiчових старшин), що вони, мовляв, займаються вiдписками, а заодно надiслав i промеморiю (нагадування) вiд Миргородськоi полковоi канцелярii та комiсарiатства. Кiш ту промеморiю теж надiслав самарському полковнику, чим його не дуже налякав, бо той швиденько вiдповiв Кошу, що нiяких збiглих селян пана Зарудного, хоч iх i шукали зело препильно, на територii паланки не виявлено, а Кiш так же звично ту вiдповiдь надiслав пановi Зарудному… Так почалося листування мiж Кошем та паном Зарудним, що успiшно тривало кiлька рокiв, доки Кошевi не набридло. Кiш нiколи й нiкого не видавав – цього пан Зарудний не знав i в це повiрити не мiг, що на Сiчi знаходять надiйний притулок усi втiкачi. (Зберiгся в iсторii факт, коли командир однiеi з росiйських кордонних фортець на Сiчi С. Лебединець заявившись на Запорожжя в пошуках збiглих, почав виявляти таку затятiсть, що козаки його просто «до смерти закололи».) Зрештою, збiглим порадили помiняти паланку, що вони й зробили. (iх, до речi, поголили по-козацькому, чи як тодi казали, «по-черкаському», аби вони i зовнi були схожими на козакiв.) І загубилися на просторах запорозькоi вольницi збiглi, а Кiш уже щиро вiдповiдав на енну скаргу пана Зарудного, що, на жаль, не вiдае де перебувають його селяни – можливо, вони в Польщу подалися чи в Литву, то хай би пан Зарудний ще iх i там пошукав! Ось тодi, як зачалося те листування Коша з паном Зарудним з Миргорода, курiнний i порадив Тарасовi помiняти мiсце проживання. – Тут ти у всiх на виду, i пан твiй не заспокоiться, бо його нишпорки та вивiдники доповiдатимуть йому, що ти – серед козакiв Полтавського куреня. Ще раптом схоплять тебе панськi посiпаки й таемно iз Сiчi вивезуть, зав'язавши у мiшок… Траплялося й таке. Особливо з тими, хто ласий на дурничку випити i тодi нажлуктиться так, що аж у свого пана протверезiе… Та й узагалi, не привертай до себе уваги зайвоi – спокiйнiше так буде. Тож щезни на якийсь там час. Куди? Та куди-небудь, аби подалi вiд Сiчi. Гайни на глухе прикордоння, де й перечекаеш недобру годину. А хочеш, направлю тебе до кума свого в Кальмiуську паланку, наймешся там до козакiв, лiто попрацюеш, щось, дивись, ще й заробиш. А тим часом пан Зарудний заспокоiться i перестане слати нам своi суплiки – жаль, що бiльше не передае горiвки, книшiв та пастили. Гарна в нього горiвка! Так Тарас Чепурко – тодi вже сiчовий козак Кожум'яка – й опинився в Кальмiуськiй паланцi, найдальшiй паланцi Вiйська Запорозького низового на березi Золотоi Рiчки… Посполитих у слободi було мало, два чи три двори, а то все жили тяглi зимiвчани, котрi мали своiх коней, худобу, ватаги овець. Жили, як хотiли, не вiдаючи нi пана, нi наглядача, займалися торгiвлею та рибальством. Слобода дiлилася на «односумiв», на артiлi, котрi гуртом ловили рибу, в'ялили й солили ii i возили на продаж. Усi, хто входив до артiлi, отримували однакову суму вiд продажу риби, тому iх i називали односумами. Тарас i собi пристав до односумiв, весну побродив у Кальмiусi, тягаючи невода. І все було б нiчого та побачив якось доньку осавула Савки Пишногубого то й втратив спокiй. Моя i моя… Аби бути ближче до Оксани Пишногубiвни найнявся до ii батька пастухом. Тепер ось i мае… Осавул ще й погрожуе видати його тим, хто розшукуе на Сiчi збiглих холопiв! …Бульк! Бульк!.. Летять камiнцi в Кальмiус та й летять. Але зрештою набридло й камiнцi шпурляти, встав, ходив мiж вербами, позираючи на хутiр, що ген жовтiв дубовим частоколом i намугикував: Ой, Кальмiус-рiчка, Молодапе репеличка. Покохала перепела Молода перепеличка… Усього натерпiвся, пильнуючи осавулiв табун. І зграi вовкiв дозоляли, i напади ногайцiв, що були не кращi од сiроманцiв, вiдбивав, тому й спав в обнiмку з гакiвницею, знав холод, голод i спеку. Все терпiв, бо хотiв бути поруч з Оксаною. Чи бодай хоч бачити ii зрiдка. Дiвчина теж була не байдужою до нього, це втiшало i вселяло в хлопцеву душу надiю на щастя… Над Золотою Рiчкою стояла млява пiсляобiдня тиша. Анi шерхоту, очерет нiби задрiмав, iнодi вiтер зi степу налетить, покуйовдить його i зелена стiна очерету тодi спросонку: ш-ш-ш-у-у-у, ш-ш-ш-у-у… І знову все навколо замре, як засне. Верби посхиляли до води довге гнучке вiття, нiби милуються своею вродою в дзеркалi води. І все навколо теж гарне: i тихий, спокiйний Кальмiус, i верби, i дубовi гаi, i ген степи, i слобода, що мальовничо потопае у вербовому розмаi на пiщаному березi. Це останнiй шмат землi запорозькоi в цих краях, по той бiк уже землi Вiйська Донського. Берег на тому боцi пустельний, на мiлководдi бродять довгоногi й довгоносi кулики i позирають на козацький край. Ось на тiм боцi вигулькнув бузько, поважно й статечно цибав берегом, поводячи сюди й туди довжелезним червоним дзьобищем… Цiкаво, чий вiн, свiй, чи – донський? Та ось птах знявся й полинув над рiчкою… Тарас зiтхнув, проводжаючи бузька-чорногуза заздрiсним поглядом… Коли б i йому Бог дав крила! Полетiли б вони з Оксаною тодi хоч i на край свiту, туди, де нiхто не перечитиме iхньому щастю… Тiльки ж де вiн, той щасливий край? Та й чи е вiн у свiтi бiлому? Всюди, куди не поткнись – неправда i свавiлля, можнi чинять що хочуть, бiдних i за людей не вважаючи… Як iм заманеться, так i буде. От i батько Оксани затявся на своему – не пара вiн його дочцi, не пара! А чому не пара? Якщо вони злюбилися, то виходить пара? Молодих Бог паруе, от i iх звiв у цьому свiтi щоб парувалися… А чини та багатство, то таке – наживне… Та спробуй це втокмачити Савцi Пишногубому! Завтра Маковiя, у слободi вже печуть смачнi шулики й готують медову ситу з маком. А на хуторi в пана осавула розливають холодець для самарських сватiв… Якщо не придумае Тарас нiчого, як порятувати свое щастя, завтра самарськi й засватають осавулiвну… – Тарасику!.. Рвучко оглянувся. – Оксаночко, перепiлко моя!.. Побiг назустрiч, дiвчина пташкою пурхнула в його дужi обiйми, припала до парубоцьких грудей i хлопець вiдчув, як сполошеною пташкою б'еться ii серденько… – Тарасику, веселику мiй! Я заледве вирвалася на часинку, батько й за частокiл з хутора не випускае… Ой, Тарасику, щось треба дiяти, завтра приiздять свати. Але я не вiддамся за нелюба. Та й батько мо' ще й передумае… – Не переiнакшить, Оксанко, багатство самарського полковника та його знайомства в Сiчi у нього увiчу стоять… – А мо' зi сватами не зiйдеться? – Об чiм рiч? Зiйдеться, моя ясочко, дуже-бо вiн забаг породичатися з полковником, аби й самому вивищитись у Сiчi. – То що ж нам робити? – Тiкати! – Ти так упевнено радиш, наче знаеш куди. То скажи менi, повiдай: куди? – Куди завгодно, хоч i в свiт за очi, аби лишень разом бути. Не можу я без тебе. – І я без тебе, Тарасику, не можу. – Тiкаймо, Оксанко. Сьогоднi, бо завтра вже пiзно буде. Як звечорiе так i гайнемо. Куди? Та знамо, що в кращi краi. Не в гiршi ж. Тiко в кращi. Менi не вперше тiкати, звик. А ось чи ти зважишся? – Я зважуся. Але чи певен ти, що у свiтi бiлому е кращi краi? – Мо' й немае, але ми… Ми все одно знайдемо. Мусить знайтися у свiтi бiлому закуток для двох. – Усюди пани – i на Вкраiнi, i поза Вкраiною. – А ми на землях Вiйська Запорозького принишкнемо. Наймуся до добрих людей в робiтники – з голоду не пропадемо. А там… там видно буде. – Не мiг надивитися на ii очi. – Вони в тебе веснянi, як блакитне небо, i озерця у них наче iз живою водою, – близькiсть молодого дiвочого тiла п'янила його й наче дурманила. – До скону лiт дякуватиму долi, що звела мене з тобою, ластiвко моя кальмiуська. – Таке вигадав: ластiвка кальмiуська, – смiялася дiвчина i навiть аж удавно обурювалася, а насправдi почутому з уст такого гарного хлопця була рада-радiсiнька. А вiн гладив ii м'яке бiляве волосся, торкався його губами, обережно – ледь-ледь… – Покладемо сподiванку на мого батька, Тарасику, – вона вiрила, що все ще владнаеться. – Вiн у мене хороший, татусь мiй рiдний. Мо' ще й схаменеться. Сам же колись був простим козаком, як кажуть, без роду, без племенi… І в турецькiй неволi гибiв замолоду, усього зазнав i всього спiзнав. І чаша його не медом була виповнена, а трунком полиновим. Не може вiн супроти мого щастя пiти, будемо вiрити в нашу зорю. Та й Господь з нами – не облишить нас у бiдi. А менi вже пора, – легенько вивiльнилася з його обiймiв. – Я на часинку вихопилася – не будемо татусика мого гнiвити, покладемось на долю i на Божу волю. Зненацька над сонним Кальмiусом пролунало: – Пугу-пугу! – Козак з Лугу! – стрепенувшись вигукнув Тарас. – Пугу, пугу, козак з Лугу! Хто б ти не був, а будеш нам за свого – де ти, пугаче? Крик наче захлинувшись, урвався так же раптово, як i пролунав. – Ой, Божечку ж… Оно-но вiн, – показала дiвчина. – У рiчцi тоне… Вибiгли з-за верб. На серединi Кальмiусу то виринала, то знову зникала пiд водою чиясь голова. Тарас як був в одязi, з усього розгону кинувся у воду i поплив наввимашки. Тим часом потопаючий виринув, сапнув повiтря, смачно вилаявся: – А-а… в Бога… душу!.. Ать-переать!.. І в Кальмiус-рiчку! Не вiзьмеш мене, я ще на цьому свiтi не все звершив! Голова вкотре зникла пiд водою. Та ось Тарас уже на тому мiсцi. Пiрнув. Якусь мить, що видалась Оксанi вiчнiстю, його не видно було над Кальмiусом… Ой, Божечку ж… Та ось нарештi з'являеться Тарасова голова на поверхнi, вiн вже пливе до берега, щось тягне за собою… Ось вони вже досягли мiлководдя, Тарас став на ноги, тягне пiд руки якогось чоловiка. Оксана забрела, пiдсобила витягти на берег порятованого. Незнайомця поклали на пiсок. Сорочка на ньому була пошматована, праве плече кров'ю запеклося. Чуприна i густа чорна борода скуйовдженi, у куширi та водоростях… – Дядьку, дядьку, – затермосила Оксана незнайомця. – Ви живi? Душа при вас? Незнайомець розплющив очi, схилившись на бiк, виблював воду. – Ху-ух!.. Напився вiд пуза водицi з Кальмiусу. Ледь усю ii було не висьорбав! – Живий, – зрадiла Оксана. – Не дiждуться, щоб я здох! – незнайомець комусь посварився кулаком на той бiк. – Мене дiдько так рано не вiзьме! Та й живим краще бути, яко мертвим! Як запорожцi кажуть: пугу, пугу! Тому й дiда мого колись прозивали Пугачем, i я тепер Пугач. Здоровi були, сусiди! – Здоров був, дядьку! – Житимеш, коли такий затятий, – смiявся Тарас, викручуючи шапку. – Хоч i наковтався води. – За неiменiем оковитоi, – порятований пiдморгнув Оксанi. – Чи не правда, кралечко? То де я? Сподiваюсь, на цьому свiтi? – На цьому, дядьку. На березi Кальмiусу, загалом у добрих людей. – У запорожцiв, значить, слава тя Господи! Таки пощастило дiстатися до вашого берега, брати-козаки запорозькi. – Так, ви, дядьку, на землях Вiйська Запорозького. Тонули в Кальмiусi, а Тарас вас i порятував. – Гарний у тебе хлопець, дiвчино. Коли б не вiн, потрапив би я в кумпанiю до кальмiуських ракiв. Спасибi, вiк не забуду, – незнайомець сiв на пiску, важко дихав. – Кровi багато вийшло, за погонею не було коли рану перев'язувати. Ще зовсiм недавно Дон за милу душечку перепливав, а це в Кальмiусi бульки пустив. – У вас плече прострiлене. – Дякувати Боговi, рана навилiт, – оглянувши плече порятованого, пiдсумував Тарас. – А зiлля швидко вас на ноги поставить. – І то добре, що навилiт. Хоч куля й рiдна, та все ж… – А ви чи не з москалiв бува, дядьку, що з того берега? – Нi, я не руський. Козак донський я… Чули про таких – козакiв донських? Почекайте, вiдiйду трохи, усе розкажу. Три днi тiкав, нi росинки в ротi не мавши, комашню в очеретах годував. А перед самим Кальмiусом на пограниччi напоровся на засаду, схопив кулю в плече… Спасибi тобi, парубче, i тобi, дiвчино. Хорошi ви, дай вам Бог щастя, а я, мать, пiду… Спробував звестися й опустився на пiсок. – Зараз, зараз минеться, як на собацi заживе. Тiльки голова крутиться… – Куди вже вам iти, – жалiсливо сказала Оксана. – Не ходоки ви поки що. У нас побудете та сил наберетеся. А звiдки ви по-нашому вмiете балакати, дядьку iз землi вiйська Донського? – Дак ми ж сусiди, а з ким поведешся – вiд того й наберешся. У нас вашi козаки бувають. І живе iх серед донцiв багато… Рiдко в якiй станицi ваших немае. Та i я вам не чужий, свiй, можна сказати. Одного з вами племенi. – Засилкувався встати. – Погуторив i гайда. Бо в мене ще дорога дальня, маю до самоi вашоi Сiчi дiйти. – Куди там до Сiчi?! – жахнулась Оксана. – Та ви ж за слободою впадете. Не пущу вас. Я живу тут недалечко, на хуторi осавула Пишногубого. У нас перележите, рану залiкуете, сил наберетеся, а тодi вже й на Сiч гайнете. Тарас було заiкнувся: «Але ж пан осавул…», як Оксана його враз перебила: – Та як ти мiг подумати таке про мого батька? Та вiн у бiдi нiкого не лишить – козацького ж роду вiн! Коли з кримськоi неволi втiкав, побратима свого три днi на плечах нiс… – Дай Боже, щоби я помилився, – зiтхнув Тарас, i до донця. – Оксана дiло радить, перележати вам треба, дядьку, сил набратися. Ви ж як з хреста знятi. Донець криво посмiхнувся. – Майже. Із шибеницi, – i додав по хвилi. – Та ви не думайте про мене чого такого… розтакого. Не розбiйник я, хоча можу й ним бути. Мене вiд правди-матiнки шибеницею хотiли вiдучити. – Вiримо, що ви не лихий. – Лихим я ще стану – за мною не пропаде, – пообiцяв комусь донець i додав, спохмурнiвши. – Ой, стану! Багатьом тодi не поздоровиться! А найпаче царю-батюш-цi – дiдьковi б вiн був батьком! – Свят-свят, що ви таке говорите, дядьку?!. – А з царями iнакше й не можна. Щоби нашу волю не душили, щоби козакiв на своiх холопiв не перетворювали! На тiм боцi почувся тупiт копит, ось з-за кущiв вигулькнули голови вершникiв, цiвки рушниць за плечима. На берег вихопився кiнний загiн. Тiкати вже було пiзно, донець простягнувся на пiску, заповз у виямок. Не розгубившись, Оксана впала на нього i пiднявши ногу в червоному сап'янцi, задригала нею. Тарас, усе збагнувши, впав на неi i вдвох вони почали iмiтувати то боротьбу, то обнiмання… На тiм боцi почулося кахикання, потiм гучне, веселе: – Бог у помiч!.. Тарас усе ще вдаючи боротьбу, повернув голову. – Не заважай, братва! – крикнув. – В таком деле – мешать не будее, – почулося з того боку. – Ей, казак-запорожнiк, не вiдел случаем с нашего не бежал на ваш берег казачiшка одiн худой, подстрелений iшшо? Алi может на ваш берег переплил, а? – Нiкого не бачили, i нiхто з вашого боку на наш не перепливав. І заходився вдавати, що цiлуе Оксану (хоч цiлував i насправдi i Оксана, забувши, що пiд ними чужий чоловiк, вiдповiдала йому на поцiлунки поцiлунками). – Ладно, мiлуйтесь, не будем мешать. Только глядi, казак, не подкачай! І загiн помчав далi понад берегом… Пишногубий насторожено зиркнув на незнайомця – що за чоловiк? Звiдки? Якоi бенерi до них прибився? І чого це вiн не куди-небудь (Запорожжя велике), а до них приблукав? Та ще з того боку. Чи ж бува не розбiйник який лихий, збiглий? До челядi буркнув: – Донця нагодуйте, а перед тим перев'яжiть йому рану i хай висипляеться. А я пiд вечiр побалакаю з непрошеним гостем. З того боку до нас як не смiття за водою припливе, то розбiйника дiдько принесе!.. Розбирайся потiм з ним! Вийшов у двiр, де його вже чекали козаки з пiдосавулом Вихрестом. – Дочко – до хати! – крикнув сердито i, скочивши в сiдло коня, повернув до Тараса насуплене лице. – А ти, бунтарюго, залиш мiй хутiр! По добрiй волi прошу. Не доводь мене до грiха праведного! І щоб ноги твоеi тута бiльше не було! Не злиняеш – пеняй на себе! – До пiдосавула Вихреста: – Гайда! – Слухаю, пане осавуло. – До Тараса. – Чув? Дограешся, парубче з вогнем! – Не iз соломи, не згорю. – Наше дiло тебе застерегти по-доброму, а там – сам дивись. Усi вже вихопилися за частокiл, а Вихрест, затримавшись у хвiртцi, крикнув до Тараса: – Ей, ти?.. Забув! Пан слобiдський полковник кличе тебе до себе. Казав, дiло нагальне. – Прийду! – не дивлячись на Вихреста, буркнув Тарас. Постояв посеред двору, бiля челядницькоi, випив квасу, що його подала йому жалiслива ключниця, i рушив було до хвiртки. Соломiя зашелестiла спiдницею поруч. – Змирися, парубче, i долi своiй покорися, – випроваджуючи його за хвiртку голосно – аби челядь чула, казала. – Не доводь пана осавула до грiха! Вiн у нас добрий, але й доброта мае своi межi. Як i терпець. Що вдiеш, Оксана не твоя суджена. Не судилося вам, хоч i кохаетесь. Та й кажуть же люде: не з кожного стрiчання чекай вiнчання. Як у пiснi спiваеться: Не всi тii вiнч аються, Що весною розвиваються, Не всi тii вiнчаються, Що любляться та кохаються… – Гарна ваша пiсенька, тiточко Соломiе, – зiтхнув парубок. – Тiльки я ii i без вас знаю. Половина садiв цвiте, Друга обсипаеться. Половина людей вiнчаеться, А другая розлучаеться… – От i добре, що ти сю пiсню знаеш, – аж порадiла ключниця. – Не треба менi довго тебе i вмовляти. Не нами це заведено, не нам його й кiнчати. – Ви, тiтко, спiвайте, як хочете, як знаете, а я вiд свого не вiдступлюся! – Та воно, як той казав, i такечки, – озирнувшись, Соломiя вже за хвiрткою шепнула: – Знаю, любить тебе Оксана, молода наша осавулiвна, та пан осавул на тебе чортом дихае. І не поганий вiн, а бач… – Хочу вас попрохати, тiточко Соломiе, бо за тим донцем забув i домовитись з Оксаною. Тож передайте iй… – Що ти, парубче, що ти! – замахала ключниця повними, засмаглими руками. – І не проси, бо не передам. Пан осавул мене зi свiту зживе, як дiзнаеться… – Озирнувшись, шепнула: – А куди Оксанi вийти? – До млина, як стемнiе… – Що ти, що ти! Таке вигадав! Іди собi геть, покiль здоровий та цiлий! – шепотом: – Передам. Але ти мене не бачив, а я тебе. І зачинила важку дубову хвiртку, накинула гак у пробоець i понесла свое пишне тiло до панського будинку. Тарас вийшов на шлях, що вiв до слободи i, йдучи, думав, чого це його нагально кличе пан полковник слобiдський? Не iнакше, як осавул уже наскаржився на свого табунника, будуть гуртом умовляти, аби вiдступився вiд Оксани, а полковник ще й пристрашить вигнанням з паланки у свiт за очi. Попрямував навпрошки через липову пущу. В липняку, хоч лiто вже й спливало, усе ще пахтiло медом, гули дикi бджоли. То там, то тут никали бортники й викурювали з дупел бджiл, виламуючи стiльники з медом. І вiд того в липняку ще дужче пахтiло медом, i дух був таким хмiльним i п'янким, що голова млосно крутилася i в горлi гiрчило. Вийшовши з липняка з легким хмелем в головi й першинкою в горлi, Тарас попростував галявою, затим спустився стежкою в яр, що тягнувся в бiк рiчки. Задумавшись про свою долю, хлопець не зчувся, як на нього бiля куща глоду накинули мiшок… Збивши з нiг, почали, хекаючи, в'язати. Отямившись, Тарас заборсався в мiшку та вже було пiзно. Хотiв було закричати, але хтось п'ятiрнею затис йому через мiшковину рота. Три пари дужих рук пiдняли його i понесли яром… Тарас чув, як вони надсадно хекали, наступаючи один одному на п'яти i крiзь зуби лаялись. Потiм хтось захрипiв: «Сюди… Покваптесь, аби лиха година не принесла свiдкiв… Думав, як не солом'яний так i не згорить… Воно й не згорить, але… хi-хi… потоне…» Тарас упiзнав по голосу пiдосавула Вихреста. Так ось чому вiн на нього бликав, погрожував… І з полковником вигадав, аби заманити в яр свою жертву… «Не згорить, так булькне, – знову озвався той голос. – В'яжiть йому камiння до нiг! Та швидше, сукинi дiти!..» І Тарас через ряднину мiшка вiдчув шелест очерету i плескiт Кальмiусу, що в тому мiсцi бiля яру мав глибокi вирви, та чорториi… Частина друга Пугач – птиця нiчна Було ополудень. Осавул Пишногубий та паланковий писар Дмитро Чуб, розiмлiлi вiд спеки, сидiли в хатi-канцелярii й по списках звiряли, хто з посполитих та зимiвчан паланки ще не сплатив податку до вiйськовоi скарбницi. У канцелярiю, нагнувши голову, аби не набити гулю об низький одвiрок, зайшов пiдосавул Вихрест, по-змовницькому зиркнув на осавула, а той до писаря: – Гаразд, Митре. Зi списком ми впоралися, а тепер iди та обходь боржникiв, хай не вiдмагаються, а сплачують, як i положено. Писар зiтхнувши – спека ж яка! – вийшов. – Що там? – Савка до Вихреста. – Як наше дiло? – Тягнiть вiвцю, пане осавуле, – Вихрест блиснув зубами й перейшов на змовницький шепiт. – І миша не писнула. Мiшок на голову i… – Що – «i»? – насторожився Савка. – У Кальмiус, – ошкiрився пiдосавул. – А то б куди ще? Не пiд вiнець же! – У мiшку… в Кальмiус? – усе ще не мiг второпати Савка. – Атож, – шкiрив зуби Вихрест i його маленьке, чорне й неголене личко так i випромiнювало задоволення. – Та ви не турбуйтеся, пане осавуло, моi люде надiйнi. Словом не прохопляться. – Якi… люде? – А тi, з полонених. Волохи… Осавул пригадав, що в слободi й справдi живе двое полонених волохiв, котрi вже давно призвичаiлись, i всi iх мали за своiх. – iм будь-кого втопити – що раз плюнути! – хвальковито сказав Вихрест. – Моi надiйнi люде. – Ти хотiв сказати: звiрi? – Не второпаю вас, пане осавуло. Савка схопив Вихреста за груди й труснув його. – То ти, сучий сину, Тараса в мiшку втопив? – Як ви й велiли, пане осавуле! – злякано витрiщився Вихрест. – Хiба ж не такечки? Ви ж казали: мiшок йому на голову – гоп! – i… – Що – «i»? – розлютився Пишногубий. – Хiба я велiв аби його в Кальмiус?.. Велiв накинути мiшок, вiддухопелити його гарненько для остраху i вiдпустити. І вiн би тодi сам утiк з паланки. – А я втямив, що в мiшку та в Кальмiус, – стенув плечима Вихрест. – Як мiшок на голову, то куди ж iще, як не в рiчку, в чорторий? – Затям дурня Богу молитися, то й лоб розгатить! – забiгав осавул по хатi. – Ех, чортiв сину, що ти наробив? Козака нi за понюх тютюну згубив! Та якого хлопця! Вiднадили б його вiд Оксани i було б з нього. Хай чимчикуе в iншу паланку i живе там. Парубок вiн смiливий, ще б знадобився Сiчi. А ти його, дурило, у Кальмiус! У чорторий!.. Та налякати треба було, духопелкiв надавати i досить. Через тебе, волоський вилупку, грiх на душу взяв. Та я ж тiлько татарву та ляшкiв рубав, а не своiх. Та ми ж, чортiв вилупку, не звiрi якi, а люди, – сунув кулак Вихресту пiд вуса. – Ну я ж т-тобi!.. І вибiгши у двiр, крикнув до козакiв: – Коня, бiсовi дiти, та хутчiй!.. Вихопився в сiдло й вилетiвши з фортецi, помчав до берега, до того мiсця, де в Кальмiус спускався яр. Вихрест ледве встигав за ним, з кислим видом гуцикаючи в сiдлi. Ну, не розiбрався вiн. Замiсть того, аби надавати стусанiв, утопив парубка. Хоча… Чи й не втрата яка. Кальмiус надiйнiше за стусани. З Кальмiусу вiн уже не вирине i вже точно залишить у спокоi панi осавулiвну, на яку ще ранiше Тараса поклав око вiн. А духопелки… То таке, можуть подiяти, а можуть i нi. А голодранцiв на Сiчi завжди вистачало й вистачатиме. iх де не сiй, вони й там родять. На одного бiльше злидня, на одного менше лотра, як поляки кажуть, чи й варто гнiватись i полудник собi псувати? Та ще в таку спекотняву. А збiглi на Сiч щодня прибувають – вистачить цього добра по зав'язку!.. Примчали до яру, спинили коней. Було тихо й безлюдно. В очеретi цiнькала якась пташка i нiби жалiбно на щось скаржилась. – Отуди його й пожбурили, – ткнув Вихрест канчуком на рiчку. – Там такi вирви скаженi… – Тебе у той чорторий пожбурити! – Але зате Кальмiус надiйнiший за будь-якi духопелки! – Цить, душогубе! – осавул вихопився конем обiч яру на кручу i далi, обминаючи яр, виiхав в липняк. Навстрiч iшли бортники з дубовими кадками за плечима, повними меду, що аж хлюпався. За ними роями гудiли ображенi бджоли. Уже поминули яр, коли звiдти зненацька вихопився мокрий з голови до нiг… Тарас Кожум'яка з ножем у руцi. – В-вiн… – прохрипiв Вихрест. – Ми ж його в Кальмiус кидали. І каменюку до нiг причепили… Я ж пам'ятаю! Свят, свят!.. Вiдьмак. Коли б людина, то неодмiнно б утопився. Каменюку ж прив'язали. А вiдьмаки вони такi… не тонуть у водi, в огнi не горять. Щось бурмочучи, пiдосавул зсунувся з коня, впав на землю, потiм схопився i кинувся тiкати, з переляку забувши про свого коня. Тарас тiнню метнувся за ним навздогiн, не зронивши й слова i цим ще бiльше нажахав Вихреста. Савка тремтячою рукою перехрестив лоба й огрiв коня канчуком. – А-а… – пролунав десь крик пiдосавула й урвався раптово. Пишногубий гнав коня не озираючись. Одна думка шпигала мозок: Тарас – вiдьмак! Перевертень! Характерник i галдовник! А мо' й упир. Інакше б утопився… Та ще в мiшку, з каменюкою на ногах. Характерник! Вочевидь, перевертень! Перекинчик! Химородник! Чудодiйник! Заморока! Той, що з нечистою силою знаеться! О, Господи, кого ж тiльки покохала його дочка?! Не iнакше, як ману напустив на дiвчину, вiдьмак! Чарами Оксану обплутав! Тепер втямки чому Оксана так вперлася на своему. Бiдна, вона й сама не вiдае, що чинить… Осавул гнав коня до хутора й оселедець на головi в нього ворушився. Од вiтру, бо з поквапу десь посiяв шапку, чуприндер пiднiмався на вiтрi од швидкоi iзди, а йому здавалося, що вiд вiдьмацьких чарiв… Хоч вiн i був колись смiливим козаком, не раз i не двiчi з ворiженьками клятими ставав на герць, та ще й тепер був не ликом шитий, але то ж вороги. Такi ж люди, як i вiн, а тут… Вiдьмакiв Савка боявся над усе. З нечистою силою жарти куцi-куценькi. Супроти неi i шабля, й пiстоль безсилi. На те воно й кодло бiсiвське! Коли Савка примчав на хутiр, лиця на ньому не було. – Джуро!. – крикнув, зiскакуючи з коня. – Мерщiй до мене того… Донця чи як його в дiдька! Та тримай пiстоль напохватi й козакам вели бути готовими до всього! Сiв пiд шовковицею в тiнi й сполошено думав: «Якщо Тарас привiв донця, який невiдь де взявся… Буцiмто з Кальмiусу виринув… Еге, знаемо, хто з Кальмiусу виринае! Вочевидь, дiло нечисте. Цей донець або перевертень, або теж вiдьмак i галдовник, а то б чого з ним знався Кожум'яка? О, Господи, чого це до мого обiйстя збираеться нечисть? Не iнакше, як вiдьомський кагал ухвалив мене зi свiту бiлого зжити. Не може бути, щоб у мiшку… з каменюкою на ногах людина не втопилася! Вiдьмак або характерник!!! Такого i проста куля не вiзьме, хiба що заговорена…» Тим часом джура з трьома козаками привiв з челядницькоi донця. Був незнайомець уже в значно кращому станi i тримався бадьоро, i до Савки посмiхнувся, шкребучи п'ятiрнею в закудланiй бородi. А очi в нього – хитрi-хитрющi! Нi, з таким треба вухо тримати на сторожi. Не зчуешся, як i круг пальця тебе обведе! – Ну, здоров ще раз, чоловiче, – пiдкручуючи вуса, нарочито безтурботно почав осавул. – Наiвся, напився i виспався? – І наiвся, i кваску холодного напився, i покимарив малiсть. Вельми дякую, пане осавуле, за ласку! – Я не молодиця, аби одаровувати тебе ласкою, – сердито вiдрiзав осавул. – Кажи яко на духу: хто ти такий за iден? Вiд кого утiкав i чого Кальмiус з того боку на наш переплив? Донець ще затятiше пошкрiб п'ятiрнею в бородi. – Та вродi б донським козаком буду, а на прiзвисько Омелько Пугач. – Пугу, пугу, козак з Лугу? – Атож. Так мiй ще дiд казав, тож його й прозвано було Пугачем. І батько мiй звiдтодi Пугач i я, значить, Пугач. – Так ти вродi як наш? – І ваш, бо корiння мое на Запорожжi, i не ваш, бо я з того боку Кальмiусу, з донських козакiв. – І вашим, значить, i нашим? – Савка якусь мить думав, а тодi випалив, певний, що загнав донця на слизьке: – А чого це ти, донський, як кажеш, козак, майже москаль, руський чоловiк, царя свого пiдданий, а по-нашому балакаеш? Ти з Дону чи звiдки? – З Дону. Із станицi Зимовейськоi. – То чого ж це ти по-нашому гуториш? Де набрався нашоi мови? – Удома. – Уперше чую, аби в руських та по-нашому балакали. – Так ми всi хоч i донськi козаки i на Дону козакуемо, а такi ж черкаси, як i ви. – Хто, хто? – Ну, малороси. Вашого брата на Дону до гибелi, чи не в кожнiй станицi цiлi кутки iх. Дiд мiй Михайло теж родом був з Малоросii, а вже батько – козак донський, i я стало бисть донський. А вдома гуторимо по-малоросiйському, по-вашому значить. Та й жiнка моя Софiя, сирота, дочка малоросiйського козака Дмитра. – Прямо тобi… запорожець. – та втiкавзДону,i б того. – А чого це ти, донський козак, який балакае по-нашому, та втiкав з Дону, iз свого краю, га? Не поладив з ким чи що? – мов медом мазав осавул. – Було… – зiтхнув Омелько Пугач, – отамана свого стукнув. – Як це ти… Отамана? Обамбурив? – звiв брови осавул. – Не думаю, щоб це йому сподобалося. – Ого, ще i як не сподобалося, тому й мусив тiкати. – І за вiщо ж ти його? – Та так… Стукнув для користi дiла, а вiн вiзьми i врiж дуба! – Еге-ге-ге!.. – насторожився Пишногубий. – То ти, виходить, птаха стрiляна? – Атож. Пугач – птах нiчний i хижий до всього ж. – А чи вiдомо тобi, птиця хижа, нiчна, що старшина нам, козакам, самим Богом дана? – Про мене хоч хай i чортом, аби лишень правду шанувала та козакiв своiх не притискувала, старшина, дарована, як ти кажеш Богом. І щоби не оббирала iх, значить, на рибних промислах! – Еге-ге-ге! То ти, виходить, харцизяка-розбiяка? Прибив отамана, з-пiд шибеницi дьору дав i хочеш, аби я тебе у своему зимiвнику прихистив? Аби ти й моiх козакiв до бунту проти старшин пiдбивав? – Як пан осавул заслужить, вони й самi дадуть йому по мармизi. – От що, донський служивець. За правду ти постраждав чи не за правду – не мое се дiло. У мене своiх клопотiв повно. Хай ваша донська старшина й розбираеться. А ти, козаче… – Взагалi я козак, хоча й маю чин хорунжого. – Овва! Ти вже, виявляеться, й хорунжий? – Хорунжий. Що ж тут дивного? – Це ти щойно придумав чи ранiше? Якийсь гультяй-горопаха i – хорунжий? – не йняв вiри Пишногубий. – Заливай та мiру знай! У нас хорунжий так навiть до генеральноi старшини належить. А ти… Чийсь збiглий хлоп. Хоча… Який же ти хорунжий – сотенний чи й полковий? – Полковий. – Бреши бiльше! – пiдморгнув Савка. – Ти такий же полковий хорунжий, як я, примiром, гетьман. Та ж чи ти хоч тямиш, що таке чин хорунжого? Це ж перший офiцерський чин у козакiв московського царя. А ти хто? Крiпак? Збiглий холоп якогось руського пана? Розбiйник з великоi дороги. За вiщо ж ти хоч вiдхопив такий чин? – Та вродi як за хоробрiсть. – Де? Бiля молодицi? Чи на грабунку? – У вiйнi з турками. – Овва! З тобою балакати, що проти вiтру, даруй, сцяти. Затям, я розбiйникам та вбивцям притулку не даю. Я з татарами рубався, але розбiйникiв не переховував. – До козакiв: – Ану скрутiть руки збiглому харцизяцi! – Спершу нагодував, а тепер руки скручуеш? – наче аж дивувався донець, як йому в'язали руки. – М'яко стелив та… – Поспиш i на твердому, бо не панського роду, – вiдмахнувся осавул. – Вiддам я тебе донському уряду i хай вiн розбираеться, що й до чого. Чи на шибеницю тебе чiпляти, чи на коня садовити. – До козакiв: – Запрiть його в коморi! Та пильнiше пiд арештом пильнуйте! – Овва! Обрадував, – насмiшкувато вигукнув Омелько. – Вiдправляйте мене пiд арешт – чи менi звикати? Де я вже не сидiв, посиджу ще й у вас. Я, абись ви знали, все життя свое або козакував-воював, або сидiв у холоднiй, у темнiй, у буцегарнях, арештантських, гауптвахтах, у каталажках, людоморках, острогах, сибiрах, у тюрмах-тюрягах, у фурдизi-хурдизi, в ямах… Садовiть ще й ви у свою кутузку. Я звiдусiль утiкав, посиджу ще й у вашiй цюпi та дасть Бог i втечу, бо як же iнакше, га? – Чули, чули? – загаласував Савка. – Пильнiше чатуйте, бо й заправду драла дасть. – Утечу, пане осавуле, утечу як пить дать! Трохи одпочину в тебе пiд замком та й вiзьму ноги в руки. Я довго не тримаюся одного мiсця. Навiть бiля жiнки не тримаюся, усе мене, окаянного носить i носить. Вiд Дону до Берлiна, а оце й до вас занесло. – А ми й не будемо тебе довго тримати, ми тебе хутчiй передамо твоiм. Отим, що вже тобi й шибеницю приготували! Донця потягли до комори, осавул хотiв було йти до хати, аж у хвiртку несамовито затарабанили. – Хто там i якоi трясцi? – крикнув Савка, мацаючи в себе пiстоль за поясом. – джура пана полковника. – Ану вiдчинiть, – велiв осавул челядi й небавом у двiр ускочив на конi джура кальмiуського полковника. – Кепськi вiстi, пане осавуло. Ваш табунник Тарас Кожум'яка в липняку штрикнув ножем пiдосавула Вихреста. – На смерть? – Та, кажись, нi. Пан пiдосавул ще матюкаеться i злий яко хорт. А пан полковник вiдрядив козакiв на пошуки розбiйника. І велiв, аби й ви вiдрядили своiх людей i щоби сьогоднi Кожум'яка був пiйманий i в буцегарню припроваджений. – Передай пановi полковнику, що я нагально пошлю своiх козакiв на пошуки й лови Тараса, – i джура зник за частоколом. «Еге-ге-ге, он воно на що закандзюбилося? – стривожено подумав осавул. – Нi, таки правда, що Тарас вiдьмак! З мiшка вилiз, пiдосавула ножем штрикнув. Коли б i менi лиха не натворив! Пiдосавула хай хоч i дiдько хапае чи хапун який, а я з Оксаною – пропав!..» Аж тут i дочка. – Тату, кажуть ви звелiли донця зв'язати й заперти в коморi. Правда се? Савка дратуючись, вус смиконув. – І ти туди ж?.. Яке тобi дiло? Чи й у донця вже той… закохалася? – Та-ату??! – закричала дочка. – Не губiть себе, бо я краще про вас думаю! Донець довiрився менi, я привела його додому, обiцяла, що нiхто його й пальцем не зачепить… Ой, тату, та ж чи ми татари якi, що в гостi запрошуемо, а тодi руки виламуемо? – А ти не вчи батька, бо я й сам з вусами! – крикнув осавул. – Постривай, доберусь до того вiдьмака, що тебе задурив i морочить! А про донця й не згадуй! Вiн на старшину руку пiдняв i мусить бути покараним! – Ей, де баба Прiська? – крикнув Савка бiля челядськоi куховарнi. – Розшукайте в один мент! По хвилi в куховарню зачовгла маленька, згорблена бабуся з личком, як старий, жовтий огiрок, перепечений на сонцi, i запитала, сiдаючи на лаву: – То це ти мене, Савко, кликав? – Не Савка, а пан-господар, – сердито поправив ii осавул. – Коли вже ви навчитеся шанувати свого годувальника? Баба Прiська не дочула. – І що ти там, Савко, белькотиш, як той гиндик? – спитала, приставляючи долоню до вуха. – Кричи дужче, бо я на вуха слабую. Ще як на Явдошки оглухла в гентiм роцi, так i дотеперички глуха. – Я хотiв би у вас, бабо Прiсько, поспитати про одну… е-е… штуку. Ви ось багато на свiтi жили, – тут осавул озирнувся i вгледiв куховарок, котрi облiпили порiг. – Ей, ей, а ви якоi трясцi повитрiщалися? Клопотiв у вас своiх немае? Робити вам нiчого, дак я вам зараз роботу знайду! Куховарки розiйшлися, осавул знову закричав: – Бабо Прiсько, я хотiв би розпитати… – Та не кричи, яко оглашенний, – замахала стара руками. – Я ще трошки чую, то й зовсiм оглухну вiд твого кричи. «Тьху! – спересердя сплюнув Савка. – Бенеря бери цю бабку! То вона зовсiм глуха, то не дуже кричи…» Почав тихiше i здалеку. – От ви, бабо, багато на свiтi жили, чи не доводилось вам часом з русалками здибуватись? – З ким, ким? Та дужче кричи, бо я глуха. – Тьху! – i осавул гаркнув щосили: – 3 русалками, кажу, не зустрiчалися, бабо? – Зустрiчалася, аякже, – закивала стара маленькою головою. – Тiльки ти не кричи так, бо я й зовсiм оглухну. Тихiше трошки галасуй. А з русалками стрiчалася… Ще дiвчиною. Повилазять русалки, бувало, iз ставка, коси порозпускають i ловлять дiвчат. А котру спопадуть, ту й до смертi залоскочуть i пiд греблю ii, сердешну, затягнуть. Русалок, Савко, найпаче треба боятися в Зелену недiлю. Бо вони тодi з води виходять i бiгають полями та в житах качаються. У Русальну недiлю. Тодi й близько дiвчатам не можна пiдходити до русалок, абись не залоскотали. А коли по воду йдеш, то за пазуху полину поклади, полин усяку нечисть вiдлякуе. От перестрiне тебе русалка й запитае: «Полин чи петрушка?» Ти й кажи хутчiше: «Полин, а ти, русалко, – згинь!..» Русалка затiпаеться й тiкае геть… А не дай Боже, що петрушка скажеш, то русалка тебе схопить: «Моя ти душка!..» «Еге-ге-ге, – сполошено подумав Савка, – он воно що виходить? Тре' Оксану на всяк випадок застерегти, аби полин за пазухою носила». – А про вовкулакiв що-небудь чули, бабо? – А чого ж не чула? Ще i як чула. Вовкулаки вночi бiгають, у вовкiв перекинувшись. – І застерегла: – Гляди, з ними не здибуйся, бо вони дуже злi. З вiдьмами любляться. – Хто? – Та вовкулаки, за яких ти питаеш. Од вiдьом та вовкулакiв, як вони злюбляться i народжуються упирi, злi люди. Живуть вони, мовби яко люди, а коли помруть, то не так, як ми з тобою, Савко, помремо. – Я помирати не збираюся! – Що кажеш? – витрiщилася стара. – Кажу, не збираюся помирати! – крикнув Савка. – Та не кричи, – замахала стара маленькими, висохлими ручками. – Не хочеш помирати – живи. А упирi коли помруть, то iх тре' прибити осиковим кiллям, бо як не приб'ють у ямi, то вони з могил вилазять i кров у хрещених та молитовних ссуть, аж цмулять. – А вiдьми? – Що – вiдьми? – не второпала стара. – Кажу, вiдьми кого ссуть? – Кого треба, того й ссуть. Вони на все здатнi. От коли зустрiнеш яку нечисть – дивись чи е в неi хвiст. Бо хвiст – перша ознака вiдьми, чарiвницi злоi, басаврючки лихоi. Як з хвостом – то вроджена вiдьма, так i знай. А без хвоста – навчена. Тiльки ти з ними будь обережним, бо вони тебе ураз обмагорять. То клубком покотяться, то в кiшку перекинуться, то ще в якусь тварюку. А про вiдьмака й казати нема чого. З ним людина й зовсiм не владна. – А коли, примiром, вовкулаку запхати у мiшок та ще камiння прив'язати i в Кальмiус вкинути – утопиться вiн чи не втопиться? – Де вже там! – махнула баба рукою. – Дiдька лисого втопиться. Хоч i цiлу хуру камiння прив'яжи йому, все 'дно вирне i знову капоститиме добрим людям. – А в молодого хлопця вiдьмак може перекинутися? – доскiпувався осавул i на всяк випадок старанно хрестився. – А чого ж… І в молодого, i в старого. Йому все iдно. «Еге-ге-ге, – сполошено засовався Пишногубий на лавцi. – Он воно що виходить? Правду баба каже, вiдьмака не втопиш. Таки точно, то вiдьмак в образi та подобii Тараса до Оксани причепився». – Бабо, а чи можна вiдьмака вiднадити? – Чого не можна, як можна. – Стара подумала-подумала i не зовсiм упевнено вiдповiла: – Кажись, плакун-травою люди всяку нечисть вiднаджують. А збирати ii тре' на ранковiй росi в Іванiв день. Тiко корiнь без ножа викопуй, бо не подiе. – Іванiв день уже минув, де тепер того плакуна нарвеш? – роздумливо мовив осавул i крикнув: – А ще яка трава е? – Од нечистi? – Та вже ж не од добрих людей! – То ти б так i казав. Коли хочеш з вiдьмами воювати, нечуй-вiтру дiстань. Росте вiн зимою по берегах рiчок та ставкiв. – Що ви мелете, бабо? Зимою трава росте? – Що чуеш. Росте зимою, бо ж не проста трава, а чарiвна. А рвуть ii на Рiздво, якраз опiвночi. Але ii зрячi не можуть знайти, а просять слiпцiв, тi напомацки й збирають нечуй-вiтер. «От лихо, – скривився осавул. – Іванiв день минув, а до Рiздва ще далеко», – а вголос крикнув: – Що там ще е? – Тирлич добре вiдьом вiднаджуе, – оповiдала баба. – Але збирати його треба лише в Киевi, перед Івановим днем на Лисiй горi. Там, де вiдьомське тирло. А коли тирлича не хочеш, то можна вiдьмака вiднадити свяченою вербою… «Нарештi! – зiтхнув осавул, зводячись, – з цього б i починала. А то буду я тобi в Киiв iхати та на Лису чи яку там гору дертися! Чортова баба, поки випитаеш у неi, дак i горло зiрвеш!..» Того ж таки дня за порадою баби Прiськи осавул повтикав гiлочки свяченоi верби у стрiху господськоi хати, потiм у стрiху комори, у частокiл та в навершшя хвiртки. «Чорта лисого тепер перелiзете, – мовив на адресу нечистоi сили. – На свяченiй вербi i ноги, i роги своi поламаете! – І шепотiв, як його навчала стара вiдьмознавка. – Одв'яжись, одчепись, сатано, одчепись од мого двору й од моеi дочки Оксани! Тьху, тьху, тьху! На твою погибель, на мое здоров'я, а тобi на безголов'я!..» – У-у-у-у!!. У-у-у-у!!. – раптом почулося з боку Кальмiусу. – Ага-га-га!!! – стрепенувся осавул, i радiсна посмiшка так i спалахнула нарештi на його доти похмурому й переляканому лицi. – Виеш, голубчику, вий!.. А що? Вкусив?.. Дулю з маком вхопив? Облизня спiймав? Так тобi й треба, вилупку! Почекай, почекай, ти ще в мене i вовком витимеш, i собакою скиглитимеш! Тепер скiльки не бiснуйся в очеретi, а свячена верба тебе й близько до частоколу не пiдпустить! Повеселiлий осавул поклав i собi за пазуху гiлочки свяченоi верби, велiв челядi сидiти й не рипатися з двору, а сам подався з козаками до слободи, аби разом з паном полковником шукати збiглого Тараса Кожум'яку. І лише тодi ключниця Соломiя обережно визирнула з куховарнi й угледiвши, що господар поiхав, полегшено зiтхнула й старанно перехрестилася. – Слава Богу, зiйшло з рук, не дiзнався. А то б надавав менi i стусанiв, i канчукiв!.. Рiч у тiм, що Соломiя з поспiху все переплутала й замiсть свяченоi верби подала Савцi звичайнiсiньку лозу, котру нарiзали ще по веснi для вiникiв, а коли розiбралася (свячена верба була застромлена за сволок), то не вiдважилася зiзнатися. Ще чого доброго за таку похибку Савка i з двору ii витурлить у тришия! Але слава Богу, все скiнчилося благополучно i Савка, повтикавши всюди гiлочки звичайнiсiнькоi лози (ще й поклав ii собi в пазуху), поiхав у слободу, а Соломiя подалася поратися по господарству i щось веселе та безжурне наспiвувала – не iнакше, як про любов… Уже випала роса – холоднюча, рясна, як повiнь. У травi чавкотiло й хлюпотiло. Це вказувало, що день буде напрочуд гожим. Комарi, що звечора вилися клубками, повiдволожувалися, i iхне безугавне дзижчання нарештi урвалося. Як мiсяць угорi зблiд i почав з небесноi височiнi спускатися за Кальмiус, за його верби, що стiною бовванiли по той бiк, у слободi заспiвали пiвнi. Здаеться, третi. Тарас постояв, прислухаючись, – будимири, вiдспiвавши свое, вгомонилися, i тиша знову облягла нiчний свiт. Навiть очерет у березi нашушукавшись, нарештi затих – певно вiтер перед свiтанком вклався й собi вiдпочити. Де-де iнодi тюрлюкали коники, але й вони до росяноi повенi повмовкали – Божий свiт заснув-заковиз на якусь часинку. Треба було квапитись – ранок не за горами – на сходi вже почало ледь-ледь свiтлiти. Тарас пiдiйшов до частоколу з боку рiчки, де був потаемний лаз, вiдсунув обапол i боком протиснувся в осавулову фортецю. Прислухався. Нiби тихо. Вирачкував з бузку i звiвся на ноги. Знову прислухався, сюди й туди сторожком поводячи вухом. Нечутно ступаючи, крався попiд стайнею, перебiг до дровiтнi, а звiдти поза льодовнею обiгнув куховарню й опинився бiля комори. Трохи постояв, сторожко прислухаючись. Подвiр'я спить, певно задрiмав i вартiвник. Тарас намацав на дверях замок, похитав його – де там! Тодi майнув до воловнi, там бiля возiв лежали ярма, шаснув руками й намацав занiз. Мигцем до комори, ще раз озирнувся, прислухаючись. Пора. Передранковий сон у всiх мiцний. У вартiвника теж. Устромив занiз у пробоець i з усiеi сили налiг – раз, вдруге. Пробоець i не думав зрушувати, а занiз не витримав, почав гнутися… Тодi повернув його другим боком i знову, що було сили налiг… Пробоець нарештi скрипнув, зрушився й повiльно пiшов з одвiрка. Ось уже й замок з пробойцем у руках, вiдiклав його вбiк, обережно, аби не зарипiли дверi, прочинив iх i шмигнув у комору. Темiнь, хоч в око стрель. – Ей, – шепотом озвався парубок, – е тут хто живий? Це я, Тарас… Хочу звiльнити вас, дядьку Омельку. – Тута я, вiдпочиваю в пана осавула, – почувся бадьорий голос з кутка, з глухоi пiтьми. – Проходь, ить гостем будеш. – О, то вас, дядьку Омельку, як немовля спеленали… – Лежу, як у братнiх обiймах. Тарас поперерiзував ножем вiрьовки, донець якусь мить розтирав затерплi руки – у пiтьмi бiлiла його сорочка. – Спасибi, козаче, за волю, вiдчував я, що ти прийдеш на допомогу. Виходить, ти мене вже двiчi порятував, а я тобi ще й не вiддячив. – Потiм будемо в цiнi сходитись, – заквапився Тарас. – Пора нам звiдсiля, з гостинних хоромiв пана осавула вибиратися, бо ранок уже ось-ось. По той бiк Кальмiусу починае схiд рожевiти. Доки не заднiло, мусимо подалi вiд слободи вiдiйти. Гайда, дядьку. Іти зможете? – Як треба – то й побiжу. Не звикати, половина життя мого минула в бiгах. Усе бiгаю, бiгаю, нiяк ить не набiгаюсь! – Сюди, тут лаз… Нечутно поминувши куховарню i льодовню, тiльки-но порiвнялися зi стайнею, як наче з-пiд землi перед ними виросла людина з рушницею в руках. Зiткнулися так близько, що тiкати вже не було куди. Тарас, не давши опам'ятатися вартiвнику, який саме зiбрався розстiбувати собi ширiнку, тож був зайнятий сим важливим дiлом i не загледiв нападу, вхопився за його рушницю, рвонув до себе й одночасно вдарив заспаного вартiвника ногою в пах. А зверху, по головi його садонув своiм кулачищем ще й донець. Вартiвник i не охнувши, впав. – До ранку очумаеться, а ми – берiмо ноги в руки, – Тарас прихопив рушницю, кинувся за стайню, донець за ним. Але вартiвник на диво швидко отямився i закричав-загаласував: – Ряту-уйте-е!!! Пукавку вiдiбрали!!! Стрiляй хто може-е… Десь збоку бабахнуло i так лунко, що аж виляски понад Кальмiусом шугнули. Шукати лаз у бузку вже не було часу. Це зрозумiв i донець. Вiн став пiд частоколом, уперся в нього руками. – Хутчiй на спину, а потiм зверху менi пособиш! Стрибнувши йому на плечi кiшкою, Тарас вилiз на частокiл i подав донцю рушницю, той ухопився за цiвку. Тарас потягнув його, але сам ледь було не звалився з гребеня частоколу. Омелько впав. А на хуторi вже стояв гвалт, чулася тупотнява нiг, якесь гупання. Тодi Омелько, розiгнавшись, стрибнув i вхопився руками за край частоколу, Тарас пiдхопив його, тягнув щосили, але ноги донця лише сковзалися. – Сюди-и!.. – почулося десь поруч. – Тут вони, харцизяки!!. Гахнув пострiл. Вiд яскравого спалаху Тарас на мить ослiп. Куля, вдарившись в обапiл, засипала його трiсками. Оглушений i заслiплений, Тарас звалився по той бiк частоколу, Омелько Пугач стрибнув за ним, упав, покотився, але схопився i зашкутильгав. Тарас бiг не кидаючи рушницi. Десь уже iржали конi, чувся тупiт копит. Утiкачi пробiгли вербняком понад рiчкою. Чавкало i хлюпало в травi, кущi порскали на них водою. – За мною, дядьку Омельку! Не вiдставайте. Тут е одна мiсцина. Коли встигнемо – урятованi. Ускочили в зарослi рогозу, пiд ногами забулькала вода. Чавкала болотяна жижа, осока рiзала руки, але втiкачi нi на що не звертали уваги. Далi вже брели, розсовуючи болотянi зарослi, плутаючись у плетивi корiння. Усе вище й вище пiднiмалася вода. Ось вона вже сягнула плiч, шиi… – Далi – плавом… – шепнув Тарас. Пливли в якiйсь гущавинi звивистою протокою мiж двома стiнами очерету. Донець уже й з лiку збився, а Тарас усе повертав i повертав, то в одну бiчну протоку, то в iншу, доки не дiсталися мiлини. – На цьому островi крiм дiда Видри рiдко хто бувае, – сказав Тарас, як уже вибралися на сухе. – Отут i пересидимо у сховку, а там видно буде. Ходiмо до дiда Видри, вiн десь тутечки в куренi живе. Трохи пройшли островом i побачили згасаючий жар багаття, а бiля нього темнiв курiнь. Червоне свiтло од жару падало на босi ноги, що стирчали з куреня. – Агов, дiду?!. Зустрiчайте гостей непрошених! – Що? Га? – почулося в теменi куреня й по хвилi звiдти вирачкував дiд Видра. – Яка це трясця товчеться ночами? Утiкачi пробiгли вербняком понад рiчкою. – Це я, Тарас, i товариш зi мною – Омелько Пугач iз потойбiччя Кальмiусу, з донськоi сторони. – А-а, – позiхнув старий. – То це, мать, по вас пуляли на хуторi? А я передрiмую i крiзь сон чую: бах-бах!.. Думаю, чи не татари вже бува напали, дак не схоже… Вони самi вночi бояться… Еге, та з вас вода хлющить… То я зараз огонь розведу, посушитесь, бо перед ранком свiженько та бадьоренько на моему островi… – Вогонь здалеку видно, ми й так обсохнемо. – Тодi стягуйте з себе мокру одiж, лiзте в курiнь та заривайтеся в сiно. А дасть Бог день, тодi й будемо метикувати, що його чинити… Ич який ви гвалт у хуторi зчинили – до бiлого дня тепер не заспокоiться перепуджений Савка Пишногубий… …Савка не вгледiв, де й кiшка взялася. Нявкнула i давай, боком тертися об його ноги. Треться i треться, та все мур-р, мур-р… Осавул нахилився, погладив ii долонею по вигнутiй дугою спинi, а кiшка раптом – стриб йому на плече i такою важенною видалась, що вiн аж зiгнувся та крекнув. «Еге-ге-ге, – подумав сполошено й закляк. – Дак це на мене вiдьма стрибнула… Басаврючка лиха, чарiвниця зла… Кабиць! І що було на нiч пiд подушки свяченоi верби покласти!..» Закляк осавул, стерп… А чорна кiшка всiлася в нього на плечах, очi в неi жовтющi, аж мороз по спинi вiд тих очей пiшов… Савка хоче вiдвести погляд, але несила. Чорна кiшка зуби скалить i раптом людською мовою озвалася: – Добiгався, осавуле? Ось тепер я вже на тобi покатаюся, – i так шипить, що в Савки й мороз-морозяка по спинi пiшов, аж до зашпорiв у руки. А тодi як крикне: – Гей, лети сюди дим, стань, Савко, гнiдим! Звiдкiлясь повалив дим, чорний, iдучий, осавул сапнув, закашлявся, а чорна твар йому – р-раз! Вудила в зуби. Не встиг вiн i охнути, як вмить на гнiдого коня перетворився. Скочила вiдьма в сiдло, повiддя натягнула, та як зарегоче… І бачить Савка, що то не вiдьма в сiдлi сидить, а Соломiя… Матiр Божа! Святi угодники! – Ха-ха-а!!!– регоче розпатлана Соломiя. – Гей, коню-осавуле, тари-бари, понеси мене за хмари! За лiси i за моря, де живе матiнка моя! Ха-ха-ха-а!!! І чуе Савка, що земля пiд його ногами-копитами кудись зникае i свiт вже пливе пiд ним, пливе… – Ряту-уйте-е!!! – щодуху закричав осавул i проснувся. Схопився. Сiв. Тяжко дихав. Усе йому здавалося, що вiн гнiдий i летить над свiтом бiлим з вiдьмою на спинi i в ротi у нього – вудила… – Рят… – Савко, що з тобою? Ти так жахно увi снi закричав… Савка витрiщився, нiчого не тямлячи пiсля чудернацького сну. Бiля нього в однiй сорочцi сидiла… Соломiя. Не на ньому в сiдлi, а бiля нього в постелi… – Ти? – важко дихав Пишногубий. – Де ти… взялася? Соломiя засмiялась, прикриваючи ковдрою оголенi плечi та груди. – Ну ти, Савко, й жартун!.. Сам на нiченьку покликав, а тепер… Де взялася… – потяглася до нього. – Тобi лихе приснилося? Йди до мене, любко-голубко моя, я тебе приголублю… – Не пiдсовуйся, – осавул якусь мить перелякано на неi дивився, а тодi крикнув: – Ти… Ти вiдьма? – Ха-ха-ха!.. – раптом зареготала Соломiя й осавулу здалося, що очi в неi жовтi-жовтющi! Як у тiеi… кiшки. – Вiдьма! Ти iздиш на менi вночi! Ти спiльниця того вiдьмака Тараса! Той бiля Оксани, а ти бiля мене… А той донець – упир… Насiли, обсiли i зi свiту бiлого мене хочете зжити? – Ти збожеволiв, Савко. – Не ворушись! – грiзно крикнув Савка, висмикуючи пiстоль з-пiд подушки i нацiлюючи його на Соломiю. – Май на увазi… Куля в мене заговорена! Нечисть перед нею безсила. Зiзнавайся! Ти – вiдьма? І iздиш на менi щоночi? Уб'ю, куля заговорена… Соломiя сидiла перед ним, з жаху розкривши рота, потiм закричала, впала головою до його нiг. (Савка хутко пiдтягнув ноги.) – Савко, що ти чиниш? Опам'ятайся, яка я вiдьма? Я твоя ключниця… Ти ще й досi не проснувся, любий мiй. Протри своi баньки й придивися. Це ж я, твоя любка Соломiя. Жiнка плакала в його ногах. Така поведiнка вкрай спантеличила Пишногубого. Виходить, Соломiя й не вiдьма. Бо коли на вiдьму пiстоль наставиш iз заговореною кулею, вона неодмiнно на кiшку перекинеться i тiльки ii й бачили. А Соломiя плаче… Савка розгублено почухав пiстолем собi спину. – Соломiе, то ти… ти не вiдьма? – жалiсливим голосом попрохав вiн. – І кiшкою на менi не сидiла? – Чи ти несповна розуму, чоловiченьку добрий? Савка вагався якусь мить, а тодi крикнув: – Ану… перехрестися!.. Тремтячою рукою Соломiя осiнила себе хрестом – раз, вдруге… – Клянусь Богом i всiма святими, що я не та, ким ти мене називаеш. І знову хрестилась – ще i ще… – Досить… – знеможено сказав осавул i сунув пiстоль пiд подушку. Жодна вiдьма у свiтi не зможе перехреститися, а коли це й зробить, то миттево ii охопить полум'я i тодi вiд неi лишиться хiба що попiл… Таки правда, Соломiя не вiдьма. Ач як затято хреститься! Але ж сон. Кiшка i вiн… Кiнь… Бррр… – Соломiе, – застогнав Пишногубий. – Ти правду мовила: або я збожеволiв, або й досi сплю. Обнiми мене, Соломiечко та поцiлуй, як ти вмiеш цiлуватися – щоб аж душу з мене вийняла… – А хай би тебе дiдько обiймав! – утирала бiдна жiнка сльози. – Так налякав, що й досi душа в п'ятках тремтить. То пiстоля пiд носа суне, то обiймай його та цiлуй так, аби й душу з нього вийняти!.. Ти хоч би, Савко, совiсти трохи мав… Проте Соломiя обхопила його за шию мiцними, дужими руками, притягнула до себе i так його почала спрагло та гаряче цiлувати, що Савка знову було злякався: ану й справдi своiми поцiлунками вийме з нього душу? Жiнки вони й на таке здатнi. А Соломiя й поготiв!.. Проте притулившись до молодицi, пружноi i теплоi, Савка трохи заспокоiвся. – Але ж яка воно трясця все-таки iздить на менi ночами? – бурмотiв вiн уже сонний, як раптом в ту мить у дворi почувся крик, потiм лунко бахнув пострiл – один, другий… – О Господи! – застогнала Соломiя. – Що за нiч сьогоднi гвалтiвна. Савка як ужалений схопився, висмикнув з-пiд подушки пiстоль, завмер, прислухаючись до лементу й тупотняви нiг у дворi. А тодi поспiхом натягнув шаровари. У вiкно хтось затарабанив. – Хто? – осавул пiдбiг до вiкна, став збоку. – Якоi трясцi-бенери? – Пане осавуле, це я… джура ваш, – почулося з того боку. – Хтось звiльнив з комори донця. Мабуть, Тарас. Утекли через частокiл оба. – А-а… так-перетак! – закричав осавул. – Прогавили, проспали iродовi душi! Ловiть iх, хапайте, а я зараз уберуся… Стрiлянина вже вщухла, коли Савка босий, в одних шароварах та сорочцi вихопився на ганок. – До Кальмiусу п'ятами накивали, – доповiв джура. – Уже було й наздогнали iх, – джура брехав, – так вони на очах пощезали. Наче мара! Не iнакше, як вiдьмаки якiсь! «Еге-ге-ге, – сполошено подумав осавул, – таки й справдi вiдьмаки. Бо коли Тараса в мiшку не втопили, з камiнням на ногах, то тепер i подавно…» Джурi велiв: – Скачи в слободу до пана полковника i розкажи йому все, як було. Хай висилае на помiч козакiв, мо' гуртом i викишкаемо iх з очерету! Бiльше нiде iм, як крiм очерету та болота ховатися. А сам повернувся до хати. Навстрiч вибiгла переполошена Оксана. На нiй лиця не було. – Татоньку, що лучилося?.. Савцi стало шкода дочки, обiйняв ii легенько за плечi, погладив по головi. – Заспокойся, дочко, усе вже вгамувалося. Йди спати i нiчого лихого не думай. Завтра… ба, ба, вже сьогоднi приiздять свати i ти мусиш мати гарний вигляд. – Нi, тату, я мушу знати, що стряслося сеi ночi? – Усе тобi треба знати! Донець утiк, он що! Певно, Тарас йому в цьому пособив. Обое i втекли до рiчки. Та будь певна, ми iх хутко з Кальмiусу викуримо! Оксана побiгла у свою спочивальню, упала на постiль, уткнулась лицем в подушку i довго лежала так, здригаючись усiм тiлом. Вiдчай i безнадiя полонили дiвчину. Усе було втрачене: кохання, щастя, Тарас, мрii про любе життя… Не знала, куди подiтися… На хуторi вже влягався гармидер, вщухав тупiт, вмовкали голоси. Уже пiд ранок сон таки зморив хутiр – хто не доспав, той тепер досипляв… Оксана схопилася. У кутку тямно блимала лампадка. Дiвчина сiла на лiжку, обхопила руками колiна й задумалась. Донця звiльнив Тарас. Це так. Тепер вони удвох переховуються в очеретi, годуючи комарiв та ловлячи дрижакiв… А може, й на островi в дiда Видри. А напевне ж у дiда Видри… А що коли iх там вранцi схоплять? – Боже, iх треба порятувати, – схопилася дiвчина. – Доки ще не пiзно… Без Тараса менi не життя. Квапно зодяглася, вибiгла у свiтлицю. Навстрiч iй з лави пiднявся козак. – Куди? – загородив рушницею дорогу. – Пан осавул велiв до ранку нiкого не випускати з господи. – Позiхнув, додавши. – Іди собi, дiвчино, спати, бо вже свiтае… – Та що ж це таке? Уже з рiдноi хати не випускають! – Мое дiло маленьке, – знову позiхнув козак. – А тiлько пан осавул велiв тебе крiпко оберiгати. Донця, каже, викрали, то й Оксану з-пiд носа поцуплять… Оксана метнулася назад у спочивальню, впала на постiль i затряслася вiд плачу… Таки й справдi все вже було втрачено: кохання, щастя, Тарас, i – воля. Що ж тепер буде, що ж тепер буде… Ще й свати сьогоднi прибувають з далекоi Самарськоi паланки – о, Боже, Боже, спаси й помилуй! Краще в Кальмiус головою, як за нелюба вiддаватися! Тарас проснувся раптово, як з води вирнув. Донець ще спав, хропiв розкотисто i вiльно – як у себе вдома. Щасливець! Усе йому нiпочiм. На все в нього бадьора вiдповiдь: ми свое ще вiзьмемо!.. Вiн, може, й вiзьме, а чого чекати йому, Тарасовi? Доки засватають його Оксану i заберуть в далеку Самарську паланку, як на блюдi пiднесуть тамтешньому багатому сотниковi, синовi вельможного i владного полковника? То чого чекати? Часу на чекання вже немае. Сьогоднi – останнiй день. А там – кiнець свiту. Для нього. Сторожко прислухався. З очерету неслося глухе: бу-у, бу-у, бу-у… Водяний бугай у воду дме. День мав бути гарним, гожим та не для всiх щасливим. Але це вже кому як поталанить, кому яка доля випала. З куреня видно шмат води, далi – очерет, а ще далi – берег. Високий i крутий, i розлогий дуб над самiсiнькою кручею. Коли восени з нього сипляться жолудi, то котяться з кручi i булькають у воду, наче дiти стрибають… На мiлководдi бiля острова стояла на однiй нозi бiла, як снiг, чапля, така гарна, як наче з iншого свiту, де немае зла i насильства, а всi Божi створiння радуються життю i свiт собою прикрашають. Витягнувши довгу, наче виточену шию, вона до чогось прислухалася, i це Тараса трохи насторожило. У прибережному вербняку голосно кувала зозуля – можливо, чапля рахувала собi лiта? Та ось зозуля вмовкла раптово, нiби вичерпавши запас лiт, i чапля вiдразу ж полетiла, неспiшно махаючи бiлоснiжними крилами i здавалося, що там, де вона пролiтала, свiт ставав кращим. Тарас натягнув на себе ще вогку сорочку та штани i вилiз з куреня. Був раннiй ранок, Кальмiус парував, туман густо набився в очерет i клубками котився над водою… Дiд Видра, згорбившись, сидiв бiля багаття й дерев'яною ложкою з довгою ручкою помiшував у казанi варево. На увесь острiв пахтiла каша й Тарас вiдчув голод. За вчорашнiй день нi рiски в ротi не мав. – Проснувся, козаче? – не повертаючи голови, озвався старий. – Якраз вчасно, каша умлiе, тож будемо снiдати. Тарас щулячись вiд ранковоi свiжостi, пiдсiв ближче до вогню, з насолодою вдихнув смачну пару. – Пишногубий не почастував? – у вуса посмiхнувся дiд. – Почастував, але кулями… – Хто на що не скупий, – мовив старий. Був вiн маленький, сухенький, увесь, як чапля бiлий-бiлий. І голова, i борода, i сорочка. З весни й до перших морозiв ловив в Кальмiусi рибу (а ii там!), вiд роду вдався неговiрким, вiдлюдькуватим, тож уподобав пустельний острiвець на Золотiй Рiчцi i до людей рiдко потикався. Але щодо рибноi ловлi, то в цiм дiлi вiн був великим мастаком. «Хапае рибу, як видра», – казали про нього в слободi, тож до старого й прилипло навiки: дiд Видра! – Уночi як? Було тихо? – спитав Тарас. – Та вродi… А твiй товариш звiдки? – З того боку, – показав Тарас на протилежний берег. – Донець, значить, – пiдсумував старий i по хвилi: – Уранцi, ще ти на боковеньцi перебував, донським берегом п'ятеро на конях гуцикали. Бiля слободи перевозу гукали. – Чи ж бува не за ним? – спохмурнiв Тарас. – Вiн ледве спекався погонi, хоч кулю на прощання й вiдхопив. То куди ж нам тепер? – Свiт широкий i, кажуть, не без добрих людей. – Кажуть, та тiлько де вони, добрi люди? Хто пiдкаже? – Не журися, знайдуться й добрi люди. Як сам будеш добрим, то й до тебе по-доброму будуть ставитися. За добро добром вiддячуватимуть. – Ой, дiду, не про себе думаю. – Оксана з мислi не йде? – поспитав дiд i сердито додав: – Що то за любов у чортового батька, як ви не зумiли ii вiд лихих людей вiдборонити? То Бог вам випробування посилае, а ви… – Хоч ви не мучте, дiду! – І то дiло, – згодився старий. – Буди свого товариша та бiля кашi заходимося. А там, як слiпий казав, побачимо. – Дядьку Омельку, – гукнув Тарас. – Вилазьте з куреня до кашi. – Де каша, там i душа наша! – донець так i вилетiв з куреня свiжий, бадьорий, веселий. – Де моя найбiльша ложка? Поплескав Тараса по плечу. – Не журись, козаче, е каша, буде й дiло. Узялися за ложки, всiлися кружка бiля казана i незчулися як об днище зашкрябали. – Ну, батьку, потiшив нас своею кашею. Не забуду, – Омелько задоволено витирав вуса та бороду. – Тепер i свiт веселiшим став. Пiсля такоi кашi можна i за дiло ить братися. А ти, батьку, чого не питаеш, хто я такий, що незваним гостем на твiй острiв серед ночi прибився? – А чого питати, – пахнув старий люлькою. – Тараса знаю як облупленого, лихого вiн iз собою не приведе. А коли ти з ним, виходить i ти добрий чоловiк. А за що постраждав, що з того берега до нас прибився – сам розкладуть. – За правду, батьку, боровся та ледь ноги винiс. – Іншi за правду й голови кладуть. – Надiйде час i я покладу, – замислено мовив Омелько i, мабуть, мовив пiд руку лиховi, бо надiйде його час – так i станеться. І той час уже був не за горами – чотири роки ще лишалося Омельку побути в цьому свiтi, а тодi вiн зустрiне свою люту смерть. Над островом закружляла чайка, старий провiв ii пильним поглядом, сам до себе мовив: – Далека гостя, аж iз Азова, од моря. Через день-другий чекай бурi на Кальмiусi… – І повернувся до перерваноi розмови. – Коли за правду – борiтеся, дасть Бог поборете, а голови зложите за святе дiло, то й дорiкати нiхто не буде. При цих словах на березi з крутого туману виринув вершник, потiм другий, третiй… – Ховайтеся, – шепнув дiд. – 3 високого берега острiв як на долонi. Тарас з Омельком поповзли за курiнь, принишкли там. Вершники, а iх вигулькнуло четверо, погарцювали на кручi, певно радячись мiж собою (один для чогось тицяв канчук на острiв) i подалися до хутора Пишногубого. – Тарасе, нам пора, – звiвся донець. – Доки не прочесали острiв, тре' змиватися. – Куди? – похмуро спитав Тарас. – Одна нам ниньки дорога – на Запорiжжя. Я маю на Сiчi з деким зустрiтися – i з старшиною, i з козаками. А найперше з осавулом Василем Журбою – мо' чув про такого? Я з ним воював пiд Бендерами. Добрий чоловiк i козак хоть куди! Надiйнiший за рiдного брата. А з Сiчi, як усе владнаю, як задумав-замислив, повернуся на Дон. – Але ж за вами там пеня ходить? – Вона ходить, бенеря б ii взяла, а я – бiгаю. Поперед неi. Так половина мого життя й минула в дорозi. Уже без дороги й не можу. Звик. А боятися лиха козаку не слiд, хай воно його боiться. Як ото кажуть: вовка боятися – в лiс не ходити. Маю ще багато справ на Дону-батюшцi нашому. Та й у Росii-матушцi теж. Допоки iх не звершу – не заспокоююся. А вийде задумане, усю Росiю переверну, правду iй мужицьку поверну. А не вийде… Що ж, не звикати до вороння – воно надi мною всю жисть каркае. Маю завершить те, що не вдалося Івану Ісаевичу Болотникову та Степану Тимофiйовичу Разiну, отаманам нашим вiдважним, земля iм пухом, царство райське iхнiм замученим душам. Тарас, скинувши брови на лоба, дивився на донця широко вiдкритими очима – так ось вiн який, донець! І хто вiн за iден? Наче й не простий козак, хоч на вигляд з простолюдинiв. Нi вiд кого ще не чув Тарас таких слiв – аж моторошно вiд них стало. Про Разiна вiн уже чув, як i про його кiнець мученицький. То, виходить, Омелько собi надумав проти влади виступити? Ой-ой! – Хто ти такий, дядьку Омельку? – Сьогоднi я донський козак. Ну, ще – хорунжий. Правда, збiглий. А завтра… Який буду завтра – завтра й покаже. А тiльки гнутися й далi терпiти гнiт уже не буду. І багато таких у нас на Дону, якi теж бiльше не будуть терпiти гнiт i неправду. От разом i пiдемо. У похiд за нашу, за мужицьку правду. Захочуть запорожцi до нас приеднатися – хай приеднуються… Запорожжя згадав. Потеревенили i доста. Пора в дорогу збиратися. Геть жур з голови – на Запорожжя так на Запорожжя! Іншого путi в нас немае. Дасть Бог удасться нам задумане. І тобi, i менi. А там… там видно буде. А ти, парубче, на Запорожжi крiпко стiй за свое щастя – бо як же у свiтi жити? Не кури ми, що гребуться в смiттi. Нам небо подавай! Так i поiхали шукати свое небо, мiй брате молодший! Тарас зiтхнув i нiчого не сказав. А про себе вирiшив: не вирушить вiн у далеку дорогу, не побачивши Оксани. Та й гiрка думка ятрила: ну, втече на Запорожжя, а Оксану тим часом засватають. Чи й замiж оддадуть, то що йому тодi Запорожжя? Осавул Савка ще й зрадiе, як почуе, що вiн утiк з паланки. Нi, нi, Оксани вiн не покине, якщо й тiкати, то тiльки вдвох… Благально поглянув на дiда Видру. – Та добре вже, добре, – буркнув старий. – Повезу рибу на хутiр, мо' й побачу Оксану. Шепну, де ти. На тiм i порiшили. Побути до вечора на островi, а тодi хто куди: хто на Запорожжя, хто й поза Запорожжям. – Задуманому – бути! – пiдсумував Омелько i полiз у курiнь. – Покiль будете з Оксаною рiшати, я ще покимарю, – озвався з куреня. – Бо як стемнiе – почнеться моя дорога, а коли вдасться поспати – хто тепера скаже. Старий почав збиратися. Саме в цей час на березi почувся кiнський тупiт. Дiд махнув рукою i Тарас заповз до куреня. Напроти острова тупiт стих, чути було, як пирхали конi, брязкаючи вудилами. – Агов, дiду Видро?!. – гукнули з берега й Тарас упiзнав по голосу осавула Пишногубого. – Оглух чи що, старий корч?!! – Не глушко, – озвався старий. – Чого горлопаниш? – Хто з тобою на островi? – Сам та душа моя. – Гляди, щоб часом твоя душа не вiдлетiла геть! – Ось iди ти, Савко, к лихiй годинi! – вилаявся дiд. – Причепиться i сам не знае чого. На березi гомонiли мiж собою, певно радилися. – Агов, дiду?! – знов крикнув осавул. – Веслуй сюди човником! – Я тебе в гостi не кликав, то й човном за тобою не приiду, – озвався дiд Видра. – А коли тобi треба, пливи сам. – Тьху! – вилаявся осавул i потiм чути, наказував своiм козакам: – Грицьку, i ти, Семене, гайда в слободу, вiзьмiть човна i пливiть сюди, а ми тут на березi початуемо, щоб тi з очерету в степ не перебiгли. Та хутчiше, iродовi дiти! Двое погупотiли кiньми до слободи, решта козакiв гомонiла на березi, напроти острова. Дiд Видра сiвши ближче до куреня, зашепотiв до втiкачiв. – Не вiшайте носiв, хлопцi. Я, мабуть, попливу таки в слободу, менше буде пiдозри, що ви тута. Як я второпав, вас чи не з самого ранку по всiй паланцi розшукують. А я, допоки осавул берег пантруе, мо' й побачу Оксану. А ви сидiть тут i не балакайте голосно: бо далеко чути над водою. А це вiзьмiть, на всякий випадок, – посунув до куреня двi очеретини. – Як нечиста сила кого принесе на острiв, вибирайтеся з куреня i залазьте в очерет або рогiз по шию у воду i стiйте. Коли що, очеретини вiзьмете в зуби – у них в серединi перетинки пробитi, пiрнайте i пересиджуйте у водi, якщо лихо буде… Та ледве дiд Видра, сiвши в човен, стукнув веслами, як на березi загаласували: – Ей, ей?! Хто там човна лаштуе? Дiд Видра сплюнув. – Та якого ви дiдька до мене причепилися? Хiба я бранець який, хiба вже й у слободу пливсти не маю права? – Пливи, старий, пливи, побачимо хто в тебе в човнi. – Та пливу вже!.. Лишившись удвох, Тарас i Омелько задумались кожен про свое i в той же час про спiльне: як iм далi бути? Чи на островi день переднювати, чи десь безпечнiше мiсце до вечора пошукати? В очеретi кричав якийсь птах, хрипло, уривчасто, нiби дорiкав комусь чи скаржився на свою долю-недолю. Чути було, як пирхали на березi конi та впiвголоса розмовляли мiж собою козаки. Сонце вже пiднялося вище верб, туман розходився, а з ним зникала й ранкова прохолода. Небо почало бiлiти – день мав бути спекотним. Де-не-де сплескувала риба, i Тарас пiсля кожного сплескоту пiднiмав голову й сторожко прислухався: чи не пливуть бува козаки? З куреня iм видно було, як великий сiрий птах зробивши коло над рiчкою, впав у воду, щось певно схопив там пазурами, бо понiсся над водою як на причепi – ноги у водi, крилами ледве встигае пiдтримувати рiвновагу. І несеться, як човен. – Чого то вiн? – подивувався Омелько. – То скопа. Схопила рибину та надто здорову. З води не здужае ii витягти, а рибина сили не мае затягнути полювальника пiд воду. От i носяться, як навiженi, хто кого. Або скопа ii витягне, або вона скопу втопить… – Брати виходить, треба по силi i по пазурах своiх, – загадково мовив Омелько. – Щоб потiм не пiти на дно iз здобиччю. – Воно й так. Омелько перевернувся на спину, заклав руки за голову, зiтхнув наче легко, як мовби позбувся гнiту й умиротворено дивився на високе небо, що здiймалося над Кальмiусом – бiлi хмарки позастигали в ньому, як у роздумах: куди ж iм далi пливти? До далекого звiдси Днiпра на сходi чи на захiд до самого Дону? Такими ж думками був занятий i Омелько, хоча твердо знав: спершу йому треба на Сiч податися, а вже тодi на рiдний Дон… Мовчав i Тарас, мiркуючи над своiми клопотами. – Про Оксану задумався? – поспитав по хвилi донець i не чекаючи вiдповiдi, гомонiв як сам до себе: – Гарна вона в тебе, i лицем, i мислями, i душею – шкода таку втрачати. – А я i не збираюся ii втрачати, – не повертаючи голови озвався Тарас. – Щоб нас не чекало, а тiльки вдвох маемо вирушати. А ви, дядьку Омельку, про свою думаете? Коли ви з нею побралися, щасливi були? – Не без того. Молодий був, а молодiсть завжди щаслива – яке б життя не було. А побрався я з нею рано i давно. Як прийшов менi час, записали мене, як у нас i водиться, на козацьку службу. А коли козак, то й женитися можна. Тож ставши козаком, не довго думаючи, батьковi в ноги поклонився: женiть мене, тату!.. «Як приспiчило, – каже батько, – то й женю. Козаком уже став, чому й не женитися, га?..» А дiвчину собi я назнав ще ранiше – iз сусiдньоi станицi. Запала вона менi в серце, марив нею. Не я буду, думав, – як не заберу ii собi. І забрав… Батько мiй вибiр схвалив. Ми iз Зимовейськоi станицi, вона iз Есаулiвськоi, дочка тамтешнього малоросiйського козака Дмитра Недюжева. Маленький такий був козак, на вигляд – як пiдпарубчак. На силу не дужий був, хворiв. Тож його донцi й прозвали не дюжим. Ну, не дюжий, то й не дюжий… Але прiзвисько те й прилипло до Дмитра i став вiн Недюжевим. А дочка в нього – нiчого – вдатна iз себе, статна. Мiцна дiвка. Голосиста! Як заспiвае малоросiйськоi пiснi – душу з тебе вийме. Парубки й козаки за нею бiгали, хоч вона i з бiдного роду. Але я всiх випередив i перехопив дочку Недюжева. І стали ми iз Софiею… – Жити-поживати? – Тарас зацiкавлено повернувся до Омелька i, лежачи на животi в куренi, пiдопер руками щоки, не спускаючи очей з донця – страх як любив слухати розповiдi старших про життя-буття. А особливо про те, хто як женився, де хто яку назнав… – Жити-поживати, кажеш? – Омелько, захопившись спогадами, схопився й сiв. – Воно б такечки й годилося б молодим: жити-поживати та коханням коханню радуватись, але… Хiба козаку дадуть потiшитись жонушкою молодою? Пожив я з Софiею пiсля свайби аж… аж цiлий тиждень! Не бiльше не менше. – Чого так? – А того. Мене – гоп! – i спорядили в пруський похiд. А далi… Далi, як у вашiй же, вкраiнськiй пiснi спiваеться, – Омелько на мить задумався i впiвголоса заспiвав: Іхав козак за Дунай, Сказав: «Дiвчино, прощай! Ти, конику вороненький, Неси та гуляй!» – Отак i зi мною вийшло. Тiльки я казав «Прощай» не дiвчинi, а вже дружиноньцi своiй молодiй i коник мене понiс не за Дунай, а в iншi краi. А решта, як у пiснi: «Постiй, постiй, козаче, Твоя дiвчина плаче, Як ти мене покидаеш — Тiльки подумай!» Тарас сiв бiля Омелька i собi пiдхопив пiсню: «Бiлих ручок не ламай, Ясних очок не стирай, Мене з вiйни зi славою К собi ожидай!» І здавалося йому, що то вiн iде на вiйну i прощаеться з Оксаною, i Оксана бiлi ручки ломить, з плачем проводжаючи Тараса в далекий похiд: «Не хочу я нiкого, Тiльки тебе одного, Ти будь здоров, мiй миленький, А все пропадай!» – Ось таке прощання i менi випало, – розказував далi Омелько, як вони вiдвели душi пiснею. – Через тиждень, як побралися ми з Софiйкою. Пiшли донськi козаки з царевим вiйськом в Європу i я з ними. Тодi така зчинилася катавасiя… З одного боку Австрiя, Хранцiя, Росiя наша, Іспанiя i, кажись, Саксонiя та Швейцарiя (назви тих чужоземних держав Тарас чув чи не вперше i все дивувався: i як це простий козак Омелько Пугач iх пам'ятае? Але ж i пощастило чоловiку – пiвсвiту пройшов, див усiляких надивився!), а з другого – дай Бог пам'ятi – Прусiя, Англiя, значить, i Португалiя. І почали вони молотити одна одну!..[2 - Ідеться про Семилiтню вiйну 1756—1763 pp.] Руський цар i послав свое вiйсько на ту молотьбу. Так я й побував у свiтi широкому, у загряницях, Європах тамтешнiх погуляв. Вашi козаки з царевим вiйськом тодi теж воювали – Киiвський полк, Нiжинський, Чернiгiвський й Чугуiвський, кажись. Повоювати довелося добряче, але ж i прусакiв добряче побили!.. У Берлiнi нiмецькому я був, та й iншi мiста брав. Як подався на вiйну, то додому повернувся через три роки пiсля весiлля. Правда, мене iнодi з вiйни посилали на Дон з рiзними вiйськовими дорученнями. То я, будучи на Дону, на нiчку бувало й заскакував у рiдну станицю до жiночки своеi молодоi… Так ми прихватком за три роки й прижили сина Трохима та дочку Горпину. На нiчку заскочу, а коли вдруге з'явлюся, уже дитьо в люльцi. А як з вiйни повернувся, то Господь менi послав ще одну дочку Христину. Так i маю ниньки сина i двох дiвок. Але виростали вони без мене. Бо я знову подався – не зi своеi волi, знатьця, на вiйну – русько-турецьку. У 1770 роцi пiд Бендерами отримав чин хорунжого – вродi як молодшим козацьким офiцером, значить, став. – То вас, дядьку Омелько, попоносило по свiтах! – Та хай йому грець – навоювався по зав'язку. А що з тих воен маю? Рани та пiдiрване здоров'я. Пожити досi до пуття так i не встиг, але навоювався… Коли вiдвели руське вiйсько на зимовi кватерi, дали менi мiсячний вiдпуск. Приiхав на побивку додому в Зимовейську i злiг – простуди, хвороби, рани… Пробув я дома аж до весни наступного року. Як далi жити, думаю. Воювати набридло, та ще хтозна за кого i хтозна й за вiщо. Виходило, що нiби й не за кращу долю чорного люду, не за козацьку волю, а вродi, як за царя та дворян, най би iх дiдько по всьому свiтi згрiб та до чортiв у пекло вiдтарабанив. П'явки на шиi простого люду! Отож, став я оббивати пороги, вiдставки просити. Скiльки там тоi жистi, аби по Європi шлятися! Хоча не проти я був вiйни, тiльки ж не за царя. А як за волю козацьку, то я готов iще та ще воювати! Не дали менi тодi вiдставки, за носа мене почали водити. Вiдчуваю, доведеться ще воювати за царя та дворян. А дзуськи! Навоювався за них, за себе тре' воювати, за свою долю та волю. Узяв я ноги в руки i гайнув на Дон i далi. Став ховатися, мене ловили, в буцегарнi садовили, а я втiкав. Мене зловлять та посадять, а я i втечу!.. Нiхто мене не може втримати, як би мiцно не запирав. Так ось i до вас на Запорiжжя забiг. Ледь, правда, не пристрелили мене, ледь було в Кальмiусi бульки не пустив, а бачиш – живий. Осавул мене ваш запер, а я бачиш – на волi. З твоею допомогою, та все одно. Так менi на роду написано: тiкати з тюрем! От Бог менi й посилае людей на допомогу. І тебе послав, аби ти мене з-пiд замкiв визволив. Бо маю ще на Сiчi побувати, iз козаками-запорожцями погутарити про волю та кращу долю. Проситиму в них пiдпомоги для задуманого. Чому б нам разом за волю й не виступити, га? Козаки ж ми – хоч по той бiк Кальмiусу, хоч по сей. Вольнi люди! Берегом, чути було, – затупотiв кiнь i донець вмовк на пiвсловi. Тарас виглянувши з куреня, прислухався. Вершник мчав вiд хутора. – Пане осавуло! – невдовзi почувся голос. – У вас гостi. Щойно в слободу приiхали свати вiд пана полковника самарського. – О-о! Нарештi! А ти, Хвеську, за добру вiсть отримаеш карафу оковитоi! – почувся радiсний вигук Савки Пишногубого. – А вам, хлопцi, такий мiй наказ! Я гайну на хутiр, а ви тутечки зоставайтеся, берег пильнуйте. Та глядiть менi, випустите iх – голови постинаю! Чути було, як вiн помчав до хутора… Тарас схопився, кинувся до рушницi, що стояла в куренi. – Охолонь, парубче, – Омелько перехопив у нього рушницю. – Не гарячкуй, бо що ми бiлого дня проти них удiемо? Тiльки себе викриемо. А треба буде за рушницю братися – вiзьмемось. Усьому свiй час. А поки що нас на островi мовби й немае. Почекаемо дiда Видру, вiн нам якiсь вiстi принесе, тодi й будемо дiяти. Нам аби до ночi протриматися, а вже тодi можна буде пановi осавулу й ручкою помахати. – А Оксана… Я без неi нiкуди не подамся. – А я Оксану без тебе й не залишу. Так собi мiркую: тiкати нам треба утрьох. Якщо Оксана не буде проти. – Та вона, – зрадiв Тарас, – за мною готова хоч i на край свiту податися. – От i добре, от i славно. – Омелько засунув рушницю пiд сiно в куренi, прилiг i собi. – Чекаймо, куди воно, значить, поверне. Та й часу до вечора ще чимало. Перш за все нам треба дiда Видру дiждатися, а вже тодi… І замовк на пiвсловi, до чогось прислухаючись та приклавши пальця до губ. Через мить десь в очеретi нiби скрипнули весла… Омелько й Тарас схопилися, прислухаючись. Хтось скрадливо плив до острова. Ось вже затрiщав очерет, потрапивши пiд днище човна. – Або ж дiд Видра повертаеться, або ж… – шепнув Омелько. – На всяк випадок треба з куреня вибиратися та десь в iншому мiсцi сховку пошукати. Прихопивши очеретини, котрi iм лишив дiд Видра, виповзли з куреня, за нього заповзли i, схопившись, побiгли в дальнiй кiнець острова, там перебрели вузьку смужку води й опинилися в кущах рогозу. Забрели по шию, над водою були тiльки iхнi голови. По хвилi почулися голоси приглушенi й на островi з'явилася група козакiв з рушницями напохватi… Видно було, що вони заглянули до куреня. – Нема нiкого… – Десь вони тута, – заперечив другий голос. – Он i слiд у травi свiжий. Наче двое пройшли до води. Поникали островом, заглядаючи пiд кожен кущ. – Еге-ге-гей! – почали викрикувати. – Ану вилазьте, ми знаемо, що ви тута! Вилазьте, бо вам же й гiрше буде! Двое йшли по слiду в травi до того краю острова, де по шиi у водi стояли втiкачi. Один з них сказав другому: – Таки сюди бiгли – бачиш, прим'ята трава? – Але де вони подiлися? – подивувався другий. – Човна ж у них немае. – А коли човна катма, то десь тута. Ану, сходи до того он куща рогозу!.. Тарас з Омельком перезиркнулись i, взявши в зуби по очеретинi, тихо пiрнули й сiли на днi. А щоб iх бува не виштовхнула вода, трималися за пiдводнi стебла рогозу. Дихали через очеретини, у яких дiд Видра, наче передбачаючи, що вони знадобляться, заздалегiдь попроштрикував перетинки. Сидiти у водi було нелегко, вода намагалася виштовхнути iх на поверхню, повiтря ледь-ледь сочилося через очеретину i його було явно замало для дихання. До всього ж у донця вислизнула з рота очеретина, вiн хапав ii руками, але вона вже спливла на поверхню. Аби не задихнутися, Омелько мусив виринути й собi на поверхню… Виринув i стрiвся вiч-на-вiч з поглядом козака, який щось роздивлявся у водi бiля рогозу… Загледiвши закудлану бородату голову з широко розкритим ротом та виряченими очима, стояв якусь мить наче остовпiлий, а тодi крикнув i кинувся тiкати, галасуючи на увесь острiв: – Водяник!.. Там… там водяник випiрнув! Очi виряченi, ротяка розкрита i на головi – кушир зелений… Зчинилася панiка, козаки пострибали в човни й налягли на весла. Хтось зопалу було вистрiлив у бiлий свiт, але на нього закричали: – Не чiпай водяника, бо поперекидае човни i потопить нас к лихiй годинi! Налягаючи на весла, козаки зникли за очеретом… Донець пiрнув, штовхнув у плече Тараса, котрий тримаючись за рогiз, крiпився на днi з останнiх сил i вони виринули. Тарас жадiбно хапав розкритим ротом повiтря. Чути було, як за очеретом, стукаючи веслами, поспiшно втiкали на човнах козаки. – Чого вони? – не второпав Тарас. Омелько, посмiхаючись, розповiв про свою пригоду з очеретиною та як вiн передчасно випiрнув на поверхню. Тарас, хоч i сумно було та гнiтюче на душi, а не втримавшись, посмiхнувся. – Козаки бояться усiлякоi нечистi, i водяникiв також. Бiльше iх осавул i хлудиною не зажене на острiв. До вечора тепер сюди нiхто не поткнеться. Швидше б дiд Видра повертався та розказав, що там у слободi дiеться?.. Частина третя Ясень мiсяць – пан господар – Оксано-о! А ходи-но сюди, дочко моя. Щось маю тобi приемне повiдати й обрадувати тебе. Подивована Оксана – у голосi батька бринiла якась невластива йому нiжнiсть, i це ii аж насторожило, – пiдiйшла ближче. Батька й справдi сьогоднi не впiзнати. Сяе як новенький таляр, сивiючi вуса хвацько пiдкручуе, що теж указувало про його пiднесений настрiй. На ньому празниковий блакитний каптан iз жовтими позументами, новенькi чоботи, а шапка аж набакир збита i з-пiд неi вороним крилом спадае чорний чуб. Очi карi аж свiтяться, на щоках чи не рум'янець. Нi, таки правду каже ключниця Соломiя, що батько в неi хоть куди ще козак!.. А Соломii як завше виднiше. Та ще й на червонiм чересi в нього коштовна шабля срiблом сяе – осавул ii чiпляе лише в особливих випадках. Тож сьогоднi певно один з таких особливих приключок. – Лучилось щось, тату? – Авжеж, лучилося, доню, лучилося, – блискае бiлими зубами (нi, таки батько в неi гарний!). – У нас сьогоднi свято. Настав i твiй час, дочко моя. Оксана злякано скинула на лоба тоненькi стрiлки чорнявих бровенят, в очах майнув нiби переляк – не до добра батько так радуеться. Ой, коли б… – Господи, що ще лучилося, кажiть швидше, тату, не томiть душi. – Не вiк тобi дiвувати, тож i настав твiй час, твоя годинонька. Приiхали свати iз Самарськоi паланки! – І вигукнув гордовито, поправляючи на поясi коштовну шаблю свою: – Од самого пана полковника, який i забаг з нами породичатися! От! Оксана враз зiв'яла, як серпом пiд корiнь пiдтята квiтка. – Що хочте, тату, чинiть, а тiко живосилом не вiддамся я за нелюба!.. Серцю не накажеш кохати сотника тiльки тому, що вiн син Самарського полковника! – То ти… ти гордуеш сином самого… самого полковника?! – Та хай вiн буде хоч i сином самого гетьмана чи кошового отамана, а нелюбий вiн менi i все тут! – Любов – до вiнця, а жити треба до кiнця! Допоки Господь життя тобi вдiлив! – забiгав осавул i коштовна шабля чомусь потрапляла йому межи ноги i вiн сердито ii рукою вiдкидав. – Не хочеш по добрiй волi, дiвко – з прикажу пiдеш, такпiдеш! – Не пiду, хоч гвалтуйте мене! – А я кажу пiдеш, так пiдеш! А потiм ще й дякуватимеш батьковi. Тож i не задирай, дiвко, хвоста! – Ви мене хочете занапастити, тату? – жалiбно каже дочка (а раптом жалiсливiсть краще подiе?). – Свою едину дочку? – Тому, що ти в мене едина, i хочу тобi добра! І хочу тебе надiйно в життi прилаштувати. А був би в мене цiлий кагал дiвок, то махнув би на тебе рукою, а розумнiшу твою сестричку видав би за сотника, сина полковника. Але ти в мене одна, тож i не ерепенься. Батько iй добра хоче, а вона… вона… – Не менi ви хочете добра, тату, а собi – породичатися з полковником, щоби й самому потiм за допомогою свата в полковники вибитись. – Овва! Ти наче тая пророчиця ясновидющая баба Настя наша! Усе наперед знаеш-вiщуеш, та тiко буде по-моему, а не по-твоему! – Що я кажу, так воно i е. – Тю, тю, дурепа! Розумна ти в мене, а як придивлюся, то мовби й дурна! Хiба риба не шукае де глибше, а чоловiк де лiпше? То ж бо! Та якщо й хочу того, про що ти щебечеш, то що ж тут поганого, га? Якщо я, дасть Бог, i стану полковником. Га? Іншi про такий чин i мрiяти не можуть, а менi вiн сам до рук пливе. Та й син його, сотник бравий i голiнний, як молодець, як парубок – вдатний iз себе! Ти ще й полюбиш його, дурна дiвко! – Але ж тату, двох любити – грiх. Та й серце в мене одне, i воно вiддане iншому. – Ой, ой! Як по-писаному говориш! Хоч i жiночого роду, а яка вумна! Прямо тобi… отаманша! Тiко того, що ти маеш на мислi, ось-ось ми схопимо. Лотра того i харцизяку, який пiдосавула Вихреста, а вiн же до старшини належить, ножем штрикнув i тепер десь переховуеться на Кальмiусi! – Тарас того й штрикнув, що Вихрест його в мiшку хотiв утопити. – О! О! Ти й про це вiдаеш? Хто ж тобi про таке сказав? – Сорока на хвостi принесла… – Я тiй сороцi хвоста видеру! Затям: як спiймаемо Тараса, а ми його таки спопадемо, так на Сiч вiдправимо i там його в секвестор посадять. Або й у пушкарнi до гармати ланцюгом прикують. А ти… Ти й думати про нього забудь! Того вiдьмака чекае сувора кара. Без роду, без племенi, збiглий хлоп!.. Ми його на Сiчi прийняли, обiгрiли, в найдальшiй паланцi заховали, аби пан його не знайшов, а вiн… Замiсть того, щоб дякувати, отаке затiяв? Та вiн же i не козак. Поспiльство всього лише! Найманий робiтник. І козаком йому стати й не свiтить. А пiсля того, як з ножем на пiдосавула кинувся й поготiв! Ото вiддавайся за сотника i будеш щаслива. – Тату, не буде в мене щастя з нелюбом! – Знову своеi заспiвала! Нашiй бо пiсеньцi кiнця не буде! Як та сорока заскрекотiла на тину: нелюб, нелюб, нелюб!.. Сьогоднi нелюб, а завтра, дивись, i люб. У життi й не таке трапляеться. Та й менi краще знати, де твое щастя, дiвко. Слухай мене в оба. – Спинився, мовби аж подобрiв, лице лагiднiшим стало: – Уже прибули в нашу слободу пани-свати од полковника Самарського. Двое старшин. А з ними – десяток козакiв для охорони. Зупинилися вони в нашого пана полковника. Вiдпочинуть з дороги, а завтра й до нас прибудуть. Тебе сватати. Десь так, поснiдавши, i з'являться. До обiду ми iз сим дiлом i впораемося та й засядемо пiд шовковицею бiля столу. Отакечки. Тож ти вже сьогоднi починай чепуритися, прибиратися. Щоб на завтра була… була козир-дiвка! О! Я про це вже й Соломii велiв. Вона тобi допомагатиме, пiдкаже, що та як. То така молодиця, що всi жiночi чари знае. По собi вiдаю… – Осавул збагнув, що бовкнув зайве i вдав, що закашлявся. – Кхе-кхе… То iсть, на Соломiю у всьому покладайся. Та раненько ляж сьогоднi бай-бай. На боковеньку значить, – далi осавул заливався чи не солов'ем. – Щоби завтра, виспавшись та вилежавшись, була свiжа й бадьора, i щоби в очах твоiх радiсть свiтилася! Коли свати прибудуть до нас, то зазвичай почнуть щось там плести про куницю, по слiду якоi вони йдуть чи не з самоi Туреччини або ж Нiмеччини i що, мовляв, слiд той до нас привiв, то я i велю челядi погукати куницю-красну дiвицю… Аби ти вийшла та пiч, як i годиться колупала. А потiм рушники Соломiя подасть i ти будеш старостiв в'язати. Тiко, як почнем тебе гукати, куницю, красну дiвицю, щоби ти не вибiгала прожогом, ось, мовляв, i я. А щоби трохи мовби покомизилася. Щоби тебе подовше пошукали – такий звичай. Тому тобi сховатися треба гарненько, а челядь тебе й шукатиме – уторопала? – Авжеж, уторопала. Що ж тут невтямки. Сховаюся, тату. Ой крiпко сховаюся! Будете мене шукати! – От i добре, от i славно! Ховайся гарненько, щоби тебе шукали трохи й шукали. Щоби аж свати занепокоiлися, а тодi ти й з'явишся. А тепер iди до Соломii та й починайте, що там треба починати в сьому непростому дiйствi. А я зi свого боку займуся, аби було чим сватiв пригощати та яствами i питiем iх чудувати… А з думки не йшов табунник Тарас, який нi сiло нi впало – от вже забандюрилося хлопцевi в дурну його голову! – забаг стати ще й зятям його – десь, певно, на Кальмiусi з донцем-харцизякою та лотром, переховуеться – i як його звiдти викишкати й пов'язати та на Сiч у секвестор вiдправити? Не мiг той вiдьмак зi слободи вислизнути – не ящiрка вiн, не полоз який! І на крилах не полетить. Хоча… Кажуть, вiдьмаки можуть туману в очi напускати i на очах щезати – коли б то так не сталося. Але треба на бекет гайнути й дозорцiв застерегти, аби пильнували в оба! Мало йому гостей iз Самарськоi паланки, з Палестини обiтованоi, як називають той край, так мае ще й збiглим хлопом займатися та горлорiзом з Дону! З такими думками, накинувши на плечi черкеску, а на голову шапку, помчав з хутора чи не на увесь день, давши перед тим челядi всi необхiднi настанови. Як i радив батько звернутися до Соломii, Оксана й звернулася, адже й без батьковоi ради-поради мала те дiвчина на мислi. Та ще в тiй скрутi, в якiй вона того дня опинилася. Нi для кого вже не було секретом, що ключниця Соломiя в господi пана осавула кальмiуського не лише мала ключi вiд комори та льохiв, а й сам хутiр тримала у своiх руках. Спершу вона виконувала ролю мовби потаемноi господинi пана осавула, а згодом уже й вiдкрито нею стала. Не стверджена з господарем законним шлюбом, не вiнчана з ним, вона тим не менше була з усiма правами законноi господинi хутора – у цiй якостi Соломiю вже всi визнавали i слухалися ii, як слухаються хазяйку. Удiвець Савка Пишногубий (i прилипне ж ото до чоловiка прiзвисько як до мазаноi стiни шматок глини, сердилась Соломiя, адже губи в Савки як губи!) хоч i вдавав iз себе про людське око та ще рятуючи свiй гонор, – незалежного, але, як те бачила зiркаста челядь, був давно вже пiдкаблучником. Тiльки сам собi в тому не зiзнавався. І хай ключниця ще не була йому вiнчаною жоною (але за тим не станеться, до того все йдеться), але перебувала в становищi вищому од звичайноi коханки. Та й Савка з тим не дуже таiвся. Коли що треба було вирiшити (крiм вiйськових, звичайно, справ), а Савка часу не мав, чи лiнь йому було помакiтрити, то всiх вiдсилав до своеi ключницi: який, мовляв, рiшенець Соломiя прийме, так воно й буде!.. І Соломiя – руки в боки, голос – хазяйки, кому треба духопелкiв дати, то й духопелками пригостить, не церемонилась, кого треба язиком вiдбатувати чи й послати кого… подалi, усе встигала бойова молодиця! І все й вирiшувала i останне слово завжди залишалося за нею. І тут нiчого не мiг вдiяти навiть сам пане-господар! На хуторi Соломiя вже давно всьому давала раду i лад, газдувала в обiйстi та в хатi пана осавула, як у своiй вотчинi, домонтарствувала як на своему, але ж i крутилася зрання й до темна, усюди встигала, сама робила, бо не ледачою вдалася й iншим не давала харкiв м'яти чи байдики бити, поралась, товклася, як i мае товктися справжня газдиня й хазяйка-господарка, справувала, як належить, падкувала, сокорiла, як квочка бiля курчат, усе доводила своiм старанням i працею до ладу, усе на нiй трималося, усiм вона заправляла, i ii на все вистачало – ще й у постелi пiсля трудiв праведних тiшила свого пана-господаря, щиро його, правда, покохавши, терплячи всi його вибрики на кшталт того, що вона буцiмто… вiдьма. Надто боявся осавул вiдьом та рiзноi нечистi, якiй нема лiку, це був чи не единий його гандж! (А втiм, справжня жiнка i мае бути хоч трохи вiдьмою, бо iнакше цим чоловiкам не даси ради!) Тож за вже вкоренiлою звичкою – «Та йдiть до Соломii, як вона скаже, так i буде, а менi голови не морочте, мало в мене своiх клопотiв!» – послав до ключницi й дочку. Оксана пiшла з охотою, радше з вiдчаем, бо нi до кого iй було бiльше йти – виросла без матерi, без бабусi чи рiдноi сестри – ба, навiть тiтки-порадницi не мала! – без старшоi, взагалi, жiнки поруч, яка була б iй за порадницю, про що й шкодувала все життя. – Ой, тiтонько-голубонько, рятуйте мене i спасайте!.. – Тю, тю! Вiд якоi це трясцi-пенi маю тебе рятувати i спасати? – Соломiя вдала, що подивована, хоч чого до неi прибiгла господарева дочка, збагнула одразу. – До неi свати приiхали, радуватися дiвцi треба, а вона – рятуйте та спасайте!.. Та i яка з мене рятiвниця й спасителька, як я бувае й собi ради не дам та батьковi твоему. – Ой, тiтонько, ой, голубонько, – спiвала своеi Оксана. – На вас тiльки й надiя. Потрапила я в пастку, як пташка в сiльце i як вибратися – не вiдаю. – То що ж я маю робити-дiяти? – Заховайте мене од сватiв так, щоби вони… щоби вони мене нiколи бiльше не знайшли! – Придумай для мене щось полегше, дiвко. – Хочуть мене вiддати в чужу сторонку. – Не вiк же тобi сидiти-дiвувати на Кальмiусi? На Самарi, кажуть, життя краще i край безпечнiший. – З нелюбом менi i рай не рай. – Еге-ге-ге, як любить казати твiй батько, а мiй господар пан осавул. Он воно в чому заковика. Чула, чула, що вже прибули в слободу свати вiд самарського полковника. – Не пiду я за iхнього сотника, через душу свою, через серденько не переступлю i все тут! Не пiду я за iхнього сотника, хоч хай i на горло мене скарають. Чого це я маю йти за нелюба, як я кохаю Тараса? – Так-таки й не пiдеш? – удала, що страшенно подивована Соломiя. – Через волю батька свого переступиш? Отямся, дiвко! – Бог тому свiдок – переступлю! – Еге-ге-ге… Недарма так каже твiй батько. Матиму ж я з тобою клопiт. Та й чого ти ерепенишся, дiвко моя хороша? Ішла б за сотника, забере вiн тебе на Самару – там, кажуть, i життя краще, бо татари не близько i грунти кращi, i пан полковник, кажуть, знатний та багатий, i син його – хоть куди козак! Та за нього будь-яка дiвка з дорогою душею побiжить! Ще й дякуватиме долi. – А я не побiжу! – Побiжиш, як батько… пожене. – Знаю, що пожене, тому й до вас, тiтонько Соломiе, за помiччю та порадою прийшла – рятуйте мене i спасайте. Оксана заклiпала i сльози горохом потекли з ii очей, дiвчина опустилася перед ключницею на колiна. – Молю i благаю вас, порятуйте мене, тiтонько. Не маю я неньки рiдноi, бiльше менi нi до кого голову прихилити, за порадою звернутися, нi в кого захисту шукати… Самотня я, як билиночка у степу. – Що ти, дочко, що ти? – злякалася Соломiя. – Встань же зараз з колiн, – намагалася дiвчину пiдняти на ноги. – Хтось загледить, що господська дочка перед ключницею на колiнах стоiть – пропала я. Пiдняла Оксану, витерла iй рукавом сльози, цмокнула в щоку, осiнила ii хресним знаменням, усадовила на лавi, сама сiла поруч та й пригорнула ii до себе. – Ти менi, Оксано, як дочка рiдная… Що з тобою робити, ума для цього не знайду. – А ви менi як… як мати рiдна. Нi до кого менi в цьому свiтi голови прихилити – батьковi не до мене, одного Тараса маю, та й того в мене хочуть вiдiбрати. А без милого менi й життя не життя. Заревiла… А за нею й Соломiя. Так вони виплакалися одна в одноi на грудях, а тодi повтиралися i Соломiя як нiби й не плакала, сказала спокiйно й розважливо: – Маемо клопiт наш гарненько обмiзкувати та й знайти рiшинець. Батька вмовляти, аби вiн передумав тебе за сотника вiддавати, а дозволив побратися з Тарасом – марний клопiт. Тут вище себе не стрибнеш – батечко твiй затятий, вiд свого не вiдступиться. Маемо дiяти iнакше. Давно я загледiла, до чого в тебе з Тарасом йдеться. Парубок вiн голiнний, гарний i добрий, ось тiко що бiдний. Як i я – нiхто. А пановi осавулу знатних та можних подавай, бо тiльки з такими забаг родичатися. Забув, що сам колись був простим козаком, без шеляга за душею! Ох-ох!.. Та що тепер минуле ворушити, давай думати, як нам дiяти. Тут хочеш не хочеш, а доведеться, – озирнувшись, шепнула, – проти волi батька йти. А там… там, що буде те й буде. Мо' пан осавул ще й одумаеться – душа в нього добра. А тут ще й Тараса оголошено розбiйником. – З-за того Вихреста, тiтонько. Вiн Тарасика в мiшку топив. Ще й камiння до нiг йому прив'язав i з волохами його в Кальмiус укинув. – Ой, Господи, i за вiщо ж людинi отаке? І як вiн з рiчки вибрався? Мiг же й утопитися. – Нiж у нього був, то вiн, як його у воду вкинули, кiскою[3 - Кiска – нiж iз шматка коси.] i розпоров мiшок, на ногах пута перерiзав, ледь не захлебнувся, але з води вибрався. Тiею кiскою вiн потiм i Вихреста штрикнув. Тепер мусить ховатися, бо його розбiйником названо. Ледь чи не убивцею, хоча розбiйник той… Вихрест. І мае тепер Тарас ховатися. – У дiда Видри вiн, на островi. І донець там. А пан осавул сам не свiй носиться, щоб спiймати його, в колодки забити i риштанта з нього зробити. А тут ще й свати… Так недоречно. І маеш ти iх завтра рушниками перев'язувати. – Не перев'яжу! Краще з кручi та в Кальмiус головою. – Ой, не спiши в Кальмiус, дитино моя. Ти ж не риба, щоби у воду кидатися. Ти пiд сонечком Божим маеш жити, як Господь i встановив усiм людям на земельцi святiй сущими. А допомогти тобi я допоможу. Грiх кому б то не було проти вашоi любовi йти. Кажеш, батько велiв, аби я тебе заховала, щоби трохи тебе пошукали, як з'являться свати? – Але щоб вони, шукаючи, мене й не знайшли, – у вiдчаi вигукнула Оксана. – Ось так мене заховайте, тiтонько-голубонько. – Тсс! Чого кричиш? Не буди лихо, покiль спить воно тихо. Бо про таке як дiзнаеться пан осавул – витурлить мене з хутора втришия! Ще й правий буде. – Тi-iтонько-голубонько… – Та заховаю, заховаю, серце мое. Хiба ж я не тямлю нiчого? Хiба ж я любов не шаную? Так заховаю тебе, дiвчинко-рибчинко, що довго свати тебе чекатимуть. Тiльки – цур! – не видавай мене. Коли що – усе на себе вiзьмеш. Ти йому донька рiдна, вiн тобi пробачить, змiнить гнiв на милiсть. А я… чужа-чужаниця. Витурлить мене, а я не хотiла б втрачати твого батька – люб вiн менi. Але зважусь… Вийду на дiда Видру i щось з ним придумаемо. А ти, дитино, заспокойся. До вечора ходи весела та все щось наспiвуй… Начебто й рада сватам. Аби бува батько нiчого не запiдозрив. А вночi я тебе й заховаю. Щоб уранцi тебе й не знайшли. Вiзьму грiх на душу – нi з чим самарськi свати поiдуть од нас! Не я буду! А там, дасть Бог, i пана осавула вкоськаю. Нiде вiн од мене не подiнеться, я йому Богом послана, а вiн менi. На тiм i стою! Осавул Савка Пишногубий любив швидких коней. Без них i життя свого не уявляв. А швидка iзда для нього то – лет. Та ще в степу, де й душа твоя летить разом з твоiм конем i чи не випереджае його. Та i який козак – якщо вiн руський не любить швидкоi iзди. Це пiзнiше класик з Украiни скаже-вигукне: i який же, мовляв, руський не любить швидкоi iзди. А починалося все iз козакiв, бо нiхто бiльше за них не любив доброго коня! І в якого козака, – якщо тiльки вiн козак! – не було доброго коника-вiтрогона? Козацький кiнь був родичем татарського, бо мав з ним спiльний родовiд – вiд дикого коня – тарпана, тож як i прадiд був витривалим i спину не знав. А без коня козак i не козак, а так, пiша-пiшаниця, дядько, який бреде собi степом i якого швидко хто-небудь та й схопить. Бажаючих схопити пiшого у степу – водиться-не переводиться, бо сусiдiв лихих, ворiженькiв пiдступних не виводиться. Особливо на дальнiх околицях козацького краю. Тут воля швидко перетворюеться на неволю. Чи кримськi татари схоплять, чи ближнi ногайцi та й вiдправлять на невiльничий ринок у Стамбул на ясир-базар, а звiдти живий товар повезуть до Іспанii, Італii, до Пiвнiчноi Африки, Аравii до Ірану чи Туреччини – додому вже нiколи не повернешся i слiд твiй у свiтах навiки загубиться… У другiй половинi XVI столiття на пiвденнi простори Украiни перекочувала вiд Кабарди й Азова Ногайська орда. І однiеi було забагато для тих краiв, а вона ще й роздiлилася на чотири роди – Єдичкульська зайняла лiвий берег Днiпра вiд Кизикермена (теперiшня Каховка) до гирла аКiнських Вод, а згодом i вздовж ii течii до верхiв'я; Джамбуйлуцька кочуе теж на лiвобережжi Днiпра пiвденнiше вiд Єдичкульськоi, вiд Кизикермена до гирла Днiпра i почала захоплювати Перекопський перешийок, вiд чого ii ще звуть Перекопською; Очакiвська або Єдисанська кочуе правобережжям Днiпра вiд гирла Кам'янки й до гирла Бугу; Буджацька (або ще Бiлгородська) займае територiю узбережжя Чорного моря мiж Днiпром та Дунаем i мiж Акерманом i Кiлiею. А коли цi орди увiйшли до складу Кримського ханства, то розпочали такi напади на Украiну, що перетворилися на стихiйну бiду, i в Украiнi тодi заспiвали: Зажурилась Украiна, Що нiде прожити, Гей, витоптала орда кiньми Маленькii дiти. Чотирма шляхами йшла орда на Украiну – Чорним, Кучманським, Молдавським або Покутським та Моравським. З останнього ординцi й робили наскоки на Кальмiуську паланку. Тож по всiх землях Сiчi стояли сторожовi пости, з яких вдень i вночi дозорцi оглядали степи, а лiгши на землю, припавши до неi вухом, прислуховувалися: чи не стугонить вона бува, не суне орда? Один з таких сторожових бекетiв стояв за версту вiд слободи Кальмiуськоi паланки, звiдки ген аж до далеких обрiiв проглядався степ. Там i знаходився сторожовий форпост, що мав редут – замкнуте польове земляне укрiплення для самооборони, житло для козакiв i стайню для коней. З форпосту раз по раз розсилалися розвiдувальнi роз'iзди, якi й вели розвiдку. А для спостереження за мiсцевiстю будувалися бекети. Кожний форпост для передачi вогненно-димових сигналiв мав так звану фiгуру, що споруджувалася на узвишшi, здебiльшого на стародавнiй могилi. До фiгури на Кальмiуському редутi i мчав того дня Савка, вона теж стояла на прадавнiй могилi, з якоi далеко було видно. Сама фiгура складалася з 19 просмолених бочок – спершу в коло ставилися шiсть бочок i зв'язувалися просмоленим канатом, на них витарабанювали друге коло з п'яти бочок, на нього – трете з чотирьох, затим – четверте з трьох i п'яте з двох бочок. А на самому верху ставилася одна бочка без дна. У серединi фiгури з гори до низу в порожнину заливали смолу. Над верхньою бочкою лежав залiзний прут з блоком, через нього й протягували довгий мотузок iз запалювачем та грузилом. Бiля фiгури ще будувалася вишка, на якiй почергово чатували козаки-спостерiгачi. Досить було розвiдувальним роз'iздам чи дозорцям на вишках виявити загiн татар, негайно запалювалася ближня фiгура, вогонь i дим вiд неi вiдразу ж помiчали на сусiднiх вишках i теж пiдпалювали своi фiгури. Досить швидко вже палали фiгури бiля самоi Сiчi та бiля пiвденних мiст i сiл Украiни i всi вже знали: ворог iде. Тодi ж грiмкотливо озивалися сiчовi гармати, звучали козацькi сурми, шикувалися козацькi загони й вирушали в той край, де було помiчено ворога. У мiстах i селах вдаряли в церковнi дзвони, люди кидали все й бiгли пiд захист оборонних споруд. Сторожовi польовi дозори козакiв видивлялися ворогiв з високих степових могил, звiдки далеко видно в неозорих степах. Але для того, аби запорожцi знали, хто вигулькнув на могилi – свiй чи ординець, була домовленiсть – козаки на могилу вихоплювалися верхи на конi неодмiнно поодинцi. Якщо люди побачать на степовiй могилi одинокого вершника, знали, що той свiй. Татари про це не вiдали i часто вихоплювалися на могили гуртом, по кiлька вершникiв i цим ще здалеку видавали себе. Коли Савка Пишногубий примчав до фiгури, на брустверi редуту дозорцi саме всiдалися бiля казана iз щойно звареною кашею – снiдали. Але на вишцi незмiнно маячив дозорець, снiдатиме вiн останнiм, як його змiнять. Вiн вдивлявся у виднокiл i пахкав люлькою своею незмiнною – видно було голубий димок, що вився над ним у небо… Савка осадив коня бiля земляного валу укрiплення, спiшився, пустив коня попастися, а сам, хльоскаючи себе канчуком по халявах, пiднявся на вал. – Здоровi були, хлопцi-молодцi! – Здоров був i ти, пане осавуле, – спроквола проказали дозорцi. – Бог у помiч, iвши. – Дякуемо. – Як нiч минула? Без пригод? Нiчого пiдозрiлого нiде не завбачали? – Слава Богу, без пригод, а пiдозрiлого нiчого не замiчали. Пробiгали в далинi тарпани невеликими табунцями, та орли в небi пролiтають. Та марево степами блукае. – Ну й добре. – Мо' й ви приеднаетесь до нас, пане осавуле, та гуртом i поснiдаемо. Добру кашу щойно зварили. – Дякую, але я тiльки-но вiд саламахи. Задерши голову, так, що довелося рукою притримати шапку, Савка крикнув дозорцю на вишцi. – Що там, козаче, видно? Як там нашi вороги? Ще живi й здоровi? – І живi, й здоровi, – вiдповiдав з вишки дозорець. – Нiчого, поки будуть вороги, поти будемо й ми, козаки. Бо як же козаку та без ворога-ворiженька, га? Пильнуйте, хлопцi, в оба. Лiта не минае, аби ординцi не посунули на нас. А зима надiйде, рiки скреснуть – валом попруть на Украiну – буде нам роботи! – Ногайцi вже спробували на табун напасти, але табунники самi справилися. Тарас Кожум'яка так одного ординця навiть спеленав. – Знаю. Привозив його в слободу та й вiдпустив, чортiв хлопець! Надто гонору в нього багато. Усупереч моiй волi став. Наперекiр iй. Ти йому одне, а вiн тобi – iнше! То ви ось що, хлопцi-молодцi, не дивiться, що Тарас вродi як свiй, а як загледете його, хапайте й до мене хутчiй везiть. – Що вже заслужив? – Заслужив, – Савка спустився з валу, скочив у сiдло коня. – Мо' Тарас здумае мимо вас у степ прошмигнути, аби на Сiч чи ще куди податися, – не зiвайте, хапайте й до мене. Нагороду отримаете. І погнав коня в слободу. Був певний, що Тарасу з донцем у степ, якщо вони надумають утiкати на Сiч, непомiченим не вдасться прошмигнути. Дозорцi iх неодмiнно затримають. Але вiн не пiдозрював, що Тарас з донцем вирiшили втiкати не степом, де iх i справдi швидко б наздогнала погоня осавула, а за порадою дiда Видри вибрали зовсiм iнший шлях, кружний, але надiйнiший. А все було так. Коли хутiр облiгся, й у дворi все завмерло i в покоях теж запала тиша, Оксана тихенько встала, зодяглася у своему сховку, куди ii заховала Соломiя, пiдiйшла до дверей i ледь прочинила iх. Прислухалася. Нiмо. Ось задзижчала в кутку сонна муха. Стримуючи подих, дiвчина навпомацки перейшла двi кiмнати й опинилася в сiнях. Дверi, що вели у внутрiшнiй двiр, були тiльки на гаку. Оксана прислухалась, серце калатало в грудях, як несамовите. Дiвчинi здавалося, що те калатання чуе вся слобода. Пригасла руку до грудей, другою обережно зняла гак, трохи вiдхилила дверi, висунула голову, прислухаючись. Тихо… Ось на стайнi брязнув прив'яззю кiнь. З воловнi почулося мукання, i знову нiма тиша у дворi. Варта десь там куняе в передньому дворi, а тут, на задвiрках, – анiкого. Оксана постояла, якусь мить прислухаючись. Ляк перед невiдомiстю, перед нiччю все ще не минав. Але згадала, що завтра до них прибудуть свати, i ця згадка придала iй рiшучостi. «Ну постривайте ж, тату, – прошепотiла невiдомо до кого, – я так заховаюся, що будете мене вiк шукати!..» Вихопившись у внутрiшнiй двiр, метнулась мимо льодовнi, забiгла за стайню, постояла озираючись i нечутною тiнню подалася понад частоколом. Ногами землi пiд собою не вiдчувала. Здавалося, наче пливе у повiтрi – вона i не вона. Соломiя передала iй через дiда Видру, де саме опiвночi на березi Кальмiусу з човном чекатиме ii Тарас – тож назад дороги вже не було. Що буде – те й буде, а тiльки вперед. До нього, до коханого. Зрештою, Оксана забралася в кущ бузку, продерлась через нього i в частоколi намацала обапол потаемного лазу, вiдсунула його, боком протиснулася в лаз i, опинившись по той бiк частоколу, зiтхнула з полегшенням. Перехрестилася. – З Богом, – проказала сама собi i наче з мосту у воду, кинулась у темiнь ночi, притискуючи руки до грудей – так калатало серце. Та ось вона спустилася з гори вниз, де мiж вербами на Кальмiусi був млин – там i мав ii опiвночi виглядати Тарас. З-за хмар вигулькнув молодик i ледь-ледь освiтив дорогу. Оксана бiгла, немов хто гнався за нею, ляк пробирав ii до кiсток. За кожним кущем, чорним i мовчазним, iй ввижалися страхiв'я i дива. Ось вона вже внизу. Трохи стишила ходу, вiдхекалась. До млина рукою подати, чути, як в лотоках шумить вода та час од часу щось поскрипуе. Пригадалися розповiдi про водяникiв, котрi живуть на млинах пiд лотоками й ночами мелють вiдьомське борошно, про чортiв, котрi крутять млинове колесо, а запопавши людину, топлять ii бiля греблi… А що коли Тарас, не дочекавшись ii, пiшов геть? Тодi чорти й водяники неодмiнно схоплять ii i затягнуть у вирву на Кальмiусi… Моторошно заухкав сич, i дiвчина аж присiла зi страху. Схопившись, наослiп кинулась бiгти i з усього розгону потрапила в чиiсь обiйми. – Ой, мамо-о… – Тсс, це я – Тарас, – почулося знайоме i дiвчина, зажмурившись, притулилася до грудей милого. – Хутчiй побiгли до човна i попливемо на острiв до дiда Видри. А там… там вирiшимо, як нам бути. Вони пливли нiчним Кальмiусом у хисткому човнику, а над ними вгорi, в зоряному небi плив мiсяченько, щойно народжений серпик, званий молодиком. Сяйвом своiм вiн вiдбивався i в кульчиках дiвчини – лунницях, пiдвiсках у виглядi пiвмiсяця, що оберiгають жiнок i дiвчат вiд злих сил. Мiсяць – чоловiче начало, вiн – парубок, а сонце його наречена. Тож здавна колядували на Украiнi: Ясен Мiсяць – пан господар, Красне Сонце – жона його… Колись Мiсяць був одним з головних богiв на Русi i йому пращури приносили жертву – лiплений пирiг, вареник, що символiзував нiчне свiтило i захищав iх темноi пори. Чи не тому Оксанi було спокiйнiше пiд мiсяцем i вона вiрила, що мiсячноi ночi з ними нiчого лихого не станеться. Другий молодик плив бiля човна у водi, й Оксана поволi заспокоювалася, адже мiсяць угорi i побратим його у водi таки захистять iх з Тарасом од лиха. Вода була темна, м'яка й шовковиста на дотик – Оксана опустила руку за борт i вода срiблом переливалася в ii руцi. Тарас тихо грiб (уключини, щоб не скрипiли, були завбачливо обмотанi ганчiр'ям), прямуючи до острова дiда Видри. Тихо шелестiв очерет, здiймаючись темною стiною, обiцяючи дiвчинi надiйний прихисток. Мiсяць був угорi й унизу, Тарас поруч, i на душi в дiвчини поволi влягалося сум'яття й тривоги останнiх днiв. Що буде, те й буде, аби тiльки коханий був з нею. А буде тiльки добре, адже старi люди кажуть: усе, що починаеться в нiч народження нового мiсяця, неодмiнно завершиться щасливо. (Народженi на новомiсяччя дiти матимуть веселий характер, лагiдну вдачу, а тi, хто народився при ущербному мiсяцi – понурi й дратiвливi.) Свое спiльне життя вони розпочинають у нiч народження молодика, тож усе буде добре. – Козацьке сонце, – кивнув Тарас на мiсяць, – нас хоч i не обiгрiе, так захистить. Козаки завжди в похiд збираються вночi, на ворогiв теж стараються нападати вночi – при свiтлi мiсяченька, сонця свого, тож звикай до козацького сонця, воно свiтитиме нам ще не раз. – Ой, Тарасику, куди ж ми пливемо, дивлячись у темiнь ночi? – Боiшся? – Є трохи остраху. Кинула родину, хату, батька, усе, що менi було близьке, що мене захищало й берегло, ще нiколи не була вночi поза отчою хатою – боюсь… – Кажуть люди, що у своiй хатi й кутки допомагають, але тепер звикай. Довго нам доведеться попоблукати без своеi хати. – Ой, не лякай мене, не звикла я бурлакувати. – Тепер звикай, серденько. Я бурлакую i нiчого. Не такий страшний чорт, як його малюють. А пливемо на острiв. Поки що. А куди подамося далi – один Бог знае. Але думаю туди, де прихисток знайдемо, де нас нiхто не розлучить. А найперше – до добрих людей. – А чи е ж вони у свiтi? – Є, Оксаночко, е. Інакше б i свiту не було – без добрих людей. Навiть вороги нашi i тi добрi. – Що ти говориш? – Добрi до своiх. То й нашi люди до нас теж будуть добрими – я так мислю. Зачепив веслом макiвку, що бiлiла на темнiй водi, пiдтягнув ii до човна i хотiв було зiрвати. – Не треба, не руш ii, – попрохала дiвчина. – iй так гарно квiтнути пiд мiсяцем у рiдних водах. Хай квiтне. Скiльки в неi того часу на цвiтiння – усього нiчого. Зненацька щось вискочило з води i знову у воду – бульк! Аж виляски пiшли i сонноi тишi, як не було. – Ой, не водяник? – Оксана кинулась до Тараса, притулилась до парубка. – Менi лячно… – То – риба сплеснула, – вiн обняв ii, пригорнув до себе i млiв од дiвочого тiла у своiх обiймах, тож дiдовi Видрi довелося iх гукати. – Годi, молодята, милуватись, пливiть швидше, бо скiльки влiтку тiеi ночi – з гороб'ячий скiк. Та й у дорогу далеку вже треба збиратися, ось-ось на сходi крайнебо запалае… Кiлькома дужими гребками Тарас пригнав човен i вiн, зашурготiвши пiском, ткнувся носом у берег острова. – Ось i перший наш причал, – сказав дiвчинi. – Скiльки iх ще буде! В очеретах нi-нi та й скрикував якийсь птах – протяжно i наче розпачливо, мовби благав про допомогу. Таемничо-насторожено шумiв темний очерет, що стiною оточував острiв. Вечеряли щербою (юшка з риби), що ii наварив дiд Видра. iли iз спiльного дерев'яного коритця. На свiжому листi очерету лежала варена риба. Сидiли за куренем, аби на берег у слободу не було видно вогню од багаття. Дружно працювали ложками i гомонiли стиха. Оксана розповiла, що з нею лучилося, як ii заховала Соломiя в кiмнатцi, як вона потiм опiвночi вибиралася з хутора.. – Свати самарськi вже в слободi, – казала. – Завтра вранцi приiдуть до нас на хутiр… – Це вже сьогоднi, – уточнив донець. – Будуть щось про куницю, по слiду якоi вони йдуть, казати, а тодi батько велить мене знайти i привести, i пiдуть шукати мене, а мене немае. Ой, що тодi зчиниться на хуторi! Батько все на островi догори дном переверне! – Авжеж, – пiдтримав дiд Видра, – завтра пан осавул, як його доньки вдома не виявиться, пришле на острiв загiн козакiв з наказом все перерити, а Тараса й Оксану знайти. Тож до ранку треба й вирушати вам у путь-дорогу дальнюю. Омелько Пугач облизав ложку, поклав ii бiля казана на очеретяне листя, утер вуса. – Ось що, молодята. Путь-дорога моя на Сiч лежить. У вас я й так уже забарився. Маю на Сiчi iз старшиною зустрiтися, з козаками. Є в мене там побратим Василь Журба – пiд Бендерами разом воювали. Вiн i вам, молодята, допоможе, на кошового вас виведе. Тож приставайте до мене, Тарасе з Оксаною, та разом, помолившись, i вирушимо, доки темно, в дорогу, аби до сходу сонця опинитися подалi вiд слободи. На кошового вся надiя, допоможе вiн вам, молодята, вiдстояти свое щастя. Та й козаки скривдити не дадуть. А найперше вам поможе Василь Журба, надiйний товариш, козак вiдважний. – Донець слушне дiло радить, – озвався Видра. – Уранцi нас усiх з острова викишкають. Треба на Сiч вам, голуб'ята, пробиватися. Уже за пiвнiч, очерет ось-ось перед ранком затихне. А поки вiн шелестить, тре' й вирушати. Берiть човна, сакви з харчем я вам приготував – Бог вам у помiч! Сакви вже перенесенi в човен, Тарас сiв на носу, Оксана на кормi, а донець на веслах – сам зголосився. Дiд Видра, закачавши холошi, стояв у водi, коло човна, приготувавшись його зiпхнути у воду. Мiсяченько саме заховався за хмари. Очерет ще шушукався, тож не чутно буде хлюпання та стукiт весел. – Пливiть, тримаючись очерету, – наостанку наказував старий. – Удень спiть, забравшись в очерет чи прибережнi заростi, а ночами веслами працюйте. За два днi такечки дiстанетесь Дубовоi балки, вона в Кальмiус впадае. Тамечки ховайте човен – якось буду в тих краях, заберу його, – а самi прямуйте в степ. З правоi руки у вас буде верхiв'я Вовчоi, з лiвоi – Кiнських Вод. Ото мiж ними прошмигнiть i прямуйте далi на захiд сонця. Тримайтесь правоi руки, аби вас часом в ногайськi степи не занесло. За тиждень дiстанетесь до Днiпра десь бiля Томакiвки. А звiдти до Сiчi вже й рукою подати. А там… там хай помагае вам Бог та удача! Нечутно вiдпливли, якийсь час ще бачили дiда Видру на березi, а далi вiн зник у темрявi, а за ним невдовзi й острiв сховався за стiну очерету i понесла iх вода на низ, i темiнь iх обступила, i десь моторошно кричав в прибережжi пугач. – О! О!.. Родич озиваеться, – налягаючи на весла, гомонiв Омелько. – Я Пугач i вiн пугач – от ми й родаки. А з родаком завжди спокiйнiше. Вiн мене не видасть, а я його. А з нами i ви, молодята, не пропадете, доки пугач кричить, доти ми i в безпецi. І швидко та легко попливли в темiнь, яку на далеких обрiях десь там, внизу Кальмiусу – чи не бiля Азовського моря? – безгучно краяли блискавицi. – Вважайте, молодята, що везу вас до щастя, – охоче гомонiв весляр. – Потiм ще й дякуватимете Омельку Пугачу. А ось де мое щастя – то й не вiдаю. А чекае мене те, що задумав. – А що ж ви задумали, дядьку? – поцiкавилась Оксана. – Декому лихо задумав. А мо' й самому собi – хтозна, як воно повернеться, у який бiк. – А нащо ж ви задумали лихе, дядечку? – Лиха боятися – удачi не знати. Та i який козак боiться лиха, га? Хай воно його стережеться! А недолi попереду, бiди-пенi, буде багато. Чуе душа. Та й дiд Видра застерiгав. І ще довго-довго, як вони в темрявi ночi пливтимуть понад стiною очерету i вода швидко нестиме iх в пониззя, вчуватиметься iм крик-застереження дiда Видри: – Та глядiть! Та стережiться! Пильнуйте в оба, вуха не розпускайте, на сторожi iх повсякчас тримайте й ловiть ними кожен шерхiт чи згук. Хай вуха вашi будуть на макiвцi голови! Чуете? Бережiться, кажу, аби до ногайцiв у полон-неволю не зашурготiли… Бо так i мекнете. Буде потiм каяття та не буде вороття. У них краях чи добрих людей зустрiнеш – це ще баба надвое ворожила, а ногаiв, а людоловiв – запросто! Нишпорять вони степами, християн для ясиру видивляються… Пiзнiше Омелько Пугач з досадою казатиме, що дiд Видра, добрий i турботливий, мабуть, тодi, як напучував iх своiми застереженнями, перестарався (чи в недобру годину застерiгав iх) i мимовiльно наврочив iм полон-неволю… Частина четверта Куй-ме – весiльна гарба …Це сьогоднi ногайцi (самоназва – ногай) – народнiсть, яка живе переважно в Дагестанi i Ставропольському краi Росii, а також у Чечнi, Інгушетii, Карачаево-Черкесii. Загальна чисельнiсть на 1979 рiк – 60 тисяч чоловiк, мова – ногайська, вiруючi – мусульмани-сунiти. Усi вони – нащадки рiзних монгольських i тюркських племен, якi колись входили до улусу золотоординського хана Ногая – звiдси i самоназва, згодом змiшалися з тюркомовними половцями та перейшли – вже за радянських часiв – до осiдлостi, а тодi… Ногайська орда – татарське феодальне утворення – як вважаеться, виникла наприкiнцi XIV ст. на територii вiд Пiвнiчного Прикаспiя i Приаралля до Тури i Ками, вiд Волги до Іртиша – унаслiдок розпаду Золотоi Орди. Остаточно окремiшня Ногайська орда сформувалася в 40-х роках XV ст. з центром у м. Сарайчику (Сарайджук) у пониззi р. Яiк (Урал). У XVI ст. Ногайська орда розпалася на Велику Ногайську орду (басейн р. Емби) i Малу Ногайську орду (мiж Кабардою i Азовом). У другiй половинi XVI ст. Мала Ногайська орда перекочувала в пiвденноукраiнськi степи. Очолювана ханом Хаджi-Девлет Гiреем у роцi 1443-му татарська ватага покинула Золоту Орду i, поселившись в Криму власними юртами, створила там свое ханство. Але, як згодом скаже Дмитро Яворницький, «заразившись ще на батькiвщинi духом незгоди й чварiв, кримськi татари не змогли зберегти едностi й на пiвостровi». 1621 року за хана Орам-Тимура кримчаки розкололися: одна частина залишилася на пiвостровi, а друга пiд орудою хана Ногая утворила свою самостiйну орду на просторах мiж Дунаем i Кубанню. Так у пiвденних степах Украiни з'явилися татари, званi ногайцями. Згодом i Ногайська орда розколеться i розпадеться аж на чотири самостiйнi: Джедишкульську, Джамбуйлуцьку, Єдисанську i Буджацьку. Остання була найчисленнiшою. Ногайцi й стали на багато десятилiть найближчими i найнебезпечнiшими сусiдами запорозьких козакiв, а з разом i пiвденно-схiдноi Украiни i завдали стiльки лиха украiнському людовi! Часто ногайськi аули розташовувалися за п'ять-десять верст (а де й за двi) вiд запорозьких земель. Основна маса iх кочувала, менша частина проживала в аулах, що були не близько один вiд одного й розташовувалися вони здебiльшого бiля «коiв» (криниць), iх було бiля сотнi i нараховували по 100—200 чи й бiльше кибиток або димiв у кожному. (Загалом же чотири iхнi орди на той час нараховували до ста тисяч чоловiк!) Керували ногаями спадковi мурзи чи дiти князiв, як iх величали, а мурзами – сераскир-султан, син чи близький родич кримського хана переважно з роду Гiреiв. Жили ногайцi бiдно, чи не злиденно, займалися кiньми та худобою, трохи i де-де землеробством, а найбiльше людоловством. У степи вирушали загони по тисячi верхiвцiв у кожному, тож 8—10 тисяч iх постiйно гасали степами в пошуках людей для ясиру. Раз по раз нападали на украiнськi села, хутори й зимiвники, захоплювали худобу, коней, а найбiльше людей – переважно жiнок та дiтей i пiдлiткiв. Досить було одного вигуку: «Ногайцi!!!», як села цiпенiли вiд жаху. Брали вони не так своею могутнiстю чи хоробрiстю (з козаками встрявали в сутички лише за умови своеi переваги в кiлька разiв), як раптовiстю набiгiв, жорстокiстю, хижацтвом i знищенням усього живого. З усiх лих вони були найжахливiшим лихом-бiдою i рiдко хто в пiвденних степах (якщо рухався не з великим загоном озброених людей) не потрапляв до них у неволю. «Невiльницi були необхiднi туркам для вдоволення iхньоi азiатськоi розкошi й насолоди, – а хлопчики для служби в яничарах. Невiльники мовою мусульман називалися ясиром (вiд арабського „есирь“ – полонений) i iх стали доставляти туркам татари. Для татар, особливо ногайських, якi вели кочове життя, мало займалися торгiвлею, а ще менше промислами, не мали пiдкорених народiв, з яких можна було брати данину, тинялися диким i безлюдним степом, i були ордою убогих i напiвголодних дикунiв, постачання християнськими невольниками багатих, лiнивих i ласолюбних туркiв було головним джерелом прибутку i часом навiть життевого достатку» (Д. Яворницький). Довгий час вони будуть васалами Кримського ханства, потiм перейдуть пiд протекторат Росii i в другiй половинi XIX ст. емiгрують з украiнських степiв до Туреччини. Що ж до Великоi Ногайськоi орди, то в XVII ст. вона буде розгромлена калмиками i залишки ii вiдступлять в пiвнiчно-дагестанськi степи. Звiдтодi ногайським степом буде називатися напiвпустельна рiвнина в Передкавказзi, у межирiччi Тереку й Куми в межах Дагестану. Потрапили до них i Омелько Пугач з Тарасом та Оксаною, потрапили негадано, на п'ятий день по втечi, коли вже були безпечнi й певнi, що проминули загрозу; потрапили негадано, напоровшись на засаду ногайського збiговиська… …Усе вiдбулося зненацька i швидко. Чи не блискавично – не дати отямитись людинi, а скрутити ii в одну скороминущу мить – на це ногайцi були мастаки i неперевершенi людолови. Утiкачi й збагнути нiчого з торопу не встигли, як уже лежали, пов'язанi мiцними та еластичними пасками з не дубленоi шкiри бикiв, що як лещатами охопили тiло. Тарас спершу отримав удар по головi, як вони йшли мимо кущiв, зарослих високою травою, а вже потiм земля з-пiд його нiг ураз зникла i вiн упав i в головi загули чмелi, а перед очима вiд удару довбнi запурхали жовтi та чорнi метелики. Хтось хекаючи – i де тi нападники взялися? Хiба з трави повихоплювалися, трави там густi та надiйнi для сховку? – та смердячи потом, уже заломив йому руки… Вiн спробував було в туманi, що застилав йому очi, вiдбиватися ногами, але на помiч двом навалилися ще двое, чиiсь цупкi пальцi здавили йому горло, i хлопець на мить втратив свiдомiсть i все було скiнчено… Коли дiйшов до тями (а його для вiрностi ще й лежачого стукнули довбешкою, замашною палицею з потовщенням на кiнцi, по тiм'i, ледь не проломивши йому черепа) – то побачив, що лежить зв'язаним. Нили туго скрученi руки, болiли голова, шия i спина, але думка, а що з Оксаною, як жигалом його жигнула. Засилкувався звестися, але пiдбiг ще один нападник, штурхнув ногою в бiк i Тарас упав на спину. – Оксано-о… – захрипiв. – Ти де?.. – Я тут, Тарасе, – почувся розпачливий голос i дiвчина заплакала. Тарас повернувся, засилкувався звестися i якось нарештi сiв. Земля пiд ним колихалася i кудись пливла… Перед очима нi-нi та й пурхали метелики – то чорнi, то жовтi. Чортiв ногаець, отак обамбурив по головi! І треба ж було… Скiльки Кальмiусом пропливли, три днi степами пробиралися, а насамкiнець втратили пильнiсть. Думали, що вже Самара ось-ось, а там i до Днiпра, до Сiчi близько i попали в халепу. Оглянувся, роздивляючись. Зв'язаний донець лежав на спинi, матюкався, випльовуючи з рота землю й травинки (певно його товкли в землю як зв'язували), Оксана сидiла теж iз зв'язаними руками за спиною, а бiля неi товпилося з десяток ординцiв. Вогнепальноi зброi вони, як i всi татари, не мали, зброю замiняли луки, якими степовики володiли бездоганно i навiть на повному скаку коня влучали в цiль – вороги що треба. Одягненi в сорочки з бавовни, шаровари, а в кого шкiрянi штани, незмiннi сап'яновi чоботи. У декого на плечах – хоч i лiто – накинутi овечi кожухи – i як вони витримують таку спекоту-жароту?! В кожного висiла шабля при боцi, сагайдаки з чималими оберемками стрiл. На поясах – ножi, кресала для видобування вогню, жмут паскiв iз сиром'ятноi шкiри для зв'язування невiльникiв. Кожен десяток iх мав казан для варiння м'яса (охлялих коней охоче дорiзали й пожирали), а ще в кожного сопiлка, щоби скликати товаришiв при потребi, на кожен десяток – шкiряний цебер напувати коня. У знатних i багатих – кольчуги. Кожен татарин вiз на своему конi у шкiряному мiшку трохи ячменю чи просяного борошна, толокна, з якого, додавши солi, робили напiй пексинет та ще трохи пiдсмаженого на олii i пiдсушеного на вогнi тiста, схожого на сухарi. Дорогою вони полювали дичину, iли власних коней, якщо якi з них слабiли, часом не гидували i здохлими, яким перерiзали горлянку. З конини готували рiзнi страви, здебiльшого сумiш кровi з борошном, що варилася в казанi, пласти м'яса, що iх клали пiд сiдло, аби воно там пропотiло й пропахтiло чи й варили м'ясо у водi. Але взагалi коней вони берегли, без коня в степу ти нiхто. Коли лаштувалися на нiч, кожен пiд голову клав сiдло, а з бурки (капуджi) ладнали щось як шатро, натягнуте на увiткнутi в землю жердини. На конях сидiли, зiгнувши спини – «мов мавпа на гончаковi», казали про них, бо високо пiдтягували до сiдла стремена, щоб мiцнiше впиратися. Ідучи верхи, мiзинцем лiвоi руки тримали вуздечку, рештою пальцiв – лук, а правою пускали стрiлу – вперед чи й назад. Конi iхнi звалися «бакеманами», нiколи не знали пiдкiв (хiба в багатих i знатних), низькорослi, сухопарi й на вигляд незграбнi, але зазвичай вiдзначалися великою витривалiстю та прудкiстю – могли скакати без вiдпочинку по 80, 100 i 120 верст. Пронесеться такий загiн, блискавкою майне, слiди на травi швидко зникають, мов хвилi на водi. Промчали i – тиша, пустка. Хiба iнодi над тим мiсцем закружляють сполоханi птахи, що е першим застереженням: будь пильним, особливо бiля балок, ярiв та чагарникiв. Чи й у високих травах. Ось на такий загiн людоловiв i наткнулися втiкачi. Ногаi цмокали язиками, розглядаючи полонянку. Скалили жовтi зуби й ласо шкiрилися… Тарасовi те – нiж у серце. Усе похололо в нього в грудях. Смикнувся, аби схопитися на ноги i впав на бiк вiд удару в дихало. – Сиди! – велено було йому й додано iронiчно, – кара-гуз! По-вашому орел… У Тараса з тiеi насмiшки й голова впала на груди – орли так не потрапляють у пастку, як потрапили вони. Чортiв ординець, ще й кпинить. І тут нiчого не вдiеш: чия сила, того й смiх. Але хай смiеться. Ще побачимо, хто смiятиметься останнiм. – Добре б'ють, але – не те, – донець нарештi виплював з рота землю i з трудом повертав у ньому пересохлим язиком. – Бо – чужi б'ють. А от своi як гамселять – так i душу з тебе виймають, до кiсток дiстають! – Омелько вже був у своему звичному бадьорому настроi. – Ти не думав над цим, Тарасе, чому найкраще б'ють своi. Найдошкульнiше, га? – Мене своi не били, дядьку Омельку. – Виходить, у тебе все ще попереду, – по-фiлософському пiдсумував донець. – А мене своi чи не найбiльше лупили – куди ворогам! Та ворогiв я б'ю, а мене – тiко своi. Коли останнiй раз своi зловили, ото вiдлупцювали! Кровiю харкав! Думав i печiнку-селезiнку заодно вихаркаю з кров'ю. Що не кажи, своi бити мастаки. Так мене вiдрепiжили, що отямившись я довго кумекав – я це чи не я? А цi… Не тямлять бити. Сказано, вороги. Далеко iм до наших… – Менi б, дядьку, та вашу бадьорiсть… – Коли б я був iнакший, то вже б мене винесли ногами вперед. Тримайся, хлопче, бiльше копи лиха не буде. Дасть Бог i нам колись просвiток. А покiль – терпiмо. Не з лопуцька ж ми. А менi так i не вперше потрапляти в халепу. На вiйнах з нiмчурою й татарвою всього траплялося. Та й своi добавляли – звик. За одного битого знаеш, скiльки дають? – Двох? – Як добре битий – то й бiльше. А я, бачиш, усе ще живий. Бо мене не так просто вкоськати. Покiль не звершу того, що менi Богом i долею покладено – не пiду з цього свiту. А ногайцi – то се так… Затримка на моiм шляху. Тарас пiдсунувся ближче до Оксани, яку обступили ординцi i вдарив одного ногою (вiн уже простягав до дiвчини руки) i той вiдлетiв сторчака. Схопившись, висмикнув нiж, шкiрячи зуби, кинувся на хлопця, високо занiсши свого колiя. Проте рiзко крикнув один з ординцiв, певно, старший, бо халат у нього був чистiший, а пояс оздобленим срiбними цяцьками. Скреготнувши зубами, нападник вiдступився. – Еге, це вже гiрше, – озвався донець. – Бережуть нас. Певно, на продаж. Тож, думаю, матимемо час пометикувати як цих «друзiв» позбутися. Чуеш, як вони – гала-бала. Так i лепечуть. Та якогось ходжу Бекболата згадують. Певно, до пана свого, до бея чи якогось там мурзяки нас вiдконвоюють. А як пощастить, то й самого хана лицезрiтимемо. Та ось ногаець, котрий був у чистiшому халатi, щось крикнув, скочив на коня, трое його одноплемiнникiв схопили Оксану i посадили ii позад ногайця на коня та швидко i вправно прив'язали бранку, i ординець погнав коня з Оксаною за своею спиною. За ним помчало трое верхiвцiв. – Окса-ано-о!!! – закричав Тарас, але закричав безпомiчно i сам збагнувши, вмовк вiд безсилля. Та й що тепер? У цих степах скiльки не кричи, нi до кого не докричишся. Ускочили в халепу – самi й винуватi. Тим часом ногайцi дiстали вiрьовку, штурханами пiдняли бранцiв i прив'язали iх до сiдла одного коня. – Гайда, – ляснув у долонi один з них, верхiвцi скочили в сiдла i заходилися перiщити бранцiв нагаями, примушуючи iх iти за конем. – Пiшли, Тарасе, покiль запрошують, – озвався донець. – Менi не вперше за конем зв'язаним iти, а тобi не завадить i походити. Дивись у життi й знадобиться. Науки не слiд цуратися. Тарас пригадав як ще недавно сам привiз у слободу зв'язаного ногайця, коли рятував осавулiв табун – от вже не думав, не гадав, що так повернеться його доля. Учора ти вiз когось зв'язаним, сьогоднi тебе женуть. Тодi вiн вiдпустив на волю конокрада ногайського з кривим носом, якого прозвав Ломиносом, а його вже, мабуть, нiхто не вiдпустить. Крiм як на себе та ще на дядька Омелька, нема на кого й покластися. Так почалася iхня дорога в неволю. Гнали увесь день, не даючи нi води, нi передиху. А досить було бранцям уповiльнити хiд, як вже над головами свистiли нагаi. Ногайцi поспiшали, часто озиралися навсiбiч, з кожного узвишшя оглядали видноколи, остерiгаючись, певно, зустрiчi iз сторожовим загоном козакiв. Допiкала спрага, трiскались пересохлi губи, язиком було трудно повертати в ротi. День видався спекотним, задушливим – нi хмаринки, нi вiтру. А ось Омелько, як наче йому й не дозоляла спека, нi-нi та й намугикував щось собi пiд нiс. І чим бiльше вибивався з сил, тим частiше щось наспiвував i це йому, певно, додавало нових сил. – Спiвай, хлопче, – пiдбадьорював Тараса. – Мене завжди в походi виручали пiснi. Як не тяжко-гiрко, а заспiваю i нiби тiло дужiшим стае i ноги ще слухаються… Ординцi з подивом прислухалися до його пiсень i схвально кивали головами: спiвай, мовляв, козаче, швидше до аулу дiстанемось. А донець знай собi виводить: Ох i не стелися, Хрещатий барвiнку, Та й по крутiй горi… Гей, не втiшайтесь, Злii ворiженьки, Та пригодоньцi моiй… Тарас зненацька й собi стиха пiдхопив: Бо моя пригода — Козацькая врода, Так, як ранняя роса: Що вiтер повiе, Сонечко пригрiе, Роса на землю впаде — Так моя неслава, Людська поговiрка, Усе марно пропаде! Та ще гiрше спраги й неслави була думка про кохану… Що ii чекае в неволi? Картав себе – нащо було так далеко забиратися на пiвдень? Боялися погонi осавула, от i потрапили з вогню та в полум'я. Ногайцi постiйно нишпорять пiвденним прикордонням запорозького краю, полюючи на людей, коней, нападаючи на зимiвники й хутори, захоплюючи все, що можна захопити – з того й живуть. Самi ж бiдолахи такi, що злиденнiших за них ще треба пошукати, а бач, на чужому горi наживаються. А найбiльше полюють за людьми, продають iх потiм у Криму чи й везуть полон у Стамбул на невiльницькi базари. Дiвчат у першу чергу. Та ще вродливих… Тож власна доля його не дуже хвилювала – що буде, те й буде, а ось що чекае Оксану? При згадцi про дiвчину в хлопця стискувалося серце й пекло огнем. Терзав себе, що зiрвав дiвчину, пiдмовив ii до втечi, ось тепер i маеш. Сам пропав i дiвчину занапастив… Тепер i виходить, як у пiснi: Ой жаль, жаль, Менi буде. Вiзьмуть ii люди — Моя не буде. Ой жаль, жаль… А вже мою дiвчиноньку Орли водуть. А вже мою дiвчиноньку До шлюбу ведуть. Один веде за рученьку, Другий – за рукав, Третiй стоiть, гiрко плаче: Любив та й не взяв!.. Джура осавула Пишногубого, рудий Петро примчав з козаками на пристань трохи завчасно: дiд Видра ще веслував на плесi. Джура спiшився (козаки залишалися в сiдлах), сiв на перекинутий на березi човен, що його збиралися смолити та й лузав собi насiння, пучками кидаючи його до рота вправно шеретував, у куточку уст росла вервечка лушпайок, доки не падала од своеi ваги, i знiчев'я позирав на рiчку. Старий правував човником до пристанi. «Пливи, пливи, кальмiуський водянику, – думав джура, ритмiчно кидаючи собi до рота насiння, – пан осавул з тебе душу витрясе, а все одно дiзнаеться, де ти подiв Оксану? То на островi ти хитрий, а тут ми хитрiшi». Оглянувся, на пристанi було порожньо, з десяток-другий човнiв гойдався на прив'язi, неподалiк на плаву стояв водяний млин, ще далi загорiлi дiтлахи хлюпотiлися на мiлководдi, витягували оберемки куширу i вибирали з неi дрiбну рибку. «Аби той водяник не пiрнув бува пiд млин, – раптом подумав джура i навiть за насiння на якийсь час забув. – Еге, вони, водяники, люблять ховатися пiд млинами…» Та ось човен повернув до берега i невдовзi ткнувся носом в пiсок. Джура для вiрностi почекав, доки старий зiйде на берег, а потiм як вирiс бiля нього. – Ану, пiшли, старигань, з нами! Та тiльки без отих… без вибрикiв, – поклав руку на ефес шаблi. – Куди? – буркнув дiд, не дивлячись на джуру. – Побачиш куди, – криво посмiхнувся той i велiв козакам: – Ну ж бо, хлопцi, оточiть старого кiньми та проведiть до пана осавула. – А коли не пiду? – з-пiд кущуватих брiв старий бликнув на джуру, який уже вихопився в сiдло. – Поведемо, – джура знову звично кинув до рота пучку насiння, зарешетував його мiцними бiлими зубами, i в куточку губ його почала з'являтися й рости вервечка лушпайок. – А не пiдеш – поведемо! Бо ми тебе давно чекаемо. А пан осавул так уже й скучив за тобою, ги-ги… Лушпайки сипонули йому на груди. Видра пхукнув i почовг до фортецi, за ним трюхикали на конях козаки. Джура на всяк випадок страхав старого: – Не здумай дорогою на кiшку перекинутись, чи колесом покотитись, як вiдьмаки роблять, – з нами жарти куцi! – Великий, а дурний, – вiдмахнувся Видра. – Коли хочеш кiшкою бiгати – бiгай! Дурному ума не вставиш, а я при чiм? – Це я – дурний? – почервонiв джура. – Та я ж т-тобi!.. – Не гарячкуй, бо й справдi покочуся колесом – чи й доженеш мене. – Ну, ну, – джура з червоного зробився бiлим. – Не жартуй! Коли прийшли в канцелярiю паланки, Савка Пишногубий з нiг до голови оглянув Видру i запитав, як стрибнув: – То що, водянику, будемо робити? – А що… Ти б, Савко, менi за тараню нарештi заплатив. – Що ти менi таранею очi замилюеш? – схопився осавул i сiв. – Не будь жмикрутом, дiду! За якусь там сушену рибку ладен здерти з мене останне! – Еге, довго ж доведеться дерти, доки з тебе останне здереш! – Не заговорюй зуби! Скажи краще як на духу: де ти подiв Оксану, дочку мою? – А ти мене сторожем бiля неi ставив? Ставив? То чого питаеш? – І запитаю! – пiдвищив голос осавул. – І тобi, кальмiуський водянику, не поздоровиться! Це ти переховуеш в очеретi донця Пугача. А вiн з Тарасом викрав мою дочку. Кажи, де подiли Оксану? – А коли не скажу? – А я т-тебе до вiйськового осавула чи суддi на Сiч вiдправлю як риштанта! Тарас викрав Оксану, а ти… ти ii утопив! – Ти здурiв, Савко? Чого б це я топив твою дочку? Хiба я душогубець який? Чи людожер? Зроду грiха на душу не брав i не вiзьму. – Ти… ти вiдлюдькуватий, од людей на островi ховаешся. – Таким частоколом як ти, таким палiсадом я вiд людей не вiдгороджувався! Острiв мiй з усiх бокiв вiдкритий – пiдпливай з якого хочеш! – І пiдпливу! І тобi не поздоровиться! Сьогоднi ж i прочешемо острiв – ич якi володiння собi назнав! Острiв захопив! Що хоче, те й робить на ньому! Савка забiгав по канцелярii, махаючи руками, зрештою спинився бiля Видри. – Дiду… У тебе теж були колись дiти. – Були та загули. Татари в неволю iх погнали, у ясир до туркiв, а я на островi опинився в самотинi. – Ну… Ти той… Не я ж винен, що тi людолови захопили твоiх дiтей, а матiр iхню вбили. Ти горя зазнав, мене зрозумiеш. Батько ж я Оксанi чи не батько? – Та вродi… – Вродi… Благаю, скажи, де Оксана? Я заплачу тобi. Вiвцю дам. Га? А хочеш… хочеш корову! – Савка аж задихнувся вiд власноi щедростi, у якусь мить – знаючи себе – i сам собi не повiрив. – Аж цiлу корову тобi дам! Молочко на старостi питимеш, бо тiльки на рибi й сидиш. – Корова менi нi до чого, – глухо сказав старий. – А Оксани твоеi нiхто не викрадав – сама вона по добрiй волi згодилась втiкати вiд тебе, батька свого. – Ну, ну!.. – Не нукай, бо не запрiг! Який ти е батько, такий i е. Не моя в тiм вина, що од тебе дитина втекла. А топити ii – нiхто не топив. З якого дива? Кажу, утекла вона з Тарасом… – Еге-ге-ге!.. Он воно що? І куди? – Не закудикуй iм дороги! На Сiч – куди б iще? Це я кажу тобi не як осавуловi, а як батьку. Донець iх повiв на Сiч, казав той… правду вони там будуть шукати. – Яку… п-правду? – А ту… Вона ж едина у свiтi бiлому, правда наша людськая. Кохаються молодi, то хай би й побралися. Чого ти iм на переп'ят став? – Утекла… Он воно що? Не викрав, а сама втекла, – Савка побiгав, махнув рукою. – Іди! Вiрю тобi. Чiпати тебе не буду. Ось тобi дукат за твою правду. – Правдою не торгую, а за тараню заплатив би, га? – То вiзьми за тараню й одчепися од мене! – Якби по-людському то взяв би, а так… – дiд вийшов не взявши дуката. Савка й не наполягав, а хутко сунув його до капшука, що висiв у нього на поясi бiля кисета з люлькою й тютюном – цiлiший буде. «Еге-ге-ге… На Сiч п'ятами накивали – он воно що? Таке накажуть кошовому, таке… Нi, iх тре' випередити. Доки вони кружлятимуть степами, моi гiнцi швидше Кошу дiстануться!» І крикнув: – Гей, писарю? Хапай перо, каламар, папiр та бiгом до мене. Будемо пановi вiйськовому суддi листа писати… Вони хитрi та й ми не з плохих! Ще побачимо, хто кого!.. Пiсля втечi Оксани на хуторi в Савки Пишногубого як на похоронах стало. Не чутно бiльше було нi гомону, нi пiсень, що iх зрання до вечора бувало виспiвувала Оксана, челядь не галасувала, як ранiше, а намагалася поменше потрапляти на очi господаревi. Двiр наче вимер. Коли-не-коли тепер сидiв пiд шовковицею пан осавул, а здебiльшого лежав у душнiй спочивальнi, смалив люльку i нiкого не хотiв бачити. Здавалося, що й на службу свою махнув рукою. Соломiя й по кiлька разiв на день зазирала до спочивальнi iз джбаном. – Може б кваску випили, пане осавуле? Таке добро й пропадае. Спека, а нiхто не п'е. – Ось iди ти к бiсу зi своiм квасом! – буркне осавул, не повертаючись, i знову пускае дим до стелi (в спочивальнi накурено, хоч сокиру вiшай!) – Холодненький, – жалiсливо тягне Соломiя, – прямо з льодовнi… Савка мовчить, пускае дим до стелi. Люлькою пахкае, аж вона iскрить як труба з димом. І чого вiн ушнипився в ту стелю, що там iнтересне видивляеться? Життя коротке, що пташиний скiк, чого його себе замарно iсти, коли треба радуватися ясному дню i теплому сонечку в небi – раз бо на свiтi живеш… Ображено надувши вишневi губи, Соломiя виходить, вiйнувши дорiдними стегнами. Савка схоплюеться й бiгае з одного кутка в iнший. І знову падае на неприбрану, зiжмакану постiль. Отак насмiятися з нього! Отак круг пальця його обвели! Заварив Тарас кашу i зник. Та бiс iз тобою, зникай! Але ж i дочку прихопив… Насмiявся з нього, осавула! Якийсь збiглий хлоп! Посполитий, найманий молодик, га?! Ще й Оксана пiдпряглася… Ех, Оксано, Оксано!.. Хiба я тобi був поганим батьком. Чи що шкодував для тебе? А ти менi пiд дихало! І сама щезла. Усе ще переймався минулою прикрiстю, коли не знайшовши дочки, мусив вибачатися перед самарськими сватами. Шапку перед ними знiмати. Вони про куницю заспiвали, а куниця й драла дала! Це ж треба? Отаке рiдна дочка з рiдним батьком утнула! Свати так розгнiвалися, що почали кричати… Це, мовляв, насмiшка над ними!.. Це гiрше… гiрше гарбуза! Репетували, що вiн, Савка, нiкудишнiй батько, якщо рiднiй дочцi не може ладу дати, коли вона з розбiйниками втекла. Га? Та яка вона… дiвчина? Може, вона… гуляща? На дiдька iм така й здалася!.. Хряпнули дверима, покульбачили коней i гвалтом подалися в свою паланку. Тепер з мрiею породичатися iз самарським полковником доведеться розпрощатися. І це рiдна дочка такого батьковi гостинчика пiдсунула! А така ж була… тиха, соромлива. А воно… Недарма ж кажуть, що в тихому болотi чорти водяться… Знову схоплюеться, набивае люльку тютюном, довго викрешуе вогню. Пару разiв ударив кресалом не по губцi, а по пальцю, лайнувся, сунув пальця до рота. А люльку спересердя було пошпурив геть, а тодi рачкуючи, шукав ii пiд лiжником i знову набивав тютюном та викрешував вогню i жадiбно смоктав гiркий дим… А Тарас… Такий вiрний був табунник, працьовитий, надiйний. А що втнув? Вiдьмак! Не iнакше. От i заманив дочку. Ману на неi напустив, зачарував ii, тому й побiгла за ним на край свiту. Чи ж хоч жива? Чи не втопив ii бува той вiдьмак?.. До спочивальнi зазирае джура, носом у ластовиннi шморгае. – Ну?.. З чим приперся? З якими вiстями? За що ви мiй хлiб iсте, га? – Шукаемо, пане осавуле. Із сил уже вибилися вiд щоденних пошукiв, усi стежки й дороги оббiгали, а з них i слiду. Як на крилах полетiли. – Ось так… пурх-пурх i полетiли? – здiймае Савка руки й iмiтуе полiт. – Ось такечки, га? А сам думае: «А чорт його знае, мо' й полетiли на якiй мiтлi. Вiдьмаки – вони на все здатнi!» Уголос каже: – Шукайте, а без Оксани не повертайтесь! До самоi Сiчi степи прочешiть! Видра казав, що вони на Сiч подалися. – Бреше дiд, – переступае з ноги на ногу джура, дiстае насiння, але лузати не зважуеться. – Коли б на Сiч подалися, то ми iх уже давно наздогнали б! Та й сторожа на бекетi в цi днi нiкого в степу не помiчала. Навiть ногайцiв щось не видно. – Гiнець з моiм листом подався на Сiч? – Атож. Двох найкращих коней йому дали, щоб пересiдав. Десяток козакiв його охороняе, аби ногаi бува не перехопили. Як ото в гентiм роцi, коли… – Іди геть! Джура виходить, Савка знову бiгае по спочивальнi. Укотре заглядае Соломiя з осоружним джбаном. – Така жарота, пане осавуле, а ви ще й не пробували сьогоднi кваску, як ранiше. Савка нарештi вiдчувае спрагу, жадiбно нахильцi спорожняе половину посудини й рукавом витирае вуса. – Ось так би й зразу, Савко! Тобто, пане осавуло, – радiе Соломiя. – Ранiше я чи й устигала вам носити квас, а це чортi й що. Пийте, покiль п'еться!.. І так жалiбно дивиться на Савку, що Савцi аж самому себе жаль стае. – Ех, Соломiе, Соломiечко!.. Самотнiй я, покинутий. І багатий, а нiкому мое багатство не потрiбне. Рiдна дочка i та дьору дала! Одна ти в мене, вiрна i лишилася. – Кохаю я тебе, Савко, – горнеться до нього ключниця. – Дня без тебе не можу прожити. А ти… навiть сам собi стелиш, сам спиш… Куди воно годиться? Такi нiчки задарма пропадають. А вiк людський недовгий, не встигнеш оглянутись, а вiн уже й мекнув. Буде потiм каяття та не буде вороття. – Не до тебе менi, як той трапунок iз сватами лучився. Чи й переживу ганьбу таку. – Удвох легше переживати, Савко. – Але ж ти проста селянка, – Савка важко зiтхае. – Проста-простiсiнька… Як плiточка. Як линочок. Коли б ти iз знатного стану була, то й одружився б з тобою, а так – не можу… Хоч ти, перепелиця-молодиця, й подобаешся менi. Але… простого роду. – Та хiба ж тiльки iз знатними живуть? Із жiнкою, Савко. Чим вона здобнiша, тим краще чоловiковi з нею живеться. – Воно то й так-такечки, – нiби погоджуеться осавул. – Спокуслива ти i здобна, а тiко – проста… – Знову заспiвав своеi! Ну, проста! Простiсiнька! А кращоi мене ти й серед можних не знайдеш. – А ти пригадай, може у твоему роду якi полковники були, га? – Господь з тобою! Якi полковники? Із селян я. – Ото ж бо й воно, – зiтхае Савка. – А що з простоi вiзьмеш?.. Хоча, стривай. Може, хоч якийсь там пiдстаршина у твоему роду був? Чи е? Га? Соломiя винувато клiпае. – Немае нi старшин, нi пiдстарший. Усе простi люде… Батько чабаном був, а брат в козаки подався та десь i полiг. Чи у свiтi завiявся. – А раптом твiй брат та при самому… самому кошовому служить, га? – з превеликою надiею доскiпуеться осавул. – Не знаю, бо вже лiт з десять, як не бачила його i не чула про Василька… – Про якого це… Ва-василька? – так i кидаеться до неi Савка. – Ти що? Любчика-голубчика собi назнала? – Господь з тобою, Савко. Василь – це брат мiй, який у козаки подався i щез. А при кому вiн служить – хiба я знаю. Якщо вiн ще живий. Може й при кошовому, а може… – Може, може! – Савка рукою махае. – Нiкудишнiй у тебе рiд, Соломiе! Бiдняцький! А в пiснi знаеш, як спiваеться? – І доволi гарним ще голосом затягуе: Ой коли б ти, дiвчинонько, Повiв добатенька! Взяв би тебе за рученьку, Повiв до батенька! Але тут Савцi враз i зацiпило, як згадав, що далi в тiй пiснi спiваеться, що вiн ii зопалу почав. Ой коли б я, козаченьку, Трошки богатенька, Наплювала б я на тебе Й на твого батенька! А згадавши, прикусив язика i, боячись аби далi сама Соломiя не проспiвала (а вона, голосиста, язиката!), замахав руками: – Ну, йди вже, йди!.. Чогось менi ниньки не до спiвiв! Соломiя, плачучи, вибiгае… А вночi Савцi несподiвано дочка приснилася. Нiбито в болотi загрузла по саму шию i благае його порятувати. А драгва навколо неi булькае, булькае. Савка бiгае берегом, а дочка на очах на дно йде. Закричав Савка й проснувся. – Ти… чого? – озиваеться сонна Соломiя. О, виявляеться бiля нього Соломiя. Уночi, як заснув, прокралася й лисицею до нього пiд ковдру – шмиг. – Приснилося щось лихе? – Коли б Оксана до ногаiв з Тарасом не потрапила, – зiтхнув i повагавшись (усе ж ключниця простого-простiсiнького роду), пригорнув до себе покiрну, теплу i таку м'яку молодичку. Простого роду-народу, а яка… зваба! І в кого вона така вдалася? Мед-молодиця! З такою б тiльки жити. З такою й темнi ночi яснiшими сонячного дня здаються. Правду вона каже: вiк людський короткий. Не встигнеш i нажитися, i налюбитися, як уже й усе… Пора з ярмарку збиратися. То чого задарма такi ночi втрачати? І Савка, опинившись в п'янких та жарких обiймах молодицi, млiе й тихо стогне вiд повноти щастя, забувши про все на свiтi… Справдi, що чоловiковi в цьому непевному, тривожному свiтi залишаеться, як насолоджуватися любовiю… То й люби, люби, люби, покiль любиться. Оксану завели до великоi небiдноi юрти, у якiй, схрестивши пiд собою ноги, на подушках сидiв старий, поважного вигляду ногаець у бiлiй чалмi з рiденькою борiдкою клинцем, у багатому халатi, на поясi якого висiв оздоблений срiблом кинджал. Обiч нього лiворуч i праворуч, але вже не на подушках, а просто на кошмi, якою була вистелена юрта, сидiли кiлька поважних бритоголових ногайцiв, зодягнених у квiтчастi халати. Ногаець, який увiв Оксану, низько вклонився, знявши баранячу шапку, i, звертаючись до татарина в бiлiй чалмi, щось поштиво сказав. Бiла чалма схвально кивнула, ногаець розв'язав полонянцi руки, задкуючи, вийшов. Старий дiд, який праворуч горбився бiля бiлоi чалми, раптом запитав бранку украiнською мовою: – Не бiйся, бiле красуне, у юртi ходжi Бек-Болата тобi нiхто не вчинить бiди. Ти маеш радiти, що сам ходжа Бек-Болат, найсвятiша людина всiх ногаiв, захотiв тебе бачити i навiть розмовляти з тобою, гяурко! – Чи не для цього мене й схопили серед степу вашi люди? – утомлено запитала полонянка, розминаючи затерплi руки. – Але для цього не треба було менi скручувати руки. Я не збиралася вам шкодити, навпаки, я сама втiкала вiд бiди. Товмач щось довго говорив, старий у бiлiй чалмi поважно кивав маленькою довгастою голiвкою. Та ось вiн щось сказав. Товмач повернувся до полонянки. – Довiрся менi, дiвчино з Украiни, я колись був у полонi у ваших козакiв, де й навчився вашоi мови. Я хочу тобi ось що сказати: ти сподобалась найсвятiшiй людинi всiх ногаiв. – Я дуже рада! – гмикнула дiвчина. – О-о!.. Найсвятiшiй людинi всiх ногаiв буде приемно це чути. Тепер скажи, хто ти така i з якого улусу? – Я – Оксана. Так мене звати. А родом я не з улусу, а з паланки Кальмiуськоi. – Кальмiус… Кальмiус, – повторили присутнi дiди. – Хто твiй ата? – запитав той, хто знав украiнську мову. – По вашому… е-е… батько. Отець. Твiй батько – ваш мурза? – Мiй батько не мурза, а – паланковий осавул. – Осавул… Осавул, – загомонiли дiди. Оглядаючи (наче приязно) Оксану, той, у бiлiй чалмi, цмокнув язиком i вигукнув майже захоплено: – О, пападiе!.. Усi дiди в один голос схвально повторили: – Пападiе!.. Пападiе!.. Товмач переклав: – Ти – гарна, як ромашка степова. Ти е – ромашка… По-нашому – пападiе. – О, пападiе, пападiе! – вигукували дiди, оглядаючи бранку очима, повними старечого блиску. – Я зворушена, – почала Оксана не то щиро, не то з iронiею, – що ногайцi схопили мене з Тарасом i дядьком Омельком, скрутили руки, пригнали до вашого аулу, аби сказати менi, що я – ромашка. По-вашому пападiе, – i сльози бризнули з ii очей. – О, нi, нi, не треба плакать, пападiе, – вигукнув товмач. – Ми тебе вже любимо. Дуже любимо. – То вiдпустiть мене, не гоже людей хапати. – Як тебе вiдпустити, коли ти вже наша? – здивувався i, здаеться, щиро, товмач. – Ми тебе спiймали, i тепер ти наша. Коли вашi люди спiймають зайця, то заець стае малиiтом у чи не так? – Так, – погодилась дiвчина. – Але ж я… – Ми тебе теж спiймали i тому ти тепер наша! – Але ж я не заець. – Так, ти не заець, ти – пападiе. І вiднинi наша. Ти знаходишся в юртi ходжi Бек-Болата, святоi людини всiх ногайцiв. Вiн переконався, що ти справдi е красуня i ощасливила його своею присутнiстю – от!.. Тобi пощастило, Оксана, яка пападiе, лицезрiти самого ходжу Бек-Болата, найсвятiшу… – Як ваш ходжа е найсвятiшою людиною, то хай мене вiдпустить додому. Хiба гоже святому красти людей? Товмач нiби й не слухаючи Оксану, все так же солодко посмiхаючись, заговорив, що ходжа Бек-Болат аул-бей (найбагатша людина аулу) ходив на батькiвщину великого пророка Магомета в Ом-Ель-Кора (мати всiх городiв, як мусульмани називають Мекку), аби вiдвiдати мечеть Месджiд-ель-Гарам – «Дiм бога» та Заборонену мечеть, головну святиню Мекки, що вiн, як i личить правовiрному мусульманиновi, прикривши свое тiло особливою сорочкою, адже пророк Магомет заповiдав, щоб усi мусульмани – багатi i бiднi – з'являлися в Мекку в однаковому одязi (iхрам) на знак того, що перед Аллахом усi рiвнi, вiн сiм разiв з усiма паломниками пробiг по головнiй вулицi Мекки… – Хай бiгае хоч i десять разiв, але я тут при чiм? – …пiднявся на гору Арафат, – бурмотiв товмач чи не на одному подиховi, – i слухав там проповiдника, який творив молитву, не злазячи з верблюда, в рiчку Мiне кидав камiння, приносив жертви, сiм разiв обiйшов Каабу, цiлував Чорний камiнь, пив воду iз святого колодязя Замзам, сiм разiв пробiг вiдстань мiж священними горбами Сафу i Марву, при мечетi Мiне заколов п'ять баранiв та роздав м'ясо бiдним… – Нарештi хоч щось добре зробив ваш ходжа. – Ось чому ходжа Бек-Болат звiдтодi е свята людина i лиха нiкому не чинить, а навпаки, осяяний мудрiстю пророка, допомагае бiдним i вершить святий суд на землi. А тому бiла дiвчина мусить довiритись святiй людинi ногаiв. Бiла дiвчина е тепер… тепер щасливою. Чому? Та тому, що бачить потомка великого хана Ногая з роду Джучi. Хай буде вiдомо iй, що великий хан Ногай – родич Чингiсхана, що ходжа Бек-Болат… Оксана знову перебила товмача: – Я вельми зворушена, що бачу вашого дiда в бiлiй чалмi. Як i всiх вас. Але ви – людолови. Ви на наших землях чините розбiй. Товмач уважно вислухав полонянку й, улесливо посмiхаючись, щось перекладав. Ходжа Бек-Болат, розтягнувши сухi синюватi губи в посмiшцi (певно, товмач переклав йому зовсiм iнше, анiж те, що сказала полонянка), сплеснув у долонi й проскрипiв: – Туе-суть!..[4 - Туе-суть – чай з верблюжими молоком.] Низько згинаючись, зайшли слуги й рознесли присутнiм маленькi чашечки з чаем. Ногайцi з благоговiнням позирали на чай. Ходжа, закотивши пiд лоб очi та склавши руки на грудях, затягнув гугнявим голосом: – Ля Іль Алла Ле Мухамет ресюль лаг![5 - Ля Іль Алла Ле Мухамет ресюль лаг! – Нема бога крiм Аллаха i Магомет посланець божий!] Пiсля молитви ногаi почали присьорбувати чай. Позираючи на Оксану, про щось гомонiли мiж собою. Потiм статечно заговорив ходжа i всi слухали, пороззявлявши старечi беззубi роти й кивали маленькими наче висохлими головами. Та ось ходжа вмовк i заговорив товмач. – Не бiйся, бiла красуне, пападiе степу, адже тебе чекае велике щастя, про яке ти й мрiяти не могла у свого ата-осавула. Ходжа Бек-Болат аул-бей подаруе тебе великому хану Криму Селямет-Гiрею. У гаремi Селямет-Гiрея ти станеш першою квiткою утiхи. Ти, невiрна, будеш насолоджувати своею вродою i юнiстю великого повелителя i карагуза кримських орд! Радiй, пападiе! Ногайцi сьорбали чай маленькими ковтками i схвально кивали: радiй, пападiе, в Криму ти станеш нарештi щасливою, бо сам хан буде тебе голубить. О, вiн любить зривати напiврозквiтлi пападiе!.. Ходжа Бек-Болат був радий, що саме ногайцi з його куба захопили таку вродливу украiнку. О, безперечно, це буде щедрий дарунок кримському хановi. Хан буде задоволений. Насамкiнець велiв: – Вiдведiть красуню в кибитку i пильно ii стережiть, а завтра з помiччю Аллаха ii повезуть до найяснiшого хана! – Слухаю, ходжа аул-бей, – вклонився товмач. – Що накаже аул-бей чинити з двома полоняниками? Бек-Болат якусь мить думае, погладжуючи рiдку борiдку. – Продати iх в Бахчисараi, а грошi роздати бiдним. Товмач знову кланяеться, хапае за руку Оксану й виводить. Неподалiк юрти стоiть кибитка, у неi й запихають полонянку. Двое ногаiв сiдають бiля кибитки на варту й заходжуються знiчев'я шукати в себе паразитiв. Лишившись сама, Оксана роззираеться – у кибитцi порожньо. Лише простелена циновка, плетена з очерету i все. По хвилi зайшла ногайка, стара сива жiнка в сукнянiй шапочцi, котра була обшита хутром видри, у жовтому квiтчастому платтi, що висiло на нiй, як на тичцi. На руках у неi браслети, у вухах кульчики. Колись бiле, а тепер брудне й вицвiле покривало спадало в неi по спинi аж до п'ят. Вона принесла глиняну чашку, буркнула: – Айран! – потiм поклала на циновку щось схоже на хлiб, знову буркнула: – Чурек! І вийшла. За довгий день в Оксани й рiски не було в ротi, тож випила той айран – кисле несмачне молоко, – й у вiдчаi впала на циновку… Що тепер буде? Сама себе питала й не знаходила вiдповiдi. «Тарасе, Тарасику мiй, – шепотiла. – Може, це Божа кара менi за те, що я пiшла проти волi отця свого? Кинула його… Га, Тарасику, може, це кара за мое кохання до тебе?..» Згадувала батькiв хутiр на березi тихоплинного Кальмiусу… Ледь заплющила очi, як перед внутрiшнiм зором заплескав хвилями рiдний Кальмiус, зазеленiли смарагдовi верби, у липовiй пущi гули бджоли i в узбережжi невгамовно шушукався очерет… І на душi дiвчини вiд того видива стало трохи легше, наче рiдний край послав iй утiху. І вчувалося, як у вербах голосисто кують зозулi, i дiвчинi здалося, що то вони iй пророчать довгi та щаснi лiта… На нiч Тараса й Омелька, за вiдсутнiстю в умовах кочового життя якого-небудь острогу чи темницi, ногайцi повкидали до глибокоi ями, викопаноi в глинистому грунтi, вогкоi i брудноi. З ями видно було шмат вечiрнього неба та яскраву зiрочку вгорi. Вона единою надiею зазирала в яму до полоняникiв. – Це щось як холодна у них, земляна хурдига, – роззирнувся Омелько Пугач. – Майже… каземат. Майже каталажка. Чи й гауптвахта. І зорi над головою. А що ще арештантовi треба? Тюрма, як кажуть, не дурна, без людей не бувае. Посидимо та й подумаемо. Нiч попереду не довга, але маемо щось вимiзкувати в цiй хурдигарнi рятiвне. Не вiк же нам гибiти в татарськiй неволi. Розвелося в степах стiльки людоловiв, що бiднiй людинi хоч iз свiту бiлого щезай. Нумо, давай думати, як нам iз цiеi фурдиги вибратися. – Без Оксани менi й воля не потрiбна. – Як самi виберемося, Оксану визволимо. Над ямою з'явилася бараняча шапка й на голови полоняникiв полетiли тонкi, сухi коржi з проса, i бараняча шапка зникла. – Це у них щось, як казенний харч, – донець позбирав тi коржi, роздiлив порiвну, простягнув половину Тарасовi. – Давай, парубче, поки що вечеряти. Годi журитися, хай конi журяться, у них, кажуть, голови великi. А нам треба дбати про власну потугу. Вона ще пригодиться в дорозi, силонька-змога, як нас у Крим гнатимуть. А дорогою все може статися. Пшонянi коржi були прiснi, твердi, як суха перепечена земля та ще й з остюками. Бранцi з трудом iх жували. – Не вiшай носа, козаче, – давлячись сухим коржем, напучував донець Тараса, бачачи, що той i геть занепав духом. – Безвiр'я – гiрше неволi. Опустив руки – хана! Треба цуприкуватися. Доки вiрьовка добре зсукана, вона й пару бичкiв потягне. Знаю з власного житiя. Я вже стрiляний горобець. Дядько гартований, цупкорукий. І пороху нанюхався, i смертi у вiчi не раз i не двiчi дивився. Трудно витримати погляд тiеi, що з косою, але, що вдiеш, треба. Коли я обамбурив отамана по головi… я тодi козакiв закликав права своi вiдстоювати, а вiн на переп'ят став, i мене схопили й до холодноi запроторили – духом не впав. Сидiв у вогкому льосi в багнi з мокрицями. Зо три днi мене тримали на самiй лише водi, а тодi й воду перестали давати. Я мокрi стiни облизував. Хiба ж так iх вилизував! Виживу, думаю, наперекiр усьому! Гаддя жертиму, а виживу. У льох вечорами падали жаби, я стегенця у них виривав i давився ними. Жаби падають у льох, а я iх глитаю. До ранку з них тiльки шкурки залишалися та нутрощi з головками. Усе iнше я – гам-гам. І чорта з'iм, думаю, аби сили зберегти. Ге-ге, думаю, я ще вдержу ведмедя за вухо! Через тиждень рада отаманiв мене судила. Дивувалися, що я сiм днiв не хавав, а нiчого, тримаюся. Ще й зуби вишкiряю… Стожильний, кажуть. А я про жаб, що iх ночами лопав, мовчу. Бо пересадять у таку фурдигу, куди й жаби не падатимуть… Отож… Засудили мене до кари на горло. Вiшати зiбралися вранцi. На виду у всiх станичникiв, щоби всiм у помну було, як на багатiя та владу руку пiднiмати. Перед казною перевели мене в сарай, що бiля базару. Я старанно вдавав, що й духом занепав, не те, що силою. Кабиць менi! Укинули мене в сарай, одного козака на вартi бiля дверей поставили. Навiть зв'язувати мене не стали. Уже й так готовий, кажуть. Доходяга. А як обляглася станиця, давай я шкребти стiну. Шкребу, шкребу, скоро пальцi до кiсток пообдираю, а нiчого. Закам'янiла глина, зубами ii не вгризеш. Став я обмацувати долiвку, солом'яну потерть перебираю, рiзне хамло. І знайшов отакунький шматочок скла. Скляночку малiпусiньку. І що б ти думав? Тим шматочком я в стiнi дiрку прошкрiб. З кулак завбiльшки. А як удихнув нiчного повiтря, а воно зi степу, вольне, полином прогiркле, то так волi забаг, що де в мене й сила взялася. По шматочку, по камiнчику вишкрiб дiромаху… А вартiвник спав собi. Вилiз я та через базар до рiчки в комишi подався. А потiм три днi до Кальмiусу втiкав. Гналися за мною, як хорти за зайцем. Одного разу трохи було не вгепали, добре, що куля в плече влучила… А я все одно бiжу. Бо жити дюже хотiв. По дорозi надибав вужаку, грiвся, бiдолаха, на сонечку. Схопив його, голову йому вiдкрутив, а його, смокчучи, дорогою на бiгу зжер… Бо волi дюже баг… І тепер хочу жити. І тепер волi хочу. Ще й iншим надумав я волю принести, гнаним та нужденним. І доб'юся свого. Я живучий, мене нi зашморг, нi куля, нi вода, нi сама кiстлява з косою не бере. І не вiзьме. Доки я сам не здамся. А я нiколи не здаюся – такий уже вдався. Не сидиться менi в хатi бiля жiнки – усе кудись тягне. На коня i в свiт широкий. А неправди в ньому! Ось тому й мулько в мене на душi. Та й думаю: якщо не я, то хто козакiв згуртуе? Хто проти олжi виступить? Скiльки вони ще просидiли, Тарас не пам'ятав. Ногайський аул уже влiгся, було тихо i глухо. – Нумо, хлопче, ставай менi на плечi, – раптом озвався донець (до того здавалося, що вiн сидячи, спав), – та спробуй дiстатися краю ями. А виберешся, менi руку подаси… Омелько встав, уперся руками в стiну ями, широко розставив ноги, Тарас вилiз йому на плечi, донець вирiвнявся i Тарас трохи не дiстався краю ями. – Витягуйся, – шепотiв унизу донець, – на голову менi ставай i вужакою тягнися вгору… Але тут негадано в яму, затуляючи зорi, заглянула бараняча кучма, почувся крик. Тарас зiстрибнув на дно. Двое чи трое ногайцiв, зазираючи в яму, погрозливо кричали i кидали на бранцiв грудки. – Стережуть пильно, на совiсть, – зiтхнув Омелько. – Але нiчого. Як у нас кажуть: попитка – не питка. Спробували раз, спробуемо i вдруге. Та й день у нас ще попереду. Сiв, уперся ногами в протилежну стiну ями, звiсив голову на груди й миттево захрiп. Наче i не було нiчого. А вiд Тараса сон утiкав. Над ямою свiтилася едина зiрочка i зазирала як на дно колодязя, i хлопець не спускав з неi очей. І бачив перед собою Оксану. Де вона? Що людолови з нею вчинять? Кажуть, гарних дiвчат вони везуть на продаж за море в Стамбул – башиш добрий беруть на дiвочiй вродi. А потiм побачив Кальмiус, верби на березi… (Що вiн задрiмав з вiдкритими очима, навiть не збагнув.) Удвох з Оксаною вони сидiли на березi пiд вербами… А потiм примарилось йому село на Украiнi, вишневi садки… Над рiчкою дiвчата у вiночках ходили, пiсень весiльних спiвали. Про нього з Оксаною. Виявляеться, було iхне весiлля. Закотилося сонечко, За виноградний сад Цiлуйтеся, милуйтеся, Хто кому рад. Ой, Оксана з Тарасом Цiлувалась, милувалась І рученьку дала. – От се тобi, Тарасику, Рученька моя, Ой, як дiждеш осенi, Буду твоя… Тарас посмiхався увi снi, радуючись, що Оксана буде його i почувався й геть щасливим. – От се тобi, Тарасику, Рученька моя, Ой, як дiждеш осенi, Буду твоя… Уранцi ногайцi спустили в яму драбину, бранцi вибралися, iм одразу ж пов'язали руки. Татари були зiбранi по-похiдному, в кожного за плечима висить лук, сагайдаки повнi стрiл, кривi шаблi при боцi телiпаються. Тарас оглянувся – обшарпаний аул мав непривабливий вигляд. Гола глиняна рiвнина, облупленi мазанки, кибитки i де-де мiж ними куренi. Лише в центрi аулу стояла бiла юрта. Ногайки, вздрiвши верхiвцiв, хутчiй накидали на голови чадру i розбiгалися по саклях та кибитках. Голопуза дiтлашня кидала грудки в полоняникiв i щось вигукувала. Бекали вiвцi, мекали кози. Усюди нечистоти i – жодного деревця. Що ногайськi чоловiки, що жiнки – усi здавалися на одне лице – низькорослi, розкарячкуватi, лиця жовтуватi, носи пласкi. Замiсть вусiв та борiд у чоловiкiв – по кiлька скручених волосин. Тарас зiтхнув i опустив голову. Та ось заскрипiли колеса, двое буйволiв притягли гарбу, на якiй була дерев'яна кибитка, розмальована рiзними фарбами. Серед ошарпаного аулу й таких же його мешканцiв вона мала привабливiший вигляд. За гарбою бiгли дiти й кричали: «Куй-ме!.. Куй-ме!..» Буйволи зупинилися, бранцiв пiдвели до гарби й сиром'ятними пасками поприв'язували iх до задка гарби. А дiти все вистрибували й кричали: «Куй-ме!..» – Чого вони горлопанять? – дивувався донець. – Не iнакше, як ця розмальована хатка на колесах i зветься куй-ме. Тiко що нам з того… Пiдбiг низькорослий карячконогий ногаець i вишкiрив зуби. – Пожурились, козаченьки? – раптом запитав украiнською мовою. – Хто ви, дядьку? – стрепенувся Тарас. – Я не… дадко, я – товмач ходжi Бек-Болата, – з погордою вiдповiв ногаець. – А прийшов, щоб вас трохи… е-е… розвеселити. Перед вами далян-дорога. Слухайте, козаченьки. Свята людина всiх ногаiв ходжа Бек-Болат даруе Оксану найяснiший хан Крима Селямет-Гiрей… Оця… е-е… iзда на колесах, – показав на розцяцьковану гарбу, – до якоi вас… прив'язати, зветься куй-ме. Весiльна гарба. Оксану й повезуть у куй-ме до хана. А ви, як собака, будете бiгти за куй-ме на прив'язi… Далеко бiгти, до Перекоп i далi в Бахчисарай. А там ми вас продамо на базар… Та ось з бiлоi юрти вивели Оксану. Вона йшла опустивши голову. – Оксано! – крикнув Тарас i сiпнувся на прив'язi. Дiвчина звела голову, i Тарас побачив ii блiде лице без кровиночки. Вона ворухнула губами, хотiла щось сказати, але ii швидко заштовхали в розцяцьковану куй-ме. На передок гарби сiли двое погоничiв, десяткiв зо два вершникiв, якi мали супроводжувати той «весiльний поiзд», скочили в сiдла. Гарба заскрипiла, ногайцi почали перiщити бранцiв нагаями, i всi рушили. За ними бiгли дiти й собаки. Невдовзi аул лишився позаду, куй-ме вибралася в степ i повернула до Азовського моря, щоб його берегом дiстатися Перекопу. Дорога була не близька, буйволи, хоч iх i лупцювали погоничi, не поспiшали й куй-ме неквапливо скрипiла собi й скрипiла. Вершники нетерпляче гарцювали навколо гарби, перiщили нагаями i буйволiв, i бранцiв, котрi йшли на прив'язi за гарбою, але вiд того швидкiсть не збiльшувалась. Чим далi вiд'iздили на пiвдень, тим пустельнiшим ставав степ. Уже нi деревця, нi кущика, нi трави, крiм всюдисущого полину. Солончаки, глиниста спечена земля, де-де курай. І сонце висiло карою божою над степом, немилосердно пекуче. На обрiях то там, то там могили прадавнiх людей. Одноманiтно скрипить гарба, кричать погоничi, пирхають конi, свистять нагаi… Тарас iде, звiсивши голову, iнодi шпортае землю, падае, зводиться. І що з того, що Оксана поруч в розцяцькованiй гарбi, йому вiд того не легше. Куй-ме, куй-ме… Не на таке весiлля вiн сподiвався… «От се тобi, Тарасику, рученька моя. Ой, як дiждешся осенi, буду твоя…» Вiдчуття провини, що це вiн пiдмовив дiвчину до втечi, завiв ii в полон-неволю, позбавляла його i решток сил. І лише одна думка в головi: як врятувати дiвчину? Хоч не себе, то кохану… Як сонце пiднялося над головами, зупинилися. Ногайцi повсiдалися в тiнi гарби перекусити, дали й полоняникам по жменi буламику – звареного в жиру пшоняного борошна та по ковтку байраму. І знову рушили, але не проiхали й версти, як негадано зупинилися: заець перебiг дорогу. Ногайцi збилися до купи, галасували, розмахуючи руками, але погоничi вiдмовлялися iхати. Коли заець перебiжить дорогу – чекай лиха. Дорога тодi неодмiнно закiнчиться невезiнням, така давня прикмета в ногаiв. Тарас з Омельком присiли перепочити. – Спасибi зайцю, що хоч трохи виручив, – казав Омелько блискаючи зубами. – Якби вони почастiше перебiгали дорогу! Татари все ще галасували, розбившись на двi групи: одна вимагала iхати вперед, друга впиралась на своему – треба шукати об'iзд. Так i просперечалися пiвдня. Зрештою, рушили, але сонце вже покотилося до заходу, тож мусили ставати на ночiвлю. За увесь день Тарас так жодного разу й не побачив Оксану i чекав, що хоч увечерi ii випустять з куй-ме. – Ля Іль Алла Ле Мухамет ресюль лаг! – затягнули ногайцi i з вечiрнiми молитвами сонце сховалося за обрiй. У степу швидко настала нiч, в огромi небесного шатра густо висипали яскравi волохатi зорi. Звiдкiлясь – чи не вiд берегiв Азовського моря – повiяв вiтерець iз солоним присмаком. – Зовсiм кепсько, якщо море близько, – бiдкався Омелько. – Як опинимося по той бiк Перекопу – все. Тодi вже надii на порятунок не буде. Тарас уже заковиз у снi-дрiмотi i спав чи не спав, а коли лупнув – його наче хто штовхнув пiд бiк, – над ним була темна-претемна нiч. Багаття, бiля якого вони лежали iз зв'язаними руками, ледь тлiло. Неподалiк згорбившись, сидiв вартiвник – голова йому впала на груди, бараняча кучма насунулась на самi очi… Вартiвник мирно посвистував носом, час од часу переходячи на хропiння. Решта ногайцiв спали пiд похiдним наметом, що його спорудили iз кiлькох встромлених у землю жердин i накинутоi на них бурки. Конi були поприв'язуванi до гарби i не розсiдланi. Гм… Обережнi ногайцi навiть у своiх краях почуваються не зовсiм упевнено. У таборi було тихо, тiльки зрiдка пирхали конi та потрiскували й сичали в багаттi головешки. Тарас випростав зомлiлу ногу й легенько торкнув нею донця. – Не сплю, – озвався той, не повертаючи голови. – Кажись пора… Бодай спробувати. Бо як опинимося за Перекопом – каюк! Ось тiльки притичина – як розв'язати зв'язанi руки, га? Тарас спробував поворушити руками – де там! Скрутили намiцно, самому не розв'язатися. Поглянув на донця, але чим вiн мiг зарадити, як у самого руки зв'язанi. Невiдривно дивився в тлiюче багаття i про щось крiпко думав. Вартiвник усе так же завзято висвистував носом. По зiрках можна було визначити, що вже почалася друга половина ночi – Вiз опустився до горизонту, виходить, ось-ось ранок. Часу – в обрiз. Але чому б i не спробувати? Ногайцi сплять, сон перед ранком мiцний. Це добре, i конi осiдланi. Це теж на руку. Тiльки б… тiльки б руки звiльнити… Та ось донець лiг грудьми на землю, пiдповз ближче до багаття з розкритим ротом, як нiби хотiв ковтати вогонь. Тарас здивовано на нього подивився i все збагнув без слiв. Перевернувся на спину, простягнув ногу i почав нею вигрiбати з багаття головешку. Ще мить i донець схопив ii зубами за вже згаслий край. Тарас пiдсунувся до нього, перевернувся на груди, пiдставляючи Омельку спину i зв'язанi руки. Донець лiг, тримаючи в зубах недогорiле тлiюче полiно, протилежним краем, що пашiв жаром, притулив до вiрьовки, що нею були скрученi Тарасовi руки. Хлопець вiдчув як затрiщала вiд жару вiрьовка… Лопались ii волокна. Жар пiк йому руки, але вiн терпiв, лише пробурмотiв, що йому «трохи жаркувато». Тримаючи в зубах головешку, теж терплячи жар, що пiк йому лице (чути було, як шкварчала його борода), Омелько все палив i палив вiрьовку, аж доки вона не трiснула… Тарас надсилу розвiв затерплi, обсмаленi руки, поворушив пальцями, чекаючи, доки вони оживуть i в них зануртуе кров, а тодi розв'язав донця i ось вони вже обое мають вiльнi руки. Це вже щось… Якусь мить лежали, прислухаючись до звукiв табору. Вартiвник безпечно спав, опустивши голову на груди, бараняча кучма все ще закривала йому лице. На поясi в нього висiв кинджал у пiхвах. Тарас з Омельком звелися, зробили по два кроки… Далi все вiдбулося блискавично. Тарас, навалившись на вартiвника, перекинув його на спину i його ж шапкою затис йому рота, а Омелько, висмикнувши в нього з пiхов кинджал, нанiс у груди удар. Вартiвник сiпнувся, глухо захрипiв i затих… Омелько зняв з убитого лук та сагайдак зi стрiлами, закинув iх собi за спину i з кинджалом в руцi хижим звiром стрибнув до гарби. На передку, притиснувшись спиною до дверцят, спав погонич. Донець штрикнув його пiд ребра кинджалом i погонич не встиг i проснутися, як уже був мертвим. Тарас натиснув дверцi, що легко пiддалися. – Оксано… – шепнув, просовуючи голову в пiтьму кибитки. – Це я… Швидше залишай цю осоружну куй-ме… Може й нам доля посмiхнеться. Пiдхопив дiвчину на руки й опустив ii на землю. – Тсс!!! Дасть Бог зараз врятуемось… Омелько тим часом метнувшись до коней, заходився перерiзувати повiддя, якими вони були поприв'язуванi до гарби. – На трьох сiдаемо, а решту по степу розпужаемо, аби погоня забарилася, доки збиратимуть коней… Тарас пiдсадив Оксану в сiдло ближнього коня, що неспокiйно почав пирхати, тицьнув iй в руки повiддя, сам вихопився в сiдло другого коня, Омелько осiдлав третього. – Ну… з Богом. Як поталанить – спасемося! Зненацька в цю мить з-пiд бурки, накинутоi на встромленi у землю i зв'язанi вгорi жердини, виткнулась голова ногайця. Спросонку, ще нiчого не збагнувши, але вiдчувши, що щось не так, ногаець заверещав низьким жiночим голосом схожим на альт: – Алярм!!! Алярм!!! (Тривога!) І в таборi зчинився алярмовий переполох. Омелько Пугач, крикнувши Тарасовi й Оксанi: «Алюром – в степ!!! Зникайте, а я затримаю iх. Вас потiм наздожену!», І кинув коня прямо на голову ногайця, що висунулася з-пiд бурки. Кiнь збивши жердини з буркою, пiд якою спали татари, топчучи iх i давлячи, завертiвся на мiсцi, а донець, радий, що так вдало топче своiх поневолювачiв, безтямно вигукував: – Оце вам, людолови, й буде алярм! Кiнь топтався по бурцi й жердинах, десь пiд ними борсалися й кричали ногайцi, спросонку не тямлячи, що трапилося, а донець все вигукував i вигукував: – Оце вам… ясирники… Оце вам Крим i Бахчисарай, де ви забагли нас продати! Палкий привiт усiм вашим ханам i мурзякам вiд Дону-батюшки!.. Останнiх його слiв Тарас i Оксана вже не чули, прудкi ногайськi конi, що нiколи не знали втоми понесли iх у степ до золотого молодика, що саме ген-ген здiймався над краем, де небо сходилося iз землею, i у вухах iхнiх, як мчали навперейми з вiтром, все лунало i лунало: – Оце вам… алярм!.. Оце вам… алярм!.. Оце вам… алярм!! Частина п 'ята Сторожовий бекет: з вогню та в полум'я У тi часи пiвденно-схiднi украiнськi степи все ще здавалися безмежними (безберегими, безконечними, безосяжними, нiким не мiряними, неокраiми, неохопними, несходимими, якi до кiнця i оком не сягнеш). Недарма ж казали (i в пiснях спiвали), що нi кiнця iм, нi краю. І все то була козацька вольниця, iхня свята Палестина, якiй уже надходив край – i степам, i волi, – але його ще не бачили (не хотiли бачити), у нього, що надiйде колись козацтву край, нiхто ще не вiрив. Козаки все ще селилися там, де хотiли, «пашпортiв» як вольнi люди не визнаючи, займали землi в першу чергу понад Днiпром – великим i привiльним, – Пiвденним Бугом та iхнiми притоками, особливо ж понад Орiллю, Самарою, Чортомликом, Томакiвкою. Але волю треба було не лише боронити, а й повсякчас пильно стерегти, а тому залоговi козаки iз Сiчi постiйно несли прикордонну службу – слiдкували за сусiдами своiми й попереджали про iхню з'яву на теренах козацтва не лише Сiч, а й населення мiст i сiл Украiни. Для цього не тiльки по кордонах вольностей козацьких, а й по всiй територii стояли добре укрiпленi й убезпеченi сторожовi форпости з постами охоронних залог. Починаючи вiд Днiпра у всiх напрямах, а особливо на пiвдень, на захiд i на схiд були зведенi й добре облаштованi сторожовi бекети iз залогами, що iх звали бекетовими. А надто багато iх було на пограниччi з татарами, котрi постiйно ходили за ясиром в Украiну. Для цього й облаштовували бекети з радугами (редутами), що iх виставляли наперед. А ще бекетами, або шкетами у козакiв звалися й рухомi прикордоннi роз'iзди уздовж пiвденних та схiдних кордонiв iхнiх вольностей. Там Сiч постiйно тримала особливi загони, якi вдень i вночi прочiсуючи прикордоння, препильно «пасли» татарськi аули, самi залишаючись невидимими, спостерiгали за рухом чужих загонiв, аби негайно сповiстити своiх, якщо людолови вирушать у похiд. У двадцяти найбiльших бекетах козаки тримали чи не до чотирьох тисяч бекетових, серед яких крiм пiших i кiнних козакiв неодмiнно були й старшини – осавул, полковник та iншi службовцi. Вони жили на прикордоннi в землянках та очеретяних куренях чи глиняних мазанках, критих очеретом або шалiвкою. Прикордонною службою на Сiчi вiдав вiйськовий осавул, який належав до вищоi вiйськовоi старшини Запорозькоi Сiчi, вiдповiдав за охорону зимiвникiв та шляхiв по Днiпру й по сушi, заодно проводив слiдство, слiдкував за виконанням судових вирокiв тощо. Йому допомагали полковники та полкова старшина. Спостережними пунктами козакам слугували узвишшя, а здебiльшого могили – iх багато позалишалося в степах вiд минулих народiв, чиi орди вiками кочували вiд Днiпра й до моря. Якщо десь не знаходилося давнiх могил, козаки для своiх дозорiв насипали такi нарочито i нарiкали iх «робленими могилами» (iх зводили особливi загони, званi могильними). На таку могилу витягували легку гармату й маскували ii в заглибинi, бiля неi невiдлучно знаходилися дозорцi, прискiпливо пасучи зiркими очима видноколи – чи не лiтае де раптом, не кружляе над якимось мiсцем вороння та iнше потривожене птаство степове, чи де бува не хилиться в рiзнi боки висока степова трава? Коли птаство-вороння нi з того нi з сього здiймаеться над степом i кружляе безладно, коли трава починала хилитатися не за вiтром, як iй i годилося, а в рiзнi боки, це вiщувало одне: у степу, ховаючись у високих травах, пересуваються татари – бо хто б iще? Своi ховатися не будуть. Ось тодi бекетовi стрiляли з гармати i хутчiй пiдпалювали фiгуру… Того полудня на вершечку «робленоi» могили на пiвденному прикордоннi Самарськоi паланки чатував один козак (i всi здалеку бачили, що то – свiй). Вiн i запримiтив як раптом в однiм мiсцi пiднялося птаство й закружляло в безладi, а трава всупереч вiтровi захилиталася в рiзнi боки. Ще по якомусь часi загледiли й двох верхiвцiв. Вихопившись з високих трав, вони мчали видолинком – конi пiд ними були татарськi, це бекетовi вiдразу ж визначили – маленькi, низькорослi, – а ось хто був на них – здалеку й не розбереш. Але обидва попригиналися до шиi коней, несуться чи не вскач, тож явно були стривоженi, наче втiкали вiд погонi. Бекетовий осавул вирiшив поки що не зчиняти тривоги (та й вершникiв усього лише двое), а послати наперед розвiдку, влаштувати засiдку й схопити верхiвцiв – хто вони й куди з ногайськоi сторони прямують? І чого несуться як оглашеннi? Чи здорово переляканi, а це на козакiв мовби й не схоже. Хiба що молодi та недосвiдченi i, звiсно, не загартованi, не звичнi до неспокiйного пограниччя. І на татарську розвiдку щось не схоже. Мо' втiкачi? Ймовiрно, але зайва обережнiсть ще нiкому не шкодила i не була зайвою в тих краях. – Пiдстережiть iх бiля яру i – коней за вузду: стiйте, хто такi? – велiв осавул козакам. Лише ополуднi, в серединi довгого дня, як сонце пiдбилося в зенiтi й стало над iхнiми головами, уже на запорозькiй сторонi наткнулися втiкачi на козацький роз'iзд i, здавалося, що аж тодi вони вперше – за пiвночi й пiвдня гуцикання в сiдлах, особливо дiсталося Оксанi, не звичнiй до верховоi iзди, – вперше перевели подихи i тiльки тодi вiдчули себе в безпецi. Принаймнi, вiдноснiй, повноi безпеки на прикордоннi, де постiйно нишпорили ординцi й раз по раз iз християнським людом траплялися бiди й непереливки, нiколи не було. Завжди доводилося тримати коня i зброю напохватi, бути обережним – вуха сторч, дивись в оба! – iнакше не зчуешся, коли тебе й поженуть, прив'язаного до жердини, у Крим, в бусурманську неволю, з якоi рiдко кому вдавалося вирватися. Але мiсцевий люд, не кажучи вже про козакiв, звик до такого стану i вважав його ледь чи не нормою, адже попри все, це було краще, анiж панщина на Украiнi, бо тут ти вiльний i сам собi пан i господар. А щодо того, що вороги поруч, то з цим – дiватися нiкуди – доводилося миритися – за волю треба дорого платити. І платили. Але ж i стояли за неi горою, на смерть, не випускаючи зброi з рук, не занепадаючи духом. Пiвночi й пiвдня, такi довгi, наче сто ночей i сто днiв, Тарас з Оксаною не злазили з коней i коням не давали передиху, навiть збавити бiг. І все одно iм здавалося, що погоня ось-ось iх наздожене, бо ж Омелько Пугач – хай здоровим буде, якщо ще живий, якщо нi – земля йому пухом! – не в змозi буде довго затримувати ногайцiв. Упоравшись з ним – скiльки там для цього треба часу? – степовики вiдразу ж кинуться в погоню, а верхiвцi вони вiдмiннi. Чим i небезпечнi. Потiм, як усе закiнчиться, Тарас зiзнаеться, що таки боявся, але не за себе – вiн уже звик до небезпек, – за Оксану, перед якою вiдчував велику провину, що пiдмовив ii до втечi з отчоi хати – мабуть, так воно й було насправдi. Та i яким би вiн був козаком i парубком, якби не зумiв уберегти дiвчину, що йому довiрилась, як би людям в очi пiсля того дивився! Залишивши пустельний край Джамбуйлуцькоi орди, втiкачi, пiднiмаючись усе вгору i вгору вiд моря Азова, на запорозькiм прикордоннi, де землi сiчового товариства збiгалися з кочовищем ногайцiв, i натрапили на один iз сторожових бекетiв, що iх козаки тримали «в рiзних мiсцях, придатних для остереження» – як казали. – А постривайте-но, прудкi, – крикнув осавул, вихоплюючись з яру наперерiз двом вершникам. – Хто за iднi? Звiдки й куди Бог несе? Якщо Бог, а не Аллах… Ба, ба, та це ж, кажись, своi. Істино християнськi душi, на мусульман i не схожi. Чому самотнi гасаете на пограниччi, чому з ногайських степiв мчите у нашi краi? Ану перехрестiться!.. Таки нашi… – З татарського полону втiкаемо на Сiч людославну, – одказав один з вершникiв. – Звати мене Тарасом, я з Кальмiуськоi паланки, а це… – i вмовк, ворушачи губами. – Бачу, бачу, що з татарського полону. Як i те бачу, що з тобою дiвчина. Вiдчайдухи! Вiд Кальмiусу поперлися до ногаiв, а це чимдуж втiкаете до своiх. Бiдовi! Тарас ледве зсунувся з коня, що вже тремтiв i в першу мить не мiг i кроку зробити – мусив пострибати на зiгнутих ногах, ляскаючи себе руками – так затерпло тiло. Сяк-так оговтавшись, допомiг Оксанi спiшитись, подивувавшись про себе: «Хай я, а як же вона витримала такi скачки?!» – Невже й справдi я бачу перед собою козаченькiв рiдних? – питалася Оксана й безгучно плакала. – Козаки, як козаки, – посмiхнувся осавул, пiдкручуючи вуса. – За плечима рушницi, у руках ратища, порох та кулi в ладунках на чересi – такi ми. І пахкаючи своею нерозлучною люлькою-носогрiйкою (взимку вона й справдi зiгрiвала нетягу), замугикав явно хвастовите: Се козак запорожець, нi об чiм не туже; Як люлька й тютюнець, то йому й байдуже. По хвилi: – Що козаковi треба? Крiм хлiба та неба, нiчого бiльше не треба. Посмезнувся: – Ось такi ми, сiчовики на пограниччi. А тепер розказуйте, хто ви i куди путь тримаете – страх який я цiкавий. Усе хочу знати. – З татарськоi неволi путь тримаемо на Сiч, – вiдповiв Тарас. – Чи ж далеко до неi звiдсiля? – Кому – як. А ось тобi… Чи вiдомо тобi, парубче, що спiдницям, к примiру, i потикатися на Сiч зась? А того, хто вслухаеться, можуть i по голiвцi погладити. Проти шерстi. Про Петра Сагайдачного чув? Про отого, що промiняв жiнку на тютюн та люльку? Бо козаковi з жiнкою ще треба возитися, а тютюн та люлька козаковi в дорозi знадобиться. – І додав уже серйозно: – Сiчовикам тре' воювати, а не бiля жiнок пропадати. То лише зимiвчанам можна з жiнкою повозитися. – Оксана – ще не моя жiнка, – Тарас почервонiв, – вона моя дiвчина. – І дiвчатам теж, – пiдморгнув осавул. – Навiть носа поткнути на Сiч. Та гаразд, розкажеш, чого це тобi з дiвчиною приспiчило на Сiч, а ми щось придумаемо. А свою кралечку на времня залишиш у якому-небудь зимiвнику, поки справи своi на Сiчi будеш владнувати – скiльки там того клопоту. Розказуй, як прозиваешся i якi в тебе клопоти-трапунки? Тарас уже почав було розказувати, але тiльки згадав донця, як Оксана знову заплакала. – Дядька Омелька шкода, – розмазувала сльози по щоках. – Коли б вiн не пожертвував собою – не вирвалась би я з проклятоi куй-ме… Тут саме козак з дозору примчав. – Пане осавуле! Ще двое незваних гостей до нас скачуть, – показав пугою в сторону ногайських степiв. – Хто такi – ще не розiбрати, але конi пiд ними теж татарськi. Першим до радуту примчав на змиленому конi… донець. Омелько Пугач. Живий-живiсiнький i цiлий-цiлi-сiнький! – Здоровi були козаки! – гучно вигукнув i широко посмiхнувся. – Ви не ждали нас, а ми – до вас! Тарас з Оксаною кинулися обiймати донця, ледве той зiскочив з коня, не вiрячи, що вiн живий. – Та – живий, живий, – усе ще посмiхався Пугач. – А тому живий, що живим краще бути, як мертвим! Другим вершником виявився ногаець у халатi й чалмi, завеликiй для нього, явно з чужоi голови. – Ба, ба, та це ж… старий знайомий! – вигукнув Тарас придивившись. – Це ти – Ломинiс, як я тебе прозвав тодi? Коли тебе бiля Кальмiусу спiймав, а потiм на волю випустив, як iз осавулом Савкою посварився. – Моя… Ломинiс, – широко посмiхався ногаець i очi його геть сховалися у вузькi щiлини. – Моя хоче бути в козакiв i зватися… Ло-ми-нiс. – То ти знайомий з Ахметом? – поспитав донець Тараса. – Вiн мене й виручив уночi. Коли б не цей, як ти кажеш, Ломинiс, не бачили б ви мене бiльше. – Ти… моя порятував, – Ахмет ткнув пальцем на Тараса, потiм собi в груди. – На воля мене вiдпустив. А я… твого друга. – Тодi приставай до нас, Ахмете, будеш у нас козаком iз йменням Ломинiс. Годиться? – Приставай, – радо казав ногаець i чорнi очi його ховалися у вузькi щiлини повiк, а жовтувате пласке лице аж сяяло. – Моя приставай, моя будеш… будеш Ло-ми-но-осом. Моя – козак! – Козаком вирiшив стати? – розглядав осавул ногайця. – Мабуть, добре тобi жилося у твоiх мурзяк? – Добре, добре, моя жилося в моiх мурза, – блискав Ахмет-Ломинiс бiлими зубами. – У мурзи – табун коня, вiвця, корова, верблюда. Моя два баран та корова. У мурза кiнь аргамак, сiдло в срiблi-злотi, моя – маленький кошлатий коник, сiдло з мiдними бляшками. У мурза – шабля, моя – лук та сокира. У мурза – шовковий халат, сап'яновi чоботи-iчиги, взимку соболева шуба, моя шуба iз кози, шапка з барана. Мурза пив кумис од пуза, чашка його у срiблi, моя – дерев'яна, а в нiй – айран… Кисле молоко з вода. У мурзи – м'ясо, моя – просяна кашка – добре моя жила. Бiльше моя не хоче жити в мурза, а хоче моя в козакiв, на волi. – Щоби козаком стати, доведеться тобi, Ломиносе, добре послужити. І себе показати. Побудеш спершу рядовим сiромахою. Аби поступити в товариство, стати справжнiм товаришем i козаком, доведеться тобi сiм рокiв послужити джурою. А вже як витримаеш випробування, то й приймем тебе в товариство-лицарство, у славне Вiйсько Запорозьке низове. – Клянусь Аллах, моя козаком буде! – Але тобi доведеться свого Аллаха помiняти на нашого Бога. Козаки – православноi вiри. Магометанин-мусульманин козаком не може бути. – Моя готова пристати до ваш Бог, – бив себе в груди ногаець кулаком. – Ломинiс буде вашоi вiри, тiльки вiзьмiть до себе. – Це – iнша справа, – задоволено мовив осавул. – Вихрестишся в нашу вiру i станеш вихрестом. У нас таких чимало. А вiрнiсть свою ти вже довiв, порятувавши християнську душу. І повернувся до Омельки Пугача. – А ти ж, чоловiче добрий, хто будеш за iден? Щось менi твоя парсуна як вродi знакомита. Тiльки бородою зарiс. Ти, мабуть, теж не з наших? Бо нашi борiд не носять. Чи не з донцiв, бува? То яким робом тут опинився?.. Ба, ба, постривай… Постривай, – ще придивився. – Побий мене грiм, коли це не хорунжий Пугач з царського вiйська, iз донських козакiв. А бий тебе коцюба, коли це не Омелько Пугач, з яким я воював проти туркiв i татар! Вiн, iй-божечку вiн! – Вiн, Василю, вiн. Донець iз царського вiйська, iз донських козакiв, хорунжий Пугач, як ти мене звав. А я тебе зразу впiзнав. Ти запорожець Василь Журба. Чи обiзнався я? – Не обiзнався, брате, не обiзнався, Омельку. Я i е той Василь Журба, з яким ти воював. Швидко виявилось, що обидва вони – донець Омелько Пугач у складi росiйськоi армii генерала Рум'янцева, а Василь Журба у складi запорозькоi похiдноi команди кошового Калнишевського, брали участь в росiйсько-турецькiй вiйнi 1770—1771 рокiв, тож i радувалися один одному як брати. Тричi за християнським звичаем почоломкавшись, побратими все вигукували, ляскаючи один одного по плечах (а то й стусаючи один одного пiд боки): – Ба, ба, Омелько!.. – Ба, ба, Василь!.. – А побий мене коцюба, коли це не Омелько! – А поразi меня гром, колi це не Василь!.. Та радiсть зустрiчi двох побратимiв, запорозького сiчовика осавула Василя Журби i донського козака i вже хорунжого Омелька Пугача негадано – а втiм, не зi своеi волi й охоти, – затьмарив бекетовий полковник Ничипiр Малюта. Усупереч прiзвиську своему вiн не був малим. Навпаки, зросту вдався нiвроку – чи не пiд два метри здоровань, – тож козаки, як вiн ще вперше заявився на Сiчi-матерi, за своiм звичаем потiшатися з новачкiв, прилiпили йому насмiшкувате ймення Малюта (до речi, низькорослих i взагалi дрiбних тiлом вони в насмiшку величали-дражнили Дужаками, Ломовиками або ще Здоровегами, Силачами, Богатирями, Моцаками й Моцарями), з ним вiн зжився i вважав його як за родове. Малюта то й Малюта. Мовляв, хоч i горшком називайте, аби в пiч не садовили! – Омелько Пугач, кажеш, до нас у гостi навiдався? З того боку Кальмiусу? Черкас iз Дону, котрий i по-нашому вмiе балакати? Хорунжий Вiйська Донського? Щось менi та чогось, – тягнув загадково, – запало в помку це iм'я, – хитрувато бликаючи на осавула, крутив чорний вус, який рiзко контрастуючи з сивим оселедцем, що виглядав з-пiд шапки-бирки й закручений за вухо, звисав до плеча. – Кажу, мовби я вже десь чув про такого. – Ще б пак! – вигукував осавул, не пiдозрюючи, що далi повiдае полковник. – Та хто про Пугача не чув?! Із своiми донцями вiн рiк чи два тому воював у царському вiйську з турками й татарами. Це коли й ми з ними воювали, теж у складi царського вiйська. Там я й запiзнався з Омельком. Там Омелько й прославився яко герой i йому було присвоено чин хорунжого – за хоробрiсть та вiйськову кмету. Красний козак i з себе красовитий – хоч i зарiс по iхньому звичаю бородою! Не сумнiвайся, друже-полковнику, наш чоловiк Омелько, надiйний, товариш вiрний, який нiколи i нiде не пiдведе! І за нашу, за козацьку волю та крашу долю, за простий люд горою стоiть! – Гм-гм… Хоч ми й на межi наших вольностей i за нами вже бусурманський край, але дещо й до нас, гм-гм, доходить. – Чого пан полковник гмикае? – подивувався осавул. – Я щось не до шмиги сказонув? – До шмиги, пане осавуле, до шмиги, – i полковник знову заходився крутити своi вусища, а це вказувало, що вiн у чомусь непевний i зело сумнiваеться. – Тiко, як люди, кажуть, звiдтодi, з часiв вiйни з турками трохи водицi утекло, i не лише з нашого Днiпра, а й з Омелькового Дону. – Ти наче б темниш, Ничипоре? – не завжди стриманий Василь Журба вже готовий був вибухнути. – Коли щось маеш – викладай, як мiж товаришами заведено! Не чужi ж бо ми, своi сiчовики! – Еге, я ще й винуватим буду. За мое жито, як кажуть, мене й бито. Се добре, що ти про Омелька, побратима свого щойно так гарно мережив. Але ж чи питав ти його, чого це вiн з Дону та прибiг у наш край, наш Кальмiус на пограниччi перепливши? – А чого питати? Козак – птиця вольная, куди хоче, туди й летить. Недарма ж вiн i прозиваеться Пугачем. А пугач – птиця хижа, нiчна. – Ось, ось. Нiчна. І хижа. – Ти все загадками. – Варт було б його розпитати, – полковник зiтхнув, нарештi залишив у спокоi своi вуса. – Слухай, що я тобi повiдаю i на вус мотай. На твого побратима, на донця, який прозиваеться Омельком Пугачем, у мене ордер вiйськового суддi е. – На… арешт? – почав здогадуватись осавул i його таранкувате лице ще бiльше вiд напруги порябiло. – Авжеж, не на урочисту зустрiч його. Рiч об тiм iде, що Омелько Пугач – збiглий риштант, за яким хурдига плаче. – А чого це вiн збiглий? – розгубився осавул. – Не злорiзяка ж вiн який. Вiд кого утiк? – А це ти краще у нього розпитай, вiн же твiй побратим. А я тiко й вiдаю, що утiк вiн вiд свого товариства. Сирiч вiд iхнього козацького начальства, вiд батькiв-отаманiв. Буцiмто в себе на Дону Омелько пiдбурював козацьку голоту до непокори. Бiльше того, закликав не коритися навiть самiй, – на шепiт перейшов, – царицi! – Донськi козаки, люди як i ми, теж вольнi. – Вольнi то вольнi, але царям з Петербурха i вони пiдкоряються. Бо на царських землях козакують. До нас, на вольностi нашi цариця зазiхае, а iх i поготiв за зябра бере. Так ось Омелько й пiдбурював сiрому не коритися панам, а вiдстоювати свою волю, боротися за кращу долю. А заодно й проти виборних старшин виступив. А коли хтось iз них став йому на переп'ят i обiзвав його харцизякою, Омелько його, за здорово живеш, обамбурив по головi! – Еге, вiн такий, Омелько Пугач! – невiдь чому аж зрадiв Журба, заусмiхався i вiспувате його лице враз почало гарнiшати. – У броду нiкому не стоiть – хоч старшинi, хоч царям. І за себе умiе постояти. Небоязкий, прямо вiдчайдух-вiдчаяка! Вiн такий, що i в пекло, якщо треба для громади, забереться i чорт йому буде за брата. На голi шашки голiруч полiзе! – Не дасть, значить, собi в кашу наплювати? – Саме так. Не заяча кров у нього, не страхополох вiн, в колiнах не ламаеться. Хоробра душа хороброго роду. Не боiться нi тучi нi грому! Загонистий лицар. – Одчай-голова, кажеш? – Ага! Паливода! – Гм, паливода… Такi iнших пiдпалять i самi в тому огнi згорять. А поки що вiн бiгае – вiд Дону до Кальмiусу i вже добiг i до нас. З вiйська як повернувся додому у вiдпустку, то бiльше на службi й не заявлявся, а подався по Дону колобродити. А це вже з Дону й до нас перебрався – чи не для того, аби й наших козакiв супроти старшин пiдбурювати, га? І заодно сховатися в нас надумав вiд гнiву своiх батькiв отаманiв. – Е-е, тутечки щось не те, що мете, – забiгав осавул по хатi. – Не такий Омелько Пугач, аби за когось ховатися. – Виходить, ще такий. І не кип'ятись, як окрiп на доброму вогнi. Кажу все це я з чужих слiв, бо не знаю твого побратима. Хоча тобi вiрю. Кожному твому слову. Ти заслуговуеш, аби тобi вiрити. Але ж, як i ти, я теж служу Сiчi й товариству. І маю над собою начальникiв. Тож зобов'язаний iхнi накази сполняти – безладу у нас не повинно бути. Полковник причинив щiльнiше дверi, аби козаки, якi були в дворi, – а десь там мiж ними вештаеться й донець, – бува не почули, i повернувся до Журби. – Таке, значить, дiло, брате-товаришу. Донський отаман прислав до Кошу свого гiнця з бомагою, що Омелько Пугач «утечку учинил» – це по-iхньому, по-московському. У бiгах нiби числиться. Що, мовляв, Омелька як такого, котрий став на шлях розбiйництва, тре' схопити i передати його Вiйську Донському. А буде тiкати, то й пристрелити… Не сiпайся, кажу, те, що в бомазi написано, а ми нiкого, щоб нам не писали, пристрiлювати не будемо. Але ж i зважати на прохання сусiдiв мусимо. Наш вiйськовий осавул i розiслав у всi паланки й бекети ордер: хто де здибае на Запорожжi перебiжчика з Дону, який назветься Омельком Пугачем i який виступае проти старшин, панiв i самоi царицi, одразу ж хапати його i в секвестор посадити. Щоби потiм видати донцям. А вже що з ним робити – милувати його яко ероя чи карати яко харцизяку – iхня справа. А моя – виконати наказ вiйськового суддi, – i чомусь сердито смикнув себе за вус та так, що аж скривився. – Вiн i ранiше супроти царицi та дворян виступав, – зiтхнув Журба, i крикнув козаковi, котрий було сунувся до хати: – Почекай, козаче, i зачини дверi. – І до полковника: – Як ми бувало нiчку в степу бiля багаття ночували, наслухавсь я вiд нього усього! Казав, що царi поганi. – Чи й не секрет! – гмикнув полковник. – Чи й не новина! – Постривай, ще й не таке почуеш. Бо Омелько казав, що не всi царi поганi. Буцiмто е такий цар у Росii, який за чорний люд горою стоiть. – Ге-ге! – розсмiявся полковник. – Та твiй Омелько ще й той… казкар превеликий. Цар, який за чорний люд горою стоiть, тiльки йому й мiг приснитися! І що ж вiн ще казав? – А те… Що треба такому царевi допомогти престол повернути, ось тодi нам i буде воля. – Проти царицi твiй побратим закликае виступати? – полковник зiтхнув i почав хмурнiти. – За такi речi, Василю, побратима твого не погладили по голiвцi на Дону, не погладять його i в нас на Сiчi. Бунтарiв нiде не потерплять. Як не ми, то тi, хто над нами. Так чи iнак, а доведеться менi, виконуючи наказ вiйськового суддi, заарештувати донця i на Сiч його вiдпровадити. – А я на таке не згоден, – пiдстрибнувши, осавул забiгав по хатi. – Я свого бойового побратима, з яким стiльки пороху нанюхався, на кару не вiддам! Ось, хрест святий кладу, – широко перехрестився. – І не вiддавай. А моя справа тебе застерегти. – Омелько довiрився нам, а ми… – А ми його до себе не запрошували. – Але ж не харцизяки ми якi! Не галабурди, а сiчовики! Лицарi, а не людолови! – Це я й без тебе знаю, – зiтхнув полковник. – Тодi в чiм рiч? – А в тiм… Як полковник Вiйська Запорозького я мушу виконати наказ вiйськового суддi: схопити збiглого донця i пiд вартою вiдправити його на Сiч. А вiн сам до нас на бекет прибув. Журба схопився за шаблю. – Не перцюй, – осадив його полковник. – Та й буде в тебе ще причина хапатися за шаблюку – як сусiди посунуть на нас, покажеш iм свою звагу. Як ти ii й ранiше показував, захищаючи люд християнський. Для цього ми й служимо на прикордоннi землi нашоi обiтованоi i Богом нам даноi. Журба нiчим не мiг заперечити полковнику, тож опустив голову. Але вiдразу ж ii i звiв, як тiльки полковник завiв мову про iнших втiкачiв. – Теперича про Тараса й Оксану, якi оце до нас прибилися, драпаючи з ногайськоi неволi. – А вони при чiм? З Дону, як Омелько, молодята не втiкали. – З Дону – так. Але теж втекли. Тiко з Кальмiусу. З тамтешньоi паланки. На них у мене теж ордер. – Отакоi! Щось у тебе багато ордерiв завелося! Може, й на мене в тебе ордер е? – На тебе – немае. – А на Тараса й Оксану е? І теж вiд вiйськового суддi? – А то ж вiд кого ще? – А що цi молодята натворили? – Виявляеться, молодик Тарас викрав дочку в кальмiуського осавула Савки Пишногубого. І кинувся з нею втiкати. Ледь було в ногайцiв осавулiвну не погубив. Але то вже минуле. А нинi Тарас зiбрався далi втiкати з викраденою дiвкою. – З неволi ногайськоi вони й справдi втекли. – Але ще ранiше – з дому накивали п'ятами. Усупереч волi батька. Тарас закрутив дiвцi голову, вона й подалася з ним у свiт за очi. Дiвку треба повернути батьковi, бо куди ж це годиться, га? У батька вже рiдних дiтей викрадають. Коли б басурмани, а то ж… своi. От батько й бемкае у всi дзвони: каравул! Посполитий дочку викрав! Ти б на мiсцi Савки теж не обрадувався б, коли б хто твою дочку отак викрав i подався з нею бозна й куди. – Але я не перешкоджав би щастю своiй дочцi. Покохала вона Тараса, то хай з ним i радуеться вкупi. Чого тут iй перечити, нелюба чого iй нав'язувати? – Це ти так гадаеш, а Савка мае iншу думку. І вiн теж правий, бо його дочка. Тож вiн i вiльний вчинити так, як вважае за потрiбне. А я мушу вiдвезти до батька збiглу дочку. А крадiя того, Тараса на Сiч у секвестор! Щоби вдруге старшинських – чи яких би то не було – дочок не викрадав. Прудкий який! У посполитих ходить, без роду, без племенi, а що чинить! І це ще не всi грiхи, що за ним завелися. Осавул у скарзi своiй до Кошу пише, що Тарас штрикнув ножем пiдосавула Вихреста, ледь не урвавши йому живота. І Савцi погрожував… – Фюу-уть! – присвиснув Журба. – Бiдовий, виявляеться, хлоп'яга! – Атож. У секвесторi, думаю, його швидко позбавлять сприту й завзяття. Проти ворогiв iх треба застосовувати, а не проти своiх. Прибився на Сiч, тебе, збiглого, прийняли, вiд панських вивiрок приховали, ну й сиди собi тихенько. А вiн… За нiж хапаеться!.. Дочку в осавула викрадае! – Бiдовий парубок, – чи не iз захопленням вигукнув Журба. – Люблю таких! З ними веселiше жити. – Ну й люби, але в мене вiд них голова болить. І хлопця не хочеться губити, i наказ осавула доведеться виконати… Тож приведи до мене ту збiглу чи викрадену дiвку – маю з нею гарненько погомонiти. – Хочу тебе, дiвко, дещо ласкавенько запитати i з Божою помiччю ще й розпитати. Мушу це вчинити – з обов'язкiв служби своеi. – Питайте, дядечку, я все скажу. – Як тебе, птичко-перепеличко, що до нашого бекету залетiла, звати-величати? – Величати мене ще немае за що, а звати Оксаною. – От i добре, от i лагiдненько почалася наша мова-розмова. Батька як твого, дозволь поцiкавитись, звати? – Осавул Савка. – Чи ж бува не Пишногубий? – Саме так його прозивають. – То виходить, ти i е Оксана Пишногубiвна? – Виходить. А чого це ви мене, дядьку, так прискiпливо випитуете? Нiби грiх який я вчинила. – А того, що, може, i вчинила. Сама того не вiдаючи. А я тобi не дядько, я при службi сiчовiй полковник. І з обов'язкiв служби маю твою особу з'ясувати – чи це ти, чи не ти. А тодi, як виявишся ти, ще й арештувати тебе. – Ой, Господи!.. Ой, Божечку ж мiй! Я ж тiльки-но з ногайськоi неволi вихопилася, ще й не передихнула гаразд – то чого маю потрапляти ще й до рiдноi буцегарнi? – Бачиш, дiвко, котра, значить, Оксана Пишногубiвна, маю я таку сердиту бомагу. Ордер од самого пана вiйськового суддi. У всi бекети приграничнi порозсилав вiн свого ордера. А в ньому i вказуеться: хто де здибае Оксану Пишногубiвну, там ii й мае затримати. А позаяк i до нас ордер надiйшов, а днем пiзнiше й ти з'явилася власною парсуною, то й маемо тебе, значить, затримати. – І що ж у тiй бомазi, пане полковнику, пишеться? Чим я так прогнiвила Кiш взагалi i пана вiйськового суддю зокрема? – А пишеться, що батечко твiй, кальмiуський сотник поскаржився до Коша, що дочку його Оксану та викрав якийсь Тарас Кожум'яка, посполитий, найнятий осавулом до працi. – Табунником вiн був у батька. – Саме так у скарзi батька твого пишеться. Але ж i меткий Тарас – хазяйських коней стерiг чи не стерiг, а хазяйську дочку таки викрав. Тож велено тебе знайти, у Тараса вiдiбрати i назад до твого батька перепровадити. Та дорогою пильно берегти-стерегти, аби той розбiйник i харцизяка Тарас… – Боже мiй, що ви таке говорите про Тараса? Страх один. – …аби той розбiйник i харцизяка, – наче й не слухав полковник дiвчину, – та знову тебе не викрав. – Та ось же я, ось! – вкрай була подивована Оксана й аж розчервонiлася. – Подивiться на мене, хiба я схожа на ту, яку викрали? Полковник, крутячи чорний вус, уважно подивився на гарну дiвчину, цмокнув язиком i змушений був погодитись: – Та вродi, як не схожа. – А тому й не маете права мене волi позбавляти i вiд Тарасика мого вiдривати. Полковник подумав, для чогось посмикав себе за мочку вуха, у якiй блищала чимала мiдяна серга, i зiтхнув. – Маю. Бо тебе викрадено. – Але ж я ось… перед вами. І кажу вам: нiхто мене не викрадав. – Передi мною ти може й знаходишся. Бiльше того, ти таки й насправдi передi мною знаходишся в козацькiй хатi на бекетi. Але ж в ордерi пана вiйськового суддi сказано: табунник твого батька тебе викрав i повiз невiдомо куди яко полонянку яку. – Та нiхто мене не викрадав, дядечку. Тобто, пане полковнику. – А чого ж ти з отчого дому той… зникла. Як вiтром тебе видуло з Кальмiусу. Як корова тебе язиком звiдтiля злизала. Наче хап тебе вхопив. Чи лизень злизав. – Я сама погодилась тiкати з Тарасом. Сама! – Так уже й сама? А може, вiн над тобою той… насильство вчинив? – Нi, не вчинив. iй-божечку, я втекла од батька по своiй волi. Нiхто мене не приневолював i сваволi надi мною не чинив – присягаюся. Я сама погодилася. – А чого це ти сама зголосилася тiкати в свiт за очi з отчого дому, вiд батька, значить, рiдного? – Бо… кохаю Тараса. – То й кохай на здоровля. Тiльки чого було тiкати? – Так батько хотiв мене за iншого видати. Полковник скинув бiлi кущуватi брови на лоба. – Он воно що? Не викрав, значить, тебе Тарас, як його… Кожум'яка. А батько твiй той… винуватий. – Але ж це вiн мене хотiв присилувати за нелюба, а не Тарас. Приiхали свати вiд самарського полковника. Батько й наврiпився мене вiддати за його сина. Що було робити? То я з Тарасом i втекла. – У бiлий свiт? – Ага, до людей добрих. – А ти певна, що люди добрi е у свiтi бiлому? – Є, е! Тарас казав, що е. Не може свiт бiлий без добрих людей бути. От ми й подалися на Запорожжя, де й думали побратися. А дорогою до ногайцiв у полон попали. Ледве дивом врятувалися. – І далi надумали тiкати? Далi вiд рiдного батька? – Ага, вiд рiдного… Так уже вийшло. – Бачиш, бачиш i самiй уже недобре стало, що так вчинила. Головку на груди звiшуеш, тяжко тобi… – Батька шкода. – А коли шкода, то нащо так вчинила? – А що я мала робити, як вiн на своему затявся: пiдеш за самарського сотника, а про Тараса й думати забудь! – Упертий твiй батько. – Це у нього е. А так вiн… хороший. – Але в ти, дiвко, хороша. Проти волi рiдного батька стала. Де ще таке видано, де ще таке чувано? На те вiн, дiвко, й батько рiдний, аби свою волю батькiвську проявляти. А батькiв тре слухатися. Добра ж тобi родитель хоче – чи не так? – Може й добра. Як сам його розумiе. – От бачиш, сама згодна, що не гоже так чинити. А ти не подумавши, пiддалася на умовляння Тараса. От вiн тебе й той… викрав. – Та не викрадав мене Тарас! – Оксана ледь було не розплакалася. – Сама я…. Сама погодилася тiкати. З вiдчаю, що коханого втрачаю, а за нелюба маю йти. А за нелюба йти, що вiддатися за лиху долю. – Що ти, дiвко, як сорока заторохтiла: за нелюба, за нелюба!.. Це сьогоднi вiн тобi може й нелюб, а завтра дивись пригрiе тебе, обживешся з ним i любим тобi стане. Ще й батьковi та Боговi дякуватимеш… Ех, дочко, дочко!.. Змирися! Така ваша дiвоча доля – iти не за того, кого любиш, а за того, за кого батьки вiддають. – Не хочу я такоi долi! Серцю не накажеш. От i втекла з коханим. Полковник довго мовчав i все мочку вуха свого сердито смикав, i мiдяна серга вiд того блискала. – Хто вас розбере, – зрештою озвався. – Ти кажеш, не викрав, а батько твiй у суплiцi до Коша скаржиться, що викрав… І пан вiйськовий суддя в ордерi пише: Оксану Пишногубiвну затримати i до батька в Кальмiуську паланку повернути. А я чоловiк при службi. Що менi старшi велять, те й маю робити. Наказують тебе затримати й до батька перепровадити, я тебе й затримаю i до батька перепроваджу. А вiн уже хай розбираеться – викрадав тебе Тарас чи не викрадав. По добрiй волi ти з ним у степ широкий гайнула чи по якiй там… І хай батько над тобою волю свою батькiвську чинить – хоч милуе тебе, хоч карае. Хоч ще якось навчае тебе уму-розуму. І не горюй: як буде, так i буде. А бiльше копи лиха нiколи не буде. Утiшся, що тобi так поталанило – з татарськоi неволi вихопилася. А так рiдко кому щастить. Вважай, що ти народилася в сорочцi, бо так би й загула в Крим i далi Криму! А що до батька повернешся, то… Така твоя доля. А долю свою i на конi не об'iдеш. Сьогоднi ж тебе й вiдправлю до Кальмiусу. Та що там сьогоднi. Зараз же. От сiю мить i велю збиратися. Тим паче в Кальмiуську паланку валка йде, з нею i поiдеш. Та вдруге не придумай тiкати! – А з Тарасом що буде? – А це вже не твiй клопiт. Вiйськовий суддя з ним розбереться. Вiн у нас справедливий, тож по справедливостi з ним учинить. Мо' й помилуе твого коханого… І було лiто 1772 року, серпень мiсяць дванадцятого дня… Частина шоста Кошовий отаман ВiЙська Запорозького з усiм товариством… Усю дорогу козаки, котрi супроводжували валку вiд Самарського редуту до Кальмiуськоi паланки, були напохватi – праворуч iхнього шляху, десь там, на мерехтливому обрii – Берда, «рiчка, що тече серед скелястих берегiв», як перекладаеться з тюркськоi ii ймення, пiвденне прикордоння запорозькоi вольницi. За Бердою вже починаються неспокiйнi татарськi кочовища, звiдки ногайцi раз по раз Моравським шляхом чинять набiги на землi Кальмiуськоi та Самарськоi паланок, раз по раз нишпорять у цих краях в пошуках ясиру, тож здибатися з людоловами тут простiше простого. А тому, нагадують бувалi сiчовики, треба дивитися обома i ще раз обома, i вуха по-вовчому сторожко тримати на макiвцi голови та все, пантруючи шлях, мотати на вус. Утратиш пильнiсть, можеш втратити й саме життя. Щоправда, татари нападають – такi хоробрi – лише в тому випадку, якщо iх виявиться разiв у десять бiльше за козакiв (коли iх менше чи однаково – не зважуються), але сторожовикiв бiля валки десяток – сотня нагаiв на них може запросто напасти, галасливою галайдою звалитися. Тож козаки, гарцюючи бiля валки, квапили вiзникiв: швидше, швидше! З кожного узвишшя препильно оглядали видноколи аж ген-ген до небокраiв, аж туди, куди сягав зiр: чи не здiймаються бува де птахи i не кружляють потривоженi? Але поки що все складалося навзагал добре, небезпечнi мiсця проiздили без пригод, хоча i з подвоеною пильнiстю. Старший варти нагадував вiзникам: – Коли що… Раптом татарви виявиться бiльше i вона кинеться на нас з усiх бокiв, вози ставити в каре, зв'язувати iх мiцно мiж собою, а самим зi зброею забиратися в середину i з Богом вiдбиватися. А як нам дiяти – ми про це добре вiдаемо. Навченi. Та й не вперше, i, дасть Бог, не востанне. Але Бог милував. До самого Кальмiусу на схiдному прикордоннi – безлюддя. Млiла пiд сонцем далина, у високому небi – бiлi хмаринки, спека i тиша. Тiльки коники де-де сюркнуть i затихнуть, i у вухах вiд того безгомiння дзвенить. Боже довкiлля наче завмерло i притаiлося в очiкуваннi лиха. Чи не вiд того вiзники й отаман валки клопiтно степи очима пасли – боятися не боялися, але й не вдавалися до спокою та безпечностi. Хiба що заздрили орлам, котрi ген-ген у пiднебессi ширяють, видивляючи здобич – щасливцi, iм з високостi все видно, гаврах i той не сховаеться вiд iхнiх препильних очей, тож на них, орлiв, нiхто не може напасти. Нападають у цьому свiтi вони – орли пiднебеснi. Оксана теж всю дорогу не могла позбутися хвилювання i нi-нi та й боялася, але не очiкуваного нападу кочiвникiв (про них вона за всю дорогу так i не згадала – не до того було), а зустрiчi з батьком. Як то вiн стрiне збiглу доньку? Вочевидь крику буде (батько запальний, легко збуджуеться, а тому спину не знае i пiд гарячу руку може таке натворити, що й сам потiм шкодуватиме), докорiв, образ та погроз «взяти, нарештi, хлудину i провчити дiвку, ач що утнула – з хати п'ятами накивала!» Переймалась, гадаючи про зустрiч з батьком. Та й вину за собою попри все вiдчувала. Не годиться дiвцi з батькового двору втiкати. Про це якось не думала, як зважувалась на втечу – куди? До кого? – а тепер доводиться переклiпувати. Ще й пiдставила батька, – а вiн самолюбивий та гордий, – пiд монастир його пiдвела, утiкши з хати з парубком, як з'явилися свати. Мабуть, вiн i досi тим переймаеться i достеменно ж мае неславу й провину перед самарським полковником… Совалась на передку воза на татарському кобеняку, вiдчуваючи свою провину та все мiркувала, як iй провину загладити? Забула бiблiйну заповiдь: шануй батька та матiр… Але що тепер, як уже все лучилося! Картай себе не картай, а того, що сталося, не переграеш. Самарськi свати зi своiм полковником напевне ж на все життя ображенi на осавула Савку Пишногубого, який iх прийняв, пригостив, наобiцяв iм усе, а тодi сказав, що дочка взяла ноги в руки i гайнула з козаком у свiт за очi. Тiльки закурiла бiсова дiвка! Такоi дала лепетухи, драпака-дьору! Як батьковi ту неславу пережити? Совалась, тлiла, але в тому, що сталося, навiть подумки не каялась. Як вона могла вiддатися за нелюба? Та нелюба люблять як сiль в оцi! Застерiгала ж батька, благала, молила не вiддавати ii за немилого – хай тепер пече ракiв, як не послухав ii. Гiрше, що нiчого втеча i iй не дала, крiм неслави. Додому все одно доводиться повертатися, i Тарас невiдомо де i що його чекае, яка пеня – теж невтямки… Такi думки муляли дiвчинi душу, вона неспокiйно совалась на татарському кобеняку, тож про можливу загрозу кочовикiв i не думала. А в степу повсюдно клякла сонна тиша (козакiв вона й насторожувала) – анi вiтерця. Спекота. Задуха. Запорозькi степи вiдкритi, нi з жодного боку не захищенi високими горами чи лiсами, тому завше сухi i до середини лiта стають перепеченими на щедрому сонцi. Тижнями й мiсяцями дмуть схiднi й пiвденно-схiднi вiтри, висушують землю, трави, вiдбираючи в них останнi краплi вологи. Це пiзнiше дослiдники писатимуть, що запорозький степ мае своерiдну особливiсть: «…вiдкритий, безмовний, всипаний природними пагорбами, перетятий ярами й долинами, вiн iнодi вражав очi чудовою грою зеленi, iнколи здавався висушеним пекучим промiнням сонця». Пiвнiчнi окраiни були вологiшими й родючiшими, а пiвденнi безводними й бiдними на зело. Чи не тому пiвденна окраiна запорозьких теренiв мала назву Дике Поле. «На цьому Дикому Полi, – зазначав ще Д. І. Яворницький, – рятiвними оазами були лише нечисленнi рiки та декотрi балки, на берегах i схилах яких утримувалася часом i в пекуче, сухе й безводне лiто лiсова i трав'яна рослиннiсть.» Лiсiв було обмаль. Та й росли вони здебiльшого в низинних мiсцях, де i в суш зберiгалася хоч якась волога та по берегах рiк, озер, лиманiв, на рiчкових островах, схилах балок, пагорбiв. «Усi iншi мiсця, – зазначае iсторик, – були безлiсною рiвниною, вкритою травою влiтку й замурованою снiгами взимку». Найяскравiшим, коли зело буяло i квiтло, степ бував лише в кiнцi травня, на початку червня, тодi повсюдно на його обширах i огромах радували зiр квiти, там i там бiлiли латки катрану, блакитнiли китицi шавлii, а вже в серпнi, на початку вересня степи ставали безбарвними, втрачали кольори, робилися сухими, одноманiтними, солом'яно-жовтими i все швидко висихало. А тiльки подме вiтер, так i покотяться рiвнинами, побiжать перекотиполя. Жовтим степ був i тодi, як валка скрипiла колесами iз Самарськоi паланки в Кальмiуську, лише де-де вкраплювалися зеленi оази, здебiльшого бiля ярiв та балок – iх проiздили обережно, вертячи навсiбiч головами, винюхуючи та видивляючись небезпеку. Але в степу все було тихо, спокiйно. На горбочках, званих бабаковинами, мирно свистiли, постававши стовпчиками на заднiх лапах, смiшнi й кумеднi тлустi бабаки, ковилове море розтинали швидкi сайги та де-де на обрiях проносились табунцi диких коней тарпанiв, то там, то там здiймалися на крило i вiдразу ж падали в трави розжирiлi дрофи, гордовито бiгали франтовитi вусатi стрепети, iнодi хмарами здiймалися курiпки, десь майне руда лисиця з жирним тушканчиком в зубах… Та в пiднебессi ширяють, оглядаючи своi володiння, степовi орли. – Пантруй!.. Пантруй!! – час од часу покрикуе старший охорони валки. – Нiмота у степу завжди недобра i вимагае пильностi. Скриплять колеса, пирхають конi, скачуть обабiч валки козаки, готовi щомитi вступити до бою, i з кожним обертом колiс все ближчае й ближчае Кальмiус – рiдна рiчка Оксани, ii мала батькiвщина, а з нею в душi втiкачки, яку силомiць повертають додому, наростае тривога: як ii стрiне батько? І як вона в першу мить подивиться йому в очi, що казатиме i як виправдовуватиметься? У душi вона вже змирилася з поверненням – на все воля Божа – муляло лише почуття провини та необдуманостi свого вчинку, котрий замалим iй було не коштував життя. Але осавул Савка Пишногубий, як валка в'iхала в слободу, зустрiв дочку майже весело: – Ба, ба!.. Пропажа з'явилася! – загаласував, уздрiвши на одному з возiв валки втiкачку. – Казав же: прийде коза до воза i скаже: ме-е! Вона й прийшла… Ну, здоров була, дочко моя, метка та прудка! – не втримався таки вiд шпильки. – Побiгала i досить. Пора й за ум-розум братися, дiвко. Слава Богу, жива-здорова, бо ми вже за тебе похвилювалися, що тiльки зопалу не передумали, доки тебе позауманню носило, дiвко наша славна! – Де тебе тiльки не шукали, ясочко моя, – вставила з-за осавула Соломiя, й Оксанi здалося, що батькова зваба за цi днi, що вона не була вдома, ще й розквiтла та погарнiла. – А ви, тiтонько Соломiе, усе квiтнете – рада за вас, – вдалася до хитрощiв Оксана, аби вiдвести розмову про себе. – Дай вам, Боже, щастя й долi! – А я за тебе радiю, дитино моя. Обняла Оксану, ведучи до хвiртки. – А розквiтла я од того, що доля моя жiноча нарештi благополучно вирiшилася, – i до Савки, котрий iшов слiдом. – Я скажу, осавуле мiй милий, чи ти скажеш? – Оскiльки я все ж таки в шароварах, то й скажу, – вiдкашлявшись, осавул хвацько пiдкрутив чорнющi з срiблинами вуса. – Значить так, дочко. Доки ти бiгала, як кажуть у чорта на болотi, я вирiшив… – Але ж i я теж рiшала, – вставила Соломiя й навiть надула пишнi рожевi губки. – Ну… ми удвох той… вирiшили… Побратися значить, – поправився осавул. – Давно б пора, тату! – Спасибi, дочко, на добрiм словi. Заручини ми вже справили, а весiлля, як Бог дасть, вiдгуляемо на Покрову. – Так швидко й заручилися? – А чого ж баблятись? Надумали, то й край! – Сподiваюсь, батьку, по любовi? – А то ж як iще? – аж обурився осавул. – Тiльки по нiй, по любовi, як ти кажеш, – i пiдозрiло на дочку дивиться. – А чого це ти доскiпуешся про батькову любов, га? Хiба ж можна без любовi чоловiковi женитися? – А дочку замiж за нелюба хiба можна вiддавати? – ухопилася за слово Оксана. – Сам про почуття спiваеш, а мене хотiв було за байдужого силомiць вiддати? – А ти за кого б хотiла? – насупився батько i лiвий вус його тiпнувся як смикнувся. – За Тараса? Не смiй i думати про того розбiйника-харцизяку – цур йому пек! – Савко, – благально просила Соломiя, – Оксана ж кохае Тараса. – Еге, кохання, як кажуть, до вiнчання, а жити треба завжди, – забувши, що вiн щойно говорив про любов, iншоi заспiвав осавул. – Побрикала й досить! Пiдеш за того, за кого я скажу, бо добра тобi повсякчас багну. А про Тараса й слухати не хочу! І бачити його не хочу! – Не хочеш, то й не дивись, – м'яко та лагiдно сказала Соломiя. – Твое дiло. А Оксана без нього жити не може. Люб вiн iй, як ось ти менi. – Е-е, я – то iнше дiло, – гордовито вiдповiв осавул. – А Тарас… Дочку вiн у мене викрав, нiколи йому цього не пробачу! – Так я ж ось, тату. – Викрав, викрав! Ледве Кiш тебе додому повернув. Завдала ти менi слави! – Що хочеш, тату, зi мною роби, а за нелюба не пiду! – i, плачучи, побiгла з хати. За нею подалася Соломiя, примовляючи на ходу: – Дитино моя, не падай у вiдчай. Не я буду, як ми батька твого, а мого судженого та не вкоськаемо. Дай тiльки трохи часу! 14 вересня на Семена (Симеона Стовпника) в Украiнi починалося молоде бабине лiто, пiсля чого воно швидко мало старiти i ставати вже старим бабиним лiтом. – Ой, коротка бабина молодiсть – з гороб'ячий скiк, – журилася Соломiя. – Усього тринадцять деньочкiв, а там… Лiтуй не лiтуй, а осiнь таки прийде. Як i старiсть… Савка сердився. – Со-оломiе! – кричав. – Щоби я не чув од тебе слова «старiсть», позаяк ми з тобою ще молодi. Соломiя з ним охоче погоджувалася i, осмiхаючись, квiтла. Мабуть i справдi лiто ii бабине було ще молодим, хоч лiта й летiли. Але хто iх зупине, хто iх вблагае не квапитись, не спiшити, а жити й на старостi хочеться, як i в молодостi. А яка погода на Семена, казали, такою буде й осiнь. На Семена того року було ясно, тихо i тепло. Уже орали, сiяли озимину. А втiм, осiнь не стiйка, адже мудрi кажуть: осiннiй час – сiм погод у нас: сiе, грiе, туманiе, шумить, гуде ще й з гори йде. Вiдлiтали у вирiй птахи, вiдлiтали, як роки. На пiвдень, до далеких теплих морiв вже потяглися й журавлi. Не було дня, коли б над Кальмiусом у високостi не курликав журавлиний ключ. Вiн i наганяв на Соломiю тугу, що лiта так швидко летять, не встигло лiто вiдлiтувати, а вже осiнь, i вже зима не за горами… Наганяв вiн тугу й на Оксану, i дiвчина тодi не могла знайти собi мiсця, бо здавалося, що то Тарас з нею прощаеться назавжди, тому й сумно-печально так курликае з небесноi височини. – Із чужоi сторононьки повертайтеся весною додомоньку, – благали журавлiв слобожани, але до весни ще треба дожити, а зима вже ось-ось… За звичаем годилося того дня загорнути в хустку грудочку землi й тримати ii до весни, а коли повертатимуться журавлi, закопати грудочку на городi – на щедру весну! Але до весни ще треба було дожити. Шумiли верби в узбережжi, одноманiтно шушукався очерет. Ночами над рiчкою висiв мiсяць. Вiн i позбавляв Оксану спокою. Дiвчина виходила у двiр пiд сяйво козацького сонця, тинялася сновидою, наче щось шукала, а що – i сама не знала. – Долю свою, – скаржилась Соломii. Соломiя як могла розраджувала падчерку. Оксана плакала. – Тараса на Сiч пiд вартою погнали. Ордер на нього i на донця у всi паланки й бекети розiслав вiйськовий суддя: схопити де iх, хто зустрiне, i на Сiч, в секвестор… У тi днi майже не спала, заковизне на хвилинку, притулившись до подушки й одразу ж жахно схоплювалася, бо до неi навiдувався один i той же сон: ведуть Тараса закутого в кайдани i кидають до глибокоi ями… А яма та, що прiрва, дна не мае, i Тарас летить, летить, летить… Оксана з жаху прокидаеться… У вiконце повновидий мiсяць зазирае, по кiмнатi свiтлими сутiнками блукае… Вийде на ганок – двiр, усе обiйстя потопае в бiлому мороцi. Та чути, як десь у пущi бiля рiчки пугач надривно кричить: – Пугу!.. Пугу!.. І здаеться дiвчинi, що то дядько Омелько хоче щось iй передати, може й про Тараса, а що – вона не збагне. – Пугу, пугу, козак з Лугу! І бринить тодi в душi давня козацька пiсня, що ii батько, коли вона була маленькою, частенько спiвав: Днiпре, брате, чим ти славен, Чим ти красен, чим ти ясен — Чи крутими берегами, А чи жовтими пiсками, Чи своiми козаками. Ой я славен бурлаками, Низовими козаками… Ночi були мiсячнi, днi сонячнi. Козацьке сонце над схiдними теренами Запорозькоi Сiчi й кочовищами ногайських татар сяяло в зоряному небi, як намальоване, денне ж свiтило було вже не таким пекучим, як влiтку, хоч ще й зберiгало лiтепло. Днi стояли тихi, лагiднi i все ще – довгi-предовгi. Ночами в прибережжi Кальмiусу та десь у степових байраках кричали молодi пугачi, вдень, пролiтаючи над Золотою Рiчкою, у високому пiднебессi курликали журавлi – чи вже у вирiй подалися – так буцiмто ще ж i ранувато – чи крила перед дальнiм польотом розминали? Але крик iхнiй був прощальним i тому щемким, бо серце на нього вiдгукувалося з тугою, солодкою i чомусь тривожною, що породжуючи бiль, вiдлунювала в душi – чого? Чому? За ким? Чи не за життям своiм? Терпко пахло молодою осiнню i та гiркота бринiла i ятрилась у всьому ествi Оксани i вона у тi днi, коли журавлi прощалися з рiдним краем, не знаходила собi мiсця. Що не робила по господi, як не обкладала себе клопотами, аби хоч на часинку забутися, а очi, як виходили у двiр, нi-нi, та й поверталися в один бiк – до хвiртки в частоколi, за яким пролiг шлях. Вiн вiв iз слободи й до сторожового бекету на околицi, де прадавня могила i далi слався до Самарськоi паланки, а вiд неi й до самого Днiпра, до сiчовоi Хортицi, де в тi днi мав бути Тарас: або на волi, якщо повiрить йому вiйськовий суддя, що Оксани вiн не викрадав, або в неволi, в козацькiй хурдизi, якщо вiйськовий суддя повiрить ii батьковi, що Тарас викрав у нього дочку… І поставить – як припече! – свою срiбну печатку на вироцi. (Правда, вирок вiйськового суддi ще мае затвердити кошовий отаман, смертний – козацька рада). Та все ж неспокiй i тривога вдень i вночi краяли серце. Була певна, що тепер Тараса неодмiнно повернуть його пановi, абиштовому товаришевi Миргородського полку Йосипу Зарудному, який усе ще вперто розшукуе своiх збiглих селян… Тим шляхом, що починався у iхнiй слободi чи не вiд самого берега Кальмiусу i слався через хутiр i далi степами до Днiпра, iздили на Сiч кальмiуськi слобожани й козаки, ним же вони поверталися до Золотоi Рiчки на далеке свое пограниччя, тим шляхом торохтiли торговi валки, мчали козацькi загони, гiнцi, рiзнi оказii. Цим шляхом (та й один вiн, единий у тих краях), як була певна Оксана, i мае повернутися ii суджений iз Сiчi. І станеться це ось-ось, не сьогоднi-завтра – так iй пiдказувало серце. Тож вертячись у дворi та зачувши тупiт копит чи скрип колiс, усе кидала й летiла, аж лопотiла за хвiртку i завмирала, притуливши долоню дашком до очей – чи не iде, бува, милий? Шлях слався пустельним, тiльки маево блукало степами, наче щось там загубило, шукало i не знаходило… Інодi Оксанi здавалося, що до Кальмiусу рухаеться загiн, i вона навiть виразно бачила переднiх вершникiв, малиновi шлики, гостряки списiв, що стирчали над iхнiми головами, але все зникало так же раптово, як i з'являлося i степи знову порожнiли, нишкли. Хiба що понад обрiями проносилися табуни диких коней тарпанiв – вони й здавалися загонами кiнних козакiв. І нiчого iй не залишалося, як ще i ще чекати – i в мiсячнi ночi, коли кричали в прибережжi молодi пугачi, i в сонячнi днi, коли над Золотою Рiчкою тяглися журавлинi ключi iз щемко-тривожним i прощальним своiм «курли»… У тi днi Соломiя чомусь стала уважнiше придивлятися до господськоi дочки i вигляд тодi у ключницi ставав такий, як наче вона вiдкрила для себе якусь тайну. А коли завбачала, що Оксана мовби поганiе на виду i пiд очима в неi з'являються синцi, в iжi вередуе, вiддаючи перевагу кислому, тож все частiше й частiше спускаеться в погрiбник за квашеними огiрками, запитала ii напряму: – Дiвчино моя… – Ой, тiтонько, я вже не дiвчина… – То ти – вагiтна? – Здаеться… – злякано вiдповiла Оксана. – З Тарасом любилася?.. – А то ж iз ким iще… І залилася слiзьми. – Дурненька, – пригорнула ii Соломiя. – Коли б менi Господь таке щастячко послав – то тiлько б радiла, а ти… Ось повернеться Тарас, народиться дитинка, дивись, батько й отямиться – а що йому залишиться робити? Тодi вже вiн розпрощаеться ж з дурною своею забаганкою видати тебе за когось iз заможноi старшини, бо кому буде потрiбна дiвка з дитиною, га? Хоч не хоч, а благословить ваш шлюб. А поки що, батьковi нiчого не скажемо, дитино моя. І виду, що ти в тяжi, поки можна буде, не подавай, доки Тарас не повернеться. А Тарас усе не повертався i не повертався. Ночами Оксана благала мiсяченька, аби вiн свiтив миленькому, як вiн вертатиметься додомоньку, вдень сонце прохала, аби ласкавiшим було до нього та не доймало його спрагою, осiнню ж негоду благала не квапитись, а добру днину бабиного лiта ще протриматися, а степ молила, аби вiн захистив милого в дорозi вiд лихих трапункiв… – Вам з неба високого все видно, – зверталася то до мiсяця, то до сонця, – зiгрiйте його ласкою своею, вiдведiть од нього лихо-бiду… Минали днi, а Тараса все не було й не було i чути про нього нiхто нiчого не чув, тож вже й Соломiя почала непокоiтись: – Чи ж не затримали бува на Сiчi твого судженого? – бiдкалася. – Мабуть, доведеться казати батьковi… – Що… казати? – лякалася Оксана, хоч i знала що саме. – А те… Хай звертаеться до вiйськового суддi, що вiн передумав. Що визнае Тараса за свого зятя, а тому просить звiльнити його з-пiд орешту, якщо його затримано. – Ви думаете, батько на це погодиться? – А що йому лишиться робити – як дiзнаеться в якому ти станi? Краще мати нелюбого зятя, анiж дочку-покритку… Правда, осавул надто заклопотаний, ногайцiв бачили в степах, тож вiн i днюе й ночуе на бекетi, а як уляжеться… Як ногайцiв вiдженуть з паланки i вiн зiтхне вiльнiше, ми й пiдкотимось до нього… Обрадуемо, – посмiхнулася, – батька. У недiлю, як усi зберемося за столом обiднiм, так йому, пiдкотившись до нього, й викладу все… Погнiваеться, погнiваеться, погаласуе, побiгае, покричить, розмахуючи руками, та й погодиться. Бо й дiватися далi нiкуди. І сяде писати на Сiч, аби вiдпустили зятька його дорогого i единого. Бо куди ж воно годиться, дочка дитя приведе, скажуть, що байстря… Нi, дитинi потрiбен батько, аби вона була законною, аби все було чин-чином… На тiм, Оксано, й стiймо. Для батька це буде добрим… гм-гм… дарунком, але пiсля такоi вiстки, думаю герць його не вхопить. Переживе. Чекаймо недiленьки святоi, коли вiн навiть полаятись до пуття не зможе. Грiх великий у недiлю лихословити… І настала свята недiленька, i сонечко пiдбилося десь пiд полудень i нiщо не вiщувало грози. Принаймнi, у природi. Савка примчав з бекету на свiй хутiр зголоднiлий. Але й повеселiлий, у доброму настроi – ногайських ясирникiв, людоловiв клятих вдалося вiдiгнати, тож одна гора з плiч осавула нарештi звалилася. Про другу вiн навiть i не пiдозрював. Поки що. Крикнув Соломii: – Агов, жiночко моя мила, чи не пора вже нам i зубам роботоньку дати, га? – Пора, чоловiченьку любий, пора, – охоче одказувала Соломiя, непомiтно пiдморгуючи Оксанi. – Хоч сiю мить готова на стiл подавати, тебе лишень чекали-виглядали. І так вiддано дивилася на осавула, так вiддано, що Савка танув, як вiск на сонцi в промiннi ii променистих очей. «Гарна бiсова молодиця, – красномовно свiдчив його погляд, – хоч уже й моя, законна, а все ще не можу повiрити й нарадуватися, що така дiсталася менi… Мабуть, Господь таки й надi мною зжалився, коли послав менi таке багатство в спiдницi…» По хвилi осавулове сiмейство сiло обiдати. Власне, налаштувалося полуднувати, раде, що хоч i рiдко, коли-не-коли, а таки збираеться разом – як ось сьогоднi. – Добра свята недiленька, – сокорiла Соломiя, носячись сюди й туди та накриваючи стiл. – Бо заслужили в Бога таку недiленьку, – погоджувався з нею осавул i все хвацько пiдкручував своi вуса та непомiтно вiд дочки намагався вщипнути Соломiю за одне… мм… делiкатне мiсце. Жiнка вдавала, що вона страшенно гнiваеться, насправдi такiй дещо простенькiй ласцi та увазi чоловiка була рада-радiсiнька. Усе складалося на добре. У свiтi Божому було ще не по-осiнньому мило, сонечко лагiдно сяяло над Кальмiусом, звеселяючи свiт бiлий («Хто вмер – той каеться», – кажуть на Украiнi про такi днi), а тому всiлися полуднувати по-лiтньому, на свiжому повiтрi, у дворi пiд шовковицею – на чолi столу господар, по праву руч од нього ключниця Соломiя, уже в ранзi господинi, по лiву – осавулова донька, як i завше в тi днi пiсля повернення зайнята своiми переживаннями, уся в собi, тож була трохи блiдою, з синцями пiд очима i чомусь злякано позиркувала на Соломiю, боячись, що ось зараз вона почне з батьком мову про вагiтнiсть… І багла тiеi розмови i боялась ii, бо вiдчувала, що доведеться як iз кручi стрибати у воду… Куховарка Палажка, що ii осавул пiд настрiй любив величати: «Мiй кухмiстер у спiдницi!», подала – аж крекчучи! – чавунище золотистого борщу з перепiлками (цього добра в степу – хоч мiшками носи!) та такого наваристого, що аж черпак у нiм стiйма стояв. Соломiя заходилася розливати борщ по мисках, проказуючи, як виспiвуючи: «Без борщику – що б то за життя було, га?.. Нiкудишне було б життя без борщику, ось ми ним i повiдводимо своi душечки, любi моi», а на друге була подана печена картопля «з димком» (пеклася на задвiрках, у жару лiтньоi кабицi, улюблене блюдо осавула), на тарелях тим часом вляглося по доброму шматку кендюха, здiймалися гiркою смаженi карасi, теж золотистi, бiлiла четвертина сала товщиною чи не в п'ять пальцiв з червоними прожилками, i кожному було покладено по добрiй, чи не з кулак завбiльшки, очищенiй цибулинi, що й на вiдстанi вичавлювала сльозу, насамкiнець Палажка застерегла, що подасть ще «на хторе солодке» – молошну локшину. Притуливши до живота чималу житню хлiбину, Савка iз задоволенням (та й мав те робити за звичаем лише господар) кривим ножем iз широким лезом краяв скибки, собi завбачливо лишивши окраець (Соломiя вже встигла натерти скоринку зубчиком часнику та поялозити ще й сальцем для смаку, а зверху злегка притрусила тертим хроном, настояним у квасi – смакота!). Бiля господаря стояла пузатенька жовтувата карафка, у свiтлiй рiдинi якоi плавала вельможна перчина, вогненно-червоняста, вона жаром своiм звеселяла свiт Божий, уносячи в нього деяку… гм-гм… рiзноманiтнiсть – крiм господаря чарку любила й Соломiя, Оксана ж попрохала собi квасу. Коли на столi вже все було готове – i варене, i печене, – Савка мить зосереджено думав, а тодi скоромовкою прочитав «Отче наш» (Соломiя й Оксана загули в унiсон): Отче наш, що еси на небесах, нехай святиться iм'я Твое; нехай прийде Царство Твое; нехай буде воля Твоя, як на небi, так i на землi. Хлiб наш насущий дай нам днесь; І прости нам провини нашi, як i ми прощаемо винуватцям нашим; i не введи нас в спокусу, але визволи нас од лукавого, Бо твое е Царство, i сила, i слава Отця, i Сина, i Святого Духа, нинi i прiсно, i на вiки вiкiв. Амiнь! – Амiнь, – повторила Соломiя i красномовно зиркнула на Оксану, як не кажучи: це добре, пiсля такоi молитви батько не дуже вдаватиметься до крутих словечок; Оксана тiльки прошепотiла (на бiльше духу не стачило, як згадала, яка розмова з батьком ii чекае): Амiнь! Савка ще посидiв, щось мiркуючи. Соломiя вже насторожено на нього позиркувала – що там ще затiяв – чи затiвае – осавул, – аж вiн прочитав (о, се добре! Дуже добре!) ще й молитву перед прийняттям iжi: «Очi всiх на Тебе, Господи, уповають, i Ти даеш поживу всiм своечасно, простягаючи Свою щедру руку i всiх задовольняеш милiстю Своею». Узявши карафку (перед тим осiнивши себе хрестом, проказавши скоромовкою: «Благословляеться яствiе i питiе…» Особливо – це, мабуть, додав вiд себе – «питiе…»), булькнув спершу у свiй келишок, що за розмiрами насправдi не уступав доброму коряку, потiм у келишок (от уже справдi келишок!) Соломii, а дочцi налив квасу, настояного на грушах-дулiвках та терносливу. – Отож, – проказав вiдкашлявшись, – хорошi моi жiночки, з недiлею святою той… будьте, значить, здоровi! Щоб усе хотiлося i моглося! Випили (Савка гречно, але з явним задоволенням крекнув, подолавши свiй келех-коряк, погладив вуса – спершу лiвий лiвою рукою, потiм правий – правою), Соломiя картинно i дещо манiрно зморщившись за звичаем проказала: «Ох i клятюща ж!.. І як се зiлля п'яницi п'ють, хай уже ми, люди звичнi…») i тiльки всi взялися за ложки i до борщу потяглися, що знятий з кабицi i на столi ще умлiвав та парував, як негадано по той бiк частоколу почувся тупiт копит, брязкiт збруi та пирхання коней. – Ой!.. – схопилась Оксана й очi ii засяяли. – Хто ж це до нас… – Думаеш, Тарас? – пробурмотiв невдоволено (що перебили обiд – свята святих!) батько. – Чую чий то кiнь копитом землю шпортае, i в недiлю чортiв Вихрест не дасть спокою – це ж тiльки в нього кiнь на одну ногу, задню лiву, шкутильгае, тож скаче наче б на трьох. І якого бiса вiн примчав? Яка бенеря його принесла? Почулося: «Тпр-ру, окаянний…», потiм гупнуло (верхiвець з коня зiстрибнув) i в хвiртцi, що розчинилась, як вiдсахнулася, й справдi з'явився пiдосавул Вихрест, поляскуючи себе натаем по халявi. – З недiлею будьте здоровi, пане осавуле! І ти, Соломiе, i ти, Оксано! Сподiваюсь, я вчасно пiдоспiв? – Хоч i не званий гiсть, а во время, – усе ще невдоволено говорив осавул. – А чого це ти вдома не сидиш за добрим столом з чаркою в правицi, а носишся хортом? Що скажеш? Чого й у святу недiлю не даеш людям спокою? Яким тебе бiсом занесло? Ногайцiв ми, слава Богу, вiдiгнали, подалися вони в своi кочiв'я не солоно сьорбнувши, то можна й дух перевести. А коли що сталося в слободi, то кажи – не тягни кота за хвоста! – У слободi все гаразд i чи не в кожному дворi, як iхав, то бачив… – Що ж ти бачив? – А те, що нашi, як оце й ви, пане осавуле, за столами чаркують. Кругловиде (правда, трохи пласке й жовтувате) лице пiдосавула з маленьким носиком, що своею малiстю трохи псував йому парсуну й очицями, що хитрими звiрками визиркували з двох щiлин, було цього разу якесь аж урочисте, трохи пихате й гонорове, наче вiн нарештi дiзнався про справжню собi цiну, i цiна та була високою. – Ти нiби свататись прикурiв, – Савка пiдморгнув Соломii та дочцi. – Спав, хропака давав, а схопившись, примчав: здрастi! Нате й мiй глек, аби i я була Химка! – Угадали, пане осавуле, свататись, – з цими словами, що iх ще нiхто за столом усерйоз не сприйняв, Вихрест видобув з-пiд поли чумарчини чотиригранну пляшку зеленого скла, заткнутого качаном i, пiдiйшовши ближче, врочисто витарабанив ii на стiл. – Саме так, пане осавуле: свататись. А чому б i нi? Не з лопуцька ж я врештi-решт! Шаблю вiрну маю, коня теж, хоч i шкутильгае на одну ногу, бо нашого коновала нiяк тверезим не застанеш, а ось вiрноi дружини бракуе. – Тобi бракуе, то й клопiт твiй, – Савка зиркнув на принесену пляшку майже весело (Соломiя осудливо пiдiбрала пишнi губи – зайвини в цiм дiлi не терпiла, адже своеi карафки було задосить, а ще ж у льосi цiлий бочонок цього зiлля чекае свого часу), запросив незваного гостя до столу. – Оскiльки сьогоднi недiля, то сiдай i ти з нами обiдати. Гей, жiнки, налийте пановi пiдосавулу мисяру борщу та добру ложку подайте, а келих я вже сам знайду. Та заодно й послухаемо, що наш гiсть таке задумав, що свататись забаг. – Надумав я, пане осавуле, господарем ставати на грунт. – Гм… А козакування? – Одне другому, гадаю, не завадить. – Не кажи. Досi ти був нiби ж лицарем, козаком-сiчовиком, а це забаг гнiздюком стати? А гнiздюк уже не лицар. – А це мене не пече. – Ха! Але ж гнiздюки, якi мають сiм'i, не мають права називатися лицарями, а звуться посполитими. – Ось ви, пане осавуле, сiмейний, себто гнiздюк, лицарем уже не називаетесь, а й нiчого. Козакуете, як i козакували. От i я думаю обзавiвшись вiрною дружиною, буду як i перше козакувати. Але щоб зимiвник завести, потрiбна молода хазяйка. От i прийшов, пане осавуле, просить абись ви посприяли менi в сiм дiлi. – Посприяти можна, – Савка пiдкрутив вуса. – Давно я вже, зiзнаюсь, не ходив у сватах – чому б i не походити. Ось тiльки кого ж ти назнав, де перепiлку нагледiв i до кого зiбрався свататись? – Тю! – подивувався пiдосавул. – Та хiба ж по менi не видно, що я прибув до вас, пане осавуле, i саме вас просити, абись те вiддали за мене свою дочку… – Тю! – повторив i Савка. – Вiддати можна, але ж у мене всього лише одна дочка. Чи не так, Оксано? Оксана зблiдла й затихла не дихаючи. – Так ось i вiддайте за мене Оксану, iнша менi, якби у вас i була, не потрiбна. Та й вистачить з мене однiеi, Оксани. Савка саме перехилив келих, тож чи не вдавився горiлкою, крякнув i хутчiй схопив шмат сала та цибулину. – Що? Га?? Та й клятюща ж!.. І оковита, i цибулина… І твоя, Вихресте, мова! Чи то пак забаганка. Довго ж ти, мабуть, думав, доки таке придумав, га? – Вiддайте за мене Оксану, пане осавуле. – А чого це я маю за тебе свою Оксану вiддавати, га? – А того… Кращого жениха на всiм прикордоннi за мене вам не знайти. – Хвали мене ротику, бо я тя роздеру, – ущипливо вставила Соломiя. – І правда, – погодився з нею осавул. – Таке зморозив, що… що нi в якi ворота не лiзе! Хоч стiй, хоч падай!.. – Погоджуйтесь, пане осавуле, я вам ще не раз вiддячу вiрною службою. Та вдвох, як породичаемось, ми гори перевернемо на цiм прикордоннi! – Не квапся. Тим бiльше, гiр я поки не збираюся вернути. А Оксану ти… питав? – витрiщився на нього осавул (Оксана сидiла з вiдстороненим лицем, наче закам'янiла, тiльки на скронi в неi, випнувшись, запульсувала синя жилка). – Питав, кажу? – А чого ii ще й питати? – вкрай подивувався Вихрест. – Яку батько реляцiю видасть, так дочка й мае чинити. Накаже, примiром, за мене йти, вона й пiде – скiльки там тих дiлов! – І справдi, знайшов мороку – дiвку питати? – гмикнула Соломiя. – А чого дiвок ще й питати? У них у головi цвiркуни цвiрчать. – У тебе, гадати, соловейки щебечуть? – знову не втрималась Соломiя. – Але ж я не гультiпака який, не швендя. Оксана була як оглушена i тiльки зiпала повiтря, якого раптом забракло такого гарного осiннього дня. Не тямила, що ж урештi-решт, вiдбуваеться – чи сниться iй така рахуба, чи насправжки? Виходило, що таки насправжки. – Так ти, пiдосавуле, розпочав би се дiло, як i належить – спершу бодай сватiв би прислав, – дорiкнув осавул. – А то… Здрастi, я ваша тiтка! – А для чого менi зайвий клопiт iз сватами, коли я й сам усе можу провернути? – здивувався Вихрест. – Ось я, значить, ондечки Оксана – та й уся мова. Ви вiддаете, а я беру. Свадьбу гуляемо, i все тут. – Ех, Вихресте!.. Якщо не жартуеш, якщо в тебе не замакiтрилось, звичайно. Корову й ту довше вибирають, а ти… Та й узагалi, – уже розсердився осавул. – Називаеться, пообiдали! З нагоди святоi недiлi посидiли! Не мiг ти iншим разом заявитися, а не тодi, як ми по-сiмейному сiли разом пообiдати. – Так вiддасте Оксану чи як? – нiчого так i не второпавши, Вихрест клiпав рудими вiями. – Чого тут довго воду варити, га? Воду скiко не вари, вона водою й зостанеться. Сватають дiвку, жених порядний – благословляйте. І вся тут рiч! – Нi, не вся, – рiшуче озвалась Соломiя (Оксана хитнулась, аби схопитися, але Соломiя, смикнувши падчерку за руку, змусила ii залишитися на мiсцi). – Ти, Вихресте… Даруй, не знаю, як тебе звати. – А я й сам не знаю, – ошкiрився пiдосавул. – Усi – Вихрест, Вихрест… То в мене мовби й iм'я таке i хвамилiя – Вихрест. – Ти, Вихресте, кажу, як наче з неба до нас у паланку сiю мить упав. Схопився, обтрусився, та: вiддайте за мене Оксану! А роздивитися, що й до чого – не встиг. І хто за ким сохне, i хто за кого вже вiдданий. Хто кого любить i виглядае. Чи вдаеш, що нiчого не вiдаеш, га? Наче вперше побачив Оксану i бовкнув: а дай-но я на нiй женюся! А того й не знаемо? – Це ви, панi Соломiе, не все знаете… – Овва! Що ми… не знаемо? – Не знаете, що я все… знаю. – І додав чи не з погрозою: – Знаю бiльше, анiж дехто думае. – Тодi ти маеш вiдати, що в Оксани вже е хлопець, добрий парубок i ще один iй нi до чого. – Другий i справдi iй нi до чого. Але я знаю дещо про першого. Той хлопець не е, тiтонько Соломiе, а був. Був! А це велика рiзниця. Був, – вишкiрився Вихрест, – i загув! Га-га-а!.. – Чи ж бува не з твоею помiччю? – Я служу пановi осавуловi, що вiн наказуе менi, те й чиню. – Вихрест уже по-хазяйському всiвся за столом. – Наказав вiн менi якось Тараса пiдстерегти, к примiру… – Ну, ти той… – осавул почав наливатися краскою. – Язик у тебе як… як помело в баби! Пасталакаеш казна що таке. Та й коли то було? А що було те… те вже й загуло. І все то… все дiла служби. Давай краще вип'емо – хоча б з нагоди недiлi. Але Соломiя швиденько забрала карафку i поставила ii кудись пiд стiл. Подумавши, те ж зробила i з пляшкою, що ii принiс пiдосавул. – А на мое добро рук не простягайте, – Вихрест витарабанив з пiд столу свою пляшку i заходився наливати. – Сам приношу, сам наливаю, сам i п'ю… – Був та загув, кажеш? – Соломiя пильно дивилася на Вихреста, i той пiд ii поглядом почав соватись. – Ти щось знаеш про Тараса? Кажи, послухаемо. – Знаю, – Вихрест пошукав за столом зайвоi посудини i не знайшовши ii, махнув рукою i сьорбнув зi своеi пляшки нахильцi. – Що на Сiчi робиться, к примiру, теж знаю. – А що ж на Сiчi… робиться? – насторожено запитав осавул. – А те… Вiйська тiеi Катьки, що в Петербурзi на тронi сидить, потихеньку, але вже не криючись, заграбастують запорозькi землi. Амба нашим степам! Скоро тут генерал Рум'янцев зi своiми горлорiзами хазяйнуватиме. А запорожцiв попросять… ги-ги… вiдiйти в сторону. А в мене на цих зайд вихiд е – можу замовити слiвце перед руськими офiцерами. Ось так, пане осавуле. Так що псувати зi мною вiдносини не варт. Ще можу й знадобиться, як усiм вам припече… А щодо Тараса… Дарма ви його чекаете-виглядаете. Не повернеться вiн до паланки. І вiн, i той перебiжчик з Дону, харцизяка Пугач. Зась iм уже сюди! Вiйськовий суддя реляцiю по форпостах розiслав – хапати iх! iх i схопили. Донця вiдправлять туди, звiдки вiн до нас прибув – на Дон його рiдний, а там уже донська старшина з тим лотром матиме справу – жити йому чи не жити. А Тараса… Тараса вiдправлять у Миргород, до пана його, абиштового товариша Йосипа Зарудного, який його невтомно вже не перший рiк розшукуе, збiглого хлопа свого. Ось така, значить, приключка-пеня лучилася з Тарасом! А я – надiйний. Сьогоднi пiдосавул, а завтра дивись i повний осавул. А там, дивись, i на отамана благословиться… Чи й полковником стану. Я такий!.. І зi мною ваша Оксана не пропаде. Тож про Тараса забудьте, не повернеться вiн бiльше в нашу паланку, а загримить до свого пана прямцем у його крiпаки-холопи! Та й буде бiгати пiд канчуком. Отож i кажу: був вiн та… загув! І раптом при цих словах почувся тупiт копит, пирхання коней, брязкiт збруi (Савка насторожено: «Ойо!.. Кого там ще несе бенеря? Ну й недiля сьогоднi – пообiдати не дадуть!..») i чиiсь голоси. За столом усi затихли й повернули голови до хвiртки. – Ой… – тихо скрикнула Оксана i вся аж засвiтилася. – Я чую голоси… iхнi… Ой, чую, чую голоси… iхнi, iхнi… – Чиi це – «iхнi, iхнi»? – у Вихреста аж вуса обвисли, а очицi забiгали сюди й туди, наче потрапили в пастку. – А iхнi. Донця й Тараса. – І менi таке вчулося, – пiдхопила Соломiя. – Вони, вони, вони, – сорокою заторохтiла Оксана, схоплюючись. – Цур тобi пек, дiвко, – чомусь засовався батько. – Що ти верзеш? Та вони… розумiеш, ВОНИ, у буцегарнi на Сiчi сидять – добiгалися. – Це вам так хочеться, щоби сидiли. А вони сидять. Тiко на конях… Вони, вони… Я чую iхнi, iхнi голосочки… Аж тут через частокiл у двiр заглянув, сидячи на своему конику, Омелько Пугач, повiв сюди-туди закудланою бородою. – А ось i ми до вас – чи радi ви нам? – Радi, радi, – промовили Соломiя з Оксаною. – І ми вам теж радi. Здоровi були, християнськi люде – i ви, пане осавуле, – весело вiтався донець, безжурний i нiби аж трохи сонний. – І ти, Соломiе, i ти, Оксано. З недiлею вас! – До когось повернувся: – Ану, козаче, привiтайся й ти. Над частоколом вигулькнув Тарас – власною парсуною. – Вiн, вiн, вiн… – чи заплакала, чи засмiялася, а радше i те i те разом, Оксана. – iй-божечку ж це вiн, мiй Тарасик! – Я, я, – вигукував Тарас, широко посмiхаючись. – Казав повернуся, то й повернувся. Тiеi ж митi Вихреста як вихором видуло з-за столу. Кiлькома стрибками вiн здолав вiдстань вiд столу до частоколу та хвiртки i зник за нею – наче його й не було. Тiльки кiнь його затупотiв. – Прудкий, – похитав головою Омелько. – Такий довго житиме. Якщо… житиме. Хлопцi, – до когось звернувся, – ви теж маете не лiнивих коней. Доженiть Вихреста, мае ж вiн розказати чесному товариству, як Тараса в мiшку в Кальмiусi топив! – Годi, годi про це, – замахав руками осавул. – Та й для чого затьмарювати святу недiлю балачками про якогось там, прости Господи, Вихреста. Та й що було – те за водою спливло. Усi живi й здоровi – i слава Богу! Заходьте до двору, гостi дорогii, сiдайте до нашого столу, вiн у нас, сподiваюсь, не бiдний. Та й будемо вiдзначати ваше повернення. Розказуйте, звiдки ви та з якими вiстями. Ми вас уже давно виглядаемо. Тобто Оксана Тараса… Ач, ач, з радощiв i слова не може мовити. Тiльки ж до нас вiстi доходили, що вас буцiмто пан вiйськовий суддя чи вiйськовий осавул ориштував та в холодну, у темну запроторив. – До пана вiйськового суддi, хоч вiн нас i чекав з нетерпiнням, ми якось не доiхали, – посмiхався Омелько, заходячи з Тарасом до двору. – Хай звиняе, що ми його не привiтали i не обрадували своею присутнiстю. А все тому, що пан кошовий отаман нас до себе в гостi запросив. А коли вже Тараса вислухав, то таку йому реляцiю видав, таку!.. Та його вже нiхто тепер i пальцем не зачепить – хiба що ногайцi. На них ордер кошового поки що не дiе. А для Тараса та Оксани, то прямо царська грамота! З цими словами Омелько Пугач шаснув рукою за пазуху, видобув звiдти цупкий папiр, скручений в тугу трубочку й перев'язаний поворозочкою – шматком, здаеться, очкура вiд шароварiв, – але розв'язувати не став, поклавши трубочку на стiл, на мить задумався. Усi завмерли, з острахом позираючи на ту суплiку, i тiльки Тарас пiдбадьорливо посмiхався до Оксани, як не кажучи: не бiйся, перепiлко моя, не кружляе бiльше над тобою коршун. – Значить такечки, чесне товариство, запорожцi моi дорогii, малоросiянцi моi, – чомусь аж надто врочисто почав донець. – Передовсiм повiдаю, як воно було i як ми отримали таку… майже царську грамоту. На Самарському ретраншементi, куди ми, визволившись з ногайського полону, примчали (Савка скинув брови на лоба, Соломiя застигла з розкритим ротом) нас зустрiли не вельми… Оксана була тому свiдком. А чого не вельми? Бо ми потрапили з вогню та в полум'я. Тiльки й того, що у свое, у рiдне огнище втрапили. У бекетового полковника виявився ордер вiйськового суддi на наше затримання… – Ой, Божечку, та за вiщо ж? – Соломiя перехрестилася (Савка опустив голову – знала кiшка чие сало з'iла). – А за минулi нашi грiхи: мене за те, що я щось там на Дону натворив, а на Запорожжя перебiг до землякiв своiх аби заховатися вiд кари – до Коша з Вiйська Донського реляцiя прийшла, аби мене затримати яко розбiйника i бунтаря. І вопче – ранжинера (бродягу), та швидше мене на Дон перепровадити, де за мною, значить, вже намилена вiрьовка скучае… А Тараса (Савка сiпнувся) за те, що вiн, буцiмто, викрав дочку в пана осавула Пишногубого i завiз ii бозна й куди вiд рiдного батька. А перед тим ще й учинив напад на пiдосавула Вихреста i штрикнув його, знацця, ножиком. Жаль, що тiко шкребнув… Ну та в нас ще буде час надолужити прогаяне. – Але ж то Вихрест хотiв Тараса в мiшку в Кальмiусi втопити, – Соломiя повернулася до Оксани. – Чи не так, дочко? (Уперше назвала падчерку дочкою.) – Так-таки i було. – Але хiба про те вiйськовий суддя знав? – у свою чергу запитав Омелько присутнiх (Савка люто смикав себе за вус). – Не знав. А скаргу на викрадення мав. Тож i видав наказ: спiймати Тараса Кожум'яку, сiчового козака, який, значить, у Кальмiуськiй паланцi працював табунником в осавула Пишногубого i таке там натворив… А тут i ми, втiкаючи вiд ногаiв, примчали… Нас на Самарському ретраншементi й загребли – ще й розпашiлих пiсля втечi… Та Оксана про це вiдае, бо ii теж разом з нами загрiбали. Тiлько ii другоднi вiдправили додому, а мене й Тараса пiд вартою – на Сiч. Ось така, значить, приключка лучилася. Рахуба недобра. Фарсунок такий трапився з нами. Мусив полковник бекетовий виконувати наказ вiйськового суддi – вiн людина служила i звик старших слухати i накази iхнi сполнять. Але нам ще й здорово повезло… – Ой спасибi йому! – вигукнула Соломiя. – Кому? – здивувався Омелько. – Та тому, хто вас порятував. – А-а… Не перебивай, бабо, бо я й сам зiб'юся. Так ось, старшим у вартi, яка мала нас вiдконвоювати на Сiч, виявився осавул Василь Журба, мiй побратим по вiйнi з турками й татарами. Ми з ним чи не два роки гибiли на фронтi – я у росiйському вiйську генерала Рум'янцева, а вiн у партii запорозьких козакiв пiд орудою кошового Петра Калнишевського… По цiй причинi пан кошовий i мене знае особисто. Бо ж разом – i царськi солдати, i запорожцi – ходили на приступ… От побратим мiй Василь, який Журба, i гуторить дорогою: мушу тебе, брате, в секвестор вiдправити, але не вiзьму непростимий грiх на душу! Хай мене хоч i на горло карають, а побратима по службi та вiйнi клятiй не видам. Сам у буцегарню пiду, але Омелька Пугача на поталу не дам! Тож повезу вас не до вiйськового суддi, а до самого кошового отамана, до Дiда Калниша. Повернувшись з вiйни, вiн зараз об'iжджае паланки та зимiвники, перевiряючи, що там та як. А нинi пронеслися чутки – Дiд завiтав до свого зимiвника, що на рiчцi Кам'янцi в балцi Водянiй… Ось до нього ми й заявимося в гостi. Мусить нас прийняти, вiн козакiв завше приймае i всiм допомагае, хто до нього з клопотами звертаеться. Розкажемо йому, якi ми харцизяки, якi розбiйники та лотри i попрохаемо в кошового правди… Ми й заявилися… Того лiта кошовий отаман Вiйська Запорозького низового Петро Іванович Калнишевський (оскiльки вiн був сином Калниша, козацького, до речi, старшини, то його ще величали Калнишем), використовуючи негаданий передих у, здавалося б, безконечнiй росiйсько-турецькiй вiйнi, з узбережжя Днiпровського лиману, а точнiше з-пiд турецькоi фортецi Ачi-Кале (у росiйськiй вимовi Очакiв), де з козаками брав участь у боях, на недовгий час повернувся до сiчових палестин – нагальнi справи потребували. Разом iз суддею вiйськовим, писарем, дияконом та похiдною канцелярiею кошовий здiйснював плановий об'iзд запорозьких вольностей, зокрема зимiвникiв у пiвденних паланках. Вiддаючи по ходу рiзнi розпорядження, перевiряв, як готуеться провiант (хлiб, сiно, а також олово та порох) для вiйськових команд запорожцiв, котрi брали участь у вiйнi (зокрема, iз Старосамарського ретраншементу пришвидшив вiдправку вiйськового спорядження на театр военних дiй), цiкавився видачею пашпортiв козакам, якi торгували рибою (були од них скарги), та стягненням мита з проiжджих, вирiшував рiзнi спiрнi питання й суперечки, а де була потреба, то й карав винуватцiв. (Досi пам'ятали зимiвчани, як два роки тому пiд час такого об'iзду кошовий велiв у Протовчанськiй паланцi стратити козака Зиму, спiйманого на грабунку.) І всюди, як мiг, боронив нерушнiсть земель i кордонiв Вiйська Запорозького вiд самоуправств, що iх чинили росiйськi офiцери, чиi команди розташовувалися на козацьких землях, як на завойованiй територii, вникав, як iде заселення вiльних земель утiкачами, селянами з обох Украiн – Лiвобережноi та Правобережноi й Слобожанщини, – переглядав цiлi паки скарг та рiзних реляцiй помiщикiв про повернення iм збiглих селян, якi на Запорожжi поставали козаками чи посполитими Вiйська Запорозького, або й понаймалися до працi в козакiв-зимiвчан, нагадав суддi, що втiкачiв треба зело пильно шукати, але… не знаходити. Про що й повiдомляти тих, хто вимагае повернути iм збiглих, а самим збiглим порадити змiнити мiсце проживання, перебравшись куди-небудь у глухiшi краi козацьких вольностей, переiнакшити свое прiзвище i там перечiкувати покiль триватиме розшук. (Довго козаки потiшалися над вiдповiддю кошового на прохання одного царського вельможi посприяти йому в купiвлi у запорожцiв трофейних «арапiв»: «Теперь здесь арапов нет, и потому сыскать не можно ни одного то и без денег, как обычая тут нет такого, чтоб продавать».) Охоче розмовляв з бранцями, яких козаки повизволяли з турецько-татарськоi неволi i привезли з собою на Запорожжя, де iх i мали поселити, клопочучись, аби полонених добре облаштували на нових мiсцях. А ще кошового непокоiло, що не завжди самi господарi рихтувалися в похiд, а вiдправляли замiсть себе своiх наймитiв, тож якнайсуворiше зобов'язав козацьких старшин, аби вони, як наказ виступити в похiд буде, самi в похiд вiдправлялися, а не посилали замiсть себе найнятих; а ще перевiряв, як живуть найманi робiтники по зимiвниках та господарствах, нагадував, аби з ними своечасно поновлювалися контракти i щоб молодикам давали бодай по 7 карбованцiв на рiк – грошi тодi були добрi. Найманоi робочоi сили Сiч завжди потребувала, але ж треба було й достойно платити робiтникам. Йому особисто вже нiчого не було потрiбно. Прожив вiн велике життя – на той час розпочавши дев'ятий десяток… Хоча в козакiв то був ще не вiк. Це тепер, казали вони, народ слабкий, порожнiй i недовговiчний: як дев'яносто рокiв прожив, так пiд собою i стежки не бачить, а запорожцi у сто рокiв тiльки в силу вбиралися, тому й жили довго та весело. Бувало запитають у дев'яностолiтнього дiда: яка зима буде цього року, а вiн i одказуе: а хто його знае, це треба старих людей запитати… Тож Калнишевський за такими мiрками ще не був старим, хоч i розмiняв дев'ятий десяток. Усе його життя було вiддане службi у Вiйську Запорозькому низовому. Юнiсть припала на гетьманство Івана Мазепи, великого лицаря Украiни, Калниш був свiдком, як запорожцi зi своiм кошовим отаманом Костем Гордiенком виступили на боцi Мазепи проти московськоi тиранii i пiсля нещасливоi для Украiни Полтавськоi битви 1709 року були змушенi пiти в гiрке вигнання, де кошовий Гордiенко в чужинi очолить Олешкiвську Сiч. Петро Іванович був сучасником гетьманiв Івана Скоропадського, Павла Полуботка, Данила Апостола, Кирила Розумовського, якому судилося стати останнiм гетьманом… Розпочавши свое життя у 1690-му, Калнишевський завершить його у 1803 роцi в лютiй соловецькiй неволi, тож був свiдком того, про що волiв би не знати i не чути – як Москва крок за кроком знищувала Украiну та ii волю i продовжувала те робити й нинi. На кошiвствi йому залишалося ще бути три роки. Три останнi роки перед вiчною каторгою. Уже тодi кошовий вiдчував, чим це невдовзi скiнчиться i сивiв на очах… І була в нього тодi остання надiя на помiч Божоi матерi, яка вважалася небесною заступницею козацького вiйська. До Богородицi козаки зверталися з молитвою, просили про допомогу в бою та захист пiд час навали ворогiв. Ікона Богоматерi висiла в Покровськiй сiчовiй церквi. «Избавлю и покрию люди моя» – було написано на iконi вiд iменi Богоматерi, до якоi кошовий отаман з козацтвом звертався за допомогою. «Избавлю и покрию люди моя», – вiдповiдала Божа Мати, небесна заступниця козацтва i з тiею вiрою кошовий тодi жив i боровся – все з тим же царизмом, який захоплював землi сiчовоi вольницi. Усе йшло до знищення сiчового гнiзда, це вiдчував отаман, але вдiяти вже нiчого не мiг… Але вiн ще був потрiбний царицi та ii уряду, адже кошовий отаман вiв успiшнi переговори з Єдисанською та Буджацькою ордами, агiтуючи ординцiв – на прохання росiйського уряду – про приеднання до Росii. А заодно сприяв планам Росii про вiдокремлення Кримського ханства вiд Туреччини i тому його поки що не позбавляли волi… А коли вiйна з Оттоманською Портою, що точилася протягом 1768—1774 рокiв завершиться перемогою i Кримське ханство пiд виглядом здобуття ним «самостiйностi» буде приеднане до Росii, вiйськова допомога Запорозькоi Сiчi вже не буде потрiбна i тодi iй, а заодно й кошовому надiйде край… Волi залишалося ще на три останнi роки… Розпочавши дев'ятий десяток лiт, Петро Іванович все ще був, як казали, «козарлюгою хоть куди» i дiдуганом його нiхто не зважувався називати. Хiба що поштиво i гречно: Дiд. Вiн усе ще був дебелим, нiвроку при силi та здоров'i, ставним i легким на ноги, дiдiвство йому йшло тiльки «на пользу», хоч сам вiн про себе казав, що вже не козакуе, а тiльки дiдуе – себто сторожуе, оберiгае Сiч. Але роки брали свое, й колишньоi сили кошовий вже не мав, хоча й не подавав виду, тримався. Здебiльшого вiдбувався вiдомим серед козакiв жартом. Запитали якось в козака, як здоров'я. – Спасибi, нiчого, – одказуе. – Хоч менi вже й пiд сто лiт, а здоровля не збавилось. Бiля рiчки лежить каменюка, яку я пiввiку тому не мiг пiдняти, так i тепер не можу пiдняти – яке було здоровля, таке й зосталося. Так любив розповiдати кошовий, а сам ще воював на рiвнi з молодими, з ними витримував всi складнощi походiв, щороку робив незмiннi об'iзди сiчових володiнь, аби на власнi очi переконатися, що там i як. Ось i того разу, роблячи об'iзд кiлькох паланок, завiтав i до своеi садиби-зимiвника, що був на рiчцi Кам'янцi в балцi Водянiй. Заiхав подивитися на свое господарство, чи все там гаразд та заодно й вiдпочити, набратися нових сил для подальшого об'iзду. Мрiяв посидiти на пасiцi своiй улюбленiй, на лавцi пiд вишнею та послухати бринiння бджiлок, тож i сидiв у бiлiй сорочцi й червоних шароварах iз золотим галуном, але босий (щоби землю ногами вiдчувати й сили од неi набиратися), сам сивий, як старий лунь. Срiбнi вуса, срiбний оселедець, гладко виголена голова, сидiв, поклавши засмаглi, напрацьованi руки з вузлами вен на колiна, та душею й тiлом вбирав у себе спокiй, затишок i сонячне лiтепло, дзумкання бджiл, слухав, як десь iржать молодi лошаки та пробують голоси пiвники, й насолоджувався. Але й тодi приймав старшину, вислуховував ii, давав iй накази й поради (ним дорожили: «Дiд сказав» i це для всiх ставало нерушним законом i найвищим повелiнням, що його нiхто не смiв ослухатися). Прийняв i Василя Журбу з товаришами, як про те доповiли кошовому. Василя Журбу вiн добре знав по вiйнi з турками, а хто з ним приiхав – не питав. Самi розкажуть, хто вони такi, звiдки й чого прибули до кошового. Та й не прийнято було в козакiв, особливо в зимiвчан, розпитувати гостей, хто вони й звiдки i чого iм, мовляв, треба, а прийнято було спершу погодувати гостей чим Бог послав – бодай i не званих, – пригостити чаркою, дати iм вiдпочити, вiдiйти з дороги, а вже тодi прибулi й самi скажуть чого вони завiтали. Коли гостi з'явилися на подвiр'i й привiталися за давнiм козацьким звичаем «Пугу, пугу!..», люди кошового вiдповiли теж за звичаем козацьким: – Пугу, пугу!.. – Козаки з Лугу! – додали про себе гостi. Як i годиться, iх запитали: – А з якого Лугу, чи з Великого, чи з Малого? Як з Великого – йдiть до кругу. – Ба, ба, – озвався з-пiд вишнi кошовий, – та це ж осавул Журба. Де вашi конi? Хлопцi, – до своiх, – в'яжiть коней наших гостей до ясел, а iх самих запрошуйте до господи. Джури кошового, званi хлопцями-молодцями, завели коней прибулих до стайнi, а гостi тим часом зайшли в сiни, поскладали там своi ратища й мушкети i, зайшовши до хати, де iх уже чекав господар, вклонилися й проказали за звичаем: – Отамане, товариство (обабiч кошового стояли старшини Ва шi голови, вашi голови. Кошовий злегка вклонившись, проказав статечно: – Вашi голови, вашi голови. Запросив гостей сiдати на лави та й заходжуватися коло почастункiв, що прикрасили собою стiл. Подали тетерю та щербу (рибну юшку), печену рибу, потiм галушки та кулiш iз салом, дичину. Окремо розставили пузатi карафки з дорогого венецiанського скла. Були ще мед i пиво, але почали з горiлки. Пили та все примовляли з примовками та приказками, адже просто так п'ють лише гiркi п'яницi, щоби швидше захмелiти. Найстарiший за столом козак, старший за самого кошового, бо вже розмiняв свое сторiччя, звертаючись до чарки (усi його поштиво слухали, хоч i знали наперед, що вiн казатиме-примовлятиме), почав: – О!… Хто ти? – Оковита, – iншим голосом вiдповiв козак. – А з чого ти? – З неба. – Акуди ти? – З неба. – А куди ти? – Куди треба. – А бiлет у тебе е? – хитро запитав козак i сам же й вiдповiв дещо стурбованим голосом: – Нi, нема… – Так отут же тобi й тюрма! З цими словами старий козак невловимим рухом перехилив собi до рота чарку, i потiм заходився призапрошувати гостей: – Пийте, пийте. Чоловiк – не скотина, кажуть у нас, тож бiльше вiдра не вип'е… Ех, пригадую, як молодим був. Повернемось з походу – кiлька день веселимося, себто п'емо. Ще й музик за собою водимо – гуляй душа без кунтуша! Проп'емо в корчмi-княгинi грошi на вiйнi здобутi, усе добро також. Опинимось без шеляга, та тiльки стогнемо й за голову хапаемось… Усе добре було, тiльки щось у головi тодi дуже шумiло, а ось у кишенi було тихо-тихо… Коли поiли i душу чаркою вiдвели та подякували Богу й господаревi за учту, потяглися до люльок. – А таки давайте закуримо, аби за нами не журилися та й нам було веселiше, – почав кошовий, дiстаючи свою вишневу люлечку, нерозлучну супутницю життя свого. – Пригадуеться менi одна притча мудра зело. Колись-то в запорозьких пущах жив один пустельник. Довго вiн там жив чи нi, не вiдаю, але стало йому сумно: не iсть, не п'е, не молиться. А чого – i сам не вiдае. Найшла якась морока на чоловiка та й годi. Нидiе свiтом бiлим. Побачив те лукавий, прикинувся чоловiком i приходить до пустельника. – На тобi, – каже, – каламарчик з порошком, понюхаеш – буде наче вдвох. Сумувати перестанеш, не вiдчуватимеш себе самотнiм. Пiшов нечистий. Пустельник смикнув носом раз, удруге, утрете, чхнув – i стало йому весело. А нечистий – тут, як тут. (Його ж де й не сiй, вiн i там вродить.) – А що, – питае, – як тобi? – Весело, – одказуе пустельник. – Наче вдвох. – На ж тобi зiлля i люльку, – каже безп'ятко. – Покуриш – буде наче втрьох. Покурив пустельник i повеселiшав ще дужче, люлька йому вiрною подругою стала. А на третiй день знову заникнув нечистий. – А що, – питае, – як? – Весело, – одказуе пустельник, – наче втрьох. – На тобi каламар з каплями. Як вип'еш – буде наче вдесятьох. Випив пустельник, i стало йому наче вдесятьох. Як заспiва, як пiднiме поли! Пiшов гопака навприсядки. А лукавий усе носив i носив йому тютюн та горiлку, доки й зовсiм не розвеселив пустельника i не привчив його пити й курити… Так ото ми звiдтодi i п'емо i куримо, щоби нам було веселiше i не так самотньо в пущах нажився. Пахнув голубим димком з люлечки своеi вишневоi, примружився. – А що, хороша моя казочка? – Хороша, батьку, дуже хороша. – Ну, а як хороша, то розказуйте, що ви за люди i в якiй нагальнiй справi завiтали до нас… А приймав iх кошовий у великому дерев'яному домi пiд гонтою з великими вiкнами й кахлевою пiччю. І хоч там стояли м'якi шкiрянi фотелi, але гостi скромно сiли на дерев'янi стiльцi за довгим столом, пахкали люльками, розказували господаревi. Почав Василь Журба. – Так оце, пане кошовий, батьку наш, прибули до тебе за радою, за ласкою i захистом такi люди: Тарас Кожум'яка, сiчовий козак нашого славного Вiйська з Кальмiуськоi паланки, втiкач з Миргородщини, якого Сiч-мати прихистила, а батько Великий Луг благословив. А працюе вiн в осавула Савки Пишногубого… – Знаю такого кальмiуського осавула. – І ми його взнали. Особливо Тарас. Тож i шукае в пана кошового захисту. Не так для себе, як для любовi своеi… Звiвши бiлi брови, кошовий з цiкавiстю дивився на молодика. – Кохання свое захищаеш, сину? Це навiть цiкаво й для мене, старого. Бо до мене з таким проханням щось i не пригадую, аби хтось приходив. Похвально, молодику, борони любов свою, бо як же нам без оноi жити. – А це, – представив Журба другого гостя, – сусiд наш з-за Кальмiусу, з Вiйська Донського Омелько Пугач. – Омелька знаю, – у вуса посмiхнувся кошовий, – з ним воював пiд Хотином i Ясами. – І пiд Очаковим, – вставив Пугач. – На рiчках Ларзi й Кагулi. – Що було, то було. Добре воювали донцi, нема до них претензiй. Але ми з тобою, пане товаришу Омельку, побесiдуемо потiм, а зараз хай слово тримае Тарас iз Кальмiуськоi паланки – що в нього таке з любов'ю лучилося, що маю в його сердечнi справи втручатися… – І вiн… кошовий отаман вас вислухав? – захоплено питалася Оксана, i карi очi ii тихо сяяли. – І тебе, Тарасе, теж вислухав? А як вiн слухав? Не гнiвався? Не дивився на тебе, як на розбiйника, який украв дiвчину в батька? Тарас подумав i плечима стенув. – Та нiби ж нi… Слухав як… як батько дiтей своiх слухае. – Але ж i пильно на нас дивився, – додав Омелько Пугач. – Так пильно, що збрехати йому, хоча б i хотiв, не можна було. Наскрiзь вiн кожного бачив, хто чим дихае i хто ким е насправдi. А ми йому й виклали. Як на духу. Я ще додав: а тепер хай пан кошовий або карае нас, або милуе – як йому зручнiше. – Найзручнiше менi чинити по правдi, – одказав кошовий i звiвся. Розказуючи це, Омелько теж зводиться. Дивлячись на нього, Савка й собi схоплюеться, щось поправляе в себе на грудях, проводить руками по вусах i застигае. – Отож, ходить кошовий та й ходить – попiд вiкнами, вiд стiни до стiни. Ходить i нiчого не каже, а тiльки люлькою своею – пах, пах! За ним i в'еться голубий димок. А тодi нараз i зупинився. Супроти мене. – Розказуючи, Омелько теж ходив сюди-туди, а тодi наразi зупинився навпроти Савки – Савка аж вiдсахнувся. – А зупинившись, так на мене подивився, мовби поглядом своiм мене наскрiзь пронизав. Вiн увесь сивий, тож i погляд менi його теж сивим видався. А тодi й рече: «Так ти, Омельку, не тiльки добре воюеш супроти туркiв, а й ще виступаеш супроти своеi старшини?» – «Виступаю», – одказую. «І чим же вона тобi не догодила? Кажуть, старшина козакам даеться од Бога». – Може й од Бога, – одказую, – а тiко та, що в нас – од диявола. Як i всi пани-дворяни, iз царицею iхньою. Присмокталися як п'явки до простого народу. – І ти забаг п'явки повiддирати? – Атож, – одказую, – забаг. Хтось же мусить за це взятися. – Перший хоробрий, значить? – Не перший, – кажу, – а лише хочу продовжити те, що Разiну не вдалося. Волю козакам i всiм людям принести. Бо ж далi вже терпiти не сила. У рогожi ми, безправнi й гнанi… – Про яку це ти рогожу згадав? – раптом питае мене кошовий. – Гiсторiю якусь маеш на увазi? Розкажи й нам, ми теж гiсторii любимо слухати. А коли вона мае глибоке дно, то й поготiв. І знову ходить попiд стiною бiля вiкон сюди й туди, димком пахкаючи: пах, пах. А я, значить, заходився йому розказувати одну гiсторiю, що всiх нас, донських – та й не тiльки донських – вразила й за живе задiла. А дiло таке. Був у нас чоловiк один на прiзвисько Круглий. Іван Круглий, iз крiпосних. Не прийняв вiн реформу руськоi православноi церкви, що ii затiяв патрiарх Никiн, тож став, як казали, розкольником. Буцiмто в розкол вдарився той Іван, значить, на прiзвисько Круглий. Як ото протопоп Аввакум, якого живцем у зрубi спалили… Так ось Круглого за це закували в ножнi та ручнi кайдани i вiдправили… В «самое сильное заточение» казали. Себто в могилу. А точнiше, в Шлiссельбурзьку фортецю – «дабы оный Круглый, яко сосуд непотребный у зело вредный, между обществом народным не обращался и от раскольников скраден не был». Так у Расеi-матушцi всiм нам оголосили. Везли його в Шлiссельбург у закритiй кибитцi та ще й зашитого в рогожу. Так-таки й так. Як ось паки товарiв обшивають рогожею, коли везуть iх на ярмарок. А тут… живу людину. Ми про таке ранiше й чути не чули. Як у нас кажуть: слыхом не слыхали. Перетворили живу людину Божу на куль у рогожi. Правда, бiля рота в рогожi зробили невелику дiрку, куди подавали йому фунт хлiба та двiчi на добу водицi попити. Та й то воду пан фельд'егер, який його супроводжував, давав нещасному в залежностi од свого настрою. Захоче – дасть, не з тiеi ноги встане – не дасть… А ще у днi кибитки була зроблена дiрка, щоби той нещасний мочився… Ну i таке iнше. Ось так Круглого, зашитого в рогожу й везли в Шлiссельбург. Привезли, посадили в темну камеру – свiтло в ту нору падало тiльки через маленьке вiконечко в стелi. Видiлили йому на день пропiтанiе – «гривну с медью» – давали хлiба шматочок, горщечок щей i кухлик води. То був не каземат, а могила. У якiй повiльно помирали. А дверi в той каземат замурували камiнням, iсти подавали через вiконечко в стелi – на мотузку туди спускали. Ось так його за вiру й замурували живцем. Тиждень вiн брав тiко воду. А потiм бачить страж, що й вода залишаеться незайманою. Вартовий гукае в'язня, а вiдповiдi немае. Через вiконечко в стелi не можна було роздивитися – живий той розкольник чи вже околiв. Чи де подiвся в замурованiй могилi. От комендант послав у Синод «скоропостижного курьера» з донесенням, у якому просив дозволу розiбрати замурованi дверi каземату i подивитися, що з арештантом… Кур'ер – туди, кур'ер – назад. Тиждень i минув. Дозволили дверi розiбрати. Ну, розiбрали дверi й потiм у Синод повiдомили, що «по осмотру Круглый явился мертв и мертвое тело его в этой крепости зарыто…» – То хiба ж я можу сказати, що наша влада од Бога? – питав Омелько не так кошового, як самого себе. – Думаю, вiд диявола вона i нас усiх, а не тiльки Круглого позашиталиСа в рогожi… – І що пан кошовий на ту гiсторiю вiдповiв? – в один голос запитали Савка, Соломiя й Оксана. – А нiчого… Зiтхнув, ще походив, пахкаючи димом, а тодi й каже вiйськовому суддi Тимофiйовичу: «Дай вiдповiдь донському отамановi. Мовляв, вашого збiглого козака на прiзвисько Омелько Пугач ми в себе в Запорожжi крiпко шукаемо. І тiко оного Омелька Пугача знайдемо, так одразу ж пiд вартою доставимо його вам у вiйсько Донське…» Суддя щось записав, а кошовий йому наказуе: – А тепер дещо напишемо й для Тараса Кожум'яки… Закохався парубок – то й на здоровля! Любов, каже, од Бога i не нам, простим смертним у Божi справи та промисли втручатися. Закохався козак, дiвка йому тим же вiдповiла – най щасливi будуть. То на Сiч жiнок та дiвчат не велено приводити, а в паланках, у зимiвниках нiкому не заборонено обзаводитися сiм'ею. І нiхто – нi батько, нi ненька, нi всi iншi у свiтi сущi не вправi ставати закоханим на переп'ят. – Чуеш, Савко? – Соломiя смикнула осавула за рукав. – Чого ти кричиш? – насупився осавул. – Не глухий, чую. – Ми, козаки Вiйська Запорозького, – каже далi кошовий, – люди вольнi – в життi та любовi. Кого велить нам серце любити, того й любимо. Хто кому рад, то й гаразд. То й в акурат. – Чуеш? – смикала Соломiя Савку за рукав. – Чуеш? – Та чого ти причепилася? – супився осавул. – Кажу ж не глухий. Ще менi не позакладало. – А кошовий i каже писарю, – розказуе далi Омелько: – Став свiй каламар, клади папiр, писало бери до рук та й будемо ми з тобою ордер складати на… – i дивиться на нас примружено, усмiхнено, аж помолодiв у ту мить, – не на чини-звання, а на любов. Треба й про неi нам дбати, аби й далi лишатися лицарями… З цими словами Омелько Пугач нарештi розв'язав поворозки на скрученiй трубочцi, розгорнув папiр, обвiв усiх значущим поглядом, i врочисто, як дяк у церквi почав: «Ордер Кальмiуському осавулу Савцi Пишногубому. Хто кого любить, той того i голубить. Не нами це заведено, а людьми, якi ранiше у свiтi Божому жили, тож не нам його i рушити. Вiдомо Кошу учинилося. Пан-товариш наш осавул Савка Пишногубий, згубивши страх Божий, пiшов супроти сердечноi прихильностi своеi дочки Оксани до козака Кальмiуськоi паланки Тараса i чинить спротив iхнiм щирим почуттям. Люди на Запорожжi, у Вiйську низовому вiльнi е. На цьому ми стояли i стояти будемо! А по сьому не гоже чинити насильство i сваволю над iхнiм закоханням, понеже любов даеться вiд Бога. Кожен сам собi пан-господар долi своеi i вибирае ту пару, яка йому до вподоби i зовсiм уже зле затiяв пан-товариш наш Савка, надумавши дочку свою мимо ii бажання i волi насильно замiж видати за нелюба. Забувши, як у нас на Вкраiнi кажуть: краще полин iсти, анiж з нелюбом за стiл сiсти. То як iз ним бiднiй дiвчинi ще й жити?! А тому я, кошовий отаман Вiйська Запорозького низового, зо всiм Кошем, з панами-отаманами, старшиною i знатними урядцями, з сивовусими дiдами i батьками, з козаками i випробуваним товариством, з усiма братчиками й зо всiм лицарством нашим Оксанi виявляемо ласку зичливостi, на шлюб ii з тим, кого вона по люботi собi вибрала. З молодиком Тарасом, якого вона щиро покохала. І благословляемо молодят на довiчне – скiлькоро iм Господь вдiлить вiку, – благоденство й подружне життя. Най мiж ними буде стiльки ласки, як у тихому ставку ряски! Щоби молодята, побравшись, збудували собi осiдок в Кальмiуськiй паланцi – з милим, кажуть, i в куренi рай, – чи де-iнде серед привiлля наших палестин аби жити в нашiм вольнiм краi в щастi та злагодi. Як то й водиться серед свобiдних людей, i най iх добра година знае! Довгого iм подружнього вiку та журавлиного крику.     Кошовий отаман     Петро Калнишевський з товариством.     Дан в благополучному мiсцi Запорозького Коша серпня 29 дня 1772 року». Ось такечки, значить, – пiдсумував Омелько Пугач свое «читання» (насправдi ж вiн, будучи неписьменний, по пам'ятi переказав ордер). – Прошу грамотних самим подивитися на цю реляцiю i самим ii перечитати, аби переконатися, що тутечки все правда. Як написано, я вам так i вiдтарабанив. Частина сьома Весiлля на запорозькому прикордоннi Першою отямилась Соломiя i кинулась цiлувати – тiльки чомусь не Тараса з Оксаною, а Савку, який спершу було пручався та бурмотiв: «А я тут при чiм?..», а тодi, певно, розпалившись вiд нiжностей Соломiiних, i собi заходився ii цiлувати. Так вони якусь мить зосереджено i зi смаком цьомкались, забувши про присутнiх. Омелько Пугач, прискаливши одне око, шкрiб бороду, а коли лобизання Савки та Соломii нарештi вгамувалося, урочисто вручив Оксанi ордер, як вiн сказав, «на любов». – Маеш документ любити свого Тараса по всьому, значить, закону! Соломiя сяяла, наче то iй було вручено таку поважну грамоту на любов. Зблiдла Оксана поволi рожевiла, отямлюючись вiд негаданого щастя. У той час, як Соломiя, обнявши Оксану, цьомкала ii в щоки, Савка вертiвся навколо Тараса, не знаючи, як пiдступитися до свого старшого табунника i тим бiльше чи цiлувати його – уже було й вуса пiдкрутив, – але врештi обмежився тим, що мiцно потис йому правицю, потiм поляскав парубка по плечу i зрештою назвав його сином. – Ну, сину, вiтаю тебе. Не кожному на весiлля кошовий Вiйська Запорозького таку бомагу дае. А що було мiж нами, те й загуло! Чи за водою Кальмiусу попливло. Не будемо згадувати старе, ми ж з тобою тепер уже родичi, а родичам у мирi годиться жити. Аж тут з-за частоколу вигулькнула голова верхiвця. – Пане Омельку, – звернувся козак до Пугача i, повагавшись, додав: – І ви, пане осавуле… Не знайшли ми Вихреста – як вiтром його видуло iз слободи! Чи крiзь землю провалився, чи в Кальмiусi втопився – дiдько його знае! – У нас, у Кальмiусi чиста вода, – гмикнула Соломiя. – Кальмiус згадали? – насторожився Пугач. – А чи вiн бува не махнув на той берег, га? – Потрiбен вiн донцям, – вiдмахнувся осавул. – Може кому й потрiбний. Та дiдько з ним, – махнув Омелько рукою. – Будемо вважати, що вiн той… на крилах полетiв. А ми на радощах, що наша взяла, можемо йому й простити провини його тяжкii – мо' й нам колись простять провини нашi. Хай поки що Вихрест побiгае, полiтае, а там видно буде. У нас зараз iнше на мислi – згiдно ордера кошового маемо Тараса й Оксану благословити на любов та подружне життя. Не гоже се дiло вiдкладати – чи багато в нашому життi таких добрих трапункiв лучаеться? Та й у молодих, – пiдморгнув, – нетерпiння… – Але ж у нашiй слободi – нi церкви, нi попа, – забiдкалась Соломiя. – Треба в Самарську паланку iхати. – Обiйдемось. Якщо дозволите менi за попа побути, – зголосився Омелько. – Я серед вас найстарший, то й побуду в молодих попом-батюшкою. А Тарасовi заодно можу й батьком весiльним побути – ви менi в сiм дiлi поможете, тож гуртом молодих i благословимо на щастя та подружне життя. – Е-е, не гоже так, – втрутився Савка. – Не коня продаемо, едину дочку замiж вiддаю, мае бути все, як у людей. – Ми ж люди, то й у нас буде все, як у людей, – озвалася Соломiя. – Чого се дiло вiдкладати? Завтра вже понедiлок, пiдуть буднi. А свайбу краще зiграти в суботу чи недiлю. Субота вже минула, а недiля ось-ось мае пiдоспiти. То чому б нам… – І не справити сьогоднi весiлля? – закiнчив за неi Савка. – Ще пiвдня у нас i цiла нiч е. То давайте завершимо сей обiд, вип'емо по келиху за молодих та й заходимося коло весiлля. Випили з охотою, закусили неквапом i зi смаком. – Добре живемо, – радувався душевному спокою Савка. – Та i як же iнакше – раз бо на свiтi живеш, тож треба всмак жити, з охотою i радiстю – тiлесною й душевною… І ще випили, i ще закусили. І ще довго неспiшно бесiдували, радуючись недiлi, гарнiй днинi, а тодi Савка звiвся, перехрестився i прочитав завершальну пiсля обiду молитву: – Дякуемо тобi, Христе Боже наш, що Ти наситив нас земними Твоiми благами, не позбавив нас i Небесного Твого Царства. Але як Ти прийшов, Спасе, серед ученикiв Твоiх i мир дав iм, прийди й до нас i спаси нас. Дякуемо Тобi за дарованi яства i питiе. А ще дякуемо Тобi, що послав Ти нам у душi наш мир i спокiй i гарну бесiду за цим недiльним столом. Амiнь! – Амiнь! Амiнь! Амiнь! – пiдхопило все товариство. – А тепер будемо такечки дiяти, – розпорядився Савка. – Гуляти – так гуляти! Весiлля – так весiлля! Тарас з Оксаною, молодi нашi, пiдуть по слободi, як i годиться згукають на обiд, на весiлля свое слобожан, а ми з Соломiею займемося льохом та коморами, дiстанемо звiдти все, що пити можна i iсти, та й заходимося накривати столи. – Амiнь! – пiдсумував Омелько. – Я теж готовий. От уже не думав, не гадав, що на Запорожжi, на своiй милiй Малоросiянцi ще й на весiллi побуваю i молодих на щастя та долю благословлю!.. А похмелившись вранцi та Богу перед далекою дорогою помолившись, махну через Кальмiус на Дон свiй, а там… Що буде – те й буде. А буде, мабуть, менi лиха, й пенi багато, тож вiдведу душечку на вашому весiллi, Тарасе й Оксано, живiть у мирi, злагодi, любовi. З давнiх-давен в Украiнi, чи не з часiв ще Слов'яно-Русi вiнчання складалося з двох частин: обручення i, власне, вiнчання. Обручення починалося ще задовго до вiнчання, коли батьки молодих, вперше зiбравшись разом, укладали мiж собою договiр, даючи згоду на шлюб дiтей своiх, домовлялися про умови шлюбу, а також обмiнювалися подарунками i за прадiдiвським звичаем вишиваним рушником з'еднували руки молодих. І хоч часу вже не було на обряд обручення – в обiд мало початися саме весiлля – зранку батьки молодих (вiд нареченоi – Савка з Соломiею, вiд молодого – Омелько Пугач iз сусiдкою Пишногубих Христею) все-таки здiйснили його – хоч i нашвидкуруч. Та й пов'язали руки молодим вишиваним рушником, на полотнi якого нiмо спiвали червонястi пiвнi… Жених, як i годиться, поцiлував наречену i вручив iй – теж, як i годиться, – перстень (його молодому тихцем сунула в руку Соломiя iз своiх запасiв) з перлинкою, що так i сяяла (молода теж сяяла коштовною перлинкою). Потiм весiльнi батьки обмiнялися хлiбом, поляскали один одного по руках i рукобиття те було гучним, розпили за традицiею могорич. – За те, що берете нашу дiвку, – пiднявсвiй келих Омелько. – За те, що берете нашу дiвку, – пiдняв свiй келих Савка. – У церквi обручення було б пишнiшим, але i в нас не прiсно вийшло, – радiла задоволена Соломiя, цiлуючись iз «матiр'ю» молодого, тiткою Христею, маленькою, чорноокою смiхотливицею. – Дай, Боженьку наш милостивий, молодим нашим щастя мiх, добра мiх i дiточок купу та довгих лiт життя у парi, злагодi й любовi! – Амiнь, – пiдсумував Омелько, який крiм ролi батька молодого, ще й успiшно грав роль попа. Швиденько (до обiду, до початку весiлля вже залишалося обмаль часу) здiйснили ще й обряд вiнкоплетiння. Слобожанськi хлопцi та дiвчата, розпашiлi й галасливо-смiхотливi (пiсля того, як iх Соломiя дечим пригостила) подалися за слободу в степ за квiтами для вiнкiв жениху й молодiй, що iх лагiдно називали вiнчатоньками, себто маленькими вiнками. З пiснями, жартами й вигуками назбирали квiтiв барвiнку, рути-м'яти, ромен-зiлля бiлого, синiх волошок, дикоi рожi, а виплiтаючи вiночки, голосисто виводили: В долину, дiвчата, в долину По червоную калину, По хрещатий барвiнок — Молодiй на вiнок, Молодому на вiнок… Із рутоньки – двi квiточки, Благослови, Боже, І отець, i мати, — Будем вiнок зачинати… Весело називаючи молоду й молодого княгинею та князем, одiвали iм на голови вiнки i повели iх слободою, спiванками славлячи жениха й наречену, а на березi ще й побризкали iх лiтеплом Кальмiусу… А потiм замрiяно слухали як туркотять у прибережжi дикi голуби, якi теж вiншували вiд iменi Кальмiусу молодих… Перстенями молодi, як i велить звичай, обмiнялися вже на весiллi, що хутенько зiбралося на хуторi в Савки Пишногубого (Чули?.. Збирайтеся швидше, та гайнемо – осавул свою дочку вiддае. За кого?.. Та за табунника свого Тараса, котрий Оксану було викрав i з нею на Сiч до самого кошового гайнув, а повернулися вони з бомагою, що велить iм на рушник ставати i Савка тому перечити не мае права – отаке-то лучилося в нашiй слободi!..) Весело називаючи молоду й молодого княгинею та князем, одiвали iм на голови вiнки i повели iх слободою, спiванками славлячи жениха й наречену… Жiноцтво й дiвоцтво спiвало весiльних пiсень, а Омелько Пугач, граючи роль попа (слобожани не вiдали, хто вiн такий i де у слободi взявся, тож сприймали його за мандрiвного батюшку-розстригу, якi мандрують краями вiд села до села) поставив молодих на простелений рушник, i гучно, як i годиться попу (його закудлана руська борода тiльки переконувала слобожан, що вiн iстинний пiп, адже мiсцевi чоловiки борiд за козацьким звичаем не носили, а тiльки вуса, щоправда, розкiшнi, куди тим руським бородам!), так ось вiн як у трубу iерихонську загудiв: – Вiнчаеться раб Божий Тарас на рабi Божiй Оксанi – во iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа! Але перед цим оголошенням Омелько Пугач, погладивши свою вiчно закудлану, хоч i розкiшну, бороду, чи не громоподiбно – i звiдки в нього такий голос? З якоi труби, схованоi в його невеликих грудях лунае?! – запитав молодих спершу жениха, потiм наречену: – Чи по добрiй згодi i власнiй волi береш ти, Тарасе, дiвицю Оксану собi в супутницi життя, в дружину вiрну? – По добрiй, отче, по власнiй волi, – пiдтвердив Тараса? – Чи по добрiй згодi i власнiй волi береш ти, Оксано, собi в чоловiки козака Тараса? – По добрiй, отче, по власнiй волi, – пiдтвердила наречена. – Ну й добре, ну й будьте щасливi, – з радощiв Омелько аж руки потер. Вважалося, що саме в цю мить з неба таемно сходить на молодих Божа благодать, яка й освячуе iхнiй шлюб. Затим Омелько Пугач (пiп!.. Істиний пiп!..) пiднiс молодим срiбний келишок з червоним вином, що було змiшане з водою i молодi по черзi надпили з нього й Омелько, благословляючи, взяв iхнi руки, з'еднав iх у своiх руках, кажучи (певно не вiд ритуалу, а ввернув вiд себе): – Десять пiсень у ведмедя (весiльчани затихли: чого це вiн згадуе якогось ведмедя?) i всi вони про мед. То хай же у вас, молодята, вашi десять пiсень теж будуть про одне i те ж: про любов! Весiльчани схвально зашумiли: ловко ввернув пiп-розстрига, ловко! Тримаючи молодих за з'еднанi руки, Омелько тричi обвiв iх навколо столика, на якому стояла iкона Божоi Матерi, кажучи: – Як коло ви щойно зробили нерозривне, то хай i життя ваше буде таким же нерозривним, i великим кругом на чорнiй землi в бiлому свiтi пiд сонцем нашим ясним i благодатним, осяяне Божою прихильнiстю i любов'ю батькiвською нашого Господа! – Ловко, ловко ввернув розстрига, – перешiптувалися мiж собою слобожани-весiльчани. – І де Савка роздобув такого попа? А «розстрига» тим часом вже спiвав молодим (i голос у нього гарний, милозвучний) «Многолiття», а скiнчивши спiв, благословив на столi яства й питiя та запросив гостей дорогих здiйняти чашi своi во славу молодих, за iхню любов i довге подружне життя. А вже за якоюсь там чаркою, як за столами було шумно i гамiрно, раптом звелася Соломiя (Савка тiпнувшись, здивовано й насторожено скинув на лоба чорнi брови своi й навiть нахмурився – що ще затiвае язиката й метка його жiночка?) – Люди добрi й хорошi, – почала Соломiя, звертаючись до весiльчан. – Звиняйте, що не все у нас на весiллi виходить так, як мае бути. – А ось i так у вас, так! – загули весiльчани. – Не гнiви Бога, Соломiе, усе на вашому весiллi так, як у людей мае бути. – А я кажу: так i трiшечки й не так, – гнула свое жiнка (Савка вже совався на лавi й намагався шпигнути жiнку пiд столом у стегно). – Не штрикай мене, чоловiченьку, в тi мiсця мого тiла, якi ти любиш пестити, – з усмiшкою, що й геть обеззброiла чоловiка, одказала Соломiя. – Кажу, трiшечки не так, бо за звичаем батькiв наших та дiдiв треба було нам на весiллячко наше наварити медовухи – чи не так кажу? І медком пригостити молодих. Солоденьким медком. А потiм iм щодень пiдносити по чарцi солоденького медку аж цiлий мiсяць. Щоби од того меду у них перший мiсяць життя iхнього був медовим – чи не так кажу? Щоб солодко-солодко iм було. – А це вже молодi, а вони у нас бойовi, хай самi подбають, аби iм солодко було, – пiдморгнув Омелько. – Хай такечки любляться та милуються, то й буде iм мед та медовий мiсяць! – Воно й такечки, – погодилася з ним Соломiя, – але було б ще лучче, аби ми таки медку наварили. Та не встигли. Коли варити, як у нас i дня зайвого не виявилось. То я тiльки й устигла оце, – в руках Соломii невiдь звiдки взявся пучечок квiтiв з дрiбними волосистими суцвiттями i такими ж колосками, – нарвати у степу медовоi трави – так у нас, на Вкраiнi нашiй зветься сiе зiлля. Його вручаю молодим – щоби запахущим та солодким був у них мiсяць медовий. Засушiть цi квiти, i хай вони будуть за сволоком у вашiй хатi, яку ви ще збудуете, нагадувати вам про весiлля ваше, про те, що мае у вас бути гiрка солоднеча. Мед i солодкий, i водночас гiркий – як i життя наше. Будуть у ньому й солодощi, буде в ньому й гiркота – все у волi Божiй. Пам'ятайте, що без гiркоти люди не живуть, а з гiркотою i солодке до вас прийде. Савка, вже не криючись, закохано дивився на Соломiю – так ось яка вона, виявляеться, у нього. Прямо бiсова баба, зух-молодиця. Усiм носа втерла i сказонула вiд душi й добре. Еге, тiльки в нього така жiночка файна, тiльки йому дiсталася… І вiд почуттiв, що нахлинули на нього, Савка простягнув руку i пiд столом легенько вщипнув Соломiю за круте стегно та ще за одне делiкатне мiсце – так вiн виявляв свою любов, i Соломiя це розумiючи, не образилась, а тiльки посмiхнулася йому – теж з любов'ю… Уже зiйшло сонце – спершу червоне, без променiв i тепла, а потiм воно хутко зробилося золотистим i, дихнувши теплом, почало осявати землю, а весiлля на хуторi в осавула Савки Пишногубого, на якому гуляла вся Слобода Кальмiуська, усе ще чаркувало, танцювало й спiвало, вiншуючи молодих, яким сам пан кошовий отаман, сам Дiд – про те неодноразово говорилося за столом – видав – нечуваний до того випадок! – ордер на любов, чим дуже пишався осавул, раз по раз не стомлюючись нагадувати гостям дорогим, що його дочку, незрiвнянну Оксану, благословив на любов сам отаман Вiйська Запорозького. А втiм, гуляли до нового сонця лише найвитривалiшi весiльчани, а тi, хто не належав до таких чи поспiшив перебрати зiлля огненного, яке щедро лилося за столами у хатi й у дворi – кому не вистачило мiсця пiд дахом, – так ось такi вже хропiли – хто де впав – у хатi й у дворi, i навiть на вулицi – зiбрався такий весiльчанин пiд ранок iти додому, та далi як за хвiртку й не здолав шлях. Через них переступали витривалiшi й робили свое – танцювали-спiвали, пили-гуляли на втiху собi та молодим свайбували на довгi лiта щаснi. Коли вже сонце iз червоного зробилось золотистим i по-денному гарячим, Омелько Пугач вийшов з молодим у двiр подимiти люльками та чомусь i забарилися. Спохопившись, де ж молодий, чого це його довго не видно, Оксана у весiльному вiнку (ii ще чекав ритуал знiмання вiнка й одягання на голову очiпка з намiткою, адже вона вже вiднинi i до вiку замiжня жiнка) i собi вийшла у двiр, але нi Тараса, нi донця там не було. Нi серед тих, хто ще сяк-так сновигаючи, тримався на ногах, нi серед тих, хто по-богатирському хропiв посеред двору. Виглянувши за хвiртку частоколу, Оксана побачила iх на недалекому звiдти березi Кальмiусу, куди полого збiгала вулиця i подалася до них – незважаючи на нiч, проведену за столом i в центрi уваги, не пiшла й не побiгла, а наче на крилах полетiла – легко i радiсно. Тарас сидiв на човнi, що ткнувся носом у прибережний пiсок, а донець, стоячи по колiна в рiчцi, дивився у воду як у люстерко i шаблюкою своею пiдправляв собi бороду, що геть розрослася на його парсунi… – Поперла, як бур'янище на забутому городi, – загледiвши Оксану, поскаржився Омелько. – Вимахала, як у старого дiда i мене вже й справдi вашi люди за попа-розстригу сприймали, а я ще ж молодий козак. Га, Оксано, молодий? Я тебе молодою величав, повеличай i ти мене хоч разочок молодим, га? Га? – Молодий ви, молодий, дядечку, – заспокоiла його Оксана, сiдаючи на борт човна бiля Тараса, тепер уже чоловiка свого. Омелько вправно орудував лезом шаблi й у воду летiли шматки його бороди. – Як ти, кохана жiночка моя, – пригорнув Тарас молоду свою дружину. – Менi все ще не вiриться, що ти моя. Уже – моя! – крикнув вiн так, що Омелько здригнувшись, ледь було не вiдчикрижив собi шмат щоки з бородою, а тому тiльки сердито сплюнув. – Але, дядьку i батьку мiй весiльний, я все ще не можу отямитись вiд негаданого щастя. – І я теж, – озвалася Оксана. – Щоб ви нiколи й не отямлювалися вiд щастя! – заглядаючи у воду, бурмотiв донець, вправно орудуючи шаблюкою як ножицями i справдi вже стаючи на позiр значно молодшим. – Глядiть, не перестарайтесь, дядечку Омельку, – смiялась Оксана. – Бо як повернетесь на свiй Дон, ваша жiнка й не впiзнае вас – скаже якийсь парубок прибув! – А я тому молодий, що й не жив ще, а тiлько починаю жити i надумане вершити. Упоравшись з бородою, задоволений Омелько сунув шаблю до пiхов, вибрiв з рiчки й присiв на пiску бiля молодих. – А чого це вас, дядечку Омельку, з Тарасом так довго не було iз Сiчi? Ледь дочекалася вашого повернення. – А того, що Тарас разом зi мною по запорозькiй вольницi помотався. Мав я на Сiчi з деким зустрiтися – i з козаками, iз старшинами, погутарити з чесним народом, спiльне дiло обмiзкувати. От i забарилися. А згуртував я ваших козакiв на спiльне дiло, на дiло велике, на справу, може, й навiть царську. – На яку, яку? – На царську, дочко, – без тiнi усмiшки пояснив Оксанi. – Тих, хто готовий новому царевi служити, збирав-гуртував. – Але ж у нас немае царя, – подивувалася Оксана. – Чула, що в Петербурзi цариця якась е. – Та е, щоб… Щоб iй i добра не було, нiмкенi клятiй, повii та шльондрi солдатськiй i генеральськiй! – раптом зi злiстю, що так не пасувала до гарного ранку, вигукнув донець, чим аж наполохав Оксану, бо ж мала його за доброго й лагiдного. – А цар у нас буде. Цар Петро Фе – Об’явиться. – А де ж вiн вiзьметься? – Об'явиться. – Таке чудне ви говорите, дядечку Омельку, що аж страшно стае. – Багатьом воно спершу чудним видасться – чуе мое серце. А потiм i не чудним буде. Як збагнуть, що будуть вони служити не якомусь там царевi, а свому, народному… – А хiба царi бувають нашими, себто народними? – Не були, так будуть. А чо? Хiба чорний народ не може собi царя мати? Не все ж дворянам. Урвалася коту масляна, тепер наше времня настае. От ви, запорожцi, самi собi кошового вибираете, а чого ми собi царя не можемо виговорите, га? – Дак то ж кошовий, – невпевнено протягнула Оксана, – а то… цар. Ой, чудне ви говорите, дядечку Омельку, чудне i страшне. – А в мене, як у того ведмедя, що я його за вашим весiльним столом згадав. У нього десять пiсень i всi про мед, а в мене сто пiсень i всi про народну неволю, про долю нашу крiпацьку, горьовану. А хто як не свiй цар, наш народний, нам ii покращить? За нашою допомогою, ясна рiч. І-iть, що я вам, молодята, скажу, – розiйшовся донець, i очi його заблищали, i в них спалахували якiсь iскорки ще далекоi грози, яка вже ось-ось прийде й сюди. – Не всi царi поганi, не всi злii та лихii. Трапляються серед них такi, що за простий народ – не дивуйтеся! – горою стоять. Тiко iм дворяни проклятi палицi в колеса встромляють, добрих царiв зi свiту бiлого зживають – ось чому ми iх i не знаемо. Дворяни залишають тiко царiв до народу недобрих, а ми думаемо, що всi царi такi лихii. А то ж тiко перебранi, бо добрих зi свiту бiлого зживають дворяни. Як от Петра III… Чулись про такого монарха руського, законного? Аби вiн бува не дав волi чорному народовi, жiнка його, Катька-нiмкеня, шльондра солдатська та генеральська, разом iз дворянами та любасиками, возлюблениками своiми, у Петербурзi мужа вбила, а сама на престол вилiзла – царювати i нами правити, та нас прямцем у могилу заганяти… І-iть, ще бiльшi права, перелюбка, дворянам пороздавала. Та своiм милоданам. Навiть указ видала «Про вольностi дворянськi». Не народнi, а дворянськi. Щоби дворяни народ ще бiльше той… до нiгтя! Щоби гнобили, значить, кровососи нас! Вони й гноблять. А чого б i нi? Права теперя мають, якi нам i не снилися. От вiд чого у нас такi бiди превеликi, такi ярма та кайдани тяжкii. А повернемо Петра III на престол… Нi, нi, не загинув вiн. Насправдi, – повiдаю вам найбiльшу тайну – його величнiсть пiд час двiрцевого перевороту спасся. Чудесним робом. І з Петербурха мерщiй ходу! Звiдтодi десять лiт минуло i де Петро за цей час тiко не побував, ховаючись вiд дворян та вiд Катьки, змiюки, яку на своiх грудях пригрiв! І в Киевi був, i в Польщi, i в Єгиптi теж був, i в Римi, i в Царгородi! І навiть на Тереку та на Дону! А в Царицинi довелося збiглому i в хурдизi посидiти. Але Господь допомiг йому вирватись. Десять лiт скитався наш цар-государ, аби дiзнатися як живе простий народ, а це вже, слава тобi Господи, об'явився. Побачив страждання народу, то й вирiшив об'явитися на три роки ранiше положеного строку. Щоби всiх пiдневiльних за собою повести. І на Дону та в Росii буде тодi воля, i на Запорожжi та в Малоросii… Коли з'явиться наш, народний цар-государ? Кажу – ось-ось… І об'явиться вiн пiд iм'ям простого донського козака… Пiд яким? Поки що сiе тайна е. Але скоро, дуже скоро вона стане всiм вiдома… Так що кажу вам: братчики любi, годi нам терпiти, пора вже коней сiдлати, шаблi попередньо поголивши, мушкети готувати, порохом та свинцем запасатися й пiдемо разом з його величнiстю Петром III, царем нашим народним – за волю i кращу долю боротися!.. – Ой, страшнюще ж ви говорите, дядечку Омельку, таке, що й слухати лячно, – зiзналась Оксана, присовуючись ближче до Тараса i далi вiд донця. – Таке, що й не второпаеш що й до чого… – Як почнемо – всi второпають. Вiд Дону до Петербурха всi второпають, але декому тодi вже пiзно буде. Кiнчаеться iхне времня! – Я вас, дядечку, таки й справдi почала боятися. Інодi думаю, хто ж ви насправдi? За кого ви себе видаете? Чи – намiрились видавати – як краще не знаю сказати. Інодi менi здаеться, що ви й не донський козак насправдi. Омелько довго мовчав, попихкуючи люлькою та за звичкою пальцем порпаючись у своiй бородi, а тодi, пiдхопившись, сiв. – А насправдi я – донський козак, дочко. Принаймнi був ним. Ну, ще весiльний батько твого нареченого, а тепер уже чоловiка. А ще – хорунжий Вiйська Донського. Як не як, а офiцерський чин маю. І ще один маю чин, але про нього… про нього потiм. Усi почують i ви почуете – Расея-матушка ще про мене заговорить. І прокляне. Одна Расея-матушка, а друга, друга… може коли й згадае, що був, мовляв, такий разудалий донський козак, родом малоросiянин, iз украiнських черкасов. Та – годi про це. Усьому свiй час. Прийде й наш час, коли й про нас пiвнi на святiй Русi запiють. А тепер, молодята, ходiмо на ваше весiлля: гулять – так гулять, день ще тiльки починаеться. Але на весiллi Омельковi Пугачу бiльше не вдалося побувати. Тiльки вiн те сказав, як по той бiк рiчки, на завжди пустельному й безлюдному донському боцi негадано з'явилися два вершники з сумками, притороченими до сiдел. Вони спинилися на кручi напроти Слободи й один з них гучно крикнув: – Агов, сусiди?!. Агов, черкаси!.. Приймiть донцiв у гостi. – О!.. Кажись дiдько землякiв принiс, – буркнув Омелько i швидко присiв бiля човна, стараючись, аби його не видно було з-за борту. – У нас кажуть: незваний гiсть… – почав було Тарас, але на тiм боцi його не дослухали. –І в нас кажуть: гiрше татарина. Тiко ми по делу. От нашого атамана к вашему полковнику. Говорят, у вас скрывается наш перебежчик, беглый хурунжий и вор… – Нiякого збiглого хорунжого у нас немае i не було. – Об этом мы и потолкуем с вашим полковником. Гони лодку, хлопец, будя языком болтать, а там мы сами разберемся, кто у вас… – Доведеться тобi, Тарасе, пливсти за ними на той берег, – з-за човна тихо озвався донець. – Бо iнакше вiд них не вiдчепишся. І хто ж це, яка бiсова личина застерегла, що я тута? Чи не Вихрест бува? Щез вiн, як крiзь землю провалився. Мiг i махнути на той берег, а першi пости донцiв звiдсiль недалеко. От i застерiг iх… Але так чи iнак, гадать нема коли. Пливи до них, хлопче, на той берег, а я – за тобою крадькома та спiдтишка. Пора вже й менi на Дон повертатися, а вони хай мене шукають тута, у вас. – Але ж вас там схоплять, батьку мiй весiльний. – Вовка боятись – у лiс не ходить. Якщо тi двое що й схоплять, то хiба що облизня. А як далi буде, то, як слiпий казав: побачимо, хто кого. Може, я iх, може, вони мене, а тiко нiчиеi в моiй грi не буде. Сiдай на весла, а я за човном непомiтно попливу, виставивши з води хiба що носа… А ти, молодая, чи вже молодуха, – до Оксани, – покедова зоставайся щаслива. Любовi тобi й чоловiку твоему та миру. Та хоч iнодi згадуйте дядька Омелька. Дасть Бог ще зустрiнемось. Ви ще почуете про донського козака Омелька Пугача. На Запорожжi я все, що задумав, зробив, з ким треба було зустрiтись – зустрiвся, пора й на Дон повертатися та за дiло велике братися. Або пан, або пропав, а двiчi, кажуть, не вмирати. А раз усе одно доведеться – хоч праведник ти, хоч грiшник. То краще життя не за так оддам, а продам. Та подорожче. Бiльше всього я на Дону не довго забарюся, подамся на рiчку Яiк до тамтешнього козацтва. Зело кепсько iм там живеться, гноблять iх нещадно. Не кажучи вже за башкирiв та калмикiв. Чи й руських селян. Розпалю пожежу! Ой, розпалю! – А наше весiлля ще й не закiнчилося, – зiтхнула Оксана. – Догуляемо iншим разом – як волю здобудемо. А покедова – прощайте та лихом не поминайте Пугача-малоросiянця, котрий з Дону-батюшки. Оксана ще й справдi i почуе, i наслухаеться про дядька Омелька, але те станеться пiзнiше, через рiк… А тодi вона з тривогою в серцi, що чомусь сполошено в грудях колотилося, ходила берегом сюди-туди, в неспокоi дивлячись, як Тарас веслуе човном на той берег, а донець позаду пливе у тiнi корми. Вiн плив, не виймаючи з води рук, тiльки голова над водою, власне борода й нiс стирчали. Спершу вона бачила голову, а далi, як збiльшувалась вiдстань мiж берегом i човном, голова зникла. Коли вже човен доходив до того берега, донець пiрнув, пiд водою проплив до прибережних зарослiв куги та рогозу, й затаiвся там. Бачила, як човен ткнувся носом у пiсок, один з прибулих, певно старший, ускочив у човен, щось сказав, i Тарас повернув назад до свого берега, везучи в човнi незваного гостя – вiн непорушно бовванiв посеред човна. Другий прибулець, товариш його, залишився на березi й знiчев'я щось там шпурляв i шпурляв у воду. iхнi конi стояли на кручi. Та ось по якомусь часi (Тарас з прибульцем, який усе ще стояв у човнi бовваном, уже долав середину рiчки) на кручi вигулькнула знайома постать. Омелько Пугач? Що вiн задумав? Той прибулець, котрий залишався на березi, стояв спиною до кручi й отже, не бачив анi коней, анi Омелька бiля них. Оксана почала здогадуватися, що задумав iхнiй весiльний батько i за сумiсництвом пiп. Ось вiн вигулькнув мiж кiньми, прудкий, легкий, наче не йшов, а низько над землею пронiсся-пролетiв, поляскав рукою гнiдих по шиях, певно, заспокоюючи iх, мить – i опинився в сiдлi одного з них. Наче там зроду-вiку й був. Козак! Істиний козак, для якого кiнь i друг, i брат, i товариш, i батько рiдний. Сидячи в сiдлi одного коня, другого прихопив за повiд, бо коли вiн з гиком та свистом – як на Дону кажуть, «с удалью» – помчав з кручi, аж сорочка позад нього здулася пузирем i лопотiла, наче в нього виросли крила, другий кiнь побiг поруч. Ясно, донець прихопив його, аби земляки не могли скористатися ним i кинутись у погоню. А так, доки коня найдуть – та й де вони його нашвидкуруч знайдуть на пустельному березi, – з нього й слiд прохолоне. Мить i весiльний батько зник з кручi – певно, спустився в низину. Зник, як його й не було. Козак, котрий знiчев'я шпурляв камiнцi на березi, зачувши гикання та свист, рiзко оглянувся, як уже конi, зменшуючись, зникали за кручею, заметався берегом, але доки вiн вибирався на кручу, чiпляючись перев'яззю шаблi за кущi, з коней i тупiт затих, то вiн, опинившись наверху, забiгав сюди-туди i з вiдчаю стрельнув з пiстоля в небо. А той, що був з Тарасом у човнi, теж вихопивши пiстоль, вистрелив у небо над Кальмiусом i щось закричав. Розмахуючи пiстолем в руцi, не втримався на хисткiй плоскодонцi, не зберiг рiвновагу й лантухом шубовснув за борт – аж бризки шугнули вгору! Тарас на веслах смiявся. Оксана смiялася на своему березi… Молодятам тодi було як нiколи весело, i вони як нiколи були впевненi у своiй будучинi – неодмiнно сонячнiй, незахмарено-щасливiй, адже все найгiрше – теж були певнi – для них вже залишилося позаду, а попереду, започатковане iхнiм весiллям, почнеться тiльки нове, неодмiнно нове життя на берегах благословенноi Золотоi Рiчки. Так вiрилось, вiрилось крiпко i крiпко хотiлося, аби так i було. А про те, що насправдi iх чекало попереду, якi пригоди i лихi трапунки, молоде подружжя тодi, першого дня пiсля весiлля, i не пiдозрювали. А втiм, усьому свiй час – i добру, i злу, щастю й нещастю, лиховi й приязнi, смiховi i сльозам… А поки що вони смiялися: Тарас у човнi посеред Кальмiусу, над яким уже потягнувся в пiднебессi журавлиний ключ, Оксана – на березi Золотоi Рiчки… Частина восьма Гей, пропадати козаковi та в темному лугу… Загалом – i про це треба ще раз нагадати – 1772 рiк був найщасливiшим роком у життi осавуловоi доньки Оксани Пишногубiвни, яка звiдтодi, як i годиться, стала носити чоловiкове прiзвище Кожум'яка. – Тепер ти дружина козака, а тому – козачка, – сказав iй батько, i пишаючись, що в нього донька – дружина козака. Батько пiсля «Ордера на любов» кошового Калниша («Сам Дiд, сам Дiд видав, а вiйськовий суддя на ордерi срiбну свою печатку влiпив!»), нарештi змiнивши гнiв на милiсть, визнав зятя ледь чи не за кращого серед усiх зятiв. Ба, навiть, пишався ним, як рiдним сином, усiм при нагодi й без неi хвастав, що тiльки його дочцi на всiм Запорожжi пан кошовий отаман Вiйська Запорозького низового видав «таку бомагу», яку до того нiкому на любов не видавав, тож кращого зятя як у нього годi й шукати, бо кращого i немае, i бути не може. (Що, що, а похвастати пан осавул i вмiв i любив!) Зi своею ключницею, котра вже давно стала господинею його хутора, Савка нарештi таки узаконив як i належить шлюб, i Соломiя стала i де-юре господинею хутора в Кальмiуськiй Слободi на схiдному пограниччi сiчових вольностей i так непомiтно взяла у своi руки i самого осавула, i все господарство, що до бiса гоноровитий та амбiтний Савка незчувся, як i опинився пiд жiнчиним каблуком. І частенько, бувало, звiдтодi казав: «Ми з Соломiею…» або: «Моя Соломiя як скаже – так наче зав'яже! Сам кошовий тодi не попре проти неi, вражоi баби!» Челядь, яка зверталася до нього з чимось по господарству, тепер тiльки й чула: «Ідiть до панi Соломii, як вража баба (це в його устах звучало як найвища похвала), звелить – такечки, значить, i буде. А моя справа – козакування!..» Хоча Соломiя («вража баба») нi-нi, та й у саме його козакування втручалася й iнодi навiть гасала – чи не вiд повноти щастя? – конем до бекету (з якихось там пiр вража баба почала полюбляти гасати конем!) i серед бекетових козакiв наводила лад. «Істино вража баба, – дивувався осавул. – Та з такою i сам дiдько не зладить». І ще бувало, казав, пiдкручуючи своi чорнющi вуса: – Вона, Соломiя моя, така. Де не сiй ii, а вона й там вродить, – це вiн казав бекетовим козакам, якi iнодi скаржилися, що осавулова втручаеться в козацькi справи (Соломiя, нiде правди дiти, ганила iх, що на бекетi в них не завжди чисто, а здебiльшого просто безлад). – Кажу ж вам, менi ще й поталанило. Іншим така вража баба i за великi грошi не дiстанеться, а менi дiсталася за так! А що тикае вас пиками, звиняйте, в смiття, так вона й права. На бекетi повинно бути так же чисто й ошатно, як у Соломii у дворi. Учiться в моеi жiночки, i вам тодi цiни не буде. Нарештi життя на хуторi осавула почало налагоджуватися i входити у звичайну колiю. Тарас Кожум'яка нiс службу козаком-сторожовиком при Кальмiуськiм бекетi (Соломiя того й почала туди внаджуватися, аби «глянути одним оком, як служить зять»), де й пропадав днями. Інодi й ночами. Ногайцi наче забули про Кальмiуську паланку, яку в минулi роки шарпали немилосердно, тож осiнь i зима 1772 року i весна наступного були спокiйними. Казали, що кочовики колошматили Самарську паланку, спрямовуючи туди своi набiги, але все ж доводилося дивитися в оба i вуха тримати на макiвцi, час од часу вирушаючи на помiч сусiдам, якщо тим дозоляли ногайцi. Оксана допомагала Соломii по господарству i коли з'являвся Тарас, радощам не було меж. Батько обiцяв наступноi весни видiлити iм грунт пiд власне господарство, дати коней та худобу (як придане за дочкою) та, збудувавши iм хату, вiдселити iх на самостiйне кипiло. Правда Оксана губилася, не знаючи як iй тепер називати Соломiю – тiтонькою, як ранiше, мовби незручно було, а матiр'ю чомусь язик ще не повертався. Поки що вiдносини iхнi пiдтримувалися на рiвнi подружок – старшоi i молодшоi, хоч Соломiя нi-нi та й звала ii дочкою, а втiм, в Украiнi старша жiнка, як вiдносини добрi, завжди може назвати молодшу дочкою, або й дитиною. Оксана розквiтла, погарнiла i тихо сяяла, радуючись свому негаданому щастю. Навiть вагiтнiсть звiдтодi йшла iй тiльки на користь. На початку лiта наступного року вона народить хлопчика, якого на сiмейнiй радi назвуть Омельком – на честь донця Омелька Пугача, який визволив iх з ногайського полону, а на весiллi був за батька молодому. Все складалося добре, але щастя нiколи не бувае довгим, як i спокiй в душi. Батько видiлив iм по веснi грунт i заходився стягувати матерiали для будiвництва хати, як тут i зчинилося… З початком лiта 1773 року все змiнилося в гiрший бiк i звiдтодi спокiй та удача нiби почали обминати Кальмiуську паланку, Слободу та ii насельникiв. У липнi на пiвденнi краi паланки напали ногайцi i iх ледве вiдбили, а в серпнi почалось щось несусвiтне творитися по той бiк Кальмiусу, в землях Вiйська Донського, чиi козаки буцiмто – доходили й такi чутки, що iм спершу не хотiлося й вiрити, – повстали проти влади – за волю i кращу долю. Савка Пишногубий спершу не йняв вiри тим чуткам, а тодi, як вони пiдтвердилися, почав обурюватися: – Та звiдки та голитьба, сiрома й голота окаянна, хоч знае, яка вона – краща доля i краща воля? – питався невiдомо кого i невiдомо кому доказував свою правоту – як вiн ii сам розумiв. – Панами всi не постають, хоч як не пнися, як не бунтуй, як не галасуй, усе дно комусь же доведеться й сiромою бути. Бо як же без неi, без чернi, га? Де це бачено, де це чувано, щоб самi лише пани були? Та й над ким же вони тодi панами будуть? Над iншими панами? Нi, такого у свiтi ще не було й нiколи не буде – хоч i гопки скач! Так уже вiд Бога повелося, що е пани й пiдпанки, голота i бидло, е старшини й простi козаки, як i простi люди, е превосходительства i бидло – як же iнакше? А якщо бидло захопить владу, то завтра воно постае панами i почне iнших гнобити, пiдминаючи пiд себе, вивершуючись над ними. І тодi однi пани змiнять iнших, а бидло як було, так i буде. Не нами це заведено, не нам його й руйнувати. Так до нас було за батькiв наших i дiдiв, так при нас е, так i пiсля нас буде. Та й царi з панiв завжди будуть, а з сiроми царi щось не виходять. Із грязi та в князi можна потрапити, але такi князi гiршi старих князiв. Із сiроми бувають тiльки харамижники та ватаги, якi бунтуються, бунтуються, покiль i не загойдаються пiд шибеницями. А захоплять владу, так iншi пiд тими шибеницями загойдаються – святе мiсце порожнiм нiколи не бувае. Але сусiднi козаки гадали по той бiк Кальмiусу певно iнакше, коли забагли кращоi долi та волi, як i життя панського. Не вони першi, не вони останнi. До них обпiкалися й вони обпечуться… Виходило мовби ж i так. Проте дехто з козакiв чи не знав цього, чи вiрив, що iм удасться те, що нiкому до них не вдавалося – навiть Стеньцi Разiну, на що вже башковитий був народний вождь. А чим закiнчив? Отаманом вiн був справжнiм, а захотiлося ще бiльшоi влади – повiв голоту з козаками на Волгу та Яiк i, кажуть, аж у Персiю водив своiх зiрвиголiв, а своiми ж був виданий i, врештi-решт, таки потрапив у Москву, яку до того погрожував узяти, але опинився на пласi. Був вiн мiцний дужак, моцар iз моцарiв, наче iз залiза вилитий, вiдважний, жорстокий i хитрий. Тож йому, жорстокому, i кару влаштували жорстоку, але вiн не зронив i слiвця, не застогнав, i навiть не поморщився. Лише братовi свому легкодухому, який тримався при стратi не на належному для козака рiвнi, крикнув: – Годi соплi розпускати, брате, ти ж не баба! Погуляли ми з тобою уволю, вiдвели душi, тепер доведеться й потерпiти трошки. Спочатку йому, покладеному на дошки лобного мiсця, вiдрубали праву руку вище лiктя, потiм лiву ногу нижче колiна. Вiн навiть крiзь стисненi зуби не застогнав, не ворухнувся – не людина, а камiнь! Уже було подумали, що вiн мертвий, та коли брат його Флор забаг просити в царя помилування, раптом грiзно крикнув: – Мовчи, собако!!! За переказами народними, Стенька Разiн, готуючись до смертi, прохав, аби його поховали на перехрестi трьох дорiг, що ведуть до Москви, Астраханi та Киева… А ще ранiше Разiна з царем затiяв вiйну iнший народний ватаг Іван Болотников. Цар пообiцяв йому свою милiсть i вiн, з'явившись до царя при зброi, здався на милiсть. Зброю поклав перед царем Шуйським, бив йому чолом до землi i поклявся служити царевi до гробу, якщо той його помилуе… Цар не помилував: Болотникову спершу викололи очi, а потiм його утопили… І ось у козакiв з рiчки Яiк з'явився новий вождь i герой, якийсь козак Пугачов i пообiцяв усiм волю i кращу долю. Як до того обiцяли ще ранiше кращу долю та волю Іван Болотников та Стенька Разiн. Звали того Пугачова Омеляном. – Господи Боже, – чомусь жахалась Оксана, притискуючи до себе сина свого, маленького Омелечка, наче йому щось почало загрожувати: – І чого це донського поводиря-отамана так звати, як мого синочка? Однi називали предводителя повстання на Яiку з повагою – Омеляном, iншi – чи не зневажливо – Ємелькою. Щось знакомите вчувалося Оксанi в iменi та прiзвищi того ватага Пугачова, який пiдняв бунт на рiчцi Яiк, але вона спершу й подумати не могла, що добрий дядечко Омелько Пугач, якого вони з Тарасом рятували, як вiн пораненим потопав у Кальмiусi у сiмдесят другому роцi i був весiльним батьком Тараса, i бунтiвник та проводир донських i яiцьких козакiв, проти якого петербурзька цариця кинула своi вiйська Ємельян Пугачов з Яiка чи Дону – це одна i та ж особа. Вiрила тому i… не вiрила. Надто добрим був дядечко Омелько Пугач аби стати грiзним Ємельяном Пугачовим, якого злякалася, казали, навiть сама цариця… Восени сiмдесят третього в Кальмiуськiй Слободi зачали з'являтися загони сiчовикiв i посполитих, вони прибували кiнно i пiшо з невеликими обозами й самi себе називали охотниками. Бо ж зiбралися по своiй охотi та добрiй волi й направлялися буцiмто на Дон i далi до «самого» Пугача – пiдсобляти йому в боротьбi за кращу долю i та волю – таке придумали. Як нiби вона десь е. Чи може бути – краща доля та воля для чорного люду? Але тiльки на Украiну дiйшли вiстi (а такi вiстi доходять швидко, бо крилатими вони стають), що якийсь Пугачов, донський козак зiбрав велике вiйсько козацьке й народне та жалуе всiх «вольностию и свободою и вечно козаками бути», селяни й козаки Украiни почали гуртувати загони, громили помiщицькi маетки i закликали всiх iти до Пугача: «Допоможимо Ємельцi здобути волю, вона й до нас тодi швидше прийде». Запорожцi, селяни й мiщани збиралися в кiннi загони без обозiв, роблячи великi переходи поспiшали в пониззя Волги, де поблизу Дмитрiевська (пiсля 1780 року Камишин) до Пугачова приедналися 600 чоловiк «малороссийских казаков конных». Запорозький козак Дударенко, пiзнiше обвинувачений владою в пiдбурюваннi селян проти помiщикiв та в намовi iх iти до Пугача, свiдчитиме, що пiсля поразки повстання «немало де брата нашего запорожца за то российское начальство на кобылу[6 - Лава, на якiй карали засуджених, попередньо прив'язавши iх за голову, руки й ноги.] клало». Часто козаки нападали на загони урядових вiйськ, якi йшли з турецькоi вiйни придушувати повстанцiв Пугачева. Потерпiвши поразку бiля Чорного Яру восени 1774 року, Пугачов чи не останню надiю покладав на запорожцiв: «Я де думаю идти вниз по Волге, и собрав на ватагах хлеба, пробраться морем к запорожским казакам». Не судилося, хоч його полковники Ємельянов i Стодола в сiчнi сiмдесят четвертого i приiздили на Сiч за збройною допомогою. Та й багато повстанцiв, ховаючись вiд царських вiйськ, пробиралися на Сiч у пошуках рятунку. Але ще вiрили в перемогу повстанцiв i в Слободу прибували все новi й новi загони i просто групки, пiсля далекоi дороги ставали на березi Кальмiусу табором на день-другий, очiкуючи тих, хто вiдстав, пiдгодовували коней i самi, подiстававши ложки, купно всiдалися коло казанiв з пшоняним кулешем, що його пiд зоряним небом бiля багать засмачували салом, i спали, де хто простелив чумарчину, пiдiклавши пiд голову часто власний кулак… А другоднi бродом – вище Слободи за Лисим яром, де через рiчку тягайся пiщанi мiлини й на кiнець лiта з'являвся брiд – перебиралися на донський берег i зникали в чужiй сторонi. Багато хто – назавжди. Прощаючись, хвацько казали, що iдуть на Дон, а звiдти на Яiк-рiчку пособляти свому царевi виборювати кращу долю та волю – як нiби вона, голота неприкаяна, знала, що таке краща доля, адже ii нiколи не мала… Коли Савка слухав тi, як вiн казав, теревенi, то тiльки головою хитав: – Хай спробують ще й цi. Коли набридло жити, хай у землi полежать. Тiко чого туди спiшити, квапитись, як там все одно всi будемо, як кожному надiйде черга. А поки живеш – про життя думай, обживайся краще, а на плаху завжди можна встигнути. Думають, вони бiльшi вумники за тих, якi ранiше них починали, а скiнчили чим? Поклали голови своi молодецькi на плахи! Руки-ноги iм спершу вiдрубували, а вже потiм i голови сiкли i все верталося на круги своя. Бо ж недарма сказано у Святому Письмi: не суди, то й не судимий будеш. Берешся за шаблюку, отримуй шаблюкою по власнiй шиi, бо шаблю крiм тебе вмiють тримати й iншi. Як у свiтi подiлено на бiдних та багатих, на старшину й голоту, такечки й буде, покiль сонце в цьому свiтi сяе. А вони… Райськоi жизнi похотiли. А що буде, як у всiх райське життя настане? Що буде, як пекло зникне, га? Як же дiзнаються тодi про рай, з чим його порiвняють, як пекла не буде? Нi, раз уже без пекла не можна бути, то й раю без пекла теж не буде. Ось тiльки нам завжди чомусь бiльше раю хочеться, а хiба ж його всiм настачиш… То зненацька виявляв нечувану для нього щедрiсть i заходжувався роздавати охочим поборотися за кращу долю та волю сало i торби пшона для кулешiв, у слобожанських рибалок у такi днi купував в'язки сушеноi риби i роздавав ii охотникам, якi збиралися переправлятися через Кальмiус на той берег. А декому так навiть i коней давав, що й зовсiм було дивиною. – А чого, хай iдуть. А раптом на моiх кониках виборють кращу долю i волю, га? За молодостi i я колись був таким, на пiдйом легким. Тiко що, так i хапався за шаблю та бiг, де куча… Теж вродi як за правду боровся, за волю i кращу долю. Але – вiдбiгав свое. Хай вони тепер побiгають, а менi ниньки й осавулом непогано. А там, дасть Бог, i до кошовоi старшини дослужуся. А чого? Не святi горшки лiплять, казав мiй дiд. Та й сам я не з лопуцька. І так, бувало, розщедрювався, що навiть Соломiя його не впiзнавала та стримувала. Не впiзнавала в такi днi свого батька й Оксана, а вiн замрiяно казав: – Ех!.. Коли б я був молодшим. Лiт так на двадцять, iй-богу, теж поперся б на Дон. А так… Пiзно вже. Та й життя мене пом'яло, крила моi пiдрiзало. Чи, може, й поумнiв нарештi, га? Тепер я наче та риба, яка шукае де глибше… Аж тут на запорозьке прикордоння такi чутки почали доходити, що спершу iм нiхто й вiри не йняв. Та й не могло такого бути – хiба що увi снi таке може пришитися. Почали пасталакати, що насправдi дядько Омелько Пугач – чи по-iхньому Ємельян Пугачов, – насправдi нiякий не донський козак, а – страшно й сказати – цар Петро Федорович! Не бiльше не менше! Його буцiмто хотiла колись вбити рiдна жiнка i царську владу в нього вiдiбрати, але вiн, хоч i втратив владу, сам чудом-дивом спасся, довго свiтами блукав – пiд прибраним iм'ям донського козака Ємельяна Пугачова (вiн же Омелько Пугач), а це об'явився, вiдкрився i на Поволжi збирае народне вiйсько – з козакiв, селян, мiщан, з iнородцiв, башкирiв та калмикiв, i збираеться вести iх на Москву й Петербург, аби невiрну жiнку покарати, законну владу собi повернути i дати народу волю, адже пiд час блукання надивився, що з народом пани творять… Ось до нього, на рiчку Яiк, де вiн отаборився, i заквапилися запорожцi, козаки, селяни та мiщани з Лiвобережноi та Правобережноi Украiни й Слобожанщини. І буцiмто iх збирае i в загони гуртуе якийсь осавул Василь Журба-Злий, уже в чинi наказного полковника. (Чому вiн Злий? А Бог його знае – життя таке, що нi вiд чого бути добрим!) Згодом, правда, виявилось, що нiякий вiн не Злий, що то iхнiй знайомий осавул Василь Журба, побратим Омелька Пугача по вiйнi з турками, який його до кошового Калнишевського возив… Про вовка промовка, а тут i вовк на порiг. Тiльки погомонiли про Василя Журбу, аж i сам вiн заявився в Слободi, прямуючи на той берег Кальмiусу. Оксана його й упiзнала: так, це вiн, той, хто зустрiчав iх бiля редутiв Самарського ретраншементу, як вони тiкали з ногайського полону i потiм возив Тараса й Омелька до пана кошового отамана, коли той Тарасовi ордер на любов видав, а донця Пугача велiв зело пильно шукати на Запорожжi, але не знаходити… З появою в Кальмiуськiй Слободi Василя Журби й урвалося тихе щастя Оксани, що до того здавалося таким надiйним i таким мiцним. Це вiн, невгамовний осавул Василь Журба, побратим Омелька Пугача, переманив до себе Тараса, забравши в неi чоловiка, едину ii любов i опору в цьому свiтi, а в маленького Омелечка батька рiдного… Як глянула на Тараса, коли вiн зустрiвши осавула Журбу, на радощах з ним обiймався та тричi навхрест за звичаем чоломкався, називаючи його «паном-братом» (Журба, чоломкаючись, так теж величав Тараса «паном-братом»), так наче щось у душi в неi обiрвалося i серце холодком тривоги пройнялося – ой, не бачити, мабуть, iй уже завтра чоловiка коханого, ой зманить Журба ii Тараса в небеса, як старий журавель молодого журавля… І до того Тарас наче аж iз заздрiстю поглядав на козакiв, якi переправлялися через Кальмiус на донський берег i наче поривався за ними, та щось його ще стримувало. А як побачив Журбу, як кинувся до нього, побратима свого старшого, розпитуючи куди вiн з козаками зiбрався, то й вiдчула: не втримае вона Тараса бiля себе. Урвалося ii щастя. А вiдчувши те, запечалилась, наче зiв'яла, щось обiрвалося в грудях i ясне сонце в душi за хмари чорнi грозовi зайшло… Пригортаючи до себе Омелечка, що наче щось вiдчувши, теж принишк, зажурено сама до себе спiвала: А ще сонце не заходило, А зробилась темнота. А зробилась темнота… А нещаслива та дiвчина, Котра любить козака. Котра любить козака… – Ма-амо, чому… не… нещаслива? – доскiпувався син, i вона вiдповiдала синовi словами пiснi, що в тi днi бринiла й бринiла в ii душi: А козак iде в чисте поле — зостаюся я сама — Зостаюся я сама… Та зостаюся я сама — Нi дiвчина, нi вдова — Нi дiвчина, нi вдова… Нi дiвчина, нi вдова — Рекруточка молода… У тi днi Тараса як хто пiдмiнив («Ой, мабуть, йому наврочено», – бiдкалась Соломiя i не знала як зарадити доньцi), зробився сам не свiй, занепокоiвся, захвилювався, як птах перед вирiем, та все бiгав до Журби i його козакiв i там наче оживав… А в першу нiч, як у Слободу прибув Журба, Тарас i додому ночувати не приходив – вертiвся на березi Кальмiусу, де похiдним табором розташувався загiн осавула – чи тепер вже наказного полковника – Василя Журби. Мiж козаками, якi налаштувалися iти в далекий похiд, почувався, як мiж братами. А вранцi, примчавши додому, не погомонiвши навiть з дружиною, заходився свою шаблюку гострити (хоч вона й до того гострою була), наконечник ратища ще i ще гострив, мiряв порох, розсипаючи його по торбиночках, рахував пригорщами кулi i теж по торбиночках iх розкладав, то в коня пiдкови оглядав, то сiдло, то щось там у збруi лагодив, а дружини й сина мовби й не помiчав. Тiльки вiдмахувався од них: потiм, мовляв, потiм… А що – «потiм» – хто його вiдае. Оксана з-за слiз i свiту вже не бачила, але Тарас все одно не помiчав дружини, i коли вона пробувала з ним погомонiти, лише нетерпляче вiдмахувався: – Зараз нiколи з жiнкою теревенi правити. Таке времня настало, а ти… Чи забула, що за козака замiж виходила? Терпи, ти ж тепер козачка. А козачка мае чекати козака свого з походу… Наше ж вiд нас нiде не дiнеться. Кажу ж, зараз таке у свiтi затiваеться, а ти… Потiм, потiм поспiлкуемося… А коли потiм, як козаки Журби вже лаштуються переходити бродом Кальмiус. Спробувала погомонiти з Тарасом Соломiя, але вiн слухав ii у пiввуха i недовго, а тодi своеi заспiвав: – Потiм, потiм… Зараз таке затiваеться, таке!.. Козаки в похiд за волю лаштуються, а ви, тiточко Соломiе… Савка, бачачи сльози дочки, тiльки-но розкрив рота, аби з зятем хоч словом перекинутись, як Тарас i обiрвав його: – Сиднем-гнiздюком, як ви, пане осавуле, стали, я ставати не збираюся, тож нема нам об чiм i говорити-ба-лакати. Не багатство, не шляхетство, не старшинське звання в мене на мислi, як у вас – треба дядька Омелька виручати, адже вiн за нашу волю i за нашу кращу долю! Гуртом ii, укупi, всi разом i виборемо. – Розбiйник вiн з великоi дороги! – iз серцем кинув осавул, i вони ледь не побилися, бо Тарас нагороiжившись, став на захист донського правдоборця. Савка аж вiдскочив од зятя i руками замахав: – Тю, тю, навiжений, тю-тю бiшаленний! Якщо вже такий дурний, то iдь на Дон i поза Доном! Там вас вiйська царицi чекають, i по голiвцi за бунт не погладять. А шибениць у матушки Росii на всiх вистачить – i на своiх козакiв, i на наших пiдпомагачiв. І скiльки той Журба побув у Слободi – два днi й одну нiч, а зманив за собою Тараса. Усе кинув коханий – i Оксану, i сина та й подався з козаками Журби на той берег Кальмiусу – навiть на сльози Оксани, на благання-вмовляння не зважив. – Пропадеш у чужих краях! – кричала Оксана. – Не на весiлля ж iдеш, а на бiй смертний. – Ти права – на бiй смертний. А що загину, то… Такою буде моя доля. А вона в козака вiдомо яка: сьогоднi живий, а завтра… Завтра, що Бог дасть, а Бог справедливий, дасть те, що ти заслужив. Не плач, дружинонько, жiночко моя люба, ти ж козачка. Знала за кого замiж iшла. Поiду! Будь-що-будь, а поiду. Козаковi завжди мандрiвочка пахне. Та й мае бути в походi козак, а не триматися за жiнчину спiдницю! Тож не журися, не побивайся. Козак я, а тому й поiду з козаками. Куди вони – туди i я. Яка iх, братiв моiх, доля чекае, така i в мене буде. Або загибель, або побiда, а висиджувати на Сiчi старшинство, як то робить твiй батько, не буду. Не для того я вiд пана на Сiч тiкав i до Полтавського куреня сiчовиком записався. Поiду. Сьогоднi ж i поiду на Дон! – У чужу чужаницю? – Край, де за волю б'ються, менi не чужим буде. – Але ж з рiдноi землi iдеш, з Украiни. – Де я буду, там i Украiна зi мною буде, i цього менi досить. Дивлячись на коханого очима повними слiз, Оксана раптом тихо заспiвала: Їхав козак… Їхав козак з Украiни, Та й заiхав до дiвчини. Та й заiхав… Та й заiхав до дiвчини. Загадав iй три причини… Тарас, зазираючи iй в заплаканi очi та витираючи долонею сльози на ii щоках, i собi пiдхопив знайому пiсню: «Що ж то плаче… Що ж то росте без немае? Що ж то грае – голосмае? Що ж то плаче… Що ж то плаче – слiз не мае? Що ж то грае – голос мае? Одгадаеш… Одгадаеш – моя будеш, Не угадаеш – дурна будеш…» Щобя того невгадала: «Хiба б же я… Хiба б же я дурна була, Щоб я того не вгадала: Камiнь росте… Камiнь росте без кореня, Злото горить без полум'я, Сокiл плаче… Сокiл плаче – слiз не мае, Скрипка грае – голос мае». Вiдгадати – вiдгадала, але це його не спинило. Затявся на своему: – Чекай мене вiрно, дружинонько-козачко, чекай, як i належить дружиноньцi-козачцi чекати козака з походу!.. Вона й чекае… Батько супиться. – Оце назнав зятя! Думав надiйний, а вiн… Зiрвиголова! До тих бунтiвникiв, за якими шибениця плаче, подався? Їхнього хлiба захотiв скуштувати? За волю засвербiло поборотися – так нiби в нього вдома волi не було. Нiхто ж його тута не гнобив, вiльним козаком був, а бач… – Не iнакше, як наврочено йому, – зiтхала Соломiя. І де вiн, милий ii – хто його знае. Нi слуху, нi духу, нi привiту, нi отвiту. Як поiхав за Кальмiус з козаками Журби, так наче крiзь землю провалився… Згодом, правда, почали доходити чутки, що Тарас Кожум'яка в похiдного полковника Василя Журби чи не права рука, що вони разом з Омельком Пугачем, вiн же по-тамтешньому Пугачов, десь на Поволжi з царськими вiйськами крiпко б'ються… Вiрила тому i не вiрила. Радiла, що хоч якийсь слiд пропалого чоловiка вiдшукався, але не знала чи радiти тим чуткам, чи плакати. – Живий буде – повернеться твiй голуб, – пiдбадьорювала ii Соломiя як могла. – Не суди його зi своеi жiночоi дзвiницi. Козак вiн, а який козак погодиться сидiти в жiнки пiд боком? Козаки – вони лицарi, товариство iхне – лицарське. То й не заважай йому лицарем бути, аби його потiм совiсть не мучила, що вiд небезпеки бiля жiнки ховався. Захотiв покозакувати – хай козакуе! Повернеться ще кращим як був. Та й де вiн iншу таку, як ти знайде? Ще й сина мае. Жди його з синочком, з Омелечком маленьким, виглядай з дороги i вiн, коханий твiй, одного разу й заявиться: здрастуй, жiночко, здрастуй, синочку, скаже. А ось i я. – Але ж як тяжко милого з дороги виглядати! День тодi як вiк. – Що вдiеш, дочко, така вже наша доля жiноча – чекати. Гарно чекати, славно чекати, коли е кого… чекати! Гiрше, коли й чекати нема кого. Тодi кругом бiда, тодi справдi хоч вовком завий!.. Батько нi-нi, але ще бурчав: – Гарний Тарас, нiчого сказати! Кинув жiнку з сином, а сам… Край свiту завiявся, в чужi краi поперся невiдь чого i невiдь за чим. Так нiби йому мiсця вдома не було. Чи, може, на Дону кращу вже собi назнав? – Савко, не мели дурниць! – обурювалась Соломiя. – Пожалiй дочку, iй i без твого бурчання не мед. А Тарас такий, який е, i тут нi додати, нi вiдняти. То тобi, мiй любий чоловiченьку, життя вже крила твоi молодечi обламало, господарством обрiс, статками, у шляхту забаг вибитись, а в Тараса iнше на мислi i в душi. Та й крила в нього для лету високого ще придатнi. Та й не на старостi в похiд лаштуватися. Покiль молодий, покiль кров у ньому грае, покiль зi справедливiстю вiн не розлучився – хай воюе! За волю i кращу долю. Мо' що i вдасться iм вибороти. Не вiк же панiв носити на шиях своiх, на раменах… Швидко чи нi, а рiк i збiг – як за водою Кальмiусу поплив. Осiнь змiнилася зимою, зима весною, весна лiтом, знову надiйшла осiнь. Маленькому Омелечку виповнилося пiвтора рочки, вже прудко бiгав, тiльки холошами штаненят лопотiв. Та все лепече: мамо, тату… А тата як не було, так i не було. І нi вiсток бiльше про нього та про вкраiнських козакiв, якi разом з Пугачем за волю боролися, нi чуток… А межи людьми таке говорили, таке пасталакали!.. Що, мовляв, Омелько Пугач, вiн же Пугачов i нiякий не цар Петро III, а всього лише самозванець, за яким давно плаха чекае; iншi ж навпаки, запевняли, що вiн справжнiй-щонайсправжнiсiнький росiйський цар Петро III i що крiпко вiн б'еться з вiйськами своеi невiрноi жони-зрадливицi, яка пiдступно захопила в нього ту владу, що ii вручив йому Господь, саме Провидiння Боже, що ось-ось Петро III здобуде козакам i мужикам обiцяну волю i кращу долю… Повернувшись на початку осенi 1772 року з Украiни на Дон, Омелько Пугач – вдома – Ємельян Пугачов – спершу подався на Поволжя, де вже тодi спробував було пiдняти повстання, але був схоплений i запроторений до казанськоi в'язницi. Його ще всерйоз не сприймали, тож i не препильно берегли, як звичайнiсiнького розбiйника з великоi дороги. Омелько в серпнi 1773 року тiкае з Казанi на рiчку Яiк, де й поселяеться потаемно. Там уперше вiн зiзнаеться: «Я-де вить не купец, а государь Петро Федорович». Яiцькi козаки йому повiрили – чи вдали, що повiрили, швидше друге, – i вiн, вiдчувши за собою силу, заходився готувати нове повстання. І поповзли серед тамтешнього люду чутки, що буцiмто росiйський цар-государ переховуеться в яiцьких козакiв. Вiстка та пожежею спалахнувши, нестримним, всепожираючим валом покотилася неспокiйним пiвднем Росii, де досить було лише iскри… Повiрили почутому козаки i на Волзi, i на Дону, на Тереку i в Закавказзi. У тi роки всi чекали проводиря, ватага i вождя-смiливця, який ризикне i поведе iх на смертний бiй за волю i кращу долю. І вiн з'явився. Ще й у личинi царя, свого, мужицького, i за ним пiднявшись, теж валом бушуючим, що все змiтае на своему шляху, понеслися, i спину, здавалося, тому валу, тiй огненнiй навалi, нiколи не буде. Аж до побiди, до котроi, думалось, вже можна й рукою дотягнутися. Мати свого царя i не здобути волю? І повсюдно залунало: на Москву! На Петербург! На Расею-матушку! Маемо допомогти царевi Петровi посiсти законний престол, а ту курву, що в Петербурзi, повiсити вниз головою – разом з ii дворянами. І воля, справжня, мужицька воля нарештi прийде на Русь. А Пугачов тим часом обiцяв створити, як поверне собi престол, «козацьке царство», у якому яiцькi козаки будуть пiднятi до першого достоiнства, себто постають новiтнiми дворянами. «Бути вiчно козаками» обiцяв новий цар i селянам, якi пристали до нього, повiривши, що вiн позбавить iх крiпосного гнiту. В жовтнi 1773 року Пугачов розпочав штурм Оренбурга, а його «полковники» – Зарубiн-Чiка, Грязнов, Белобородов, Салават Юлаев та iншi взяли в облогу Уфу, Челябiнськ та iншi меншi мiстечка. І хоч тодi вони потерпiли поразку, але по веснi наступного року самозванець з новим вiйськом вирушив на Казань, захоплюючи по дорозi заводи й фортецi та невеликi мiста, але пiсля Казанi поверне не на Москву, як погрожував, а на пiвдень, захопить Пензу й Саратов, де роздаватиме населенню сiль i мiднi грошi. У захоплених мiстах вiн безжалiсно знищуватиме дворян, iхнiх жiнок i дiтей, дрiбних чиновникiв, купцiв, священникiв, простих солдат та мирних мешканцiв, усiх тих, хто вiдмовлятиметься визнати його всеросiйським iмператором. Чорний народ був за Ємельку Пугачова, за «iмператора Петра III». До нього разом з яiцькими козаками приеднаеться i робiтнiй люд iз заводiв, доведений до вiдчаю, а також селяни, що були приписанi до уральських заводiв, рiзнi народностi Поволжя i Приуралля – татари, башкири, казахи, удмурти, марiйцi, чувашi, мордва, калмики та iншi. У своiх манiфестах, що iх неписьменному вождю повсталих складав його «секретар» Перфiльев, Пугачов вiд iменi «iмператора Петра III» обiцятиме «вiчну вольнiсть», усiм амнiстiю за минулi бунти i прощення за всi ранiше содiянi вчинки, а яiцьким козакам право користуватися на свiй розсуд рiчкою Яiком з усiма землями, угiддями, соляними промислами, рибною ловлею – вiд верхiв'я до гирла, а всiм разом – «вiчну вольнiсть». Але попри все i деякi успiхи, вiйсько його залишалося все ще погано озброеним, ненавченим i некерованим тлумом, пiд Оренбургом вiн буде вщент розбитий урядовими вiйськами, а сам «iмператор Петро III» своiми соратниками пiдступно схоплений i виданий владi – iз сподiванкою, що iмператриця зарахуе iм голову Пугачова i помилуе iхнi голови. Проте «полковники» Пугачова будуть знищенi, за винятком хiба що украiнця, запорозького осавула Василя Журби. Останньому таки вдасться пiсля розгрому Пугачова повернутися з Поволжя, силою зброi пробивши собi дорогу на Лiвобережну Украiну, де вiн – та ще на Слобожанщинi – збиратиме новi повстанськi загони i дiятиме, все ще вiрячи, що Пугачову й цього разу вдасться вирватися на волю, як до того вдавалося не раз, i боротьба спалахне з новою силою… Але – не вдалося. Скiльки вiрьовка не в'еться, а кiнець iй все одно знайдеться. Знайшовся вiн i Ємельцi Пугачову, донському козаковi, який за мужнiсть отримав чин хорунжого, лагiдно званому на Золотiй Рiчцi Омельком Пугачем. Добрим дядечком Омельком, весiльним батьком ii Тараса, вiн назавжди закарбуеться в пам'ятi Оксани Кожум'яки. Хiба що батько трохи псуватиме iй згадку про донця, коли бурчатиме (правда, лише пiд кепський настрiй чи будучи в ту мить роздратованим): – Дядько Омелько?.. Який вiн дядечко? Може, дiдько – то iнша рiч! А загалом, донський харцизяка! Лотр вiн, а не цар… ха-ха… Петро Третiй! Та я перший цього «царя» в льох запирав, як вiн у слободi з'явився… Жаль, що Тарас його тодi звiльнив… Царська величнiсть. Ха! Вiн такий же цар, як я, к примiру, кошовий отаман Вiйська Запорозького!.. Хоча… Кошовим отаманом я ще можу стати – чим чорт не жартуе, а ось вiн царем – анiколи! І близько царем його не пахло й не смердiло! Башибузук вiн! Галабурдник! Сибiряка! Головорiз-зарiзяка! Здобичник! Горлодер! Харцизяка! Істинний харцизяка! Скiльки людей з-за нього, пройдисвiта, постраждало i ще постраждае! По-своему вiн, звичайно ж, був правий, хоча вигукував так – це Оксана вiдчувала, – незлобиво. Радше для форсу. Такий собi фортель з його боку, вибрик вiд повноти життя! Що вiн, мовляв, не такий як iншi, обережнiший i розсудливий, i на рожен нiколи не полiзе. Вiн i тодi не вiрив донському перебiжчику, коли той, перепливши Кальмiус у Слободi заявився, нi тепер, коли вiн пiв-Росii на дибу пiдняв… Проте, – i це Оксана теж вiдчувала, бо добре батька знала, – дещо донцевi навiть заздрив: це ж треба, що затiяв той паливода! Уся iмперiя про нього заговорила! Вдатна вiн, мабуть, людина був – царство небесне душi його невгамовнiй, – коли на таке зважився. Слави превеликоi наробив. Але як та синиця, котра обiцяла море запалити i всi наiвнi повiрили неборацi й збiглися дивитися на те видовисько – ось, мовляв, море буде горiти! Синичка пiдпалить його! Тiльки Омелькова витiвка, на одмiну од синичоi, великою кров'ю закiнчилася. І чим бiльше батько бурчав при згадцi iменi Пугача, обзивав його башибузуком, тим бiльше Оксана вiрила, що дядечко Омелько переможе. Імперське море кривди вiн таки пiдпалить! Кажуть, що тьма-тьмуща народу за ним пiшла. Одчайдухи з одчайдух, якi вже бiльше не можуть гнiт терпiти. І пiшла, i йде за ним. З усiх усюд до нього люд пливом пливе – не може вiн не перемогти, не здобути обiцяноi волi. А цар вiн насправдi, чи донський все ж таки козак з дiда-прадiда – чи не все, зрештою, одно. Головне, аби перемiг. Але – не перемiг i волi омрiяноi не здобув. Його самого перемогли. Омелька Пугача (вiн же – Ємельян Пугачов) чи його величнiсть Петра Третього в личинi донського козака – хто тепер достеменно скаже. Буцiмто на початку осенi сiмдесят четвертого (чи наприкiнцi лiта, чутки рiзнi доходили) проти Пугача з наказу царицi виступив знаменитий росiйський генерал Суворов, розбив бунтiвника i в залiзнiй клiтцi вiдвiз його в город Симбiрськ, а вже звiдти народного вождя мали вiдправити в Москву. У все тiй же залiзнiй клiтцi – на люту смерть. І заспiвали на Запорожжi слiпi лiрники й кобзарi. Заспiвали, як заридали: Ой сiв пугач на могилi та «Пугу» та й «Пугу!» Гей, пропадати козаковi та в темному лугу! Частина дев 'ята Це вiн, Вольтер, запитае про «Маркiза Пугачова»… І шкода було Оксанi дядечка Омелька Пугача до слiз, шкода, як батька рiдного, i плакала ночами, втаемничуючи сльози своi, аби батько не причепився: за тим харцизякою?!. Та за ним давно шибениця плаче, а ти… Батько таки й загледiв ii сльози, але тiльки зiтхнув, подумавши, що то вона за Тарасом плаче. Оксана i за дядечком Омельком плакала, i за коханим сльози лила – вiд Тараса з Дону, з Волги чи Яiка – Бог його знае, де вiн нинi перебувае, коли живий, – як i ранiше – анi слуху, анi духу, анi куцоi вiсточки. Пропав чоловiк та й годi! Чи живий вiн, чи, може, й кiсточки його вже зотлiли в чужiй чужаницi – хто достеменно скаже. Не знаходила собi мiсця. Тiльки ранок засiрiе, ще й туман над рiчкою не здiймаеться, а вона вже бiгла до Кальмiусу, бо десь буцiмто конi заiржали, бiгла подивитися чи не повертаються бува з тiеi сторони запорожцi, якi ходили дядечку Омельковi помагати? Інодi поверталися, але Тараса серед них не було i про нього нiхто нiчого не знав i не чув. Пропав чоловiк! Докозакувався козак! А коли вже чекати-виглядати Тараса не було нiяких сил, коли i самоi вiри вже не зосталося, що вiн бодай коли-небудь повернеться додому з далекого походу, Соломiя, яка й сама тяжко переживала, порадила невiстцi сходити до Прiськи-ворожки та й запитати в неi про долю пропалого чоловiка – чи живий вiн, чи… І не доказала. Та й що доказувати, як i так усе ясно. Пiшла Оксана до баби Прiськи, бо бiльше нi до кого було йти. Вiдколи себе пам'ятала, бабу Прiську в iхнiй Слободi iнакше, як Найменшенькою й не називали. І нiхто iз слобожан i не пам'ятав, яке ж у староi було справжне прiзвище (та й чи було воно?), усi звали ii не iнакше, як Найменшенька. І баба звикла до того прiзвиська та вже й вiку з ним доживала. А жила вона в Слободi сама, одна-однiсiнька – чоловiка свого (згадуючи, вона називала його просто дiдом, бо iм'я на той час вже забула, десь воно щезло за туманом рокiв: дiд та й дiд) поховала так давно, що й не пам'ятала в якiм роцi («в гентiм», казала. Та й щоб вiд того змiнилося в ii життi, якби вона раптом i згадала?), син-козак головою наклав у сутичцi з ногайцями (ординська стрiла навилiт пробила йому шию, цiвкою вдарила кров, вiн упав коневi на гриву, а потiм i з коня зсунувся. Пiсля бою його знайшли в густiй травi по коневi, який звiсивши голову, стояв на однiм мiсцi бiля мертвого вже господаря свого чи не всю нiч!); невiстку людолови, якi на Слободу тодi напали, з двома дiтками в ясир-неволю погнали. Казали, що в Кафу, на невiльницький ринок, де й розлучили ii з донечками – iх окремо продали любителям малолiтнiх дiвчаток, матiр (вона ще молода була й нiчого з себе) – окремо. Та й запав навiки за ними слiд, як запав вiн за сотнями тисяч iнших украiнцiв, проданих на протязi вiкiв у рабство на Близький i такий неймовiрно далекий Схiд. А ось Прiську смерть тодi обминула. Та й кому, якому людолову потрiбна стара баба? Мороки з нею багато, а виторгу за старе руб'я – анi коп'я! Навiть удома ii тримати i то вигоди немае – яка робiтниця зi староi? Годуй тiльки… Тож кочовик, як невiстку з доньками хапали, турнув стару конем, вона зашкопиртавшись, полетiла сторчака. І затихла. На неi бiльше й уваги не звернули, а вона день i нiч пролежавши, очунялась – як уже Слобода догорала й вороння, полискуючи чорним оперенням крил, над трупами кружляло… Звiдтодi й живе – одна-однiсiнька, як вiдчахнута, але ще жива гiлка iхнього громом розбитого сiмейного древа. – А що маю робити, як жити все дно треба – раз Господь життя дав, – казала вона, бувало, з фiлософським спокоем приреченоi. І жила. Слобода вiдбудувалася (чи уперше iй) i знову життя на порубiжжi увiйшло у звичну свою колiю, тiльки старiй нiхто не повернув нi сина-козака, нi невiстки з двома онучечками… Та й хто iй мiг iх повернути – не вона перша сiм'ю втратила, не вона остання. Свiт такий жорстокий, бо диявол у ньому празнуе свою побiду, от i зло все од нього! Скiльки iй уже виповнилося рокiв – не пам'ятала. Може сто, а може, й бiльше вiку. Коли хто питав – так, при нагодi, з iнтересу – довго морщила маленького лобика i, зрештою, сухi ручки розводила безпомiчно. – Бог його святий знае, скiко менi лiт-лiтечок – так що звиняйте, люди добрi. Скiльки вже не маю – всi, знаття, моi. Давно ж у цьому свiтi живу, а тому – давнезна. А скiко менi од роду – звиняйте, хорувати вже стала на пам'ять. Що недавно лучалося – ще пам'ятаю, а що за далиною лiт прожитих… Нi, не пригадую. Та й нащо лiта рахувати, все дно, коли прийде менi час помирати – помру. Ляжу, складу руки на грудях, очi заплющу та й готова. А коли сама не зроблю, то вже ви менi, люди добрi, руки моi складете i очi менi закриете… З'явилась вона у своiх батькiв останньою дитиною («Давно се було, вже, мабуть, бiльше ста лiт тому»), тож у сiм'i лагiдно ii звали найменшенькою. («А де це наша найменшенька?..»), так i прилипло до неi на всi роки прийдешнi та грядущi – Найменшенька. Вона й звикла. Навiть i тодi, як ii звали Найменшенькою вже старою. Хай, казала, хоч i горшком називають, аби в пiч не садовили… На позiр була й справдi чи не найменшою серед старих людей Слободи. Глянеш, – пiддiвок та й усе. Тiльки жовтяве личко у борозенках та густiй сiтцi зморщок, схоже на печене яблучко, видавало, що вона не дiвча (хоч поставою своею вiддалеки та ще збоку i схожа), а стара баба. Знана вона в Слободi ще й тим, що файно (казали, правда, хвайно) ворожила, i на картах (були в неi ворожильнi карти), i по зiрках могла угадувати минуле кого б то не було, та майбутне, те, що ще тiльки буде. Тож i займалася ворожбою i з того й жила – та й чи багато старiй, та ще такiй дрiбнiй бабi, треба? Узяла Оксана в хустинку десяток яець та й пiшла за порадою Соломii до ворожеi. Їi маленька хатка, що вже невiдь як i трималася купи (та й вiд чого вона цiлою буде, як у баби немае в обiйстi чоловiчих рук?) стояла бiля самого Кальмiусу в глухiм кривулястiм завулку, де увечерi й ходити було лячно. (У бур'янах, – а стара городом не користувалася, не мала сили, – казали, вже й вовки завелися.) А Оксана увечерi пiшла, як сонце сiло й добре звечорiло, аж споночiло й у небеснiй високостi зорi рясно висипали – по зiрках стара ворожить, тому й пiшла до неi, як небо визорiло. Страшненько було йти пустельним i темним завулком, де пiд кожним кущем ввижалася рiзна, прости Господи, чортiвня – та ще десь у прибережжi кричав i кричав пугач: пугу, пугу! Як найнявся! Стара сидiла у дворику на призьбi, Оксана ii, маленьку, на тлi бiлоi стiни й загледiла. – Ой, бабусю, i як же ви не боiтеся жити, як до вас навiть iти лячно?! – Це ти… Оксано? – дивно, що стара так легко упiзнала свою пiзню гостю. – Осавула Савки дочка? – Ага, Савки-осавула. – То заходь до мого двору – гостею будеш. Сiдай на призьбочцi, посидимо, погомонимо, бо менi що вдень, що вночi нi до кого й слiвце мовити. Наче на межлюддi живу самотиною. А чи не боюсь, питаеш? Ох, дитино!.. Проживеш з мое та з мое переживеш, то вже нiякоi трясцi не боятимешся. Та й кого менi страхатися? Хiба що долi своеi? Так вона менi Богом дана. Яка не яка, а моя… – Пугача лячно, – Оксана хутенько, наче шукаючи захисту, присiла бiля староi на призьбу. – Чуете, як пугукае моторошно? – Чого птаха боятися, бодай i пугача, дитино моя? Люди страшнiшi за найстрашнiшого птаха чи звiра, а я вже i iх не боюся. Вiдбоялася за довгий вiк. Теперечки ось сиджу та опрягу свою, ту, що з косою, виглядаю. Щось забарилась моя смертонька, а я ii виглядаючи, все живу та й живу – хоч i жити не хочеться. Та й потреби в тойму не маю. Але що вдiеш. Коли ти людина, то й мусиш жити. Покiль Господь до себе, у Царство свое Небесне не погукае. А як погукае, то вже там i побачу свое сiмейство – i дiда, i сина, i невiстку з онучками. Живу в передчуттi скороi зустрiчi з ними, з рiдними своiми. Та й батько з матiр'ю – я ж у них найменшенька – там, сестри i брати старшi теж там. Ого-го скiко в мене буде зустрiчей, як прийду в Царство Небесне!.. Та чого це все я та я, а ти мовчиш. Кажи, чого до староi прийшла ворожбитки. Хочеш аби я тобi по зiрках поворожила? – Хочу, ворiженько бабусенько, – Оксана трохи заспокоiлась, слава Богу пугач у прибережжi нарештi затих, тiльки вода десь шумить та жаби квакають, тож стало не так лячно. Нiби страхопудало з тебе зiскочило й лишило тебе в спокоi. – Нащо тобi, молодiй, бабське ворожбитство? – Скажи менi, бабусенько, на зiрки небеснi подивившись, де мiй Тарас i що з ним? Як подався в минулому роцi за Кальмiус в чужу сторононьку, буцiмто до дядька Омелька, так звiдтодi од нього нi слуху нi духу. Не знаю чи й живий вiн? А як живий, то чи повернеться додомоньку – несила менi його вже чекати-виглядати? Рiзне, i лихе теж, в голову лiзе, спокою i сну мене позбавляе. Вродi я тепер i не замiжня, i не вдова, а хтозна i яка. – А я так уже й не чекаю нiкого, – зiтхнула стара. – Вiдждала свое, вiдчекала, вiдвиглядала. Буде з мене. А поворожити… Чого ж. Можна й поворожити. Правда, кажуть, надвое баба ворожить: або дощик буде, або снiг, а баба таки вгадае. Ох-ох-ох… Крекчучи та спираючись на костур, якось звелася з призьби, скаржачись на свiй «клятющий» поперек. Оксана й собi схопилася. – А ти – сиди, – велiла Прiська. – Покiль я iз зiрками за твого судженого балакатиму, прищулься та й сиди на призьбi, як перепiлка в житi. А що я тобi буду потiм звiщати – втiшне чи сумне, радiсне чи печальне – то вже не май на мене, стару, гнiву. Я кажу людям тiко те, що менi зiрки кажуть. А скажуть вони сумне й печальне, так i кажу сумне й печальне, скажуть утiшне, утiшне i я перекажу. Мое, як той казав, дiло маленьке. Спираючись на костур, почовгла з двору, лишивши Оксану саму на призьбi… Пiшла й за кiлька крокiв як розчинилася в пiтьмi пiд зоряним блиском угорi, додавши звiдкiлясь, iз нiзвiдки: – Найяснiшi зорi над нашою рiчкою. Тож я на кручi постою та з ними й побесiдую про твого Тараса. А ти вже приготуйся: або до доброго, або до лихого, якщо вже упрохала мене зорi турбувати. Оксана стараючись не ворушитися сидiла на призьбi, справдi як злякана курiпка в житi чи в степовiй травi, коли над нею коршун, яструб чи й орел лiтають i з ляку намагалася аж вгрузнути в призьбу, щоби ii менше було видно й повертала голову то в один бiк, то в iнший, бо все здавалося, що хтось до неi з пiтьми пiдкрадаеться… Та й дверi в хатину були прочиненi, чорнiли проваллям i жiнка боялася на них i глянути, бо все зi страху ввижалося, що хтось iз темноi хати крадеться до неi, крадеться… То на бiлiй стiнi якiсь чорнi тiнi, наче крила невидимих лiтунiв махали-шугали, то рiзна чортiвня у бур'янах вовтузилась, зiтхала, зубами скреготiла i щось собi пiд нiс бурмотiла-харамаркала… Такого страхiв'я, як тодi, Оксана ще не вiдчувала – навiть у недовгому свому ногайському полонi. Жах-жахота ii як спаралiзувала. Якi тiльки потвори-почвари, якi страшки iй тiльки не ввижалися, страшнющi та страшелезнi! Там i там вигулькувало страховиддя-жахота, химери-чудиська i жахно було так, що й подих перехоплювало. Але терпiла. Тремтiла осиковим листком i терпiла, тiльки iнодi з ляку-переляку мiцно зажмурювалася, але з призьби, на якiй iй велено було сидiти, не встала i дьору не дала. Інодi iй здавалося, як зиркала в бiк недалекого Кальмiусу, що бачить на кручi маленьку поставу Найменшенькоi, яка здiймае руки до зоряного неба i питае його про Тараса, i зiрки iй щось там розказують-показують, а вони високо, iм усе видно i де зараз Тарас ii, вони теж знають… «Тiльки б Тарасик був живий, – цокотiла зубами, – тiльки б був живим i додому повернувся…» Скiльки вона так сидiла – не пам'ятае. Здаеться, що вiк. Принаймнi, цiлу нiч, що виявилась довгою-довгою. А вже пiд ранок, як випала роса й комарi стихли i коники не сюрчали, потомившись вiд цiлонiчного тюрлюкання, як i вiтерець перед ранком певно прилiг вiдпочити, й очерети на рiчцi не шушукалися, як невгамовно шушукае очерет, i жаби накумкавшись вгомонилися, набалакавшись по зав'язку на своiй незбагненнiй жаб'ячiй мовi, почулося якесь шамотiння, нiби ж бурмотiння староi людини, коли вона балакае сама з собою, потiм щось зiтхнуло раз-другий i перед нею з пiтьми виринула Прiська Найменшенька. – Ой, бабусенько, голубко, я вже так перестрашилася вас чекаючи! Думала помру зi страху-страхоти. – Не спiши поперед батька в пекло, прийде твоя черга, тодi й помреш. А поки що – живи. Стара, крекчучи та охкаючи, опустилась бiля неi на призьбу, сперлася ручками на костур, зiтхнула… – Ой, бабусечко… – Що – бабусечко? – Чи ж дивилися на зiрки, ворожили? – І дивилася, i ворожила… – І що зiрки небеснi вам про Тарасика мого сказали? – А те кажуть, дитино моя, що маеш ти радуватись – живий твiй Тарас, живiсiнький. – Ой, бабусечко, бабулечко, – Оксана цмокнула стару в щiчку зморшкувату. – Чи ж правда? – Що зiрки менi сказали, те й тобi кажу, а правда чи нi – клястися не буду. Нема у землi твого милого i це вже найкраща вiсть. Нема його в землi, як менi показали зiрки, значить вiн у цьому свiтi. Хоча й перенiс таке, що не доведи Господи iншому таке пережити! Але зiрки менi показали, а я тобi передаю – живий вiн. І воронець пiд ним, коник вiрний i прудконогий вороноi мастi. На ньому вiн i додому повернеться, обминувши всi пастки, що на нього чигають. Так що – чекай! Не сьогоднi повернеться, i не завтра-позавтра, i не швидко повернеться, у забарi великiй вiн, але зустрiнеш його – живого й здорового. Будуть у вас ще попереду трапунки, пригоди лихii, всьо буде. Та це потiм, як вiн повернеться. Воронець його вже додому несе, тiльки далеко вiн перебувае, у неблизькому свiтi не наших людей. Покiль дiстанеться Кальмiусу – стомишся й посивiеш у чеканнi. Зате ж i зустрiч яка буде радiсна! Ще скажу: щаслива ти. Що чоловiк твiй з такоi халепи смертноi вирветься з живою душею. Тож не нарiкай на долю свою, Боженьку нашого не гнiви, а покiрно чекай. В iнших ще й гiрше, а твiй з-за того берега Кальмiусу вигулькне на свому воронцi. Потiм мене згадуючи, казатимеш: а баба Прiська, котора Найменшенька, не збрехала – повернувся мiй миленький… А я ж i не брешу. Що менi зiрки кажуть, те i я кажу. Тобi, к примiру, вiсть добру пророчать i я тобi добру вiсть пророчу – така я ворожея. Тiльки менi нiхто нiчого не пророчить. Дiждатися б смертоньки та своiх на тiм свiтi зустрiти. Ох i багато там моiх – аж цiле сiмейство! Чи й нарадуюсь зустрiчi. Прибiгла Оксана додому, збуджена, сама не своя. Ще з порогу як закричить, аж батько (а вiн сидiв на лавi бiля вiдчиненого вiкна) пiдскочив i люльку з рота випустив. – Повернеться!!! Тарас з походу повернеться! Живий i здоровий. Таке зiрки Найменшенькiй сказали, а вона менi переказала. Треба чекати й чекати! Не скоро, але принесе його воронець додомоньку. Батько з мачухою порадiли, тiльки малий Омелечко, притьмом проснувшись од материного крику i собi закричав-заревiв з торопу й переляку, чим дуже насмiшив сiмейство… А коли вже Омелечка заспокоiли, Савка люльку свою докурив та й ляснув себе по боках, як то робив коли на нього гожий настрiй надходив: – Соломiе, Оксано, – крикнув. – А чого ж це ви сидите, га? Наче привезенi. Така вiстка, а ви… Хутчiй стола накривайте та й засядемо бiля чари… – Який стiл, яка чара, як уже за пiвнiч буде, – здивувалася Соломiя. – Хiба ранку не дочекаешся та доброi днини. – А не дочекаюся. Така вiстка, що треба хутчiй стiл накривати, щоб за добру дорогу Тараса додому випити. Чи ви не хочете йому доброi дороги побажати, га? – останнiй аргумент блискавично подiяв, i жiнки кинулися накривати опiвночi стiл. – Як сказала баба Прiська, що повернеться Тарас, дак i повернеться, вона ворожея правдива i нiколи слiв на вiтер не кидае. Але ж i нам треба добру дорогу Тарасовi змочити оковитою. Тягнiть сюди бутельок з льоху та й почнем. Щоби коник його вороненький в дорозi не спотикався, щоби шабля ворожа обминула його голову, щоби кулi мушкетнi мимо грудей його пролетiли – ось за це, мое сiмейство, i вип'емо! Та ще i ще попросимо в Бога щасливого завершення Тарасовоi мандрiвки – чи не так я кажу? – Так, так, – охоче пiдтвердило сiмейство. – Щоб i коник Тарасiв у дорозi не пристав, щоб i шаблi та кулi його обминали i щоби живим та здоровим вiн додомоньку дiстався… Але ж недарма старi люди кажуть: радiсть не горе, довго не бувае. Порадiв, порадiв та й минулося, а горе швидко не минае. Та й потiм: прийшла пора веселощiв – чекай печалi, бо все у цьому свiтi одне за одним чередою ходить, радiсть за печаллю, печаль за радiстю й одне одного – хочемо ми того чи не хочемо – змiнюе: печаль змiнюе радiсть, радiсть – печаль. Ось i в Савки Пишногубого так вийшло: не встигли й порадiти, що Тарас живий i додому на вороному конi повернеться, не встигли й вiдзначити цю вiстку, як навзамiн iй посунули непереливки та негаразди. Почали з Сiчi та з паланок запорозьких надходити такi вiстi, що спершу iм i вiрити не хотiлося. Та i як повiриш тим поголоскам, що передвiщали швидкий кiнець Вiйська Запорозького, а з ним i козацькоi вольностi. Чи не двое столiть буяла Сiч i здавалося, що кiнця вiку iй нiколи не буде, бо ж не було у свiтi такого ворога, який би ii подолав. Аж нi. Знайшовся. Свiй ворог. А давно сказано: вiд хатнього ворога не вбережешся, бо свiй злодiй лихiший за чужого та й на свого управи немае. А втiм, загроза не одне десятилiття вже нависала над лицарством пiвдня Украiни, оточувала його щораз щiльнiше й, ближче та ближче пiдбираючись до серця Сiчi рiзними «лiнiями», нарештi визрiла, налилася чорною силою i перейшла в наступ. І для Сiчi, для Вiйська Запорозького низового, для сiчового гнiзда, для вольностей сiчових, для теренiв його настав кiнець. Ще коли спалахнула одна з чергових (а iх було та було i ще будуть!) росiйсько-турецьких воен, на початку червня 1769 року командуючий Другою росiйською армiею Рум'янцев (для вiйни з Туреччиною Росiя сформувала двi армii) надiслав Кошу реляцiю, у якiй наказував: «По открывшимся от неприятеля движением к нашим границам (хоча в принципi росiйських кордонiв там не було, та й звiдки вони тодi могли взятися на пiвднi запорозьких територiй, де споконвiку була вотчина низового сiчового козацтва) со всем Запорожским войском приготовленным к походу, тотчас, с получением сего, выступить из Сечи, следовать немедленно по большой дороге к крепости Св. Елизаветы». На той час Запорожжя опинилося мiж двома вогнями. Не послухати царський уряд не можна було. Як i залишити хоч якiсь частини козацьких вiйськ для захисту своеi територii: Рум'янцев iм'ям iмператрицi наказав усiм козацьким вiйськом виступити в похiд, всi й виступили. Але доки росiйськi вiйська зосереджувалися бiля Хотина i бiля Азова, готуючись до походу, кримський хан, використовуючи сприятливий момент, вдерся на Запорожжя. Щоправда, зустрiвши опiр козакiв, вiн змушений був вiдступити, але двi росiйськi армii, просуваючись на театр военних дiй, вже по сутi окупували пiвденну Украiну, зайнявши лiнiю вiд Бахмута до крiпостi Святоi Єлизавети, а корпус генерала Берга тим часом розташувався вздовж пiвденних кордонiв Запорожжя, мiж рiчками Бердою й Днiпром i день вiд дня кiлькiсть росiйських вiйськ, якi сунули на Запорожжя все збiльшувалась i збiльшувалась, i запорожцi вже по сутi не були господарями у своiх краях. Тож наказ Рум'янцева треба було виконувати, адже господарем Запорожжя вже був Рум'янцев. Ще до отримання його наказу, Кiш провiв мобiлiзацiйнi заходи – кожному козаковi велено було мати напохватi двох коней та рушницю i взагалi, як зазначалося в наказi росiйського генерала, «быть во всем к походу и отпору против татарского движения готовы (Про те, що Сiч-матiр знищать не татари, споконвiчнi вороги козакiв, а „братня“ Росiя, чиi вiйська вже розпоряджалися на Сiчi, як у себе вдома, розумiли всi – вiд кошового до рядового, але вдiяти вже нiчого не могли – ворог уже зайняв рiдну землю й окупував ii силою, що в кiлька разiв переважала силу сiчовикiв.) и… ежели куда повелено будет выступать, то все из зимовщика, как конные, так и пешие оставя при скоте в зимовнике для смотрения онаго одного человека, выступить в повеленное место». (Такий ордер кошового Калнишевського був розiсланий у всi паланки, прийшов вiн i в Кальмiуську; осавул Савка Пишногубий, збираючись на вiйну, запасся рушницею, порохом та свинцем для куль i двома конями, довго ламав голову, якого ж «человека» залишить «в зимовнике для смотрения онаго», дiйшов думки – зовсiм негаданоi для нього! – що кращого за Соломiю «человека» йому годi й шукати! По-перше, надiйна, по-друге, своя, а тому iй можна довiрити не лише господарство, а й свое власне життя. Щоправда, вона не «человек», а жiнка, вродi, як баба («Курка не птиця, а жiнка не чоловiк», казали в таких випадках дотепники.), але, помiркувавши, махнув рукою – хай Соломiя хоч раз у життi побуде «человеком»! І Соломiя побула. Допоки Савка воював на Дунаi в складi загону сiчовикiв, що його очолював кошовий отаман, у господарствi його, яким вiдала Соломiя, був повний порядок i жодна крихта з господарства не впала, навпаки, добро його ще й множилося, тож повернувшись з походу, Савка казав усiм, що такого «человека», як Соломiя ще треба пошукати по всьому Запорожжю i що його йому неодмiнно послав сам Господь, а тому такого «человека» треба берегти й берегти, адже походи ще будуть i будуть, а на когось же треба полишати господарство!) Уже наприкiнцi вересня запорозьке вiйсько в кiлькостi 7400 чоловiк на чолi з кошовим отаманом Дiдом Калнишем i всiею старшиною виступило до Бугу для охорони лiнii вiд Орлика (Ольвiопiль) i Гарда до гирла рiчки Мертвi Води. Друга частина (партiя) – 2700 козакiв на 38 легких суднах спустилася в гирло Днiпра. Третя партiя стала на вартi вздовж сiчових кордонiв. Загалом же запорозьке вiйсько дало дiючiй армii Росii близько 11 тисяч чоловiк, кожен з яких вартий був доброго десятка! А в самiй Сiчi для охорони ii та заготiвлi фуражу лишився тiльки невеликий загiн пiд орудою вiйськового суддi Івана Бурноса. Цим вирiшив скористатися кримський хан. Тiльки-но запорожцi вирушили на театр военних дiй проти турецьких вiйськ, кримчаки (задум був безперечно блискучий, грiх ним не скористатися!) на чолi з калгою-султаном вiхолою ринулись на беззахиснi на той час запорозькi землi, все на своему шляху пiддаючи вогню та шаблi. Старих убивали, жiнок та дiтей забирали в полон (iх потiм можна вигiдно продати), усю худобу та коней перегнали в Крим, зимiвники й слободи дощенту випалили. Квiтучий край перетворився на пустку, згарища й руiни. Особливо, в Кальмiуськiй, Самарськiй та Протовчанськiй паланках. І це в той час, як запорожцi, виручаючи росiйське вiйсько, билися коло Очакова на Днiпрi i тому не змогли захистити свiй край, якому були завданi непоправимо великi збитки. Росiйськi ж генерали i вусом не моргнули, аби захистити землi запорожцiв. З величезними труднощами Калнишевському вдалося вивiльнити (чи не самовiльно) кiлька тисяч кiнних сiчовикiв i кинути iх на захист краю. І iм таки вдасться цiною значних втрат вибити татар iз пiвденних теренiв Запорожжя. Росiйськi вiйська того року здобули кiлька успiшних перемог, захопивши Хотин на Днiстрi, вступили в Молдавiю (турки вiдiйшли за Дунай), а восени було взято Азов. Кампанiя того року для Росii закiнчилася успiшно. Запорожжя лежало в руiнах, догорали пожежi, люди, худоба та конi були забранi в Крим. Але вiйна ще тiльки-но почалася i за тим разом вона триватиме ще цiлих п'ять рокiв i стiльки ж рокiв козакам, зайнятим на фронтах росiйсько-турецькоi кампанii, буде не до захисту свого краю. Наступного року сiм тисяч запорожцiв в авангардi корпусу Прозоровського пiд орудою кошового битимуться з турками пiд Очаковим, Кiнбурном та Хаджибеем (Одеса), у той час, як запорозька флотилiя на чолi з вiйськовим старшиною Третяком допомагала сухопутному вiйську росiян з моря. Ще одна частина козакiв воювала в корпусi генерала фон Берга. По веснi 1771 року головна частина сiчовикiв знову вирушить пiд Очакiв i Хаджибей, а пiхота i флотилiя – за Дунай. Остання з «неподражаемой храбростью» нападе на турецьку флотилiю на Дунаi, розгромить ii, багато суден потопить, а частину, захопивши, передасть до складу росiйськоi Дунайськоi флотилii. У червнi 1771 року росiйська армiя разом з вiйськом запорожцiв вiзьме Перекоп, увiрветься в Крим i, зрештою, захопить увесь пiвострiв. Особливо вiдзначаться запорожцi при взяттi Кафи (Феодосiя), Газлевi (Євпаторiя) та iнших укрiплень, не кажучи вже за щоденнi боi, з яких сiчовики, а iх постiйно кидали в саме пекло, майже не виходили. У результатi Росiя приеднае до своiх володiнь Крим, турки змушенi будуть залишити пiвiстрii, А запорожцi тим часом вiдважно битимуться на Дунаi, де братимуть укрiплення Силiстрii, громитимуть турецькi вiйська пiд Тульцею, Мачином та iншими мiстами й укрiпленнями. Воювали вони вище похвали. Росiйський полковник Якубович в реляцii командуючому Рум'янцеву так вiдзначатиме заслуги й хоробрiсть козакiв: «Честь имея сверх регулярных войск запорожскими прибившими сюда на судах, командовать, усматривая в тех военных действиях за Дунаем, под Тульчею, Мачином, Гиросвом, Силистрою и другими турецкими городами и местечками достохвальные, храбрые их дела… посему каждый из них, кроме других награждений и авантажа, и портреты е. и. в. на медалях получили». Дорого ж обiйдуться сiчовикам тi «портреты е. и. в. на медалях», як i iхня безмiрна хоробрiсть та вiрнiсть росiйським вiйськам! Хоча спершу нiби нiщо не виказувало бiди, що вже насувалася на Запорожжя з боку тих, хто вручав сiчовикам за хоробрiсть «портреты е. и. в. на медалях.» Военнi заслуги запорожцiв пiд час росiйсько-турецькоi вiйни 1768—1774 рр. неодноразово вiдзначалися вищим командуванням i навiть урядом Росii. А кошового отамана «за оказанные в прошлую и нынешнюю кампанию отлично храбрые противу неприятеля поступки» нагородили золотою медаллю з дiамантами, тисячу сiчовикiв – срiбними медалями. У той же час багато росiйських генералiв та офiцерiв, у тому числi Панiн, Прозоровський, пiдполковник Кутузов (так-так, той самий) та iншi охоче вступали до запорозького вiйська як почеснi «товаришi», i це вони вважали для себе за превелику честь. Про те, чим невдовзi вiддячать Запорозькiй Сiчi тi новоприйнятi «почеснi товаришi», нiхто з довiрливих сiчовикiв навiть не пiдозрював. Тим бiльше, у царськiй грамотi вiд 22 лютого 1772 року, як кажуть, чорним по бiлому вiд iменi iмператрицi було обiцяно не забувати великих заслуг запорожцiв на вiйнi, сама Катерина клялася тримати iх «у своiй ласцi». «Между тем и монаршая наша милость и призрение к сему нашему подданному войску (запорожцiв, – запевняла iмператриця) не только продолжаемые, но, по мере, оказываемых от онаго услуг, усугубляемые будут». Але давно вiдомо: обiцянка – цяцянка. Навiть царицина. Щоправда, послуги запорожцiв росiйськiй армii будуть «усугубляемые», але – зi знаком мiнус, коли все буде поставлено з нiг на голову, зi здорового глузду на безглуздя. Скориставшись з того, що Запорожжя було розорене вiйною та набiгами ординцiв (сiчовики ж вiд дзвiнка до дзвiнка брали участь у вiйнi), що багато козакiв полягло в битвах i, отже, iхнi ряди значно й значно порiдiлi при захисту чужого «отечества», чимало було покалiчено, а господарства вiйною та податками розоренi (надто великим тягарем було для зимiвчан утримання царських вiйськ, якi або проходили через Запорожжя, або розташовувалися там на рiзнi реквiзицii) i в результатi цього запорозьке вiйсько виявилося обезкровленим, Росiя вирiшила остаточно добити його. Тих, хто не шкодував власного життя для неi. Тож рiзко посилився наступ на козацтво, яке, не маючи союзникiв, сам на сам опинилося перед могутнiм агресором. Допомоги було нi звiдки чекати, усе залежало вiд милостi агресора, але давно вiдомо, що милостi в агресорiв не бувае. Ще 1770 року на пiвднi Запорожжя почалося спорудження системи укрiплень новоi Днiпровськоi лiнii, що мала складатися iз семи фортець та iнших укрiплень i тяглася вiд Азовського моря вздовж рiчок Берда, Конка й Московка аж до Днiпра. Офiцiйно вона призначалася буцiмто для охорони Новоросiйськоi губернii та самого Запорожжя вiд татарських набiгiв, а насправдi для колонiзацii сiчових земель та роздачi iх помiщикам. Про права запорожцiв на тi землi царський уряд вже й не згадував. Навпаки, як в насмiшку було оголошено, що тi землi буцiмто… незаселенi, «необитаемые». Чи – майже незаселенi. А втiм, засновуючи нову Днiпровську лiнiю на сiчових землях, Росiя навiть не вважала за потрiбне повiдомити про те Кiш, як едину законну адмiнiстрацiю краю. На той час майже вся вiйськова старшина разом з усiм запорозьким вiйськом була на вiйнi, клала голови за iнтереси Росii, а Росiя в цей час заграбастувала iхнi землi. У липнi 1770 року, коли було все зрозумiло, один з паланкових старшин спiшно сповiщав кошового, який перебував на фронтi: «За степи вам объявляю: действительно началась линия нова делатись по Самаре, 300 человек Воронежской губернии пригнаны и уже редуты и землянки, где по плану назначено быть крепостям, делают… и нашим степам, как видно, вечная память… Проспали…» Проспали. Будiвництво лiнii йшло без будь-якоi згоди запорозькоi адмiнiстрацii, думкою якоi нiхто вже не цiкавився. Росiйськi офiцери отримали всi права, i iхне слово було останнiм. Кошу стало зрозумiло, що нова лiнiя споруджуеться «не к иному чему, но только к утеснению нас», але вже що-небудь зробити чи захистити свiй край вiд «братiв», що виявилися пiдступнiшими вiд ворогiв – не могли. Та й сили, понищене вiйною Запорожжя вже не мало достатньоi. Росiйськi офiцери, якi будували укрiплення, поводилися на Запорожжi, як на завойованiй територii, вiдбирали в козакiв зимiвники, розбирали iхнi хати та господарськi будiвлi як будiвельний матерiал для спорудження фортець, забирали худобу, зерно для «прокорма войск», яких у тi краi нiхто, звiсно, не кликав. Кiш скаржився, що в запорожцiв вiдбирають хати, майно та збiжжя, а iх самих виганяють на всi чотири сторони свiту i «запорожские казаки без жилищ будучи, разоренные, терпят крайнюю нужду и обиду». Проте скарги Коша нiхто не брав до уваги, будiвництво лiнii тривало швидкими темпами, розорення краю – перед тим спустошеного ще й татарами, – тривало, нi закону, нi правди, нi захисту козаки вже нiде не могли знайти. На кiнець росiйсько-турецькоi вiйни на Запорожжi було збудовано сiм фортець, а в них розташованi залоги регулярного вiйська та поселенi «отставные солдаты, кои успевая в домостроительстве, будут служить всегда и надежно, яко люди, привыкшие к военным действиям, защитою границы». Себто захоплених козацьких земель. Вони й служили. Офiцери та унтери крiпостей i редутiв поводились на Запорожжi як окупанти на захопленiй територii. У реляцii Коша графу Остерману (серпень 1770) зазначалося, що вони «проезжающих трактами задерживают, грабят, в обывателей скот отнимают, пашни на пне бьют, травы и всякие войсковые угодия пустошат». Зрештою, вся адмiнiстративна i вiйськова влада на Запорожжi перейшла до царських урядовцiв, якi «причиняют… народам великия обиды и здирства». Оточивши вольницю хохлiв системою укрiплень та вiйськових поселень, роздавши запорозькi землi помiщикам, Росiя вирiшила остаточно лiквiдувати саму Сiч – очевидно, як своерiдна дяка за допомогу, що ii у вiйнi з турками й татарами зробила Сiч, як вiдплата за вiрнiсть та хоробрiсть. А втiм, давно вiдомо: тим, хто дозволив собi наплювати в кашу, а потiм i сiсти собi на шию, поганяють, не питаючи iхньоi згоди. Волю свою вiковiчну та незалежнiсть сiчовики втратили, наiвно повiривши «братнiй» Росii – у вiдповiдь на ii брязкальця. Себто «портреты е. и. в. на медалях», що ними вона щедро обдаровувала наiвних запорожцiв та присипляючи iхню пильнiсть. Приспанi Росiею, вони й проспали не тiльки своi степи, а й самих себе. Залишалася формальнiсть: знищити саму столицю Сiчi i оголосити Запорозьку Сiч поза законом. Пiсля Кучук-Кайнарджiйського мирного договору в 1774 роцi i виходу Росii до Чорного моря, загроза, що постiйно дозоляла Росii з боку Кримського ханства, з яким вiками боролася Запорозька Сiч, стримуючи його агресiю, була нарештi усунута, козацька республiка в пониззi Днiпра вже бiльше не була потрiбна Росii – мавр зробив свое… Та й давно Росiя зазiхала на родючi землi сiчовикiв, виношуючи потаемну думку перетворити iх на своiх крiпакiв. Козацькi землi швиденько були оголошенi «пустопорожнiми», тож «государыня дала повеление онде занимать помiщикам в свое владение». І що з того, що Кiш, спохопившись – нарештi спохопившись, хоч i вже безнадiйно запiзно! – до останнього протистояв захопленню козацьких земель – дарма. Це вже всi розумiли. Ой з-пiд города, з-пiд Лизавета сизi орли вилiтали, А в городi та в Лизаветi всi пани собирались. Пани-сенатори, пребольшii генерали, вони думали й гадали: Ой як би ж нам, ой як би ж нам iх вольностi одiбрати… 23 квiтня 1775 року на засiданнi Ради при височайшому дворi Григорiй Потьомкiн виступив iз «проектом»: росiйськi вiйська, якi з пiдписанням мирноi угоди з турками, вивiльняються вiд военних дiй, кинути проти Запорозькоi Сiчi i знищити ii одним махом! «Проект» Потьомкiна звичайно ж Рада прийняла на «ура» i командуючому 1-ю армiею, яка знаходилась поблизу кордонiв Запорожжя, генералу П. Текелiю було надiслано таемне розпорядження зайняти Сiч, розпустити вiйсько запорозьких козакiв, арештувати кошових старшин, попередньо обвинувативши iх у державнiй зрадi. До всього ж Текелiй отримав вiд iмператрицi ще й додаткове «повеление, чтоб, как армия следовать будет мимо Запорожской Сечи, оную занять без кровопролития». Уряд вiд себе додав генералу: «Истребить Кош сих казаков, как гнездо их своевольств и, усмиряя, учредить над ними начальство». «Сечь Запорожскую сим наименованием отныне не называть» – в спецiальному ордерi нагадував Текелiю Потьомкiн. Прямуючи до сiчовоi столицi, Текелiй зайняв всi паланки i слободи, а 4 червня, оточивши Сiч з усiх бокiв, спрямував на неi жерла гармат… Козацтво, обурене до безмежжя вiроломнiстю росiйських вiйськ, вирiшило стати на смертний герць за волю i битися до останнього з переважаючими силами противника (а переважали вони iх у сотнi разiв!). Іншоi думки була старшина. «Хоч мы войско Текелиево… и истребим безнужно, – розказував потiм старий запорожець[7 - «Устное повествование бывшего запорожца Н. Коржа».], – но те полки, кои вступили уже в наши владения и заняли все наши паланки и слободы, услышав наше сопротивление, разобьют все наши тамошние пожитки». І запропонували здати Сiч на милiсть переможцям. Козаки Васюринського куреня раз за разом зверталися до кошового за дозволом зайняти iм мiсця на баштах i захистити Сiч. Благослови ти, наш батьку, нам на башти стати, Щоб не впустить москалiв да Сiч руйнувати. Москаль стане з тесаками, а ми з кулаками, Нехай слава не загине помiж козаками. Але кошовий (про це через столiття спiватимуть, розказуватимуть i волатимуть народнi пiснi) i вiдповiдае: Не дозволю, милi браття, вам на башти стати; однакове християнство — грiшно вигубляти. А про те, що це, так зване «однакове християнство», вигубило сiчовикiв, навiть не згадав. 5 червня 1775 року генерал Текелiй зайняв Сiч, запорозьке козацтво здалося без бою, i Сiч перестала iснувати. З серпня 1775 року Катерина II видала манiфест про лiквiдацiю запорозького козацтва: «Сечь Запорожская вконец уже разрушена с истреблением на будущее время и самого названия Запорожских Казаков… за оскорбление В-ва через поступки и дерзновение, оказанные от сих Казаков в неповиновении нашим Высочайшим повелением». А непокора за словами манiфесту полягала в тому, що козаки завжди чинили «насильства противу собственных сограждан (сирiч росiйських помiщикiв), подданных наших». А ще в тому, що вони переховували у себе i приймали до свого вiйська «без разбору… людей всякого сброда, всякого языка и всякой веры беглецов». І, зрештою, звинувачено iх було ще й у тому, що вони «заводя собственное хлебопашество, расторгли они тем самым самое основание зависимости от престола нашего и поимышление конечно составить из себя посреди отечества (це вона Украшу „своим отечеством“ обiзвала) область совершенно независимую под собственным своим неистовым правлением». І нiчого не можна було вдiяти, адже вольнолюбива, нiби ж незалежна i самостiйна Сiч насправдi – парадокс! – нiколи не була державою з усiма наслiдками, що звiдси витiкають – так уже iсторично склалося. Не була самостiйною державою не лише на словах, а й на дiлi, бо вольнолюбивi, гордi й вiдважнi запорожцi завжди – теж парадокс iз парадоксiв! – були пiд коругвами чужих монархiв – то польсько-литовського, то московського чи петербурзького, одержуючи за свою «верность» постiйно платню вiд iноземних держав. Це пiзнiше вiдгукнеться й обернеться, врештi-решт, загибеллю. А хто платить – постулат теж давно вiдомий, – той i музику замовля. Землi колишньоi Сiчi були уведенi до складу Новоросiйськоi та Азовськоi губернiй, об'еднаних в Катеринославське намiсництво i були розданi помiщикам. Року 1839-го в петербурзькому лiтературно-полiтичному журналi «Отечественные записки» (т. VI, розд. II, с 1—29) за пiдписом «Грьщько Основьяненко» з'явився нарис «Головатый (Материал для истории Малороссии)», який ось так починався: «В книжке „Очерков России“, издаваемых Вадимом Пассеком, в выписках и замечаниях „VII. Песни черноморцев“, написано: „Когда императрице Екатерине II, после многих своевольств запорожских казаков, угодно было уничтожить главный притон их, Сечу, в это время загрустила малороссийская вольница, жалела о заселении нынешнего Новороссийского края и в песне так взывала уже к покойному князю Григорию Александровичу Потемкину (головному руйнiвнику Сiчi. – В. Ч.)“. Та встань, батьку, великий гетьмане! Милостивий наш вельможний пане! Та встань, Грицьку, промов за нас слово, Попроси царицi, буде все нам готово, Дасть грамоту на вiчнiсть нам жиги, Ми iй будемо вiрнiйше служити… И когда, вместо Приднепровья, дали им для житья Тамань или Черноморие с разными льготами, то обрадованные казаки разгулялись и запели: Ой годi ж нам журитися, Пора переставати! Заслужили у царицi За службу заплати…» У зв'язку з пiдготовкою до турецькоi вiйни царський уряд 1787 року вирiшив органiзувати з колишнiх запорожцiв Вiйсько вiрних козакiв, перейменоване в 1788 роцi в Чорноморське козацтво. І запорожцi, вигнанi з рiдного краю, якi ще вчора у пiснях прославляли свого нищителя, пiдступного князя Потьомкiна, називаючи його «батьком» та «великим гетьманом» та клялися «вiрнiйше служити», не знали як i дякувати пiдступнiй царицi. Сам полковий старшина знищеноi Сiчi Антон Головатий, ставши вiйськовим суддею новоствореного Чорноморського козацького вiйська, хутчiй утнув подячного вiрша тiй, яка зруйнувала Сiч: Ой, годi ж нам журитися, Пора перестати; Дождалися од царицi За службу заплати. Дала хлiб-сiль i грамоту за вiрнii служби. От тепер ми, миле браття, Забудем всi нужди, В Таманi жить, вiрно служить, Границю держати, Рибу ловить, горiлку пить, Ще й будем багатi. Та вже ж можна женитися І хлiба робити; А хто прийде iз невiрних, То як врага бити. Слава Богу – i царицi! А покой гетьману! Злiчили нам в серцях наших Великую рану. За здоров'я ж ми царицi Помолимось Богу; Що вона нам указала На Тамань дорогу! Амiнь! І нiхто з козакiв, з лицарства сiчового не виступив збройно проти супостатiв на захист рiдного краю i своеi волi, якою до того так дорожило лицарство. А втiм, Катерину II – нищительку Сiчi й украiнськоi волi, – таки було затавровано – в народних пiснях-плачах: Бодай наша (таки наша! Ось у чiм лихо!) Цариця та Катерина, На свiтi не жила, Що степ добрий, край веселий Та й занапастила! (Катерина II, уроджена Софiя-Фредерiка-Августа, принцеса Ангальт-Цербська й росiйська iмператриця благополучно пiсля тих прокльонiв проживе й процарствуе – нищачи й далi Украiну – ще 21 рiк: доки не помре своею смертю – на нiчному горщику сидячи…) На цьому й уриваеться документальна основа нашоi повiстi. Що було потiм i як було, i як подii подальшi розвивалися – вiдомо лише iз сiмейних передань нинiшнiх Кожум'якiв, якi мешкають у Харковi – нащадкiв Тараса й Оксани з Кальмiуськоi Слободи, тих вже далеких од нас часiв i, зокрема, про подii 1772—1775 рокiв, що вiдшумiли на березi Золотоi Рiчки. За тими переказами, живими й нинi, Тарас таки повернувся з Поволжя (усе вiдбулося, як i наворожила Оксанi баба Прiська Найменшенька), де вiн у складi запорозького загону пiд орудою похiдного полковника Василя Журби брав участь у вiйнi Пугачова з царськими вiйськами. Повернувся до Слободи пiзно восени 1775 року, коли вже й надii на його повернення не було, повернувся, коли на пiвдень вiдлiтали журавлi, а ранки над Кальмiусом ставали вже прохолодними i в хижоi риби, яка ожила пiсля лiтньоi спекоти й вiдчула потяг до iжi, розпочався жор – на плесах то там, то там чувся плескiт, то окунi, судаки чи жерехи ганялися за здобиччю – срiблястими плiтками. Уранiшнi тумани, що довго не танули над рiчкою, були вже колючими й Оксана мерзлякувато поводила плечима, коли виходила на берег Золотоi Рiчки. А виходила вона тодi майже щодня. З ранку – неодмiнно. Часто простоювала на кручi й до обiду, доти, поки не приходила Соломiя з онуком ii забирати. Тiльки крик Омелечка: «Мамо, мамусенько, це ми… А ти чого додому не йдеш?» повертали ii до дiйсностi. Жiнка отямлювалася, наче вiд сну пробуджувалася, тулила сина до себе. – Татка нашого виглядаю, синочку. Ось-ось вiн мае з'явитися на тiм боцi. – А де вiн наш… татко? – Там, – махала рукою мати на протилежний берег. – Уже iде. Найменшенька менi наворожила: ось-ось, каже, вiн мае з'явитися – чуе мое серце. Виглядай свого судженого… Я й виглядаю… – На конi? – радiв Омелечко. – Тато й мене покатае на конi, еге? – Покатае, сину. Тiльки приiде, так i покатае… В один з таких ранкiв, як i врочила баба Прiська, на тiм боцi раптом вигулькнув гурт вершникiв i почав спускатися до броду… – Вiн… Тарас, – одним духом вигукнула Оксана, коли ще й облич вершникiв не видно було. – Першим до броду спускаеться… Ото вiн… І тут переднiй вершник наче стрепенувся i завзято замахав руками над головою i загарцював конем на березi. Потiм Тарас розказуватиме: – Як побачив на березi жiнку з дитиною, так i вiдчув: вона. Оксана з сином. Мене з походу виглядають… І подумав: як добре з походу додому повертатися, коли вдома тебе чекае дружинонька з сином. Козакiв було семеро – усе, що лишилося вiд колишньоi сотнi охотникiв допомогти Омельку Пугачу вибороти волю. Ледь переправившись через Кальмiус, попадали вони з коней i довго нiмо лежали, розкидавши руки, наче обiймаючи рiдну землю, усе ще не вiрячи, що лютi пригоди, якi чигали iх на кожному кроцi на Яiку, на Поволжi, на Дону, вже минули, i вони нарештi вдома. Семеро щасливцiв iз сотнi добровольцiв, i пiд копитами iхнiх коней, пiд iхнiми ногами й була земля. Так тодi вiрилось – що рiдна. Але швидко виявиться, що хоч пiд iхнiми ногами й була рiдна земля, але iхньою вона вже не була i iм, сiчовикам, уже не належала. Вони повернулися додому, де вже розпоряджалися чужi, повернулися до того дому, що будучи iхнiм, iм уже не належав. Дiзнавшись, що вже немае Запорозькоi Сiчi (i в найлихiшому снi таке не могло приснитися!), славного Кошу, товариства-лицарства, Тарас у розпачi вигукнув: – Краще б я не повертався! Краще б я оглух i ослiп, аби не бачити такоi наруги, не чути про неi. Краще б мене поцiлила ворожа куля i зотлiв би я десь за Волгою у степах, анiж повернувшись додому, про таке дiзнатися!.. Тiльки радiсть зустрiчi з дружиною та сином Омельком, непосидючим жвавеньким хлопчиком, вельми на нього схожим, якого вiн тодi вперше побачив («А покажись-но сину, яким козаком ти вже вирiс?!»), про зустрiч з якими вiн стiльки перемрiяв у чужiй сторонцi, зменшила гiркоту його й затеплила серце жагою до життя. І все ж, нi-нi, та й журився, згадуючи полеглих товаришiв: – Вони щасливiшi за мене. Пiшли в землю, не вiдаючи, що Сiчi нашоi славноi вже немае… А я звiдав цю лиху вiстку – за якi грiхи менi таке випало терпiти?.. (Жоден ворог не мiг Сiч за вiки подолати, а москалi за один день знищили. Чи вони такi дужi, чи ми такими негожими поставали i спали, спали, покiль i волю свою проспали!) – Бо подалися в чужi краi комусь волю здобувати, й колобродили там, головами накладали, а тим часом ворог i подолав нашу Сiч. – Годi тобi, Савко, – благала Соломiя, адже шкода iй було обох – i чоловiка, i зятя, як i того життя, що вже було так пiдступно понищене. – Що сталося, те сталося… Минулому нема вороття, а нам треба думати, як далi жити. – Як вражий москаль вирiшить, так тепер i буде, – махнув рукою Савка. – Тепер ми на своiй, але не нашiй землi, яку в нас вiдiбрали i волю – скiльки не гукай – не повернеш. Про-оспали!.. Хитрий москаль нас приспав, як трунком напоiв. Боролись, боролись i доборолися до краю. Усю нiч в хатi Савки Пишногубого свiтилося вiкно, що виходило до Кальмiусу, i свiтла смуга од нього вiдбивалася в прибережнiй водi – Савка, Соломiя та Оксана (Омелечко вже мирно собi спав, не вiдаючи, що народився вiн козаком, але мiсця йому на рiднiй землi вже немае), забувши про наiдки на столi, слухали невеселу розповiдь Тараса про Пугачовщину. Оксана питалася: – То iхнiй, донський Ємельян Пугачов таки справдi… – …наш Омелько Пугач, хочеш запитати? Кажу ж тобi, – ВІН!!! iхнiй Ємельян Пугачов i наш дядько Омелько Пугач, мiй весiльний батько – один i той же чоловiк… Царство небесне душi його невгамовнiй та щирiй! Вiн хотiв лишень добра i волi свому народу – за що й поплатився життям, його старшини, аби самим врятуватися i цiною зради купити собi живота, скрутили свого отамана, вождя народного й царським генералам тепленьким видали. Але iм теж не солодко довелося, кожен з iуд випив свою чашу до дна! Рiдко кому, як от менi, вдалося врятуватися. Казали, що влада схопила двадцять тисяч пугачовцiв – одних страчено, iнших у кайданах на довiчну каторгу вiдправлено. Чи не у всiх селах на Поволжi поспоруджували «глаголи» та «колеса», повiшенi гойдалися пiд шибеницями не один день. А шибеницi стояли по всiх людних мiсцях, особливо на перехрестях дорiг. Пливли вони й на плотах вниз по Камi та Волзi, в iхнiх зашморгах теж бовталися «мятежники»… У башкир та калмикiв – а вони були чи не найзначнiшою рушiйною силою Пугача, – усе позабирали, а iх з родинами в неволю погнали. Яiцьке козаче вiйсько обмежили у правах, ще й пiдпорядкували його Военнiй колегii, а саму рiчку Яiк наказано надалi йменувати рiчкою Уралом, щоби не нагадувала про повстання, а саме Яiцьке козацтво – в Уральське… – Доборолися, – люто крутнув вуса осавул. – Було зле, а пiсля боротьби за волю i кращу долю, ще лютiше стало. От i борись пiсля цього за краще життя! – Волзьких козакiв переселили на Кавказ, – розказував далi Тарас, – а землi Вiйська Донського передали до Азовськоi губернii. На Дону тепер гражданське правительство, а не козацьке самоуправлiння, як до того було… – Доборолись, доборолись, – бурмотiв осавул. – Пам'ятаеш, Оксано, як дядько Омелько згадував свою станицю, звiдки вiн родом? Як вона, забув, називаеться? – Зимовейська… – Звалася! Нема вже ii бiльше. Провинилася i станиця, ii велiли перейменувати в Потьомкiнську i переселити на другий берег Дону. А мiсце, де вона до того була, переорали та посiяли там чортополох – аби все бур'янами заросло та за водою загуло! – Доборолися, – хапався за голову осавул. – Ще одна така боротьба i нам вже й жити буде нiде! А все чого? Бо царя свого забагли. …Середнього зросту, ледь смаглявий. Стрижений пiд макiтру, в кружок. Злегка продовгувате, розумне обличчя, обличчя на позiр не простолюдина, а досить таки метикованого. Напiвокругла борода (на iнших зображеннях вона бувае i клинцем), на ньому бiлий кожух, пiд яким виднiеться шовковий малиновий пiвкаптан. Погляд – замислено-зосереджений, звернений не то в себе, не то у вiчнiсть. І в той же час погляд, як вдивитися в його обличчя, – пронизуе твою душу – пронизуе навiть через столiття. По колу старовинна вiтiювата в'язь: «Жалую всiх вольностiю и свободою и вечно козаками». Руки його закутi в залiзо, але все одно права рука трохи вище, вона вперто здiймаеться вгору, бодай i на ту вiдстань, на яку iй дозволяе пiднятися ланцюг. Пiд портретом у рамцi випалений напис: «Дядько Омелько Пугач прийшов дати нам волю». Пiдписано не Ємельян Пугачов, як насправдi, на його батькiвщинi (якщо вона в нього була), не офiцiйно, а по-украiнському: Омелько Пугач. Недарма ж донець iнодi називав себе черкасом i, навiть, малоросiянцем, ще й добре володiв батькiвською мовою. Це iхнiй Пугач, знаний iм як дядько Омелько, весiльний батько роду iхнього зачинателя сiчовика Тараса Кожум'яки. Був вiн насправдi таким чи це витвiр козацькоi фантазii, але в роду Кожум'якiв довго-довго, чи не сторiччя зберiгався – менi розповiдали, – i передавався нащадкам саме такий Пугачов – в образi дядька Омелька; вiн передавався як символ втраченоi волi i водночас як заклик до волi. До тiеi волi, за яку i досi ми так чи iнакше боремося – це вiчна боротьба i кожне нове поколiння ii по-своему продовжуе i кiнця тiй боротьбi не видно, адже нiколи не згасне людська мрiя про волю i кращу долю – аби ще й бути усiм козаками! Сьогоднi Пугачов мовби вже й не герой, хоч донедавна його iменем називали навiть колгоспи – в обов'язковому порядку. Донедавна вiн ще був героем, а сьогоднi… сьогоднi його дехто вже трактуе як… авантюриста. Омелян Іванович Пугачов, керiвник найбiльшого у XVIII столiттi селянсько-козацького повстання в Росii, який вбачав кiнцеву мету свого виступу у створеннi селянсько-козацькоi держави на чолi зi справедливим «мужицьким царем», вiн не потрапив вже до книги «100 ВЕЛИКИХ ГЕРОЕВ» (Москва, «Вече», 2005), де йому, здавалося б, мало знайтися «законне» мiсце, як знайшлися там сторiнки, наприклад, для гунського завойовника Аттiли (чи й не народний герой!), прозваного християнами «Бичем Божим», чи, скажiмо, для московського злодiяки i грабiжника, взагалi – зарiзяки з великоi дороги Ваньки Каiна, не кажучи вже про численних пiратiв (теж менi – народнi героi!), якi закiнчили своi днi у зашморгах на реях, також знайшлося мiсце для нiкому невiдомого Чаки, зулуського вождя Чорноi Африки. Але Пугачов – не удостоiвся. Уже не удостоiвся. Через триста з гаком лiт. То, може, й не був вiн нiколи народним проводирем i борцем? А був тим, ким його нинi й титулуе Москва – авантюристом? Адже мiсце йому знайшлося в однотипнiй книзi тiльки зi знаком мiнус – «100 ВЕЛИКИХ АВАНТЮРИСТОВ» (Москва, «Вече», 2003). То хто вiн, Омелько Пугач, Омелян Пугачов – герой чи справдi авантюрист, прозваний Катериною II «жахом XVIII столiття», чия бiографiя вклалася у якихось три рядки: «Самозванець, пiд iм'ям iмператора Петра III пiдняв повстання яiцьких козакiв у серпнi 1773 року. У вереснi 1774 року виданий владi. Страчений у Москвi на Болотнiй площi». Авантюристом був, примiром Степан (Стефан) Малий, який, до речi, теж дiяв пiд iм'ям Петра III i навiть був проголошений – в iпостасi руського царя – государем Чорногорii. Йому вдалося встановити дiлове спiвробiтництво з росiйською владою i фактично вiн буде визнаний правителем все тiеi ж Чорногорii. За iронiею долi самозванець Степан Малий – «Петро III» – вестиме переговори з цього приводу з росiйським адмiралом Орловим, тим самим, який убив справжнього Петра III. Через шiсть рокiв йому, на той час уже покалiченому i слiпому (заряд пороху вибухнув рядом з ним) грек Станко Клаомунья, взятий Степаном на службу i пiдкуплений скадарським пашою, вночi перерiже горло. За iмператора Петра III видавав себе й албанський авантюрист Стефан Занович, який у 1775 роцi, потрапивши до в'язницi, вип'е отруту, аби уникнути тортур i жахноi страти. У 1863 роцi в журналi «Зритель общественной жизни, литературы и спорта» № 7 було надруковано iсторично-документальну повiстину Гр. Квiтки-Основ'яненко про те, як у Куп'янську, що на Харкiвщинi, в груднi 1765 року «беглый пьяница брянского полка солдат Петр Чернышев» видавав себе за царя Петра III i як вiн згiдно указу Катерини вiд «генваря 3 дня 1766 г.» чинив «дерзостное им разглашение, яко возмутитель общего покоя и тишины», за що й повелiла цариця самозванця «наказать в том месте, где он изначальное разглашение чинить отважился публично кнутом и поселить в Нерченск, в работу вечно, а как он человек предерзостного состояния и наперед сего преступление изобличен был в воровствах и в побеге из службы, то его держать там сковано и во время праздное от работы содержать под караулом». Чи Тимофiй Анкудiнов, який видавав себе за Івана Васильовича, сина царя Василя Шуйського i був четвертований у Москвi; чи свiтовi вiдомий Лжедмитрiй І (Гришка Отреп'ев), який видавав себе за сина царя Івана IV Димитрiя; – нема iм лiку, авантюристам справжнiм! Що ж до Пугачова Омеляна Івановича, то його в Європi чомусь сприймали за маркiза. Це вiн, Вольтер (справжне прiзвище Марi Франсуа Аруе) в одному з листiв до росiйськоi iмператрицi Катерини II (вони якийсь час листувалися, допоки iмператриця видавала себе за «просвещенную») запитае про «маркiза Пугачова» (як, мовляв, закiнчився бунт i яка доля його вождя – знаменитий французький письменник чомусь сприймав керiвника селянськоi вiйни в Росii за дворянина). Коронована адресатка вiдповiсть (29 грудня 1774 року) Вольтеру не без роздратування i з неприкритою зневагою та брехнею, намагаючись хоч нею будь-що принизити «маркiза», який декого цiкавив тодi в Європi: «Маркiз Пугачов, про якого ви знову пишете в листi вiд 16 грудня, жив як злодiй i закiнчив життя боягузом. Вiн виявився таким полохливим i слабким у тюрмi, що довелося обережно готувати його до вироку з побоювання, аби вiн зразу не помер зi страху». І все ж «маркiз Пугачов» помре не зi страху, хоча указом «ея величества» вiд 10 сiчня 1775 року вирок йому буде винесено такий, що не кожна людина могла його спокiйно вислухати: «Пугачову учинить смертну кару, четвертувати, голову настромити на кiл, частини тiла рознести по чотирьох частинах мiста i покласти на колеса, а пiсля на тих же мiсцях спалити…» СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦЯ «Десятого дня сiчня тисяча сiмсот сiмдесят п'ятого року, у вiсiм чи дев 'ять годин по пiвночi приiхали ми на Болото (мiсце в тодiшнiй Москвi, де здiйснювалися кари, Болотяна площа Кремля), посерединi котрого вже було споруджено ешафот, або лобне мiсце, навколо якого були вишикуванi пiхотнi полки. Начальники i офiцери мали знаки i шарф поверх шуб – по причинi мiцного морозу… Невдовзi з 'явився загiн кiрасир, за ним незвичайноi висоти санi i в них сидiв Пугачев; насупроти духiвник його i ще якийсь чиновник, можливо секретар Тайноi експедицii, за саньми слiдував ще загiн кiнноти. Пугачев з непокритою головою кланявся на обидва боки, поки везли його. Я не загледiв в рисах лиця його нiчого лютого. На позiр вiн був сорока рокiв, зросту середнього, обличчям смаглявий i блiдий, очi його виблискували, нiс мав круглуватий, волосся, пригадуеться, чорне i невелику борiдку клином. Сани зупинилися бiля ганку лобного мiсця. Пугачев i улюбленець його Перфiльев в супроводi духiвника i двох чиновникiв ледве зiйшли на ешафот, як почулося наказове слово: „На караул!“, i один з чиновникiв почав читати манiфест. Майже кожне слово до мене долiтало. При виголошеннi читцем iменi i прiзвиська головного злодiя, також i станицi, де вiн народився, обер-полiцмейстер питав його голосно: „Чи ти, донський козак Ємелька Пугачев?“ Вiн так же громко вiдповiдав: „Так, государ, я донський козак Зимовейськоi станицi Ємелька Пугачев“. Потiм, пiд час читання цього манiфесту вiн, дивлячись на собор, часто хрестився. Мiж тим як сподвижник його Перфiльев, чималого зросту, сутулий, рябий i лютий на вигляд, стояв непорушно, опустивши очi долу. Пiсля прочитання манiфесту, духiвник сказав кiлька слiв, благословив iх i пiшов з ешафоту. Той, хто читав манiфест, теж: пiшов за ним. Тодi Пугачев зробив з хресним знаменням кiлька земних поклонiв (повернувшись до собору), потiм з поквапливим виглядом став прощатися з народом: кланяючись на всi боки, говорив голосно, уриваним голосом: „Прости народ православний, вiдпусти мене в чому я нагрубiянив перед тобою, прости, народе православний!“ При цьому словi екзекутор дав знак: кати кинулись роздягати його: зiрвали бiлий баранячий кожух, стали роздирати рукави шовкового малинового пiвкаптана. Тодi вiн сплеснув руками, вiдкинувся навзнак i вмить закривавлена голова вже висiла в повiтрi: кат змахнув ii за волосся. Ще через день останки Пугачева спалили разом з ешафотом i саньми, на яких його везли на страту…» А на Украiнi, на такiй же розтерзанiй Сiчi ще довго-довго спiватимуть кобзарi: Ой сiв пугач на могилi та «Пугу!» та й «Пугу!» Гей, пропадати козаковi та В темному Лугу! Та й нинi ще спiвають. І завтра-позавтра спiватимуть. І доти спiватимуть, поки воля з неволею битиметься, а вона битиметься вiчно, покiль рiд людський iснуватиме на планетi Земля, поки однi нащадки праотцiв Адама та Єви називатимуть себе козаками, а iншi – панами, яким першi, як мужики панщиннi мають належати чи не по державному праву (хоч по Божому вони й вiльнi); покiль однi матимуть панщизну робити, а iншi над ними панувати. Частина десята Казочка про пана Коцького Як i водиться, зустрiвшись пiсля довгоi розлуки, прогомонiли чи не досвiту. І на хвильку не прилягли в першу нiч, як вони нарештi зiбралися усi разом – Тарас розповiдав i розповiдав про своi поневiряння в Росii у вiйську Пугачова на рiчках: Яiк, Кама, Волга, а потiм i на Дону, слухав розповiдi Савки чи Оксани з Соломiею про те, що лучилося вдома за час його вiдсутностi – так i нiч збiгла. Спохопилися, як уже почало свiтати i в Слободi голосисто заспiвали третi пiвнi. Пора вставати (селяни завжди вставали з третiми пiвнями), а вони ще й не лягали. Але вже час було заходжуватися коло звичноi працi. – Дав Бог день, дасть i свiй захист, – казав осавул, збираючись на бекет, перевiрити, як нiч минула в бекетових, усе ж таки пограниччя. Соломiя – уже пiднiмалась челядь, – заходжувалася, як вона казала, вертiтися по господi. Тарас з Оксаною зiбралися сходити до Кальмiусу, побути нарештi удвох i там зустрiти схiд сонця (маленький Омелечко солодко спав i посмiхався увi снi), як ось тут i сталося. Нi свiт нi зоря, невiдь звiдки взявшись, Кальмiуську Слободу несподiвано оточив ескадрон гусар на баских ситих конях. У тi днi росiйськi вiйська, якi поверталися з турецького фронту, всюди захоплювали запорозькi паланки, слободи, зимiвники, розорюючи насельникiв, розганяючи козакiв, лiквiдовуючи iхнi сторожовi бекети та прикордоннi застави й роз'iзнi команди. І ось свавiлля росiйських вiйськ докотилося й до схiдного прикордоння Сiчi, до Кальмiуськоi паланки – Бог не помилував. Захопленням слободи керував штаб-офiцер, а поруч з ним сидiв на конi не хто iнший, як пiдосавул Вихрест. Вiн i привiв гусар у слободу, тож першим з його намови було оточено хутiр Савки Пишногубого. Заодно вiн видав царському вiйську Тараса Кожум'яку – «показав на нього, яко на бунтiвника, вора i iзменнiка», який воював у «шайке Пугачова». Штаб-офiцер велiв негайно схопити «мятежника-пугачовца» i, взявши його пiд караул, заперти онаго до льоху, що й було негайно виконано, а Вихрест, задоволений як нiколи, погнав коня до Савки, наперед потiшаючись та смакуючи свою побiду. – Ну, здоров був, осавуле, – похльоскуючи себе нагаем по халявi чобота, з'явився вiн у дворi. – Не ждав, Савко? – Лайно нiхто не жде, воно саме завжди припливае, – вiдповiв той. – Да-арма-а, – мружився Вихрест, – кепкуеш. Я товстошкiрий. А ось ти повертишся передi мною. Довго я перед тобою гнувся та служив тобi, будучи в тебе на побiгеньках, тож тепер ти менi послужиш i побiгаеш передi мною на побiгеньках… Чого пику вернеш? Не до смаку те, що я кажу? – Разом iз твоею пикою! – Овва! Менi теж не подобалось тобi служити, але служив. Послужиш i ти – не злиняеш. Бо таке времня настало. Сила тепер на моему боцi! Я вiдтепер у слободi отаман. Так, так, i для козакiв, i для посполитих, i для тебе, осавуле! Як скажу, такечки тепер i буде. – Нi, буде так, як тобi накажуть твоi новi хазяi! – Але все дно ти будеш передi мною вертiтися, Савко! – А ти – перед гусарами! – Нiчого не вдiеш. У руських сила, тож доведеться тепер iм служити. Вони за один день Сiч розiгнали – от яка у них сила! А у свiтi так заведено, що слабкiшi прислужують сильнiшим. Я гусарам послужу, а ти – менi. А там – видно буде. – Видно, Вихресте, уже не буде. Буде пiтьма! – Нiчого, сови й у пiтьмi живуть. А ти, осавуле, пiд вечiр накривай стiл. Та пощедрiше. Прийду до вас… ге-ге… у гостi. І щоби Оксана… Чуеш, щоб Оксана була на мiсцi. Щоби щирим злотом сяяла, вбрана у все найкраще! Так бажаю! Про неi мову поведу. Хоча, мова моя буде коротка, заберу ii та й усе. А вас пошлю пiд три чорти! Савка навiдрiз вiдмовився накривати Вихресту стiл i заборонив те робити й Соломii, яка вже було зiбралася щедрiстю пригощення змiнити Вихрестiв гнiв на милiсть. – Не великий пан – не смiй! – як вiдрiзав Савка. – Як був вiн вихрестом, не знаю з якоi вiри його в нашу вихрестили, таким мiзерним вихрестом i залишився. Обiйдеться той турок i без пригощення. – Але ж на його боцi тепер i справдi сила, – спробувала було заперечити Соломiя. – Не злиняемо, як пригостимо цього вилупка. Гусари порядкують у слободi, як у себе вдома, а вiн же з ними. – Пригрiли змiюку на грудях! Вихрестили чужинця, а воно своiм для нас i не стало. Бо скiльки вовка не годуй, а вiн все дно в лiс дивиться. На свою голову пожалiв колись його, безрiдного башибузука, то й маю тепер клопiт! Маю розплачуватися! А думав же – слiпець! – що з нього добрий буде козак! А з нього козак, як з лайна куля. Хай спробуе до нас поткнутися! Я… я його зустрiну! Вихрест посмiв. З'явився, як i застерiгав, пiд вечiр. Чи не з порогу, граючись нерозлучним нагаем, заявив Савцi, що хутiр його з «усiма строенiями, землями, з усiм добром, худобою та кiньми» вiднинi переходить у власнiсть пана штаб-офiцера гусарського полку Акiмова, адже зять його, Савки, був у шайцi Пугачова, «вор i iзменнiк», а таких нинi не милують. Вiн оружно виступав проти матушки-государинi, а тому, як i всi пугачовцi, оголошуеться поза законом. – Знищивши Сiч, ви ще згадуете закон? – Такий… тепер закон. Управляти хутором штаб-капiтан Акiмов призначив мене, пiдосавула Вихреста. Чи то пак, тепер уже повного осавула. І ще додав, нахабно дивлячись Савцi в очi й скрива шкiрячись, що колишнього запорозького осавула Савку Пишногубого та його Соломiю велено виганяти з хутора втришия! – Ой, Божечку ж! – зойкнула Соломiя. – Куди? – Туди, куди захочете. А точнiше – пiд три чорти! На всi сторони свiту! Вибiр у вас великий куди йти. Мусите дякувати пановi штаб-офiцеру, що вiн проявив до вас милiсть i даруе вам волю йти туди, куди самi захочете. А не захочете, можете й зостатися в слободi. Але – в робiтниках у пана штаб-офiцера. Та я радив би вам змиватися звiдсiля – у ваших же iнтересах! Не накрили менi стiл, то й панькатись з вами не буду. Сьогоднi ж i маете з хутора змитися! Із собою вам дозволено взяти лише те, що можете понести. І щоби до ранку вашого й духу тут не було! Не послухаетесь – вам же й гiрше буде. Нiхто вас тепер не захистить – усе Запорожжя захоплене росiйськими вiйськами, влада кошового мекнула! Його самого буде не сьогоднi-завтра арештовано. Разом з вiйськовими старшинами. Тож тiкайте хутчiй iз цих краiв – моя вам порада. За так дарую. Берiть, що зможете понести i гайда. У свiт широкий! Та дякуйте менi. За доброту мою. А мiг же шепнути штаб-офiцеровi i вас би до Тараса запроторили у льох. Але я добрий. Попрохав начальника гусарiв вiдпустити вас з живими душами. Не забувайте про це. І щоби завтра у слободi вами й не воняло! Савка з-пiд лоба люто зиркнув на Вихреста. – Сам навоняв, нагадив як тхiр, а тепер ще й хвастаеш? Чим? Своiм смердючим нутром? – Но-но! Ще одне слово i я… Я не подивлюся, Савко, що ти колись мене прихистив i в пiдосавули провiв!.. Бувайте! Щоби до ранку вас тут не було! Якщо хочете ще пожити в бiлому свiтi! І хряпнув дверима. – Пес! Скажений шолудивий пес! – бiгав Савка. – Навiть вороги, навiть турки з мене так не знущалися, як цей… – Савко, доведеться пiдкоритися… – Вихресту? – Вважай, що силi, яка стоiть за ним. Чи до якоi вiн прибився, – горнулась до чоловiка Соломiя. – Та й що ми теперички вдiемо, що ми тепер важимо, як Сiчi вже немае, га? Заспокойся, змирися – iхня взяла. Будемо збиратися та завтра вранцi й пiдемо… У свiт широкий. Кажуть, вiн не без добрих людей, десь i нам знайдеться мiсце. Та й чи багато нам треба? Якийсь там куточок. Оксано, давай-но, дочко, помаленьку та потихеньку почнемо збиратися. Аж тут дверi – рип, на порозi Вихрест. – Забув сказати, – шкiрив зуби i жовте пласке його личко здавалося випромiнювало саму лише доброту. – Оксанi не треба збиратися. І взагалi, про Оксану забудьте. Вона вже не ваша i iй нiчого з вами колобродити свiтами. Оксану я заберу. Оксана зойкнула й побiлiла. – Не лякайся, перепiлко, не такий страшний чорт, як його малюють, – Вихрест намагався ще й лагiдно говорити з жiнкою. – Покомизишся, поплачеш та й звикнеш. Ще й дякуватимеш долi, що за мене вiддалася. – До Савки з Соломiею: – Ранiше я у вас ii просив – по-доброму, по-хорошому. Не вiддали. То теперя просити вже не буду – беру i все тут. По праву сильного. На Тараса ж не сподiвайтесь. І ти, Оксано, теж. Багато таких як вiн, мятежних пугачовцiв на Запорожжi повиловлювали, партiями iх будуть вiдправляти в Росiю-матушку на каторгу. В Сибiряку iхню. Поженуть вашого Тараса, i за ним навiки й слiд западе. А жити, Оксано, думаю, тобi треба. От i поживеш зi мною. Обiцяю бути ще й добрим мужем. А синка твого хай батько твiй забере. Осавуловi буде веселiше з онуком. А менi Тарасове сiм'я нi до чого. Менi потрiбна тiко Оксана, до якоi я давно приязнь мав i маю. А дiти… Дiтей я можу й сам наробити – було б з ким. Я ще здатний на се звабне дiло. Ось такечки, значить. Хай батько з мачухою зникають, покiль я виявляю iм таку милiсть, а ти, Оксано, залишайся. Уранцi прийду тебе забирати – готуй… хе-хе… посаг. Хоча тепер дещо i я маю – за вiрну службу руським. Вони вмiють таким, як я, вiддячувати. Тож буду хазяiном, а ти бiля мене – отiею самою… Хазяйкою значить. Заживемо хiба ж так на руiнах Сiчi, тепер наше времня прийшло. А про отой самий ордер… Ну, що його буцiмто видав тобi й Тарасу кошовий – забудь. Який ордер, про яку любов, як Сiчi вже немае, а кошовий пiд замком. От вам i вся любов! Погралися i досить! Тепер буде так, як я вам скажу – осавул Вихрест! А я вам все скажу вранцi!.. Чекайте!.. Для здiйснення задуманого в Савки була всього лише одна нiч. Уранцi Тараса з iншими учасниками пугачовського бунту мали вiдправити в Глухiв, в канцелярiю Малоросiйськоi колегii, якою тодi в чинi ii президента вiдав генерал-фельдмаршал Рум'янцев. Одночасно вiн був i командуючим 2-ю, а потiм i 1-ю росiйськими дiючими армiями на театрi росiйсько-турецькоi вiйни 1768—1774 рокiв. І ще був генерал-губернатором Малоросii, як тодi називали Лiвобережну Украiну, колишню Гетьманщину. З його iм'ям пов'язано – так чорним по бiлому, навiть без тiнi сорому чи незручностi написано в однiй книзi, виданiй у Москвi, – «законное (!!!) установление крепостного права на Украине в 1783 году. До этого украинские крестьяне были формально лично свободными людьми». Отож, «законное»… Уявляете, «законное» право поневолювати людей. І це пишуть сьогоднi, у книзi «100 великих военачальников», що видана у Москвi в роцi 2003-му. Там е стаття «Румянцев-Задунайский Петр Александрович». Так ось цей Пьотр Александрович докладе всiх – очевидно, теж «законних» – зусиль, аби за роки свого колонiального правлiння в Украiнi знищити будь-якi залишки навiть самоврядування в тодiшнiй Малоросii. Цей каратель-окупант успiшно («законно») здiйснював в Украiнi, тодi Малоросii, примусову русифiкацiю та нацiональне гноблення украiнського народу. І тут вiн, як кажуть, «преуспел». (До речi, був похований в Успенському соборi Киево-Печерськоi лаври.) До його канцелярii в Глухiв i зганялися виловленi учасники визвольних змагань Пугачова, селяни й козаки, а вже звiдти iх мали вiдправляти на каторжнi роботи до Сибiру. Така доля чекала й Тараса Кожум'яку. А поки що його на нiч заперли в погрiбнику, що знаходився в закутку двору Савчиного хутора-зимiвника в Кальмiуськiй Слободi, що вже була зайнята гусарами. Погрiб (або ще льох) – це яма для зберiгання продуктiв тощо – з лядою, але без схiдцiв. Туди круто вниз спускаються по драбинi. А ось погрiбником зветься надбудова над погребом. Або ще – вхiд до погреба, висотою десь у зрiст людини. Як вiдкриеш дверi погрiбника, то далi вниз ведуть довгi схiдцi, вирубанi в грунтi i викладенi камiнням чи цеглою. Ними й спускаються власне у сам погрiб, в льохову яму, що може бути в глибинi грунту на значнiй вiдстанi вiд дверей погрiбника. Дверi споруджувалися неодмiнно з товстих дощок чи й обаполiв, що до всього ж оковувалися залiзом. А щоб нiхто бува не забрався до льоху та не поживився його добром, дверi перехрещувалися металевими шпугами i запиралися на добрий амбарний замок, дужку якого не просто було й перепиляти. Ось до такого погрiбника росiйськi вояки, якi вже стали господарями вiднятого в осавула Пишногубого хутора, й кинули «мятежного пугачовца» на нiч. Погрiбник був у вiданнi Вихреста, з того дня – управителя хутора, що вже належав штаб-офiцеру за його «усердие» по окупацii Сiчi. Вихрест особисто запер погрiбник, а чималий ключ вiд амбарного замка сунув собi за пояс. Ключ вiн взяв у осавула, не пiдозрюючи, що в Савки, як i в кожного господаря, е ще один ключ, запасний – раптом загубиться перший? Ось ним Савка й скористався. За легендою, що з поколiння в поколiння передаеться в роду Кожум'якiв, вiн буцiмто пiзно увечерi, як росiйськi вояки перепилися i в слободi та на хуторi лежали там, де кого скрутила оковита, запрiг до воза пару коней, накидав у нього дещо з одягу, сякий-такий харч на дорогу та iнструменти, що завжди пригодяться в господарствi на новому мiсцi, посадив Соломiю та Оксану iз сином i вивiз iх пiд завiсою ночi до Лисичачого яру, що був вище броду через Кальмiус, i залишив iх там пiд гаем, а сам повернувся на хутiр аби звiльнити Тараса з погрiбника. Було за пiвнiч, перед ранковою зорею, коли вже доспiвували другi пiвнi. До третiх, до свiтанку, було вже рукою подати, тож Савка й квапився. Гадав, що нiчим не ризикуе, адже гусарський ескадрон, який зайняв слободу, вже був достоту п'яний, а в Савчинiй хатi за освiтленими вiкнами гуляли офiцери, теж добряче пiддатi – жодного тверезого вояки вже не було. Навiть тi, кого звечора поставили на чати, теж перепилися i лежали хто де впав. Савка вiльно прошмигнув погрiбника, вiдкрив замок, зняв шпуги, вiдчинив дверi й шепнув у темряву пiдземелля iз застояним духом: – Гей, Тарасе?.. Це я, Савка. Ось-ось вже почне свiтати, хутчiй виходь та й гайнемо подалi вiд Слободи. У погрiбнику почулося шамкотiння, хтось мовби озвався з вогкоi темряви, але тiеi ж митi осавуловi щось тупе й кругле вперлося в спину. І вiн, як людина вiйськова, вiдразу ж збагнув: дуло пiстоля! І ясно, що само воно йому впертися в спину не могло. Пiстоль був у чиiхось руках. То й справдi був пiстоль i тримав його, вперши стволом Савцi у спину, осавул Вихрест. «Звiльнив Тараса!..» – лайнувся подумки Савка. А вголос озвався: – От зараза, не напилася разом з усiма! Таки вислiдила, мерзота вихрещена! – А ти думав, що всi з лопуцька, один тiльки ти вумний, га? – реготнув позад нього Вихрест. – Значить, Савко, такечки: ворухнешся, звиняй, але всаджу тобi кульку в спину. Матимеш потiм з нею та з дiркою в спинi добрий клопiт. Може, й на тiм свiтi! – А ти його матимеш на цьому! – Овва! Аби не той, бо там зв'язкiв ще не маю, а на цьому вже якось викручусь – не вперше. А ось спробуеш ти викрутитись – на цьому чи на тому, – i дуло пiстоля ще рiзкiше вперлося Савцi в спину. – Руки, руки, луб'язний, осавуле! Тримай iх пiднятими вгору – так менi спокiйнiше. – Спокою ти вже не матимеш. – А я кажу… не роби рiзких рухiв, бо кулька, як i горобець, вилетить – не спiймаеш. І не повертайся до мене своею мармизою – тобi ж гiрше буде. Не змикитив я, коли запирав Тараса в погрiбнику, що в тебе може бути ще один ключ. А мiг здогадатися, адже в кожного господаря завжди у сховку зберiгаеться ще й запасний… – Багато ти чого не врахував… – Нiчого, дiло се поправимо. Не думав я тебе, Савко, чiпати, та раз ти першим почав – пеняй на себе! Зятька забаг звiльнити? На дiдька вiн тобi здався? Своя шкура i ближче, i дорожча. А зять – то таке… Один пощезне, другого можна знайти – скiльки там дiлов! А ти… Чи скучив за ним, га? Почекай трохи, зараз з ним наговоришся в погрiбнику. Бiльше ключiв немае, то ж тебе вже нiхто не звiльнить до ранку. А хочеш, то й Соломiю тобi до пари посаджу? І дулом пiстоля штурхав осавула в спину. – Шмаляй у погрiбник! Десь там твiй зятьок – чекае тебе, не дочекаеться! Але Тарас був не «десь там», а вже чи не поруч. Як Савка його погукав, вiн схiдцями пiднявся з погреба до виходу. Зачувши голос Вихреста, затаiвся в заглибинi бiля дверей. Нiч була темна, у погрiбнику хоч в око стрель, тож Вихрест його й не загледiв. Та й упевнений був у своiй безкарностi. Але коли вiн, випроставши руку з пiстолем, штурхнув ним Савку в спину, заганяючи осавула до погрiбника, Тарас блискавично схопив його руку i так рвонув ii вперед, що Вихрест, тiльки й устигнувши лайнутися, з несподiванки втратив рiвновагу й сторчака полетiв по крутих схiдцях у темiнь погрiбника. Тарас вискочив назовнi. Удвох iз Савкою – Вихрест ще летiв стрiмголов униз, – вони зачинили дверi, заперли iх на замок, а ключ закинувши подалi, подалися задвiрками, а потiм понад Кальмiусом з хутора, де вище броду з кiньми та возом iх чекали Соломiя з Оксаною i маленьким Омелечком… А про те, що сталося далi, в роду Кожум'якiв iснують двi версii, в ранзi майже легенд. За першою буцiмто Савка на прощання пiдпалив свою хату, в якiй гуляли п'янi офiцери (ще й пiдпер дверi дрючком), хата й згорiла, а з нею i хутiр, з усiма його будовами й прибудовами вигорiв дотла, не дiставшись нiкому. За другою – Вихрест, отямившись пiсля падiння в погрiбник, вистрелив з пiстоля в темiнь – чи з поквапу, чи аби привернути до себе увагу. Але бiдолаха не вiдав, що в погребi у Савки стояла бочечка з «обчественим» порохом – для команди бекетових козакiв. Куля й потрапила в ту бочечку… Бабахнуло так, що вибуховою хвилею вибило дверi погрiбника i полум'я шугнуло в двiр, а поруч був сiнник. Вогонь перекинувся на сухе сiно, далi на iншi будiвлi i через мить спалахнула й хата, у якiй гуляли п'янi офiцери… Але так було насправдi, чи якось iнакше, тепер уже достеменно нiхто не скаже, хоча вiдомо одне: пожежа тiеi ночi перед самiсiньким свiтанком, як уже збиралися спiвати третi пiвнi, спалахнула на хуторi в Савки Пишногубого така, що освiтила пiвнеба. Іскри летiли снопами – навiть через Кальмiус, на донський берег. Трiщало й гоготiло, полум'я ревiло й клекотiло – видно було далеко на низу, аж у ногайських степах. Савчин хутiр з усiм добром не дiстався нiкому… А далi… Вас цiкавить, а як же воно було далi? Давайте разом помiркуемо, поставимо себе в ситуацiю, в якiй опинилися Савка з Соломiею i Тарас з Оксаною та сином. Куди було податися нашим героям, як у них в один день вiдiбрали i хутiр, i житло, i все нажите потом i кров'ю (бо ж постiйно воювали з кочiвниками-людоловами) добро? Та й куди тiкати? Пiсля знищення Сiчi правди в тих краях бiльше не було, як не було ii нiде на просторах Росiйськоi iмперii. То де шукати прихисток? У яких краях, яких палестинах? Безправному куди не поткнись – усюди неволя i гнiт. Але треба згадати, що являла собою Украiна в тi часи – це крiм Запорозькоi Сiчi, якоi вже не було, Украiна була подiлена на кiлька Украiн. Правобережна – сьогоднi це територii Киiвськоi, Черкаськоi, Кiровоградськоi, Житомирськоi, Вiнницькоi, Хмельницькоi, Рiвненськоi i Волинськоi областей – за печально вiдомим Андрусiвським перемир'ям Росii та Польщi вона ще року 1667 увiйшла до складу Речi Посполитоi (в ii складi перебуватиме до 1793 року). Захiдне Подiлля тодi було захоплене Туреччиною. Вогонь перекинувся на сухе сiно, далi на iншi будiвлi i через мить спалахнула й хата, у якiй гуляли п'янi офiцери… Лiвобережна Украiна, колишня Гетьманщина, входила до складу Росii, яка називала ii Малоросiею. Себто Росiею, хоч i малою. До неi належали територii сучасних Чернiгiвськоi, Полтавськоi, захiднi райони Сумськоi, схiднi Киiвськоi та Черкаськоi областей i Киiв з прилеглою територiею. Край той нашим героям був незнайомим, як i Правобережжя, хоч то й була Украiна, своя нiби земля. Своя, правда, але вже не своя. Ближче до Кальмiуськоi паланки вже не iснуючоi Сiчi була iнша, третя – чи яка там? – Украiна – Слобiдська, яку ще називали Слобожанщиною. Теж у складi Росii. До неi входили територii сучасних Харкiвськоi, частина Сумськоi, Донецькоi, Луганськоi та частини Курськоi, Бiлгородськоi i Воронезькоi областей Росii. На той час Слобожанщину увели до новоствореноi Слобiдсько-Украiнськоi губернii, центром якоi був Харкiв. Із схiдного прикордоння Сiчi туди було найближче, та й край був бiльш знайомий. На Слобожанщину, а точнiше в Харкiв, i вирiшили тiкати нашi героi, коли в них було забрано iхню малу батькiвщину i вигнано з неi у свiт широкий. Волi й там не було, на Слобожанщинi, чи то пак, у Слобiдсько-Украiнськiй губернii, але, принаймнi, туди був близький свiт i люди там були переважно своi – у тi днi на Слобожанщину багато втiкало посполитих iз Запорожжя. Казали, що в Харковi, який швидко зростав, можна було знайти притулок i роботу, а з нею i засоби до iснування. Бодай i злиденного та все ж… А жити… На перших порах можна i в землянцi перебути – iх на околицях Харкова та бiля його староi фортецi, спорудженоi для захисту мiста вiд ногайських та кримських татар, було рясно. На запорозький манiр вони звалися бордюгами. Отож, на Слобожанщину, в пошуках кутка для проживання i вирушили нашi героi. Полум'янiла багряна осiнь 1775 року. У втiкачiв був вiз iз добре змащеними колесами, пара теж добрих коней i сяке-таке добро на возi, що його Савка встиг вихопити iз вiдiбраного в нього хутора. Дороги вибирали малоiждженi, безлюднi – аби не наткнутися на загони росiйських вiйськ, що тодi, захопивши козацькi краi, всюди нишпорили i все забирали, а втiкачiв просто виловлювали, як розбiйникiв, – на нiч зупинялися де-небудь в пустельному мiсцi, багать не палили, аби вночi не привернути до себе уваги. Але в глухих краях можна було запросто наткнутися на зграi розбiйникiв, рiзних харцизяк i зарiзяк, яких тодi чимало розвелося i якi всюди нишпорили в пошуках поживи. Вони й перехоплювали втiкачiв iз Сiчi, вiдбираючи у них все, до останньоi цурки, вiдпускаючи iх лише iз живою душею. А часто i душi забирали. Тi лихi, темнi люди нишпорили – теж уникаючи зустрiчi з росiйськими вiйськами – здебiльшого манiвцями, знаючи, що саме ними й рухаються втiкачi iз своiм добром… На таких любителiв легкоi наживи й наткнулися нашi героi. А може, харцизяки за ними слiдкували i лише вибирали зручне мiсце для нападу – двое добрих коней у тi часи багато важили для розбiйницькоi братii. Правда, крiм двох жiнок i дитини (на них тi лотри вирiшили не звертати уваги), сiм'я втiкачiв мала й двох чоловiкiв, якi на випадок чого могли постояти i за себе, i за жiнок. Тим паче, Савка – бувалий у бувальцях козак. Та й Тарас не ликом шитий, тож добичники вирiшили задумане здiйснити вночi. Слiдкуючи за сiмейством втiкачiв з Кальмiусу, вони вже знали, що, стаючи там чи там на нiч, тi, спутавши коней, вiдпускали iх пастися, а самi вкладалися на возi – пiд огромом небесного шатра, повного зоряного блиску. Однiеi ночi, темноi i вiтряноi, коли раз по раз зривався дощ та шумiв-гудiв вiтровiй, утiкачi вклавшися спати на возi, понакривалися кобеняками та й поснули. Щоправда, Савка якийсь час ще боровся зi спокусою заснути. Накинувши щось собi на плечi вiд мжички, горблячись, сидiв на возi i смалив люльку чи не до третiх пiвнiв, а тодi й вiн сидячи, необачно заковиз, зморений довгим днем та його пригодами. Тихо шелестiв мрячливий дощик, сiючись як через дрiбне сито, то затихаючи, то знову пускаючись, у туманi ночi ледь проступали мокрi конi, що паслися неподалiк i, пирхаючи, струшували з себе вологу. А тодi й вони, попритулявшись один до одного мокрими боками, задрiмали в дощовiй млi… Мжичка не затихала, верховiттям шумiли дерева, край був глухий, безлюдний, ну що б, здавалося, там може загрожувати нашим героям? Савка, звiсивши ноги з воза вже хропiв, опустивши голову на груди, а в люльцi, що ii вiн затис зубами, вже було повно води. І коли вiн пiдхропував, якось судорожно втягуючи в себе повiтря i потiм рiзко видихуючи його, вода в люльцi булькала. За якимось там разом осавул потягнув у себе через цибух воду з люльки, а вона, настояна на тютюновi, була гiрко-пекучою – вiд тiеi гiркоти, що обпекла йому рота, осавул i проснувся. Лупнув, закашлявся, тiпнув головою, проганяючи сон-дрiмоту, вилив з люльки воду, виплюнув гiрко-пекучу слину i потягнувся було до кисета, що висiв у нього на поясi разом з кресалом та губкою, як загледiв в дощовiй мжичцi якiсь розпливчастi, пiдозрiлi тiнi бiля коней. Не встиг вiн i обдумати побачене, як тiнi – от вже меткi! – опинилися на конях, певно познiмавши з них пута. Скинувши з плiч мокрий важкий кобеняк, осавул пiдхопився на возi на весь свiй зрiст i крикнув, як гримнув: – Ей, ей?! Башибузуки, не руште коней, бо вони не вашi! У вiдповiдь бабахнув пострiл. Савка ще встиг загледiти у мжичцi спалах, а вже потiм вiдчув удар у груди, що скинув його з воза… Вiн упав навзнак, не випускаючи iз зубiв люльки, яка знову почала наповнюватися водою. І коли вiн падав з воза навзнак, десь далеко-далеко в ту мить наче хтось заспiвав – вiльно заспiвав i легко: «Менi з жiнкою не водитись, а тютюн та люлька козаку в дорозi знадобиться…» Якусь мить Савка, слухаючи пiсню, що раптом вiльно й розкуто забринiла в його душi, подивувався, що й справдi так: iз жiнкою ще треба возитися, а тютюн та люлька козаковi в дорозi завжди знадобиться… Тим бiльше йому, перед далекою дорогою… А в яку далеку дорогу вiн зiбрався, Савка й не встиг подумати, бо свiт чомусь почав меркнути й згасати, а вода в люльцi була такою гiркою-гiркою, аж пекучою… І та гiркота стала останньою гiркотою осавула Савки Пишногубого, що ii вiн спiзнав у своему життi… Уже був пiзнiй ранок, як сiмейство ховало Савку Пишногубого, осавула з Кальмiуськоi паланки Вiйська Запорозького низового… Сiре громаддя хмар почало поволi танути, розходитись, розпливатися за вранiшнiм вiтром, нарештi виглянуло запiзнiле того ранку сонце i все навколо – трава, дерева i увесь свiт Божий, наче вмитий i оновлений, заiскрився, засяяв у його промiннi. Здавалося, що все найгiрше вже лишилося позаду, а попереду буде тiльки добре i щасне. Але то тiльки так здавалося, до добра у свiтi ще було ой як далеко i не кожному судитиметься до нього дiйти. На возi серед iнструментiв, завбачливо прихоплених Савкою, Тарас знайшов заступ, добре господарем нагострений. Працюючи без передиху до обiду, Тарас викопав на галявi пiд дубом, з якого сипалися жолудi, яму глибиною у свiй зрiст i потiм заходився збивати домовину з дощок, що iх повiддирав вiд тепер уже iм не потрiбного воза – коней убивцi таки забрали, поскакавши на них пiсля пострiлу в дощову пiтьму ночi. Домовина вийшла дещо неоковирною i кострубатою, схожою на продовгуватий ящик – видно було, що зроблена невмiлими руками, але все ж це було краще, анiж ховати небiжчика, замотаним в кобеняк. До того Тарас ще нiколи у своему життi не робив домовин i, впоравшись з роботою, сказав, щоб йому бiльше нiколи цього не довелося робити! Тим часом жiнки назбирали дубового листя, нарвали трави та вимостили дно в домовинi, щоби Савцi було м'якiше лежати, а пiд голови щось поклали з одягу – замiсть подушки. І було сонячно й тихо у свiтi бiлому, наче аж якось благословенно й умиротворено пiсля нiчноi та ранковоi негоди, тiльки безлюддя та безгомiння того глухого закутка, у якому вони опинилися, краяли душу й навiвали безнадiю та смуток: куди ж тепер iти? Де шукати прихистку, у яких краях? Та й чи знайдеться вiн для вигнаних з рiдного краю? Але спершу треба було поховати небiжчика, вiддати його тiло землi, а тодi вже й вирушати у свiт широкий та шукати в ньому собi мiсце. Оксана безгучно плакала бiля тiла батька – осавул наче знiчев'я лежав на зеленiй травi, витягнувшись у весь свiй великий зрiст i здавалося, що ось-ось вiн потягнеться, встане i скаже: «Але ж i залежавсь я!.. Так ще нiколи вранцi довго не вилежувався, пора вставати та й коло дiла нашого козацького заходжуватися…» Притискувала до себе сина, який злякано доскiпувався, чому це дiд Савка лежить у травi i не встае, i чому це тато робить ящик та хоче в ньому заховати дiда в землi – зi смертю вiн вперше зустрiвся у своему маленькому життi. Соломiя вiдчувала себе сиротою неприкаяною – за нiч жiнка виплакала всi сльози – тiльки стогнала крiзь стисненi зуби. – Прощайтесь, – стомлено сказав Тарас, як уже перенiс небiжчика в ящик-домовину i склав йому пожовтiлi руки на грудях. – Уже пiзня днина, а перед нами ще довга-довга дорога, не знаю, коли вона й скiнчиться… Якщо взагалi скiнчиться… – Яка… дорога? Куди… дорога? – питалася Соломiя, вже i не сподiваючись на вiдповiдь. – Життя мое скiнчилося разом iз Савчиним життям, то куди я маю тепер iти? Куди наша дорога веде? – Звiдки я знаю, – зiтхнув Тарас. – Куди-небудь, аби вперед. – Але без Савки в мене немае дороги. Поховайте й мене бiля нього. – Живий мусить жити, тiтонько Соломiе. І про живе думати – така воля Божа i так нам старi козаки казали, коли ми на Поволжi ховали загиблих товаришiв i побратимiв. Савка лежав у домовинi спокiйний, наче й звик до неi, лежав вiльготно i мовби задоволений, що нарештi все лихе скiнчилося, а попереду в нього неодмiнно буде все тiльки хороше. Кривава рана на його грудях була накрита хусткою Соломii i здавалося, що осавул просто спав. – Прощайтесь, – повторив Тарас. – Ой, як же я буду прощатися, як воно не прощаеться, – голосила Соломiя. – Ой, чому ж ти так рано пiшов iз цього свiту, Савко? – причитала i не знаходила вiдповiдi. – Невже я тобi набридла, що ти мене покидаеш одну-однiсiньку, саму-самiсiньку в цьому чужому краi, в пущi цiй? А ми ж з тобою ще й не нажилися, ще й не намилувалися… Та краще б та куля вцiлила менi в груди, краще б менi довелося замiсть тебе лягати у твою домовину, хату твою вiчну… Скiнчилося мое щастячко, скiнчилася моя любов. Бо немае у свiтi iншого такого, як ти, Савко! І немае, i нiколи не буде, а тому немае для мене й життя. Вiтер куйовдив чорнi вуса осавула, ворушив кiнчик оселедця, що був закручений за вухо. Шапка-бирка (а його ховали за козацьким звичаем у шапцi) полум'янiла червоним шликом. Доки Соломiя, стоячи на колiнах, надивлялася на чоловiка та щось поправляла в домовинi, Тарас, орудуючи сокирою, перерубав навпiл дубовий дишель вiд воза на двi нерiвнi частини, меншу прибив упоперек до бiльшоi i вийшов нiби хрест. Козак вiд'iжджае Дiвчинонька плаче: «Куди iдеш, козаче? Козаче-соболю, Вiзьми мене iз собою, На вкраiну далеку». Похитуючись з боку на бiк, спiвала Соломiя, наче голосила, а Оксана за нею тихо виводила, проводжаючи пiснею батька в iнший свiт: «Дiвчинонько мила, Що ж будеш робити На вкраiнi далекiй?» А Соломiя вiдповiдала: «Буду хусти прати, Зеленого жита жати, На вкраiнi далекiй». Орудуючи лопатою, пiсню пiдхопив i Тарас, питаючи вiд iменi козака: «Дiвчинонько мила, Що ж будеш ти iсти На вкраiнi далекiй?» Соломiя журно виводила: «Сухарi з тобою, На вкраiнi далекiй! Аби, серце, з тобою …В степу пiд вербою, Аби, серце, з тобою На вкраiнi далекiй!» Уже як загорнули гуртом яму й вирiвняли зверху горбик, Соломiя прив'язала до перекладини хреста бiлу хустку, i коли вони рушили у свiт широкий, то озираючись, все бачили й бачили той хрест самотнiй, наче всiма покинутий, i бiлу хустку на ньому. Здавалося, Савка махае iм на прощання, а потiм, як пiднялися на взгiрок, перевалили через гребiнь i почали спускатися потойбiч, хрест зник з очей, а з ним i Савчина могилка – назавжди. Глухо шумiли дерева, хрипко й надривно кричав якийсь птах у пущi, вони йшли, хоч попереду в них не було дороги, йшли на схiд сонця i Соломiя нi-нi, а все ще розгублено озиралась, хоч знала, що Савки вже немае – навiть його могилки, яка швидко заросте травою i з часом, нiким не доглянута, навiки зникне з лиця землi i нiхто й не знатиме, де знайшов свiй останнiй спочивок сiчовий козак Савка з веселим йменням Пишногубий. Усе, що було на возi, вони покинули разом з возом, iз собою взяли сухарiв, пшона для кулешу, шмат сала та в'язку сушеноi риби, прихопили казанок, нiж та кожному по дерев'янiй ложцi й одну миску на всiх (собi в пазуху Тарас засунув замотаний у шмат шкiри й туго зв'язаний згорток – «Ордер на любов», що його iм з Оксаною видав кошовий отаман Вiйська Запорозького низового) i пiшли, самi не знаючи куди. Власне, не йшли, а втiкали вiд минулого навстрiч майбутньому, не знаючи, чи е воно у них. Речi та харчi у двох саквах, перекинутих через плече на полотнинi – одна торба за спиною, друга на грудях, – нiс Тарас, а Оксана та Соломiя вели за руки Омелечка – як вiн стомлювався i починав пхикати, що його ноги «не хочуть iти», несли його по черзi на руках. Соломiя все ще час од часу схлипувала, судорожно хапаючи повiтря, i погано з-за слiз бачила дорогу, i не уявляла, куди це вони i чого йдуть – хiба що у свiт за очi? – тодi ii вела Оксана, а Омелько, смикаючи Соломiю за руку, все прохав i прохав бабу: – Розкажи менi казочку про пана Коцького, роз-ка-ажи-и… Казка про винахiдливого кота була його улюбленою казкою, що ii малий готовий був слухати щодень i по кiлька разiв; Соломiя й розказувала онуку ту казочку чи не щодень (бувало що й по кiлька разiв) i хлопчик уже знав ii назубок, але все одно прохав розказувати ще i ще. Мати намагалась напоумити сина, аби вiн залишив у спокоi бабусю, яка й так ледве дибала, тож дорогою наставляла сина на розум: – Як ти можеш, Омельку? У бабусi таке горе… Нас спiткала лиха годинонька. Дiдуся Савку поховали в чужих краях, ми самi вигнанi з рiдного краю, йдемо не знаючи куди i хтозна-де знайдемо куток, аби хоч голову прихилити, а ти… казочку про пана Коцького. Дався тобi той кiт! Ти ж казочку про пана Коцького вже напам'ять знаеш! – Знаю, знаю, але ще хочу! Про пана Коцького, про пана Коцького! – аж пiдстрибував Омелько мiж матiр'ю та бабою, тримаючись за iхнi руки i на ходу встигаючи на них гойдатися. – Пан Коцький – найкращий кiт! О! Такий смiшний. Тому вiн i котячого пана. – Оме-ельку! – пiдвищувала голос мати. – Залиш у спокоi бабусю! iй зараз не до котячого пана. Краще тобi тато щось розповiсть. – А я хочу про пана Коцького! – гне своеi малий. – І щоби розказувала бабуся, вона краще всiх казки розказуе. Хочу i хочу! Бо не пiду з вами на… на край свiту! Зрештою, Соломiя якось оговтавшись, утерла рукавом сльози. – Горе – горем, а дитина не винувата, онучок хоче казочку про котячого пана, то я, вдаривши лихом об землю, буду розказувати. Слухай, дитино моя, слухай Омелечку мiй любий… В одного чоловiка був кiт, що вже недужав… – Старим вiн був, – уточнив Омелько. – Ти забула сказати, що вiн старий… – Старий, старий, – погоджувалася баба. – Такий старий та негодящий став, що й мишей уже не мiг ловити. От хазяiн узяв та й вивiз його у лiс… Соломiя на мить вмовкае, онук тим часом за неi розказуе: – …думаючи: «Навiщо вiн менi здався, тiльки дурно буду годувати – нехай у лiсi ходить!» Так, бабо, еге? – Так, онученьку мiй любесенький. Слухай, як далi було… Ідуть вони i йдуть, край попереду них простилаеться незнаний iм, глухий, нi осель людських, нi дорiг, нi стежок… Хоча все ж стежечка якась (охотники ii протоптали, рибалки чи якiсь лихi люди?), уже напiвзаросла травою-муравою, поперед них змiiлася мiж трав високих, а ось куди вона вела – вони й не вiдали. Траплялися по путi узгiрки, узвишшя (а то й стара могила зненацька вигулькне, вiд людей, якi вже давно пощезали зi свiту бiлого), Тарас неодмiнно пiднiметься на них, приклавши дашком долоню до очей, роздивляеться обрii, потiм знову веде iх, кажучи: отуди треба йти – показуе кудись рукою, – там мае бути шлях. А де шлях, там i люди… Ідуть вони i йдуть, а Соломiя розказуе казочку про те, як звiрi, злякавшись буцiмто страшного звiра – кота, названого паном Коцьким, запросили його в лiсi на обiд, а самi поховалися з ляку. – І злiз пан Коцький на стiл i почав iсти, аж за вухами лящить, – розказуе вона. – А як наiвся, то так i простягся на столi. А кабан лежав близько столу у хмизi, от комар i вкусив його за хвоста, i вiн тим хвостом i крутнув… Кiт подумав, що то миша, та туди! Та кабана за хвоста! Кабан як схопиться, бо подумав, що кiт його хоче розiрвати, та навтiки!.. Пан Коцький, злякавшись кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмiдь сидiв. Ведмiдь як побачив, що кiт до нього лiзе, почав ще вище лiзти по дереву, думаючи, що пан Коцький хоче його розiрвати, i до того долiз, що дерево не здержало – так вiн додолу i впав – гуп!.. Аж земля задрижала! І впав просто на вовка, який у травi ховався i мало не роздавив сердешного. Як схопляться вони, як дременуть, тiльки й видко. А заець за ними забiг, не знать куди… А потiм посходились захеканi та й кажуть: – От який мовби ж малий пан Коцький, а тiльки було нас усiх ледь-ледь не поiв!.. Омелько, – хоч i знав вiд слова до слова казку, – аж заливаеться i його дзвiнкий смiх звеселяе пущу. Не втримавшись, посмiхаються й Тарас з Оксаною, Соломiя вражено дивиться то на них, то на онука, дивиться, а тодi зненацька для самоi себе посмiхаеться – очима ще вологими вiд слiз… А по якомусь часi, йдучи глухим краем навпростець, плутаючись у високiй травi, полохаючи курiпок та диких кабанiв, пригадуючи пригоди пана Коцького, починають дружно смiятися, i вiд iхнього смiху свiт умить стае iншим. Витираючи сльози, Соломiя казатиме: – Небiжчик, царство душi його небесне, теж любив цю казочку слухати… Я розказую ii, бувало, на сон грядущий Омелечку, а Савка слухае казочку i собi. Аж менi дивно, що вiн слухае, як маленький… Слухае, слухае, а тодi й починае разом з Омелечком реготатися, i так вони удвох дружно та гарно регочуть – вiк би iхнiй смiх слухала. Бувало й кажу Савцi: «Та чи ж ти малий, чи я тобi казочку на сон грядущий розказую, що ти регочеш, га?» А Савка в отвiт: так ти ж ловко розказуеш, що й слухати охота. Чи ж винуватий я, що менi слухаеться казочка про пана Коцького? Може менi, каже, як був я таким, як Омелечко, нiхто казок не розказував… Так негадано пан Коцький розвеселив утiкачiв, розвiяв iхнiй сум, i далi вони подалися вже бадьорiше… Куди? Цього достеменно тодi й самi не знали, iшли куди-небудь, як казав Тарас, обвiшаний саквами, аби вперед. – А чого вперед? – доскiпувався Омелько. – А того вперед, синку, що назад нам уже немае путi. А попереду десь мають бути дороги, а де дороги – там люди. – А ми теж… люди? – Люди, синку, люди. Тому йдемо до людей. Десь вони мають бути там, – махае кудись рукою, – попереду, може й за обрiем. Де навпростець iшли, де покинутими путiвцями, а де й цiлиною сунули, торуючи собi шлях, але йшли вперед i вперед, вiрячи, що десь там попереду («Де земля з небом сходиться» – пояснюватиме батько синовi) мають бути люди – бо як же iнакше. Найтяжче доводилося Тарасовi. Ночами вклавши сiмейство, вiн всю нiч залишався на сторожi, не склеплюючи повiк, i лише вдень iнодi трохи передрiмував, i знову вперед i вперед. Йшли до людей, а отже, й до своеi будучини, а якою вона тепер у них буде – лихою чи доброю? – це вже не мало якогось особливого для них значення. Бо яким би не випало iм подальше життя, а його треба прожити. Для цього, казала ще баба Прiська, вона ж Найменшенька, Господь i дае людинi життя. А заодно й сили, аби його прожити… Частина одинадцята І стали вони жити-поживати та добра наживати… Пiднявшись до верхiв'я Кальмiусу, пiшли круто вгору, перейшли границю колишньоi – не хотiлося вiрити, що вже колишньоi – Сiчi i далi попростували Слов'яносербiею на Слобiдську Украiну i там нi-нi та й почали зустрiчати людей на шляхах, заходили на ночiвлю в хутори чи села – стало спокiйнiше. Пiсля цiлоi низки пригод, що вартi окремоi розповiдi, коли всього сповна довелося спiзнати-зазнати в дорозi (навiть жебракували в селах, аби роздобути хоч для Омелька шматочок хлiба), позбивавши ноги до кровi, виснаженi й змарнiлi, коли вже не було сили й Омелька нести, дiсталися нарештi Харкова, що був тодi центром Слобiдсько-Украiнськоi губернii Росiйськоi – вже Росiйськоi! – iмперii. Розказували, що в тих краях першим колись поселився козак Харитон (його ще звали Харком). Хутiр його знаходився в низинi, неподалiк злиття двох рiчок iз третьою.[8 - Харкiв розташований при злиттi рiчок Харкова, Лопанi та Уди (басейн Дону). Перша згадка про мiсто вiдноситься до 1654 року. Документи свiдчать, що туди прибуло кiлька сот сiмей украiнських переселенцiв на чолi з Іваном Каркачем.] Нелегко тодi було жити в тих краях (а втiм, у яких краях i де простому людовi жилося й живеться краще?), що iх раз по раз шарпали татари, людей забирали в неволю, а хати спалювали дощенту… Проте козаки на чолi з Харком давали нещадну вiдсiч ясирникам та в одному з боiв Харко загинув. Хутiр його татари пограбували й спалили. Вiн довго стояв пусткою, а потiм там почали селитися козаки з Украiни, збудували новий хутiр, який на честь першого осадника й назвали Харковим. А в роках 1655—1656 там виникла фортеця для захисту Слобiдськоi Украiни вiд набiгiв кримських та ногайських орд. ii теж було названо за йменням хутора – Харкова. Або фортеця Харкiв. Ще пiзнiше там почали селитися козаки та селяни, якi втiкали вiд утискiв польськоi шляхти з Правобережноi Украiни, вони ж i мiсто назвали Харковом. Нашi героi й зупинилися в Харковi. Не тому, що там було добре (добре там, де нас немае, кажуть бувалi), просто не стачило вже сили цурганитись куди-небудь далi. Десь треба нарештi зупинятися для подальшого життя (та й чого колобродити, як все одно добре там, де нас немае) – тож вибрали для осiдку Харкiв. Зупинилися на околицi, де у слободi[9 - «…люди жили-поживали, города, т. е. укрепление имели, оружием не бедны были, что и теперь еще отыскивается в земле, вот тут то они и начали селиться „слободно“, т. е. свободно, где кому как вздумалось; селились отдельными хуторами, т. е. в малом числе, селились и большими селениями, по свободе, отчего и вышло название „слобода“». – Гр. Квiтка-Основ'яненко, «О Харькове и уездных городах Харьковской губернии».], що на скору руку виникла мiж фортецею i рiчкою Лопань, зiбралися такi ж бездомнi, позбавленi батькiвщини, як i вони, здебiльшого козаки й посполитi iз знищеноi Сiчi та селяни-втiкачi з Правобережноi Украiни, що ii гнобила Рiч Посполита. Якщо ранiше в пошуках волi й правди втiкали на Запорожжя, то тепер переслiдуванi каральними загонами генерала Текелiя, навпаки, розбiгалися iз Запорожжя – куди очi дивилися. Але в основному на Лiвобережжя, там, на пограниччi з кочiвниками потребувалася люднiсть для заселення краю. Тож переселенцям було деяке послаблення, i в Харковi приймали всiх, хто б не прибував, часом i не цiкавлячись хто вони i звiдки. У Харковi нетяги й заснували свое оселище iз сяк-так злiплених халупок, мазанок, землянок чи куренiв. Уже ранок був пiзнiй, Тарас заквапився, аби до вечора десь отаборитись. Залишивши сiмейство в холодку пiд вербою, якийсь час поблукав серед збiговиська люду, вибираючи мiсце для осiлостi, походив мiж мазанками й землянками та серед купок людей, котрi сидiли просто неба i на багаттях готували собi якесь вариво – шарварок над усiм тим був такий, що хоч вуха затуляй! Лементувалися, а де вже й сварилися, жiнки; галасували, позатiвавши грища, дiти; гризлися мiж собою собаки за наiдки. Придивившись до люду, до тих горопах, Тарас трохи ожив, адже всi були такi, як i вiн, неприкаянi, невлаштованi, без свого мiсця на землi i не вiдали, що iм далi робити. «Як люди облаштовуватимуться, так i ми», – подумав. Зрештою, йому порадили звернутися до одного чоловiка. Вiн був схожий на козака, хоча й без оселедця, пiдстрижений по-селянському, в кружок. Постава його чимось видалась Тарасовi знайомою, наче десь уже бачив його. – Як його звати? – поспитав. – Грицько Невмиваний. Гм… Уперше чув про такого, а на позiр наче знайомий. Ще йому сказали, що той Грицько – iхнiй курiнний отаман. – Куреня ще немае, а курiнний вже е, – казали. – Тож маймо триматися купи i отамана слухатися, бо iнакше нас i кози рогами сколють. Отаман Невмиваний, поголившись скiском, саме вмивався, у рiчцi хлюпався з явним задоволенням. Був то кремезний здоровань у вигорiлiй, просякнутiй потом i сiллю сорочцi, що ледве чи не торготiла на ньому, але судячи по всьому власна нужда його не доймала – веселий. – Пане-товаришу, – почав було Тарас за давнiм козацьким звичаем вiтатися й осiкся, як отаман, утираючись подолом сорочки, повернувся до нього i привiтно загудiв: – Ге-ге-ге!.. Козацьку мову чую. Якими вiтрами тебе, пане-товаришу, до нашого стану занесло? – А тими, пане отамане, що Сiч нашу розметали, а козакiв по свiтах розiгнали. Отаман, подавшись уперед, пильно придивлявся до Тараса чiпкими гострими очима. – Ба, ба, – вихопилося в Тараса, як вiн упiзнав у таборовому отамановi сотника iз загону наказного полковника Василя Журби, з яким воював на Поволжi у вiйську Омеляна Пугачова за волю i кращу долю, що ii вони так i не вибороли; проте отаман, урвавши оте «ба, ба», яким Тарас почав було висловлювати радiсть i подив, що здибав товариша по недавньому походовi на Поволжя. – Ба, ба! – передражнив його. – Коли ти, пане-товаришу… Як тебе? Кажись, Тарас Кожум'яка? Так ось, коли ти гадаеш, Тарасе, що перед тобою сотник Хведiр Нечеса, як тобi, бачу, здалося, то ти попав пальцем у той… у небо. Протри слiпи. Перед тобою посполитий Грицько Невмиваний. Утiк вiд пана-ляха з Правобережжя, а тутечки вибраний курiнним отаманом оцiеi, – показав, – галайстри – второпав? – Уторопав, нiчого не второпавши. – От i молодець. Менше будеш второплювати – довше житимеш. Ти мене не бачив у Пугача, а я тебе в його вiйську не здибував, i ми квити. Не мав я щастя тебе ранiше лицезрiти, хоч нас i поносило по Росii. – Пiдморгнув: – Годиться? Тарас, нарештi все збагнувши, кивнув. – А тепер кажи, чого прибився до нашого табору бурлакiв, Тарасе… Оселець? Мiсце собi шукаеш у свiтi бiлому? То й приставай до нас, нам такi, як ти потрiбнi. Тут чи не половина козакiв, котрi вдають iз себе селян-втiкачiв… Чого? Та того… – Озирнувшись, шепнув: – Серед тутешньоi галайди трапляються i нишпорки з Таемноi канцелярii генерал-губернатора Рум'янцева. Те стерво всюди суне свого носа. Тиняються межи людьми, труться як карасi з iкрою, до балачок прислухаються та до всього придивляються… Пiдцакують та за своiх себе видають. За гнаних i переслiдуваних. А самi винюхують наших братiв пугачовцiв, котрих величають чи не своiми братами. А вже кого вислiдять – пропав чоловiк! А ось виокремити iх iз тлуму непросто, на позiр вони такi ж, як i ми, нетяги-бурлаки. Чернь-сiрома. І панiв хiба ж так поминають! Аби на вiдвертiсть наiвних викликати. Та й Пугача згадують… Жаль, мовляв, не вдалося йому волю здобути. Як пiддакнеш iм – хана! Того ж дня такого, як шулiки птаха схоплять. Хай буде тобi в помку. У них iмена багатьох козакiв, якi ходили до Пугачова. Не всi вони загинули, дехто, як от ми з тобою, повернулися, нишпорки таких i вивуджують з юрмиська. Отож, тримай вуха сторч. Ось тому i я вдаю iз себе селянина-втiкача. Краще буде, якщо Тарас Кожум'яка десь пощезне. А ти називайся… Ну, скажiмо, Остапом. А на прiзвисько… Придумай собi яке-небудь, пане-товаришу. Тарас подумав-подумав, плечима стенув. – От бiда, нiщо в голову не лiзе. – Бiда, кажеш? Ось тобi й прiзвисько готове – Бiда. Остап Бiда. Годиться? А про Тараса Кожум'яку, мятежного пугачовця, ти, примiром, i слихом не слихав. А ми приймаемо до свого товариства Остапа Бiду. Усiм кажи, що ти посполитий. Утiк, мовляв, вiд панiв з Правобережжя. З Волинi там чи що. Тож ходiмо, Тарасе… Тобто, Остапе, до мого куреня. Бiля нього мiсце е, там i свiй збудуеш. На перше времня для проживання i куреня вистачить, а далi, як казав слiпий, побачимо. Того дня, року 1775-го зник безвiсти сiчовий козак Кальмiуськоi паланки колишнього Вiйська Запорозького, учасник «мятежной пугачевщины» Тарас Кожум'яка, а в Харковiй слободi вигулькнув посполитий Остап Бiда. Маленького Омелечка довго будуть привчати, що його тата звати вже не Тарасом, як ранiше – це iм'я вiн мае забути, – а насправдi Остапом, бо iнакше прийдуть «чорнi люди» – Омелько боявся якихось чорних людей, ним самим i вигаданих, – i татовi буде зле. Правда, Оксана ще якийсь час називатиме чоловiка Тарасом, але згодом i вона звикне до його нового iменi. Воно iй навiть сподобаеться i жiнка ласкаво називатиме чоловiка Остапком, Стаськом, а Соломiя тiльки – Стахом. Коли по якомусь часi влада робитиме перепис мешканцiв виселку, якi не мали нi пашпортiв, нi якихось iнших «бомаг», про те, хто вони за iднi, Тараса Кожум'яку з подачi отамана Грицька Невмиваного назавжди запишуть як посполитого (iз селян) Остапа Бiду – «з жiнкою, тещею i малою дитиною (сином)». (Аби не видати свою приналежнiсть до козацького стану, Тарас змушений буде разом iз змiною iменi та прiзвища, зрiзати оселедця i далi стригтися лише по-селянському, в кружок). Але до списку осельцiв Харковоi слободи Остапа Бiду «з жiнкою, тещею та малою дитиною (сином)» буде записано пiзнiше, а тодi, як скiском зрiзавши за порадою Грицька Невмиваного оселедця, новонаречений Остап Бiда займеться житлом – не залишатися ж просто неба на землi. А що нашвидкуруч та ще з пiдручних матерiалiв можна спорудити людинi без статкiв? Тут i думати не треба – курiнь. Правда, спершу Тарас було заiкнувся, а чи не попроситися до когось «у прийми», покiль свою хату не збудуемо, але Оксана поставила вимогу, що ii вочевидь видобула з популярноi пiснi: – Збудуй хату з лободи, а в чужую не веди!.. – З лободи не збудую, а з очерету чом би й не спробувати. Не першi ми, не останнi, та й скiльки той курiнь будувати? До вечора i входини справимо, – вирiшив Тарас. Сказано – зроблено. Уламком коси, що його позичив Тарас, вiн назбивав у березi з десяток кулiв очерету – високий i гiнкий очерет рiс у березi Лопанi! Соломiя з Оксаною пов'язали його i переносили до того мiсця, яке Грицько Невмиваний видiлив iм пiд осiдок. Впоравшись з очеретом, Тарас нарiзав вербового пакiлля та гiлля верболозу, виплiв конусоподiбний каркас, установив його, а вже до нього заходилися прив'язувати стойма кулi очерету, пiдганяючи iх один до одного щiльно, а знизу ще й прикидаючи землею. Аж тут i отаман нагодився з дядьками. – Чого не гукаеш на помiч, Остапе, який Бiда? Ми ж бо своi люди, мусимо допомагати одне одному, аби наш рiд не переводився. Гуртом робота пiшла веселiше i невдовзi чималий, просторий курiнь iз зеленого очерету був готовий. Вхiд завiсили кобеняком – живи – не хочу! Доки чоловiки свое робили, Соломiя накосила в березi трави i вистелила нею в серединi iхнього «палацу», ще й кiлька в'язанок приготувала пiд голови – замiсть подушок. Як упорались з роботою, Грицько красномовно кахикнув дядькам i ляснув себе пальцем по горлi, тi метнувшись, повернулися з чотиригранним штофом, глиняним кухлем, хлiбиною, четвертиною сала i в'язкою сушеноi риби. Усiлися кружка бiля новозбудованого куреня. – Нумо, за ваше перше житло в Харковiм виселку, – пiдняв отаман кухоль. – Щоби вам у куренi жилося краще, як iншим у хоромах! Кухоль пiшов по колу (навiть Соломiя пригубила, Оксана ж iз сином задовольнилася рибою) i кожен, перш нiж його спорожнити, статечно проказував: – Щоби в куренi жилося краще як у хороминi! – Так краще, що бодай би i не доживати до такого, – не стерпiла Оксана. – Усе у нас було. Усе мали чесною працею нажите – хутiр, худобу, коней, поле, i все у нас забрали вороги лихii! – Що було – те загуло! – невiдь чому пiдбадьорливо вигукнув Тарас. – Знайшла, що згадувати. Ранiше в мене й шаблюка була та… – i махнув рукою. – Що з воза впало, те й пропало, – ввернув котрийсь з дядькiв. – Але ж ми з господарiв в один день поставали злидняками, – журно зiтхнула Соломiя. – Дожилися, що доведеться йти старцювати. Ще й бездомками поставали, бурлаками безхатнiми. Опинилися в куренi, як дiди на баштанах чи на городах сидять… так i ми тепер… – Статки – дiло наживне, – утрутився в розмову отаман. – Гiрше, що й волю-воленьку ми втратили. Сiч нашу людославну, край рiдний, що нас iз нього втришия витурлили – ось що тяжко-гiрко! А добро – то таке. Маете руки-ноги, голову на плечах – не пропадете. Та й молодi ви, у вас усе ще попереду. Отчизну треба берегти, Украiну свою милу, яку ми здуру москалям вiддали, бо як i ii втратимо, ось тодi й справдi жебрати з торбами пiдемо. – Уже пiшли, – зiтхнула Оксана i крадькома пальцем змахнула сльозу. – Бодай його так не ходити i до такого не доживати! – Чого ти, жiночко моя люба, жiночко моя мила? – засокорiв Тарас. – У життi, кажуть, як на довгiй-довгiй нивi, усього трапляеться – i мишiю, i кукiлю, i хлiба. Переживемо. Та й житло вже маемо свое. – Ой-ой!.. Курiнь! – Атож. Хоч i курiнь, так зате свiй же. Чого журитися, жiночко? – А того, чоловiченьку… Уже осiнь, зима не за горами, а взимку, як дюдя розгуляеться, в очеретянiм куренi i дня не протримаешся! – Не всидиш, як захурделить, – охоче погодився Тарас. – Але ж до зими ще е час та добра година, щось придумаемо. На те й голови маемо там, де iх i треба мати. А поки тепло, то й у куренi поживемо. Пам'ятаеш, жiночко, чим курiнь лiпший хати? – Лiпший? Таке сказонув! – А ти подумай. – А чим же? Кажи, не дратуй! – А тим, що як спiваеться, з милим i в куренi рай. От i в нас буде рай у куренi: тобi зi мною, а менi з тобою. Це я тобi обiцяю. Оксана посмiхнулася i трохи повеселiла. Тим часом отаман пустив кухоль по останньому колу. – Не журiться, молодята, на зиму в куренi не зостанетесь. Люди ж ми. Допоможемо – будьте певнi. З куреня виглянув Омелько. – Ну як, малий, батьковi хороми? – поспитав його отаман. – Подобаються? – Ага! Як на баштанi в дiда Савки, – захоплено вигукував Омелько. – Тiлько кавунiв та динь немае. – Будуть колись i в нас кавуни та динi, – пообiцяв батько i запросив дружину й тещу до куреня на оглядини. – Пани ми невеликi, – казав, – прозиваемось тепер Бiдою, нам i в куренi буде гаразд. Та й на Сiчi куренi стояли i козаки в них вiками жили, поживемо й ми. Аби життя було, а не iснування. Соломiя з Оксаною, опинившись в куренi, пустили по сльозi, але втома iх швидко здолала i невдовзi, повкладавшись на запашнiй травi, жiнки вже спали. Заснув мiж ними й Омелько. І кожному з них снився свiй сон: Омельковi, що до нього в курiнь завiтав у гостi сам пан Коцький, розвеселий котяра i балакав з ним не котячою мовою, а чисто людською; Соломiя увi снi також радувалась – iй снилося, що до неi завiтав Савка (вона ще й подивувалася: «Савко? Ти – живий? А казали, що ти помер…») i вони пiшли гуляти на берег та любесенько там собi розмовляли, як голубкiв пара; Оксана увi снi схлипувала, доводячи комусь, що вона не хоче з Остапом жити, а хоче щоби ii чоловiком залишався Тарас… А Тарас, випроставши ноги, сидiв пiд куренем, притулившись до нього спиною i дивився, як над рiчкою величаво здiймаеться красень мiсяць. Був вiн уповнi, яскравий, аж слiпучий i все навколо заливав живим тремтливим срiблом. Здiйнявшись ще вище, освiтив усе навколо – i рiчку з темними берегами, i Харкiв виселок з хатками, мазанками, землянками та куренями чи й купками людей, якi спали просто неба пiд зорями, i все те в промiннi козацького сонця здавалося незвичайним, якимось загадковим i, безперечно, щасливим та чарiвним; слухав як невгамовно кумкають жаби не мiлководдi, у прибережних травах тюрлюкали коники та десь у верховiттi верб пугукав пугач. Здавалося, що то озиваються побратими з Сiчi, якоi вже чеТарас. – Пугу, пугу… – Козак з Лугу, – шепоче Тарас. Та ось тихо шелеснув очерет, вiдхилилась запона i з куреня вибралась заспана Оксана. – Ой, це ти, Тарасе? Чого не спиш? – Тсс… Хiба ти забула, що я вже Остап? – Коли ми удвох, ти для мене завжди будеш Тарасом. Я Тараса покохала, а не якогось Остапа, – присiла бiля чоловiка. – Не встигла й поспати, як пугач почав кричати… Кричить i кричить, так i розбудив. Менi аж моторошно стало вiд його крику. Схопилася, мац-мац, а тебе поруч немае… Ходiмо спати, чоловiченьку, бо менi самiй чомусь лячно в чужiм краi… У куренi темно, а тут ще й пугач… – Посидь бiля мене, Оксанко. Нiчка яка гарна, та й видно навколо. Коли ще нам випаде така нiченька… – І то правда, – притулилась до нього Оксана. – Хоча з тобою менi будь-яка нiченька гарна. Тарас рвучко пригорнув до себе дружину, але по хвилi раптом схопився i пiдняв ii за руку. – Ходiмо, ходiмо, – квапно попрохав i кудись ii тягнув, i рука його ставши гарячою, злегка тремтiла. – Куди? – аж злякалася жiнка. – Край чужий, ще нами не обжитий, а нiчка, хоч i мiсячна, але все одно нiч. Куди ти мене тягнеш серед ночi? – Але ж любитися не ходять серед бiлого дня, нiч для любощiв бiльше пiдходить. – Безсоромний, – притулила йому до губ пальця. – Тсс!.. Нiчка й справдi, як намальована, грiх ii втрачати. Куди пiдемо? – Отуди пiд верби, там – кущi. До ранку вони й прихистять нас. Та й чи багато нам треба мiсця на землi аби любитися?! І тихо смiючись, нечутно, наче змовники подалися до кущiв, не вiдчуваючи пiд ногами землi, й обом здавалося, що вони не йдуть, а летять, нечутно i легко, а нiч навколо i справдi чарiвна-чарiвна i iй нiколи не буде кiнця… Як i чарам ii… Уранцi Соломiя, нi до кого не звертаючись, запитала: – То як воно спалося в куренi? Тарас з Оксаною перезирнулись (до куреня вони повернулися лише пiд ранок, як уже почало днiти, тож i не спали) разом вигукнули: – Нам сьогоднi так гарно-гарно спалося! Ще нiколи нам так добре не спалося, як тут… Соломiя зиркнула на них, зiтхнула i по хвилi зiв'ялим голосом проказала, як заплакала: – І стали вони жити-поживати та добра наживати… Але до добра ще було далеко. Перш за все треба було знайти якусь працю, аби мати засоби до iснування. Але за цим не стало, i Тарас з Оксаною за сприяння все того ж Грицька Невмиваного, отамана iхнього, влаштувалися на цегельню. Молоде мiсто швидко росло, усi будувалися, то й цегла була нарозхват i цегельнi – великi, з печами, у яких обпалювали цеглу, i малi, де виготовляли лише сирець, що його потiм на сонцi сушили, виникали чи не на кожному кутку. Роботи на цегельнi вистачало по зав'язку – копати й возити глину з яру, мiшати замiс, накладати його у форми, сушити й перевертати цеглу. Щоправда, робота була невдячна, тяжка й виснажлива (мокра глина в'язка й важка, та й бiля печей було на спекотi зле), але все ж то була робота i вона давала сякi-такi заробiтки. Заодно треба було й собi навиготовляти на мазанку (це вдавалося лише пiзно увечерi, пiсля робочого дня) – осiнь закiнчувалася, зима вже була не за горами, а в очеретяному куренi на холодинi й дня не протримаешся. Соломiя тим часом замiняла молодим матiр, а онуковi – бабусю. Правда, пiсля загибелi чоловiка вона рiзко здала, наче зiв'яла, згасла й потьмарилась i з ii минулоi вроди й звабноi жiночностi не лишилося й слiду. Жiнка якось зсохлась, передчасно постарiла, лицем пожовтiла i, що найгiрше, iй чомусь почали вiдмовляти ноги. Вони розпухали й ночами так болiли, що Соломiя не могла й спати. Ходила тяжко, повiльно, спираючись на бабський костур. Усе частiше й частiше задумувалась, а задумавшись, комусь невидимому, що його бачила тiльки вона, казала: «Чую й бачу тебе, любий мiй… Не гукай мене, не зваблюй, я й сама скоро до тебе прийду. Ось тiльки нашого онука поставлю на ноги…» Інодi спiвала сама до себе, гарно й лагiдно, тiльки сумно-журно: Несе Галя воду — Коромисло гнеться. А за нею Йванко, Мов барвiнок в'еться. – Галю, моя Галю, Дай води напиться, Та й на тебе, Галю, Дай хоч подивиться… Скаржилась – хоч насправдi рада-радiсiнька була, – що Савка часто приходить до неi у сни – чи не щоночi. Вигулькуе нiби нiзвiдки, все такий же, яким i був за життя – високий, ставний, чорновусий, чорноокий, повен сили i снаги. «Такий, якого я й покохала», – казатиме вранцi з печальною усмiшкою в примружених очах, що не хотiли старiти. Розказувала, що Савка зманюе ii до себе. «Переходь до мене жити, – щораз прохае, – тута менi добре, тiль погано, що тебе немае…» – «Де – тута?» – доскiпувалась вона. «У нашiй вiчнiй домiвцi», – одказуе вiн… Коли ж вона йому заперечувала, що мае ще Омелечка на ноги поставити, сердився. В Омелька, вередував, як маленький, е батько й мати, то хай вони йому розказують про пана Коцького чи ще про кого там, а в нього, Савки, сироти, в iхньому свiтi бiльше немае нiкого, крiм неi, Соломii. А вона ще й бариться до нього перебиратися, а запевняла ж що кохае його… – Та кохаю, кохаю тебе, – вигукуватиме вона сонна. Протримаеться в цьому свiтi Соломiя до весни, i до весни до неi у сни все приходитиме й приходитиме Савка. Пiдкручуючи вуса пишнi своi («Вiн точнiсiнько такий, яким я його колись вперше побачила», – казатиме, рада, що бачила його), вперто кликатиме ii до себе… «Скiльки тебе звати, жiночко моя мила, – уже гнiватиметься. – Як тобi без мене може бути добре, якщо менi без тебе зле?» І таки забере до себе кохану дружину. Одного разу Соломiя просто не проснеться вранцi i все. Ляже звечора нiби й при здоров'i, не скаржачись нi на що, побажае всiм спокiйноi ночi, а вранцi, як до неi кинуться, вона вже буде захололою… У домовинi лежатиме задоволена, дещо навiть аж радiсна, наче й справдi когось нарештi зустрiла i iм ТАМ добре, хороше-хороше i затишно та любесенько, бо ТАМ вони нарештi вдвох i ТАМ iх уже нiхто не розлучить, бо ТАМ взагалi неможливо розлучити закоханих, адже ТАМ нi часу немае, нi розлуки-змiюки, нi печалi, нi страждання, нi юдолi земноi… Усе залишилося в цьому, бодай i не кращому, як прийнято казати, свiтi. Але жити все ж було краще в цьому свiтi, принаймнi, тут свiтило сонце i бiлий свiт був тут, i лiта молодii… І це було великою перевагою цього свiту. Щоправда, у цьому свiтi була старiсть i смерть, а в ТОМУ iх буцiмто не водилося, та молодiсть про старiсть нiколи не думае, як i про смерть, що десь далеко-далеко перебувае од молодостi, тож i молодостi завжди тут краще. Хоч тут i розлука-змiюка, i печаль, юдоль земна… На той час Тарас з Оксаною, трудячись щодень вiд свiтла до темряви, а коли й до пiзньоi ночi, наготували й собi достатню кiлькiсть цегли-сирцю, аби збудувати хатку – не ходити ж по чужих кутках старцями. (Першу зиму довелося пересиджувати в чужiй кам'яницi, найнявши там половину – що то за життя!) Звичайно, для хати обпалена цегла краща, нiж просто висушена на сонцi, справжня довговiчнiша й мiцнiша, але вона була значно дорожчою, тодi ж як сирець обходився дешево. Та й навиготовляли його, трудячись пiсля роботи, iз запасом – лишок обмiняли на лiс, тож до осенi молодята були у своiй хатi – будувалися толокою, згукуючи людей, як то всi у виселку робили. Хата вийшла маленька, на одну кiмнатку й хижку при нiй i мало чим вiдрiзнялася вiд мазанки, але то була своя хата i вони, вигнанi iз Запорожжя, нарештi знайшли собi притулок на Украiнi. Оксана старанно вибiлила житло як iз середини, так i зовнi бiлою глиною, що ii накопали в яру (гарна глина, як масло), долiвку змастила жовтою глиною – як висохла, затужавiла, хоч танцюй! Мала хатина, а лунка. Укрили ii молодим очеретом i вона, iз зеленим дахом (доки не пожовтiв очерет), мала ще й привабливий вигляд. Правда, з одним вiконцем, бо де ту зайву склянку дiстанеш, але теж не бiда. – Аби глянути у свiт бiлий – досить i одного вiкна, – утiшала чоловiка. – Зате пiч яка в нас вийшла – черiнь простора, буде взимку де вiдiгрiватися. Ще б на лави стягнутися попiд стiнами та божницю в кутку облаштувати, як i годиться, було б i зовсiм добре! Радувалась Оксана своiй хатцi i не могла нарадуватись. – Хоч i невеличка, але ж хатка, а не курiнь! І ми вже не бурлаки безхатнi. Хай хоч i на курячiй нiжцi, аби своя, – не казала, а спiвала. – І ти вже, Тарасику мiй, господар, а я бiля тебе господиня. Будуть до нас добрi люди в гостi приходити, а ми iм: просимо до хати!.. А вони через порiг та: «Добривечiр у хату!.. Здрастуйте вам у хату!..» Усе, як у людей i ми вже наче люди!.. Понатикала за сволок василькiв, червону руту, пучечки запахущоi м'яти, кануперу, барвiнок, кетяги калини, що ii наламала в березi i зовсiм весело стало в iхнiй хатцi. – Ще б тином обгородитися, – мрiяла, – та городець завести. Ой, Тарасику, чоловiченьку мiй, менi аж не вiриться, що й у нас колись буде садочок бiля хати… І буде в них так, як колись, через сторiччя писатиме поетеса: Зима була, i хуга вила, Як звiр скажений за вiкном! А ми любесенько сидiли У теплiй хатоньцi рядком… Ще не було в них нi посуду – обходились одним чавунцем, однiею спiльною великою мискою, одним кухлем, але вже ложку кожен мав свою – «Забагатiли», – смiялась Оксана. Столу ще не мали, спали на долiвцi покотом (на долiвцi ж, усiдаючись по-турецькому i iли), але придбанням тих речей мали зайнятися пiзнiше – не все зразу. А поки що Тарас з вербових паличок змайстрував рамку, вставив у неi Ордер кошового отамана Петра Калнишевського, що його берiг як найбiльшу коштовнiсть i цвяшком прибив рамку з Ордером до стiни. – Ось, – задоволено мовив, показуючи на свою роботу. – Маемо законне право на любов, а отже, й право на життя. А коли е любов, то буде й решта. Бо все в цьому свiтi починаеться з любовi. Навiть саме життя. Аж тут до них нагодився Грицько Невмиваний – мимо йшов та й зайшов. – А як ви тута, молодята, живете-поживаете та добра наживаете? Затиснувши в зубах погаслу свою вишневу люлечку, довго стояв бiля рамки на стiнi, по складах читаючи про себе Ордер Калнишевського. Скiнчивши, скинув брову на лоба, вражено загудiв: – Так ось ви якi, молодята?! Сам кошовий, сам Дiд Калниш Ордер вам на любов видав?! Вiтаю, вiтаю!.. Тепер ви багатi. – Чим же ми багатi, дядьку Грицьку? – подивувалась Оксана. – Любов'ю своею – чим же iще. А це – найбiльше багатство у свiтi бiлому – чи не так? Хай вам заздрять тi, якi в хоромах живуть. Бо в них нi Ордера такого немае, нi любовi справжньоi, – зiтхнув: – Ех, коли б наша Сiч була – як би ми тодi жили! Та… немае. Козакiв яко розбiйникiв розiгнали, старшин похапали, без суду iх, без вини помордували… Заходився розповiдати, як цариця жорстоко розправилась iз сiчовою старшиною: вiйськового писаря Івана Глобу, наприклад, нiзащо заслано до Сибiру в Бiлозерський монастир, вiйськового суддю Павла Головатого, без вини винуватого – у Тобольськ. Вiддано до суду не знати, за якi провини, але з конфiскацiею майна вiйськового старшину Андрiя Порохню, полковникiв Мусiя Чорного, Степана Белеху, Івана Паранджу, курiнних отаманiв Осипа Паралича, Мойсея Головка… – Та хiба всiх згадаеш, як вони всi в неволi опинилися – без вини винуватi! – урвав свою мову отаман i довго мовчки набивав люльку, викрешував вогню, потiм розкурював «кадильницю». – Правда, – по хвилi озвався, – багато запорожцiв, вiдпросившись у генерала Текелiя буцiмто на рибалку, втекли на дубках вниз по Днiпру i далi до Дунаю, де, ходять чутки, зi згоди султана заснували нову Сiч у вигнаннi, Задунайську. – От би до них гайнути, га? Га? – аж затремтiв Тарас (Оксана тихо зойкнула й пополотнiла). – До туркiв? Пiд… ту-уркiв?! – спалахнув Грицько Невмиваний. – Та я швидше тута подохну, в неволi… Бо хоч i в неволi, але ж на рiднiй землi. А пiд султана не пiду! Скiльки козакував, скiльки i яничарникiв бив – за розбiй на наших землях! А тепер… До туркiв? У наймити iхнi? – Тарас зiтхнув, опустивши голову. – Та й чого бiгати по басурманах, треба вдома вiдроджувати Сiч. Свою, Днiпровську, а не Задунайську. – Як же ii вiдродити, як вона вже знищена? – А так… Уже час настав гуртуватися нам. Бодай i тихцем збиратися в якому-небудь глухому урочищi. А зiбравшись та створивши Сiч, оружною рукою стати на ii захист. – Пильно дивився на Тараса. – Як ти думаеш, козаче, вдасться нам се дiло святе? Чи бодай нашим дiтям? Сiч колись вiдродити, матiр нашу, га? Злютуемо нову Сiч, га? – аж сiкався до нього Грицько, так запалювався. – Чи вдасться – не знаю. А думаю… Думаю треба було ту, що мали, боронити, а тепер… – не доказав Тарас, махнув рукою кудись у простiр. – Утративши голову, за чуприною не плачуть. – А я вiрю, зберемо нову Сiч! Злютуемо ще мiцнiшу, як була! Хiба ми з лопуцькiв? Лицарi ж ми, сiчовики! Озброiмося, стiною на захист Сiчi станемо i вже царицю Катьку й ногою на нашi вольностi не пустимо! – Дай Боже… Грицько сунув два пальцi в кисет, що тримав його в руцi i щось звiдти дiстав, маленьке, кругленьке. – Ось, – шепнув, – тобi показую, а ти… Гляди нiкому. Анiчичирк! Бо вiдберуть, а мене в Сибiряку запроторять. – Що то? – Печатка… У його руцi i справдi зблиснула срiбна вiйськова печатка, на нiй було зображено козака в гостроверхiй шапцi, у жупанi, з шаблею та порохiвницею при боцi, з рушницею за лiвим плечем… – Знаеш, що тута написано? – шепотом питався отаман. – А написано тута ось що: «Печать славного воiска запорожскаго низового». Справжня, щонайсправжнiсiнька печатка нашого вiйська! Хай мене грiм уб'е, коли не так! – Бачу, що печатка справжня. Як вона до тебе, отамане, потрапила? – Довго розказувати та нема коли слухати… Як мати-Сiч постане у великому Лузi, як зберуться козаки та кошового собi виберуть, ось тодi i я вигулькну: пане кошовий! Ось тобi й печатка срiбна! Керуй славним вiйськом запорозьким. Та вдруге ворогiв, бодай вони i пiд личиною братiв прийдуть, на Сiч не пускай! І стiльки в його голосi було упевненостi, сподiванки, що надiя його неодмiнно збудеться, а в очах променистоi вiри, що Тарас на якусь мить i повiрив почутому i теж з надiею дивився на вiйськову печатку, що ii Гринько Невмиваний ховав до кисета з тютюном, як найбiльшу дорогоцiннiсть; дивився, вiрячи, що так неодмiнно буде. Свято вiрив, хоч на дворi стояв 1776 рiк i до далекого 1991 року, коли в незалежнiй Украiнi нарештi вiдродиться козацтво, залишалося ще довгих 215 рокiв i iх якось ще треба було пережити – не тiльки Тарасовi з Оксаною та Грицьковi Невмиваному з козаками й посполитими, не тiльки насельникам Харкового виселку i всiеi зруйнованоi Украiни, а й усiм нам – i мертвим, i живим, i ще нерожденним, i Тарасовi Шевченку, який року 1845-го криком кричатиме: …І на Сiчi мудрий нiмець Картопельку садить, А ви ii купуете, iсте на здоров'я Та славите Запорожжя, А чиею кров'ю Ота земля напоена, Що картоплею родить, — Вам байдуже… – От би показати Дiду Калнишу цю срiбну вiйськову печатку, га? – загорiвся Тарас, повiривши що Сiч таки вiдродиться. – Раптом Петра Івановича знову оберуть кошовим отаманом? – Не оберуть, – зiтхнув отаман бiдняцькоi слободи. – Цариця триклята звелiла вiдправити Дiда Калниша аж до Бiлого моря – на заслання до Соловецького монастиря. На вiчну каторгу. Без права повернення в Украiну… Хто тепер скаже, чи й живий вiн, славний наш кошовий Вiйська Запорозького низового… Петро Іванович Калнишевський ще був живим… Епiлог-1 Бiле море, Соловки… Бiле море – внутрiшне море Пiвнiчного Льодовитого океану, що глибоко вдаеться в материк Європи…     З довiдника В краiну смутку вiтерець прилине І принесе менi луну розмови…     Леся Украiнка Побачиш ти в пiснi моiй Луну своiх власних надiй…     М. Рильський Тюрма, у яку вiдвезли останнього кошового отамана Вiйська Запорозького низового Петра Івановича Калнишевського знаходилася «на студеных, крайсветных, темных и нелюдимых островах, где только здоровье человеческое, но и железо ржавеет». Це про них, про Соловки, групу островiв Бiлого моря, зокрема про один з них, що дав назву й рештi, на якому ще в роцi 1439 спорудили монастир-цитадель, монастир-тюрму, що знаходилася у вiданнi Святiшого Синоду Руськоi православноi церкви. (Обитель Божа для гнаних i переслiдуваних i – тюрма! Рiдкiсне поеднання непоеднуваного!) Холоднi Соловки – це фортеця з високими кам'яними стiнами, з вiсьмома баштами з дикого каменю, у похмурих казематах якоi – «кельи молчательные» (кам'янi мiшки) – живцем зотлiли сотнi в'язнiв. Петра Івановича Калнишевського по Височайшому повелiнню привезли туди, як найбiльшого державного злочинця в 1776 роцi – «на смирение». (Мабуть, за те, що вмовив козакiв не чинити збройний опiр руським вiйськам, якi захоплювали Сiч!) Року 1898-го у щойно виданiй книзi «По следам запорожцев» Дмитро Іванович Яворницький писатиме про своi вiдвiдини Соловкiв: «Так ось де знайшов собi останне мiсце для заспокоення славний отаман славних козакiв! Важко придумати що-небудь найгiрше i найобразливiше тiеi iронii долi, яка спiткала „славного i вольного“ отамана „славного, вольного“ низового товариства! І справдi, народитись i вирости на лонi м'якоi, нiжноi i чарiвноi природи Украiни, провести молодiсть i зрiлi роки на вiльнiй запорозькiй вольницi, бачити й полюбити всiею силою богатирськоi душi вiльнi й безмежнi степи, владарювати й тримати в своiй руцi тисячi вiльного i волелюбного народу, зноситися з державними i вiнценосними особами, великими багатствами розпоряджатися i потiм, пiд кiнець, усе це промiняти на темну, сиру в'язницю, на далекий-предале-кий, на край свiту, серед холодного моря, глухий монастир; мучитися цiлих 25 рокiв в темному ув'язненнi, не бачити в очi правдивого свiту Божого i рiдко чути голос людський! Важко придумати бiльш гiрку i бiльш жорстоку iронiю долi над людиною». У тi часи в'язнi Соловецького монастиря подiлялися на три розряди. Перший – тi, якi перебували на покаяннi; вони жили в тюрмi i повиннi були щодня вiдвiдувати церкву. В'язнi другого розряду сидiли у в'язницi в окремих камерах i пiд замком. З дозволу архiмандрита iм iнколи можна було виходити: взимку – на прогулянку, влiтку – на роботу. А ось в'язнi третього розряду могли виходити тiльки тричi на рiк, iх у монастирi називали великими грiшниками. Дехто з них сидiв у рогатцi – так звався металевий обруч, що його надiвали в'язневi на голову, вiд лоба до потилицi вiн замикався на замок за допомогою двох ланцюгiв, якi у свою чергу спускалися вниз од скронь до пiдборiддя. Обруч мав кiлька залiзних шипiв (колючок), а тому не дозволяв людинi лягти на бiк, горiлиць або на живiт, i вона змушена була спати тiльки сидячи. Такi в'язнi або вмирали, або божеволiли (ставали блаженними на мовi катiв) i, вже збожеволiвши, жили довго. Але й це ще була не найгiрша тюрма монастиря, хоч в'язнi в них мусили сидiти роками лише скорчившись; були ще жахливiшi пiдземнi тюрми пiд баштами. Стояли вони в низинних мiсцях, тому в ями просочувалися пiдземнi води, у яких i коцюбли приреченi… Але й це ще не най-найгiрше, чим славились Соловки. Най-найгiршою тюрмою з нелюдськими умовами була вежа Корожней, у яку нiколи не проникало свiтло, зате була нестерпна холоднеча. Дмитро Яворницький. «По следам запорожцев»: «В'язням, приреченим сидiти в таких ямах, спершу заковували залiзом обидвi ноги з лiвою рукою, вiльною залишали тiльки праву руку, а потiм по драбинi спускали людину в яму. Пiсля цього з ями витягували драбину, пристукували залiзною лядою або кришкою, через яку потiм подавали злочинцевi хлiб i воду. В ямi в'язень дерев'янiв од холоду, вiн не знав нi тепла, нi свiтла, тiло його, особливо закутi ноги, вкривалися страшними болячками, а в суглоби нiг i рук проникав нестерпний ревматизм; одяг в'язня перетворювався на лахмiття, нiгтi виростали i ставали схожими на пазурi, власнi випорожнення отруювали мiазмами всю яму, i, на додаток до всього цього, на нещасного в'язня нападали цiлими зграями голоднi пацюки. Тодi порушувалося питання про те, чи можна спустити в яму палицю, щоб в'язень одганяв од себе злих пацюкiв. Але це питання вважалося за таке важливе, що з приводу цього зверталися до самоi столицi, i поки звiдти приходив дозвiл, пацюки завдавали безсилим мученикам тяжких страждань: вони об'iдали iм носи, вуха, пальцi нiг, закутих у кайдани. Щоправда, такi в'язнi не довго мучилися в ямах: вони або божеволiли, або зовсiм прощалися з життям». У Прядиленiй вежi були камери ще гiршi – хоча куди б уже, здавалося, гiрше! У стiнi цiеi вежi завтовшки в дев'ять аршин, була зроблена камера, у якiй панувала вiчна пiтьма i сморiд. «Вона зроблена на зразок арки i мае вигляд великоi печi для варива. Їi довжина становить чотири з половиною аршини, висота мае понад два аршини; в нiй не було нi грубки, нi вiкон, нi меблiв сидiти й вiдпочивати; зовнiшнiй свiт проходив сюди через невеличку, зроблену в стiнi щiлину, розмiром завширшки 5 вершкiв i завширшки 2 вершки, через яку просовували в'язневi харч i воду. Камера зачинялася двома дебелими дверима: зсередини – залiзними, ззовнi – дерев'яними… обое дверей замикалися величезними пудовими замками». І все це – Росiя. Та, з якою об'еднався Богдан Хмельницький. Додайте сюди вогкi, заплiснявiлi стiни, затхле повiтря, нестерпний холод, пiтьму, пацюкiв… І все це – довiчно. Незбагненно було, як людина могла взагалi перебувати в таких умовах. Але i в таких умовах останнiй отаман кошовий перебував 25 рокiв! Аж цiлих-цiлих 25 рокiв! Коли його з Прядиленоi башти переводили в iнше примiщення, то «вiд нього залишилося в камерi бiльше як на два аршини нечистот», просидiвши в тюрмi такий довгий час, «вiн здичавiв, став похмурий i втратив зiр», у нього «як у звiра виросли великi пазури, довга борода, i весь одяг на ньому, каптан з гудзиками, розпався на лахмiття i звалювався з плечей». У такiй камерi, в таких нелюдських умовах кошовий просидiв 25 рокiв! Про нього швидко всi забули: i в Росii, i в Украiнi. На жаль, i в Украiнi. І лише у 1801 роцi росiйський iмператор Олександр І, вiдвiдавши Соловки, подарував 112-рiчному в'язневi Калнишевському волю. Але нащо вона йому вже була потрiбна, слiпому й безпомiчному, iз втраченою пам'яттю, як вiн вже й ходити не мiг. Не маючи нiде бiльше у свiтi пристанища, всiма забутий i нiкому не потрiбний, хворий i немiчний, слiпий i обезножений, бiдний i просто нужденний калiка, вiн залишився на островi, будучи вже не транспортабельним, як медики кажуть. Та й Украiна про нього, як уже мовилося, забула – тож куди вiн мав подiтися? Залишився на островi-тюрмi до самоi своеi смертi, що сталася у 1803 роцi – могила його не збереглася, зберiгся тiльки надгробний камiнь, перенесений в iнше мiсце. Звiдтодi минуло двое столiть, Петро Іванович Калнишевський, останнiй кошовий отаман славного колись Вiйська Запорозького, i досi там, на Бiлому морi, на Соловках. Навiть i пiсля 1991 року, коли 1 червня в незалежнiй Украiнi вiдродилося Вiйсько Запорозьке, а з ним i козацтво по всiй Украiнi… «Бiле море – внутрiшне море Пiвнiчного Льодовитого океану, що глибоко вдаеться в материк Європи…» Так глибоко, що дiстало воно аж до Днiпра, до серця нашого вкраiнського… Епiлог-2 Вiн так у диму й задушився, а до москалiв живим не вийшов… Зотлiваючи в муках смертних, нелюдських, в глухому пiдземеллi Соловецького монастиря на нелюдимому, студеному Бiлому морi, сточотирнадцятилiтньому кошовому отаману пiдступно погубленоi Сiчi Петру Івановичу Калнишевському нi-нi та й вчуватиметься давня – i вiчно жива (хоч i вiчно кровоточива) – украiнська пiсня-зойк, пiсня-крик через вiки (чи не з вiтрами з Украiни долiтатиме вона на далекi Соловки?), пiсня, що звернена до нього, до славного отамана Петра Івановича Калнишевського: Благослови ти, наш батьку, нам на башти стати, Щоб не впустить москалiв да Сiч руйнувати. Москаль стане з тесаками, а ми з кулаками, Нехай слава не загине помiж козаками. Але кошовий (про це i через столiття спiватимуть-розказуватимуть i волатимуть народнi пiснi!) рiшуче вiдповiв: Не дозволю, милi браття, вам на башти стати; Однакове християнство — грiшно вигубляти… За це милосердя до буцiмто ж братiв своiх i поплатився – вiд тих же, буцiмто, братiв – славний кошовий отаман: i своiм життям, i життям братчикiв своiх. З його заборони (що з того, що супостати прийшли нищити Сiч-матiр, але ж вони… вони – християни!) не взялися сiчовики за ясну зброю, не дали ворогам достойноi вiдсiчi, як до того столiттями чинили, захищаючи рiдний край… Наче ману яку на них було тодi наслано! Нiхто тодi iз запорожцiв не виступив на захист Сiчi, нiхто… …КРІМ САГАЙДАКА. Про це у Дмитра Івановича Яворницького, у його книзi «Днiпровi пороги»: «Колись це (урочище Сагайдачне на лiвобережжi Днiпра за Кичкаським перевозом. – В. Ч.) була надзвичайно гарна, дуже мальовнича, вiдома всiм окольним людям мiсцевiсть. З одного боку оповита широким i могучим Днiпром, а з трьох останнiх бокiв обгорнута високим кам'яним прикриттям, укупi з високим густим дубовим лiсом, ця мiсцевiсть усерединi вся була вкрита зеленою, соковитою травою та уквiтчана яркими запашними рiзнобарвними квiтами i вабила до себе кожну людину. (Привабила i росiйських колонiзаторiв. – В. Ч.). Один з найстарiших дiдiв-оповiдачiв, якому було 120 рокiв, розповiдав нам, – каже Я. П. Новицький[10 - Я. П. Новицький (1847—1925) – вiдомий украiнський фольклорист, етнограф i педагог.], – що в цьому урочищi жив запорозький козак Сагайдак. А було те ще за часiв царицi Катерини, пiсля скасування Запорозькоi Сiчi, коли почалося колонiзування колишнього запорозького краю. Сперше той Сагайдак пiшов був на Украiну, але з Украiни вiн швидко повернувся назад, засiв коло лiвого берега Днiпра нижче Кичкасу, зiбрав коло себе товариство та й почав з ним хазяйнувати… Поробили вони собi куренi, покопали землянки та й почали жити. Старий Сагайдак був за ватага. Вiн наводив скрiзь порядки, заготовляв припаси на зиму, зберiгав добро, кохав худобу, а його товаришi-козаки допомагали йому: хто рибу ловив, хто в роз'iздах був, хто пасiчникував. Жили мiж собою вони гарно й лагiдно, нiкому нiчого лихого не робили, та й iм також не було од iнших нiякого лиха. Так жили вони аж доти, поки не повернулось несподiвано в те мiсце московське вiйсько, яке йшло на завоювання Криму. Почувши те, товариство Сагайдака зразу розбiглося геть на всi чотири вiтри, а сам Сагайдак не покинув дорогого та любого йому мiсця, зачинився у своiй землянцi i вирiшив не оддаватись живим у руки москалевi, якого так страшно ненавидiв за те, що вiн стiльки лиха заподiяв всьому Запорожжю. Одстрелюючись iз своеi землянки, Сагайдак поклав не одного москаля, аж поки облягли навкруги всю його землянку та запалили ii. Вiн так у диму й задушився, а до москалiв живим не вийшов. Од нього те урочище й стало зватися Сагайдачним…» Історiя не зберегла навiть iменi цього героя, вiн залишився в iсторii як запорозький козак на прiзвище Сагайдак (але й це не мало!), який сам-один (один, шановне товариство-лицарство!) вступив у смертний бiй з окупантами рiдного краю i смертi в полум'i та диму вiддав перевагу перед життям у рабствi. Йому навiть пам'ятника на березi Днiпра немае, про нього нинi так нiхто й не знае – хiба що едина згадка – вище процитована автором з книги Д. І. Яворницького «Днiпровi пороги». І все ж, як пишуть iсторики, «Запорозька Сiч навiки залишилася в пам'ятi народнiй, ставши уособленням духу свободи i боротьби украiнського народу проти експлуататорiв та iноземних загарбникiв». Ой, летить бомба та до кошового, Та посеред Сiчi впала. Ой, пропало славне Запорожжя, Та не пропала слава! 1976, 2006 Мiсто коханцiв на Кара-Денiзi Повiсть Багато разiв здiйснював вiн морськi походи на човнах на чолi запорозького вiйська i завжди доля сприяла йому: вiн завжди повертався зi славою.     Якiв Собеський. «Дiарiуш Хотинського походу» Якщо на морi шторм, то iнодi на ньому здiймаються й хвилi.     Турецька народна прикмета …Мене манила можливiсть перетнути Чорне море i вiдкрити для себе незвiдане ще туристами пiвнiчне узбережжя Туреччини. Отже, в дорогу. Курс на Сiноп, добре, що рукою подати: усього лише 36 захоплюючих годин по рiдному Понту Евксiнському, «гостинному морю».     Із записок яхтсмена То який Сагайдачний промiняв жiнку на тютюн та люльку? Австрiйський дипломат Ерiх Ляссота по веснi 1594 року за дорученням iмператора Рудольфа II вiдвiдав Запорозьку дii. І ось з якою метою. У 1593 роцi Туреччина розпочала военнi дii. Трьома роками ранiше вона замирилася зi своею схiдною суперницею Персiею i тодi ж, розв'язавши собi руки, султан Мурад II почав готуватися до вiйни з iмперiею Габсбургiв. Стримати турецьку навалу можна було лише спiльними зусиллями европейських держав. Цiсар Рудольф II та папа Климент розпочали спробу органiзувати антитурецьку лiгу, до якоi крiм захiдних держав намагалися залучити й Польщу та Росiю, але з лiгою нiчого – через певнi труднощi – не вийшло. І тодi, як Туреччина вже розпочала военнi дii, – Рудольф II (ситуацiя була аж надто тривожною) i звернувся за допомогою до запорозьких козакiв. Доручення встановити контакт iз Сiччю поклав на дипломата Ерiха Ляссоту. За цiсарською грамотою, що ii привiз Ляссота, Рудольф II пропонував козакам вирушити через Молдавiю на Дунай, переправитись на правий берег i вторгнутися в межi Туреччини… Оскiльки ж Рудольф II не брав на себе нiяких зобов'язань (правда, думав видiлити козацькiй старшинi якiсь там подарунки-подачки, аби схилити ii на свiй бiк), рядове козацтво – чернь – не пристала на хитрi цiсарськi пропозицii i мiсiя Ерiха Ляссоти закiнчилася, власне, нiчим… На радi – для цього було утворене коло, – козаки не давши згоди, мовчали i мовчання iхне було красномовнiше за слова… Бiльше того, вони погрожували «кинути у воду i втопити кожного, хто не пристане на iхню думку» – запише Ляссота до свого щоденника. «А старшина, – зазначае вiн, – удала, що погоджуеться з рядовим козацтвом. Не зважаючись противитись чернi, такiй сильнiй i могутнiй, коли вона гнiваеться…» Про свою мандрiвку – вельми непросту i на тi часи навiть небезпечну, – iмператорський посланець залише щоденник (вiн буде виданий нiмецькою мовою в Галле в 1854 i 1866 роках). У записi вiд 9 червня мандрiвник запише: «Прибули на острiв Базавлук[11 - Базавлук, Бузулук – рiчка в Днiпропетровськiй областi, права притока Днiпра, довжина 157 км. Базавлуцька Сiч – назва Запорiзькоi Сiчi, яка в кiнцi XVI – на початку XVIII ст. перебувала на о. Чортомлик або Базавлук. Звана ще Чортомлицькою або Старою Сiччю. Базавлуцька Сiч – одне з укрiплень Запорозькоi Сiчi. Зруйнована росiйськими вiйськами у 1709 роцi. Пiсля того запорожцi спробували збудувати Сiч на р. Кам'янцi, але змушенi були вiдiйти у володiння Кримського ханства, свого лютого ворога. Там з дозволу хана у 1711 роцi вони збудують в пониззi Днiпра Олешкiвську Сiч.], що лежить на одному з днiпровських рукавiв Чортомлику, або, як ще називають, при Чортомлицькому Днiприщi (2 милi). О тiй порi тут була козацька Сiч. Вони вислали назустрiч кiлькох знатних осiб, щоб привiтати нас вiд iменi товариства i при нашому наближеннi салютувати багатьма гарматними пострiлами…» Далi iмператорський посланець зазначае, що «ми пiшли (пiсля салюту. – В. Ч.) у своi куренi (вони називають iх кошами), сплетенi iз хмизу i зверху вкритi кiнськими шкурами для захисту вiд дощу…» Петро Сагайдачний прибуде на острiв Чортомлик, на тамтешню Сiч через сiм рокiв пiсля Ляссоти, але вочевидь вона була такою, як i тодi, коли ii вiдвiдав посланець Рудольфа II. І був 1601 рiк, Петровi Сагайдачному тодi було… А втiм, рiк народження його зостався невiдомим. Довгий час деякi iсторики вважали, що майбутнiй гетьман народився поблизу Самбора на Днiстрi, iншi – бiля Перемишля, у Пiдгiр'i. Але сьогоднi вже достеменно доведено – село Кульчицi, Самбiрщина, що на Львiвщинi. Якщо вiдкриемо енциклопедiю (хоча б УРЕ), то прочитаемо, що Сагайдачний Петро Конашевич, вiн же (в дужках) Конашевич-Сагайдачний… Але хто вiн насправдi – Сагайдачний чи Конашевич-Сагайдачний, бо прiзвище його в iсторичнiй лiтературi вживають i так, i так… Рiч у тiм, що батька Петра звали Конан (правильнiше – Конон), за тодiшньою вимовою – Конаш. Тож Конашевич (або Кононович) означае по батьковi, а не подвiйне прiзвище, як вважали, коли писали: гетьман Конашевич-Сагайдачний. А вiн – гетьман Петро Конашевич (Кононович) Сагайдачний. Себто Петро Сагайдачний. Але на думку деяких iсторикiв – хоча б Б. Барвiнського, – прiзвище Конашевич узяте не вiд iменi батька, а вiд iменi одного з предкiв гетьмана. «Конашевич, – цю думку подiляв i Д. І. Яворницький, – родове прiзвище, яке носили шляхтичi з Пiдгiр'я, Конашевичi-Попелi». Що ж до другого прiзвища – Сагайдачний, – то на думку згадуваних iсторикiв, воно було дане Петровi Конашевичу козаками – як вправному лучнику. Сагайдак – шкiряна сумка або дерев'яний футляр для стрiл. «Сагайдачний» – прикметник вiд слова «сагайдак». Отож, вершник прив'язував з одного боку до пояса лук з налучником, а з другого – сагайдак для стрiл. Вправний лучник мiг за хвилину випустити 8—12 стрiл на вiдстань до 500 крокiв. Очевидно, Петро Конашевич замолоду був хвацьким i цiлким лучником, тож його й прозвали Сагайдачним. Мiж iншим, прiзвисько Сагайдачний було поширеним у тi часи на Брацлавщинi, а також серед козакiв на Поднiпров'i. Довгий час вважалося, що це про Петра Сагайдачного спiваеться у вiдомiй пiснi «Ой на горi та женцi жнуть»: А позаду Сагайдачний, Що промiняв жiнку на тютюн та люльку, Необачний… Менi з жiнкою не возиться, А тютюн та люлька козаку в дорозi Знадобиться!.. Але це про iншого Сагайдачного, однофамiльця нашого гетьмана, теж кошового отамана, але Григорiя. Що ж до Петра Сагайдачного, то вiн дружини своеi Настi Повченськоi не мiняв, вона його й поховала в Киевi року 1622… Народнi перекази зберегли й оповiдь про запорозького ватага Сагайдака. Було й урочище Сагайдачне – на лiвому березi Днiпра, проти верхньоi частини острова Хортиця. Легенда гласить: «Любо глянути, як наiдуть запорожцi в Сагайдачне!.. Народ все широкоплечий, вусатий, бравий… Голови голили. Тодi ще модно була носити чуприну, то оце в кого довга – вiзьме й обмота кругом вуса оселедець. Жупани, пояси, шапки, сап'яни на них були дорогi. По боках i позад сiдла у кожного пiстолi, шабля. А на конях як iздять! Оце, було, зiскоче, пригнеться i летить, як муха. Коней у них дуже гладких, важких не було, а так – саме в тiлi. А що було, за швидкi, що за меткi – так кат його батька зна! Було звiра там якого накине оком – ото вже й його: чи кабана дикого, чи сайгака – везе в тороках… Дорогою iдуть – як мак цвiте: i сине, i зелене, i червоне. Попереду ватажок, а за ним джура, козаки. Конi добре знали козацький норов. Було, iдуть тихо, потiм виграють пiдтюпцем, а далi як залопотять!.. Пiшла курява степом! Часто запорожцi билися з татарвою. Хитре бiсове кодло… Посiдають, бувало, на низьких коникiв i бiжать комишами. Тодi комишi були вище чоловiка з конем. Ну i запорожця, бувало чорт приведе: носом чуе татарюгу, зна по птицях, по звiру… Тодi, було, з якого краю сполохана птиця або звiр, з того й бiди жди…» Про походження майбутнього гетьмана серед iсторикiв iснують рiзнi думки. Так, наприклад, польський мемуарист (батько короля Яна II Собеського) Якiв Собеський вважав його «за походженням, способом життя та звичками – простою людиною». Високо при цьому поцiновуючи гетьмана. А ось його спiввiтчизник лiтописець Йоахiм Єрлич писав, що вiн «не був простого походження, але шляхтич од Самбора». Про це, мiж iншим, свiдчить i герб Сагайдачного – у формi пiдкови, яку увiнчуе хрест. (Простолюдини, званi тодi черню, гербiв – це вже точно, – нiколи не мали. Навiть такого звичаю серед них не було, як, мiж iншим, i сьогоднi. Що багатi, що бiднi гербiв не мають – мода на них вийшла чи що? Тому й родовiд свiй що тодi, що нинi пам'ятають не далi дiда.) Скорше за все батько майбутнього гетьмана був дрiбним украiнським шляхтичем – не багатий, але й не бiдний. Якийсь там маеток, челядь, мав. Народився Петрик на думку iсторикiв десь 1577-го чи й роком пiзнiше. (Виходить, як вiн з'явиться на Базавлуцi, йому виповниться десь 24 роки?) Як i водилося в шляхетських сiм'ях, хлопчик до семи рокiв виховувався вдома. Петрик рiс жвавим, до всього допитливим, невгамовно-непосидючим. Не ходив, а бiгав. До всього цiкавий, усе йому треба було знати: а що то, а що то?.. Змалку полюбив лук – спершу йому виготовили маленький, дитячий – не розлучався з ним, носився в селi й поза селом, iнодi пускаючи стрiли в рiзну сiльську живнiсть. До батька тодi приходили селяни скаржитись: Петро поцiлив iм пiвня чи собаку. Промахiв Петрик не знав, змалку був вправним лучником. Але гульки гульками, а наука наукою. Удома його вчили елементарних основ, потiм по досягненню семи рокiв – така була практика – малого вiддали в науку до сiльського дяка, вiн учив малих читанню, письма церковнослов'янського. А вже тодi наймали доброго вчителя – неодмiнно зразкового християнина, людину поважну й набожну. Такий учитель навчав юних шляхтичiв три-чотири роки вдома – крiм наук ще й цнот, набожностей, старання. У вiльний час Петро не розлучався з луком, недарма ж пiзнiшi письмовi джерела свiдчитимуть, що вiн – «зброi й коня з рук не випускав». До речi, верхи iздити, охляп, без сiдла Петрик навчився чи не ранiше, як ходити – на конях носився залюбки – на вороних, буланих, гнiдих, на сiрих, на карих. Старий Конаш кохався в конях. Вершником i лучником з малих рокiв вiн був просто вiдмiнним. Мрiяв стати ще й козаком i цими мрiями жив. В одинадцять рокiв його посадили на воза i сiльський дядько повiз його до незнайомого йому Острога в науку. Вже, як казали, у справжню. (Мiж iншим, перший свiй сагайдак вiн придбае саме в Острозi, адже там трудилися знаменитi зброярi i iхнi сагайдаки розходилися далеко за межами Волинi.) Острог сьогоднi мiсто Рiвненськоi областi, райцентр на рiчцi Вiлii – названа так вiд слова «виляти», адже русло ii i справдi звивисте. А навколо лiси, байраки – е де хлопцям розгулятися. Та ще коли грали у козакiв – Петро завжди був заводiем, височенький, тонкий у талii, надзвичайно рухливий, вiн незмiнно на всiх грищах був старшим «над козаками». В Острозi близько 1576 року князь Острозький i заснував школу, що була навчальним закладом вищого рiвня, визнаним осередком культури та освiти в тодiшнiй Украiнi, мала навiть свою власну друкарню. Називалася вона по-рiзному: «тримовний лiцей», греко-слов'яно-латинська академiя, котра поеднувала в собi середню i початки вищоi освiти, колегiя. (Перестане iснувати через 38 рокiв, але скiлькох навчить i випустить у свiт справжнiми патрiотами свого краю!) Оскiльки Петро вдома був добре пiдготовленим, то першi класи вiн пропустив, почавши науку вiдразу ж iз старших, у яких вже навчали iнфiмi, граматицi, синтаксису, вчили мови – грецьку, латинську, церковнослов'янську. Також викладалися такi предмети, як риторика, арифметика, геометрiя, музика, спiви, астрономiя. Слава про Острозьку академiю розлетiлася по всiй Украiнi, ii учнi вiдзначалися нацiональною свiдомiстю, були патрiотами свого краю, i це сприяло iхнiй майбутнiй службовiй кар'ерi. У школi-академii-колегiуму викладали такi вiдомi дiячi, як Герасим Смотрицький, письменник i просвiтитель, перший ректор школи, автор друкованих книг «Ключ царства небесного» та «Календар римський новий». Іван Федоров заснував там друкарню i видав «Буквар», «Новий завiт з псалтирем», «Острозьку бiблiю». У школi викладали фiлософ i церковно-громадський дiяч Дем'ян Наливайко, письменник i видавець Василь Суразький та iншi вiдомi дiячi. Це вони утворили лiтературно-науковий гурток, у якому народилася «Граматика слов'янського язика», перший в Європi друкований пiдручник граматики i логiки. Було в кого повчитися. Вважаеться – цiлком справедливо, що саме пiд впливом таких визначних учителiв Петро Сагайдачний створив свою «Розмову про унiю», що ii литовський канцлер Лев Сапега нарiк «дуже цiнним твором». У ньому юний автор писав: «мають отцi-езуiти i все духовенство римського костьолу i без нас, православних, кого до унii навертати, саме тi народи, котрi не вiрять в Ісуса Христа, а ми, православнi, обiйдемося без унii». (Жаль, але повнiстю цей твiр не зберiгся.) В Острозькiй школi-академii молодий Сагайдачний став переконаним патрiотом рiдного краю i тодi ж вирiшив присвятити себе боротьбi за волю та кращу долю свого народу – це вiн пронесе через усi роки i буде самовiддано втiлювати його в життя. Звiдтодi вiн високо цiнуватиме розум, знання, культуру – як i вiйськову кмету. Навчався Петро Сагайдачний в школi-академii князя Костянтина Костянтиновича Острозького, який хоч i придушував повстання Косинського та Наливайка, але був прихильником православноi церкви i крiм Острога заснував школи в Туровi та Володимиру-Волинському, десь рокiв чотири-п'ять i на тому завершив свою науку. Але духовна атмосфера Острозькоi академii i сформувала особистiсть Сагайдачного, вiдданим iдеям академii вiн був вiрний до кiнця свого земного життя. Також вважаеться в деяких дослiдженнях, що Сагайдачний пiсля навчання в Острозi «переiхав спершу до Киева, невiдомо з яких причин – чи навчатися в Киiвськiй школi, а чи шукати собi заняття». Навчатися в школi вiн не мiг, адже Киiвська братська школа буде заснована лише у 1615 роцi – за зразком статуту Львiвськоi братськоi школи, тож у 1601 роцi (чи й ще ранiше) Петро не мiг у нiй навчатися. А заняття собi там знайшов. І ось як це сталося – не з його, правда, волi, а в силу обставин дещо навiть романтичних… А тут i Янка пiдвернулася – наче на замовлення До Киева випускник Острозькоi школи-академii прибув Киево-Белзьким шляхом з прочанами, якi мандрували хто до Киево-Печерськоi лаври, а хто до монастиря, заснованого Антонiем Печерським бiля села Берестового, а ще дехто й до монастиря при Богоявленськiй церквi на Подолi. Прибувши до Киева, Петро з розчаруванням виявив, що тут йому не випадае ще повчитися. У Киевi ще тiльки розмови точилися про заснування школи. Але з ним сталася пригода – дорогою його обiкрали i до Киева молодий шляхтич прибув без шеляга в капшуку. Що робити? Як зарадити негаданiй пригодi? Вирiшив пiдзаробити, а далi вже рухатись на Низ Днiпра, до козакiв-сiчовикiв. Тож, аби поповнити свiй капшук i найнявся домашнiм учителем до мiського суддi Яна Дисака, який саме пiдшукував доброго навчителя для свого непутящого отрока. І все б нiчого (хоч заробляти як простолюдину для шляхтича тих часiв було непрестижно), але далi сталося й зовсiм непередбачуване. Петро був i освiченим, i гарним хлопцем, високим, iз струнким та в'юнким станом, з дiвочим рум'янцем на щоках (любив нахильцi пити сметану з полив'яного глечика, не кажучи вже про вершки), кароокий, з хвацькими вусами, що вже проклюнулися в нього пiд носом (принаймнi, босогубим його вже не дражнили, що вельми тiшило юнака). Думка була: пiдзаробиться на поприщi домашнього вчителя – це було для нього не складно. Ба, навiть, подобалось. І з капшуком непорожнiм подасться на Низ Днiпра, на людославну Сiч Запорозьку, без якоi вже тодi не уявляв всього подальшого життя. Як i сенсу перебування в цьому свiтi. Мрiяв прислужитися рiднiй краiнi, православ'ю та ii люду пiдневiльному, що його ляхи гноблять, у крiпосну неволю заганяють, татари шарпають, турки iм допомагають, – а для втiлення в життя своеi мрii кращого стану як козацтво годi було й шукати! Тiльки на Сiчi були справжнi лицарi, якi не шкодують життя свого заради волi. Збирався повчителювати в Киевi до осенi, мо' до весни, а тодi заробивши – не iхати ж у далеку дорогу без гроша в гаманi, – i гайнути на Сiч. Уже у бувалих розпитав, де саме на Днiпровському Низу знаходиться Сiч-мати – на островi Базавлук. Туди й збирався прибути: пугу, пугу, козак з Лугу! Приймайте й мене до свого Коша, братове! Але все скiнчилося швидко i не так, як гадалося. У пана мiського суддi Яна Дисака було двiйко дiтей – меншенький синок Кирик, якого й треба було чомусь путньому навчити, чи бодай азам грамоти, i старша дочка Яна, лiт тринадцяти-чотирнадцяти. Янка, Янця, як ii звали в батьковiм домi. Для молодого вчителя вона теж швидко стала Янкою. Янцею. І навiть, Янонькою, Янусею, Янiкою… Петро вже сягнув парубоцького вiку, i дiвчата на нього почали задивлятися. (Бувало, ще в Острозi йшов вулицею, то пiдкахикували й удавалися до смiшкiв, а вiн у таких речах ще небувалий, губився.) Накинула на нього веселим метким оком i донька мiського суддi. Це його збентежило. Та й опинився вiн у тому вiцi, коли парубок вже починае тягнутися до дiвчат. Удома малим був, в Острозi навчання, грища, товаришування з такими ж як i сам, тож не було коли дiвчатами займатися. А вже як птахом випурхнув зi школи й опинився в Киевi вiльним козаком, то кров i заграла, вимагаючи свого. А тут i Янка пiдвернулася – наче на замовлення. Хоча, як поправдi сказати, вiн спершу на неi й уваги не звернув. Був занятий ii братиком Кириком, ставши його i вчителем, i вихователем, i старшим другом, i, навiть, нiби наглядачем. Кирик, якому саме тодi пiшов восьмий рiк, виявився дещо лiнькуватим до навчання. Чи – не дуже здiбним. З ним Петровi довелося помарудитись. Але чим упертiшим ставав учень, тим цiкавiше було з ним навчителю. Вiрив, переможе впертого хлопця, зробить з нього грамотiя. Узагалi, Кирик був хлопчиком живим i непосидючим – це вже добре. Ось лише до грамоти, до щоденних занять не дуже поривався. Чи кебети до них не мав, чи лiнь. Домашнiх завдань не вчив i визивно казав учителевi: «Можеш поскаржитись татковi, що я погано вчуся…» Скаржитись – кому б то не було, – Петро не мiг. Гордiсть не дозволяла. Та i який ти вчитель, коли не можеш впоратися з учнем, коли вiн у тебе нудьгуе. Зацiкав його, знайди до нього пiдхiд. «Гаразд, – думав Петро, – зайду з другого боку, мусить цей Кирик хоч чимось зацiкавитись…» Почав малому розказувати про Запорозьку Сiч – що знав i що чув про козакiв… Запорожцi богатирi були – земля не держала! У нього, у того запорожця, сiм пудiв голова! А вуса в нього такi, що як вiзьме вiн було iх у руки та як розправить одного туди, другого сюди, то i в дверi не влiзе, хоч би тi дверi були такi, що через них i трiйка коней з возом проскочила б. Запорожцi дванадцятьма мовами вмiли говорити, iз води могли сухими виходити. Коли треба, вмiли на людей i сон насилати, й туман напускати, вмiли й у рiчки переливатися. Вони мали в себе такi дзеркала, що, дивлячись у них, за тисячу верст бачили, що воно у свiтi робиться. Оце як iти куди в похiд, то той, хто у них був за старшого, – чи ватажок який, чи сам кошовий, – вiзьме в руки дзеркало, подивиться в нього та й скаже: – Туди не йдiм, бо там ляхи йдуть; i туди не йдiм, бо там турки або татари заходять. А сюди йдiм, бо тут анiчогiсiнько нема!.. А ще про Байду-Вишневецького, як вiн на Хортицi започаткував сiчове лицарство, як воював з татарами й турками i як потiм, опинившись у полонi, у Стамбулi, пiдвiшений гаком за ребро, мужньо зустрiв свою тяжку кончину… Ой висить Байда та й га дае, не два, Не одну нiчку та й не годиночку, Ой висить Байда та й гадае, Та на свого цюру (джуру) споглядае, І на свого коня вороного. – Ой цюро ж мiй молодесенький, Подай менi тугий лучок І стрiлочок цiлий пучок! …Ой як стрiлив – царя вцiлив, А царицю в потилицю, А його доньку в головоньку. – Ой то ж тобi, царю, За Байдину кару! І малий Кирик, до того лiнькувато-сонний i, здавалося, до всього байдужий, особливо до граматики й арифметики, на очах перемiнився, наче проснувшись вiд сну. Звiдтодi хлопця було не впiзнати, навiть пiсля урокiв усюди ходив за вчителем: розкажи та розкажи ще… Оченята горять, сам збуджений, усе пориваеться в бiй з татарвою та османами, а при згадцi про Байду-Вишневецького готовий був хоч одразу ж кидатися в бiй… А коли Петро почав розказувати, як вiн малим виготовив собi лук та сагайдак i з хлопцями ходив на околицi стрiляти, аж затрусився: зроби та й зроби менi лук!.. – Зробимо удвох, – запропонував учитель. – Я буду пiдказувати, а ти майстрюватимеш… Так i вийшло. Пiсля того, як вони спорудили лук, навчання вже не було – якщо мати на увазi граматику та арифметику. Петро гасав з Кириком усюди, сам вiдчуваючи себе хлопцем. А коли в саду пана суддi iм стало тiсно, почали ходити на схили Днiпра i влаштовували там грища, пiд час яких Петро грав роль татарина, а Кирик полював за ним очеретяною стрiлою… Чим би все скiнчилося – Кирика вже було не впiзнати, вiн виявився таким до всього цiкавим хлопчиком, невгамовним i непосидючим – невiдомо. Очевидно Петро виховав би з нього доброго козачка, майбутнього джуру козацького, якби не втрутився пан суддя. Тупотiв ногами, розмахував руками, слиною бризкав. – Я плачу злотi пановi вчителю за науку мого сина! За науку, а не за гульбища бiля Днiпра! Не за стрiляння по горобцях з лука! Лук поламав, потрощив, синовi надавав щедрих пiдпотиличникiв. Кричав, що козаки – то всуцiль лотри й розбишаки, гульвiси та п'янички, яких скоро сам пан круль закличе до порядку. Довелося походи з луком на схили Днiпра (як i грища в козакiв у саду) припинити i всерйоз зайнятися граматикою та арифметикою. Кирик знову занудьгував i на уроках вiдверто позiхав… – Мабуть, пан Петро такий навчитель, – як вирок винiс пан суддя. – Якщо вiн не здатен навчити мого сина, то за що я маю платити йому злотi? Запитання було логiчним i навчання, хоч i зi скрипом, все ж тривало й далi. Правда, пан суддя нiчого поки що не платив. Але спасибi йому, хоч годував. Петро став вимогливiшим до свого учня, нi в чому йому уже не потурав, запровадив сувору дисциплiну – «як у козакiв». Хлопчик поволi втягувався в навчання. Можливо, все скiнчилося б добре i вiн би пiдготував малого до вступу в школу, якби… Якби одного разу до нього не пiдкотилася донька пана суддi. Була вона стрункою i гарненькою, з живими смiхотливими очима, вже в розквiтi… – Петрику, – Петро аж задихнувся, почувши таке нiжне звертання, адже до нього ще нiхто так не звертався, хiба в дитинствi матiнка, але то iнше. – Навчи й мене наукам. Обiцяю: буду зразковiшою ученицею, анiж Кирик. Їi широко вiдкритi очi були небесно-блакитнi i Петро в них потонув незчувшись i коли. Рятунку вже не було. Та вiн i не хотiв рятуватися. – Попрохаю татка, аби набавив тобi платню – ще й за мое навчання… – Та я… – Петро вже таки щасливо потонув у ii небесно-голубих очах. – Я… Я й за так готовий учити таку ученицю… І з молодим запалом, з усiма своiми знаннями, добутими в Острозi, кинувся навчати дочку пана суддi – як з кручi у весняний вир. На першому ж уроцi, все так же чарiвно посмiхаючись, Яна раптом сказала, як проспiвала: – Пе-етрику, зроби лук i навчи мене стрiляти з нього. Як ти вчив Кирика. Страх як хочу стрiляти з лука! Петро ладен був виконати будь-яку забаганку дiвчини, а зробити лук… Та це ж для нього – пху та й усе! І почалося iхне навчання, але не граматики й арифметики, а пускання в цiль стрiл. Та i яка граматика, яка арифметика чи грецька та латинська мови, коли такi невинно-нiжнi, небесно-блакитнi оченята на тебе дивляться… Щодня вони розважалися стрiльбою з лука в саду пана суддi. За Кирика, свого учня, Петро й геть забув – чому малий був несказанно радий i гасав з подiльськими хлопчаками бозна-де, тим часом, як пан суддя був певний, що вiн з учителем зубрить граматику, арифметику та iншi кориснi науки… Зрештою iм – учителевi та ученицi, – стало тiсно в саду, почали вибиратися на схили Днiпра. А вже там частенько замрiяно сидiли на галявi, повнiй квiтiв i дивилися на Днiпро, на далеке Заднiпров'я, на свiт Божий, i обом було так хороше, що псувати той настрiй ще й зубрiнням граматики та арифметики iм не хотiлося. Петро збирав для неi квiточки, i навiть поривався спiвати. Голос у нього був такий собi, хоча музику й спiви ще з Острога добре знав, – але спiвав задушевно, бо серце так спiвало. Весна буяла в природi i в душi молодого вчителя. Як i в небесно-голубих очах його ученицi. На схилах Днiпра, що голубiв унизу пiд ласкавим сонечком, гули волохатi джмелi, думкали бджiлки i тьохкали соловейки… Тьохкали вони i в душi молодого вчителя. Вiн уже й геть забув про свого учня i про те, що багнув пiдзаробитися в пана суддi й податися на Сiч – усього його полонило те дiвча, щойно розквiтле. Януся незрiвнянна. Вiн засинав з думкою про неi – вночi вона приходила в його сни – i вранцi прокидався теж з думкою про неi, а вiдтак i з почуттям, що вiн щасливий… Днi минали як один довгий-довгий, сонячно-трепетний день. Вони вже почали обiйматися. Пригортаючи дiвчатко, Петро млiв, вiдчуваючи на своiх грудях ii маленькi пругкi груденята, ii покiрне тiло, дiвочi пахощi, до того йому незнаннi, але такi бентежнi, що й голова йшла обертом… Чим би все скiнчилося (Петро багнув аби негадане його щастя тривало й тривало, нiколи не кiнчаючись), якби одного разу iх не застукав у саду за обiймами пан мiський суддя. – Ага!! Ось де вони?! Ось як вiн, лотр, навчае уму-ро-зуму мое дитя! То сина вчив з лука по горобцях стрiляти, а це вже дочку на манiвцi зi шляху цноти збивае!.. – Та-ату? – зойкнула Яна. – Мовчи, дiвко, молода та рання! З тобою буде окрема розмова! І до челядникiв: – Хапайте цього лотра, який вдае з себе вчителя! До челядницькоi його, в холодну, розбишаку!! Я сам його вiдпорю, як Сидорову козу! До нових вiникiв пам'ятатиме, як дiвок з толку збивати!! Служки – здоровеннi дядьки, – схопили пiд руки вчителя i, незважаючи на його опiр, потягли до челядницькоi. А пан суддя, цвьохкаючи лозиною, дочку погнав до господи… Петро отямився швидко. Душа збурилась; його, завтрашнього можна б сказати, козака (лише тодi вiн згадав, що збирався податися на Сiч) наче якогось злодюжку в холодну? Ганьба! Не бувати цьому! Аби панськi слуги йому, вiльному шляхтичу скручували руки! До челядницькоi його привели дядько Охрiм i дядько Панас, кучери пана суддi. Дядько Охрiм вiдпер ключем замок на дверях холодноi, вiдчинив iх. – Заходь… хе-хе… вчителю. У холоднiй i охолоне твоя ясновельможнiсть, бо щось дуже вгрiвся бiля панськоi дiвки. Петро зробив крок i, раптом захитавшись, схопився за живiт i почав присiдати. – Отакоi! – подивувався дядько Охрiм. – Яка це тебе бенеря ураз скрутила? Такий здоровий i – нате вам. За живiт ухопився. – Мене теж як до холодноi садовили, живiт ураз розiбрало, – поскаржився дядько Панас. – Ще й швидка напала. Мо' й з ним таке лучилося? До хурдиги ж його запроторюемо. Удаючи, що падае, Петро обiперся руками об дядькiв – тi саме збиралися його заводити до холодноi, – рiзким рухом стукнув iх один об одного… Дядьки й збагнути нiчого не встигли, як опинилися по той бiк у холоднiй – аж зашкопиртали. – Охолоньте й ви тутечки! Бо щось дуже прудкi хапати людей! З цими словами вiн зачинив за дядьками дверi, запер iх на замок, акуратно повiсив ключ на цвяшок, а сам метнувся в сад. Звiдти швидко дiстався Днiпрових схилiв, де ще недавно гуляв з Кириком, а потiм i з Яною, i зник у зелених кущах… З паном мiським суддею вiн зустрiнеться через багато рокiв, як будучи вже прославленим гетьманом, приiде до Киева, аби записати в Киiвське братство все Вiйсько Запорiзьке. І пан суддя тодi всiм охоче розказуватиме, яким чудовим – «Просто вiд Бога!» – навчителем його дiтей був колись ясновельможний пан гетьман… На пристанi на Подолi вантажили якiсь барки… Збiглому вчителевi добре поталанило – не перевелась ще у свiтi бiлому панi удача! Днiв зо два пiсля втечi з садиби пана мiського суддi, Петро переховувався в гущавинi на схилах Днiпра. Інодi вилазив на високий осокiр i дивився на Днiпро, що манливо голубiючи внизу, плинув до Чорного моря, на Низ до порогiв i далi в царство сiчових братчикiв. Ось тiльки як до неi дiстатися – до сiчовоi вольницi? До мрii своеi i стати козаком, лицарем вiльним i несхибним – як? Спускався з осокора в задумi. (Про те, що вiн, шляхтич, по деревах лазить та в кущах переховуеться – не переймався, мудро розсудивши: в життi все трапляеться, тож треба бути до всього готовим.) Подумки перебирав рiзнi варiанти, як дiстатися до козакiв. Пан суддя в гнiвi не заплатив йому анi шеляга, i вже, ясна рiч, i не заплатить. Як кажуть, що з воза впало… Та грець з ними, з грошима. Тут аби Сiчi дiстатися, а там… Що буде там вiн ще не думав, але вiрив: на Сiчi його чекае нове життя. За Яну вiн тодi майже не думав. Чари, навiянi дiвчатком, потроху тьмянiли, розвiювалися, i вiн наче позбувався якоiсь мани, навождення. Та й не це, не дiвочi зваби були головними в його мрiях i пориваннях… То таке… На якийсь там час захопився, стратив голову – та й по тому. А тепер, як позбувся Яни, знову ним заволодiла мрiя будь-що дiстатися Сiчi. Та й зайнятися козакуванням, а не надiвати пута Гiменея. Спершу треба покозакувати, а там… Там видно буде. Потiм можна й сiм'ею обзавестися. Так i станеться через роки, але обраницю його зватимуть Настею, а Яна так i залишиться фата-морганою, i вiн iнодi сумнiватиметься, чи була вона насправдi, а чи то все мана, наслання грецького Ерота чи римського Амура. А то такi… Кого хочеш своiми стрiлами вразять… А козакам пiд страхом смертноi кари забороняеться приводити до фортецi Запорозькоi Сiчi жiнок. Та й не радили запорожцi козаковi женитися за молодих лiт. Козак повинен воювати, край свiй захищати – а тут жiнки тiльки на завадi ставали, вiйськова справа на Сiчi була над усе, не до сiмейного затишку та щастя. Життя козаче повне злигоднiв, пригод i небезпек. Смерть за ними чи не по п'ятах ходить, де вже там дружиною обзаводитися та дiтками – аби сиротами рано поставали? Тож недарма на одному з прапорiв було зображено козака на конi, а пiд ним напис: «Козак куди хоче, туди й скаче, нiхто за ним не заплаче»… Отже, на Сiч, на Сiч… Але скiльки не думав як дiстатися Днiпровського Низу, нiщо путне в головi не з'являлося. А тим часом голод вигнав його з хащiв. Спустившись iз схилiв Днiпра, Петро подався на Подiл – з надiею щось там заробити собi на харч (не буде ж вiн, молодий та здоровий, просити?). На пристанi на Подолi вантажили якiсь барки i Петра охоче взяли вантажником. Щось пообiцяли заплатити, а головне, раз на день годували. Петро, котячи на барки бочки, таскаючи мiшки, випадково дiзнався вражаючу новину: виявляеться, караван барок готуеться до плавби на Низ Днiпpa, на самiсiньку Сiч. Туди купцi збираються везти своi товари та харчi для козакiв. І був у них за старшого тлустий, чорний, як жук, купець-вiрменин киiвський. Петро кинувся до нього: вiзьмiть i мене на Сiч! Згоден на всi вашi умови, лиш би до козакiв дiстатися. – За так, – прискалив купець велике чорне око, – не берем. А ось за пiдпомагача до веслярiв – берем. Та ще як будемо проходити пороги, разом з усiма перетягуватимеш барки, вивантажуватимеш iх перед порогами i знову завантажуватимеш. Згоден? – Згоден! Іншоi мови й бути не може! – захоплено вигукнув Петро. – Згоден на все, аби дiстатися Сiчi! – Дiстанешся, – знову купець прискалив свое велике чорне око й невiдь чому пiдморгнув, наче змовнику. – Я товаром торгуватиму на сiчовому базарi, а ти – козакуватимеш. Гадаю, обидва не прогадаемо. Чи не так? Як там купець, прогадав чи нi (а втiм, справжнi купцi нiколи у збитках не зостануться), а вiн, Петро Сагайдачний, справдi не прогадае. З Киева вiдчалили в кiнцi травня. Виплив караван барок i байдакiв з Подолу на середину Днiпра, на фарватер, вишикувався вервечкою, вiтрила розпустили, гребцi взялися за весла – «Господи, поможи!..» – i пiшли тихим ходом. На Низ, за пороги, до запорожцiв. Як вiдчалювали, як вийшли на середину Днiпра, у Петра радiсно забилося серце. На Сiч, на Сiч! – хотiлося йому вигукувати й стрибати як хлопчику. Нарештi збудеться його мрiя. Здавалось, що днiпровський вiтер лопотiв не лише у вiтрилах, а й у душi його i нiс його на крилах своiх незримих на Низ, за пороги, до запорожцiв… – Днiв за двадцять… так, скажемо, за двадцять п'ять i будемо на Сiчi, – задоволено (вiн завжди задоволений i радуеться завжди життю) казав купець, i Петро ладен був обняти його на радощах. Доки минали Берестове на правому березi, де був колись княжий двiр, то ще видно було на зеленiй горi банi лаври, що сонячно сяяли. Ще якийсь час сяяла банями висока дзвiниця, що ii за переказами мурували «дванадцять благословенних братiв». («Хто чим займаеться, хто про що думае, хто чим пiклуеться, бiдуе, горюе, – а дванадцять благословенних братiв вiддаються святiй справi, вимурували величезну печерську церкву й монастирськi мури, нарештi забажали завершити свое дiло побудуванням високоi-високоi дзвiницi. Подобалась Боговi ця свята думка дванадцяти братiв, сталося чудо…») Дивлячись на дзвiницю, що наче вiдпливала, вiддалялась, перехрестився Петро i невдовзi дзвiниця, банi лаври i сама зелена гора десь залишилися там, у його минулому короткочасному киiвському життi, а попереду гудiв вiтер на голубих просторах Днiпра. Барки пливли в новий свiт, до нового життя, i плив на однiй з них той, хто через трое столiть пам'ятником повернеться до Киева i увiйде до книги «Сто знаменитих людей Украiни», а тодi, в кiнцi травня 1601 року плив на Сiч учорашнiй школяр з Острога, домашнiй вчитель, який вперше спiзнав закохання – на жаль, нещасливе, – але плив на ту Сiч, що його на вiки обезсмертить… У першу нiч, як Киiв залишився позаду i вiн спав на твердiй та мулькiй лавi барки, пiдiклавши пiд голову кулак (кулаки вже тодi мав добрячi), йому пiд рясними зорями приснився чи не вiщий сон. Буцiмто вiн разом з Кирилом Кожум'якою виходив на герць iз Змiем Гориничем, якого вони тодi й подолали. – Молодець, Петре, – похвалив його богатир Кожум'яка. – Так i стiй. Не бiйся змiiв, котрi Гориничi. Багацько iх у свiтi людей, але наша завжди вiзьме! Проснувшись, Петро перевернувся на спину i дивлячись на ряснi зорi на темному небi, прислухався, як у борт барки б'ються хвилi та думав, що й справдi – щоб там не було, – а змiiв-гориничiв вiн переможе. Для цього й на Сiч пливе. І Кирило Кожум'яка йому в цьому дiлi завжди буде братом i навчителем. Чому в Ерiха Ляссоти порогiв тринадцять? Та ось вони вже дiсталися Канева, на правому гористому березi, королiвського мiста, що належало до Черкаського староства, переночували там i пiшли далi. За Тясмином, де вiн впадае в Днiпро, потяглися берегом пагорби, там i там здiймалися кургани, зазвичай званi на Украiнi могилами (хто в них лежить? Хто про те скаже-розкаже?), а за кiлька днiв поминули Кременчук, ще через кiлька днiв дiсталися мiсця, де Самара впадае в Днiпро – там уже починався Нижнiй Днiпро i до порогiв було – рукою подати. (Із «Щоденника» Ерiха Ляссоти: «Звiдси по лiвий бiк зараз простягаеться Татарiя; у старовину iхнi кочовища були i справа, а вiдтодi, як козаки озброiлися, татари облишили правий берег».) Оскiльки на Лiвобережжi вже була Татарiя, на барках обачливо виставляли посилену варту – чим чорт не жартуе, поки святi сплять! А вже десь там, нижче мали бути й запорожцi. (Із «Щоденника» Ерiха Ляссоти: «Оскiльки козаки живуть нижче порогiв, то iх називають запорожцями, тобто iхне мiсце за порогами, або кам'яними пасмами».) Тюрськi люди (печенiги, половцi) називали Днiпро Узу (Узом), у скандинавських сагах вiн виступае як «вода Вендiв». У наших предкiв слов'ян Днiпро – це Славута. Тобто славна слов'янська рiка. Козаки ж називали Днiпро своiм братом, лоцмани – «козацьким шляхом». На Нижньому Днiпрi i були його знаменитi пороги – пасма кам'яних скель, що стирчали з води до 5 метрiв i суцiльною масою майже перекривали рiку. Мiж скелями залишалися лише вузькi бурхливi проходи, дуже небезпечнi, особливо влiтку та восени при низькiй водi. До речi, Ерiх Ляссота, пливучи на Сiч Днiпром од Киева кiлькома роками ранiше Сагайдачного i проходячи барками пороги, чомусь нарахував iх аж тринадцять. Тодi ж як насправдi порогiв – цифра точна, – дев'ять. Ось iхнi iмена: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Ревучий), Вовнизький, Будило, Лишнiй i Вiльний. (Перший докладний опис Днiпрових порогiв подав Константин VII Багрянородний, навiвши iхнi i тодiшнi, i староруськi та скандинавськi назви.) Звiдки ж у Ляссоти iх узялося аж тринадцять? А рiч у тiм, що крiм порогiв у порожистiй частинi Днiпра iснувало тодi ще 60 несуцiльних виходiв кристалiчних порiд, якi дiстали назву «забори». (Це не рахуючи близько 60 островiв на тiй дiлянцi Днiпра.) Довжина порожистоi частини русла сягала 65 км iз загальним падiнням води близько 31 м, при ширинi русла вiд 380 до 960 м. Забори знаходилися мiж порогами, скелi були розкиданi по руслу рiки, здебiльшого з правого боку берега. Вони не перетинали всю рiку, тож залишався вiльним прохiд для суден. Оскiльки ж вони не дуже вiдрiзнялися вiд порогiв, то деякi автори – як i Ерiх Ляссота – нараховували iх аж тринадцять. Усього було 92 забори, але найбiльших з-помiж них було шiсть: Волошкова, Стрiльча, Течинська, Воронова, Крива й Таволжанська. (Ще на Днiпрi там i там стирчали поодинокi каменi, здебiльшого овiянi легендами, як-от: Богатирi, Монастирко, Корабель, Гроза, Цаприга, Гаджона, Розбiйники.) За перший день пройшли чотири пороги (це було ще й непогано). Перед кожним виходили на берег, виносили вантажi, а барки перетягували канатами. (Ось тодi Петро Сагайдачний вперше i на все життя вiдчув, що таке Днiпро i його знаменитi та грiзнi перепони, званi порогами, за якими i облаштували свою вольнiсть козаки.) Другоднi пройшли п'ятий порiг – Дзвонецький – у слов'ян Звонець. І пiдiйшли до найгрiзнiшого, до Ненаситця, вiн же Ревучий. Костянтин Багрянородний, пишучи про кам'янi перепони Днiпра, додае: «Вода, що набiгае й припливае до них, спадае вниз з гучним та страшним шумом. Через це руси не насмiлюються проходити мiж скелями, а пристають поблизу до берега й висаджують людей. Потiм голi тягнуть iх, намацуючи дно своiми ногами, щоб не наштовхнутися на якийсь камiнь. Так вони роблять: однi – коло носа, другi – посерединi, третi – бiля корми, штовхаючи iх жердинами, й проходять… порiг по згину бiля берега рiки з надзвичайною обережнiстю, то знову, забравши з берега iнших (людей) вiдпливають i проходять до iншого порога…» Де все починаеться спочатку. І так на протязi порогiв дев'ять разiв, не рахуючи забор. (Із «Щоденника» Ерiха Ляссоти: «Люди повиннi у складних мiсцях (де пороги. – В. Ч.) виходити й утримувати судна довгими канатами, iншi опускаються у воду, пiдiймають човен над гострими каменями й обережно спускають його у воду. При цьому тi, що утримують барку канатами, повиннi бути дуже уважними до тих, що стоять у водi, тiльки по iхнiй командi натягують i опускають мотузку, щоб не наштовхнути судно на камiнь, бо в такому випадку воно враз гине. Таких мiсць дванадцять: якщо ж приеднати до них ще одне – Воронову забору – то буде тринадцять упродовж семи миль…») Так пiдходили до найгрiзнiшого, до Ненаситця, який стiльки забрав люду й поховав його навiчно на днi, що його й прозвано було Ненаситцем. Із «Щоденника» Ерiха Ляссоти: «Пiсля обiду пройшли через сьомий порiг, Ненаситець (за теперiшньою нумерацiею вiн п'ятий. – В. Ч.), поблизу якого мали зiйти на лiвий татарський берег i довго зволiкали, бо це найбiльший i найнебезпечнiший з порогiв. До того тут найчастiше нападають татари; за три тижнi перед нами вони налетiли на дванадцятьох городових козакiв, якi хотiли спуститися вниз, i перебили iх. Тому ми поставили на горi варту для спостереження, котра запримiтила вдалинi чотирьох татар i дала нам знати; ми тут же вiдрядили до дванадцяти чоловiкiв зi свого почту в погоню за ними, самi ж трималися напоготовi i пильнували, чи не знадобиться iм пiдкрiплення. Але татари, помiтивши, що ми сильнi й настороженi, не стали нас очiкувати, а сховалися i зникли…» Усе було точнiсiнько так i тодi, коли з караваном купецьких барок плив на Сiч Петро Сагайдачний, тi ж пороги з ревучою мiж ними водою, тi ж пригоди з тими ж небезпеками… Через двiстi з гаком рокiв пiсля подiй, тут описаних про Ненаситець, так писатиме письменник Олекса Стороженко: «Перехопившись через гору, здалека побачили ми Ненаситець. Через гребiнь скель, неначе бiла грива, перекидалась хвиля i котилася згори по каменюках, а до неба пiдiймалася хмара пари, як куриво од великого пожарища… Виткнувшись iз-за гори (спостереження ведеться з берега. – В. Ч.), разом кинувся менi у вiчi увесь Ненаситець. Мiй Боже милий!.. Де взяти слiв i красок, щоб описать твоi чудеса?.. Од гори до гори на пiвтори верстви впродовж загатив Господь Днiпро грудами кам'яних скель. Повитикались тi скелi з водяноi глибини i стирчать неначе вартова сторожа, а через них з височенного перекату скатертю переливаеться широкий пласт кришталевоi лави, рине, пада, розбиваеться i люто, скажено бiжить через десятки кам'яних перекатiв, гуде, гримить, хряпа, клекотить i вие на сто голосiв. Хвиля обганя хвилю, випручуються, стрибають через кам'янi гори, б'ються, киплять, розсипаються шмарагдом i яхонтом i висвiчуються веселкою…» «До Хортицi, – далi занотовуе у своему „Щоденнику“ Ерiх Ляссота, – до чудового гористого, великого i веселого острова… пiвмилi. Тут ми провели нiч. На цьому островi козаки тримають узимку своiх коней. До вечора… 400 козакiв, якi оберiгали нас вiд татар коло Будилiвського порогу, приедналися до нас i вже разом зi мною вирушили на Сiч…» За останнiм порогом Днiпро неширокий, там побачили на човнах татар. Не ризикуючи напасти на люднi барки, вони на превелику радiсть купцiв, зникли за островами. За Вiльним порогом закiнчувалися кам'янi перепони. До Кiчкасу було вже рукою подати, якихось пiвтори милi. До самоi Хортицi за татарською переправою було щось з пiвмилi. Зрештою, причалили до острова Святого Георгiя, як колись називалася Хортиця. Там здiймався великий дуб, бiля якого приносили в жертву пiвнiв. Зокрема чорних, що були символами пiдземного свiту у слов'ян, символiзуючи смерть, зло. Тож на Русi iснував звичай приносити водяному в жертву чорного пiвня. А ще встромляли навкруги стрiли, клали шматочки хлiба, м'яса й того, що знаходилося в кожного – «бо такий у них звичай». За Хортицею шлях був вiльний i вже можна було не остерiгатися кочiвникiв. З усiх 265 островiв Днiпра Хортиця була найбiльшим – у довжину 12, а в ширину – 2,5 кiлометра. Нижче Хортицi Днiпро привiльно розливався, вбираючи в себе великi й малi рiчки, сам розливався на вiтки (рукави), утворюючи нелiченi острiвцi. Там було, помережане протоками й озерцями, улюблене мiсце козакiв, непроходиме царство плавнiв, що тяглося лiвим, низинним берегом вiд Хортицi до урочища Палiiвщини (напроти сучасного Нiкополя) i називали сiчовики той край Великим Лугом. Вiн давав козакам надiйний притулок вiд ворогiв, тож козаки величали його батьком: «Сiч – мати, а Великий Луг – батько, отам треба й умирати». Великий Луг був тодi «землею обiтованою». Там же знаходилася Вiйськова Скарбниця, де козаки, захованi вiд чужих очей, будували своi знаменитi чайки. Нову Сiч козаки року 1593-го заснували на островi Базавлук – це за якихось ЗО кiлометрiв на пiвденний захiд вiд Томакiвки, якраз у тому мiсцi, де в Днiпро впадають три його правi притоки – рiчки Чортомлик, Пiдпiльна й Скарбна. На островi були нагорнутi високi землянi вали, поверх них – дерев'янi палiсади, а оточував все глибокий рiв. Вали i палiсади з'еднувалися сторожовими вежами. З бiйниць загрозливо дивилися на свiт бiлий жерла гармат i дула самопалiв. (Узимку навколо острова прорубували сотнi ополонок. Як тiльки вони вкривалися тонкою плiвкою льоду, iх замасковували снiгом – хай спробуе сунутися по льоду ворог!) А ось ближнi й дальнi пiдступи до Сiчi охороняли бекети – сторожовi вежi, що були висунутi далеко в степ. На вишках i вдень, i вночi стояли козаки i пильно вдивлялися вдалечiнь. Як тiльки десь вигулькував ворог, вартiвники запалювали на вежi бочку iз смолою (чи оберемок сухого бадилля) – полум'я та стовп диму, що здiймався до неба, застерiгав Сiч на островi про небезпеку… Швидко чи нi, а довга й небезпечна дорога нарештi закiнчилася. Причалили до острова Базавлук. З-за високих земляних валiв виднiлися будiвлi Сiчi. У серединi фортецi – майдан з церквою i стовпом, де карали винних. А навколо – довгi хати, куренi, у яких i жили сiчовики, будинки старшин, серед них хата кошового, канцелярiя, ще далi склади, арсенали, ремiсницькi майстернi, торгiвельнi ряди з базарною площею, та площею, на якiй збиралася козацька рада. Рiвно ополудень гахнула фортечна гармата, i всi козаки та джури пiшли до своiх куренiв обiдати. Уперше обiдати – але вже козаком, – пiшов i Петро Сагайдачний. На обiд подавали традицiйнi козацькi страви: тетерю – зварене пшоно чи житне борошно на квасi, варену (або печену) рибу на стяблах (дерев'янi дошки з видовбаною серединою, щоб не стiкала юшка), мед, пиво чи брагу в кiнвах (невеликi вiдра з навiшеними на них кухликами-«михайликами»), галушки, щербу – юшку з риби, кулiш iз салом або олiею, iнодi була баранина або дичина. Усе це готувалося на кабицях бiля кожного куреня. «…Пiсля обiду спiвали пiснi, думи, слухали розповiдi, гру кобзарiв. За розпорядженням курiнного отамана частина козакiв готувалася до виконання службових обов'язкiв у фортецi Сiчi, а також за ii межами. При повному озброеннi вони йшли на сiчовий майдан i вишикувались у лави прикордонних форпостiв, загонiв по охоронi сiчових шляхiв, переправ на Днiпрi i Бузi, роз'iздiв та варти на сiчових вежах i човнах. Огляд пiдроздiлiв та постановку iм завдання проводив вiйськовий осавул за участю курiнних отаманiв, вiд яких цi пiдроздiли були видiленi. За встановленим термiном пiдроздiли вирушали виконувати дорученi завдання. Надвечiр дзвонили дзвони сiчовоi церкви Святоi Покрови, закликаючи козакiв на молитву. У церквi всiх зачаровував хор сiчовоi школи, що складався з хлопчикiв-пiдлiткiв. Пiсля молитви козаки йшли в куренi вечеряти. На вечерю подавалися гречанi галушки з часником або щерба. Пiсля вечерi хто грав на скрипцi, сопiлцi, бандурi, бубнах, а хто спiвав пiсень. Спалахували запальнi козацькi танцi. Через деякий час Сiч, за винятком вартових на фортечних вежах та козацьких роз'iздiв в степу, занурювалась у сон».[12 - «Як козаки воювали», Днiпропетровськ, «Промiнь», 1990.] Уся подорож з Киева до Козакii – Краiни Козакiв, як европейцi називали Сiч, неспiшна i вельми небезпечна, зайняла тодi днiв тридцять. Бойовi насельники Сiчi зустрiли iх весело, радо i гамiрно, але з незмiнним пошанiвком – нi-нi, не якогось там Острозького школяра Петра Сагайдачного вiтали, про якого вони тодi й чути не чули, – а купцiв з добрими товарами, вельми шанованими i дорогими гостями на Сiчi. «У бога вiруеш?.. Горiлку п'еш?..» В куценькiй бiографiчнiй довiдцi «Сагайдачний Петро Конашевич (Конашевич-Сагайдачний)» е такi два скупi рядки: «В 1601 роцi прибув на Запорозьку Сiч. Пiд командуванням С. козаки здiйснили успiшнi походи проти султанськоi Туреччини i Крим, ханства, зокрема в 1607, 1608, 1614, 1615, 1616». В УРЕ чомусь пропущено 1606 рiк, коли козаки пiд орудою Сагайдачного штурмували турецьке узбережжя, здiйснивши успiшнi напади на Бiлгород, Кiлiю та Варну. Особливо на Варну, пiсля чого военний генiй Петра Кононовича рiзко пiшов угору. Сьогоднi про Варну в енциклопедiях можна прочитати, що це мiсто в Болгарii, адмiнцентр Варненського округу. Порт на Чорному морi. Заснована в VI ст. до н. е. як колонiя Одессос, з VII ст. мае сучасну назву. У Варнi збереглися залишки античного й ранньовiзантiйського мiста («Римська башта»), терми i адмiнспоруди, житловi споруди часiв турецького завоювання. Поблизу Варни – скельний монастир Аладжа, а також мiжнароднi курортнi комплекси. В енциклопедii (УРЕ, т. 2, стор. 126) згадуеться, що пiд час росiйсько-турецьких воен XVIII—XIX ст. росiйськi вiйська тричi вели облогу Варни (1773, 1810, 1828), доки не здобули мiсто. І жодного слова, жодноi згадки, що мiсто бiльш як на пiвстолiття ранiше брали штурмом украiнськi козаки на чолi з П. Сагайдачним. Операцiя «Варна», здiйснена Петром Сагайдачним, була настiльки успiшною i набула такого розголосу, що про неi навiть пiснi по гарячому слiду складали: Ой в недiленьку та пораненьку Зiбралися громадоньки До козацькоi парадоньки. Стали раду радувати, Вiдкiль Варни дiставати: Ой чи з поля, ой чи з моря, А чи з рiчки-невелички? Бiжать, пливуть човенцями, Поплескують весельцями. Ударили з самопалiв В семи-п'ятдесят залпiв; Ударили iз гармати — Стали мiсто добувати, Стали турки утiкати, Тую рiчку проклинати: Бодай рiчка висихала, Що нас, туркiв, в себе взяла. Була Варна здавна славна — Славнiшii козаченьки, Що тоi Варни дiстали І в нiй туркiв забрали… Швидко бiографiчнi довiдки пишуться i за iхнiми рядками виходить усе просто: прийшов на Сiч у 1601 роцi молодий козак, випускник Острозькоi школи, а вже через п'ять-шiсть рокiв очолив морський похiд i взяв штурмом Варну! (Можливо, були й ще ранiшнi походи, але даних про них не збереглося.) Це так. У 1601 роцi прибув молодий i недосвiдчений козак, без звань i, як кажуть, регалiй, без вiйськового досвiду, тiльки й того, що мав значну освiту (i, безперечно, значну кебету!), а вже через якiсь там згадуванi п'ять-шiсть рокiв – наказний морський отаман у званнi полковника, штурмом добре укрiпленi мiста бере! Недарма ж сучасник писатиме про нього: «Змалку навчився натягувати лук, його днi минали в сiдлi, вiн з труднощами боровся силою свого характера; легко переносив вiн незгоди, голод i труд, не боявся ворога i в небезпецi виявляв вiдчайдушну хоробрiсть». Інший сучасник: «Це була людина великого духу, вiн першим входив у ворожi мiста i останнiм виходив з них, на привалах сам обходив вартових, мало спав i нiколи не напивався доп'яну, як це водиться в козакiв. Вiн нiколи не носив багатих нарядiв i пiд час гарячих суперечок залишався скупим на пустi слова». У козакiв, якi нi перед ким не стояли в броду, це треба було ще заслужити – дiлом, а на словесами, на якi вони й самi були гараздi i на радi хiба ж так умiли виступати! Коли вперше Сагайдачного обрали гетьманом – невiдомо. Як переконаний М. Грушевський – а не вiрити йому не можна, – це сталося у роцi 1614-му, пiсля його найбiльш успiшного морського походу до берегiв Анатолii та штурму Сiнопа. А до того чим вiн займався на Сiчi аж цiлих 13 рокiв? Будь-хто, ставши козаком на Сiчi, мав приписатися до якогось з одного ii куренiв. Тут варто згадати авторiв працi «Як козаки воювали»: «Куренi, на якi подiлялося Вiйсько Запорозькоi Сiчi, не були тактичними одиницями, тобто вiйсько не виходило в похiд або на поле бою куренями. Для здiйснення походу або бойових дiй курiнь або декiлька куренiв формували тактичнi одиницi, що називалися командами або партiями, iншими словами, курiнь був вiйськово-адмiнiстративною одиницею, а вся Сiч разом з куренями, паланками, перевозами, торгiвлею та прикордонною службою була вiйськово-адмiнiстративним об'еднанням, яке К. Маркс назвав „Християнською козацькою республiкою“». Загалом куренiв було 38: Кушiвський, Поповичiвський, Рогiвський, Васюринський, Ірклiiвський, Щербакiвський, Титарiвський, Шкуринський, Коренiвський, Незамлiвський, Корсунський, Калнiболоцький, Уманський, Дерев'янкiвський, Нижчестеблiвський, Вищестеблiвський, Джерелiiвський, Переяславський, Полтавський, Мишастiвський, Минський, Тимошiвський, Величкiвський, Левушкiвський, Пластунiвський, Дядькiвський, Донський, Брюховецький, Ведмедiвський, Платнiрiвський, Пашкiвський, Камiвський, Батуринський, Крилiвський, Сергiiвський, Конiловський, Іванiвський, Кислякiвський. До якого саме записався козаком Петро Сагайдачний – а вiн мiг записатися до будь-якого – теж невiдомо. А прийом до козацького сiчового товариства був на диво простий i архiдемократичний. – У Бога вiруеш? – питали новоприбулого. Це було головною умовою i перепусткою в сiчове братство. Вiруючий i неодмiнно православний (iсламiстiв чи католикiв теж могли прийняти, але за умови, що вони перейдуть у православ'я). Вiдповiдь звичайно ж була ствердною – тодi всi вiрили в Бога. Потiм жартували (хоч наперед знали вiдповiдь): «Горiлку п'еш?» (Якщо раптом неофiт скаже, що хмiльного зiлля не вживае, це могло викликати пiдозрiння.) І новачок iшов до того куреня, що його сам i вибрав. Там йому вiдводили постiйний куток – у куренi – хатi, сплетенiй з хмизу й обмазанiй глиною та критiй кiнськими шкурами, – i харч видiляли. І починалася його служба. Безстрокова. Або до старостi, або до загибелi – що траплялося частiше. (А втiм, вiн мiг i по своiй волi – наприклад, розчарувавшись чи закохавшись у якусь, залишити Сiч – вiльному воля. Силомiць там нiкого не тримали.) З перших же днiв новоприбулий повинен був нести сторожову службу, навчатися вiйськовiй справi, доглядати коней, бидло, займатися господарством, ловити рибу тощо. Мав право або залишатися у фортецi сiчовiй, в ii залозi, або вирушити куди-небудь на зимiвник i найнятися там у робiтники. (Основна маса козакiв проживала поза межами сiчовоi фортецi.) Жiнок… Пiд страхом смертноi кари заборонялося на Сiч приводити представниць прекрасноi половини роду людського. («Козаковi треба воювати, а не бiля жiнки пропадати».) І Петро Сагайдачний теж мусив забувати доньку мiського суддi Яна Дисака, Яну-Янiчку, перше свое закохання. Хоча нi-нi та й довго ще приходитиме дiвчина у його парубоцькi сни i ii небесно-голубi очi докiрливо дивитимуться йому в душу: покинув мене… На козацтво промiняв… І вiн покiрно зiтхатиме: так, покинув, на козацтво тебе промiняв… Але з часом вона почне в його серцi забуватися – не до того було козаковi на Сiчi. Сказано ж бо: козаковi треба воювати, а не бiля жiнки пропадати… На особисте життя козак-сiчовик уже не мав права. А мав вiн право лише воювати та край свiй вiд ворогiв захищати. Тож iнодi, згадуючи свою няньку та ii розповiдi, Петро вже починав вiрити: так, козаки – мiсячнi люди i всi вони з неземного неба, з того, що восьме… За прадавнiми украiнськими вiруваннями небес насправдi не сiм, як то iх нараховують «Заповiти 12 патрiархiв» (Іоаникiй Галятовський у творi «Душi людей померлих» налiчуе аж одинадцять небес!), а вiсiм. Крiм всiм вiдомого сьомого неба – найвищий ступiнь задоволення, щастя, яке межуе з райським блаженством, – iснуе ще й восьме небо, яскраво-свiтлого, вогненного кольору з незбагненними i дивними переливами. Восьме – справедливе небо, справжне, де сидить Бог на золотому крiслi, а бiля нього лiтають янголи, як ото ластiвки в нашому небi. Так маленькому Петриковi розказувала ще нянька, богомiльна бабуся, яка навiть на прощу до Киева ходила. І додавала: – Ось ти, Петрику, звiдти, з восьмого неба, вiд самого Бога та його янголiв… Хто менi таке повiдав? Не знаю, не вiдаю, тож i брехати не буду. А речу тобi правдоньку святую, бо так менi серце мое пiдказуе – звiдти ти, голубок! Чому вона так вирiшила i чому Петрик мав бути звiдти, iз загадкового i людям незбагненного неба, а не iз земного села Кульчицi, що неподалiк Самбора, не могла пояснити. Бо й сама про те не вiдала, а тiльки вперто повторювала: – Звiдти ти, iз восьмого неба, Петрику. Од Бога, посланий на землю, аби вершити Божi справи… Старий Конаш, батько Петрика, заборонив няньцi таке розказувати (та й звiдки вона те знае, проста селянка?) i бабуся ображено вмовкала, стискуючи тонкi чорнi губи… Малим Петрик охоче вiрив, що вiн звiдти, з восьмого, Божого, неба. І вiд тiеi вiри йому солодко i лячно водночас ставало, i так таемниче-незбагненно, що таемницю його походження-з'яви на Землi не хотiлося й розгадувати. – І народився ти не пiд сонцем, як ми усi, а пiд мiсяцем… Коли з'являвся в небi молодик, бабуся радила Петрику стати личком до мiсяця й, хутчiй перехрестившись, прочитати «Отче наш» – щоби Господь послав нове щастя й здоров'я… Ще й застерiгала: показувати пальчиком на мiсяць, тикати на мiсяченька – грiх. Усохне пальчик. А якщо вже покажеш, то треба потiм пальчик прикусити… Минуть роки i вже на Сiчi Петро дiзнаеться, що мiсяченько в небi – то козацьке сонце, а отже, козаки – це мiсячнi люди. Усi своi справи i походи, – особливо морськi, – козаки починали вночi, при свiтлi козацького сонця. І Сагайдачний буде дотримуватися цього звичаю козацького i тому йому завжди таланитиме в морських походах. А ще нi-нi, та й вiритиме (згадавши свою няньку-бабусю), що вiн i справдi не з Землi, а з восьмого неба… Так хотiлося в те вiрити, i вiн вiрив. Чотири кари козацькii… Коли Петро Сагайдачний прибув на Сiч, гетьманом Козацькоi християнськоi республiки був легендарний Самiйло Кiшка. Легендарний i, здавалося, невмирущий, якому й кiнця-вiку не буде, i об якого всi негаразди й бiгти розбиваються, як хвилi об кам'яну скелю – уже тодi про нього на Украiнi спiвали пiснi. Самiйло Кiшка провiв чимало успiшних морських походiв на турецьке узбережжя. В одному з них потрапив у полон. Як мiцного i тямковитого в морськiй справi, його направили рабом-веслярем на галеру, де й прикували ланцюгом до банки – греби, Самiйле, греби урус-шайтан, гяур невiрний! І Самiйло Кiшка грiб. Не багато й не мало – а цiлих… Цiлих 26 рокiв! Чверть вiку! Цiле життя. Але витримав – здоровий нiвроку був козарлюга! З неволi вирвався, органiзувавши на каторзi повстання невiльникiв, пiд час якого перебили варту та екiпаж судна i повернулися на захопленiй галерi на Украiну – героями! І знову Самiйло Кiшка обирався гетьманом, ходив у походи, сухопутнi й морськi. А по всiй Украiнi, як вiн вирвався з турецькоi неволi, спiвали «Думу про Самiйла Кiшку» кобзарi та лiрники. Кiнчаеться вона такими рядками: Кiшку Самiйла поздоровляли. «Здоров, – кажуть, – здоров, Кiшко Самiйле, Гетьмане запорозький! Не загинув еси у неволi, Не загинеш i з нами, козаками, на волi!» …Слава не вмре, не поляже! Буде слава славна Помiж лицарями, Помiж друзями, Помiж лицарями, помiж добрими молодцями… Сагайдачний повчиться в гетьмана щось з рiк, наступного, 1602 року легендарний гетьман таки зустрiнеться з тiею, що з косою – загине пiд час спiльного походу козакiв i польських вiйськ на Лiвонську вiйну. Учителiв Сагайдачний на Сiчi мав добрих – як тодi казали задних. Та й сам був не промах, навчителям своiм рiвня. З його бiографii можна прочитати, що вiн, прибувши на Сiч нiкому невiдомим, швидко став популярним, одним з кращих серед сiчових братчикiв, якi й самi були з вусами! До всього додалися й неабиякi органiзацiйнi здiбностi Сагайдачного. (І де вiн iх устиг набратися? Вiд природи таким вдався?) Вольовий, часом аж жорстокий. З перших походiв проявив вiн безстрашну звагу в боях, всюди i завжди ведучи перед, тож досить швидко робив, як би ми сьогоднi сказали, успiшну кар'еру, пiднiмаючись в сiчовiй iерархii все вище i вище. Недовго побув писарем – освiту ж бо мав добру, – але вiдчув: це – не його. Ждав бою, багнув мати в руках не гусяче перо, а шаблю й коня вороного. Якийсь час походив у простих козаках, показав себе добрим лицарем. А пiсля походу на Варну став ще й морським отаманом. Згодом козак Сагайдачний стае осавулом, потiм почав обиратися наказним полковником. Ще пiзнiше пробився i до найвищого керiвництва Сiчi – став вiйськовим обозним, який вiдав артилерiею та ii фортифiкацiйними спорудами. Вiйськова старшина на Сiчi – це вже найвищий ступiнь, адже саме з них, з вiйськових старшин, козаки вибирали собi гетьмана. У тi часи викричати на гетьмана козаки могли кого завгодно. Правда, з перевiрених, достойних на таку посаду. А таких на Сiчi нiколи не бракувало. Правда, часом – траплялося й таке – i недостойних. Власне, нездатних. Як колись викричали на кошiвство Бородавку – у якого потiм i вiдiбрали булаву – за бездарнiсть. Як прокричали козаки кого на гетьмана, так тим же криком могли в будь-який день i скинути з гетьманства – якщо розчаровувалися у своему обранцевi. Та й гетьмана часто козаки обирали на якийсь недовгий час – до певноi ситуацii. Наприклад, на час лише походу. До всього ж гетьманом часто називали не лише виконавця найвищоi вiйськовоi i судовоi влади на Сiчi, а й ватажкiв окремих загонiв. (Інодi такi ватажки самi себе називали гетьманом i таких самозванцiв у тi часи було чимало.) Варто додати, що крiм термiну гетьман на Сiчi вживався i рiвнозначний йому «кошовий отаман». (Первiсне значення термiну кiш – лiтне житло кочiвникiв, кибитка. Пiзнiше – мiсце розташування пiд час тимчасових робiт, табiр, стан. У Киiвськiй Русi й на Украiнi – вiйськовий табiр, обоз. Ще пiзнiше – мiсце перебування запорозьких козакiв, Запорозька Сiч.) Але вже з часiв визвольноi вiйни украiнського народу 1648—1654 pp. титул гетьмана на Украiнi XVI—XVII ст. належав военачальнику козацького вiйська, пiзнiше – правителю Украiни. До середини XVII ст. влада гетьмана поширювалася лише на Запорiжжя, згодом – закрiпилася за правителем основноi частини визволених земель Украiни, а для Запорiжжя з того часу лишився титул кошового отамана. Якщо ж влада кошового отамана не визнавалася частиною козакiв чи урядом Речi Посполитоi (таке траплялося), то вiн тодi титулувався старшим: «Старший на той час у Вiйську Запорозькому». Але в часи Сагайдачного i до Богдана Хмельницького старший на Сiчi називався гетьманом. Петро Кононович у своему верховенствi бiля керма Кошу був крутим i владним. «…вiн був суворим у справi придушення козацьких своевiльникiв, – писав Я. Собеський, – нерiдко навiть не задумуючись карав смертю за найменшi провини; своi недолюблювали його, i за це неодноразово вiн волею бiльшостi ледве не був позбавлений керiвництва Запорозьким Вiйськом». А був крутим тому, що намагався перетворити козацьке вiйсько на регулярне воiнське формування. Коли його вибрали гетьманом, вiн одразу ж взявся за реформу вiйська, остерiгаючись, аби вiльне козацтво не перетворилося на зграi розбiйникiв. В одному з указiв тих часiв вiн писав: «Ремiсникiв, купцiв, бургомiстрiв, шинкарiв, бакалiйникiв i всiх тих, хто пристае до нашого вiйська, хай то будуть мiщани чи сiльськi мешканцi, ми бiльше не станемо вважати козаками». Тодi ж був складений реестр запорожцiв i почали створюватися регулярнi полки. Гетьман забезпечив всiх сучасною – на той час – зброею, кожному дав змiнного коня, майже щодня влаштовувалися навчання. Дисциплiну пiдтримував жорстоку – козаки на той час вiдвикли вiд порядку. Кара за непослух теж була жорстока, але з цим козакам довелося змиритися, якщо вони хотiли залишатися козаками, а не збiговиськом людей, готових до легкоi наживи. «Вiн був суворий, – згадують його сподвижники. – Припиняв козацьке свавiлля i часто навiть проливав кров запорожцiв в iм'я цього». А все тому, що йому потрiбнi були воiни, захисники вiтчизни, а не набрiд гуляк i рiзних волоцюг. Бiльшiсть козакiв розумiли i сприймали суворi заходи гетьмана щодо збереження дисциплiни й порядку. Сувора кара була здавна в традицiях Сiчi. За грабунки i смертовбивство незмiнно карали смертю. Найголовнiших кар на Сiчi у всi часи було чотири. Перша – шибениця (вони стояли у кожнiй паланцi, на перехрестях i на великих шляхах). У козацьких переказах розповiдаеться, що «осудженого було пiдвезуть верхи пiд шибеницю, накинуть йому на шию сiльце й шмагонуть коня нагайкою, то вiн i вискочить, а осуджений i повисне. Вiшали й догори ногами, i за ребро гаком, то вiн так i мотаеться на шибеницi, поки кiстки його не порозсипаються, в приклад i на страх iншим, i вже нiхто трупа його зняти не посмiе, бо за це теж повинен смертноi кари. Друга кара – гостра паля, дерев'яний стовп, заввишки два сажнi, а наверх того стовпа залiзний спис в два аршини завдовжки. То осудженого на той спис настромлять так, що вiн виткнеться йому аж у потилицю, на пiв-аршина вище голови; i сидить той труп на списi доти, поки викорениться, як та в'ялена риба, – так що як повiе вiтер, то кiстки крутяться й торготять, наче той млинок, поки не попадають на землю. Третя кара – киi запорозькi, палiччя не дуже довге, неначе бичi для цiпiв, з дубини або з другого твердого дерева. Осудженого прикують до стовпа на майданi, наставлять бiля нього в кiнвах усяких потрав: трункiв, горiлки, меду, пива, браги i принесуть кiлька оберемкiв киiв, та й покладуть бiля стовпа. Нагодують i почастують осудженого, а там дадуть покуштувати й киiв. Хто не йде – вип'е корячок горiлки або пива, вчистить осудженого кием та й приговорюе: – От тобi, сучому синовi, щоб знав, як красти й розбивати, бо ми всiм куренем за тебе, злодiя, платили. Отак вiн i стоiть, прикутий до стовпа, поки його до смертi не заб'ють… Четверта кара – заслання в Сибiр, як i теперички в Московщинi й у нас». Прив'язували ще й до коня i пускали його у степ… Траплялося, що й на списи пiднiмали – особливо тяжких злочинцiв. І все ж за крутий, хоч i справедливий характер Петра Сагайдачного на верховному отаманствi, у нього кiлька разiв вiдбирали булаву на козацькому колi. «Чернь козацька брала його часто ватажком заради военноi доблестi, а скидала через строгiсть», – свiдчив iнший сучасник. Але ж тiльки завдяки суворiй дисциплiнi, що ii неухильно i твердо запроваджував у вiйську Петро Кононович, козаки й здобували перемоги, бо були не тлумом босяцьким, а добре зорганiзованим вiйськом, а сам гетьман набув слави грiзного й безстрашного козацького военачальника пiд час знаменитих морських та сухопутних походiв на османськi володiння та Кримське ханство. Уже тодi Сагайдачний був в ореолi слави, що ii козаки вважали прямо мiстичною, щиро вiрячи, що гетьман iхнiй i над нечистою силою владен i чудеса здатен творити. Таким вiн i був у роцi 1614-му, коли готував, а тодi й провiв свiй легендарний похiд до Сiнопа. На той час Османська iмперiя – як i Кримське ханство, – ще не зазнавали од козакiв таких спустошливих набiгiв, нiхто iй не завдавав таких тяжких потрясiнь, як тi, що iх почали завдавати козаки на чолi з Сагайдачним. Для османiв козацький гетьман був як Божа кара, як меч Божий, що вражав iх грiзною блискавкою. Та й у Європi до того нiхто не знав такого гетьмана, як Сагайдачний, що його сьогоднi можна по праву назвати першим украiнським адмiралом. На той час у козакiв був невезучий перiод, адже ще не так давно, у 1596 роцi вони разом з гетьманом Лободою та Наливайком були жорстоко розбитi поляками пiд орудою гетьмана С. Жолкевського в урочищi Солониця пiд Лубнами. У тi часи мiж запорожцями точилася якась «мiжусобка», коли на протязi лише десяти рокiв змiнилися аж п'ятнадцять козацьких гетьманiв – Кремповський, Семен Скалозуб, Мiтла, Тедройц, Оришкiвський, Самiйло Кiшка (правда, останнiй не був скинутий з кошiвства, а загинув у бою), Іван Куцнович, Іван Косий, Гаврило Кутневич, Якiв Бородавка… Сiч тодi потребувала справжнього гетьмана, керманича, полководця та вождя. І вiн з'явився. Благослови, отамане… турка пошукати! Один анонiмний украiнський поет писав (мiж iншим, польською мовою) в поемi-панегiрику, що була присвячена отамановi Івану Сiрку (уривок подаеться в прозовому перекладi): «Земля його (козака) лiжко, зелена трава – матрац, сiдло – м'яка подушка, опонча (покривало для коней, ковдра) – перина, попона – бiле простирадло, стрiли правлять йому за гребiнь, блискуча шабля – за дзеркало, панцир – за плащ, плетений шолом – за шапку, тятива – за пояс… пригорща – за чарку, джерельна й рiчкова вода – за алiканте й вино, болотяна вода – щоб вуса добре росли, роса – щоб серце охолоджувати, сухар – за пряник, толокно – за торт, дика грушка, водянi горiхи та польова вода – за десерти…» Такий вiн був – вiками й вiками – украiнський козак, запорожець-сiчовик. (Варто додати, що вiрною подругою йому була шабля, а побратимом – кiнь.) Таким козаком усi роки свого лицарства i був Петро Сагайдачний. Але так уже повелося серед низового сiчового товариства, так уже узвичаiлось-утрадицiйнилось i стало неписаним законом: справжнiм козаком на людославнiй Сiчi ставав лише той братчик, який побував у морському походi. Це вже був усiм козакам козак! А коли такий добрий молодець не одну весну i не одне лiто борознив на чайцi морськi простори, доходив не лише до Кафи в Криму, а й до самого Стамбула на тiм боцi моря, до Босфорськоi протоки чи Золотого Рогу, а вигулькнувши там, завдавав клопоту туркам, звiльняючи християнських бранцiв з полону, такий козак неодмiнно ставав старшиною – навiть за молодих своiх лiт. Бо такий козак, казали, хоч i молодий, а раннiй, бо знае i тямить як старий, тож самому чортовi брат! До весни 1614 року морський козак Петро Сагайдачний, ще не маючи сивоi голови, уже належав до козацькоi старшини. Спершу, як водиться, без посади, будучи у званнi похiдного полковника. А така старшина зазвичай перебувала в резервi для очолювання загонiв (партiй) пiд час походiв та бойових дiй i звалася наказною. Їй наказували старiш – кошовий та генеральна старшина, чи й козаки, яких вибирали отаманствувати пiд час походу, i наказна старшина отаманствувала. У заздалегiдь визначений день пiсля служби в церквi та обiду запорожцi починали сходитися на сiчовий майдан, усiдалися просто на землю кружка… Лунав пострiл з гармати, довбиш починав бити в литаври, закликаючи до тишi й препильноi уваги. На майдан з клейнодами в руках – символи влади, – виходила вiйськова старшина. Ставили сирно, столик, що його накривали перським килимком. – Сагайдачного!!! – звично вигукнули на козацькiй радi по веснi 1614 року, як постала потреба вибрати морського отамана – затiвався похiд за море сине. – Петра Конашевича вибираймо! Кращого поводиря для чайок годi й шукати! Спершу прокричали «Сагайдачного!» кiлька горлянок, потiм i всi братчики, i вся рада схвально загудiли, заклекотiли й пристали до тих крикунiв одностайно. – Конашевича морським отаманом!!! Це був зоряний час Сагайдачного, як його товариство викрикувало на морського отамана. Але як i годиться, кандидат на посаду мав тричi поштиво вiдмовитись од запропонованоi честi, статечно кажучи при цьому: – Дякую за честь i довiр'я, славне товариство, але ж бо е бiльш достойнiшi за мене батьки-отамани, старшини наказнi, iх i вибирайте, а менi ще не завадить повчитися в таких навчителiв. Та розуму ще i ще набратися. І так тричi Сагайдачний дякував i тричi, як i велить звичай, вiдмовлявся, а рада тричi обирала його наказним морським отаманом. А тодi обраний, вичерпавши ресурс вiдмовляння, знiмав шапку-бирку, про яку казали, що вона вiтром пiдбита, вклонявся радi на всi боки. – Якщо високодостойне товариство, сивовусi батьки-отамани вважають, що я вартий такоi честi, – постараюся виправдати iхне довiр'я! – Так постараешся чи виправдаеш, Конашевичу? – кричали занозистi. – Виправдаю! – твердо вiдповiдав Сагайдачний. – А не спроможуся на таке, то… Утопите мене в морi синьому. – Утопимо, утопимо, – обiцяло щедро товариство. – Море велике i мiсця, щоби когось утопити, в ньому завсiди знайдеться! І пiднесли обранцевi булаву. Як i годиться, Сагайдачний взяв ii за третiм разом. Аби новообраний отаман не забував свого мiсця i не зневажав рядових козакiв, як i козацтво в цiлому, старi сiчовики посипали йому голову пiском, мазали його грязюкою. Сагайдачний дякував за ласку й довiр'я, вклонявся на чотири боки. А потiм козаки, учасники майбутнього походу, присягалися бути вождю слухняними та виявляти йому повагу. Лунали вигуки: – Будь здоров, батьку, спочатку! – Сирно, сирно!.. Сагайдачний укотре подякував товариству за ласку й довiр'я. – Будь нашим отаманом, а ми тебе будемо зело слухати! Сагайдачний знав: будуть слухатися. Але доти, поки йому сприятиме фортуна. А зникне вона, одвернеться од нього, чернь хутко скине його з отаманства (бувае, що й життя тодi позбавить). Таке воно, морське наказне отаманство! Потiм вiдбирали для походу двi тисячi козакiв i це тривало довго й галасливо. Формували з вiдiбраних загони (партii). Командир – вiйськовий старшина Сагайдачний. Йому вручалися клейноди – символ влади. До них належали: корогва (прапор), бунчук, булава та пiрнач, литаври й печатка. У помiч йому вибирали – писаря, осавула, а також чотирьох полковникiв – на кожнi 500 козакiв, при них теж писар та осавул. Грае сине море, Грае серце козацькее… Так через столiття чи й бiльше писатиме Поет. …Море завжди сине-сине, але чомусь зветься Чорним, внутрiшне море басейну Атлантичного океану, що лежить мiж Європою i Азiею i на пiвденному заходi сполучаеться протокою Босфор з Мармуровим морем та протокою Дарданелли з Середземним морем i простягаеться iз заходу на схiд на 1140 км, а з пiвночi на пiвдень – на 611 км, з площею басейну 422 тисячi квадратних кiлометрiв, що iх колись доводилося запорожцям долати на веслах. І долали. У штиль i в бурю – в бурю частiше. Це сьогоднi воно сине-сине… А колись у тi лихi часи, коли людей ловили та в ясир запроторювали (Боже ти, Господи мiй, невже були колись такi часи, люди людей ловили яко звiрiв), i справдi було чорне… У прадавнiх iранцiв воно – Ахшаена – «темне». І називалося так не за колiр води, а означало, що море суворе – у порiвняннi з пiвденними морями… У давнiх грекiв – Понтос Мелас, «чорне море», Аксейнос – «негостинне». (З часом, з розвитком грецькоi колонiзацii узбережжя було замiнене на Евксейнос, Понт Евксiнський – «гостинне».) У скiфiв – Тама. «Темне». У русiв з 900 року i до XIII ст. Руське. (У лiтописах Понть море, Понестьске море, Руське море.) Араби теж звали його Руським, або Сурозьким. Вважаеться, що в його назвi вiдображена географiчна орiентацiя, адже кольорове означення краiн свiту вживаеться у багатьох мовах Азii, де чорний колiр означае пiвнiчне. Тобто Чорне море – пiвнiчне море. Можливо. Але в запорiжцiв воно – Козацьке море. А чорне… Чорне вiд горя сотень тисяч виловленого в Украiнi люду, що його вiками везли на невiльницьких галерах морем в османське рабство. Недарма ж воно в людоловiв звалося Кара-Денiз, зле, чорне море. Хоч насправдi воно сине… Грае сине море, Грае серце козацькее… А серце козацьке починало грати по веснi, коли у Вiйськовiй Скарбницi козаки, якi благополучно перезимували, починали завзято рубати човновi дерева – верби та липи, – й вистругувати з них дошки й щогли для човнiв (дно робилося суцiльним iз стовбура все того ж човнового дерева, згадуваноi верби чи липи, – а боки обшивалися дошками). Грало серце й тодi, як човни смолили, готували вiтрила, гармати, варили порох, вiдливали кулi… Інформацiя для роздумiв Це вже в наш час набуде поширення думка, що Украiна, мовляв, нiколи не мала свого флоту – не бiльше не менше. Так-таки i будуть стверджувати – не задумуючись, iгноруючи iсторичнi факти. Мовляв, оскiльки Украiна кiлька столiть перебувала пiд скiпетром Росiйськоi iмперii, тож i флоту в неi свого не було. Так воно (справдi так, що перебувала у складi iмперськоi Росii) i трохи… не так. Навiть, бiльше не так. Бо хiба Украiна, бодай i триста з гаком лiт перебуваючи на правах колонii самодержавноi Росii, не зробила свiй внесок у справу становлення росiйського флоту? Не допомогла iй стати морською державою? А натомiсть маемо закостенiлi iмперськi претензii на Чорноморський флот. І за росiйсько-самодержавних часiв, i за радянських – червона iмперiя – пiднiмалася на котурни думка, що, мовляв, початок морськоi справи на наших теренах зроблено за часiв… Петра І. Що Украiна до нього немае анiякого вiдношення. Та й флоту в неi свого тодi – як i пiзнiше, – не було. Усе зробив – i створив флот у тому числi, – старший брат… Гм-гм… Про «старшого брата» (варiант: «сестру») ми вже наслухалися. А ось реальнiсть щодо «старшинства» дещо iнша. Навiть протилежна тому, що твердять адепти цивiлiзаторськоi буцiмто мiсii Росii в украiнських справах. А факти – рiч уперта. Та ще iсторичнi. Украiна мала свiй флот ще в далекi княжi часи, коли про Росiю нiхто й чути тодi не чув. Про населення – аборигенне, корiнне, тубiльне, коли хочете, автохтонне – Пiвнiчного Причорномор'я та його морськi походи писали ще античнi автори. Хоча б той же Тацiт Публiй Корнелiй, iсторик i полiтичний дiяч Стародавнього Риму. Автор «Історii» в 14 книгах та «Анналiв» (116 книг) писав – його вiдомостi вiдзначаються достовiрнiстю i важливi як свiдчення очевидця, – про те, як населення Пiвнiчного Причорномор'я, варвари на тодiшнiм сленгу, вправно будувало собi швидкохiднi та надiйнi кораблi й успiшно борознило Чорне море. Їхнi кораблi – камари. Як пише Тацiт, борти розташовувались близько один до одного, а нижче бортiв корпус розширюеться, варвари при будiвництвi кораблiв не користуються нi мiдними, нi залiзними скрепами. Коли море бурхливе i хвилi високi, поверх бортiв кладуть дошки, що утворюють щось подiбне до даху i, захищенi таким способом, барки легко маневрують. Гребти на них можна в будь-який бiк, цi судна закiнчуються гострим носом i спереду i ззаду, тож: можуть у повнiй безпецi причалювати до берега i одним, i другим кiнцем. Ось де початок украiнського флоту! Принаймнi, з достовiрно вiдомих iсторичних джерел. Уже в нашi днi гiдроархеологи зроблять багато вiдкриттiв у басейнi Днiпра. Року 1984-го бiля Хортицi знайдуть судно, датоване 1395—1475роками. Довжина його – 2,5 м, а ширина – 0,6 м. Висота – 50 см. Це довбанка, зроблена iз суцiльного дерева, у вiдкритiй частинi заглиблення – для лав та укладки сiток i якоря. Корма дещо загострена. У верхнiй частинi – майданчик для керманича. Пiзнiше, у 1985 роцi там же знайдуть дубове судно X—XI cm. довжиною 11 м i шириною 65 см. За формами цi судна дуже схожi на козацькi чайки – тiльки трохи меншi за розмiрами. Але за мореходними якостями iм не поступалися. Це, власне, прообрази козацьких суден пiзньоi епохи. (До речi, скандинавськi судна були теж схожими з козацькими чайками.) Вiдкриймо «Повiсть врем 'яних лiт» Нестора-лiтописця. Там розповiдаеться, як киiвський князь Олег ходив на грекiв на двох тисячах кораблях, кожний з яких вмiшував до 40 воiнiв! Така вiйськово-морська армада з успiхом виконала на Чорному морi свое завдання i здобула перемогу над могутньою тодi Вiзантiею. І це був не поодинокий похiд на Чорне море киiвських князiв. Починаючи з IX cm. Киiвська Русь мала такий флот, що вiн здатен був дiяти i в Середземномор'i. Отже, нашому флоту вже давно перевалило за тисячу лiт! Пiсля занепаду Киiвськоi Русi (татаро-монгольське нашестя i його наслiдки) украiнський флот вдруге почав вiдроджуватися в часи Великого Литовського князiвства, i особливо з появою на Днiпровському Низу козацтва. Спершу бродникiв, а потiм i сiчовикiв. З кiнця XII cm. козаки, долаючи простори Кара-Денiза, почали робити успiшнi походи на узбережжя Османськоi iмперii – у вiдповiдь на ii людоловство й поневолення безневинного населення. Пiсля Сагайдачного з 'явиться цiла когорта украiнських флотоводцiв, полковникiв Палiя, Свiчки, Мировича, Пашкiвського, Мокiевського, Козьменка, кошового Шарпила та багатьох iнших, чиi славнi iмена загубилися в туманi iсторii. Своi чайки козаки будували бiля Киева, на Сiчi, Перевалочнiй, Кодаку, Новобогородицьку, при устi Самари та Орелi i навiть нижче Очакова, в урочищi Стрiльче – по сутi на тодiшнiй територii противника. Козаки з давнiх-давен були не лише добрими мореплавцями, а й майстерними корабелами. І це в тi часи, коли на головнiй росiйськiй верфi у Брянську (1690) нiхто не вмiв будувати такi судна – як i плавати на них. Брянський стольник Сильвестр Огибалов доносив у Москву, що його люди «струговому делу не обучены», тож цар Петро збирав iх з усiх усюд. У тiм числi й запорожцiв, якi вчили «старших братiв», як будувати судна – разом з iноземними корабелами, хоча б голландськими. Учили i будувати, i оснащувати iх, i на них плавати й воювати. Року 1697-го амбасадор Отто Плейе сповiщав свого iмператора про ту допомогу, що ii московитам виявляли запорожцi, якi вислали пiвтори тисячi козакiв, очолюваних отаманами Морозом та Чалим, на чайках для пiдтримки з моря. Якщо польський король Стефан Баторiй лише формально своiми грамотами пiдтвердить дозвiл козакам будувати човни для Чорного моря, то Богдан Хмельницький (1649) пiдпише Договiр мiж турецьким султаном i Вiйськом Запорозьким та народом руським про торгiвлю на Чорному морi. У Договорi згадуються як торговi судна, так i вiйськовi. Здебiльшого цi судна поеднували в собi функцii як вiйськових, так i торгових, водотоннажнiстю приблизно 1000 т, якi могли вмiщувати вантажу до 20—30 тонн. Це судно типу люгер – для каботажного плавання, а за кiлькiстю гармат – це корвет. Саме запорожцi допомагатимуть Росii утверджуватися на Чорному морi, Росiя використовуватиме iхнi верфi на Хортицi i козакiв як умiлих корабелiв. Чи кодацьких лоцманiв при проходi порогiв на Днiпрi. Катерина II видала тодi указ про створення державноi лоцманськоi служби на порогах: «…записать в лоцманы 100 человек, употребя к сему преимущественно бывших запорожцев яко людей к проводу судов через пороги привыкших…» Скiльки триватимуть росiйсько-турецькi вiйни, стiльки й допомагатимуть росiйськiй армii запорожцi, а iхня Дунайська флотилiя здобуватиме славу росiйськiй зброi. (Мiж iншим, за списками морських екiпажiв, 90 вiдсоткiв командного офiцерського складу мають iноземнi прiзвища, а 70 вiдсоткiв рядових набранi з Украiни.) «Без сумнiву, сучасна Росiя мае право пишатися своiми здобутками, але при цьому не слiд забувати хто i як iх для неi зробив, – пише в Інтернетi украiнський iсторик. – Як власне i нам пора осмислити своi здобутки для чужих. Раз i назавжди позбутися комплексу меншовартостi, який в нас так успiшно виховали i закрiпили на генному рiвнi. А це можливим стане лише тодi, коли ми вiдкинемо нав'язанi нам чужi стереотипи, напишемо самi свою iсторiю, грунтуючись виключно на здоровому глуздi, нацiональних iнтересах i об'ективних документальних даних. Слiд раз i назавжди повернути викрадену росiйськими царедворцями славу i розвiяти мiф про прiоритети Росii на Чорному морi». За переказами у Вiйськовiй Скарбницi козаки ховали свiй вiйськовий скарб. Ось як свiдчить Боплан: «Розповiдають, що козаки заховали тут у каналах безлiч гармат i нiхто з полякiв не знае цього мiсця, бо вони нiколи не бувають тут, а козаки з свого боку тримають це у великiй таемницi». Там же, у Вiйськовiй Скарбницi, у вузьких звивистих протоках, що iх маскували високi заростi очеретiв та чагарi, стояла запорозька флотилiя, ii охороняли козацькi пiкети, що були там розташованi. Ще iз свiдчень Боплана: «Тут загинуло чимало турецьких галер… якi заблудилися мiж: островами i не могли знайти дороги, тим часом як козаки у своiх чайках стрiляли в них з очерету. Вiдтодi галери не заходять у Днiпро далi як на 4—5 миль од гирла». У Вiйськовiй Скарбницi козаки будували своi знаменитi чайки. На будiвництвi козацького флоту, як свiдчать iсторичнi данi, працювало 5—6 тисяч козакiв одночасно. Шiстдесят чоловiк – спецiальна бригада корабелiв – за 15 днiв впорувалася з човном, що вже врочисто став зватися чайкою. Чи байдаком. («Ой заграй, заграй синеньке море, Та пiд тими байдаками, що пливуть козаки…» Т. Шевченко). Але назва утрадицiйнилася як чайка. Мабуть, тому, що човен був такий же летючий на морi, як бiлокрилi чайки в небi… Усi гуртом за 2—3 тижнi споруджували 80—100 човнiв… Ох i грало ж тодi козацьке серце, за зиму знудьгувавшись за морем бурхливим, часто навiть скаженим, але все одне любим молодецькому серцю, морем синiм, котре Чорне – пахне, пахне козаковi мандрiвочка до туркiв у гостi. І що з того, що в туркiв воно Кара-Денiз, зле, чорне море, що з того! Човен виходив у довжину 20 метрiв i в ширину чотири. Та стiльки ж у висоту. Його перегороджували дошками та лавами, ставили щоглу, напинали заздалегiдь пошитi вiтрила, що залюбки ловитимуть вiтер буйний. Так, наче лялечки, народжувалися у Вiйськовiй Скарбницi знаменитi козацькi чайки, в пiснях i в думах оспiванi. Ставили два стерна – на носi й на кормi, що забезпечували судну швидкiсть на поворотах. А вже тодi до бортiв крiпили кочети на шiстнадцять-двадцять весел, ликом з липи або черешнi прив 'язували снопи очерету до бортiв – щоб чайка надiйнiше трималася на поверхнi бурхливого моря. Верхньоi палуби не було, тож човен навiть заповнений водою не тонув, утримувався на в 'язках очерету. Екiпаж набирався здебiльшого з вихiдцiв приднiпровських степiв – чомусь з них виходили найкращi моряки, справжнi «морськi вовки степiв», як називали iх турки. Хлопцi та дядьки зодягали сорочки й червонi та малиновi шаровари – оце й уся форма та екiпiровка. (Ну, ще прихоплювали шапку та сяку-таку благеньку свитку вiд негоди.) Озброювалися. На кожну чайку ставили чотири чи й бiльше фальконетiв (дрiбнокалiбернi гармати), на лавах всiдалися за весла п 'ятдесят чи сiмдесят козакiв, кожен з яких мав по двi рушницi, шаблю, п'ять-сiм фунтiв пороху, свинець… Чайку завантажували ядрами, порохом. Сухарiв бочку, пшоняну кашу та борошно – теж у бочках. Розведене у водi, змiшане з кашею, воно замiняло морякам i iжу, i напiй. Смаку таке iдло не мало, як i вишуканостi, але силу давало, а що ще треба козаковi? Горiлки ж – нi-нi, бодай i грамини! Сухий закон! А далi, як писатиме Поет: У недiлю вранцi-рано Сине море грало, Товариство кошового На радi прохало: «Благослови, отамане, Турка пошукати Та за Тендер погуляти, Турка пошукати». Чайки i байдаки спускали, Гармати риштовали, З широкого гирла Днiпрового випливали… Похiдний отаман давав знак, на валу Сiчi бухкали прощально гармати: щасливоi дороги, морськi вовки степiв! З пiснями, з веселими гуками спускалися в пониззя Днiпра. Гай-гай, що то було за видовисько! Квiтнув малиновими шликами козацьких шапок батько Днiпро, трiпотiв бiлими вiтрилами, майорiв козацькими чайками, що iхню вервечку на першому човнi вiв наказний морський отаман, що й замiняв козацькiй флотилii адмiрала. Перед гирлом Славути сторожко таiлися у плавнях. Пiснi-спiви затихали. Завмирали, поховавшись у численних протоках мiж стiнами непроходимого очерету на своiх чайках – ночi очiкували. З'яви в небi мiсяченька, сонця свого козацького… При мiсяцi вирушали далi – тихо-тихо гребучи, анi стукоту весел, анi гомону – треба було мимо туркiв непомiченими зi своею флотилiею, – а це не просто, – прошмигнути. Хiба що на тiй чи тiй чайцi, невтерпiвши – де були добрi спiвуни, – тихо затягнуть: Ой у лузi та ще й при березi Червона калина… Породила молода дiвчина Хорошого сина. Того самого, якому не дала «нi щастя, нi долi». І вже бадьорiше виводили: Розвивайся… сухий дубе, – Завтра похiд буде! Собирайся, молодий козаче, – Завтра похiд буде! А козак вiдповiдав: Я походу та ще й не боюся – Зараз собер уся. Я походу та й не боюся — Зараз соберуся… У морi козацькi чайки!!! Не спати!!! Аби закрити козакам вихiд у море, яке вони оголосили своiм i тiльки своiм, турки перегородили гирло Днiпра великим ланцюгом, що його протягнули вiд Кизикермена до острова Таванi i далi до Асланкермена. На серединi рiки залишили «ворота» (для приманки), нацiливши на них гармати з фортечних мурiв та з бортiв галер. Козацькi чайки, мовляв, попруться в тi «ворота» i потраплять пiд нищiвний вогонь… Але козаки не ликом шитi. Пiдпливши вночi до Таванi, спершу пускали вниз стовбури дерев з прив'язаним до них грiмкотливим залiзяччям. Здiймався гуркiт i брязкiт, як стовбури потрапляли на ланцюг, турки у вiдповiдь зчиняли шалену стрiлянину, гатячи на чiм свiт стоiть з гармат у «ворота», гадаючи, що то чайки гяурськi, з Днiпра випливаючи, наткнулися на ланцюг. А тим часом козаки вигулькували з очерету, де перечiкували несусвiтнiй рейвах, розривали ланцюг в iншому мiсцi i пливли пiд завiсою ночi в Чорне море, на отi 0,4 мiльйона квадратних кiлометрiв його площi, де iх уже не просто було виявити i наче бiлi баранцi на гребенях хвиль неслися Кара-Денiзом. Навiть не вiдаючи, що воно зле. Неслися до анатолiйського узбережжя. І спинити iх нiхто не мiг. Дорога iм була вже добре вiдомою – ще з часiв запорозького гетьмана Богданка, знаменитого козацького вождя XVI ст., коли козаки здiйснювали успiшнi походи на Трабзон i навiть на Стамбул. (Польський iсторик Михайло Глищинський писав, що Богданко тодi повернувшись додому, зазнав майже «гомеричноi слави».) Чи в серединi 1570-х рокiв пiд керiвництвом вiйськового старшини Нечая, коли штурмом брали Кафу. Іеромонах Митрофан з монастиря Іоанна Предтечi у своiх записках зазначив, що «в рiк 7120 (1612) в мiсяцi квiтнi» козаки доходили до Босфору на своiх фустах. (Поширенi на Середземномор'i малi галери, швидкохiднi гребнi судна довжиною 27 м, легкi i маневренi вiтрильно-гребнi судна ускокiв, що вмiщували до 50 чоловiк, себто чайки.) З давнiх-давен, з фiнiкiйських чи й давнiших часiв, люди знали: для успiшного плавання морем необхiднi так званi морехiднi якостi судна. Сукупнiсть якостей, що зумовлюють безпеку плавзасобу в будь-яких умовах погоди i стану моря. А основою цих якостей е остiйнiсть – здатнiсть судна протистояти зовнiшнiм силам, що порушують його рiвновагу i повертають у вихiдне положення рiвноваги, коли дiя цих сил припиняеться – найголовнiша умова морехiдних якостей судна. А ще – плавучiсть, здатнiсть розвивати задану швидкiсть, хiдкiсть та ще залишатися на плаву при пошкодженнi корпуса та рухатись iз заданим курсом, швидко реагуючи на змiну положення керма (керованiсть). Усе це залежить вiд лiнiйних розмiрiв судна i спiввiдношень мiж ними, вiд форми ободiв судна, розподiлу мас за довжиною i висотою. Усiм цим умовам блискуче вiдповiдали козацькi чайки – плюс професiйне вмiння екiпажу, що як уже зазначалося, в основному був iз приднiпровських селян, далеких, мiж iншим, вiд моря, але саме вони створювали чайкам усi умови, аби долати Чорне море. Чайки завжди йшли до Босфору проти течii – вздовж узбережжя Румелii, йшли на веслах, вiтрила були лише пiдпомогою. Головним «двигуном» суден залишалися весла, а значить сила м'язiв козакiв, iхне умiння та мореходнi набутки. За свiдченням Боплана, запорожцi досягали Анатолii за 36—40 годин ходу, а це швидкiсть 10—11 вузлiв. Себто 19—22 кiлометри на годину, що було значно бiльшою швидкiстю за швидкiсть тодiшнiх галер. Сучасний рейс Херсон-Стамбул (правда, iз заходом в Одесу) нараховуе 428 миль (792 км) i Одеса – Стамбул 342 милi (633 км) – ось яку вiдстань мали долати козацькi чайки при походах на Босфор. І вони такi вiдстанi успiшно долали! В «Кратком описании Малороссии» мiж подiями 1574—1577 pp. гордовито говориться: «В то время казаки напавши на Азию, на 1000 миль повоевали, Трапезонт взяли и изсекли, Синоп до фундаменту опровергли и под Константинополем корысти побрали». Ось так. На цiлу тисячу миль повоювали. Одна мiжнародна морська миля – середня довжина 1 мiнути дуги земного меридiана – дорiвнюе 1852 метрам. От i виходить, що 1000 морських миль складае 1 852 000 метри, що iх треба було i подолати, i повоювати на чайках! Коли турки дiзнавалися – маючи всюди вивiдникiв – що з гирла Днiпра «на полювання» виходять у море козацькi чайки, то здiймали тривогу чи не на всю iмперiю. Узбережжям Криму i Босфору на швидких конях до правителiв провiнцiй притьмом мчали гiнцi падишаха: – Не спати! Зело пильно пантрувати!!! Не спускати з моря очей – у морi козацькi чайки! Лихо, лихо насуваеться. У набiг вийшли «морськi вовки», народженi у степах!!! Коли на Чорному морi з'являвся плавучий козацький табiр, який не боiться нi шторму, нi самого шайтана, нi гнiву падишаха i який умiе штурмувати най-найукрiпленiшi мiста анатолiйського узбережжя, втрачав сон i сам падишах у своiй неприступнiй фортецi на березi Босфору. Яничари тодi оточували султанiв палац чи не потрiйним кiльцем. А раптом «проклятi гяури» увiрвуться в гавань – що постiйно за iхнiх набiгiв i траплялося, – i спробують штурмом узяти палац «султана двох морiв i двох континентiв»?.. …Грае, грае сине море. Трiпочуть вiтрила, несучи чайку, скриплять кочети, не розгинаються козаки, налягаючи на весла. Чорне море нiколи не знае спокою, чайки кидае на хвилях, що тi трiски – вгору-вниз, вгору-вниз – у ревучу безодняву. То злiтають суденця високо – тодi козакам далеко видно, аж до обрiiв, – то провалюються в прiрву i свiт бiлий зникае – ось-ось пiдуть на дно. До отого самого, як його… Посейдона, грецького бога морiв, котрий мае на днi моря свiй палац, а розсердившись, зчиняе бурi… Хай сердиться Посейдон, козакам i його гнiв – нi по чому. Та й бурi на морi боятися – краще вдома на твердiй землi сидiти. Але суденця щасливо виринають i далi на вiтрилах та веслах линуть, як на крилах… Та i яке море злякае козакiв! Мiцнiше тримають весла – уперед, уперед! Чи й не буря. Море на те й море, щоб бути вiтристим. Просто грае сине море, бадьорить свiжим вiтром-буревiем. Як зiтхне, бувало, то ого куди чайку швиргоне! Вiтрища мовби ж до неба здiймають хвилю навiжену – до Бога тодi стае козакам ближче, до небесних його чертогiв, – а чайки летять i летять усе вперед i вперед. Козаки лише посмiхаються, мокрi од солоних хвиль: щось почало вiтрiти. Так собi вiтронько дме, кажуть. Нiчого, не вперше, нам не звикати. Хай турки дивуються: яким це, мовляв, вiтром принесло в iхню османiю запорiжцiв?! …Грае, грае сине море. Трiпочуть вiтрила, несучи чайку, скриплять кочети, не розгинаються козаки, налягаючи на весла. На щоглi переднього човна похiдного морського отамана майорить вiдзнака командуючого, що е для козакiв-морякiв i царем, i богом, i батьком рiдним в однiй особi. Слово його в морi – закон! Козаки «паче других народов хитры и остроумны в воинском искусстве», – зазначають очевидцi. У таборi в них «дисциплiна древнiх римлян». Або «еще строже». Тому в походi козаки «оказывают невероятное послушание своему предводителю». І цар, i бог, i вершитель доль Грае сине море. Грае серце козацькее… Веде морський отаман наказний полковник Петро Сагайдачний морем Чорним 40 чайок летючих з двома тисячами козакiв на iхнiх бортах, з чотирма полковниками та осавулами. Не близький свiт вiд гирла Днiпра до Босфору, де живуть людолови. Наловлять людей в Украiнi, запроторять iх у рабство i розкошують на своiх берегах, в апельсинових та iнших садах, певнi, що нiхто iх за це не покарае, бо вони у свiтi найсильнiшi. Але… Давно вiдомо: бере вовк, але й вовка вiзьмуть… І ось летять морем чайки, вовка брати. У його ж лiгвi. Попереду чайка отамана – двадцять веслярiв i стiльки ж козакiв з особистоi охорони готовi кинутися виконувати його повелiння. На морi отаман для козакiв i цар, i Бог, i головний вершитель доль. Слово його – нерушний закон. Скаже – умри, а виконай, умре козак, але виконае. Інакше яке ж це вiйсько, якщо не буде слухати свого керманича. Не бачити такому вiйську успiху, удача вiд нього вiдвернеться, з вiтром на морi розвiеться. Суворий отаман Сагайдачний, що його козаки шанобливо звуть Сагайдаком. Суворий, але справедливий. Хоч i бувае безжалiсним. Скаже – як вiдрiже. І не буде рятунку тому, хто порушить закони походу! Другоднi, як флотилiя козацька додала простори Кара-Денiза, прямуючи до Сiнопа, Сагайдачному доповiли: на десятiй чайцi двое козакiв вживали оковиту, порушивши таким чином головний закон походу: в морi – анi краплини бiсового зiлля! Хто хоч ковток у походi зробить, пощади такому не буде! Спохмурнiв Сагайдачний, на кiстляве продовгувате його лице лягла чорна тiнь. Такого в його походi ще не траплялося. – Як звати цих… вiдчайдух, котрi порушили наш закон? – Хвесько Кожухар та Грицько Дрига, пане отамане. – Як такi потрапили в похiд? – Та вродi ж як… бувалi. Ранiше за ними такого не водилося. А це… бiс попутав. Хлобиснули оковитоi. – Де сiе зiлля взяли? – Та з собою бутель, приховавши його, на судно пронесли. Мо' не знали, що в походi морському пити – анi-нi! – Бувалi й не знали? – Пане отамане, та вродi вперше з ними таке лучилося. – Помилувати iх? Так завтра в похiд iншi бугелi понесуть. Вмовк отаман, хмурнiе, темнiе на виду. Кiнчик вуса жуе. Стис щелепи так, що мускули на вилицях – жовна – випнулися. – Полковнику команди, з якоi цi… героi! – Я тут, пане отамане. – Чи вперше твоi молодцi порушили закон – не вiдаю. А ось вiдаю, що востанне. Хiба що Нептун, котрий сидить на днi моря, iх пригостить. Але то вже нас не стосуватиметься. Рiшення отамана громом пролунало для екiпажiв чайок: – Учинимо з порушниками так, як у подiбних випадках чинили батьки нашi й дiди. Наказую… – Всiм слухати! – пролунало вiд чайки до чайки. – Слухати, що велить пан отаман! – А звелю я те, що заслужили порушники. Наказую: Хвеська Кожухаря та Грицька Дригу за пиятику пiд час морського походу викинути в море! На пострах iншим! – Пане ота-амане… – Виконувати! А ту чайку, яка виловить iх i вiзьме до себе на борт, розстрiляти з фальконетiв! І понеслося вiд чайки до чайки: – Хвеська Кожухаря та Гринька Дригу – за борт! До Нептуна в гостi! А ту чайку, яка вiзьме iх до себе на борт, розстрiляти з фальконетiв! І так було вчинено i жодна чайка не взяла до себе порушникiв на борт. Побовтавшись у водi, Хвесько та Грицько пiшли на дно. «Якщо море завжди було сердитим за давнiх часiв, то тепер (з появою на ньому козакiв) воно стало неспiвставимо чорним i страшнiшим – по причинi багаточисельностi чайок, що все лiто спустошують море i сушу…» – з тогочасних свiдчень. Наче бiс пронiсся тихим ще мить тому морем, воно враз стае вируючим, скаженiе-лютуе, i маленькi чайки, оплетенi хмизом-очеретом, уже не здiймаються вгору, а злiтають, наче ядро, пущене з фальконета. Та так, що аж душа холоне i все нутро кудись униз провалюеться. І засмокче тодi пiд ложечкою, засмокче… І життя в тiлi завмирае. Вiтер здiймае запiненi хвилi горами i як вiн не розтерзуе в одну мить чайки – лише Боговi вiдомо та святому Миколаю. Пiдкидае вгору i розкидае iх по чималiй ревучiй площi, але мине лише трохи часу i чайки знову вишикуються в похiдну колону, в бойовi ряди, все так же рухаючись уперед, наче нiякого шторму на морi й немае, а всюди тиша i благодать… Тому не пливуть суденця синiм морем, що вiтрищами гуде-вие-реве та стогне, а наче й справдi сизокрилими чайками линуть…[13 - Якщо гребцi великоi галери робили по 22 удари весел на хвилину (у виняткових випадках, але протягом короткого часу – до 26), що давало швидкiсть до 8 вузлiв, то гребцi легких чайок, мiцнi й витривалi козаки, могли робити до ЗО i бiльше ударiв весел на хвилину, розвиваючи велику швидкiсть.] За два-три днi долiтають вони до пiвденного узбережжя Чорного моря, до Анатолii, до «обителi щастя на Босфорi», як турки називають свiй Стамбул. І такого там шерхоту нароблять, такого, що турки довго-довго будуть отямлюватися, згадуючи набiг «християнських гяурiв». «І рiч не в тiм, – як писатимуть iсторики про подiбний напад отамана Івана Багатого, – що декiлька сот молодцiв висадилися на берегах Золотого Рогу i запалили мiськi чи замiськi царгородськi поселення з розкiшними палацами султана i турецьких пашiв, а в тому враженнi, що подiбний набiг справив на могутню державу, першорядну на той час у Європi…» «Увесь свiт тремтить передi мною, крiм якихось запорожцiв» Сорок годин – чи й менше було потрiбно козакам аби досягнути берегiв Анатолii. Швидко висаджуються на тамтешнi береги (хоч де-не-де вони там i гористi та неприступнi). Кожен козак бере з собою рушницю (у човнi, для охорони його, залишаються двое), i вперед, на штурм! Швидкiсть i навальний наступ – ось що було вирiшальним за таких нападiв. Не дати отямитися вороговi, звалитися на нього каменем з неба! У зв'язку з такою тактикою хтось iз iсторикiв справедливо зауважив, що «козаки досить широко застосовували правило, яке пiзнiше сформулював i практично застосував у великих битвах генiальний полководець Суворов: „Швидкiсть i несподiванiсть замiняють кiлькiсть!“» Наробивши шерхоту на узбережжi, пустивши там добрячого червоного пiвня, натворивши руйнацiй, завдавши збиткiв, з багатою здобиччю поверталися козаки додому. А трапиться дорогою галера – захоплять i галеру. Ще Боплан, французький вiйськовий iнженер, який перебував на службi в польського уряду, керуючи будiвництвом фортець на Украiнi, писатиме у своiй широко вiдомiй книзi «Опис Украiни»: «Човни iхнi виступають з води не бiльше як на двi з половиною стопи (стопа – близько ЗО см), тому козаки бачать ворожий корабель чи турецьку галеру скорiше, нiж iх самих запримiтять. Далi вони спускають вiтрила i дивляться, куди дме вiтер, намагаються пливти так, щоб сонце було у них за плечима. За годину перед заходом сонця чимдуж веслують до галери чи корабля i зупиняються за милю поодаль, щоб не втратити його з поля зору. Таким чином тримають iх на оцi, а опiвночi за сигналом пiдпливають до кораблiв. Половина козакiв готова до бою, чекае лише вiдповiдноi хвилини, коли вiзьмуть галеру на абордаж, а тодi проникае в середину. На кораблях дуже здивованi, що на них напало 80—100 човнiв, з яких лiзуть козаки, захоплюють корабель, беруть цiнностi i невеликий крам. Забирають гармати, усе те, що на iхню думку не псуватиметься у водi, а потiм галеру разом iз залогою пускають на дно». За роки й десятирiччя морських походiв козаки виробили особливу тактику в боротьбi з турецькими кораблями. Чайка була легко озброеною, тож запорожцi не могли вступати в артилерiйський двобiй з галерою перед зближенням з нею. Але чайка мала й великий плюс – вона була малопримiтною серед морських хвиль, швидкохiдною i сильна вогнем ближнього бою. Козаки, не помiченi на морськiй широчiнi, наздоганяли галеру й захоплювали ii, як тiльки для цього, пишуть iсторики, створювалися вiдповiднi умови – темрява, туман тощо. І брали на абордаж ворожу посудину, а потiм пускали ii на дно. І так тривало з вiку в вiк. Тривало на територii, яку турки звали Дар аль харб – територiя вiйни. І з вiку в вiк лунало в Османськiй iмперii: «У морi козацькi чайки! Не спати!.. Зело пильно пантрувати!!!» І мчали узбережжям гiнцi падишаха: «Стережiться!!! Стережiться!!! У морi козацькi чайки!..» І часто великi везири втрачали голови, якщо не зумiли чи не змогли дати вiдсiч козакам – султан був нестримним у своему гнiвi. Узагалi, Османська iмперiя була надзвичайно грiзним i небезпечним противником, являючи собою велику морську державу. Особливо в порiвняннi з козаками – запорожцями i донцями разом узятими. У першiй чвертi XVII ст. чисельнiсть населення Вiйська Запорозького i Вiйська Донського разом узятi визначалася десятками тисяч, в той же час, як в Османськiй iмперii проживало приблизно 22—25 мiльйонiв чоловiк (за iншими даними – 30—35 мiльйонiв) – не так просто було козакам з малими людськими ресурсами змагатися з подiбною iмперiею з сильною армiею i мiцними законами, яких пiдданi неухильно дотримувалися, i в якiй наведенi лад i порядок просто були зразковi. Та й за розмiрами територii вони не йшли нi в яке порiвняння. Площа iмперii складала майже 6 мiльйонiв квадратних кiлометрiв. Для порiвняння: нинi площа Туреччини складае 0,7, Украiни – (всiеi Украiни, а не лише Запорозькоi Сiчi) – 0,6, Францii – 0,55, Іспанii – 0,5, Іраку – 0,43, Італii – 0,3 мiльйона квадратних кiлометрiв! Османiя мала величезну армiю, що здобула колосальний военний досвiд, ii флот уже в XV ст. перетворився на грiзну морську силу i, пануючи над морями, вважався непереможним. У гаванях iмперii i портах постiйно знаходилося до 200 великих i середнiх кораблiв – вiд потужних баштрад до малих човнiв з досвiдченими моряками на борту, як туркiв, так i грекiв, з не менш досвiдченими офiцерами, у ролi яких виступали крiм турок ще й ренегати з усiх морських краiн Європи. Флот постiйно воював, тож досвiду йому було не позичати. Кращими военними моряками вважалися пiвнiчно-африканськi корсари – загартованi, якi не знали страху. Цих найманцiв на турецькiй службi називали «турками по професii». Саме корсари й дали Туреччинi багатьох видатних флотоводцiв. Серед капiтанiв на службi в Туреччини було чимало европейцiв – iталiйцiв, iрландцiв, шотландцiв, датчан та iнших. Османськi галери в порiвняннi з козацькими чайками мали багато переваг: вони були значно i значно бiльшими – фортецi на водi – складнiше влаштованими, краще захищеними, з великим екiпажем, люду в iмперii завжди вистачало. Один Стамбул у кiлька разiв переважав за кiлькiстю населення всi запорозькi поселення разом узятi. Та плюс вогнева мiць. Боротися з таким противником було важко, але запорозькi чайки боролися i часто вигравали. Хоча траплялося, що терпiли й поразку. Турецький флот постiйно знаходився в бойовiй готовностi, ладен був у будь-який день вирушити в похiд проти невiрних. І це не рахуючи тих сотень кораблiв, що борознили Чорне море та Середземне – часом там одночасно перебувало й по 300 галер! І в кожноi грiзна зброя, i на кожнiй до бiса численний екiпаж, добре навчений i дисциплiнований. Але й усе це разом узяте не зупиняло запорожцiв, i вони щовесни вiдправлялися в походи. А вже як вирвуться, як нинi прийнято казати, на оперативний простiр – спробуй iх спiймати, як площа Чорного моря сягае 0,4 мiльйона квадратних кiлометрiв. Турки розумiли, що легше iх, «клятих гяурiв» туди не пускати – на ту площу, обсягом 0,4 мiльйона квадратних кiлометрiв, анiж потiм iх ловити – на все тих же 0,4 мiльйонах квадратних кiлометрiв! Османська iмперiя столiттями не мала спокою через чайки. Султан Мурад II кричав на польських послiв у Стамбулi, дорiкаючи iм за те, що вони не можуть стримати запорожцiв: – Чи ви збожеволiли?! Мене страшиться Персiя, тремтять венецiанцi, у мене просять пощади iспанцi, нiмцi мусять давати все, що скажу… Увесь свiт тремтить передi мною, крiм якихось там запорожцiв. Серапiс так i не порятував Сiноп З усiх морських походiв на анатолiйське узбережжя Туреччини, здiйснених запорожцями пiд орудою Петра Сагайдачного – а вони всi i славнi, i вражаючi, – найзнаменитiший це безперечно похiд на Сiноп року 1616-го. Тактика походiв i потiм бою, розроблена Сагайдачним, була такою: козаки випливали в похiд опiвночi, перед настанням нового мiсяця, проминувши турецькi фортецi Кизикермен, Тавань чи Асламкермен, якi чатували вихiд у море, за 36—40 годин досягали турецьких берегiв. Пiд час плавання безкраiми морськими просторами користувалися як своiми особливими компасами, так i орiентувалися по зорях – навiгацiя була iм добре знайомою. У часи Сагайдачного запорозький флот панував на Чорному морi – мiж Чорноморським лиманом та Босфором. Його ескадра часом налiчувала i до 300 чайок – легких, швидких i маневрених. Пiднявшись морем до тiеi чи тiеi фортецi неодмiнно вночi, штурм проводили раптово, блискавично й навально. І так же блискавично – зробивши свое – зникали – перш, нiж турки встигали отямитись. Таким же вiдбувся i напад на Сiноп. Готувався вiн довго, ретельно, з урахуванням кожноi дрiбницi (хоча дрiбниць у такiй справi взагалi не повинно бути). Сагайдачний особисто вiдiбрав 2000 козакiв – кращих з кращих, якi вже не раз долали морськi простори Кара-Денiза, були добрими вошами i такими ж навiгаторами. Аби пливти прямцем до Сiнопа, а не блукати морем, Сагайдачний зiбрав так званих потурнакiв, украiнських бранцiв, якi опинившись в неволi, змушенi були прийняти мусульманську вiру, але яким вдалося потiм вирватися з полону i повернутися додому. Вони знали чи не всi прибережнi турецькi мiста i найкоротшi шляхи до них, вони й погодилися бути лоцманами при походi на Сiноп. Навiть у тi часи – триста дев'яносто чотири роки тому, Сiноп на чорноморському узбережжi Туреччини вже був стародавнiм мiстом. Заснований як колонiя Мiлета i прославлений вiдомим кiнiком Дiогеном Сiнопським. Довгий час Сiноп був головнiм мiстом на чорноморському узбережжi, у якому правили i римляни, i вiзантiйцi. У 1214 роцi його захопили сельджуки (згодом Сiноп поступився пальмою першостi перед портом Самсун, що розташований трохи на схiд), в честь чого збудована мечеть i медресе Алаеддiна. У музеi Сiнопа зберiгаеться багато археологiчних знахiдок – у тiм числi й залишки прадавнього храму египетського бога Серапiса, виявленi у 1957 роцi (бог родючостi, а заодно пов'язаний з потойбiчним культом мертвих. У пiзнiшi часи – водне божество, владика повеней – ось чому його зображення було на носах кораблiв i египтян, i грекiв, i римлян, якi мешкали в Єгиптi). Бог Сонця, Серапiс вважався рятiвником вiд усiх нещасть: вiщуном майбутнього, зцiлювачем хворих. Його зображали людиною середнiх рокiв в грецькому брилi, з пишною зачiскою i бородою, на головi – корзина, наповнена плодами. Будучи рятiвником вiд нещасть, Серапiс так i не порятував Сiноп, коли в його гавань увiрвалися козацькi чайки украiнського адмiрала. Варто згадати, що саме в сiнопськiй бухтi у 1853 роцi вiдбулася знаменита битва росiйськоi ескадри пiд командуванням Нахiмова i турецького флоту, який був повнiстю розгромлений, а його командуючий Осман-паша опинився в полонi. Але першим Сiнопу завдав удару украiнський адмiрал Петро Сагайдачний у 1614 роцi. Ах Сiноп, Сiноп – пiвнiчне узбережжя Туреччини, що так вишукано-красиво називаеться: Мiсто коханцiв. Уявляете? По-турецьки Медiнет аль ушшак. Що й перекладаеться, як Мiсто коханцiв. Тiльки барвиста схiдна мова, щедра на романтичний пафос, афектацii, метафори та вишуканi епiтети, могла таке придумати. Туреччина розташована на пiвостровi Мала Азiя, на стику двох частин свiту. Територiя ii складае 779 тисяч квадратних кiлометрiв – в Європi. Азiатську частину (Анатолiя) вiд европейськоi (Схiдна Фракiя) роздiляють протоки Босфор (35 км) i Дарданелли (78 км). Краiну омивають Чорне, Егейське i Середземне моря, внутрiшне Мармурове море. Довжина морськоi береговоi лiнii разом з островами – 8333 км. Сьогоднi Туреччина – свiтська держава. Глава краiни – президент, який обираеться парламентом строком на 7 рокiв. Парламент переобираеться кожнi 4 роки. Чисельнiсть населення – 70 млн чоловiк. Для в'iзду в Туреччину громадянам Росii, Украiни, Бiлорусii, Естонii, Латвii i Литви не потрiбне попередне оформлення вiзи. В аеропорту прибуття у вiкнi прикордонного контролю «Vizas» необхiдно придбати спецiальну вiзову марку вартiстю в 20 доларiв США, яка дае право на в'iзд i перебування в краiнi протягом двох мiсяцiв. Тамтешнi пляжнi курорти е iдеальним мiсцем для «отримання повноi насолоди вiд вiдпочинку» – це ви прочитаете в будь-якому туристичному довiднику. Сосновi лiси, свiже повiтря, чисте й блакитне небо, кiлометри широких пiщаних пляжiв, поля для гольфа i футболу, мальовничi маршрути для верховоi iзди… Розташованi вздовж набережних незлiченнi колоритнi ресторани, кафе не залишать байдужими гурманiв, а поцiновувачiв вишуканого чекае безконечна вервечка магазинiв – це ви теж вичитаете з будь-якого туристичного довiдника. Тож i не дивно, що життя тут починаеться пiсля пiвночi i закiнчуеться о шостiй ранку – щоб знову розпочатися. Із шостоi ранку до пiвночi. Морська вода там незвичайно синього кольору, прекраснi екологiчно чистi пляжi, ефектнi ландшафти, скелястi бухточки i затоки, що схожi на крихiтнi фiорди, i м'який клiмат створили всi умови для справжнього вiдпочинку. Бiльшiсть балконiв на курортах влаштовано так, що з кожного вiдкриваеться така панорама на мальовничi затоки i гаванi, на далекi простори Чорного моря, колись званого Кара-Денiзом (нинi воно зовсiм-зовсiм не зле, хоч i зветься Чорним), що ii й словами не описати. Із записок яхтсмена «Йдемо вздовж берега, милуючись його дивною красою: гори, що густо заросли зеленню, охороняють ляльковi виселки, прикрашенi мiнаретами з пiвмiсяцями на шпилях, акуратними будиночками та пречудовими набережними. У мiстечку величезна кiлькiсть цирулень. У кожнiй третiй крамничцi бородатий голяр (цiкаво, хто його голить?), орудуючи допотопною небезпечною бритвою, без утоми позбавляе своiх спiвгромадян аж синювато-чорноi рослинностi, щоб завтра провести таку ж процедуру. Ось уже воiстину безпрограшний бiзнес! Ранок зустрiв нас единим свiтським святом Туреччини – Днем молодi i спорту (решта пов'язанi з дiянням великого Ататюрка – батька всiх турок). Набережна купалася в ранкових променях сонця, в рiзнобарвностi нацiональних костюмiв i багатозвучностi парадного ходу… Урочиста частина завершилась хiтом Руслани (ii обожнюють турки) i всi танцюють – здаеться, вiдчайдушно i напропале! Це справдi „таемничий рай“, як поетично-загадково називають турки тi краi – мiсця тихого i розкiшного вiдпочинку. Чаруе все: i позолоченi ранковим сонцем краевиди, i блакитне море, i золотi пляжi, i… І всi зваби не тiльки довгого дня, що йому кiнця-краю нема, а й турецькоi ночi з тонким ароматом тутешньоi акацii, пряним духом кондитерських на набережнiй, м'яким гомоном хвиль iз залитою вогнями мiста лагуною i, здаеться, що звiдусiль чуеться галантний шепiт галантних кавалерiв… І хай вас не подивують зайвинами розкрученого бiзнесу, але вас пiдкупить сама безпосередня атмосфера мiста i ви неодмiнно вiдчуете присутнiсть тут давно зниклих гракiв, римлян, персiв i ще бозна-кого. І наших запорожцiв також – вони колись прилiтали сюди „у гостi“ на летючих своiх чайках…» Якщо вiрити коронному гетьману Речi Посполитоi Станiславу Жолкевському, – згодом великий гетьман коронний, великий канцлер i за сумiсництвом старий ворог днiпровських козакiв (називав iх «озвiрiлим холопством», «наволоччю», «злодiями» i т. д., i т. iн. в тому ж дусi й словесному обрамленнi), доповiдаючи про напад на Сiноп на польському сеймi зазначав, що «мiсто це дуже багате», «воно жило у спокоi» i його нiхто не тривожив звiдтодi, як захоплена була Амуратом Першим (Мурад І, який правив у 1359—1389 роках) та частина Малоi Азii. Пан коронний гетьман розповiдав, що населення того узбережжя жило не знаючи страху, адже нi вiд козакiв, нi вiд кого iншого перед тим, звiдтодi, як «турки Азiею заволодiли, нiколи не було там тривоги i небезпеки…» А ще Сiноп славився прекрасним мiсцем розташування, чарiвними околицями, чудовим клiматом тощо. З туристичних довiдникiв, нашi днi: «Сьогоднi Туреччина – iндустрiально-аграрна краiна. Основнi продукти експорту – текстиль, продукцiя с/г та хiмiчноi промисловостi. В останнi десятилiття швидкими темпами розвиваеться туризм i цьому е свое пояснення: турки ЗАВЖДИ (видiлення мое. – В. Ч.) володiли вiдмiнною особливiстю – гостиннiстю». Сьогоднi в Туреччинi популярна пiсня: «Що Європа без Сiнопа». Ах, Сiноп, Сiноп!.. Нiч була тиха, тепла i зоряна. Спали коханцi з коханками, спали всi мешканцi Медiнет аль ушшака, Мiста коханцiв, спали гарнiзоннi вояки – теж разом з коханцями i з усiма мешканцями, спали навiть дозорцi на вежах фортецi – а чого канудитись цiлу нiч? За всю iсторiю Сiнопа ще жоден ворог на нього не нападав. Та й хто може напасти? Імперiя приборкала всiх своiх ворогiв, Чорне море, зване Кара-Денiзом, належить iй i на його простори без дозволу туркiв нiхто й поткнутися не може. Здавалося, що й сам молодик, пiвмiсяць над бухтою спав, укутавшись серпанком рiденьких хмар чи туманом нiчним. Сорок козацьких чайок, несучи на собi 2000 козакiв, кожний з яких вартий був доброго десятка, перетнувши Чорне море, причаiлися на рейдi перед Сiнопом, очiкуючи ночi. Оскiльки борти iхнi пiднiмалися над водою не високо, то вони були майже непомiтнi на морськiй широчiнi. Швидко сутенiло. А далi як у вiдомого поета: ВЕЧІР. НІЧ. О другiй ночi (правда, не зовсiм доречно вигулькнув з-за хмар молодик i на морi вiд нього простягнулася золотиста дорiжка) пiдiйшли до Сiнопськоi бухти. З наказу отамана висадили на мол сторожу, щоб пильнувала море, доки козаки робитимуть свое у мiстi, аби зненацька не пiдоспiли турецькi судна i не зачинили козакiв у бухтi – усе передбачив Сагайдачний. Флотилiя швидко увiйшла в гавань, ще швидше було лiквiдовано прибережну варту в гаванi й на причалах. Залишивши на кожному суднi одного-двох козакiв, решту, що висадилася, Сагайдачний нечутно повiв у сонне мiсто. Мiсяць – золотий молодик – весело сяяв над Мiстом коханцiв. Стояла благословенна тиша. Колихалося, вкриваючись брижами море. І хоч поверхня його була хистка i воно час од часу наче тяжко зiтхало, але кращоi погоди не варто було й просити. Солдат мiсцевого гарнiзону, екiпажi суден i населення охопила неймовiрна панiка – iсторичне свiдчення! Це як флотилiя Сагайдачного iз 40 чайок зайшла серед ночi в бухту i зненацька напала на мiсто. Козаки везли з собою приставнi драбини – кожна чайка iх мала по кiлька штук, на запас – i з iхньою допомогою подолавши мури, увiрвалися до фортецi, швидко захопили цитадель, а потiм i саме мiсто. І це всього лише двi тисячi воякiв! Пiзнiше турецький лiтописець Мустафа Наiма писатиме: «Увiрвавшись в цю прадавню фортецю, вони умертвили у нiй всiх правовiрних (так уже i – „всiх“? – В. Ч.), пограбували iхнi будинки (себто всi будинки цiлого мiста i це силами всього лише двох тисяч нападникiв. – В. Ч.), захопили жiнок i дочок…» І де б вони iх потiм дiвали? Усiм на чайках мiсця не вистачило б, та ще враховуючи звiльнених бранцiв, котрих треба було повертати додому i котрим на чайках теж були потрiбнi мiсця. Правда, в iнших виданнях Наiма вже пише не про суцiльне винищення мешканцiв мiста. Уточнюе, що козаки «вирiзали гарнiзон» i вбивали «кожного мусульманина, який траплявся iм на дорозi». Але бранцi були звiльненi й справдi всi. Ах, Медiнет аль уiiшiак! Мiсто коханцiв! Звичайно, флотилiя запорожцiв перетинала Чорне море не заради екскурсii до Мiста коханцiв. І не гарнi краевиди Сiнопа та його околиць приваблювали воiнство Сагайдачного. У Сiнопi тодi була потужна военно-морська база Османськоi iмперii та одна з найбiльших ii чорноморських верфей. Як тодi казали: «Морське збройне зберiгання султана». Крiм цього, у Сiнопi утримувалися тисячi бранцiв з Украiни – iх i збиралися звiльняти запорожцi, для цього в першу чергу й затiвався похiд. А ще в Сiнопi здiймалася фортеця – одна з наймiцнiших i найнеприступнiших на чорноморському узбережжi Туреччини. Вона була збудована з камiння, iз залiзними на двi створки воротами i розташовувалася трьома ярусами на високому горбi. По периметру мала 6100 бiйниць, а в серединi – цитадель з кiлькома баштами. Гавань Сiнопа вважалася першокласною i давала сховок суднам од усiх вiтрiв, чи не найкраща у всьому Причорномор'i. І вогонь помсти спалахнув… Морський отаман Петро Сагайдачний – а на ньому все трималося, – свiй штаб на ходу облаштував у гаванi (не бiгатиме ж вiн разом з козаками мiстом). З ним невiдлучно була пiвсотня козакiв з особистоi охорони – вiдчайдухи хоч куди, заради свого отамана готовi на все, – кiлька помiчникiв, осавул з сотниками i добрий гурт розсильних козакiв. Двохтисячну команду було заздалегiдь подiлено на три загони iз старшими на чолi i вони кинулися на сонне мiсто трьома колонами. У кожноi був свiй маршрут i свое завдання. І разом для всiх було й спiльне завдання, що його, вiдправляючи загони, наостанку нагадав Сагайдачний: – Не розпорошуватись, не кидатись куди попало i не втрачати реального вiдчуття часу – його в нас обмаль. Мусимо громом небесним гуркнути, швидко зробити свое i так же швидко повернутися в гавань до чайок. Ворога нищити всюди, i без жалю i пощади! Здобиччю не захоплюватися. Скарби, якi б вони не були, нам нi до чого. Головне – побiльше звiльнити бранцiв з неволi. iх в першу чергу посадимо на чайки, а скарби… Скарби за вiдсутнiстю мiсця просто викинемо за борт. Братимемо лише порятованих християн. Уперед! Хай Бог вам допомагае у праведному дiлi звiльнення невiльникiв – iх у Сiнопi пребагацько. Турки спустошують нашi краi, хай вогонь помсти спалахн нарештi й у в. І вогонь помсти спалахнув. Три загони морських вовкiв з приднiпровських степiв, як величали запорожцiв турки, – трьома маршрутами кинулися на мiсто i вмить у темрявi ночi там i там спалахнули яскраво-червонi пожежi. Спершу вони не злякали сiнопцiв. Рiч у тiм, що пожежi, – особливо нiчнi, – в турецьких мiстах були звичайним явищем. Вулички вузькi, кривулястi, будинки – здебiльшого дерев'янi, стоять тiсно один до одного, тож пожежi в мiстах у тi часи були частими гостями i рiдко яка нiч минула, аби там чи там не спалахнули чиiсь оселi, тож городяни на них вже й не звертали особливоi уваги. Влада як могла боролася iз стихiею. Кожний домогосподар зобов'язаний був мати драбину, рiвну по висотi свого будинку i бочку з водою – пiзнiше, зокрема, в столицi дозволятиметься зводити будинки лише з каменю, з найменшим використанням дерева, хоч дерево все ж таки повсюди переважало. У мiстах для боротьби з пожежами були зорганiзованi особливi полiцейськi частини асесбашi, iм пiдкорялися нiчнi сторожi кварталiв, якi й вiдповiдали за безпеку в мiстi нiчноi пори. Ходити в мiстi дозволялося лише з лiхтарем, що теж було додатковою причиною виникнення вогню: спiткнувся чоловiк з лiхтарем, упав, лiхтар розбився, вогонь i побiг по сухому… Ось чому в Сiнопi, як тiеi ночi спалахнули першi пожежi, мешканцi не особливо й розхвилювалися – звикли до нiчних заграв. І раптом… Раптом вогонь загоготiв по всьому мiсту – вiд будинку до будинку, вiд вулицi до вулицi, вiд кварталу до кварталу. Почулися крики, чужа мова. Зрештою, зринуло коротке, але таке для мешканцiв прибережних сiл i мiст Туреччини страшне слово: – КОЗАКИ!!! І миттево в мiстi спалахнула панiка. На пощаду вiд козакiв нiхто не сподiвався (та й чи не в кожнiй оселi були раби iз Слов'янii). Спершу мешканцi кинулись було гасити пожежi та коли розiбралися в чому рiч, було вже не до вогню. Хай горить, тут аби власне життя врятувати. Ховалися хто де мiг (багато все ж згорiло в палаючих будинках). Як демони з шаблями в руках то там, то там виринали з вогню козаки. Дими, пiднявшись до неба, сховали мiсяць. Освiтленi вогнями металися люди – тi, хто ще вчора радувався, що живе в Мiстi коханцiв. Невiльники, яких так багато було в мiстi, вiдразу ж повстали, били своiх поневолювачiв, вибiгали на вулицi. – Козаченьки?! Як ми вас довго чекали, визволителi нашi!!! І приеднувалися до визволителiв, аби разом з ними бити своiх поневолювачiв. До Сагайдачного, оточеного пiвсотнею охорони, раз по раз прибували розсильнi козаки вiд трьох загонiв, доповiдали про ситуацiю i, отримавши завдання, знову мчали в палаюче мiсто. Звiльненi бранцi сотнями прибували в гавань до Сагайдачного i не знали, як йому й дякувати, тiльки вигукували: – Батьку, батьку!.. Вiк тебе не забудемо!!! – Слава, слава Сагайдачному i його козаченькам!!! А мiсто трiщало й гоготiло у вогнi. Згодом Мустафа Наiма писатиме, що запорожцi, пiдпаливши Сiноп «з усiх бокiв», швидко «перетворили це квiтуче мiсто в пустелю». Та ще в «гори щебiнки й попелу». Станiслав Жолкевський у своiй пiзнiшiй доповiдi сейму живописатиме, що султанський арсенал, галеони та галери, якi були в гаванi, усi «пiшли з димом, що козаки завдали туркам збиткiв на 40 мiльйонiв злотих, не рахуючи людей». Так i було. Нападали, визволяли – не один раз. Але всiх невiльникiв, розкиданих по Туреччинi та мiстах Середземномор'я, козаки порятувати, ясна рiч, не могли. Та й не доходили вони на своiх чайках до Єгипту чи Сирii… У турецькiй столицi була значна кiлькiсть немусульманського населення, на допомогу якого завжди розраховували козаки, коли нападали на анатолiйське узбережжя. Один з мандрiвникiв на початку XVII столiття стверджував, що в Стамбулi лише половина туркiв, а половина – евреi та християни, в основному греки й вiрмени. «У Царгородi, – писав iнший автор, – туркiв прямих хiба що четверта частина, а то все потурнаки i руськi та греки». Крiм «титульних» мусульман, головно туркiв-османiв, багато було мусульман нетуркiв, зокрема арабiв з Єгипту i Сирii, албанцiв, грекiв. За офiцiйними турецькими даними, що iх наводить у своiй книзi «Босфорська вiйна» В. Корольов, – у 1638 роцi в Стамбулi нараховувалося 9990 мусульманських кварталiв i 1005 кварталiв «невiрних», у тiм числi 657 еврейських, 304 грецьких (до речi, греки, самi християни, часто й охоче тримали слов'ян у рабствi), 27 вiрменських i 17 «франкських» (захiдноевропейцi). Загалом же вважалося, що тодi в Стамбулi мешкало 58 вiдсоткiв мусульманського населення i 42 вiдсотки немусульманського, серед яких найчисленнiшою було грецька община, за нею йшли еврейська, вiрменська, далi «франкська» – iталiйцi, французи, голландцi та англiйцi. Така ситуацiя складалася й по iнших мiстах Османськоi iмперii. Пiд час нападiв на турецьке узбережжя, козаки нiколи не чiпали тамтешнiх християн, незалежно вiд того, якоi вони були нацiональностi. А ось потурнакiв, котрi перейшли в iслам, люто ненавидiли. Донцi таких називали ахрiянами, «окаянними», якi «от православной христианской веры отпали», i вiдпали не так «мукою турских людей», як для «лакомства нещасного», i вiшали iх на якорях. Такi потурченi не могли розраховувати на козацьку милiсть – iх, «туркiв по професii», як називали ренегатiв, козаки знищували нарiвнi з самими османами. Але перекиньчики та потурнаки були серед слов'ян у всi часи – одних до цього люта неволя спонукала, лихо нелюдське, недоля тяжка змушувала, iншi ставали перебiжчиками з власноi забаганки, шукаючи як та вiдома риба – де глибше. Як хоча б той же – iсторичний приклад, – Мiхал Чайковський (1804—1886), польський письменник, представник т. з. украiнськоi школи в польськiй лiтературi. (Не плутати з чудовим украiнським письменником (1857—1935) – Андрiем Чайковським.) Почав Мiхал нiби ж благородно, як учасник польського повстання проти самодержавноi Росii в 1830—1831 роках. Пiсля краху, що його потерпiло повстання, опинився в Парижi, жив у Римi, а в 1841 роцi перебрався до Стамбула. Там з власноi волi прийняв iслам пiд iм'ям Мехмеда Садика. І так хвацько потурчився, що коли почалася Кримська вiйна 1853—1856 рокiв, новоявлений Мехмед Садик, як правовiрний мусульманин опинився в складi турецьких вiйськ. Невдовзi потрапив у полон, був помилуваний. Отримавши амнiстiю вiд росiйського уряду – вiдбувши перед тим покарання – цей новiтнiй турок повернувся на Украiну, де й заходився писати романтичнi повiстi та оповiдання з iсторii Украiни. Але нутро Мехмеда Садика разом з «бусурманством» постiйно визирало i вiн безбожно перекручував iсторичне минуле украiнського народу – одне слово, будучи Чайковським, залишався все тим же потурнаком Мехмедом Садиком. Християнське населення з анатолiйського узбережжя iнодi навiть допомагало козакам пiд час iхнiх нападiв на Османiю – забезпечувало iхнi судна припасами, допомагало iнформацiею про розташування турецьких гарнiзонiв тощо. А тому пiд час нападiв козаки намагалися не чiпати «простого народу» – босфорських ремiсникiв, рибалок, садiвникiв чи селян християнського вiросповiдання, а пiд час сутичок обминали немусульманськi будинки. Це було не складно визначити, адже турецькi житла зазвичай були червоного кольору, а, наприклад, грецькi – чорного, вiрменськi – зеленого тощо. Та й самих немусульман можна було тодi легко виокремити по вбранню – згiдно закону Мехмеда II вони не мали права носити тюрбани – невелика втрата! – а взуття лише певних кольорiв. Греки, наприклад, у зв'язку з цим законом носили чорне взуття, вiрмени – фiолетове, евреi – голубе… Щоб пiд час козацьких нападiв – та ще серед ночi, – не потрапити пiд iхнi шаблi й кулi, немусульманське населення голосно кричало: «Христос! Христос!!!» Козаки, чуючи цi вигуки, не чiпали таких, i iхнi будинки не вiддавали вогню. Але потурнакiв нещадно карали, часто зганяючи iх для цього в окремi гурти i чинячи над ними скорий суд та розправу. За те, що вони, християни, не схотiли терпiти муки, як то iх терпiв Христос, а вiри своеi зреклися собi на вигоду i побусурманилися – було й таке. І продали 11 за п'ятнадцять тисяч цехiнiв, а потiм у Стамбулi перепродали за тридцять тисяч Мiсто коханцiв палало. До гурту невiльникiв, що складався чи не з самих жiнок – молодих i вже в лiтах, серед яких було багато потурчених, – освiтлений заревом пожеж у супроводi охорони й розсильних козакiв пiдiйшов Сагайдачний. – Що було з цими людьми, те за водою спливло, – звернувся отаман до козакiв. – До жiнок наших, котрi не зi своеi волi потрапили в неволю i були потурченi, будьте милостивими. З кожним може трапитись сiе лихо. Ледь загледiли бранки отамана, як почали вигукувати: «Слава, слава Сагайдачному!!!» Хто опускався перед отаманом на колiна i з сльозами на очах дякував за звiльнення, хто цiлував йому руки. Сагайдачний чи не вперше розгубився, адже не терпiв, аби йому симоцiлувати руки. – Що ви, що ви, дiвчата й молодички, – вiдмахувався отаман. – Це ми вам мусимо цiлувати руки. – Дiвчат серед нас уже немае, – вигукували бранки. – Усi жiнки, зганьбленi й силуванi. – Що було, кажу, те за водою спливло. Однинi ви вiльнi. А жiнки все намагалися поцiлувати йому руки чи бодай ухопити за поли й припасти до нього лицем. – Годi, годi, – вiдбивався отаман. – Швидше йдiть до гаванi – неволя ваша скiнчилася. Богу та козакам дякуйте, а не менi. Ідiть, iдiть, кажу, до гаванi… Ей, осавуле Йване, видiли козакiв для охорони жiнок. Вiдправте iх до чайок, на них i додомоньку повернетесь… Що далi станеться, отаман чи не все життя, що в нього лишалося, згадуватиме – як сон. Гiркий i болючий. І якийсь нереальний, коли нi-нi та й здаватиметься: а, може, то йому тодi в сум'яттi палаючого Сiнопа, коли вони визволяли полонянок, приверзлося? А вiн потiм i повiрив, тож i караеться тепер, старанно утаемничуючи сердечнi своi терзання од свiту бiлого та маючи думку, що все то – мана, наслання, якого насправдi i не було. У гуртi потурначок вiн побачить… Яну. Дочку киiвського мiського суддi, чийого брата Кирика вiн колись, ще юнаком, був найнятий вчити уму-розуму. А вчив i ii, i так захопився було Яною, що коли б не довелося тiкати на Сiч, то, може, й побрався б з голубооким дiвчам. – Ти… Глянула на нього – небесно-блакитнi очi ii згаслi, згорьованi. Та й сама вона вже не юне дiвча, яким колись ii знав, а змучена недолею, хоч i молода, але вже рано постарiла жiнка. – Я, Петрику, – о, боги, голос ii все ще нiжний, як i тодi, коли вони гуляли схилами Днiпра, тiльки вже хриплуватий. Наче надтрiснутий… – У неволi… була? – У неволi. Бо як би то я у туркiв опинилася, бодай би iх вiк не знати! Та й чому ти дивуешся – не перша я i не остання… Вона сидiла в гуртi потурначок… з немовлям на руках, що його в Украiнi споконвiку називають байстрям. Яна, Януся з його далекоi – невже далекоi? – юностi. Перше його щасливе i нещасливе закохання. (А раптом i останне, козаку нема коли жiнками займатися.) – Як ти в неволю потрапила? – Коли наш люд гуртом женуть в ясир – це не складно. – Помовчала, щось доправляючи у своему сповиточку. – А ти зник тодi так несподiвано… – Думав, що пiсля козацькоi служби повернуся до Киева. – Думав… А сам наче у воду впав. Чи гнiву мого батечка злякався? Так вiн лише для виду такий… Сердитий. А насправдi вiн добрий… Та що тепер минуле згадувати. Хоч я кiлька рокiв виглядала свого Петрика. Усе вiрила, чекала… Ось-ось Петрик, накозакувавшись, з'явиться голубком сизокрилим… Не з'явився, то й не дiждалася. (Вiн звiсив голову.) А рiк тому поiхала до тiтоньки своеi у Чернiгiв, дорогою натрапила на татарську засiдку – нишпорили в тих краях людолови… І погнали мене разом з iншими такими ж нещасними у Крим. Опинилася в Кафi, на тамтешньому невiльницькому базарi. Татарин продав мене у Стамбул – за 15 тисяч цехiнiв[14 - Цехiн – з XIII ст. назва золотого дуката, що карбувався на венецiанському монетному дворi.]. Це добра цiна за невiльницю. Велика. Тож вiн радувався, що на менi добряче заробив. А вже в Стамбулi мене перепродали – за ЗО тисяч цехiнiв… Гiрко всмiхнулася. – Ось як мене цiнують людолови! Личко ii було зiв'яле, як пережоване, передчасно постарiле i красномовнiше слiв говорило про те, що вона пережила в неволi. А iз сповиточка, що його тримала, визирало смагляве личко з очима-сливками й чорним чубчиком… – Мене купив заможний та вельможний капу-кулу[15 - Капу-кулу, так називалися «слуги, якi знаходилися при дверях», себто служки султанового палацу.] iз Мiста коханцiв. Чимало було в нього наших дiвчат, красулечок хiба ж таких. iх вiн купував на Аврет Пазари, де продавали жiнок. І хоч мав не одну жiнку-мусульманку, але наших дiвчат гвалтував як навiжений i всiх дiтками надiляв. Надiлив i мене турченям проклятим, турським синочком, що став уже й моiм рiдним синочком… – І ти… ти потурчилась? – для чогось запитав Петро, хоча й так усе було ясно. – А що мала робити, Петрику? Пiдкажи… – вiн мовчав, звiсивши голову, вона теж помовчала, зiтхнула. – Ти далеко тодi був, на незнанiй менi Сiчi, до якоi не догукаешся i не докричишся. Та й нiчого ти менi не обiцяв… Було в нас просто захоплення одне одним. Прогулянки над Днiпром – та й по тiм… А коли вже я в неволi опинилася, то… То що мала робити? Або гинути, або потурчитись i якось з бiдою пополам жити. Прийняла iслам. Хоч i з турченям, але, як бачиш, жива. Та бодай так не жити, Петрику, який колись був менi люб… Козаки в гарячцi й сум'яттi бою ледь було не порiшили потурначку та ще з дитям-турченям, але Сагайдачний, спохопившись, заступився. – Не змогли ми захистити своiх людей, не маемо права iм i потурнацтвом попрiкати. Вони сповна горя й без нас сьорбнули. – Мене можете вбити, козаченьки рiдненькi – всi очi продивилася, вас виглядаючи в неволi, а маля не чiпайте, – плакала Яна i плакала без слiз – виплакала iх за роки неволi. – Дитинча хоч i турченя, але ж i мое вже дитинча. Без вини винувате – та й не зi своеi волi воно прийшло в цей свiт. Як i в мене нiхто згоди не питав, чи хочу я мати байстрятко… А нiч була червона од пожежi, i вогнi трiщали й жерли все пiдряд, що тiльки можна було зжерти, кричали, голосили люди. І козаки з кривавими шаблями носилися там i тут. Тисячу миль вони подолали ревучим морем, аби вiдомстити людоловам за люд свiй поневолений i тепер мстили… Квапились, щоб до ранку впоратись, бранцiв звiльнених та добро захоплене повантажити на чайки i до бiлого свiту в морi зникнути. На просторах його розчинитися мiж водою i небом поки османи не отямились… Звiльнених бранцiв було багато, чайки аж осiдали, перевантаженi, а тут ще й потурнаки та потурначки… Невже i iх брати? Чи туркам iх залишити, перевертнiв, чи смертi iх вiддати?.. – Берiть цю жiнку з турченям, – велiв Сагайдачний козакам. – Бог дасть на рiднiй нашiй землi виросте з нього порядна людина, козаком колись стане – добрий може вийти з нього лицар, братове! Узяли… Хоча краще б не брали, краще б Яна назавжди залишилася в Сiнопi, своiй новiй батькiвщинi, в будинку капу-кулу… До кiнця днiв краятиме йому серце згадка про Яну, та чайкою в душi квилитиме вже тодi давня пiсня-зойк Украiни: За рiчкою вогнi горять, Там татари полон дiлять. Село наше запалили І багатство розграбили, Стару неньку зарубали, А миленьку в полон взяли. Були роки – 1516, 1537, 1575, 1589, 1640, 1666, 1671 (а скiльки цих рокiв залишилося незафiксованими iсторiею!), коли напади на Украiну, як писатимуть iсторики, досягали розмiрiв жахливоi стихiйноi бiди. А в долинi бубни гудуть, Бо на зарiз людей ведуть: Коло шиi аркан в'еться, По ногах ланцюг б'еться… П'ять версiй того, що було потiм… Швидко впоравшись з нападом, козаки повернувшись до гаванi, повантажили на чайки полон та здобич i вийшли з Сiнопськоi бухти так же швидко, як i увiрвалися до неi, «розчинилися на морi». Завдавши в самому центрi турецького малоазiйського узбережжя величезних збиткiв османськiй скарбницi. Не кажучи вже за дошкульний удар по престижу iмперii. Отямившись, турки буцiмто погналися за козаками i буцiмто багато чайок при цьому познищували. Але так свiдчать турецькi джерела, а вони завжди перебiльшували – i витрати козакiв, i своi успiхи в боротьбi з ними. Буцiмто… Існуе кiлька версiй – турецьких, – що потiм вiдбулося. За донесенням везира iмперський флот, який знаходився в Аккерманi, буцiмто перехопив пiд Очаковом козакiв, якi поверталися з-пiд Сiнопа «i там з Божою помiччю вони були вирубанi шаблями, iншi в морi потопленi, а деякi… уцiлiли…» (У бiографii Сагайдачного такого не зафiксовано.) Це одна версiя. Друга. Буцiмто румелiйський бейлербей (намiсник) Ахмед-паша зiбрав 4 тисячi яничар i «багато iншого народу», посадив свое вiйсько на галери, кинувся до гирла Днiпра й очiкував там повернення козакiв в урочищi Хазiлер Херемiх (Переправа Воiнiв). Ще й звелiв доставити до Очакова гармати з Аккермана. Козаки, якi буцiмто намагалися пробитися мимо згадуваного урочища, були перебитi й потопленi. Лише незначнiй купцi iх вдалося врятуватися. (Такого факту теж не зафiксовано.) Третя версiя. Буцiмто бейлербей виступив з вiйськом суходолом, а Алi-паша з флотом – морем. Останнiй «в очакiвському порту став у засiдку», на яку й наткнулися, не знаючи про неi, козаки. Прорватися з-пiд гарматного вогню буцiмто вдалося лише 18 чайкам iз сорока. Решта була або знищена, або захоплена i буцiмто – все буцiмто та буцiмто, – «Алi-паша повернувся з трiумфом». (Нi про який «трiумф» якогось Алi-пашi даних немае.) Четверта версiя. Козаки пiшли через очакiвський лиман, втратили багато здобичi (змушенi були ii повикидати, аби облегшити чайки) i багато втратили людей. П'ята версiя (Це вже за Мустафою Наiма.): Ібрахiм-паша (ще один «герой» боротьби з козаками!), «дiзнавшись про… напад, на шiстдесяти дрiбних суднах вирушив для захисту берегiв Чорноморських. Увiйшов у рiчку, через яку повиннi були переправлятися цi собаки, залишився чекати iх, але проклятi, дiзнавшись про це, в одному мiсцi на березi Чорного моря зiйшли, поставили судна своi на санки (кизак) i хотiли тягти iх сушею до верхiв'я рiчки. Але зграя татар напала на них; зав'язався бiй; майно й сiмейства, викраденi в Сiнопi, були залишенi на мiсцi, iз козакiв хто здався в полон, а хто загинув у битвi». До всього ж згадуваний Ібрахiм-паша змiнив маршрут i спостерiгав, де вийде решта розбiйникiв. Вiн пiшов проти тих, якi уникли меча i з них теж хто потрапив у полон, а хто був убитий. «У перших днях рамазана (25—29 вересня. – В. Ч.) Ібрахiмовi воiни привезли до Порога (Стамбул. – В. Ч.) двадцять чоловiк гяурiв – козакiв – скованими». Ще буцiмто 20 полонених козакiв були вiдданi в руки «гiнцiв», якi прибули з Сiнопа iз скаргою на допущенi козаками беззаконня». Такi вони, турецькi версii, що не стикуеться одна з одною i вигаданi, аби хоч якось пiдсолодити поразку вiд козакiв у Сiнопi. Ще за однiею версiею – Станiслава Жолкевського – при поверненнi з-пiд Сiнопа козацька флотилiя втратила бiля 200 (iз двох тисяч) чоловiк. Звiльнивши при цьому кiлька тисяч бранцiв. Щоб повернутися козацькiй флотилii на Сiч, треба було пiсля подолання морських просторiв (здебiльшого й витримуючи боi з турецькими галерами) увiйти в гирло Днiпра. А це було не просто, адже турки встигали своiми кораблями перегородити гирло. Турецька сторожа була препильна i мала суворий наказ будь-що покарати «гяурiв» за нечуване зухвальство. Козаки, усе непомiтно розвiдавши та вияснивши, що галер надто багато, висаджувалися на берег за 12—16 кiлометрiв на схiд вiд Очакова i далi долиною тягли вгору Днiпром чайки – до одного човна впрягалося 200—300 козакiв i за два-три днi вони вже преспокiйно пливли собi Днiпром, де iх з-за валiв Сiчi виглядали побратими. (За Бопланом козаки мали ще один зворотний шлях – через Донський лиман. «Вони переходять протоку мiж пiвостровом Тамань i Керчю. Цим лиманом пливуть угору, пересуваються до рiчки Мiус до того мiсця, де вже можуть плисти човнами, звiдти до Тачводи лише одна миля (французька миля – близько 4 км), а Тачвода впадае в Самару, яка в свою чергу тече в Днiпро за милю вище Кодака…») Але цим шляхом козаки рiдко користалися, бо треба було перш нiж дiстатися Сiчi, долати ревучi пороги. Коли в гирлi Днiпра збиралася велика кiлькiсть турецьких галер, цим шляхом козаки вирушали з Сiчi в морський похiд, аби штурмом взяти неприступнi, як вважалося, фортецi Сiноп, Кафу чи Кiлiю… І для туркiв було загадкою: вони перегородили вихiд з Днiпра в море, а козаки з'явилися в морi – як? Яким шляхом? Не на крилах же вони прилетiли. «Султан вислав великий флот до Очакова, щоб покарати козакiв, коли вони пiдiйдуть до гирла Днiпра. Про цi заходи туркiв стало вiдомо П. Сагайдачному. Вiн роздiлив свiй флот на двi частини. Одна частина пристала до Кiнбурнськоi коси i почала перетягувати чайки волоком через Прогноiвськi озера, щоб вийти в лиман в обхiд турецького флоту. Але пiд час перетягування чайок на флот напали татари, i частина козакiв загинула. Друга частина козацького флоту зробила спробу пробитися через бойовi порядки турецьких кораблiв. Вiд сильного артилерiйського вогню з турецьких кораблiв флот Сагайдачного зазнав дуже великих втрат».[16 - Ю. Мицик, С. Плохiй, І. Стороженко. «Як козаки воювали».] Евлiя Челебi: мешканцi Сiнопа отримали хатт-i-хумаюн «Кажуть, – пише Мустафа Наiма, – що один посланець за iншим прибував… з повiдомленням, що стосуеться нападу, якого зазнав Сiноп вiд козакiв i що коли iмператор (султан. – В. Ч.) запитав у великого везира Насух-пашi вiдносно правди у цiй справi, той заявив, хоч i ложно, що нiчого не знае про це. Імператор все ж, не будучи задоволений вiдповiддю, звернувся за вiстями до ученого муфтiя, який без вагань сказав йому правду. Імператор був надзвичайно сердитим на великого везира за неправду, яку той йому сказав». А ось С. Жолкевський повiдомив свого короля, що султан «так був обурений, що хотiв було наказати повiсити везира» i той врятувався тiльки дякуючи проханням дружини, дочки та iнших «бiлих голiв» (жiнок), але падишах бив його буздиганом (чеканом), про що рознеслася чутка по всiй столицi». За наказом Ахмеда І великого везира задушили петлею (шовковим шнурком) у його власному домi. За напад козакiв на Сiноп. Евлiя Челебi, арабський мандрiвник, який року 1640-го побував у Сiнопi, писав: «Мешканцi мiста мають хатт-i-хумаюн (султанський рескрипт, рiвний по силi державному закону. – В. Ч.) на те, щоб убити коменданта, якщо вiн вiддалиться вiд фортецi на вiдстань гарматного пострiлу. І тому комендант (i це через чверть вiку пiсля нападу козакiв! – В. Ч.) не смiе вiдiйти вiд фортецi нi на крок. У часи султана Ахмед-хана козаки захопили цю фортецю в результатi несподiваного нападу вночi… Пiзнiше фортеця була звiльнена, i в ii нижньому укрiпленнi було розмiщено 50 капу-кулу, привезено багато канторiв (мiра ваги, рiвна 58,4 кг) пороху установлено великi i малi гармати. Починаючи з того часу, кожну нiч аж до настання ранку по 200 воiнiв зi своiми белькбашi i чавушами (командири пiдроздiлiв) несуть дозорну службу. І ця сторожа, з барабанами i рожками, постiйно викрикуе: „Не дрiмае стража всерединi фортецi!“ i вiд бiйниць вигукують „Аллах един!!!“ Таким способом щоночi сторожа показуе, що фортеця готова до бою». Як зазначав С. Жолкевський, велике значення сiнопського походу було ще й у тому, що козацтво «провiдало дорогу» через Чорне море: турки вiднинi на власнiй територii будуть в постiйному страху перед козацькими набiгами. Звiдтодi козакiв називатимуть «володарями моря» i при однiй лише чутцi про iхню появу панiка охоплюватиме все малоазiйське узбережжя, османськi судна боятимуться виходити з портiв, а солдат доведеться силою заганяти палицями на кораблi, якi готувалися для дiй проти козакiв i запорозькi козаки – морськi вовки з приднiпровських степiв – постiйно триматимуть у страсi населення Константинополя – особливо з 1620 по 1625 рiк i подii 1614 року стали переддвер'ям майбутнiх босфорських атак. Пiсля того ще буде здiйснено багато нападiв козакiв на Туреччину, але напад на Сiноп залишиться неперевершеним. Про нього заговорить вся Європа i тiй же Європi стане вiдомо iм'я Петра Сагайдачного як непереможного морського адмiрала козакiв, полководця. Це його трiумф. Петро Сагайдачний з козаками тодi здобув i славу, i авторитет, яких до нього нiхто з козацьких зверхникiв не мав. Слушно писатиме вже в нашi днi один з дослiдникiв, що «За Сагайдачного козаки вперше вiдчули себе причетними до великого iсторичного руху, до боротьби за незалежнiсть, чистоту вiри, батькiвський спадок. Гетьману потрiбнi були не голодранцi, якi позбулися сiмей та домiвок, а люди, вiдданi вiйськовому обов'язку, якi вiдстоювали великi iдеали». «За масштабом iсторii постатi Сагайдачного, – зазначае iнший iсторик, – не мiг зрiвнятися жоден з його попередникiв, не кажучи вже про пiзнiших козацьких провiдникiв аж до Богдана Хмельницького. Справдi, мав рацiю К. Сакович, коли писав, що „слава козацького гетьмана може позмагатися з вiчнiстю“ …» По двору ходить, як зоря сходить… Коли чайки, подолавши море Чорне, щасливо уникнувши погонi розлюченого падишаха, прийшли нарештi до гирла Днiпра i бранцi зi сльозами радощiв вигукували: «Днiпро!.. Днiпро!.. Ми вдома, в Украiнi рiдненькiй!..», Яна, лiвою рукою притискуючи синочка в сповиточку, а правою осiнивши себе хрестом, прошепотiла: «Прийми, Господе, ласкавий i милосердний, душу мою грiшну i душу безневинну синочка мого, котрого турченям називають, прийми в царство свое справедливее, щасне i вiчне, де всi рiвнi i немае там рабiв та панiв», зробила крок за борт чайки i назавжди зникла в пiнявих хвилях… Хтозна, де вона нинi. Яна-Януся, дочка мiського киiвського суддi – мабуть таки в царствi Господнiм, де немае зла i насильства людини над людиною, де всi праведнi та святенники… Сагайдачний, крутячи сивий вус думав: нащо Яна так учинила? І не знаходив вiдповiдi – Бог iй судiя. Вирiс би на Вкраiнi ii синок, дивись, козаком би став – серед сiчовикiв були й турки з татарами, якi, прийнявши християнство, хiба ж такими завзятими козаками ставали, але… Але Яна вибрала глибини моря Чорного – собi й синовi своему. Не могла знести тiеi ганьби, у якiй вона була неповинною. Справдi, Бог iй судiя, царство душi ii небесне! Не одне лiто звiдтодi мине, не одна весна-красна вiдполум'янiе рутою-м'ятою, а Сагайдачний все не може забути Яну. Не його вина була, що вона потрапила в неволю, не його, а проте… Інодi думав: коби вiн ii тодi не залишив у Киевi, може б, i доля ii (i його теж) склалася б iнакше… Не так гiрко. Але й не мiг вiн зрадити своiй мрii стати козаком на Сiчi Запорозькiй… Але що сталося, те сталося i днi, що зникли в безвiстi не повернути i кращими не замiнити… Згадуючи Янку-Янусю (невже вiн ii й справдi тодi палко покохав, а чи те було всього лише юнацьке захоплення? Швидше, що так), ловив себе на тому, що намугикуе про себе давню колядку: У нашого хазяiна хороша жона: Раненько встае, по двору походжае, До двору ходить, як зоря сходить, По дрова пiшла – мед-вино внесла, По воду пiшла – золото внесла, В свiтлоньку ввiйшла – все панство встало. Все панство встало, шапочку iзняло, Один каже: – Царiвна увiйшла, Другий каже: – Королiвна увiйшла, А третiй каже: – його царiвна i не королiвна, Це бо жена пана хазяiна… А де ж його жона, його царiвна i королiвна, радше проста жiнка. І у своiй простотi – царiвна i королiвна. Намугикував коляду i йому здавалося, що це в його дворi, по його обiйстю, якого в нього немае, ходить його жона. І вiн вкотре думав, що лiта летять, йому вже за сорок, а в нього все ще немае нi двору свого, нi хати, нi жони любоi-коханоi, тiеi жони, що для чоловiка i царiвна, i королiвна… І гетьман все частiше й частiше задумувався, що, мабуть, пора йому обзаводитись хазяйкою… Царiвною i королiвною, а найперше простою жiночкою. Як не на Сiчi, куди жiнкам зась, то в Киевi, що його вiн вже давно задумав зробити столицею Вiйська Запорозького. І заодно вiдновити в Киевi православну iерархiю. Вiн ще встигне за два роки до смертi переконати ерусалимського патрiарха Феофана, який повертатиметься через Киiв з Москви, вiдновити на Украiнi православну iерархiю, що ii знищила Брестська унiя. 1590 року патрiарх рукоположить в киiвськi митрополити Іова Борецького, а також ще чотирьох епископiв для Киiвськоi митрополii. І жiночку собi встигне знайти i все нарештi наладиться, i буде вiн… Але якраз щасливим вiн себе й не вiдчував, хоча й берегтиме й шануватиме дружину, але… Мiж ним i жоною назавжди стане те киiвське дiвча з далекоi його юностi з небесно-блакитними очима, i стане його тайною любов'ю, про яку так нiхто й не вiдатиме, бо вiн ii заховае у своiй душi за сiмома дверима. Як за сiмома козацькими печатями. Утрачена назавжди, вона нiколи його не полишить – нiжне дiвча, з яким вiн колись гуляв схилами Днiпра i, здаеться, тодi таки був щасливий… А може, то йому тiльки так здавалося – хто тепер достеменно скаже? Та й чи треба. Ось тiльки жаль його звiдтодi не полишав – що нiщо в цьому життi не повторюеться i нiчого в ньому не можна змiнити – особливо на краще. Який жаль!.. P.S. До 1922 року, коли тодiшнiй заступник Голови Раднаркому УРСР (у 1919—1946 pp. РНК – найвищий виконавчий i розпорядчий орган державноi влади Украiни, уряд республiки) М. В. Фрунзе пiдпише укладений в Анкарi року 1922-го Договiр про дружбу i братерство мiж Украiною i Туреччиною (того ж року Договiр буде ратифiкований ВУЦВКом та нацiональними зборами Туреччини) залишалося ще 308 рокiв. Турецька стрiла, що наздогнала його пiд Хотином Замiсть пiслямови І запросив польський король у запорожцiв допомоги. Нагально. Нагальноi. У тих запорожцiв, яких вiн i його шляхта нiколи не визнавали i всiляко намагалися звести iх не лише з Днiпровського Низу, а й узагалi, зi свiту бiлого. А припекло, то згнiтивши свiй непомiрний шляхетський гонор, поклонилися козакам, лотрам i схизматам, як називали сiчовикiв ясновельможнi пани. У 1618 роцi до влади в Туреччинi прийшов войовничий Осман II, який посiв престол свого батька Мустафи І, скинутого яничарами. Уклавши перемир'я з Персiею, новий падишах заходився готуватися до вiйни з Польщею. З метою будь-що ii загарбати i зробити – як i сусiдню Молдавiю та iншi балканськi краiни – своiм васалом. Коронний гетьман Станiслав Жолкевський спромiгся зiбрати якiсь там десять тисяч i на початку вересня 1620 року перейшовши Днiстер, рушив у напрямку Ясс, аби з'еднатися з вiйськом молдавського господаря Грацiонi. А тим часом на Цецорськi поля в Молдавii посунуло величезне турецьке вiйсько на чолi з Іскандер-пашею та кримським ханом Джанiбек-Гiреем. Битва тривала сiмнадцять днiв, часом з поперемiнним успiхом, але швидко шальки терезiв хитнулися в бiк османiв. Наслiдки для Польщi були катастрофiчними. У битвi полягли кращi полководцi Речi Посполитоi, у тому числi й сам Жолкевський наклав головою. (Серед полеглих був i Михайло Хмельницький, батько майбутнього гетьмана Украiни Богдана Хмельницького.) Переможцi захопили значнi трофеi, у тому числi 120 гармат та великий вiйськовий обоз. Осман II, окрилений успiхом, розпочав широкомасштабну пiдготовку до завершальноi вiйни з Польщею. Перед його палацом у Стамбулi з'явився бунчук з кiнською гривою. Це означало, що в майбутньому походi особисто вiзьме участь сам султан. Над Польщею нависла смертельна небезпека. Союзникiв у неi фактично не було. Допомогу нiзвiдки було чекати. Здавалось, усе. Кiнець польськiй незалежностi. Ось тодi уряд Варшави i звернувся – чи не уклiнно – до украiнських козакiв: рятуйте Рiч Посполиту! У червнi 1621 року в урочищi Суха Дiброва, що неподалiк Бiлоi Церкви, зiбралася козацька рада iз цього приводу: брати участь у вiйнi з турками на боцi полякiв чи не брати? Гетьман i старшини розумiли: султан не обмежиться розгромом Польщi, а вдарить потiм i по Украiнi. Усе обмiркувавши, ухвалили забути – бодай на час небезпеки – всi старi образи i утиски, що iх чинила шляхта проти козакiв i створити козацько-польську коалiцiю для боротьби з «бусурманами». З цього приводу на чолi делегацii старшин П. Сагайдачний вiдправився до Варшави, де гордовитi шляхтичi улесливо називали його «творцем великого i доброго». Сагайдачний отримав авдiенцiю в короля, пiд час якоi виклав перед ним козацькi вимоги полiтичного характеру, у тому числi й офiцiйного визнання польським урядом акта вiдновлення православ'я в Украiнi. Католицький епископ Франческо Чiрiолi про це так писатиме в листi до кардинала Людовiга: «…З другого боку багато хто з цих сенаторiв не тiльки вважае, що було б величезною шкодою втратити допомогу козакiв; вiйсько яких вихваляють як бiльш боездатне i краще органiзоване, нiж те, яке очолюе коронний гетьман, а й пiдкреслюють небезпеку, якщо цi козаки не битимуться проти туркiв i тому говорять, що в даний момент необхiдно пiти на поступки, аби вони лишилися вдоволеними». (На поступки шляхта пiде – змушена була пiти, але своiх обiцянок козакам нiколи потiм не буде дотримуватися.) Хто такi запорозькi козаки шляхта попри свою стiйку i, здаеться, вiкову неприязнь до них, добре знала. Ось хоча б один iз прикладiв. Жив та був у роках 1543 (Папроцька Воля, тепер ПНР) – 1614 (Львiв) Бартош Папроцький – польський iсторик-геральдист i поет. У своiй працi «Герби лицарства польського» (Кракiв, 1584) розповiдае, зокрема, i про турецько-татарськi напади на територiю Украiни, про життя, побут, звичаi, морськi походи украiнських козакiв. Правда, буцiмто саме вiн (принаймнi, так в УРЕ) «вихваляв гнобительську полiтику польськоi шляхти – а вона таки була гнобительською – зневажливо ставився до запорожцiв». Гм-гм… Можливо, щось десь у нього таке й прохопилося – чи прохоплювалося, я не спецiалiст по Папроцькому, а шляхтич е шляхтич та ще польський, – але разом з тим це вiн, польський iсторик-геральдист i поет Бартош Папроцький у вiршованому зверненнi (прозовий переклад) «До полякiв», що адресоване шляхтi i було надруковане в Краковi у 1575 роцi писав: «Не думайте, що я улещую руським (себто украiнцям. – В. Ч.), я недавно ще живу серед них i не з ними виховувався; але я вiдразу ж поцiнував iхнi славнi дiла, якi заслуговують вiчноi пам'ятi серед потомства. Не раз протягом року цi достойнi люди переслiдують татар i пiддаються небезпекам вiйни. Як мужнi леви охороняють вони християнство: майже кожний з них може назватися Гектором. Не маючи вiд нас нiякоi допомоги, вони доставляють нам такий спокiй, як волам, яких вiдгодовують… Не носять вони яскравого вбрання; вони покритi славою, яка дорожче ваших нарядiв. Слава цього народу поширена всюди i залишиться за ними на вiки вiчнi, хоч би Польща й загинула. Що робив Геркулес, який побивав гiдр i не щадив земних богiв, то на Русi зумiе зробити кожний. Самсон розiдрав пащеку леву; подiбнi подвиги в наш час русаку зазвичай. Могутнiй турок роззявив на нас пащеку, i хоробрi русаки не раз совали до неi руку. Ринувся б вiн з могутнiм вiйськом i в Польщу, але зупиняе його руська сила… Будьте ж задоволенi славою, яку вони (вам) здобувають, хоча й нема вас мiж ними у походах; не зазiхайте на руське майно, якщо кожний раз, коли треба воювати, ви сидите десь у лiсi…» У серпнi 1621 року Сагайдачний з величезною армiею – 41 тисяча кiнноти з 22 гарматами прибув на берег Днiстра пiд Хотин. Коронний гетьман Ходкевич зiбрав лише трохи бiльше 57 тисяч. Туркiв вигулькнуло пiд Хотином бiля 300 тисяч та ще й 100 тисяч татар в придачу. (За iншими даними перших було 150 тисяч, а других 60, але все одне перевага наступаючих була величезна!) Султан Осман II прибув пiд Хотин з намiром «у вiйську козацькому снiдати, а в польському обiдати». Себто збирався впоратися з поляками за один день i мав, мiж iншим, для того вагомi пiдстави. Але битва тривала бiльше мiсяця, i причиною того, що загарбники не змогли швидко впоратися з поляками, яких так переважали у вiйськовiй силi, стали украiнськi козаки. Зайнявши позицiю лiворуч вiд полякiв, вони утворили мiцний i надiйний лiвий фланг об'еднаноi армii. Це добре розумiли й вороги, а тому головний удар 24 серпня вони спрямували проти козакiв. І змушенi були вiдступити – iз значними для них втратами. Бiльше того, наступного дня козаки, контратакуючи, проникли в турецький табiр, що викликало в ньому чималу панiку. 18 вересня було проведено останнiй штурм. Ударивши з флангiв, козаки розгромили ворога i султан, маючи таку численну перевагу в живiй силi, змушений був 8 жовтня пiдписати так званий Хотинський мир 1621 року. Вельми, до речi, вигiдний Польщi. (Щоправда, Хотин за умовами того миру залишався у складi Молдавського князiвства, яке на той час було васалом Туреччини. Польща його захопить у 1673 роцi, але з 1711 року мiсто знову потрапить пiд владу Туреччини. Ще згодом – 1812 року – Хотин захопить Росiя, у 1918 роцi – Румунiя. І лише з 1940 року Хотин нарештi у складi Пiвнiчноi Буковини возз'еднаеться з Украiною.) Вирiшальну роль у перемозi пiд Хотином у 1621 роцi вiдiграло украiнське козацтво. Як навiчно буде закарбовано на скрижалях iсторii: пiд стiнами Хотина всiма гранями засяяв талант Сагайдачного як блискучого полководця Украiни. Козаки завдяки генiю свого гетьмана тодi врятували Польщу вiд поневолення султанською Туреччиною, як, мiж iншим, i Украiну. Битви пiд стiнами Хотина спалахували такi лютi, що лише за один день турки втрачали i по 20 тисяч убитими. Недарма ж з вiку в вiк лютували правителi Османськоi iмперii лише при однiй згадцi про запорожцiв, як останнi з'являлися на морi чи й на сушi. Так Осман II (пiсля того, як козаки посмiли напасти на його похiдний табiр пiд Хотином) заявив iз серцем, що вiн не буде нi iсти, нi пити доти, доки його воiнство не покiнчить з козаками! Це могла бути неймовiрна жертва. Збагнувши, що йому загрожуе смерть вiд голоду й спраги, Осман охолов, позадкував i далi iв та пив, але оголосивши, що за кожну доставлену йому козацьку голову його скарбник виплачуватиме винагороду – 50 злотих. – У нас стiльки голiв, – смiялися козаки, дiзнавшись про таку нечувану щедрiсть падишаха, – що в османськiй скарбницi не вистачить i мiшка злотих! Для Османа II його боротьба з козаками закiнчиться вельми печально. Якщо б не сказати, повним крахом. Коли його величнiсть, зазнавши поразки в Хотинськiй битвi, повернувся до Стамбула, там спалахнуло заворушення. Яничари звинуватили султана в поразцi пiд Хотином, захопили його палац, вбили великого везира, начальника двiрськоi варти та пострiляли багато iнших вищих урядовцiв, а самого Османа II з мотузком на шиi водили вулицями, а потiм його величнiсть просто повiсили. Уберiгши Польщу вiд повного краху, козаки не зумiли вберегти свого гетьмана. А може, ще й тому, що в усi днi битви вiн незмiнно перебував на передовiй, майже в гущi сутичок. Цим скористалися турки, влаштувавши за козацьким зверхником справжне полювання, певнi, що на випадок його загибелi польсько-козацька коалiцiя може швидко розпастися. Крiм того, вони намагалися вiдомстити гетьману за неодноразовi його походи з козаками на турецьке узбережжя. Кращi лучники султана не залишали без своеi препильноi уваги козацького чiльника, засипаючи його стрiлами, як тiльки-но вiн з'являвся на передовiй. Обстрiлювали його i з мушкетiв, били по ньому з гармат. Скiльки стрiл було випущено по гетьману – хто скаже. Але одна з них таки настигла украiнського полководця. Правда, рана спершу здалася незначною, стрiла влучила в руку, гетьман сам вирвав наконечник, сам перев'язав собi рану. Здавалось, загрози життю така рана не могла спричинити. І все ж знахарка, носата, з непривiтним довгастим лицем, що не було схожим на жiноче – «демон у спiдницi» – називали ii маловiри, – навiщувала йому швидку смерть. Вона не вперше перебувала в польському похiдному таборi i ii вiщування буцiмто завжди збувалися. Гетьман лише посмiхнувся у вiдповiдь на те лихе вiщування – забобонним чи маловiром вiн не був. Та й вiд такоi рани, як у нього, не помирають… Але тiеi ночi гетьману, коли вiн пiд ранок якось зумiв на часинку задрiмати в наметi, приснилося якесь юне, гарненьке створiння. Придивившись, гетьман упiзнав те дiвча: та це ж Яна, дочка киiвського мiського суддi, яким вiн колись так було захопився. Ненадовго, але здавалося, що назавжди. Ось вона й прийшла в його сон, та Яна, яку вiн колись звiльнив з неволi пiд час свого сiнопського походу. Повертаючись на Вкраiну з козаками на чайцi, Яна, – царство душi iй небесне! – кинулась у море. Бiля рiдних берегiв. Не змогла повернутися додому з чужим байстрям на руках… Звiдтодi вiн про неi не думав – намагався не думати. Та й не до спогадiв, коли вiн в юностi з дочкою суддi гуляв схилами Днiпра i вчив ii стрiляти з лука, йому тодi було. Але Яна приснилася – i чого б це? Вона була все така ж юна, чарiвлива, зваблива. Простягала до нього рученьки бiлi i небесно-блакитнi ii оченята радiсно сяяли – як тодi, як у Киевi… – Нарештi ми будемо разом, Петрику, – вигукувало в його снi дiвча. – Адже ти вже зiбрався до мене, правда? Ти зiбрався в далеку дорогу i я тебе чекаю-виглядаю… Яна була на тiм свiтi, виходить, вона i його чекае в тому свiтi, у потойбiчному… Гетьман проснувся в тривозi, якусь мить прислухався, як за наметом перегукувалися вартовi, iржали конi i зiтхнув, наче щойно вирiшив для себе щось значне i важливе… – Янця мене кличе до себе, – чи сказав чи подумав. – Виходить, знахарка права, коли навiщувала менi швидку смерть… Тодi ще нiхто – i сам гетьман теж – не знав, що стрiла, яка вцiлила його в руку, була отруеною… Через кiлька днiв, вiдчувши себе значно гiрше – отрута була повiльно дiюча – Петро Конашевич злiг. – Усе… Таки пiдстерегли мене турки. Не в Стамбулi, не в Трапезундi, не в Сiнопi, де я бував у них «у гостях», а майже вдома, пiд Хотином… Що сталося, те сталося i минулого вже не переграеш. Я вичерпав своi днi в цьому свiтi. Хоч мовби ще й не жив. А вже пора збиратися до Янцi… Яка Яна, подумали наближенi до гетьмана. Жона його зветься Анастасiею… Мабуть, обмовився пан гетьман, кажучи, що йому треба в Киiв, до дружини Анастасii… Вiд Хотина до Киева гетьмана везли на возi (вперше не мiг верхи iхати), подарованому йому королевичем Владиславом – у супроводi королiвського лiкаря. Дорога була довга, iхали повiльно, аби на тряских шляхах не завдавати гетьману зайвих мук. Петро Конашевич прощався дорогою з Украiною, його супроводжувала сотня козакiв, оберiгаючи в дорозi вiд можливих небезпек. На всьому шляху слiдування кортежу гетьмана виходили люди. Мовби вiтатися, а насправдi – прощатися. Передавали з уст в уста про турецьку стрiлу, що таки наздогнала iхнього гетьмана… Королiвський лiкар нiчим не мiг зарадити, хоч i старався. Вiд злоi отрути (а втiм, доброi отрути не бувае) уже не було спасiння. – Асклепiю, ти зцiлюеш навiть мертвих, – звертався лiкар до грецького бога лiкування, – поможи, порятуй гетьмана… Такi, як Петро Сагайдачний, не повиннi помирати… Та ще так рано. У Киевi 20 квiтня 1622 року, незважаючи на всi зусилля тодiшнiх ескулапiв, й урветься життя легендарного гетьмана. За п'ять днiв до кончини, уже розумiючи, що вiн помирае, Петро Конашевич при повнiй свiдомостi складе заповiт, за яким значнi суми грошей одкаже Львiвському братству (1,5 тисячi злотих – на науку i на «цвиньчення бакаляров учоних»), Киiвському братству, рiзним церквам i монастирям (вiн був щедрий меценат i благодiйник). Але на користь дружини Анастасii Повченськоi, яку, здаеться, не кохав (та ще й дуже переймався, що вона католичка), не заповiв анi шеляга. (А втiм, дружина не дуже й побивалася за чоловiком, принаймнi, швидко по його кончинi вийде замiж за молодого шляхтича.) Кажуть, буцiмто перед смертю, уже втрачаючи свiдомiсть, гетьман вимовляв якесь жiноче iм'я. Але не дружини Анастасii, а нiбито якоiсь дiвчини на ймення Яна, до котроi вiн збирався йти, тож прохав ii, аби вона його «у своему свiтi зустрiла». Чи зустрiла Яна у своему свiтi свого Петрика – хто скаже. З тим свiтом, як вiдомо, зв'язкiв немае. Тож будемо лише сподiватися, що хоч i на тому свiтi, а вони – Яна i Петрик – тепер i завжди разом. Щоб про дiла його нащадки споминали… Поховали Петра Сагайдачного на територii Киево-Братського монастиря. В останню путь проводжали гетьмана багато-багато киян. Лунко гримiли козацькi рушницi, десь пiд Киевом бахкали гармати. Двадцять учнiв Киiвського колегiуму читали похвальну оду – «Вiршi на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного» – складену для такого випадку ректором Киiвськоi братськоi школи Касiаном Саковичем – про Сагайдачного як визначного козацького чiльника i полководця, далекоглядного полiтика i щедрого мецената. У панегiрику були такi рядки, що не втратили свого значення i сьогоднi: Таж краще голови покласти за отчизну Нiж лютим ворогам дiстатись в даровизну, Бо хто за рiдний край не хоче помирать, Із рiдним краем той сам мусить погибать. Тож Сагайдачний наш волiв прийняти рани, Нiж християнський люд вiддати вiд посани. Вiд рани смертноi дочасне вiн сконав, Та славу мужнюю навiк завоював… Як Нестор та Ахiлл – у Грецii героi, Як Гектор смiливий прославився у Троi, В Афiнах склалася Периклова хвала, У Фемiстокловi гримiла скрiзь дiла, Як мужнiсть Курцiя у Римi всi хвалили І переможного Помпея всi божествили, Хай Сагайдачного iм'я повiк-вiкiв Прославить наша Русь, як приклад для синiв, Щоб про дiла його нащадки споминали, І гiдним iменем в народах називали…     (Переклад М. Рильського) Могила його не збереглася – на вiдмiну вiд пам'ятi про нього. Головний собор Братського Богоявленського монастиря (нинi територiя Нацiонального унiверситету «Киево-Могилянська академiя») у свiй час пiдiрвали бiльшовики. Буцiмто борючись з релiгiею як з «опiумом народу». Але забережнi й сьогоднi неприступнi стiни неприступноi Хотинськоi фортецi, тож на високих днiстровських кручах стоiть пам'ятник гетьману. Згодом пам'ятник з'явиться i в Киевi на Подолi. У день 300-рiччя з дня смертi Петра Конашевича Сагайдачного до його пам'ятника державнi дiячi незалежноi Украiни покладуть квiти. Тодiшнiй голова Верховноi Ради Украiни Іван Плющ наголосив, що Петро Сагайдачний «е яскравим свiдченням того, що Украiна вiдроджуе своi духовнi, iсторичнi i культурнi святинi. Влаштовуючи такi заходи, ми щоразу вiдкриваемо ще одну сторiнку iстинноi iсторii Украiни». Що «вiдроджуючи Украiну i вiддаючи належне ii духовним подвижникам, ми вiдкриваемо i пишемо новi сторiнки украiнськоi iсторii…» Давайте переступимо через iсторичнi образи… Жаль тiльки, що прапор i шабля Сагайдачного все ще чомусь досi зберiгаються в музеях… Польщi. (Як запорозькi прапори, примiром, в Росii, разом з клейнодами.) «Ну для чого вони Польщi?» – запитуе в Інтернетi украiнський журналiст. А й справдi – для чого? «Давайте органiзуемо мiждержавний обмiн релiквiями: поляки нам наше, ми iм – польське! – слушно пропонуе журналiст. – У музеях Польщi зберiгаеться чимало експонатiв козацькоi доби, якi мають для украiнського народу важливе, навiть мiстичне значення. Наприклад, прапор та шабля Сагайдачного, кухоль Б. Хмельницького, Унiверсали, книги, документи, зброя, прапори… Для сучасних польських дослiдникiв це просто експонати, якi мають досить таки невисоку цiннiсть. У той же час у нас зберiгаеться чимало картин, гравюр, зброi, документiв польськоi шляхти, якi для нас не мають якогось такого великого значення. Та й спецiалiстiв iз староi польськоi мови всього кiлька… До чого веду? До поглиблення дружби i взаеморозумiння мiж нашими народами. Адже Польща, одна з небагатьох краiн, з якою нам вдалося налагодити i пiдтримувати теплi, добросусiдськi стосунки. Якось ми навчилися домовлятися з поляками, на вiдмiну, скажiмо, вiд росiян… То чи не спробувати зробити звичайний мiжкультурний обмiн? Давайте хоча б попросимо польських друзiв передати державним украiнським музеям хоча б релiквii Сагайдачного, Хмельницького, експонати часiв козаччини. А Украiна пiдбере вiдповiднi речi i документи Речi Посполитоi. І зробити те все на високому мiждержавному рiвнi. Уявляете, який пiдйом дружнiх почуттiв вiдчують як украiнськi, так i польськi патрiоти! Украiнська держава нарештi отримае втраченi сотнi рокiв тому козацькi релiквii. Поляки отримають своi. Адже не секрет, що рiвень зберiгання у наших музеях i архiвах на порядок нижчий, нiж у сусiдiв. Музеi i архiви у нас перiодично грабуються, горять, затоплюються… Хочеться подякувати нашим польським друзям, якi зберегли украiнськi релiквii переважно у зразковому станi… Давайте може почнемо на рiвнi парламентськоi комiсii з повернення культурних цiнностей, створення якоi iнiцiюе народний депутат i Голова наглядовоi ради журналу „Музеi Украiни“ Ольга Боднар. Пiдключимо Мiнкульт, МЗС, науковцiв… Зробимо вiдповiдне звернення Президента… Менi чомусь соромно, що в краiнi нiхто на державному рiвнi не займаеться поверненням наших культурних цiнностей. І чому? Не розумiю, чому вже майже три роки про всi цi проблеми доводиться говорити менi, простому журналiсту, який мае дуже високе звання приватного пiдприемця i позаштатного помiчника народного депутата, а не легiону добре оплачених з бюджету чиновникiв. З кабiнетами, водiями, пiльгами i постiйними закордонними поiздками, з яких вони крiм яскравих особистих вражень та пристойних добових нiчого не привозять? Уже уявляю, як почнемо розгортати кампанiю з культурного обмiну з Польщею власним куцим коштом, через нерви i промовистi косi погляди… І розумiю, що почнемо! І, як завжди отримаемо результат! А чиновникiв ще раз попереджаю – набридло з вами панькатися, терпiти хамськi випади, непрофесiоналiзм, тупiсть, хабарництво! Будемо витягати вашi фiзiономii на свiт Божий через пресу – домовленостi вже е, i тих, хто буде заважати, шкодити, саботувати будемо вивiшувати для всесвiтньоi ганьби та безжального звiльнення. Яка б влада не прийшла! Звертаюся, як частина украiнського народу, до народу i керманичiв народу польського: давайте переступимо через iсторичнi образи, зробимо красивий, взаемовигiдний крок назустрiч один одному через культурний чи мiжмузейний обмiн! І хай нам щастить!» І хай нам щастить! …Тож постарайся стати п'ятим пасажиром на кораблi Із записок яхтсмена «До Сiнопськоi бухти зайшли пiзньоi ночi. Сiноп спав i не боявся, що хтось потривожить його сон. Запорозькi козаки, якi терзали колись мiсто iз заздрiсною постiйнiстю (жаль, що не уточнено: у вiдповiдь на постiйне терзання Османською iмперiею Украiни. – В. Ч.), адмiрал Нахiмов, який вiдправив на дно османську флотилiю – усе це далека iсторiя, якою турецькi школярi не обтяжують себе. Інша рiч, красива легенда про царицю амазонок незрiвнянну Сiнопу, яка подарувала iм'я прадавньому поселенню. І факт народження тут великого Дiогена i найбiльшоi верфi Османськоi iмперii. Залишки фортечноi стiни, обвитоi плющем, вражають розмiрами (а ii колись штурмом брали братчики Сагайдачного!) i недвозначно натякають на колишню могутнiсть мiста, заснованого бiльше двох з половиною тисяч рокiв тому. Нинi воно зустрiчае своiх гостей з дитячою привiтнiстю i безпосереднiстю. Господар кафе на набережнiй запрошуе до себе, сподiваючись на гарнi чайовi вiд iноземцiв. Але дiзнавшись, що ми з Украiни, розпливаеться в посмiшцi: „Ющенко – гуд!“ – i пригощае нас кофе – справжнiм, ароматним, густим. Так почалося наше знайомство з чорноморською Турцiею. А до нас тут побували скiфи, ассирiйцi, греки, римляни, османи, хрестоносцi, сельджуки, монголи, Тамерлан i Александр Македонський, Петро Сагайдачний та iншi козацькi морськi отамани – непогана компанiя, чи не так? Уранцi мiсто заграло новими фарбами – срiбно-рибними, червоно-полуничними i пiстряво-вуличними. Ми всотували в себе мiсцевий колорит i не засмучувалися тотальному незнанню населенням англiйськоi мови – спiлкування вийшло, як говориться, „вiд серця до серця“, щирим i з посмiшкою. Сiнопцi, слава Богу, ще не зiпсованi туристичним бiзнесом! А який тут чудовий хамам. Заслужений вiдпочинок в чарiвнiй кофейнi, довгоочiкуваний обiд в рибному ресторанi i неспiшна прогулянка по вже майже рiдному мiсту. Ми так розслабилися, що часу на пошуки музею Дiогена вже не було – залишаемо це задоволення тим, хто прийде за нами». Спекотний полудень. Десь там, далеко на обрii зливаються двi лазурi – небесна i морська. Легкий вiтерець. Яких тiльки круiзiв не запропонують туристовi в Турцii! Sunset cruise – круiз на заходi сонця. Cocktail charter – круiз на яхтi. А ще ж чорноморська ралi-регата – «Sitronics Intellect Cup». Екстрим вам забезпечений! По саму зав'язку. Вкупi з гламуром. Кричать рекламнi щити: «Якщо ви стомилися вiд нудьги й бездiлля на пляжах та одноманiтностi курортних задоволень, якщо душа бажае i прохае вражень i ви не проти полоскотати своi нерви – круiз на яхтi для вас!» Бувалi ще запевняють: любiть море! Тiльки море допоможе виявити не лише вашi кращi риси характеру, а й гiршi – знадобиться. У крайньому разi, на берег – запевняють все тi ж бувалi, – ви повернетесь з моря зовсiм iншою людиною, яка володiе якоюсь захоплюючою тайною, незбагненною для «сухопутних» громадян. Не кажучи вже, що ви значно поповните свiй словарний запас i безперечно розширите кругозiр. І це при тому, що на морi гарантують врятування лише кожного п'ятого пасажира – така статистика! Тож, постарайтесь на морi стати саме п'ятим пасажиром i екстрим вам буде забезпечений по саму зав'язку! А ще вам буде забезпечено багато чого. У тому числi й «вражаючий захiд сонця у вiдкритому морi» i, звичайно ж, холодний мартiнi в запотiлих бокалах… Здрастуй, «Гетьмане Сагайдачний»! Але ж е у нас фрегат «Гетьман Сагайдачний» (збудований на суднобудiвельному заводi «Затока» у Керчi року 1991-го). Через два роки потому на ньому буде пiднято украiнський прапор i «Гетьман Сагайдачний» став флагманом ВМС Украiни. Довжина крейсера – 123 метри, водотоннажнiсть – 3700 тонн. Екiпаж бойового корабля бiля двохсот чоловiк. Сподiваемось, що всi вони нащадки славних запорожцiв, якi невтомно покоряли Чорне море i всi вони достойнi своiх славних прадiдiв, отаманiв i гетьманiв. «Багато разiв здiйснював вiн морськi походи на човнах на чолi запорозького вiйська i завжди доля сприяла йому: вiн завжди повертався зi славою». Це про нього Якiв Собеський писатиме в «Дiарiушi Хотинського походу». Той Якiв Собеський, який засвiдчив, що пiд Хотином «натовп чернi (так вiн величав украiнських козакiв – у дусi i стилi свого шляхтянського свiтогляду), а не зброя могутнього лицарства (сирiч полякiв. – В. Ч.) похитнула турецьку силу…» Це про гетьмана Сагайдачного. Без лапок. Хочеться вiрити, що й з лапками «Гетьман Сагайдачний», бойовий корабель вiйськово-морського флоту Украiни завжди повертатиметься зi славою. А коли «Гетьман Сагайдачний» пропливатиме Чорним морем, на березi бiля Сiнопа його неодмiнно зустрiчатиме, ледь видима в блакитнiй димцi, вона, цариця амазонок, уже напiвзабута в нашому заiндустрiалiзованому життi, вiдлученому вiд легенд i сивих передань, вiд мiфiв i сказань, незрiвнянна Сiнопа, жiнка-войовниця, з легким щитом, в осяйному шоломi… А можливо, озброена всього лише чарiвною посмiшкою – наймогутнiшою зброею людства планети Земля. – Привiт, гетьмане Сагайдачний! І тобi привiт, «Гетьмане Сагайдачний»! – i помахае йому – кораблю i людинi, – рукою. І хай вона, – як i всi бойовi та войовничi ii подруги-амазонки, – щось там у свiй час конфлiктувала з нами, чоловiками, буцiмто терплячи нас, чоловiкiв, лише для продовження роду людського – теж для нас, чоловiкiв, почесна й вiдповiдальна справа! – i буцiмто давнi греки необачно колись – у сивiй давнинi, – затiяли було амазономахiю – нерозумну вiйну з амазонками, – хай! Але в тiй амазономахii все ж перемогли вони – незрiвняннi нашi жiнки, царицi нашi й королiвни. І це добре, нам ще й поталанило, що колись перемогли вони, незрiвняннi нашi представницi прекрасного роду людського – бо як же без них? Бо хто ми без них? Грае сине море. Грае серце козацькее… Правда, на морi iнодi зчиняються шторми i тодi, як запевняе весела турецька прикмета, бувае, що на ньому й хвилi здiймаються. Але що вони «Гетьману Сагайдачному»! Бiлоснiжним птахом лине вiн, могутнiй бойовий корабель Украiни, Чорним морем – сiм футiв тобi пiд кiлем, «Гетьмане Сагайдачний»! У лапках i без лапок. – Привiт, «Гетьмане Сагайдачний»! – вiтатиме його в шумi вiтру i хвиль морських юна вкраiночка Яна-Януся, яка триста з чимось лiт тому була вiдправлена людоловами (слава Богу, пощезали вже ловцi людей!) на потiху сильним Османськоi iмперii. Але не щезло на днi морському, глибокому те дiвчатко тендiтне, свiтлокосе й блакитнооке, спiвае воно собi та й спiвае. І сьогоднi спiвае, i завтра-позавтра спiватиме, i завжди спiватиме – i на просторах Кара-Денiза, i на Днiпрi, i по всiй Украiнi сущiй, адже вiчна вона, дiвчина наша, як вiчна сльоза людська. Ви чуете? Не однi хани, У полон мене брали, Били-вбивали, На чужину гнали… А я народилася. Із сльози вiдродилася, Украiнкою я народилася… Засвiт встали козаченьки… Повiсть Ой палка ти була, моя пiсне! ая тебе всерц i сховати, В мене очi горiли, мов жар, І зайнявся у грудях пожар. Хтiла я тебе в серцi сховати, Та було мое серденько тiсне, Ой палка ти була, моя пiсне!     Леся Украiнка Четверо козакiв iз шаблями в руках – двое попереду, двое позаду – вийшли з церкви. Мiж ними – дiвчина у вишиванiй сорочцi. Чорна коса впала iй на закайданенi руки i звисае до колiн. – Ведуть!.. Ведуть!.. – почувся сполошений зойк, i люди шарахнулись геть, утворивши прохiд. Дiвчина знана в Полтавi, та, коли ii виводили в кайданах з церкви, на неi дивилися так, наче вперше ii бачили. Вона простувала майданом висока, струнка й вродлива. Лице вже скувала смертельна блiдiсть, вуста – мiцно стисненi, без кровинки, а в чорних, блискучих очах билася така туга й печаль та ще вiдчай, що люди мимоволi опускали очi. Баба Ягаiха, суха i згорблена, уся в чорному, засилкувалася зупинити козакiв, тремтливi жовтi руки здiймала. – Синочки… Козаченьки… Та що ж це ви? Та це ж дочка вкраiнського козака Гордiя Чурая, котрого ляхи у Варшавi обезголовили… Маруся це, Марусенька… Куди ж ви ii? Вона ж свое щастя викрадене боронила!.. Гляньте, кого ведете… Хiба ви не чули ii пiсень? – Чули, бабо, чули… – зiтхнув переднiй козак, але не зупинився i на стару навiть не глянув. Усе так же розмiрено крокуючи, додав по хвилi, дивлячись прямо поперед себе: – І не тiльки чули, а й самi в походах спiвали… Пройшли майдан i бiля полковоi канцелярii передали заарештовану сивовусому старшинi. Той разом з молодим козаком завiв Марусю вищербленими кам'яними схiдцями до льоху. Козак з рушницею залишився на порозi, а старшина пiдiйшов до арештованоi i взяв ii за руки. – Пан полковник велiв на нiч зняти з тебе цi залiзяки, – щось помудрував, кайдани клацнули i спали з рук. – Ось ти й вiльна, небого, – невесело пожартував сивовусий. Маруся нiчого не вiдповiла. – І як же ти зважилася на смертельний грiх? Маруся нiчого не вiдповiла. – А таки зважилась… – сам до себе мовив сивовусий. – До чого тiльки кохання не призводить. Ох, дочко, дочко… Що ж ти натворила. – А я… – раптом тихо мовила Маруся, – на весiллi у Гриця гулятиму… Весело ж буде… – Бог тобi суддя… – мовив старшина i, горблячись, вийшов, забравши з собою кайдани. Потiм у льох заглянув молодий козак, поставив глек з водою i також вийшов. Дверi, заскреготiвши, зачинилися, брязнув замок, i все стихло. Тiльки пiд вiчком-вiконцем туди й сюди замаячив вартiвник… Се дiялось в Украiнi, у славнiй-преславнiй Полтавi року 1648-го. На березi свiтлоi Ворскли, що тихо-мрiйно плинула мимо зажурених плакучих верб на левадах та струнких яворiв, що наче тi парубки повиходили на гулянку, неподалiк греблi, якраз пiд горою стояла низенька чепурна хатина Горпини Чураiхи, вдови урядника Полтавського охочекомонного[17 - Охочекомонний – добровiльний, кiнний.] полку Гордiя Чурая. Тiеi весни травень завiтав до Полтави з лагiдними сонячними днями, теплими й тихими, хоч мак сiй. Обiйстя Чураiв, як i вся Полтава, потопало в бiлiй заметiлi: вишнi так рясно взялися рожево-бiлим суцвiттям, що нi листу тобi, нi галузки не видно. З вишнякiв нечутно летiла бiла метелиця, встеляла зарослу споришем вузеньку вуличку понад Ворсклою, працьовито гули бджоли, десь у гаi не вмовкаючи гуркотiли припутнi, а сонце лило й лило свое щедре лiтепло… «Але ж i гарно на нашiй Украiнi, – думав, простуючи вузенькою вуличкою понад Ворсклою, молодий козак Полтавського полку Іван Іскра. – Так би i йшов оце бозна-куди, аби пiд ногами рiдна земля слалася та десь на тiй землi хатина стояла i дiвчина кохана в хатинi мене чекала…» Ноги самi несли козака, самi й спинилися бiля перелазу. Глянув у двiр – i свiт бiлий весняний ще чарiвнiшим видався, ще звабливiшим… Марусина, Марусенька… «Вiдкриюсь iй зараз… усе як е повiдаю…» І козак уже замахнувся перестрибувати через перелаз, та, вчувши спiв, завмер. Маруся, вишиваючи пiд вишнею, спiвала так печально, що Іскра й подих затамував. Ішов милий горонькой, Мила – пiд горою. Зацвiв милий роженькою, Мила – калиною. Ой ти тужиш на гороньцi, А я за тобою?.. Чи ти тужиш так за мною, Як я за тобою?.. «Але ж не про мене склала Марусенька цю нiжну пiсню, ой не про мене, – сум охопив козака. – Знаю-вiдаю, де та горонька i де той милий-зрадливий живе…» Глянув на гору i поверх саду Чураiв побачив неподалiк собору пишнi хороми полтавського хорунжого пана Бобренка… Зiтхнув тяжко i голову похнюпив Іван Іскра. Ох, мабуть, не бачити йому щастя, дарма стежку до вдовиноi хати топче! І не такий вiн на вроду вдатний, як молодий хорунженко. У того з лиця хоч воду пий, а вiн… Нiс великий, очi невиразнi, невеселi, i сам вiн якийсь незграбний, ходить сутулячись. Мовчазний, слова вiд нього не дiждешся, таких дiвчата не шанують. Далеко йому до стрункого, вертлявого та балакучого красеня хорунженка, ох далеко… – А чого це ти, козаче, гарноi днини журишся бiля перелазу? – зненацька почувся лагiдний голос, i козак, здригнувшись, звiв голову. На порозi хатини стояла низенька, немолода вже Горпина Чураiха. – Годi-бо сумувати, бо й перелаз зажуриться i парубки через нього не стрибатимуть. – Таке вигадали, мамо, – зашарiлася дочка. – А чого ж… – привiтно посмiхалася мати. – Де дiвчина на виданнi, там i перелази трiщать. – До Іскри:– Заходь, парубоче-козаче, мiсця у дворi й для тебе вистачить. – З весною будьте здоровi, панiматко! – перестрибнув Іскра через перелаз. – І ти, Марусю, здорова будь! – Добридень, козаче, – Маруся вiдклала шитво, неквапливо звелася з ослона, торкнулася довгими, тонкими пальцями вишневоi гiлочки, сама до себе всмiхнулась. Іван переступав з ноги на ногу i не знав, як почати розмову. Маруся за звичкою перекинула важку чорну косу на груди i чомусь зажурилася. Стояла перед ним у вишиванцi, висока, з гнучким станом, з чорними живими очима, що спалахували якимось дивним огнем, i мовчала. Матово-бiле ii лице, ледь трохи видовжене i вiд того ще привабливiше, дивилося кудись мимо Івана, нiби й не помiчаючи його. – І довго будемо в мовчуна грати? – зненацька запитала дiвчина дзвiнким голосом, що так i сколихнув козакову душу. – Не балакучим ти вродився. Іскра покiрно кивнув: що правда, то правда. По хвилi ревниво запитав: – Нову пiсню склала? Про нього? – Менi виднiше про кого, – стримано вiдповiла Маруся. Іван подумки себе лайнув: бевзь лемехуватий, а ще козак! Збирався iй душу вiдкрити, а розгубився, мовби хто язика до пiднебiння пришив. Тiльки й здатний, що шаблею орудувати, а до слiв не мастак. І чому воно так? Багне щастя, а воно вiд тебе наче та зваблива мана утiкае. Грицевi ж щастя саме в руки пливе, а вiн ще й комизиться. А може, й любить. У чужу душу не заглянеш. З хати вийшла Горпина, несучи розмальований глек i глиняний питник-кухлик з голубенькою каймою. – Ти знову, парубоче, зажурився? – доброзичливо дорiкнула Іскрi. – У нас журби й своеi доволi. Лiпше випий ось хмiльного та веселого медку. – Вiд веселощiв не вiдмовлюся, панiматко. – На здоровля, – Горпина хлюпнула з глека у питник, подала його Іскрi, сама ж на призьбi присiла. – За щастя у вашiй хатi! – Іскра спорожнив посудину. – А тепер повiдай нам, чого це ти сьогоднi нi свiт нi зоря шаблюку гострив? Чи ж, бува, не похiд затiваеться? – Невже похiд? – швидко й з тривогою перепитала Маруся. – А я й не чула, щоб полк збирався. – Та то ж я сам в похiд рихтуюся. – А-а… – протягла Маруся, як Іскрi здалося, полегшено. – Щасливоi тобi дорiженьки, козаченьку. – На людославну Сiч подамся. А потiм iз запорожцями пiду ляхiв бити. Хоч одному ворiженьку сала за шкуру заллю. – А смертоньки не боiшся? – поспитала Маруся. – Що то за козак, який смертоньки боiться. – На Сiч, кажеш, – озвалась Чураiха. – А що пан полковник скаже? – Пан полковник i сам чекае слушного менту, аби шаблею за волю поорудувати. А менi вже несила бiльше служити в реестровому, його милостi короля вiйську. Подамся до Хмельницького. – А що чувати про Хмельницького? – з тривогою запитала Маруся. – Кажуть, пан сотник чигиринський чимале вiйсько за порогами зiбрав. – Ще й яке! Запорожцi пана сотника гетьманом обрали. До нього зараз з усiеi Украiни i козаки, i селяни, i мiщани сходяться. – Дай Боже, щоб хоч цього разу нам поталанило, – перехрестилася Горпина. – Хто вже тiльки Украiну не пiднiмав! І Пiдкова, i Косинський, i Наливайко, i Трясило, i Павлюк, i Остряниця з Гунею, та все великою кров'ю кiнчалося. – О, нi, мамо, коли за волю, то кров не марно лилася! – гаряче вигукнула дочка. – Воля на кровi густо зiйде й рожами заполум'янiе. – Коли б то Хмельницького не спiткала невдача, – зiтхнула мати. – Не спiткае, панiматко! – запально вигукнув Іскра. – Не для того Хмель пiднiмае Украiну, щоб марно кров поливати. Люд до нього i кiнно, i пiшо як плавом пливе. Ще й кримський хан п'ять тисяч вершникiв дав! Маруся з подивом: – Татари ж нашi лютi вороги й гвалтiвники! – Тут, бач, яке дiло, – мовив Іскра. – Кримчаки на ляхiв лютi, от Хмельницький це й використав. Щоправда, клятий хан умову поставив: щоб Хмельницький лишив у Криму заложникiв iз знатних козакiв, та ще й сина гетьманського забаг. – І Хмельницький ото вiддав дитину рiдну яничарникам? – Вiддав у заставу, аби хоч якусь помiч Украiнi роздобути. – Бачите, мамо, Хмель не на день затiвае се дiло, – озвалася Маруся. – Вiрить серце, цього разу Вкраiнонька таки здобуде волю. Горпина сплакнула, краем хустки витираючи очi. – Чого ви, мамо? – пташкою кинулась дочка й обняла матiр за плечi. – Радiсть же яка! Вкраiнонька за волю пiднiмаеться. – Батька твого згадала, – зiтхнула зажурена Горпина. – Як вiн, соколик, горою за вкраiнську волю стояв… Пiд Кумейками його разом з гетьманом Павлюком ляхи пiдступно схопили, у Варшавi й голову зложив… Тiльки й лишилася про нього межи людьми пiсня: Орлику, сизий орлику, молодий Чураю! Ой забили тебе ляхи та в своему краi. Ой забили ж тебе ляхи iз своiм гетьманом. Із твоiм гетьманом, що паном Степаном.[18 - Очевидно, задля рими (а таке часто трапляеться в украiнському фольклорi) гетьмана Павла Павлюка у пiснi названо Степаном.] Маруся й собi пiдхопила пiсню про батька: Орлику, сизий орлику! Орлiв-братiв маеш, Що старi та молодii, сам iх добре знаеш. Що старi та молодii – всi в тебе вдалися, Вiдомстити та за тебе усi поклялися… – Славна доля в дядька Гордiя, дай Боже й менi такоi, – задумливо мовив Іскра. – За волю полiг, а це – найсвятiше. – І по хвилi:– На сiм бувайте. – Хай щастить тобi, козаче, – Горпина на дочку поглянула. – Проведи гостя за плiт. Старi люди кажуть, коли дiвчина козака за ворота виряджае, його лиха куля минае. Іван з Марусею вийшли на вулицю. – Прощавай, сестро, – вклонився Іван. – Прощавай, Іванку. Повертайся з перемогою. І не згадуй мене лихо. Серцю не велиш… Вечорiло, як з хати хорунжого Петра Бобренка вийшов високий, ставний парубок, бiлолиций, чорнобровий, з русявими кучерями й гарними карими очима. Був вiн у бiлiй вишиванцi, в синiх шароварах, пiдперезаний широким червоним поясом, що туго обвивався навколо його стрункого парубоцького стану. Це син полтавського хорунжого Гриць Бобренко, молочний брат Марусi Чурай. Ще немовлям його вигодувала груддю Горпина Чураiха (у панi хорунжовоi не виявилось молока), i звiдтодi Гриць нiби двох матерiв мае: рiдну i Марусину, годувальницю свою. Гриць пристукнув чобiтьми, поправляючи смушкову шапку, щоб з-пiд неi вибивалися русi кучерi, сюди-туди пройшовся по двору i нiби ненароком стрельнув оком на обiйстя Чураiв, що потопало у вишневому кипiннi, прислухався… Дiвочий спiв линув вiд Ворскли. Так дзвiнко у всiй Полтавi спiвала одна лише Маруся Чурай. Гриць рвонувся було бiгти вниз, до Чураiв, та нараз завагався. Ой, коли б мати знову сварки не зчинила. Наче сказилася матiнка звiдтодi, як Гриць обмовився, що збираеться до Чураiв засилати восени сватiв, – скiльки докорiв наслухався, що й у три мiхи не вбгаеш… Та як не ховайся, як не заплутуй слiди, а мати все одно дiзнаеться, що до Марусi бiгав. Добре, що сьогоднi слушна нагода трапилась: мати як лягла пiсля полудника вiдпочити, то й досi спить. Мо', вiн i встигне обернутися, доки мати встане? Таки зважившись, Гриць прожогом метнувся вниз. Спускаючись згори, сад Бобренкiв непомiтно зливався з садом Чураiв, навiть межi не було. Хоч Грицева мати й бурчала, що час уже вiдгородитися вiд удови, бо виходить, що в них спiльний грунт, та далi бурчання справа не просунулась – батько не дуже був скорий затiвати зайвий клопiт з плотом. Чи мати ще як слiд не наполягла на своему? – Мамо, де Маруся? – по давнiй, ще дитячiй звичцi звернувся молодий Бобренко до своеi годувальницi, хоч рiдна мати й гнiвалась i сердито заборонила йому так величати Горпину Чурай. – Хiба ж не чуеш, де той соловейко? – посмiхаючись, Горпина кивнула в бiк Ворскли. – Занудьгувалась бiля шитва, то човен узяла й виспiвуе на плесi… А ти ж чого це, сину, не заходиш до нас? Нiби ж ми й сусiди, а бачимось вряди-годи. Та й панi хорунжова нашого двору начебто цуратися почала. – Та ми днями як з хутора повернулися, – квапно вiдказав Бобренко. – А матiнка щось занедужала… Це була неправда, адже панi хорунжова почувалася як нiколи добре i погрожувала власноручно вiдгородитися вiд Чураiв «отакезним плотом». Та Гриць не став удаватися в подробицi сусiдського життя Чураiв та Бобренкiв, котре останнiм часом явно пiшло наперекiс, а, перемахнувши через перелаз, опинився на вуличцi. Нею й спустився до берега. Гарна i мальовнича картина розкинулась перед ним. Серед зеленавих кучерявих верб та заплав неквапливо плинула свiтла Ворскла, там i тут на плесах бiлiли макiвки, жовтiли глечики, там i тут скидалася риба та по широкому лататтю бiгали довгоногi i довгоносi кулики… Ось з-за верб виплив човен i тихо плинув мимо бiлих макiвок, мимо куликiв на лататтi. У човнi сидiла Маруся i, певно, забувши про все на свiтi, сумно-журно спiвала: Болить моя головонька вiд самого чола: Не бачила миленького нi тепер, нi вчора… Гриць аж затремтiв, зачарований ii голосом. А з Ворскли линуло сумне i солодке водночас: Нема мого миленького, нема мого сонця, Нi з ким менi розмовляти, сидя у вiконця… «Господи, яка вона чарiвна, – захоплено шепотiв парубок, обiймаючи вербу. – Та хай що хоче мати бурчить-кричить, а я не вiдступлюся вiд Марусеньки. Це ж вона про свое кохання такi вдатнi пiснi складае. За мною побиваеться, а я матiр слухаю… „Не ходи до вдовиноi дочки, бо вона тобi не рiвня! Курки в дворi не мае, тiльки й того, що пiснi складае!“ – подумки передражнив вiн матiр. – Нi, мамо, душа в неi багатша за все золото у свiтi!» Човен м'яко зашурхотiв пiском i ткнувся носом у берег. Маруся зiйшла на берег, зiтхнула невесело. – Ще одна пiсня про Гриця мого виспiвалась, а Гриця й немае, – мовила вголос. – Уже другий тиждень не бачила миленького. А колись, бувало, тiльки скажу: «Грицю, Грицю, до Марусi…» – Зараз, зараз уберуся, – озвався Гриць з-за верби. Кинулись одне до одного в обiйми. – Коханий, – вона тихо засмiялась i, взявши долонями його лице, притягла ближче до себе. – Дай-но я на тебе надивлюся… Як тебе довго не було. Либонь, вiк… Щодня про тебе думаю, у сни моi приходиш… Гладила русi кучерi, зазирала в карi очi i не могла ними намилуватись. Тихо проспiвала: Ой коли б ти так нудився, Як я за тобою, Жили б, жили, мое серце, Як риба з водою! – Невже ти про мене так гарно придумала? – вiн захоплено дивився в ii чорнi, блискучi очi, в яких спалахували вечiрнi зiрницi. – Усi моi пiснi для тебе i про тебе, любий. – А як ти iх складаеш? Я хоч би й забаг, то все одно не вийшло б так, як у тебе. – Коли дуже-дуже забагнеш та коли дуже-дуже кохаеш, то вийде, Грицю. Мое серце, голубе сизокрилий, за тобою спiвае. Любить – спiвае, тужить – спiвае, гнiвом береться – спiвае. А все не мовчить. Так удвох iз серденьком i спiваемо про нашого Гриця. – Ти щаслива, голубко моя? – Як тебе побачу. Тiльки це так рiдко бувае в останнiм часi. – Стривожено: – Скажи менi, любий, чому твоя мати мною нехтуе? Що я iй лихого вчинила? Чи коли дорогу iй перейшла? Чим завинила? Що тебе кохаю? Але так, як я, тебе нiхто й нiколи не кохатиме. – Матiнка тебе любить i шануе, – не моргнувши оком, покривив душею парубок. – Та що там мати! Тебе вся Полтава любить. Уся Украiна твоi пiснi спiвае! – Стривай, не про пiснi рiч веду, – вона сторожко й тривожно дивилася йому в очi. – Скажи менi правду: чи кохаеш мене? Чи iншу на мислi маеш? Не перше ж бо лiтечко ти мене мучиш. – Коли б моя воля… – вихопилося в нього. – Ти живеш не по своiй волi? – здивувалась Маруся. – Ой, чуе мое серденько, зрадиш ти мене… Гриць схопив ii руки, мiцно iх стис. – Як вiдступлюся вiд тебе, то хай лiпше буде менi смерть! – Вiрю тобi, любий. Але гляди… Стережися. Дiвки чарiвницi, а я, Грицю, й поготiв. День тебе не побачу – сама не своя роблюся, а коли зрадиш… З коханням не жартують. – Люба моя! Та щоб моi очi сонця ясного бiльше не побачили, якщо вiд тебе, радiсть моя, вiдступлюся! Восени i старостiв зашлю! – У ту мить Гриць i сам вiрив у те, що казав. – Готуй, серце мое, рушники. Пригорнув ii, тиху й покiрну, i все шепотiв, збуджено, гаряче, щиро вiрячи, що так воно й буде: – Нову хату над Ворсклою збудуемо, садок посадимо… І будемо вдвох. Самi собi панами-господарями… Зненацька у вечоровiй тишi пролунало гучне й сердите: – Гри-ицьку-у! Де ти забiг? Гриць здригнувся i наче вiд сну золотого пробудився. – От матiнка… На всю Полтаву репетуе. І що ти будеш робити? – Ну й бiжи, коли мати репетуе… – Та постояв би, так бач… гвалтуе ж… – Гри-ицьку-у-у! – залунало трохи не на всю Полтаву. – Та чи тобi зацiпило? Куди це ти завiявся? – Та зараз, зараз, – крикнув Гриць нетерпляче. – Чого б я ото кричав? Не глухий. Уже й постояти не можна. – Бiжи, бо мати голос зiрве, – сказала Маруся, кусаючи губи. Гриць поспiхом чмокнув Марусю в щоку. – Ти вже не гнiвайся, мое серденько. Я матерi не покорюся, все одно мое зверху буде. Але мушу бiгти, бо гукають. А завтра, побачимось. І хорунженко притьмом побiг. Маруся, йдучи берегом, сумно наспiвувала: Болить моя головонька вiд самого чола: Не бачила миленького нi тепер, нi вчора… – А от i неправда! – почувся насмiшкуватий голос. Маруся рвучко повернулась i побачила Ганну Вишняк, дочку полтавського осавула Федора Вишняка. Вони нiколи не дружили, хоч нiби й звалися подругами та вряди-годи на вечорницях здибувалися. Маруся недолюблювала дещо гоноровиту й хизувату осавулiвну, в котроi тiлько й мови було, що про свое придане, скiльки iй батько-матiр добра в скриню понапихали, якоi мастi волiв на нове господарство видiляють та скiльки гонiв грунту вiдрiзають… – Що неправда? – Маруся окинула поглядом пишнотiлу осавулiвну. – Що не бачила милого, – пирхнула Ганна в кулак. – Вiд тебе ж вiн щойно холошами полопотiв. Та воно не дуже бiля дiвчини постоiш, як матiнка на всю Полтаву репетуе… – Пiдглядала? Ганна повела повним плечем. – З якоi речi? Менi твiй Гриць – пхi! – А чого ж ти до панi хорунжовоi бiгаеш? – Та-а… так, – нiби розгубилася осавулiвна. – Панi хорунжова з моею матiнкою родичаеться, а пан хорунжий частенько заникуе до мого батька чарку випити та люльку викурити. У Марусi чомусь тенькнуло серце. Уже чула натяки панi хорунжовоi, що Ганна була б iй доброю невiсткою. Мовлено те було мовби i жартома, але… Тривогу в собi подавила, натомiсть весело поспитала: – Як живеш, Ганно? – Хвалити Бога, нiчогенько. Оце мати вже другу скриню приданого напхала, а батько волiв викохуе. Ще й коня обiцяе… – Чула вже, – перебила Маруся. – Не в ганчiр'i щастя. – А в чому ж? – щиро здивувалась Ганна. – У коханнi… – Моi скринi, воли та грунти будь-якому коханню носа втруть! – Не твоi то воли та скринi, а батька твого. Ганна так i спалахнула: – Можна подумати, що сама ти багачка! А в тебе, крiм пiсень та чистоi сорочки, бiльше нiчого й немае. – А менi бiльше нiчого й не треба. – Дивна ти, – Ганна похитала головою. – Як жити, коли у дворi бидла немае, коли не мукае, не хрюкае i не iрже нiщо? Де й кохання тодi подiнеться. – Не в бидловi щастя, – замислено вiдповiла Маруся. – Поживеш – утямиш. На сiм бувай! – Ми, наче вороги, прощаемось, – гмикнула осавулiвна. – Але й не друзi. – І Маруся вирiшила допекти хизуватiй осавулiвнi:– А Гриць обiцявся цiеi осенi сватiв до мене заслати. Хоч у мене нiчого й немае, крiм пiсень та чистоi сорочки. Якось дивно-дивно подивилася Ганна Вишняк на Марусю Чурай i, не зронивши й слова, пiшла, колишучи при ходi пишним тiлом своiм. І щось у ii поглядi майнуло таке, що серце в Марусi враз тривогою пройнялося… «Ганна бiльше знае, анiж говорить», – подумала дiвчина, поспiшаючи до свого обiйстя. Багата свiтлиця у пана хорунжого Петра Бобренка! На стiнах – коштовна зброя срiблом сяе, турецькi килими. Сам пан хорунжий, на лавi горблячись, сивий вус крутить, а панi хорунжова, дебела, набагато вища за чоловiка й у плечах ширша, застигла перед чоловiком з розкритим ротом – щось, певно, йому вичитувала. Ось у ту мить i скочив Гриць до хати. – Кликали, мамо? Панi хорунжова, вздрiвши сина, взялася в боки. – Я – кликала?! – крикнула так, що рудий кiт, котрий мирно дрiмав у припiчку, спросонку сприйняв той крик на свою адресу й прожогом вискочив з хати. – Я його кликала, людоньки? Та я на всю Полтаву кричала, доки до тебе дiйшло. Кликала!.. Тебе докличешся, тебе догукаешся! Де тебе носило? Чи ж, бува, не з удовиною дочкою тинявся? – Мамо, – зважився Гриць. – Але ж Маруся дуже хороша дiвчина. Пан хорунжий засовався на лавi й собi зважився. – Та воно, як той казав… кахи-кахи… кращоi невiстки за Марусю годi й шукати. – Не твое мелеться, не твоя й черга, – вiдмахнулася панi хорунжова. – Ми вже якось виберемо для Гриця достойну пару. А ти лiпше б не вус крутив, а хутчiй вiдгородився вiд Чураiв плотом. – На яку лиху годину? – здивувався чоловiк. – Хiба ми злi люди, що вiд сусiдiв будемо вiдгороджуватись плотом? – А я твоiх сусiдiв i за грошi бачити не хочу! Думаеш, не знаю, що вони багнуть нашого синочка обкрутить! Та я завтра сама плiт споруджу. Ми з Чураями не односуми i не однодворцi: як хочу, так i сокочу. Пан хорунжий зiтхнув: – Я з покiйним Гордiем Чураем товаришував колись… І парубкували, i козакували разом. Гордiй ще й прохав мене… Коли з ним що лучиться, наказував, щоб за його сiм'ю потурбувався. – Тобi треба до живоi старшини горнуться, тодi i сам отаманом станеш, – повчально мовила дружина i до сина повернулась. – А ти чого сопеш, як мiх? Про Марусю бiльше й слухати не хочу. Що ви менi Марусею очi довбаете? Краса, як кажуть, до вiнця. Не пара удовина дочка моему синовi. У неi нi скринi, нi приданого, нi бидла, нi грунтiв – самi лише пiснi. Зрештою сiли вечеряти. – Подумаеш, пiснi складае! – порушила мовчанку панi хорунжова за борщем. – А кого вона в тих пiснях знеславляе? Кого, питаю, як не мого Гриця, едину мою дитину. – Не про кожного парубка пiснi складають, – озвався чоловiк. – А що вона складае? – вiдкинула ложку панi хорунжова. – На всю Полтаву сина мого знеславляе: «Грицю, Грицю, до телят, в Гриця нiженьки болять. Грицю, Грицю, до Марусi, зараз-зараз уберуся!» Он вона що про твого сина витворяе! А ти вухами метеляеш. А ще осавул. Вдовина дочка з господарського сина кепкуе, а йому хоч би й що! – Але ж мамо… – таки зважився син. – Я Марусю кохаю… – Коханням, сину, ситий не будеш. А в Чураiв курки у дворi немае. Тiльки й того, що на косу багата. – Тiтка Горпина з Марусею на прожиття вишиванням заробляють, – вставив син. – 3 того й живуть. – Не живуть, а бiдують, – уточнила мати. – Нi, я з такими бiдарями родичатися не збираюся. На iншу маю обачiння. До пана осавула Хведора Вишняка треба сватiв рихтувати. – Але ж, мамо… – зблiд Гриць. – Я Ганни не хочу… – Схочеш, як я захочу! – обiрвала його мати. – Дивись, який огурний. І не встрявай не в свое дiло. – А чие ж воно? – здивувався Гриць. – Мое! Бо Ганна Вишняк не просто старшинська дочка, а ще й племiнниця самого пана полковника полтавського. Цабе, можна сказати, чимале. А що вже багата!.. Повний двiр худоби наведе. І не одну скриню привезе. – До чоловiка:– Та й тобi породичатися з паном осавулом, а через нього з паном полковником – це щось та важить. Не вiк же тобi в хорунжих сидiти. А сват перед полковником слiвце неодмiнно замовить… І зненацька заплакала. – Чого ви на мене повитрiщалися, як нiби я вам чужа? – крiзь сльози вигукувала до чоловiка й сина. – Та хiба ж я рiднiй дитинi зла бажаю? Хiба вже я слiпа? Подобаеться тобi, сину, Маруся, знаю. Але ж бiдна вона, а з бiднiстю вiк вiкувати – бодай i не жити. А я ж хочу тобi, сину, як краще. Щоб по-людськи жив, у достатку. Щоб нужди та горя не знав. Кровинка ж ти моя, а не чужа… Подумай сам, Марусиними пiснями ситий не будеш. А з Ганною Вишняк як вареник у маслi житимеш. Посовавшись, Грицько обережно з-за столу встав i з хати, похнюпивши голову, вийшов. Подвiр'я – наче вимощене живим, тремтливим срiблом. А мiсяць-мiсяченько так i лле згори те срiбло, так i заливае Полтаву. Над вишняками пливе бiлий туман. Пахощi такi п'янкi, що аж у головi паморочиться i серце бентежно б'еться. І так захотiлося Грицевi до Марусi, що ноги самi понесли його з двору. – Ти куди? – почувся насторожений батькiв голос. – Не послухаеш матерi – на тобi ж i лихо окошиться. Гриць зiтхнув i сiв на призьбi. Пiдiйшов батько, постояв, крекчучи, присiв бiля сина. – Запалити люльки нам, сину, чи що? – порушив мовчанку батько i заходився викрешувати iскру. – А матерi не переч. Вона ж i справдi тобi лише добра бажае, хоче, щоб ти злиднiв не мав… А, грець би тебе взяв! Чи кресало негодяще, чи губка… Уже й iскри не викрешу! А над Ворсклою не вгавають дiвчата: Зелений барвiночку, Присунься близенько. А ти, милий-чорнобривий, Присунься близенько… Гриць неспокiйно зайорзав на призьбi. – На шило сiв? – буркнув батько. – Чого глину шароварами витираеш? – Так Марусина ж пiсня. То ж вона про мене на вечорницях склала. – Воно… кахи-кахи… лiпшу дiвчину за Марусю i в свiтi бiлому не знайдеш… Тiльки бiдна вона… Мати, може, й права: у життi, крiм пiсень, ще щось треба… Та чого воно iскра не викрешуеться? Тьху! Хоч би швидше похiд лучився… А дiвчата як не набудуться: Зеленький барвiночку, Присунься ще ближче. А ти, милий-чорнобривий, Присунься ще ближче… – Стривай, бабо, сюди не велено. – Та чого ти причепився, як реп'ях до вовни. Дивись, який огурний! Не до тебе ноги била, не до тебе обачiння маю, то й не рипайся. І не ставай переп'ят на моiй дорозi! – Щоб з вами збалакати, треба кадуб сала з'iсти. – Еге, потуру не даю! Маруся по голосу упiзнала бабу Ягаiху. – Кажу, не велено, – стояв на своему вартiвник. – Як пан осавул дозволить, так i пущу. – А я твого осавула i бачити не хочу! Я хоч i опiрцi з цiпком швендяю, а таки намну боки. Так шкура й закипить на тобi. – А я буду стрiляти, – лiниво тягне вартiвник. – Гляди, бо мiй цiпок незгiрш твого ружжа стрiляе. Як ошепулю, три днi чмелiв слухатимеш. Іди геть i не огурайся! – Кого менi велено пантрувати, того й пантрую, – позiхнув козак. – Ти лучче мене посади в льох, а Марусю випусти, – порадила стара. – Чи тобi не все одно, кого пильнувати? – Ідiть, бабо, i сiдайте, де хочете, тiльки менi голови не замакiтрюйте. – Бодай тебе Перун поцiлив! Вiдштовхнувши вартiвника, Ягаiха опустилась на колiна бiля вiконця, у льох заглянула. – Де ти тут, Марусю? Ой лишенько, темно, як у могилi… – Час уже й до могили менi звикати, – озвалася Маруся. – Скажiть лiпше, бабусю, як моя матiнка? – Як одрiзаний палець. – Ягаiха рiжком хустки витерла очi. – Як упала крижнем, так нiкого й не впiзнае… Ледве-ледве ii, сердешну, вiдволодали. Сусiдки бiля неi наглядають, а я до пана суддi ходила. На колiнах його молила, так вiн, огурний, i слухати мене не схотiв. Судити, каже, Марусю будемо, козака згубила. – Пан суддя клумакуватий, – озвався вартiвник. – У законах петрае, бо одукований. – А Гриць ще в церквi? – поспитала Маруся. – У церквi, дитино, у церквi. Буцiмто завтра й ховати будуть. Опiсля погребу й суд полковий збереться. – Хоч би швидше… – Не спiши, дитино моя, бо опряга i так у тебе за плечима стоiть. – Тремтячими руками вузлика розв'язала. – На ось… поiж… Коржикiв напекла. Та не дуже вдатнi вдалися, бо руки тремтiли, то й не замiсила до пуття… – Совала коржики крiзь грати. – А тут ще й чутки лихi ходять. Буцiмто вже гiнця в Лубни послано, по ката. – Прикусiть, бабо, язика! – порадив вартiвник. – Та хiба ж я злорiкую? – здивувалась стара. – То люди теревенять, а я лише чужу повiдь повiдую. – Коли б суд швидше, – сама до себе Маруся i по хвилi: – Сходили б ви, бабусю, до Гриця мого… І сказали б йому… То я за зраду так вчинила. Хай не гнiваеться на мене хорунженко. Вiн же присягався над Ворсклою… Коли, казав, вiдцураюся вiд тебе, так щоб менi сонце погасло. От сонце йому й погасло… Того дня, як Іван Іскра зiбрався на Сiч iхати, негадано в Полтаву примчав гонець на змиленому конi. – По-олта-авцi!.. Перемога! Ляхiв побито! Гонець кричав на все горло i вмить Полтаву згвалтував. Козаки, хапаючи зброю, вибiгали з хат i неслися на майдан, як на пожежу. Не розiбравшись в сум'яттi, як завжди, залементували жiнки, закричали дiти. Вибiг за ворота й Іван Іскра з шаблею та пiстолем у руках. На вулицях лементував люд. Та ось на майданi вдарили литаври i заглушили гвалт. І люд повалив на майдан. Випереджаючи козакiв та мiщан, Іван Іскра одним з перших прибiг до церкви. Там стояли полковi литаври – великi казани на триногах, туго обтягненi шкурою з одного боку. Довбишi ритмiчно били в шкуру колотушками з повстяними головками, згукуючи на майдан Полтаву. Люд нуртував, адже в литаври били тiльки в надзвичайних випадках – або коли бiда насувалася на мiсто, або якщо козаки в похiд збиралися… У гуртi дiвчат та жiнок Іскра вгледiв i Марусю Чурай. Дiвчина сполошено притискувала до грудей свою довгу, товсту косу, лице ii було бiлiшим од звичайного, на тiй матовiй бiлизнi двома дивними вогнями горiли чорнi очi… Іскра спрагло ловив ii погляд, хоч би раз, мигцем глянула дiвчина, i то вiдлягло б вiд серця. І сталося диво. Маруся посмiхнулася, очi ii спалахнули невимовною радiстю, наче двi квiтки розквiтли на бiлому личку. Посмiхнувся й Іскра – широко, радiсно, не тямлячи себе вiд щастя. А враз i погасив посмiшку, бо втямив, що Маруся посмiхалася не йому… Повiв оком i загледiв Гриця Бобренка. І враз потемнiло в очах… А Гриць нiби й не помiчав дiвчини та ii осяйноi усмiшки, хизувався в шерензi козакiв своiм блакитним кунтушем та шаблею на червоному поясi. Довбишi востанне вдарили в литаври, i на майданi запанувала тривожна тиша. Ось з полковоi канцелярii вигулькнув гурт старшин. Першим простував осавул i нiс бунчук, за ним, широко та мiцно ступаючи, з полковницькою булавою в руках iшов кремезний полковник Мартин Пушкар, за ним простувала полкова та сотенна старшина. – Панове козаки! – на увесь майдан загримiв голос Пушкаря. – І ви, панове старшини, i ви, люди. Радiснi вiстi прилетiли до нас. Слухайте гiнця гетьмана Украiни Богдана Хмельницького. – Панове полтавцi! – ступив наперед гонець, молодий чорновусий козак. – Богдан Хмельницький, вибраний сiчовиками i козаками на гетьмана, кiлька днiв тому в урочищi Жовтi Води вщент… Чуете, люди, вщент розбив коронне вiйсько. Побiда, полтавцi, славна побiда покрила нашу зброю. У полон до нас потрапив син коронного гетьмана, п'ятдесят шляхтичiв, три тисячi жовнiрiв, багато армат i зброi. А лядське вiйсько лоском лягло! – Сла-ава! – закричав Іван Іскра i пiдкинув угору шапку. – Слава гетьману Хмельницькому i його лицарям! – Слава! – одним подихом вигукнув майдан. Потiм було зачитано унiверсал гетьмана Хмельницького: «Не покоряйтеся бiльше урядникам, як невiльники, ви, чиi батьки не визнавали лядських законiв i не пiдкорялися нiяким королям, – закликав повстанський гетьман. – Тiльки силою можна зломити силу пригноблювачiв. Украiна пiднялася за волю, поспiшайте iй на пiдпомогу. Слава i честь на вiчнi часи покрие вашу зброю, зброю визволителiв свого народу!» – Ура-га-га! – неслося над майданом. – До гетьмана, братове! – Веди нас, полковнику! – Слава Украiнi! – Панове молодцi, готуйте коней! – гримiв полковник. – Завтра засвiт встанемо, покульбачимо коней – i в похiд. Буде воля i на нашiй Украiнi! Повернулася Маруся з майдану сама не своя. Тiльки й шепоче: «Завтра… засвiт козаченьки встануть, засвiт i в похiд… І розлучить мене доля з коханим…» Бринiла в серцi музика, печальна й журлива, зринали окремi слова про бiль розлуки: В огородi хмелинонька Грядки устилае. Помiж людей дiвчинонька Плаче i ридае… З малих лiт нерозлучна вона з пiснею. Спершу чужi спiвала, тi, що вiд матерi чула, вiд подруг… Багато iх чула, багато знала – чи не найбiльше за всiх. Але такою жадiбною була до пiсень, що невдовзi замало iй стало народних, хотiлося самiй складати пiснi. Про те, що на серцi було, про що мрiяла-думала, чого багла… Намугикувала спершу окремi слова, потiм з'являлися рядки… Що на серцi – те й у пiснi. Як весняна вода пробивае греблi й загати i заливае все окiл, так i ii пiснi. Не стримаеш iх, не вгамуеш. І коли скрутно й очi повнi слiз, i коли легко й очi повнi веселощiв – все одно пiснi народжуються. Так i живе з пiснею, як з найвiрнiшою сестрою. Ось i тепер. Дивиться на хмелину, що дереться плотом, а думае про швидку розлуку з милим, ось i пiсня вже готова: Що ж дiвчина молоденька Що не в'еться вгору? Що ж дiвчина молоденька Проклинае долю? Як дiвчинi нежу ритись — Тичини немае, Як дiвчинi не журитись — Козак покидае… За Ворсклою побiля обрiю дотлiвало сонце в густiй червонiй млi. Тихо западав смерк. Уже обвечорiло, уже й Полтава нарештi вгамувалася, вже й конi наiржалися, вже й козаки, шаблi погостривши, наспiвалися, а милого все немае i немае. Журиться Маруся, мiсця собi не знаходить, близька розлука з милим у очах стоiть. – Марусенько! А геть жур з голови! – Грицю! Полетiла йому в обiйми i забула в ту мить про все на свiтi, навiть про завтрашню змiю-розлуку. А над вечiрньою Полтавою, спалахуючи, падали зорi, перекреслюючи вогняними смугами все небо. – Лiтавцi лiтають, – шепотiла Маруся. – Не дивись, любий, то злi духи нишпорять небом та видивляються, на кому б зiгнати злiсть. Обхопила Грицеву голову, притулила ii собi до грудей. – Щоб лiтавцi тебе не побачили… Ой, як же тяжко без тебе день прожити! А ще тяжче буде, як ти в похiд пiдеш. Та Гриць того вечора був далекий вiд туги i смутку. – Завтра засвiт встанемо i гайда! – весело торохтiв вiн, блискаючи бiлими зубами. – Ой Марусенько, якби ти знала, який я радий! Це ж мiй перший похiд. Шаблi свистiтимуть, криця дзвенiтиме, мушкети гримiтимуть, конi iржатимуть! – Грицю! – жахно промовила Маруся. – Схаменися. Не на весiлля ж iдеш. Смерть тебе на кожному кроцi пiдстерiгатиме. А як я без тебе житиму? Нi слiз не вистачить за тобою плакати, нi серця – за тобою тужити. Усе життя тебе чекаю, i кiнця-краю тому чеканню немае. Така, мабуть, моя доля-доленька… – Твое кохання захистить мене вiд кулi та шаблi. Як i твоi молитви. А коли повернуся з походу, старостiв, як i обiцявся, пришлю. – А мати? – запитала вона тривожно. – Чого ти здригнувся? Гриць тяжко зiтхнув: – Мати хоче, аби я… Ганну Вишняк сватав. – Ой Божечку ж… А ти ж як? – Я потуру матерi не дам! Маруся не вiдчула в його словах упевненостi. – Що ж, Грицю, сватай племiнницю пана полковника… – Тiпун тобi на язик! – запально вигукнув Гриць. – Хай мати хоч i гопки скаче, а я вiд тебе не вiдступлюся. Тiльки з походу повернуся, так i поберемося… Маруся обцiлувала його лице. – Це щоб нi куля тебе не вцiлила, нi шабля не взяла, нi чужий поговiр, нi материна воля. І пiшов Гриць вiд Марусi хмiльним, землi пiд ногами не вiдчуваючи. А дiвчина, рвонувшись за ним, застигла з розпростертими руками, наче хотiла його зупинити. Дивилась йому вслiд i шепотiла: – Засвiт встануть козаченьки… Чи спала Маруся тiеi ночi, чи тiльки прилягла – не вiдае. Здавалось, ледь до подушки голову притулила, як за вiкном зазорiло й почало сiрiти. – Мамо? – злякано схопилась. – Засвiт встали козаченьки. Я побiгла. Уже крайнебо палае, полк в дорогу вирушае… А над Полтавою литаври гримiли, а на майданi Полтавський полк посотенно стоiть i в сiрiй передранковiй млi йому не видно нi кiнця нi краю. Море списiв, знамен, гостроверхих шапок. Гуде майдан, iржуть конi, брязкають вудилами. Бiжить Маруся вiд сотнi до сотнi – де ж ii милий-чорнобривий? – Марусю! Вiн, рiдний. А бiля нього Іскра Іван. Дiвчина за вуздечки iхнiх коней взяла. – Щасти вам, хлопцi моi хорошi! Щоб вас нi куля не вцiлила, нi шабля не взяла! Повертайтеся з перемогою. Отець Матвiй вже срiбного хреста над головою пiдняв – воiнство благословляе. Хрестяться козаки. – Сурмачi!.. – молодо крикнув полковник. – Чи не пора нам уже рушати – волю Украiнi здобувати? Блиснувши мiддю, сурми заграли «похiд». – З Богом, товариство! Засвiт ми встали, засвiт i в похiд вирушаемо. Пе-ерша со-отня!.. Ру-уш! І полк, розвертаючись на майданi, сотня за сотнею виходить на битий шлях. Бiжать за ним жiнки та дiвчата, плачуть, щось кричать. Бiжить за козаками й Маруся i теж щось кричить, то плаче, то смiеться… Що не робила того дня Маруся, а перед очима полк на майданi стоiть. Нi-нi, та й озвуться в ii серцi слова: «Засвiт встали козаченьки…» Шепоче iх, а перед внутрiшнiм зором майдан, море списiв, гостроверхих шапок… Колишуться знамена, гримлять литаври… Крики прощання, i ось уже полк посотенно виходить на битий шлях. Незчулась, як i народилися першi два рядки новоi пiснi: Засвiт встали козаченьки В похiд з полуночi. Згадала Гриця в козацькiм строю, коротке, квапливе прощання, сльози навернулися iй на очi, а з ними i подальшi два рядки: Заплакала Марусенька Своi яснi очi… І чуе Маруся, нiби полк хором iй вiдповiдае: Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися. Та за свого миленького Богу помолися… І полилася пiсня – де й слова бралися. Бачила Маруся перед собою картину прощання козака з матiр'ю. Засвiт устав козаченько, коня кульбачить. Ледве-ледве сiрiе над свiтом, над горою, де Бобренки живуть, блiдий мiсяць завис… Стоiть мiсяць над горою, Та сонця немае, Мати сина в дорiженьку Слiзно проводжае. – Прощай, милий мiй синочку, Та не забувайся. Через чотири недiленьки Додому вертайся! І здалося iй, що Гриць благае матiр, аби вона не полишила в бiдi його кохану: – …Ой, Бог знае, коли вернусь, У яку годину. Прийми ж мою, Марусеньку, Як рiдну дитину. Прийми ж ii, матусенько, Бо все в Божiй волi, Бо хто знае, чи жив вернусь, Чи ляжу у полi. І, звичайно ж, панi хорунжова сердито йому вичитуе: – Яка ж бо то, мiй синочку, Година настала, Щоб чужая дитиночка За рiдную стала? Тодi Маруся Чурай ще не вiдала, що створила одну iз своiх найславетнiших пiсень, яку, мине лише небагато часу, пiдхопить i заспiвае вся Украiна – вiд сходу до заходу, вiд пiвдня до пiвночi. Тiльки сама авторка спiвала ii повiльно, вкладаючи в кожний рядок, в кожне слово тугу i бiль за коханим, а козаки, пiдхопивши пiсню, заспiвали ii в швидкому маршовому темпi, i слова «засвiт встали» через незручнiсть вимови (збiг приголосних) перетворяться згодом на «засвистали козаченьки», i пiсня так полине у вiки… Але першою ii, як завжди, проспiвае Полтава. Пiшов полк на визвольну вiйну – спорожнiла Полтава. Не чути бiльше козацького гомону, самi жiнки та дiти лишилися. Та ще старi дiди, котрi вже свое вiдкозакували… Минали днi. Уже й Зелена Клечальна недiля надiйшла, а вiд Полтавського полку нi слуху нi духу. Ходять чутки, краем до Полтави долiтають: люто б'еться гетьман Хмель з ляхами, а коли козаки повернуться з перемогою, того нiхто не вiдае. Згодом завiтали в Полтаву слiпi кобзарi, радiсну вiсть принесли: пiд Корсунем Богдан Хмельницький на голову розбив вiйська коронного гетьмана Речi Посполитоi Миколи Потоцького. Сам коронний гетьман, його заступник польний гетьман потрапили в полон i вiдданi татарам. Козаки захопили дев'ять тисяч жовнiрiв, всi обози, гармати, зброю… Вiйська Хмельницького, овiянi славною перемогою, як весняна вода, розлилися по Украiнi, виганяючи панiв-ляхiв. Велика визвольна вiйна Украiни почалася. Що не робила того дня Маруся, а перед очима полк на майданi стоiть. Нi-нi, та й озвуться в ii серцi слова: «Засвiт встали козаченьки…» Шепоче iх, а перед внутрiшнiм зором майдан, море списiв, гостроверхих шапок… Кобзарi спiвали: Та немае ляха, та немае пана, Як у нас на Вкраiнi. Та немае ляха, немае пана, Немае унii… Веселими були святки Тройцi в Полтавi. Ждучи переможцiв додому, жiноцтво чепурило хати, у суботу дiвчата ходили на оболонь до Ворскли за травою, долiвки в хатах вистеляли. Ходила й Маруся за травою в берег i за чебрецем аж ген у степ. Затрусила долiвку молодою травою з чебрецем, заквiтчала хату зеленими гiлочками, i наче помолодiла стара хатина Чураiв. На Тройцю завiтав до Чураiв мiський вiйт Федiр Суховий. Був то сутулий, старенький дiдок з довгими срiбними вусами, що звисали донизу, й каламутними вiд старостi очима. Спираючись на цiпок, вiйт зайшов до хати, шапку зняв i глухим голосом проказав: – Здорова була, Чураiхо, iз святками, iз Зеленою недiлею! – І ви будьте здоровi, пане вiйте, – схопилася Горпина й заметушилася. – Прошу вас, проходьте до столу. Та на покутi сiдайте, щоб старости в нас сидiли, бо дiвку маю на виданнi. Метнулась до мисника, глечик принесла, питник з голубою каймою. – Покуштуйте, пане вiйте, медку з нагоди святок. – Вiд медку не вiдмовлюся, – жваво озвався вiйт, зручнiше вмостився за столом. – Чого б i не повеселитись, вiстi вiд батька Хмеля iдуть утiшнi. Пiд Жовтими Водами розбили козаки ляхiв до ноги, пiд Корсунем iх вдруге поколошматили, аж цурки з них полетiли. Тепер, можна сказати, Украiна вiльна, всюди влада гетьмана та козакiв встановлюеться. Ще ляхи лишилися на Волинi, Подолii та у Львовi, тож гетьман i пiшов iх з тих краiв викишкувати. Ех, Горпино, витуримо ляхiв за Вiслу, свою владу козацьку утвердимо, ось тодi й заживемо у вольнiм краi. А яке весiлля твоiй Марусi вiдгуляемо – уся Полтава спiватиме й танцюватиме. – Вашi б слова, пане вiйте, та до Бога, – перехрестилась Горпина. – Та не щастить моiй дочцi, лiта минають, а вона самотня. – Пiшла б за Іскру Івана. Кращого чоловiка годi й шукати. – І я так думаю, пане вiйте, але… – Горпина зам'ялась. – Інший у неi на мислi i на серцi. – З того iншого пуття не буде, – махнув вiйт рукою. – Дай Боже, щоб я помилився. Не покладаю на нього гнiву, але й надii також. – Марусi виднiше… – Воно й так, – погодився вiйт. – У цiм дiлi не присилуеш, серце не приневолиш. Тож хай сама вибирае, хто ii серцю любiший. Славну маеш дочку, Горпино. А голос який у неi! Мовби людина й не здатна так спiвати, а бач… Скiльки на свiтi живу, а кращого голосу, як у твоеi Марусi, ще не чув. За ii здоровля! Поставив питник на стiл, утерся рукою, з-за столу вийшов. – Спасибi за гостину, буду збиратися. А це тобi даруночок козацький, – дiстав капшук i висипав з нього на стiл ворошок талерiв. – На нову хату… – Пане вiйте! – жахнулась Горпина. – Що ви, Господь з вами!.. До смертi мене перелякали. У нас зроду таких грошей не водилося. Та менi за них треба цiлий вiк сорочки мережити. – Подай лiпше цiпок, – попрохав вiйт. – Не за сорочки тобi дав. Пiснi твоеi Марусi вартi чистого злота. Тож вам з Марусею i е дарунок вiд козакiв. На нову хату. Пан полковник ще як у похiд вирушав, то велiв менi за вдову Гордiя Чурая турбуватися. Гордiй, каже, за нашу волю голову зложив, а дочка його Украiну пiснями прославляе… Ось так, Горпино. І даю тобi злотi як вiйт, як влада наша козацька. Мусиш узяти, бо владу треба слухати. Та заодно покажи, де в тебе дверi, бо я щось пiсля медку такий веселий зробився, що й не второпаю, де порiг… Уже в дворi Горiшнi наказував: – Бережи дочку, бо вона що скарб для Украiни. Талан у неi великий, а ся штука не в кожного бувае. Повернувшись до полковоi канцелярii, вiйт погукав свого помiчника Петра Махиню (прозваного так в насмiшку за свiй куций зрiст) i велiв йому: – Сiдай бiля мене i слухай, що я тобi заспiваю. Махиня здивовано витрiщився на вiйта. – А чого це ви будете передi мною спiвати, пане вiйте? – Щоб тебе позабавляти, – буркнув вiйт i по хвилi заспiвав хоч i старечим, але на диво ще чистим голосом: Засвiт встали козаченьки В похiд з полуночi, Заплакала Марусенька Своi яснi очi… Махиня якусь мить дивився на вiйта недовiрливо, але пiсня так його захопила, що вiн i собi пiдхопив. Так вони проспiвали пiсню. – Ну й Маруся, ну й Чураiвна! – хитав головою вiйт. – З такою пiснею i на смерть пiдеш. – Цю пiсню вже вся Полтава спiвае, – сказав Махиня. – А треба – щоб уся Украiна. Тож, Петре, кульбач коня i в дорогу хутчiш вирушай. Тiльки не закудикуй! Поiдеш на Украiну, розшукаеш вiйсько гетьмана… – Сiю мить! – схопився Махиня. – Нарештi! Дiждався! – Стривай! А чого до гетьмана iхати – ти знаеш? – Та ляхiв бити! – Попав пальцем у небо. Повезеш козакам пiсню Марусi Чурай «Засвiт встали козаченьки». Бо казакам без пiснi, що без шаблi. Навiть ще гiрше. Стривай! Пiсню добре затямив? Не забуду. – Таку пiсню та забути? – аж обурився Махиня. – Як хто голову менi зiтне, тодi лише забуду. – Голову нiкому не давай стинати, бо вона тобi ще самому знадобиться, – повчально мовив вiйт. – Скажеш: Полтава даруе славному вiйську гетьмана цю пiсню. Маруся, скажеш, Чураiвна пiсню склала. Уже третi пiвнi проспiвали. Маруся опустилася в кутку на солому й притулилася спиною до холодноi стiни. Застигла, не вiдаючи, чи вона вже мертва, чи ще жива. Над Полтавою висiв мiсяць. Маруся його не бачила, лише пучечок свiтла пробивався крiзь вiконце, падав на долiвку, вiдтворюючи квадрат загартованого вiконечка. Ув'язнена дивилась на те свiтло, i iй здавалося, що той шмат свiтла – усе, що лишилося вiд ii життя. Та й цей промiнь невдовзi назавжди згасне… За вiконцем хропiв вартiвник, вiн спав iз самого вечора просто на землi. Марусi видно було у вiконце його чоботи. Та ось хтось заступив мiсячне свiтло i бiлий квадрат на долiвцi згас. Почулося якесь невиразне шамрання, i все стихло. Бiлий шмат свiтла знову падав на долiвку, вартiвник, як i перше, висвистував носом. Але хтось спускався схiдцями в льох. Ось вiн обережно вставив ключ у замок i тихо повернув його. Клац! Маруся схопилась, серце враз ожило й закалатало в грудях – здалось, що до неi йде Гриць. – Марусю? Ти тут? – хтось запитав. – Грицю, чому твiй голос нiби чужий? – пошепки поспитала Маруся. – Ти з церкви до мене прийшов? – Це я, – почувся приглушений шепiт. – Іскра Іван… – А-а… – Маруся помовчала. – Чому ти стоiш? Проходь, сiдай у моiй свiтлицi… Гостем будеш. Бачиш, яку я гарну хатину вподобала, тiльки сiсти нiде… – Швидко: – Скажи менi, Іване, як у вас, козакiв, за зраду карають? – Смертю. – І в коханнi так… А вони думають, що я убивця. Судити мене збираються. Ой, смiшно… Чому ж ти не смiешся, Іване? – Марусю… – Іскра зробив крок уперед. – Я прийшов за тобою. – А ти в мого вартiвника питався дозволу? – Вiн спить. Я витягнув у нього ключ. Дверi вiдчиненi, а за ними воля. – За мною завтра кат прийде. – Але я прийшов за тобою сьогоднi. – Я чекаю ката, вiн поеднае мене з Грицем. – Марусю, е ще надiя на порятунок. – Іскра обережно взяв ii за руку. – Ходiмо хутчiше. Нас чекае кiнь. На ранок ми будемо далеко-далеко вiд Полтави. – А куди ж бо ми втечемо? – У Киiв. До Богдана Хмельницького. Тiльки один гетьман Украiни може тебе порятувати. Бiльше нiкому. – За вiщо ж вiн мене рятуватиме? – За пiснi… – Вiдспiвала я свое, Іване. – Ти дала Украiнi стiльки пiсень, що нiхто не посмiе зачепити твое життя. Ти як сама пiсня, Марусю, украiнська пiсня, яку не можна вбити. І в землю зарити. Гетьман знае тебе i пiснi твоi. І батька твого знае. Слухай, що я тобi повiм… Битва, що клекотiла цiлих три днi, вдосталь напившись кровi, нарештi затихла. Іван Іскра скочив з гарячого коня на березi Пилявки, над якою ще слався пороховий дим, зачерпував долонями воду, лив собi на розпашiле, чорне од пилу та диму лице, на якому блищали тiльки очi та зуби. – Залиш i для мене води, – почувся хриплий голос. Іскра оглянувся. Гриць Бобренко, спiшившись, наче хмiльний, брiв до води й хитався. – Але ж i три днi були! – хрипiв вiн пересохлим горлом. – Скiльки житиму, будуть снитися менi цi деньочки. – Славнi днi! – сказав Іскра. – Ворога розбито вщент, недобитки втiкають на Старокостянтинiв. – Гетьман уже послав загони, щоб iх перехопити. Умившись, сiли на коней i пiднялися на крутий берег. Перед ними вiдкрилося поле недавнього бою. Три днi тут точилася кривава сiча, в якiй зiтнулось сорок тисяч польського вiйська i двадцять тисяч козацькоi кiнноти та сорок тисяч селян-повстанцiв, озброених, щоправда, чим попало, а здебiльшого дубовим кiллям. І через три днi ще димiла земля, тягло згарищем, усюди лежали трупи, там i тут потрощенi вози, побитi конi… Ще далi й до обрiю тяглися кiлька десяткiв тисяч возiв з обозу польського вiйська, що iх захопили козаки. – Куди нас тепер гетьман поведе? – питався Гриць. – Волинь i Подiлля вiльнi, думаю, що тепер пряма дорога на Львiв! А потiм… потiм вдаримо на Варшаву. – А додому ж коли? Я вже так за Полтавою скучив… Побiг би оце. «Марусю згадав», – ревниво подумав Іскра. Не втерпiв: – Ти… кохаеш ii? Гриць якось дивно глянув на товариша, i на його обвiтреному, засмаглому лицi майнула радiсна посмiшка. – Без Марусi життя свого не уявляю. Іскра полегшено зiтхнув. Слава Богу, що хоч Маруся буде щасливою… Защемiло серце, бо не уявляв свiту бiлого без дiвчини-полтавки, та думка, що хоч вона буде щасною, принесла йому полегшення. Гриць Бобренко ледве було не наклав головою на другий день битви. Коли зiйшлися польська й вкраiнська кiннота, сiча клекотiла люта й завзята. У запалi бою Гриць надто вихопився вперед i був оточений драгунами. – Грицю, тримай-айся!.. Іскра кинув коня в гущу ворогiв. Врубався майже впритул до Бобренка i побачив, як один драгун вже занiс над Грицем шаблю… Бобренко вiдбивався вiд переднiх драгунiв, не вгледiв нападу збоку. Ще мить, i його голова буде розсiчена навпiл. Майнула зрадлива думка: ну ось i все. Маруся пожуриться-пожуриться i забуде Гриця. І буде моею… Досить лише на мить забаритися, i Маруся моя… Іскра кинув свого коня вперед. Драгунська шабля, iз свистом розсiкаючи повiтря, уже летiла на русi кучерi Гриця. Іскра з усього розгону рубонув драгуна вище лiктя, i рука з шаблею полетiла коням пiд ноги. Витер мокрого лоба. Устиг. Марусине щастя не загинуло, а вiн, Іскра, буде побиватися за коханою все життя… Гриць зiтхнув. – Я тiльки й думаю про Марусю. Але мати… Ганну Вишняк велить менi сватати. Іскра нiчого не встиг вiдповiсти, як зненацька пролунало: – Ба, ба, ба! Іван та Гриць! Здоровi були, полтавцi! Іскра з Бобренком озирнулись – до них пiд'iздив Панько Махиня i широко та радо посмiхався. – Звiдки ти взявся, маленький Махине? – кинулись до нього Іскра та Бобренко. – Та швидше рота розтуляй! З Полтави? – З Полтави, пани-брати, з нашоi славноi Полтави, – чоломкався Махиня з козаками. – Гнiвався було на вас, що лишили мене з дiдом вiйтом полкову канцелярiю пантрувати, та, слава Богу, пощастило й менi вихопитись до вiйська. – Як там наша Полтава? – Як виiздив – вишнi квiтли. Іскра й Бобренко майже одночасно вигукнули: – А Маруся як? – Чекае славних полтавцiв з перемогою… – Оглянув поле бою. – Але ж i нарубали ви дров! Уявляю, що тут клекотiло… – Спохопився. – А ви знаете, чого мене вiйт до вас прислав? Маруся пiсню про вас, полтавцiв, склала. І про вас, i про всiх украiнських козакiв, котрi в похiд iдуть. А пан вiйт i каже: кульбач, Махине, коника свого i мчи до вiйська гетьмана. Та подаруй полтавцям пiсню нашоi Марусi. Полки проходили мимо гетьмана Богдана Хмельницького. Зненацька полтавський полк гримнув: Засвiт встали козаченьки В похiд з полуночi. Заплакала Марусенька Своi яснi очi… – Чия пiсня, полтавцi? – швидко запитав гетьман. – Наша, вкраiнська, пане гетьмане, – вигукнув Іскра, притримуючи коня, – Маруся Чурай склала. Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися Та за свого миленького Богу помолися… – Славна пiсня! – крутячи вус, задумливо мовив гетьман. – То кажеш, Маруся Чурай склала? Знав я одного козака з Полтави, Гордiя Чурая. Вдатний був лицар. Ляхи його разом з гетьманом Павлюком у Варшавi стратили… – Та це ж його рiдна дочка, пане гетьмане! – вигукнув Іскра. – І дочка славна в Гордiя, – промовив гетьман. – За таку пiсню шана iй i слава наша козацька. Передай, козаче, вiд мене велику подяку Марусi Чураiвнi. Скажи: Украiна ii не забуде. – Марусю! Гетьман так i сказав: Украiна тебе не забуде. Доки не проспiвали четвертi пiвнi i не почало розвиднятися, ходiмо. Кiнь понесе нас у Киiв. Тебе врятуе гетьман. – Для чого? – Щоб жити. – Мого життя вже немае. Нi, Іване, нi. Менi вже зайве життя. Воно тiльки пектиме й мучитиме щодень i щомитi мене. Я не хочу жити. – Пiдiйшла до нього, поклала йому руки на плече. – Зрозумiй мене, Іване. Вiд суду ще можна втекти, але не вiд самоi себе. Вiд самоi себе i на краю свiту не сховаешся. Та й куди я подамся, як Гриць у церквi лежить. Лiпше смерть. Тож iди, Іване, не муч себе i мене. Вiд самоi себе я втiкати не буду. – Прощай! – вигукнув Іскра i зачинив за собою дверi. Маруся чула, як вiн крикнув вартiвнику: – Ключ вiзьми! – Що?.. Га?.. – схопився вартiвник. – Стiй! Стрiляти буду! Майданом лунко погупотiв кiнь. Як вона Гриця з походу чекала, як виглядала! Дня не минало, щоб не думала про нього, не побивалася за ним. Непомiтно народжувалися й спiвалися рядки: Дивилися карi очi, Звiдкiль милий iде. Дивилися карi очi, Звiдкiль милий iде. Дивилися карi очi Та вже перестали, Дивилися карi очi Та й плакати стали… Ще день мине – нова пiсня. Чому не гудуть буйнi вiтри, Не ламають вiти? Чом не несуть на крилечках Вiд милого вiсти? Серце марно с подiвалось. Що милий прилине, Серце марно сподiвалось. Вже й надiя гине… Вечорами ходила до Ворскли, до перших зiрок стояла на греблi. Зiр блукав за Ворсклою, в степу. Десь далеко-далеко, за лiсами, за степами б'еться з лютим ворогом ii коханий. Чи скоро вiн повернеться, у який день його виглядати, з якоi дороги? У днi туги й смутку за коханим народжувалися пiснi. Та все про нещасливе почуття, про бiль розлуки… Слухала, як шумлять верби на греблi, думала про Гриця i сама незчулася, як народилися рядки про те, що «в кiнцi греблi шумлять верби…» Ой немае козаченька — Поiхав за Десну. Рости, рости, дiвчинонько, На другую весну. Так мелодiйно й гармонiйно складалася пiсня, складалася наче на одному подиху, на одному ударi серця. І не так про Гриця, як про вiрне кохання, про дiвчину, котра трепетно i свято чекае-виглядае милого з далекого походу. Марусi було легко складати пiсню, бо все сама переболiла, пережила. Ждала, ждала козаченька Та й на порi стала, Ждала, ждала козаченька Та й плакати стала. Ой не плачте, карi очi, — Така ваша доля: Полюбила козаченька, При мiсяцi стоя. Народившись, пiсня вже бiльше не належала Марусi, ii пiдхоплювали дiвчата з вулицi, потiм вся Полтава спiвала нову пiсню, а далi вона летiла вiд мiста до села – ставала крилатою i назавжди вiдлiтала вiд Чураiвни. Лише iнодi хтось згадае: «А знаете, що пiсню склала одна дiвчина, котра свого милого з походу виглядала… Як же ii пак звали, дай Бог пам'ятi?.. З Полтави вона… Ну, ота, що свого коханого отруiла… Згадав… Маруся Чураiвна. Бiдна дiвчина». Одного дня, якраз по обiдi, коли Маруся за шитвом сидiла, зненацька у мiстi литаври загомонiли. У дiвчини й шитво з рук випало. – Козаки повертаються! Зойкнула i з хати вибiгла. А над Полтавою литаври гримiли. Прибiгла Маруся на майдан до церкви, завмерла в гущi дiвчат. Полк входив на майдан посотенно. Забемкали дзвони, над Полтавою пливло срiбне павутиння. Кружляв червоний лист. Бабине лiто було в розпалi. Попереду на гнiдому конi iхав пiд бунчуком полковник Мартин Пушкар, i кульбака його була заквiтчана калиною, за ним – старшини, сотники, осавули… Козаки сидiли гордовито, осяйнi посмiшки переможцiв квiтли на iхнiх загрубiлих, обвiтрених лицях. – Слава! – зринало й неслося майданом. – Слава нашим козаченькам! І Маруся кричала «слава», i сльози радощiв рясно текли по ii блiдому лицю… І тут вона побачила Гриця. Правда, здалеку, але зрадiла, наче в його обiймах побувала. Живий Гриць! Змiнився, засмаг, обвiтрився i вiд того ще гарнiшим став. Карi очi сяють, наче двi зорi, русi кучерики з-пiд смушковоi шапки вибиваються, бiлозуба посмiшка так i спалахуе… Гриць завзято з усiма виспiвуе, Марусi не помiчае. Та Маруся рада, що побачила його, що живий коханий, i наче хмiльна повернулась додому. І мати розквiтла й помолодiла, обняла й поцiлувала дочку. – Із святом… Скiнчилася твоя самотнiсть. – Дочекалися, матусенько, козаченькiв. Тепер i на нашiй вулицi буде свято. Заходилася в хатi прибирати – хоч i прибрано було. Що не хапала – усе з рук падало. Зрештою, заходилася бiлити хату. – Нащо? – спиняла ii мати. – Не до весни ж iде, осiнь уже, зима не за горами, дощi стiни обмулять. – Ой, мамо, ця осiнь менi за весну милiша. Маруся поривалася гайнути до Бобренкiв, як бiгала ще в дитинствi, i спинялася… Негоже дiвчинi лопотiти спiдницею за парубком. Сам прийде, обiцявся ж, клявся бiлим днем, ясним сонцем i сирою землею… Минав день за днем, все густiше й густiше кружляв листопад, а Гриця i не чути, i не видно. Потроху буряна радiсть Марусi вщухала. Якась неясна, глуха тривога ворухнулася в серцi. Жахно гнала вiд себе невеселi думки… Нi, нi, бути не може, щоб Гриць од неi вiдцурався… Інша думка: а раптом послухався матерi? У такi хвилини вiдчувала пiд ногами порожнечу – як над прiрвою ходила. Щовечора чекала Гриця на греблi бiля Ворскли, i щовечора серце тугою бралось. І надiя згасала. І живе коханий близько, город в город, а наче з Полтави зник. А вулицями вже свати пiшли, хмiльнi та веселi, рушниками поперев'язуванi. І на iхнiй вулицi з'явилися, але обiйстя Чураiв обминали. А бабине лiто на срiбному павутиннi гойдалося, журавлi прощально кричали, червона калина понад Ворсклою журно полум'янiла, наче з бiлим свiтом розлучалася назавжди… Одного вечора, коли вона стояла пiд вербою на греблi, вiрячи i вже не вiрячи, що Гриць прийде, раптом пролунало: – Марусенько! Затамувавши подих, дiвчина обережно обернулась: перед нею стояв Іван Іскра й м'яв у руках свою шапку. Привiтався. – Здоров був, козаченьку, – стримано вiдповiла дiвчина. – 3 щасливим поверненням. Щось довго ви в походi барилися. – Та ляхiв виганяли, хай iх дiдько забере! – вигукнув Іскра, жадiбно вдивляючись у ii лице. – Обсiли Украiну, як чорти Бога. Доки витурили iх, то й лiто збiгло. Шкода тiльки, що гетьман пiсля Львова повернув на Украiну, ой дарма. Ляхи вже зовсiм були нажаханi. І король перелякався, перемир'я в нашого гетьмана запросив. Шлях на Варшаву був вiдкритий, ляхи панiчно втiкали. Бiльше такоi нагоди, мабуть, не трапиться. А за зиму ворiженьки оговтаються, зберуть нове вiйсько i по веснi знову на Украiну посунуть. Нi, на Варшаву треба було йти, тут пан гетьман схибив. Вмовк, бо збагнув, що Маруся, слухаючи його, думае про свое. Вона дивилася у вiдро з водою, в якому, залетiвши, плавав мiдно-гарячий лист. Тiльки тепер згадала, чого до Ворскли прийшла – води набрати. Хотiла було за вiдро взятися, та нараз рвучко запитала, кленучи себе за слабкiсть: – Гриця… не бачив? Глянула йому у вiчi i все збагнула. – Тiльки правду кажи, – застерегла. – Гриць з Ганною Вишняк… – почав було Іскра i вмовк. – Ти хочеш мене вбити? – зойкнула Маруся. – Я знаю, що завдаю тобi болю, але… Ти прохала правду. Так ось… Гриць уже заручився з Ганною. Свiт потемнiв в очах у Марусi, грунт з-пiд нiг утiкав. Ледве встояла. А Іскра наче добивав ii: – Тiльки з походу повернувся, так i обручку iй надiв… – Неправда, Йване, – надсилу прошепотiла й благально схопила його за рукав. – Скажи, що неправда, що ти зле пожартував… – Його мати присилувала. За посагом Вишнячки погналася. – І Гриць скорився? – Ага, бо мати карка вломила. У нього своеi волi з гороб'ячий скiк. От з Ганною i заручився. – Неправда! – зойкнула Маруся. – Ти навмисне обмовляеш Гриця. Щоб мене вiдвернути вiд нього. Не вiрю! Це злий поговiр! Гриць же менi заприсягався… Плачучи побiгла, покинувши вiдра, в яких кривавiло мiдно-червоне листя… Не повiрила тодi Іскрi. Серце не хотiло вiрити. Тож на Іскру гнiв поклала. Гриця виглядала, тiльки не могла збагнути, чому вiн не приходить, чому уникае своеi Марусеньки? У серцi то надiя, то вiдчай, то знову надiя… Гей, ти молоденький голубе сизенький, Не по правдi живеш, Минаеш мою хату i моi ворота, До iншоi йдеш… У тi днi Маруся складала пiсню за пiснею. То був ii порятунок, едина надiя. Наче на одному подиху склалася пiсня про те, що «котилися вози з гори, та в долинi стали, любилися, кохалися, та вже перестали». Любилися, кохалися, щоб мати не знала, Не дай Боже розiйтися, як та чорна хмара. Ще через день з'явилася «Чого ж вода каламутна», котра закiнчувалася пристрасно-благальними рядками: Спiши, милий! Спаси мене Од лютой напасти! За нелюбом коли буду, То мушу пропасти! Ще через кiлька тяжких днiв: Чи ти, милий, пилом припав, чи метелицею. Чом не ходиш ти до мене цею вулицею? Згадувала, як колись вмовляла Гриця всупереч волi матерi таемно обвiнчатися в церквi. Гриць тодi вiдраяв, запевнивши: усе й так буде гаразд, по закону й святiй правдi. Тепер про те в пiснi дорiкала Грицевi: Чом ти мене не послухав, як я тобi казала: «Ходiм, серце, повiнчаймось, щоб мати не знала». Ти все неньку свою слухав, мене покидаеш, Покидаеш сиротину, iншоi шукаеш. Найдеш собi дiвчиноньку з карими очима: Буде тобi, мое серце, камiнь за плечима. Але камiнь лiг на душу iй самiй. Ще кiлька днiв ii рятували пiснi, ще кiлька днiв гомонiла вона з Грицем у своiх пiснях, ще трохи вiрила, що Іскра з ревнощiв i заздрощiв – брала й такий грiх на душу – обмову наслав на Гриця, як однiеi днини завiтала до Чураiв баба Ягаiха… Здалеку почала, спершу й не второпаеш, до чого рiч розпочала й куди ii виведе… Маруся не дуже й прислухалась, своiх думок мала доволi. Та ось стара завела рiч про те, що «не всi тii сади цвiтуть, що весною розвиваються, не всi тii вiнчаються, що люблять та кохаються…» Маруся зблiдла, вiдiклала шитво, запитливо глянула на Ягаiху. А стара тихим, журним голосом виводила: Половина садiв цвiте, друга ярозлучаеться. Одна пара та й вiнчаеться, А другая розлучаеться… – Ой, бабусенько, на що натякаете? – Не вiдаю, як i почати, – журилася стара. – У свiтi таке чиниться, що правда кривду побивае, а зрада – вiрнiсть… Маруся похолола. – Таки послухав свою матiр, – бiдкалася стара. – На тiм тижнi й вiнчаеться з Ганною. Сама чула, в церквi оглашения було. Пiшло твое щастя обертнем… – І задоволений Гриць? – помертвiлими губами поспитала Маруся. – Якийсь вiн блiдий був i все неспокiйно озирався. Вiдчувала душа, що грiхом обважилась. А панi хорунжова стояла як камiнь. І брови сердито супила. Ще й кулаком сина пiд бiк штурхала, щоб не вертiвся перед попом. Тiльки Ганна квiтла, як макiвка… Нiчого не сказала Маруся, потемнiла на виду, та в чорних очах вогонь спалахнув. Вийшла в сад, невидимий звiр терзав серце. Бачила того звiра – огидного, пiдступного, бридкого. Ім'я його – зрада. Як таке могло статися? ii найпалкiше, найщирiше i найвiрнiше кохання оганьблено, ii щастя викрадено. То для чого тодi жити, кому вiрити? Тепер усе. Без любовi жити – усе одно що з каменем замiсть серця. Єдиний рятунок – пiсня. У люту годину розлуки Маруся створила трагiчну пiсню, що стала найболючiшим зойком ii скривдженоi душi: Ой Боже ж мiй, Боже, милий покидае, Милий покидае, iншоi шукае! До iншоi ходить, з iншою говорить, Мене, молодую, до славоньки водить… Ось тодi в ii пiснях вперше забринiла згадка про смерть-рятiвницю, про смерть як единий вихiд iз тяжкоi скрути. Тодi не розлучать нi батько, нi мати. Нi батько, нi мати, нi суд, нi громада. Хiба вже розлучить заступ та лопата, Заступ та лопата, гробовая хата. Смерть i справдi здавалась рятiвницею. У днi вiдчаю Маруся зважилась на самогубство. Того вечора Горпина не вiдходила вiд дочки: то вмовляла ii, то сама плакала. Маруся мовчала i дивилась кудись мимо матерi. Очi ii були аж чорно-синi, в них стiльки туги, печалi та вiдчаю i ще чогось страшного, невловимого, що мати сама не своя робилася. У надвечiр'я Маруся вийшла в садок, ходила мiж вишнями, то заплiтаючи косу, то розплiтаючи ii. Для чого жити? Усе зруйновано, усе спаплюжено. Немае вiри, а без вiри яке життя? За що вхопитись, хто порятуе?.. Незчулась, як i до межi дiйшла. На межi стояв новий верболозовий плiт. Вiдгородилися… Учора чи позавчора, бо ще й верболiз не встиг пожовтiти. – Високий? – зненацька почувся насмiшкуватий голос. – Не перестрибнеш? Чого це тобi, дiвко, мову вiдiбрало, як уздрiла наш плiт? – вигукнула панi хорунжова, узявшись руками в боки. – Чи, мо, нову пiсню про наш плiт складаеш? На всю Полтаву його знеславиш, га? – Хоч i стiною мурованою вiдгородiться, – вiдповiла над силу, а сама думала: для чого жити? Для чого… для чого, для чо… – Треба буде – й мурованою вiдгородимось! – крикнула панi хорунжова. – Ми все можемо, не бiднi, як деякi. Маруся нiчого не вiдповiла, тiльки думала: для чого жити? Для чого… для чого, для чо… – Чи бач, як загордилася! А ще сусiдка Гриця. Зростали разом. Хоч би привiтала його з одруженням, щастя та багатства йому побажала. І раптом у дворi майнули русi кучерi. – Марусю!.. Маруся здригнулась i за плiт обома руками вхопилась. По той бiк стояв Гриць – трохи блiдий, трохи схудлий, але тi ж кучерики, тi ж карi очi… Вiн хотiв щось сказати, певно, виправдатись, бо вигляд мав винуватий, але панi хорунжова, зробивши крок, загородила сина вiд сусiдки. – Не встиг заручитися з однiею, як уже до другоi? – наступала на сина. – Пiсень ii забагло послухати? – Та я тiльки хотiв… – знiчено пробурмотiв Гриць i вмовк. – Марш до хати! – Гриця як вiтром здуло. Маруся, затуляючи долонями лице, побiгла у свою хату, впала на постiль, затряслася вiд плачу. – Та годi, годi… – губилась Горпина, не знаючи, як утiшити дочку. – Та хiба ж свiт клином на ньому зiйшовся? – Ідiть, мамо, спати, я теж засну… Мiцно-мiцно… Припала холодними губами до материноi руки. Горiшнi стало моторошно, бо мала таке вiдчуття – з нею прощаеться… – Доню… Для чого жити? Для чого?… Для чого… для чо… – Доню!! – зойкнула мати. – Ідiть, iдiть, мамо, спати… Горпина перехрестила дочку, поцiлувала ii в лоб i почовгала до себе в хижку. До пiвночi не могла заснути, ледве очi стулить – дочка перед нею… Раз по раз уставала, не дихаючи, у свiтлицю заходила, прислухалася. Маруся лежала на лiжку i рiвно дихала. Горпина поверталася до себе в хижку, опускалася на колiна перед Миколою Угодником, прохала заступитися за дочку, порятувати ii, сердешну… Лише перед ранком заснула. Чи задрiмала… Зненацька хтось наче прошепотiв iй у лице: «Для чого жити?.. Для чого жити… для чого жити, для чого, для чо…» Учувши це, Горпина схопилася, серце калатало, як несамовите. Притримала його рукою, прислухалась. Учулося, що сiнешнi дверi тихо скрипнули. – Ой Божечку ж мiй… Кинулась у свiтлицю, впала на доччину постiль – порожньо. – Марусю!.. Дочко!.. Де ти?.. Як була в самiй сорочцi, метнулася в сiни. Вдарилася грудьми в дверi, вилетiла в двiр. На мить ii заслiпило мiсячне свiтло. Мiсяць саме був уповнi i заливав Полтаву бiлим полум'ям… – Марусю! – Горпина завертiлась посеред двору, не знаючи, в який край бiгти. – Ой Божечку ж… Люди, поможiть… І тут у двiр зайшов хтось високий i чорний. Вiн нiс щось бiле на руках. Горпина злякано позадкувала, той чорний, з бiлим на руках повiльно на неi насувався. Вiн мовчав, i Горпина занiмiла з жаху. Бачила босi ноги, чорну довгу косу, що тяглася по землi… З бiлоi сорочки стiкала вода… – Хто це? Хто це? – Марусю вам несу, – по голосу впiзнала Івана Іскру. – Жива? – Жива… Я на греблi сидiв, бiля Ворскли. Коли щось у бiлому – шубовсть у воду. Отуди, де вирва. Ледве встиг витягти… Усю нiч, до бiлого ранку ходив Іскра бiля Ворскли, палив люльку, думав. Уранцi зайшов до Чураiв i мовчки глянув на Горпину. – Ще й досi не отямилась, – витирала Горпина сльози. – Жар у неi великий, горить… Та щось кричить, кудись пориваеться… Я вже й знахурку кликала, подивилась вона i каже: хвороба у неi з серця почалася, нi зiллям тут, нi словом не зарадиш… Спасибi тобi, Йване, що порятував, сердешну. Сам Бог тебе послав на греблю в ту нiч… Іскра насунув шапку на лоба i мовчки подався з двору. Зайшов додому, сунув пiстоль за пояс i попростував через майдан до Бобренкiв. Гриць якраз був у дворi – воза лагодив. – А ходи-но сюди, – погукав його Іскра, спершись на тин. – Що таке? – Бобренко неохоче пiдiйшов. – Маю дещо сказати, – Іскра взяв Бобренка за плечi. – Ану ходiмо, лишень, побесiдуемо, як козак з козаком. – Витяг Гриця за ворота i пiдштовхнув його в спину. – Трюхикай до Ворскли, на греблю. – Чого я там не бачив? – упирався Бобренко. – Іди, бо силомiць пожену! На греблi вони зупинилися. – Ти пригадуеш, як я тебе вiд смертi наглоi врятував? У бою бiля рiчки Пилявки? – почав Іван. – Коли б забарився на мить, драгун розсiк би тобi голову. Так ось, Грицю, я дуже шкодую, що поспiшив тодi тебе рятувати. Менi треба було затриматись. На одну лише мить. Схопив Бобренка за барки, притягнув до себе. – Скажи, тiльки чесно скажи. Ти кохав Марусю? – Ну… кохав… – А зараз? – І зараз кохаю, – пробурмотiв Гриць, опускаючи голову. – Несила ii забути. Хоч убий мене тут. Іскра вiдпустив його. – Я тебе й справдi збирався отут убити, – глухо мовив. – Але Бог з тобою, коли ти такий шмаркач. Живи! – За вiщо ж ти хотiв мене убити? – Ти чуже щастя викрав. Ти злодiй! – кидав йому в лице Іскра. – Марусю кажеш, кохаеш? А з Ганною заручився? Як же це? Бобренко переступав з ноги на ногу. – Та хiба ж я… Коли б не мати… Переп'ят стала. Тiльки Ганну i Ганну! А хiба iй що доведеш, як вона на своему стане? Он батько i той перед нею пасуе… – Обое ви рябое з батьком, – зiтхнув Іскра. – Ти ж не якесь там хлоп'я-пахоля. Козак! Лiто з ляхами бився, невже у тебе власноi волi немае? То позич духу чи на базарi купи. З-за тебе Маруся хотiла життя свое урвати. – Вона ще жива? – хитнувся Гриць. – Ще жива. Але ти iй життя занапастив. – Ходiмо до неi, – раптом вигукнув Бобренко. – Я впаду перед нею на колiна, вимолю прощення. Чуеш, Іване, вона добра, вона пробачить. – А Ганна Вишняк? – Що Ганна… Я Ганни й бачити не хочу, – торохтiв Гриць збуджено i сам собi в ту мить вiрив. – Боже, Боже, як мене Маруся кохае. Та я ii нi на кого не промiняю. Та хай мати хоч i гопки скаче, а не вiдцураюся вiд коханоi! Іскра рвучко обняв Бобренка. – Ходiмо, Грицю, ходiмо. Ми ще порятуемо Марусю, а ти хлопець, я бачу, непоганий. Пробач, що погарячкував. Ходiмо. – Гри-ицьку-у! – залунало зненацька. – А де ти в дiдька забiг? У Гриця й руки опустилися. – Мати кличе… – голос зiв'яв у невиразному бурмотiннi. – Треба йти додому… – А до Марусi? – вражено прошепотiв Іскра. – Хай уже iншим разом, – Гриць вбрав голову в плечi. – Хiба не чуеш… мати репетуе… – Вiнча-аеться раб Бо-ожий Григо-орiй i раба Бо-ожа Га-анна-а… … раба Божа Га-анна-а, – гулко вiдлунуе пiд склепiнням церкви i, довго не вмовкаючи, бринить: – Га-анна-а… Га-анна-а, Га-анна-а. Грицевi здаеться, що бас отця Матвiя лине над усiею Полтавою, вбирае голову в плечi, а на язицi так i вертиться на адресу отця Матвiя: «І чого б я ото горлопанив на всю Полтаву, хто з ким вiнчаеться… Радий, що голос як труба…» А потiм нараз смiшно стае: так нiби Маруся не дiзнаеться, з ким вiн вiнчаеться, хоча б про те отець Матвiй i пошепки сказав… У церквi повнеча люду, жарко горять свiчки, вiд запаху ладану нiчим дихати. Грицевi тяжко, на серце давить гнiт. Ганна, нiби вiдчувши душевний стан нареченого, мiцнiше стискуе його руку. Вона набагато нижча, заледве сягае нареченому до плеча, але вiд повноти щастя видаеться ще повнiшою, ще пишнiшою. Запах ладану приемно лоскоче iй горло. Кругле, повне ii лице випромiнюе щастя, i вигляд в молодоi схвильований, набожно-врочистий. Позаду молодих гордовито стоять iхнi батьки i теж випромiнюють щастя. Панi осавулова пишаеться дочкою, а панi хорунжова сином. Пан хорунжий та пан осавул нетерпляче перезиркуються: швидше б уже за стiл… «Хоч би швидше, – думае i молодий. – Чого отець Матвiй тягне, нiби корову на базарi вибирае…» Коли хто новий заходить у церкву, Гриць мимовiльно вбирае голову в плечi i все йому здаеться, що то Маруся зайшла… Намагаеться не думати про неi, та вона осудливо дивиться на нього з усiх куткiв, i навiть з iкон. Чорнi очi ii повнi вогню й докору, розпачу й кохання… Аби вiдiгнати вiд себе те видиво, Гриць трясе головою. Отець Матвiй на якусь мить застигае – чому це молодий трясе головою? Потiм бере молодих за руки й обводить iх навколо амвону. Ганна йде легко, радiсно, наче пливе, – схвильована, розпашiла. А молодий ледве ноги тягне… І тiльки згадав Марусю, так i спiткнувся. – О-о-о… – пронiсся у церквi тихий шепiт, як шелест. – Молодий спiткнувся… Гриць таки спiткнувся. І якраз на тому мiсцi, де невдовзi лежатиме в домовиш… Панi хорунжова зблiдла, i панi осавулова зблiдла: коли молодий у церквi спотикаеться – бути лиховi! Тiльки пан хорунжий пановi осавулу весело шепнув: – Дурницi! Коли мене з моею тягли до вiнця, то я не те що спотикався – землю ногами орав! Дружки здiймають над головами молодих срiбнi вiнцi. Отець Матвiй бере з теки золотi обручки, що спалахують огнем. Гриць як заворожений дивиться на тi спалахи… Узявши першу обручку, отець Матвiй гуде басом: – Раб Божий Григорiй, чи по добрiй волi й любовi береш собi в жони рабу Божу Га-анну-у? – Га-нну-у… – лунае пiд склепiнням, i з усiх куткiв на Гриця дивиться нiмо й печально Маруся. Гриць сапнув побiльше задушливого повiтря в легенi й поспiшно, як i велiла йому ще ранiше мати, випалюе: – По своiй згодi, панотче, по любовi… Перше оцiпенiння поволi минало. Маруся над силу вiдiгнала вiд себе чорну прiрву, що всю нiч зяяла перед нею. Розум прояснився. Стояла бiля загратованого вiконця i тихо спiвала: Над моею хатиною чорна хмара стала… А на мене, молодую, поговiр та слава! Ой я тую чорну хмару крилом розмахаю… Перебуду сей поговiр, перебуду й славу. Дверi заскрипiли, i в льох спустився старшина. Хоч я сюю перебуду, другую не буду, А таки ж я, молодая, без слави не буду… Ой не пiде дрiбен дощик без тучi, без грому, Ой не вийде дiвка замiж та й без поговору… – Ходiмо, – велiв старшина. – Будуть тебе, дiвчино, допитувати, як це ти християнську душу згубила. Коли ii вели в полкову канцелярiю, Маруся побачила на майданi згорблену жiнку. – Мамо! Мати стояла самотиною посеред великого майдану, як поцiлене пiд корiнь дерево. Колись чорне ii волосся було геть бiлим. – Мамо, вас снiгом обсипало. – Снiгом, дочко, снiгом. – І холодно вам? – Холодно, дочко, холодно. Пiдбiг вартовий, схопив за руку. – Пiшли, пан суддя тебе чекае. – А Гриця вже поховали? – Вчора й поховали його, сердешного, – тихо одказуе мати. – Тепер ось за тебе вiзьмуться. – Швидше б уже… Вартiвник смикнув ii за рукав сорочки. – Ходiмо, пан суддя тебе чекае. – Прощайте, мамо. – Прощай, дочко. Маруся пiшла. Оглянулась. Материна голова снiгом бiлiла. – Іди, доню, iди, тебе пан суддя чекае. – І кат… Маруся зайшла в канцелярiю. Полковий суддя сидiв за столом, на якому лежали булава i печатка. Лiворуч на ослонi сидiв осавул, праворуч – вiйт. – Як тебе звати, небого? – запитав суддя. – Гордiя Чурая. – Дочка покiйного Гордiя Чурая? – уточнив суддя. – Гордiя Чурая. Осавул засовався на ослонi. – Ти, дiвко, хоч би честь свого славного батька не ганьбила! Твiй батько ворогам голови стинав, а ти свого козака… – Гордiй i за дочку вiдстраждав у Варшавi, – тихо мовив вiйт. – За всiх нас голову зложив. – А його дочка стала убивцею! – знову крикнув осавул. – Та що тут довго балакати, скарати – i все! – Скарати не важко, – зiтхнув вiйт. – Важче розiбратися. Суддя гостро глянув на пiдсудну. – Обiцяеш говорити полковому суду тiльки правду? – Обiцяю. – Поклянись iменем Бога. – Клянусь. – Вiримо, – сказав суддя. – Ти знаеш, за що ми тебе заперли у льох i в кайдани забили? – Знаю. – Чи по правдi ми чинимо, що судимо тебе? – По правдi. Суддя перехрестився. – Слава Богу. Отож з Божою помiччю й почнемо. – Якусь мить пильно дивиться на ув'язнену. – Маруся Чурай, чи визнаеш себе винною в тому, що отруiла козака Полтавського полку Григорiя Бобренка? – Визнаю. У кутку писар, прикусивши кiнчик язика й прискаливши одне око, з натугою шкрiб пером папiр i бурмотiв: – Ви-изнае, що отруiла ко-озака По-олтавсько-ого по-олку… – Тихiше пиши, пане писарю, – зауважив суддя i знову до Марусi: – За вiщо ти отруiла козака Григорiя Бобренка? – За зраду. – Вiдколи Полтава стоiть, – обурливо сказав осавул, – такого ще не лучалося! Свят, свят! Ти забула страх Божий, Марусю! – Скажи-но, Чураiвно, хто тебе намовив до смертного грiха? – запитав суддя. – Ти це похапцем вчинила, чи гарненько обдумавши? – Серце мене намовило, скривджене i зраджене Грицем. От i вчинила… Щоб iншим наука була. Щоб вiрнiсть у коханнi зберiгали. – Так-так, – протяг суддя i до писаря повернувся. – Ану прочитай нам… Писар узяв аркуш i заходився спiвати: Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницi… – Не спiвай, не на вулицi! – перебив його суддя. – Пiсня ж… – знизав плечима писар. – Сама проситься, щоб ii… – Читай! Писар пiсним голосом заходився читати: Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницi, Бо на вечорницях – дiвки-чарiвницi. Інша дiвчина чорнобривая Вона ж того Гриця та й причарувала. Інша дiвчина чорнобривая Та чарiвниченька справедливая: У недiлю рано зiллячко копала, А в понедiлок переполоскала, Як прийшов вiвторок – зiлля iзварила, У середу рано Гриця отруiла. У четвер надвечiр Гриценько помер… – Досить, – спинив суддя, i писар умовк. – Усе заранi, лиходiйка, обдумала, – вигукнув осавул. – У недiлю, бачите, копала, а в середу козака Полтавського полку i немае. За Магдебурзьким правом за такi речi смерть свiтить! – А може, це й не Марусина пiсня? – висловив припущення вiйт. – Моя, – твердо мовила Маруся. – У мене чужих пiсень немае, тiльки своi. Суддя головою похитав. – Коли ж ти ii зложила: чи як замислила отруiти, чи коли вже отруiла? – Коли зiлля збирала, пiсня сама й заспiвалась. Ось тодi я й забагла Грицевi будь-що вiдомстити. – Коли вiн уже побрався з Ганною Вишняк? – Хай Гриць двох не кохае! – Так-так… – суддя сам до себе. – Скажи нам, небого, що то за вечорницi були, про якi ти в пiснi згадуеш? – Розкажу, пане суддя, розкажу… Маруся вертiлася перед люстерком, вмазаним у стiну, i весело наспiвувала: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницi, бо на вечорницях – дiвки-чарiвницi…» – Не спiвай бiльше про Гриця, – попрохала мати. – Не муч себе. Гриць уже як вiдрiзаний палець. – Уже вiдспiвала, мамо. Маруся уважно подивилася на себе в люстерко. – Ой, мамо, а я ще й нiчого. Ще хтось i закохаеться в мене. – Бо не тiльки свiту, що Гриць… Горпина потай перехрестилась. Слава Богу, ожила дочка. Минулося лихо. Хоч i веселiсть у неi пiдозрiла, надто збуджена й метушлива, та все ж це краще. Дасть Бог, минеться все, забудеться. Маруся як i перше спiватиме. А там з Іскрою побереться. А кращого парубка за Іскру годi й шукати. Тим часом Маруся надiла чисту сорочку з мережкою на рукавах, обгорнула стрункий стан голубою плахтою, спереду запаску прив'язала i завертiлася перед люстерком, разки намиста примiряючи. Мелася – дочка полтавського старшини Барабаша, давня подруга Марусi (щоправда, останнiм часом вони майже не бачились) – несподiвано запросила Чураiвну на вечорницi. Маруся погодилась було заради ввiчливостi, бо не хотiлося нiкуди йди i тим бiльше з кимось бачитись, та Мелася, озирнувшись, шепнула: – Гриць мае бути. З молодою дружинонькою… Марусю наче хто тiпнув. При згадцi про зрадливого коханого нараз забракло повiтря, у серцi з'явився бiль. Але вiн так же хутко й зник. Вiдплакала Маруся свое, вiдболiла, вiдтужила. Натомiсть з'явилася злiсть. Що вона, зраджена й покинута, з хати не може вийти? Нi, хай краще Гриць опускае очi. Вона прийде, прийде хоча б для того, щоб подивитися на зрадливого коханого та його дружину. У неi, Марусi, не тiльки сльози та вiдчай. У неi ще гнiв е. І сила. А сльозами горю не зарадиш… І злiсть сколихнула ii душу. О, вона не тiльки вмiе сильно кохати, вона вмiе i ненавидiти. Недарма ж колись застерiгали Гриця, що золотоi середини не знае. Що ж, вона прийде, хай начуваеться зрадливий коханий. Дадуться тобi вечорницi. Бо на вечорницях дiвки-чарiвницi… Так думала Маруся, йдучи до Барабашiв на вечорницi. Гнiв ятрив серце. Одна лише згадка, що зрадливець утiшаеться з ii суперницею, а вона, обдурена, знеславлена (вся ж бо Полтава знала, що вона мала побратися з Грицем), мусить i далi тамувати в собi горе, кидала ii в лють. Кохати так кохати, ненавидiти так ненавидiти! І вигулькнуло коротке й страшне слово: «помста». Спершу його жахалась, вiдганяла вiд себе, та слово надокучливо вертiлося бiля неi, i вона зрозумiла, що мусить вiдомстити Грицевi за все разом: за солодкi обiцянки, за пiдступнi клятви у вiрностi, за чорну зраду. Клявся ж ти, Грицю, що свiту бiлого не побачиш, як зрадиш свою Марусеньку, так ти його i не побачиш! Так думаючи, вона йшла легко, невимушено, навiть грайливо, не йшла, а пливла, поблискуючи червоними чобiтками, гордо несучи чорняву голову з довгою косою. І нiхто не мiг здогадатися, якi в дiвчини помисли i яка ненависть клекоче в ii серцi. Йшла i чула, як трiщали перелази, як парубки аж на тини вилазили, щоб провести ii захопленими очима, чула i пливла собi далi. І хоч думки ii були лютi i страшнi, та лице мала спокiйне, миле, усмiхнено-безтурботне. Ось i Барабашiв двiр. Маруся влетiла в хату весела, розпашiла, з рум'янцем на щоках, з грайливо-безтурботним блиском в очах. – Добривечiр, дiвчаточка й парубочки! – заторохтiла з порога. – Чи радi ви нам? – Радi, Марусенько, радi, – защебетали дiвчата. – Так рiдко бачимось, що й закохатися в тебе бракуе часу, – загудiли парубки. – Забула вечорницi чи полтавськi парубки негожi? – Та гожi, гожi, – смiялась Маруся. – Удатнiших парубкiв за полтавських свiт обiйдеш, а не знайдеш. Загальне пожвавлення сколихнуло вечорницi. Парубки тягли Марусю до себе, дiвчата – на свiй бiк. Маруся дзвiнко смiялась, блискаючи зубами й очима, пританцьовувала, вдавала, що пориваеться до хлопцiв, чим викликала ще бiльшi веселощi, i взагалi усiм своiм виглядом показувала, що ось-ось вона захлинеться вiд безтурботних смiшкiв… А сама краем ока спостерiгала за Грицем. Вiн сидiв у кутку для одружених. Загледiвши Марусю, неспокiйно засовався на лавi. Ганна непомiтно взяла його за руку, осмикнула i щось йому сказала, бо губи ii невдоволено заворушилися. Гриць покiрно застиг на лавi – якось неприродно рiвно. І почав посилено вдавати, що буцiмто Марусi тут взагалi немае, що вона йому байдужа-байдужiсiнька. Та чим бiльше вiн це вдавав, тим певнiше переконувалась Маруся, що йому страшенно кортить хоч краем ока на неi поглянути… «Постривай, постривай, – зловтiшно думала. – Ти ще, голубе, сам до мене прибiжиш…» Жартуючи з парубками (а це був певний хiд, щоб викликати ревнiсть Гриця), Маруся непомiтно кидала метким оком: як i гадала, в Бобренка ненадовго вистачило витримки… Вiн уже неспокiйно совався, то блiднув, то червонiв, бiгав сполошеними очима по хатi, явно уникаючи зустрiчатися поглядом з Марусею. Кусав губи. Ганна, вiдчуваючи настрiй чоловiка, похмурнiла й кам'янiла на лавi… Зрештою Маруся нажартувавшись досхочу, впала на лаву мiж дiвчатами, з кимось гомонiла, щось веселе розказувала (а що – й сама не пам'ятала), а сама зиркала на Гриневу дружину. Дивилась на неi доброзичливо i тим збивала ii з пантелику. Ганна губилася в здогадках: чому це Маруся так мило до неi посмiхаеться? З якоi причини? Та ось Гриць посмiхнувся до дружини, як Марусi здалося, нiжно, пестливо, i щось на вухо iй прошепотiв, торкаючись губами ii рожевого вушка… І Ганна радо заусмiхалась i теж шепнула йому щось на вухо. «А зовсiм же недавно отак до мене посмiхався та клявся менi у вiрностi,» – зберiгаючи на обличчi грайливу байдужiсть, подумала Маруся з тугою. І туга та була останньою тугою за Грицем. У ту мить наче буря здiйнялася в ii душi. Усе: ревнощi, ображене самолюбство, зрадливi клятви Гриця, згадка про нещасливе кохання, про нездiйсненнi мрii – усе завирувало й заклекотiло в душi i, не знаходячи виходу, пекло ii сухим i болючим вогнем… «Помщуся!.. За все вiдплачу разом! – думала, ледве стримуючи той клекiт в душi… – За зраду, за обiцянки! За зганьблене мое кохання, за неславу!..» Парубки й дiвчата почали перекидатися жартiвливими пiсеньками, Маруся й собi встряла в ту дружну перепалку, ii дзвiнкий голос, нiжний та свiтлий, з ледь вловимою печаллю, вмить узяв верх. Парубки вражено притихли, зачудовано прислухаючись до ii голосу, дiвчата легенько зiтхали, бо такого незвичайного голосу нiхто з них не мав, хоча й вони у спiвах заднiх не пасли… А потiм кинулись у танок. За хвилину в хатi творилося щось незвичайне: усi прохопилися в коло, загальне пожвавлення досягло такого рiвня, що нiхто вже всидiти не мiг. Хата ходила ходором. Маруся носилась, як вихор, заражаючи всiх своiм запалом. Не втерпiв i Гриць. Забувши про молоду дружину, кинувся в гамiрне коло, як з мосту у воду. Танцював, а сам думав, як би йому опинитися поруч з Марусею. Уже не криючись, шукав ii очима. Та ось iх звело танцем, Гриць схопив ii руку i стис – квапно i гаряче. Маруся не висмикнула руки, бачила близько себе його блiде, благальне лице, збудженi, вiдчайдушнi очi. Вони молили, вони благали… – Марусенько… – шепнув Гриць, як танцюристи на мить пригасли iх одне до одного. – Вийди… На одне лише слово. – Маруся заперечливо похитала головою, зберiгаючи на розпашiлому лицi ту чарiвну посмiшку, що зводила Гриця з розуму. – На греблю вийди… Хоч на часинку… Останнiй раз… Несила без тебе… – А дружинонька? – шепнула дiвчина. – Без тебе я як без сонця. – Пiзно спохопився. – Нiчого з собою не вдiю, – благав вiн. – Душа сколихнулась, як тебе побачив. Вийди… – Тiльки не на греблю. До мене приходь, Грицю. Завтра матерi вдома не буде – приходь… І, пiдхопивши якогось парубка, понеслася з ним у шаленому танку. А сама думала про зрадливця: «Ну ось ти й попався, як перепел у сiтку…» Коли танцювальний запал вщух, дiвчата посiдали на лаву пiд один бiк, парубки пiд другий. Маруся вже не криючись дивилася на Гриця. Вiн теж не криючись iв ii захопленими очима. – Подружко, ти сьогоднi як несамовита, – пiдсiла до неi Мелася й легенько обняла Марусю за плечi. – Скiльки тебе знаю, а ще такою не бачила. Коли б парубком була, то неодмiнно б у тебе закохалася. Маруся слухала подругу, а сама звабливо посмiхалася до Гриця, хоч у душi ледве стримувала до нього ненависть. Потiм перевела погляд на Грицеву дружину. З Ганниноi пихи не лишилося й слiду. Сидiла опустивши плечi й голову – пригнiчена, розгублена. «Вiдчула, що такою, як я, ти й на мить не здатна стати, – задоволено подумала Чураiвна. – Тепер начувайся, супернице, Гриць уже в моiх руках. Хай i твое серце поболить, як мое…» Перекинула косу з-за спини на груди i дзвiнким голосом повела пiсню, вкладаючи в неi всю свою принаду, нiжнiсть i звабу: Над моею хатиною чорна хмара стала, А на мене, молодую, поговiр та слава! Ледве Чураiвна заспiвала, як вечорницi занiмiли. Нiхто не чекав вiд Марусi тiеi пiснi. Гриць, наче спiйманий на гарячому, неспокiйно засовався на лавi, Ганна зблiдла i теж совалась. Ой я тую чорну хмару крилом розмахаю… Перебуду сей поговiр, перебуду й славу. Усi розумiли, про що i про кого спiвае Маруся, тож нi-нi, та й кидали погляди на Бобренка з дружиною. Судiть, судiть, ворiженьки, – судила б вас трясця! А моему миленькому пошли, Боже, щастя… Пошли, Боже, йому щастя, ще й добру годину, Що вiн мене пригортае, як малу дитину! Останнi два рядки Маруся спiвала, визивно дивлячись в лице Ганнi. І всi побачили той визивний погляд Марусi. Ганна не витримала, рвучко зiрвалася з лави, схопила за руку чоловiка i силомiць потягла його з хати… План помсти вже визрiв остаточно i заволодiв усiм еством Марусi. У тi днi вона тiльки й жила близькою мстою, зовнi залишаючись веселою, дещо пустотливою дiвчиною. У серцi вже не було нi кохання до Гриця, нi туги за ним. Воно збучавiло, закам'янiло. Гнiв i образа за понiвечену юнiсть, бажання будь-що допекти тому, хто так легковажно насмiявся з ii палкого кохання, розгорялося в душi з кожним днем все пекучiше i лютiше. Не думала, що буде з нею, коли здiйснить свою задумку, власна доля вже бiльше не цiкавила ii. Аби лише Гриць Бобренко прибiг до неi на побачення… І, коли вiн з'явився в хатi, Маруся нiчим не видала свого стану, навпаки, з напускною буденщиною протягла, нiби мiж ними нiчого й не траплялося: – А-а… Гриць… – Я, Марусю, – над силу мовив Бобренко. – Зважився i ось… – Запiзно ж ти звагу собi на помiч покликав. – У життi, Марусю, не так складаеться, як гадаеться… – А я думала, що своему життю ти господар. – Спохопилась. – Чого ж ти до порога прирiс? Проходь, сiдай. Бобренко присiв на лаву, посовався неспокiйно i вiдсунувся подалi вiд вiкна. – Ховаешся? – гмикнула Чураiвна. – Доводиться, – зiтхнув вiн. – Думав, що вже забув тебе, а як побачив на вечорницях… Усе в душi сколихнулося… Сам не свiй зробився. От i думаю… Що чинити, як далi жити? Ганна – дiвчина непогана, вже й дружиною менi стала. І ii нiби кохаю, i тебе несила забути. – Ну й жартiвник! Одну не може забути, а з другою вiнчаеться. Як це в тебе виходить, га? Навчи. Може, у тебе двое сердець? Одне мене не забувае, а друге Ганну ктонiчого? – Не шпигай! – Ти мене в саме серце поцiлив, так то нiчого? Тобi можна, так? А менi й словом тебе шпигнути зась? А ти ж клявся колись менi у вiрностi. Чи вже забув? – Ну-ну… казав. Та мало що я обiцяв. Не все й по моiй волi чиниться. Мати хоч i присилувала Ганну брати, а подумаеш, нiби ж вона й права. Кохання воно кохання, та з нього багато не вiзьмеш. А жити якось треба… Та й взагалi… мало хто з ким стрiчаеться, та не всi вiнчаються. – Гри-ицю! – хриплим голосом протягла Маруся. – Так ти ось який? Кохання мiняеш, як iншi чоботи? – Давай старе забудемо, – благально мовив Гриць. – Для чого докоряти минулим? Може, помиримось, га? Що було, те минуло. Пригости краще медком, та й забудемо старе. – Медку закортiло? – повiльно протягла Маруся, не спускаючи з нього вогнистого погляду. – Завдав менi горя а тепер хмелю забаг? – І Григорiй випив? – тихо запитав суддя. – Випив… – вiдповiла Маруся, колишучи на руках косу, як немовля. – Вiн мусив ii випити. Свою долю. Вiн заслужив ту чашу, пане суддя. Вiйт звiвся i тремтячим голосом запитав: – І ти не кинулася, щоб вирвати з його рук отруту? – Я мусила вiдомстити зрадливцю. То його доля. А свою долю i конем не обскачеш. – А про свою долю ти подумала, небого? – Мою долю вiтер по широкому полю розвiе, – Маруся знову зайгодала косу на руках. – Спи, дитятко мое, спи, навiки засни… – У тебе не було жалю до Григорiя? – поспитав суддя. – Я не вiдаю, що таке жаль. У моему серцi була одна ненависть та образа. Та помста люта i справедлива. – Отруiти – це справедливо? – обурено вигукнув осавул. – Невже твоя рука не здригнулась? Козака згубила, життя Ганнi занапастив. Маруся з болем i подивом на осавула подивилась. – Але ж Гриць i мое життя занапастив. – І все ж ти убивця, – зiтхнув суддя. – В убивць, щоб ти знала, також вiдбирають життя. – Я вiддам його не торгуючись. – Дозвольте слово мовити, – озвався вiйт. – Маруся, як могла, захищала свое щастя, гiднiсть та достоiнство. Ми караемо тих, хто майно краде чи там корову. Чи iнше яке бидло. А чомусь крiзь пальцi дивимось на тих злодiiв, котрi викрадають чуже щастя, нiвечать душi i потiм спокiйно стають пiд вiнець з iншими. За це теж треба карати! – Але ж не отрутою! – обурився осавул. Суддя, нi до кого не звертаючись, замислено мовив: – Це правда, що ми конокрадiв караемо, а хто щастя чуже викрадае i топче його привселюдно, того по голiвцi гладимо. Але не нами закони встановленi, не нам iх i вiдмiняти, – звiв очi на Марусю. – Чим же ти його, небого, отруiла? – Настоем. – Яким? – Корiння цикути на оболонi накопала. Запала довга мовчанка. Суддя дивився у вiкно, Маруся гойдала косу на руках. Вiйт журно хитав головою. Тiльки осавул бурмотiв: – Згубила страх Божий, от i вчинила… – Що ж, Марусю, – озвався суддя. – Скажи ще одне. Хто знав, що ти отруiла Григорiя Бобренка? – Нiхто. – Почувши, що Григорiй лежить у церквi, ти сама прибiгла в церкву, щоб зiзнатися у вчиненому злочинствi? – Так, пане суддя, прибiгла i зiзналася. – Що ж тебе примусило це вчинити? Маруся й сама не знае що. Уранцi до Чураiв зайшла переполошена баба Ягаiха i прямо з порога, не переводячи подиху, заторохтiла: – Чули, Горпино? Лихо яке, Гриць Бобренко нагло помер. – Що ви кажете? – Горпина, охнувши, сiла на лаву. – Царство йому небесне… І вiд чого б це? Не хворiв же… Здоровий та молодий… Свят-свят… – Не хворiв, – пiдтвердила Ягаiха. – І нате вам – руки склав. Уся Полтава тiльки й говорить про це. Нiхто вiри не йме. Вiд чого б це Гриць помер? Чи ж, бува, не наврочено йому? – Марусю! – крикнула Горпина. – Ти чуеш, яке лихо. Гриць помер, царство йому небесне… Який вiн не був, а все ж шкода. Горе, горе. Та де ж ти, дочко? Гриць, кажу, помер… У свiтлицi нiби хто впав. Горпина i Ягаiха метнулись туди. Маруся лежала посеред свiтлицi. Удвох вклали ii на лiжко, побризкали на лице водою. – Вона, сердешна, мовби вiдчувала недобре, – жалiлась Горпина. – Увесь вечiр сама не своя була. До ранку очей не стулила. Поночi по хатi никала, я вже й не знала, що робити. Усе кудись поривалася. Наче божевiльна. Лише перед свiтом у постiль вклала. А воно ii серце недобру вiсть вiдчувало… Маруся отямилась лише ополудень. – То кажете, мамо, Гриць iз сирою землею обвiнчався? Мати, як могла, втiшала дочку. – Бог забрав Гриця. Нi тобi, нi Ганнi… Маруся якось дивно на матiр поглянула. – Не Бог, мамо, Гриця забрав, а я… – Свят, свят… – перехрестилась мати. – Що ти мелеш? Тебе огневицi трясуть… І очi в тебе несамовитi, огнем горять. Схаменися, дочко, то не ти сказала, а огневицi. Ось свяченою водою тебе побризкаю, огневицi й щезнуть. – Не Бог, мамо, – уперто повторила дочка. – І свячена вода тут не зарадить. Я помстилася йому. Хитаючись, звелась. Хапала руками за повiтря. Мати ii до лави пiдвела, всадовила. – Схаменися, дочко, не бери грiха на душу. – Уже взяла, мамо… – Ти при своему розумi? – То йому гiркi моi сльози вiдлилися. То його зрадонька покарала. А я, окрадена i зганьблена, спiвати буду. Косу на руках загойдала. – Ой, люлi-люлi… Спи, мое дитятко… – Зареготала, схопилась, забiгала по хатi, щось хапала, кидала, бурмотiла: – Ото щоб знав. Як мене дурити, як мое щастя викрадати. Щоб двох не кохав, а однiй вiрний був. Бо з коханням не жартують… Сидить голуб на березi, голубка на вишнi: – Скажи, скажи, мое серце, що маеш на мислi? Ой ти ж менi обiцявся любити, як душу, Тепер мене покидаеш, я плакати мушу… – Щось менi не спiваеться, – казала по хвилi. – І Гриця вже немае. А хiба я можу без Гриця жити? Учора у мене була злiсть на Гриця-зрадливця, а сьогоднi вже й немае… Мамо, ви не бачили, де подiлася моя злiсть? Ой хутчiше мою злiсть знайдiте, бо я знову Гриця кохаю… Зрадливого, отруеного… Ой дайте менi зiлля, щоб його пошвидше забути… На вiки вiчнi… Зiллячка менi дайте. Буду пити через силу, краплi не упущу. Тодi я тебе забуду, як очi заплющу. Буду пити, буду пити, хоч би через силу, Тодi я тебе забуду, як ляжу в могилу. Гриць лежав у домовинi як живий. Мов i не лежав, а тiльки прилiг на часину. Ледь-ледь зблiдлий. Губи м'яко стуленi, карi очi м'яко заплющенi, на чоло спадають русi кучерi й ворушаться, ледве хто вiйне. Руки м'яко i спокiйно на грудях складенi, в руках свiчка тихо горить… – Бо-оже, прийми-и душу pa-аба тво-ого-о… Ось до церкви заходить Маруся – боса, розпатлана, чорнi очi вогнем горять. Навшпиньках крадеться до свiжовиструганоi домовини. – Ми-ир пра-аху твоiму-у… Маруся злякано застигае з простягненими руками. – Постривайте, постривайте… – шепоче. – Я тiльки заберу в нього свое щастя… Не бiйся, Грицю, вдруге я тебе не чiпатиму. Тiльки вiддай менi щастя мое, не бери його з собою на той свiт. – Заспiвала: – Грицю, Грицю, до Марусi… Зараз, зараз уберуся… Ось тепер я до тебе прийшла. Твоя Марусенька, котру ти клявся щиро та вiрненько кохати. А коли зраджу, казав, то хай сонце для мене, казав, згасне. То я й погасила сонце. Зойкнувши, падае Грицевi на груди. – А-а-а… Це я! Я! – кричить Маруся, цiлуючи Гриця. – Хiба ж ви не знаете, людоньки, що це лихо я вчинила? З великого кохання до Гриця… Отець Матвiй нарештi отямився. – Що ти, дщерь моя, – пiдiйшов до Марусi. – 3 горя великого грiх на душу береш? Отямся. Усе у волi Божiй. І без волi його i волосинка з голови не впаде… Маруся погладила русi кучерi Гриця, поцiлувала його i тихо-тихо намалювала. Коли б же я знала, маляра б найняла, Його бiле личко та й намалювала. Карi оченятка, котрi я любила, Його русi кучерi я б позолотила… Востанне подивилася на небiжчика i випросталася. І вiч-на-вiч стрiлася з Ганною. – Нехай же Гриць двох не кохае, бо не буде йому нi тебе, Ганно, нi мене! До людей повернулась. – Я згубила Гриця! Згубiть i мене! – Це все, небого? – питае суддя. – Усе, – кивае Маруся. – Тепер уже все. Нехай же Гриць двох не кохае! Нехай вiн не буде нi тiй, нi менi, Нехай дiстанеться сирiй землинi. Оце тобi, Грицю, за тее заплата — З чотирьох дощок темная хата… Суд засудив Марусю Чурай до страти. На нарочитiй радi з ухвалою суду було ознайомлено полковника Мартина Пушкаря i всю полкову та сотенну старшину. – Панове старшини! – сказав Пушкар пiсля читання вироку. – Панове знатнi козаки! Ви щойно вислухали ухвалу суду щодо Марусi Чурай. Яка буде ваша остання воля? Воля була такою: ухвалу суду лишити в силi, Марусю Чурай скарати на майданi в присутностi всiх козакiв та мешканцiв Полтави – в науку iншим. Щоб тi iншi не губили нi хлопцiв, нi козакiв. Засудженiй дали два днi на молитви i покуту. Горпинi дозволили побути два днi з дочкою, але Горпина не могла звестися – так вони й не побачились. І ось настав день страти. Рано-вранцi ранку на майданi, де збудували високий дерев'яний помiст, почав збиратися люд. Посотенно на чолi iз старшинами прибув Полтавський полк i зайняв мiсце з протилежного боку помосту. Команди вiддавалися впiвголоса, майже тихо, люд на майданi теж зберiгав мовчання. Тiльки iнодi хтось тяжко зiтхне, та й по тому. Та ось на помiст неквапливо пiднявся дебелий кат – нарочито для такого випадку привезений з Лубен. Свого ката в Полтавi не було. Вiн поклав на помiст вербову колоду, а на колоду – сокиру з широким блискучим лезом. Люд на майданi хитнувся i завмер. Горпину Чураiху тримали пiд руки жiнки. Бiле пасмо волосся вибивалося з-пiд чорноi хустки i затуляло iй помiст. Та Горпина i так нiчого не бачила. Дивилася поперед себе розплющеними очима, а бачити нiчого не бачила. Як i не усвiдомлювала того, що мало вiдбутися на майданi. Тiльки iнодi, нi до кого не звертаючись, питала: – А Маруся прийде подивитися на це диво? Удалинi почувся тягучий, пронизливий скрип дерев'яних колiс. Вчувши той скрип, люд заворушився, всi повернули голови. – Везуть… Везуть… – почувся шепiт, i майдан принишк. Лише Горпина кволо запитала жiнок, котрi ii пiдтримували пiд руки: – Кого везуть? А Маруся подивиться на таке диво давнее? До помосту пiд'iхав вiз, запряжений волами. Марусю Чурай звели з воза, вiн вiдразу ж, заскрипiвши, покотився геть, а засуджену звели на помiст i поставили поруч з катом бiля вербовоi колоди. – «Лета от народження Сина Божого тисяча шестьсот…» – почав суддя голосно зачитувати вирок. Маруся дивилася поверх голiв на рiдну свою Полтаву, свiт плив перед нею то повiльно, то шалено, в якомусь запальному i незбагненному танку, i вона майже не чула те, що читав суддя. Інодi до ii слуху долiтали окремi уривки: – «За вiдомом його милостi пана полковника Полтавського… Пред нас, Кости Кублицького, суде полку Полтавського, Андрiя Нещинського, отамана городового, Федора Суховiя, войта, Петра Юревича, бурмистра, i многих задних персонах…» Море голiв перед Марусею хиталося i пливло. Аби встояти, дiвчина мiцнiше вперлася босими ногами в помiст. Руки ii в кайданах, i кайдани дрiбно-дрiбно дзвенять, нiби тихо скаржаться на щось… – «…дiвиця Марiя, дочка покойного урядника Полтавського охочекомонного полку Гордiя Чурая з Полтави, року теперiшнього загубила страх Божий, смертельний грiх учинила…» Дванадцять рокiв було Марусi, як батько примчав на гарячому конi до хатини, схопив ii на руки, пiдняв до себе на коня, поцiлував. – Прощай, дочко! Рости щасливою та гарною. Несила бiльше терпiти лядське ярмо та Украiну в горi лютiм бачити. На Сiч подамся, з козаками, дасть Бог, пiдемо Украiнi волю здобувати. А ти, дочко, рости вгору та пiснi спiвай на здоровля. Хай усi знають, що Чураi при лихiй годинi не сидiли склавши руки: i воювали, i пiснi складали! І зник батько на гарячому конi. Тiльки тупiт копит ще довго вiдлунював понад Ворсклою. Стривай… Здаеться, вiн i досi лунае. Маруся напружуе слух i десь вдалинi вчувае тупiт копит. То батько мчить у вiчностi. – «…На лугах збирала корiння отруйного зiлля-цикути, з помiччю злого духа отруiла Григорiя, сина хорунжого Полтавського полку Петра Бобренка…» Не дожив батько до волi, не повернувся у свою Полтаву з перемогою. Пiд Кумейками ляхи його пiдступно схопили, у Варшавi на майданi й голову йому вiдтяли… – «…винайшли сим декрет з порядку прав Магдебурзьких части четвертей, на листу сто двадцять дев'ятому: „Злодейка по квестом мает быти отдана кату на отсеченья голови ея“…» На отакому помостi, тiльки в чужiй сторонцi, поклав свою голову i батько. І не своi люди, не козаки були навколо помосту, а чужi люди, вороги лютi. Що думав батько у свiй останнiй день року 1637-го? Про Украiну, про милу Полтаву, про любу дружину свою, про маленьку дочку?.. Чи про бойових побратимiв-козакiв? iй легше, вона дивиться на своiх людей i в рiднiй землi вона ляже. А батьковi муляли очi чорнi гостроверхi вежi костьолiв, закутi в панцирi гусари. Та не зник батько зi свiту бiлого. І досi лунае тупiт копит його бойового коня. – «…На покаяння перед Богом й краткой молитве дано время злодейке…» Усе. Вирок зачитано. Вiдспiвала свое Маруся, вiдкохала-вiдлюбила. А тупiт копит все наростае i наростае… Гордiй Чурай у вiчнiсть мчить. На помiст пiднiмаеться отець Матвiй. Рука його, коли вiн пiдносить засудженiй хрест, злегка тремтить. Маруся притуляеться холодними губами до металу хреста. – Будь мужньою, дочко, – шепоче отець Матвiй. – Кайся у грiхах, i Бог тебе простить. Вiн один наш судiя, i перед ним ти будеш тримати вiдповiдь… Усе у волi Божiй, дочко, а ми лише тлiн на цiй землi, пилинка на вiтрi вiчностi. Усi ми iз землi прийшли, i всi у землю пiдемо. Як у Святому Письмi сказано: од нея же взят бих, i яве уже есть, яко скоро в ню подобает мi возвратиться… Отець Матвiй сходить з помосту. Ось тепер уже все. «Тату, тату, – шепоче Маруся, прислухаючись до тупоту копит. – Примчи в Полтаву, забери мене з собою. Та швидше, бо кат уже рукава засукуе…» – Виконуй вирок, кате! – чуе вона голос. «Спiши, тату, спiши… Забери мене до себе у вiчнiсть…» Кат бере двома руками сорочку Марусi i рвучко ii розривае. Чути трiск полотна, хтось злякано i наче здавлено вигукуе: – Та що ж це таке… Сорочку на нiй розривають… Розiрвана сорочка сповзае, оголюючи спершу бiлi, наче матовi плечi, далi груди… Ойкнувши, Маруся кайданами затуляе груди. – Коса заважатиме… Невже то кат говорить? Вiн бере в руки ii косу, шепче: – Не бiйся, дiвчино. Я дiло свое добре знаю. Один удар i… нiякого болю. Кажу, болю не вiдчуеш. Не встигнеш вiдчути, як уже перед Божим судом станеш… А косу, щоб не заважала, доведеться вiдрiзати. Потрапить пiд сокиру – завдасть тобi муки. Двiчi тодi доведеться рубати… І раптом рвучко повертаеться до суддi. – Пане суддя. Панове старшини. Козаки! Люди добрi! Отаку вроду губити… Таку шию рубати. Рука не здiймаеться. Порятуйте мене, увiльнiть… Схаменiться. Змiнiть гнiв на милiсть. Вона ж дiвчина. Хiба ж можна дiвчат губити? Бог покарае ii, i досить. Пан полковник крутить сивого вуса. Козаки похнюпили голови. Люд насторожено притих. А тупiт копит наростае все ближче й ближче. «То батько мiй спiшить за мною…» Маруся першою з високого помосту загледiла вершника, котрий чвалом гнав коня на майдан. – Пострива-айте!!! – закричав вершник що було сили й розмахував над головою шапкою. – Спинiться! – Вiн кричить «спинiться», – захвилювався люд. – Спинiться! – Стiйте! – вигукнув полковник. – Стою, – сказав кат. Люд поспiхом розступився, утворивши прохiд, яким уже мчав вершник на загнаному конi. З коня шматтями звисала пiна. – Спинiться! – востанне крикнув вершник. Не добiгши помосту, кiнь з усього розгону впав, вершник перелетiв йому через голову, миттю схопився й одним стрибком опинився на помостi, вiдгородивши собою Марусю вiд вербовоi колоди й сокири на нiй. – Іскра… – пронiсся шепiт майданом. – Іван Іскра… Звiдки вiн узявся? Наче з неба звалився… – Іменем гетьмана Украiни Богдана Хмельницького, спинiться! – крикнув Іван Іскра i вихопив з кишенi папiр. – Я з Киева. Ось власноручний наказ гетьмана. – Читай, Іване, читай, – загудiв майдан. – Читай, – велiв полковник. – «Панам полковниковi, суддi, старшинам i всьому Полтавському полку, – голосно читав Іскра. – Наказ. У розумi нiхто не губить, кого щиро любить. Отже, i карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордiя Чурая, вiдрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марусi Чурай… В пам'ять героiчноi загибелi батька i заради чудових пiсень, що вона iх складала. Надалi без мого наказу смертних вирокiв не здiйснювати. Марусю Чурай з-пiд варти звiльнити. Гетьман Украiни Богдан-Зиновiй Хмельницький». Кат, не чекаючи команди, зняв з помилуваноi кайдани. – Іди собi, небого, – шепнув. – Та гетьману дякуй i Богу молися. Притримуючи на грудях розiрвану сорочку, Маруся Чурай, нiчого не бачачи поперед себе, повiльно зiйшла з помосту i пiшла попiд вишикуваним Полтавським полком. Ступала тихо, нечутно. І раптом полк, вiддаючи останню шану дiвчинi, з чиiми пiснями вiн ходив у бiй, гримнув: Засвiт встали козаченьки В похiд з полуночi, Заплакала Марусенька Своi яснi очi… І тiеi ж митi майдан в один голос пiдхопив пiсню: Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися Та за свого миленького Богу помолися… Маруся йшла майданом, а пiсня все гримiла й гримiла. І здавалось, що гримiла вона не тiльки над славною-преславною Полтавою, а летiла вона, а гримiла вона понад всiею Украiною: Ой Бог знае, коли вернусь, У яку годину. Прийми ж мою Марусеньку, Як рiдну дитину… notes Примечания 1 Пiсля Люблiнськоi унii 1569 р. утворилася едина Польсько-Литовська держава – Рiч Посполита, а також пiсля Брестськоi унii 1596 р. на Украiнi (як i в Бiлорусii) запанував колонiальний режим, коли шляхта жила як у раю, а селяни наче в чистилищi (Боплан). 2 Ідеться про Семилiтню вiйну 1756—1763 pp. 3 Кiска – нiж iз шматка коси. 4 Туе-суть – чай з верблюжими молоком. 5 Ля Іль Алла Ле Мухамет ресюль лаг! – Нема бога крiм Аллаха i Магомет посланець божий! 6 Лава, на якiй карали засуджених, попередньо прив'язавши iх за голову, руки й ноги. 7 «Устное повествование бывшего запорожца Н. Коржа». 8 Харкiв розташований при злиттi рiчок Харкова, Лопанi та Уди (басейн Дону). Перша згадка про мiсто вiдноситься до 1654 року. Документи свiдчать, що туди прибуло кiлька сот сiмей украiнських переселенцiв на чолi з Іваном Каркачем. 9 «…люди жили-поживали, города, т. е. укрепление имели, оружием не бедны были, что и теперь еще отыскивается в земле, вот тут то они и начали селиться „слободно“, т. е. свободно, где кому как вздумалось; селились отдельными хуторами, т. е. в малом числе, селились и большими селениями, по свободе, отчего и вышло название „слобода“». – Гр. Квiтка-Основ'яненко, «О Харькове и уездных городах Харьковской губернии». 10 Я. П. Новицький (1847—1925) – вiдомий украiнський фольклорист, етнограф i педагог. 11 Базавлук, Бузулук – рiчка в Днiпропетровськiй областi, права притока Днiпра, довжина 157 км. Базавлуцька Сiч – назва Запорiзькоi Сiчi, яка в кiнцi XVI – на початку XVIII ст. перебувала на о. Чортомлик або Базавлук. Звана ще Чортомлицькою або Старою Сiччю. Базавлуцька Сiч – одне з укрiплень Запорозькоi Сiчi. Зруйнована росiйськими вiйськами у 1709 роцi. Пiсля того запорожцi спробували збудувати Сiч на р. Кам'янцi, але змушенi були вiдiйти у володiння Кримського ханства, свого лютого ворога. Там з дозволу хана у 1711 роцi вони збудують в пониззi Днiпра Олешкiвську Сiч. 12 «Як козаки воювали», Днiпропетровськ, «Промiнь», 1990. 13 Якщо гребцi великоi галери робили по 22 удари весел на хвилину (у виняткових випадках, але протягом короткого часу – до 26), що давало швидкiсть до 8 вузлiв, то гребцi легких чайок, мiцнi й витривалi козаки, могли робити до ЗО i бiльше ударiв весел на хвилину, розвиваючи велику швидкiсть. 14 Цехiн – з XIII ст. назва золотого дуката, що карбувався на венецiанському монетному дворi. 15 Капу-кулу, так називалися «слуги, якi знаходилися при дверях», себто служки султанового палацу. 16 Ю. Мицик, С. Плохiй, І. Стороженко. «Як козаки воювали». 17 Охочекомонний – добровiльний, кiнний. 18 Очевидно, задля рими (а таке часто трапляеться в украiнському фольклорi) гетьмана Павла Павлюка у пiснi названо Степаном.