Ольвiя
Валентин Л. Чемерис


Історiя Украiни в романах
Що важливiше: доля народiв, подii, з яких потiм твориться Історiя, або ж доля однiеi людини, ii почуття та думки? Минають тисячолiття, а певноi, однозначноi вiдповiдi нема, i навряд чи коли ця вiдповiдь буде… Отак i в романi вiдомого украiнського письменника Валентина Чемериса «Ольвiя» йдеться про конкретну i важливу iсторичну подiю – вiйну мiж скiфами та могутнiм перським вiйськом царя Дарiя, що вiдбувалася наприкiнцi VI столiття до нашоi ери. А на тлi цiеi вiйни розгортаеться iсторiя короткого i трагiчного життя юноi гречанки Ольвii, яка заради союзу зi скiфами iде замiж за скiфського царя Тапура.





Валентин Чемерис

Ольвiя





Частина перша





Роздiл перший

Я берегтиму тебе дужче, анiж свого коня!..


Цей молодий скiфський вождь – зухвалий i хвацький – так i сказав iй, загадково посмiхаючись:

– Дочка грецького архонта хай не хвилюеться. Клянусь бородою Папая: в степах за Борисфеном я берегтиму тебе дужче, анiж свого коня!..

Ольвiя з подивом глянула на нього, стрiлася вiч-на-вiч iз ним, людоловом iз диких степiв. І побачила у його насмiшкуватих зiницях якесь дiвча – злякане, розгублене i геть беззахисне, побачила i з жахом збагнула, що то ж вона…

– Нi… нi… – квапно виставила наперед руку, наче хотiла нею захиститись вiд його недоброi, як iй здалося, посмiшки. Та чорнi хтивi очi вождя, повнi блиску i ще чогось незбагненного, iй не знаного досi, несклiпливо дивились на неi. І вона опустила руку. І – дивно! – на якусь мить iй навiть здалося, що вiн добрий. Чи просто вона хотiла, щоб цей степовик був добрим… Але та хижувата посмiшка на сухих устах! Та спружинена свавiльна сила, що так i била з нього! Той вiдвертий i нахабний погляд неприборканого i невтримного кочовика!

– Ти… хто?.. – для чогось запитала вона. – Людина чи…

– Нi, я – скiф! – Грався вiн трихвостим нагаем, вiд удару якого репалась шкiра i на людинi, i на тваринi. – А скiфи дужчi за всiх людей. Першими це вiдчули на своiх шиях кiммерiйцi, якi колись жили у цих краях. Скiфи прийшли, збороли iх i зробили iхнi степи своiми. А край цей кiммерiйський назвали Скiфiею.

– Не хвалися, – сказала вона мружачись. – Я чула, що скiфiв iз Азii витiснили племена массагетiв. Вiдходячи, скiфи перейшли рiку Аракс, довго тiкали… ну, вiдходили, аж доки потрапили в землю кiммерiйську.

– Хто кого тiснив, нас массагети чи ми массагетiв, хай про те не турбуеться дочка грецького архонта, – стримано вiдказав вiн, а iй стало трохи легше, що вона таки шпигнула його гординю. – Бо звiдтодi, як ми прийшли сюди, у степах на схiд i на захiд вiд Борисфену, на пiвдень i на пiвнiч, немае люду, сильнiшого за нас. І доки в небi сяе Колаксай[1 - Колаксай – цар-сонце (скiф.).], а на землi тече Арпоксай[2 - Арпоксай – владика, повелитель вод (скiф.).], ми – скiфи! – володарi усiх тутешнiх родiв i племен[3 - Наприкiнцi II – на початку І тисячолiття до н. е. Пiвнiчне Причорномор'я населяли найдавнiшi з вiдомих пiд власною назвою племен – кiммерiйцi. За Геродотом скiфи жили в Середнiй Азii, iх потiснили массагети – одне з найсильнiших скiфських племен, i вони, прибувши в Пiвнiчне Причорномор'я, захопили кiммерiйськi землi. Сталося те, якщо вiрити письмовим джерелам, у VII ст. до н. е.]. І дочка грецького архонта хай не боiться, iдучи до нас. У саiв[4 - Саями називали себе царськi скiфи (давньопер.).] ii життя буде в повнiй безпецi.

А iй стало лячно.

Ой мамочко, до кого ж вона потрапила!

І вiд того ляку в грудях наче грудка закрижанiла. Пропало ii життя! І нiхто не порятуе нi силою, нi словом.

Та зусиллям волi вона зборола в собi той ляк i вiдверто розглядала його, так вiдверто, як не подобае дiвчинi безсоромно дивитися на чоловiка, але хай… Все одно вже… А так вiн хоч не буде тiшитись, що вона злякалась, що душу ii тiпае дрож вiд одного його погляду…

Вiн зовсiм не був схожим на тихого i сором'язливого Ясона. Нестримний i гарячий, очевидно, жорстокий, свавiльний, хитрий i пiдступний, вiн наскрiзь пронизував, пропiкав ii чорними очима. На ньому блакитна куртка, оторочена хутром соболя, гостроверхий башлик iз золотим шишаком, з-пiд якого вибиваеться чорне волосся. Його кiнь гризе золотi вудила. Скiфи так i називають свого всемогутнього i багатого вождя: Той, у кого золотi вудила. Або просто – Золотi Вудила.

– Спасибi, що ти хоч цiнуеш мене вище за свого коня, – намагалася говорити глузливо, аби замаскувати тривожне сум'яття в своiм серцi.

– Не кепкуй, гречанко, – застерiг невдоволено. – Кiнь для скiфа – що крила для птаха.

– То й лети на своiх крилах! – І у вiдчаi запитала: – Чому ти так дивишся на мене?

А вiн шкiрив бiлi мiцнi зуби.

– Коли я вперше побачив тебе в мiстi грекiв – а це було повеснi – то сказав собi: скiфе, не лови гав! Дочка грецького архонта дуже гарна, а тому мусить належати тiльки тобi!

– По якому праву?

– По праву сильного, – все ще шкiрив вiн своi бiлi мiцнi зуби. – Тому я прийшов i взяв тебе, пташечко грецька.

– Ви, кочовики, завжди берете те, що…

– …що нам подобаеться, – перебив вiн ii насмiшкувато. – А вродливих жiнок ми завжди любимо. Швидких коней, ясну зброю i гарних жiнок. От що ми, скiфи, любимо.

Хвальковитiсть його почала ii дратувати.

– Ви, кочовики, не люди, а вершники на конях, – намагалась шпигнути його, але вiн на знак згоди з ii словами схвально i задоволено кивав головою, i шишак на його башлику спалахував проти сонця бiлим сяйвом. – Дикуни з околицi цивiлiзованого свiту! – вигукувала вона не так iз злостi, як iз вiдчаю, що його нiчим не проймеш. – Ви чините свавiлля i грабуете всi племена у цих краях!

Вiн схвально кивав головою, шишак на башлику спалахував, i це ii злило ще дужче.

– Вас ненавидять!..

– Дарма! Аби боялися та платили данину. Аби наша зброя була зверху. А любити нас… ну, хоча б мене, будуть iншi. Наприклад, ти, пташечко грецька… Чого тiпаешся, злючко? Твiй батько вiддав тебе по добрiй волi, а дари моi прийняв iз подякою.

– А моеi згоди ти питався?

– Ха! – Вiн хизувався в сiдлi коня, який гриз золотi вудила. – Звикнеш! Жiнка iде не за того, за кого вона хоче, а за того, за кого ii вiддають. Так було, i так буде. І не тiльки у нас, а й у вас, грекiв, теж…

І то була правда.

Грецьку дiвчину, яку батьки вiддавали замiж, везли у нову сiм'ю в гарно вбраному, заквiтчаному повозi. Та тiльки молода переступала порiг чужого дому, як його спалювали за дверима. Спалювали на знак, що назад iй уже немае вороття, немае i не буде до скону ii лiт. Вiднинi вона переставала iснувати для своiх батькiв, для рiднi, для всього свiту бiлого. Бо повозка спалена за дверима, а попiл розвiяний вiтром, бо у них, грекiв, жiнка дiлила iз своiм чоловiком тiльки постiль (щоб вiн мав законних дiтей!), але не стiл, бо iла окремо i до гостей чоловiка нiколи не виходила. Самiй же приймати гостей – зась! Будинок чужий, чоловiкiв, а чоловiка свого вона, як i велить звичай, називала не по iменi, а паном. Бо, власне, була йому не стiльки жiнкою, як покiрною хазяйкою i вiрною служницею водночас… Навiть у покоях не вiльна ходити, де хотiла: мала для життя свое, жiноче, помешкання – гiнекей. У тiм гiнекеi i спливали ii самотнi днi. А чоловiк мешкав у просторiм i свiтлiм андронi. Тут приймав гостей, гучно бенкетував. Сюди вона, законна, не могла й носа поткнути. Туди, вiльно i не криючись, ходила чужа, щасливiша за неi, дружину свого пана. Ходила гетера. А який чоловiк не мав гетери? Що ж то за любов i утiха iз законною?.. Тому для кохання й утiх чоловiк знаходив собi гетеру, котра шлюб називала рабством, а перевагу вiддавала вiльнiй любовi, винам та фiлософським розмовам…

Подумала так гiрко, а вголос уперто вигукнула:

– Як би там не велося у вас i у нас, а твоею я нiколи не буду! Чуеш, кочовику?

– Чую, не глухий. Дочка грецького архонта ще гарнiшою стае, коли гнiваеться. А я люблю диких, необ'iжджених коней i непокiрних жiнок.

І тут його було зверху!

– Щоб моi очi тебе бiльше не бачили!

І рвучко опускае завiсу в кибитцi, бо не хоче бачити усмiхнене смагляве обличчя молодого вождя кочовикiв. Воно – обличчя того степовика – вабить ii, i це злить ще дужче.

– Людолов!!! – кричить вона у кибитцi. – Хижак!!! Дикун!!!

А вiн, скачучи конем за кибиткою, вдоволено посмiхаеться.

«Моя… Але ще брикаеться. Та – дарма. Коли молодого коня арканом вихоплюють з табуна, вiн брикаеться. Та як не хвицае задки, як не стае цапки, як не кусаеться, а таки його вкоськують, i вузду надiвають, i вудила у зуби сунуть. Ха!..»

І засмагле вилицювате обличчя Тапура з чорною цупкою борiдкою стае рiзким i свавiльним.

Кiнь пiд Тапуром грае копитом, золотi вудила гризучи. Вождь поляскуе його по гарячiй шиi шорсткою, загрубiлою вiд повiддя та рукiв'я меча долонею. Вiдколи себе пам'ятае, вiн завжди в сiдлi доброго i вiрного коня, бо все життя вiн не просто людина, скiф, а вершник. Кiнний стрiлець iз лука, як iх, скiфiв, називають iншi народи. Що ж, чоловiку, якщо вiн, звичайно, справжнiй чоловiк, якщо вiн воiн, так i подобае бути. То жiнки – лiнивi й тлустi сколотки[5 - Як свiдчить iсторик Страбон, скiфи називали себе сколотами. Слово ж «скiф» означае «блукач», «вiчний мандрiвник».] – з кибиток не вилазять, а по землi ходять тiльки на своiх двох, а мiсце чоловiка – сiдло надiйного коня. І так вiн за життя звикаеться з конем, що iнодi йому здаеться, що кiнь i вiн – то одне цiле, що вiн i народився конем та людиною водночас, що чотири сильнi й невтомнi ноги коня – то його сильнi й невтомнi ноги.

Предки Тапура походили iз прадавнього i войовничого скiфського роду гiппемологiв[6 - Гiппемологи – букв, тi, що доять кобил, назва одного iз скiфських племен.], котрi мали конi, найкращi у цих степах, i лiтали на них у битви, зливаючись в одне цiле, – кiнь i гiппемолог. Бойовий клич у них був «арара»[7 - Кожний скiфський рiд чи плем'я мали бойовi кличi, по яких воiни впiзнавали своiх.]. Тому кожний гiппемолог при народженнi сина збирав увесь рiд i хвалився:

– Народився ще один крикун нашого кличу!

І вождь Ор, коли народився син його Тапур, теж зiбрав увесь рiд гiппемологiв i теж хвалився, що в нього народився ще один крикун бойового родового кличу. І всi гiппемологи, п'ючи хмiльний бузат, кричали «арара!», вiтаючи народження Тапура.

Вправнiше за чоловiкiв iз роду гiппемологiв нiхто не мiг доiти кобилиць i готувати кумис чи бузат, та ще любити жiнок. А вже чорну стрiлу iз змiiним свистом найвлучнiше посилав у землi сусiдiв теж гiппемолог. Вiд них i успадкував Тапур свiй гарячий i свавiльний норов. Ар-ра-ра!!!

У Тапура 25 золотих чаш, а що вже мечiв у золотих пiхвах, та акiнакiв, та повних скринь золотих бляшок! У Тапура 70 чотириколiсних возiв iз кибитками, 45 – шестиколiсних. У Тапура сiм великих табунiв коней, п'ять стад худоби, сiм отар овець. У Тапура тисячi пастухiв, рабiв, слуг. Тапур збирае найбiльше пiсля владики Іданфiрса вiйсько на прудких конях. То чому ж Тапуру не бути щасливим?

Сильний Тапур, багатий i знатний у степах!

Тепер у нього i жона буде гречанка. Гарна ж, молода чужинка! Нiхто iз скiфських вождiв не мае такоi.

Кому щастить, той усе може.

– Людолов! – кричить дочка архонта в кибитцi.

– Ха!.. – смiеться вождь до голубого неба, до сонця. – Кричи не кричи, а все одно будеш моею. Кричи не кричи, а помiч у цих степах нiзвiдки не прийде. Сказав, що берегтиму тебе дужче, анiж свого коня, то й берегтиму. І вiд мене, грецька пташечко, ти не втечеш – нi на конi, нi на крилах!..




Роздiл другий

А про мое щастя ти подумав?..


…І хто вона нинi?

Полонянка?

Рабиня?

Чи, зрештою, вiйськова здобич вiроломного скiфського вождя? Либонь, усе разом.

І ким вона стане, як скiнчиться тяжке ув'язнення в задушливiй повстянiй кибитцi – цiй звичнiй для кожноi скiф'янки хатi на колесах, а для неi гiрш темницi темноi? Коханкою вождя? Чи його жоною, безправною, пiдневiльною, котра мусить щодня боятися гнiву свого владики? Чи стане забавкою для утiхи? Чи, може, подаруе вiн ii своему старому владицi, котрого у свiт предкiв, за скiфськими жорстокими звичаями, мусить супроводжувати молода i вродлива рабиня?

Чула вона, як скiфських вождiв пишно ховають, як золото та iнше добро на той свiт накладають. Хай кладуть те золото, але ж i слуг, рабiв чи рабинь, а часом i вiльних своiх родичiв душать чи вбивають, щоб кинути теплi закривавленi трупи в яму до старого знатного владики! Бррр!!! Дикуни!!! Вона завжди жахалася скiфськоi жорстокостi, про яку в мiстi стiльки ходило чуток, i ось мае зiткнутися з нею вiч-на-вiч. Думок безлiч, а втiшливоi – жодноi. Мрiялось, закiнчить Ясон навчання, повернеться з Афiн, i поiдуть вони удвох на прабатькiвщину, у сонячну Грецiю… А там… Якi мiста, яке життя, якi люди… І ось все пiшло прахом.

Думки, думки, думки…

Чого тiльки не передумала Ольвiя за довгу-предовгу дорогу. Подумки тiкала… Вiдчувала, як у неi ростуть-виростають крила за плечима, крила легкi, замашнi, невидимi для скiфiв. І вона пташкою, перепiлкою степовою, хурчала з кибитки i линула, линула понад степом, нiким з поневолювачiв не помiчена. Линула туди, до голубого лиману, до рiдного мiста… І несли ii надiйнi крильцята так легко, що плакати з радощiв хотiлося, i в якусь мить – була, була така мить! – iй вiрилось, iй марилось, що вона врятувалася, вона вiльна…

Опам'ятовувалась в невимовнiй гiркотi. То лежала, обхопивши голову руками, бо душили сльози та вiдчай, то металася, не знаходячи собi мiсця, бо теж душили сльози та вiдчай, кудись поривалась, кусала руки вiд безсилля, ладна була волосся на собi рвати, аби це зарадило ii горю. Полонянка… Рабиня…

О боги!.. Вона, вiльна, горда дочка знатного й шанованого архонта, котра не вiдала за свое життя приневолення, кривди чи наруги, а зростала в батьковiм домi, раптом бранка… Силомiць вихоплена з рiдного гнiзда. Було вiд чого збожеволiти, втратити вiру, надiю… Впадала в апатiю, лежала безвольна, бездумна, тiльки похитувалась у такт руховi кибитки…

То зводила голову, спершись на лiкоть, думала. Хай грецькi жiнки по замiжжi не мають волi, обмеженi сiм'ею та житлом, i чоловiки з ними не рахуються i тримають iх заледве чи не в запертi, але ж то вдома, а не в чужих степах, не в жорстоких скiфiв, яким вiрити – враз без голови лишишся.

У такi хвилини iй все ставало байдуже… Почуття тупiли, думки мерли. З ранку й до вечора рiвномiрно похитуеться осоружна кибитка, навiваючи сонливiсть, байдужiсть, зневiру в своi сили. Чи не все одно?

Чути хльоскання батогiв, iржання коней, скрип колiс.

Одноманiтний, тягучий… Вмерти б i не жити.

Усе вперед i вперед рухаеться валка, все далi i далi, в глиб загадкових степiв. Де тепер ii мiсто? Кричи – не докричишся, гукай – не догукаешся.

То раптом апатiя зникала, й натомiсть ii охоплювала збуджена гарячковiсть. Сама себе ганила: чому покорилася? Чому не дiяла, не рятувала себе? Здавалось… зроби вона бодай один крок, i все скiнчиться, i вона знову стане вiльною, i ця кибитка зникне, як жахливий сон. Але то лише здавалося… Розумiла, виходу немае, i знову – вiдчай, вiдчай, вiдчай… Чи думала, чи гадала, що доведеться мiняти вiльне мiсто на оце повстяне житло на скрипучих дерев'яних колесах? Наче сон, жахливий, неймовiрний… О боги, чим я перед вами завинила, що ви так жорстоко покарали мене?



Уночi iй приснився Ясон.

Вiн пiдходив до неi високий, гарний, сяючий. З його променистих очей хлюпала на дiвчину небесна блакить. Простягав до неi руки, посмiхався нiжно, радiсно. І голос у нього був м'який, добрий, рiдний…

– Ольвiе!.. Я так спiшив до тебе, так спiшив! Вiднинi нiхто нас не розлучить, ми будемо довiку разом.

Затремтiвши, вона кинулась йому навстрiч, жмурячись вiд його ласкавих блакитних очей. Кинулась i… завмерла з ляку, вчувши глухий пiдземний гул. Щось трiснуло, земля пiд ногами захиталася i розкололася.

– Ясо-о-он?!!

Але було вже пiзно: iз трiщини висунулась потвора – кам'яна баба – i загородила Ольвii шлях. Жахлива була та баба, тлуста. Вся у трiщинах… Важко гупаючи, баба посунула на Ольвiю, простягаючи товстi й короткi кам'янi руки… Ще мить – i вона задушить ii в своiх кам'яних обiймах.

– А-а-а!.. – крикнула Ольвiя i прокинулася.

Схопилася, притискуючи руки до грудей, бо серце як не вискочить. Що за жахливий сон? І до чого вiн? Кам'яних баб вона колись бачила на скiфських могилах. Давно, а бач, приснилися…

За вiкном бiлiв день.

«Але ж i довго я спала, – подумала вона. – Тому й сниться казна-що…»

У спочивальню вскочила перелякана покоiвка.

– Господине, бiда! Кажуть, прийшли скiфи… видимо-невидимо…

– Ну й що? – здивувалась дiвчина. – Скiфи й ранiше приходили у наше мiсто.

– То хлiбнi каравани, а це – орда, – як у лихоманцi тряслась покоiвка. – А кочовики ордою ходять тiльки нападати. У мiстi таке говорять, таке говорять…

Хапком натягнувши на себе червонi шовковi шаровари, а на плечi, на бiлу безрукавку, накинувши скiфську куртку, Ольвiя вибiгла на вулицю. Пучок бронзових шпильок затисла губами i, закручуючи на потилицi волосся у вузол, на ходу пiдколювала його шпильками.

Ранок був прохолодним, свiжим i чистим. Мовби нiчого й не трапилось, у Нижньому голосисто спiвали пiвнi та в гаванi перегукувались перекупники риби, але гвалт, що спалахнув у Верхньому, вже починав долинати i до гаванi.

Вулицi у Верхньому були переповненi чоловiками, котрi, позбиравшись у купки, збуджено жестикулюючи, щось кричали один одному. Нiхто нiчого не мiг збагнути, але чиiсь слова, що скiфiв «видимо-невидимо», чинили велике сум'яття. Коли дiвчина, захекана й розчервонiла, вибiгла на околицю, сонце вже пiднялося над степом, i ген за мiстом у його промiннi спалахували наконечники скiфських списiв. Спершу iй здалося, що кочовикiв i справдi «видимо-невидимо», як про те поповзла чутка, та, придивившись, трохи заспокоiлась. Степовикiв було не так i багато, як згодом виявилося, лише тисяча вершникiв, але й тисячi досить, щоб навально напасти на незахищене мiсто. Хоч деякi вершники й носились сюди-туди, але бiльшiсть спiшилась на рiвнинi, i де-не-де вже почали димiти багаття.

– І чого кочовикiв принесло зрання? – збуджено гомонiли мiж собою ольвiополiти. – У гостi ж ми iх не кликали, а зерна вони нам не привезли, як то було ранiше.

– Може, куди рухаються та спинилися напроти мiста перепочити? – висловлював хтось припущення. – То хай собi пасуть коней, хiба нам трави шкода?

– Кочовику не можна довiряти й на мить, – запевняли третi. – Не встигнеш оглянутись, як обберуть тебе до нитки. То такi… Лiта не мине, щоб когось не шарпали у степах.

– Але ж Ольвiю поки що не чiпав жоден скiф. Бiльше того, у нас з Іданфiрсом мир.

– Що той Іданфiрс зробить, як вождiв у нього багато i кожен може легко зiбрати орду.

Але невдовзi городяни заспокоiлись. Скiфи стали табором i нiяких ворожих дiй не виказували. Коли б думали нападати на мiсто, то хiба б велися так?.. Але нi-нi, та й билася думка: чого вони прийшли? Вiд озброеного кочовика добра не жди. Кочовик – не скiф-землероб, що мирно собi пшеницю вирощуе, кочовик вовком у степах шастае… Тому й спокою не було. Та i який може бути спокiй, коли напроти мiста на прудких конях стоiть тисяча озброених кочовикiв. А кожен iз них важить за десятьох у бою, от i стримай таку силу.

На теменосi – священному мiсцi – вже зiбралися архонти, тривожно радилися: як бути? З миром чи вiйною прийшли кочовики? І чому стали табором? Чекають пiдкрiплення?

І всi сходились на тому, що войовничi степовики чекають пiдкрiплення, щоб ордою навалитися на мiсто.

Родон, хмурячись, крокував сюди й туди: каллiпiдськi вивiдники доповiли йому ще вчора, що йде зi сходу Тапур – молодий, багатий i сильний вождь кочовикiв. З ним його сотня i тисяча вершникiв. Тапура Родон трохи знае, вiн уже бував у мiстi, але тодi без тисячi, з караваном приходив… А що принесе цей прихiд? Скiфи до цього не чiпали грекiв, адже вони самi зацiкавленi, щоб був мир i торгiвля. Особливо частими гостями грекiв були скiфи-землероби, хлiб привозили, золотий скiфський хлiб, якого так потребували Ольвiя i – щонайбiльше – метрополiя, Грецiя. Як тiльки землероби скошували й обмолочували пшеницю, iхнi поселення об'iжджали вождi iз слугами i повозками – зерно збирали. Спорядивши караван – вiдряджали його в Ольвiю. Неквапливо скрипiли повозки на високих дерев'яних колесах, запряженi низькорослими комолими биками. Для Ольвii, коли з'являвся зерновий караван, наставало нiби свято. Скiфи мiняли зерно на вина, посуд, олiю, золотi прикраси, одяг тощо.

Кочовi ж племена скiфiв припроваджували у мiсто скот, везли шерсть, хутра, мед, iнодi приганяли валки рабiв, яких вони захоплювали пiд час своiх численних набiгiв на сусiднi племена. Найчастiше кочовики приводили полонених гетiв та трибалiв з фракiйського краю. Рабiв перевозили у Грецiю разом iз хлiбом. В Афiнах, кажуть, iз скiфських рабiв набирали мiську полiцiю. Але цього разу з'явився не мирний торговий караван, а тисяча вершникiв.

Архонти схилялись до думки, що треба негайно скликати народнi збори. Родон був проти.

– Зiбравши народ, що ми йому скажемо? – запитуе вiн архонтiв, i тi вмовкають. – Громадяни нас запитають: чого прибули скiфи? Що ми вiдповiмо народу? Що самi нiчого не знаемо?

– Кочовики для прогулянок не збираються, – гнули свое архонти. – Доки ми будемо гадати, вони увiрвуться в незахищене мiсто. Рiзанина буде жахлива.

– Полемарх iз стратегами готуе оборону, – одказував глава колегii архонтiв похмурий Родон. – А громадян зберемо тодi, коли дiзнаемось про справжню мету степовикiв. Зрештою, вони просто стали табором напроти мiста i нам поки що не загрожують. Будьмо i ми витриманими, щоб зопалу не скоiти лиха.

По обiдi в мiсто прибули скiфськi посли.

Трое. Один iз них лишився бiля коней на околицi, а двое, спiшившись, пiдiйшли до загону мiськоi залоги, яку на всяк випадок було виставлено з наказу Родона. Обидва посли були натоптуватi, кремезнi, чорнобородi, з довгим, як у всiх скiфiв, волоссям.

Перший (певно, старший) у бронзовому шоломi й шкiряному панцирi, на якому рiвними рядами були нашитi залiзнi пластинки. Пiдперезаний широким поясом iз бичачоi шкiри, на ньому висiв акiнак, а злiва – горит iз стрiлами й луком. У руках тримав нагая iз двома хвостами й поляскував ним себе по халявах м'яких сап'янцiв.

Другий вбраний у жовту куртку, рукава i груди якоi розшитi орнаментом з квiтiв. На головi мав звичайний похiдний скiфський башлик. На поясi теж акiнак.

Першим до Родона пiдiйшов скiф у бронзовому шоломi.

– Ватаг кiнноти Анахарiс, – сказав вiн чистою грецькою мовою, i це не здивувало архонта: адже багато скiфiв, особливо iхня знать, вiльно володiло мовою колонiстiв.

– Що хоче скiф, який говорить по-грецькому? – запитав Родон.

Ватаг Анахарiс поклав руки на пояс.

– Великий вождь царських скiфiв, син вождя Ора, внук вождя Лiка, правнук вождя Спiра, родич самого царя Спаргапiфа непереможний Тапур велiв передати грецькому архонту свое вiтання. Дружне, – уточнив посол. – Тапур прохав ще передати, щоб ви, греки, не переполошувались марно, вiн прибуде у гостi до вас, i прибуде з миром. А чого прибуде – сам скаже.

Така дивна ввiчливiсть кочовика ще дужче насторожила грекiв. Ранiше вони не попереджали про свiй прихiд i не були такими поштивими, хоч до рани iх прикладай. Але Родон велiв не виказувати тривоги, а послiв пригостив вином. Вони випили iз великих срiбних кубкiв, чемно подякували i рушили до своiх.

Усю нiч мiсто не залишала тривога, магiстрати про всяк випадок виставили озброенi дозори в засадах.

А другого дня вранцi на горбi з'явилося бiле шатро, i городяни зрозумiли, що до них у гостi приiхав сам Тапур – син вождя Ора, внук вождя Лiка, правнук вождя Спiра, родич самого царя Спаргапiфа. Городяни нiби трохи заспокоiлись, i деякi – найцiкавiшi – бiгали за мiсто дивитися на скiфський табiр. Бiгала – от дурна! – i вона. Бiгала Ольвiя, не пiдозрюючи, чого прийшов той знатний скiф.

ii чомусь манило дивитися на скiфiв, на пишне багате шатро iз бiлоi повстi. Вiддалеки спостерiгаючи за шатром, намагалася уявити, який вiн, Тапур?

На гострих сяючих наконечниках списiв мають бунчуки Тапурового роду. Бiля входу в шатро завмерли здорованi у шкiряних панцирах i шоломах, з сокирами у руках – вiдбiрнi воiни iз особистого загону вождя. Є на що подивитися! Ну й скiфи, хоч i дикуни, а бач, як вождя свого виставляють… Цiкаво, який вiн, iхнiй молодий вождь?

А далi трапилось те, вiд чого й досi не може оговтатися Ольвiя. Скiфський вождь негадано прислав ii батьковi, архонту мiста, багатi i щедрi дари. Двое цибатих конюхiв ледве втримували за вуздечку коня. Нi, не скiфськоi породи коня, хоч i непоказного на вид, але витривалого у степах, а дорогого чистокровного скакуна, придбаного скiфами десь в Азii. Вуздечка коня прикрашена золотими бляшками, спина покрита золотисто-жовтим шовковим покривалом, яке по краях теж було вцяцьковане золотими бляшками. За конем iшов старий чорнобородий з сивиною скiф у башлику i тримав у руках золоту чашу, що так i спалахувала на сонцi жовтим полум'ям. А за ним цибав дебелий воiн у бронзовому шоломi й панцирi i на витягнених руках нiс дорогий меч у золотих пiхвах, замикали цю незвичайну процесiю два юнаки, котрi несли кожен по добрiй в'язцi хутра.

Замалим не все мiсто висипало дивитися на скiфськi дари, городяни ахкали та охкали, цмокали в захопленнi язиками, збуджено мiж собою перемовлялися.

– Слава богам, бiда вiдiйшла вiд мiста!..

– Авжеж, коли б скiфи думали напасти на нас, то для чого б несли такi дари?

– Виявляеться, кочовики не такi вже й злi люди.

– Але що вони забажають взамiн своiх дарiв?..

Скiфськi посли забажали дочку грецького архонта.

Ще й заявили врочисто, що син вождя Ора, внук вождя Лiка, правнук вождя Спiра, родич самого царя Спаргапiфа непереможний i славний Тапур хоче взяти собi в жони дочку грецького архонта, що вiн, Тапур, обiцяе ii берегти i що буде вона повелителькою кочових племен, а кочовики вiднинi пiдтримуватимуть iз греками мир, дружбу i торгiвлю. Коли ж грекам знадобиться военна сила, Тапур завжди пришле на помiч своi загони…

Родон, полегшено зiтхнувши, що бiда таки обминула мiсто, ожив, звеселiв у душi, хоч виду й не подавав, що в нього гора з плiч звалилась i мiсто врятоване. Вiн чинно прийняв дари, поляскав коня по шиi i сам власноручно повiв його мiстом за вуздечку. Сватiв вдома прийняв як дорогих гостей, велiв з льоху дiстати найкращi вина, сам iм наливав у чашi вино, хвалив Тапура – який-бо вiн славний вождь, хвалив свою дочку – яка вона гарна, скромна, цнотлива i вихована, а захмелiвши (вiн пив iз тими степовиками, як рiвний з рiвними!), сам провiв iх за околицю, i довго з ними прощався та обiймався, i запевняв iх у своiй дружбi, а скiфи запевняли архонта у своiй та клялися довiку жити братами…

А повернувшись, батько намагався обняти за плечi дочку i, дихаючи на неi вином, все щось бурмотiв про те негадане щастя, котре «нарештi завiтало й до них».

– А про мое щастя ти подумав? – тiльки й спромоглася запитати отетерiла дочка.

Родон вмить протверезiв i сказав, що служити своему народу, громадянам i полiсу – то i е щастя, i вона, Ольвiя, мусить гордитися, що саме iй випало таке щастя…

Плакала Ольвiя всю нiч.

А вранцi батько вже був таким, яким вона завше звикла його бачити: суворим, насупленим, неговiрким, аж колючим на вид, iз сухим, жорстоким лицем, на якому годi було шукати бодай слiди спiвчуття…

Як не просила, як не молила його Ольвiя не вiддавати ii тим дикунам iз чужих степiв – не зважив на ii сльози, на ii молiння, на ii крик i вiдчай. Вiддав ii скiфу! Жорстокому кочовику в дикi степи, куди жоден грек, крiм купцiв-вiдчай-духiв, не ризикуе i носа потикати. Вiддав, ще й сказав:

«Нам треба змiцнювати стосунки iз кочовими скiфами. Вони – варвари, не зовсiм надiйнi, але – треба… Розумiеш, треба. Для благополуччя мiста».

Жорстокий! Родичатися iз степовиками надумав, а хiба до цього греки ворогували iз ними? Ну, ненадiйнi вони, пiдступнi, але ж i не нападали досi на мiсто. Так нi, батьковi забаглося ще й породичатися з кочовиками, мати iхнього вождя за свого зятя. От i родичаеться з кочовиками, а як iй тепер бути? Як життя свое врятувати? Доведеться iй випити до дна свою гiрку-прегiрку чашу, бо батько iз ii поневолювачами пив хмiльне вино.

Ох, батьку, батьку!… Єдина я в тебе, едина… Як ти мiг мене вiддати бозна-куди i бозна-кому?

А кибитка, осоружна ii повстяна темниця, все далi i далi котиться в глиб степiв, i з кожним обертом високих скрипучих колiс завмирае надiя повернутися до рiдноi домiвки. Немае iй назад вороття. Що скiфи беруть, те тримають мiцно i нiколи його не повертають.

Ось так, батьку! Змiцнюй своi стосунки iз кочовиками, змiцнюй на горi рiдноi дочки.




Роздiл третiй

Де ти, мiй вiрний Геракле?..


У хвилини туги з'являвся вiн.

Бачила Ясона сяючого, з нiжною блакиттю в гарних очах. Так i не зiйшлися iхнi дороги… Ясон, Ясон, ясне сонечко…

Батько мене, по сутi, продав, рiдне мiсто й пальцем не ворухнуло, щоб мене порятувати, навпаки, радiли городяни, що вiдкупилися од кочовикiв мною… Один ти в мене лишився, Ясоне, лишився далеко звiдси, за Гостинним морем, в незнаних Афiнах. Але жоден скiф, навiть уся iхня орда, не заборонить менi думати про тебе, хлопчику. Хоч ти й далеко, але ти поруч, не за морями, не за горами, не за степами, а поруч… Бачу твоi блакитнi очi, думаю про тебе, згадую… А згадувати минуле – то едине, що зостаеться менi робити у цiй кибитцi…

Пригадувала, крiзь сльози пригадувала…

У дитячi роки Ясон був великим фантазером i мрiйником. Все любив вигадувати страшнi й чудернацькi iсторii та рiзнi неймовiрнi пригоди, що буцiмто з ним траплялися.

Починав завжди так:

– Потемнiло одного разу сонце, з'явилося у наших краях страшне-престрашне страховисько… Ще злiше, як Горгона[8 - Горгона – жiноче чудовисько, погляд якого всiх, хто дивився на неi, перетворювала в камiнь (грец.).]. На Горгону глянеш – у каменюку перетворишся, а на нього зиркнеш – дим пiде з тебе!

– А що воно таке… страховисько?.. – вдаючи, що iй лячно, пошепки запитувала дiвчина. – Та ще й страшне-престрашне?

– Будь ласка, сиди i слухай уважно, – супився маленький оповiдач i весь аж переповнювався значимiстю того, що розказував. – Хiба ж невтямки? Замiсть волосся у нього змii, як у староi Мегери[9 - Мегера – уособлення гнiву i мстивостi, зображувалась жахливою жiнкою iз змiями замiсть волосся (грец.).]. Страхо-овисько-о… З одним оком, як циклоп. Крила в нього отакезнi. Як махне ними – буря гуде, сонце меркне, дерева лягають по землi, а на морi аж до неба хвилi здiймаються. От яке страховисько з'явилось одного разу в наших краях!

Ольвii i весело, i нiби трiшки аж страшно.

– Ну й вигадник ти! І де таке страховисько взялося?

Ясон думае мить, а тодi рiшуче вигукуе:

– Коли ти дiзнаешся, що воно тебе викраде i на край свiту в пазурах понесе, тодi буде не до смiху!

– Ой, страшно! – смiеться дiвчина. – І хто ж мене порятуе?

– Н-ну… – мнеться Ясон i невиразно додае: – Один iз славетних наших героiв.

– Може, Геракл? Бiльше мене рятувати нiкому.

– Ну, Геракл уже всi своi подвиги здiйснив.

Дiвчина весело дивиться на нього i сплескуе руками.

– Чи ж не ти, бува, хлопче? – А в самоi очi так i сяють, так i сяють. – Бiльше нiкому мене, нещасную, рятувати.

Пом'явшись-повагавшись, Ясон скромно признаеться:

– Ну… хоч би i я. А що? Он Ахiллу було тiльки шiсть рокiв, а вiн уже левiв та вепрiв убивав!

– Так то ж Ахiлл! – І дiвчина стрибае на однiй нозi перед розгубленим хлопцем. – То ж герой, а ти… Ой, не можу, ой, не можу… Ясон – герой! Ха-ха!..

– А ти не смiйся!..

– Так смiшно ж…

Фантазii Ясона починалися однаковiсiнько (яке-небудь найжахливiше страховисько, котре i уявити важко, негадано викрадае Ольвiю) i так само закiнчувались (Ясон пiсля запеклоi битви героiчно перемагае те всесильне страховисько i щасливо звiльняе дiвчину. Живу-живiсiньку, тiльки злякану трохи).

– І не страшно тобi, – насмiшкувато доскiпувалась вона, – iз страховиськами на герць ставати?

– Я не вiдаю, що таке ляк! – вперто вигукуе хлопець.

– Може, скажеш, що ти й самоi Ламii[10 - Ламiя – фантастичне чудовисько, що пожирае дiтей i живиться iхньою кров'ю. Ламiею лякали дiтей (грец.).] не боiшся?

Ясон на мить задумуеться: Ламiя? Це страховисько тим живе, що пожирае дiтей, i батько, тiльки, бувало, почне пустувати Ясон, застерiгав: «Ой, гляди, щоб тебе Ламiя не схопила та не згламала!»

Та заради Ольвii Ясон готовий на все:

– І Ламii не боюсь!

Ольвiя тодi кепкувала, а самiй радiсно й утiшно було, що заради неi маленький Ясон ладен битися з усiма потворами свiту.

…О, то було незабутне дитинство!

Похитуючись у кибитцi, Ольвiя, забувши про сльози, що течуть i течуть по ii щоках, все згадуе i згадуе, бо тiльки у спогади можна втекти вiд жахливоi дiйсностi, а згадуючи, забувае про все i посмiхаеться сама до себе, посмiхаеться крiзь сльози.

Спливли роки. Ольвiя одного разу, нiби мiж iншим, нагадала:

– А страховисько ще й досi не летить. Оте страшне-престрашне, котре мене крало й на край свiту несло, а ти, вiдважний герою, безстрашно мене звiльняв iз пазурiв.

Юнак густо почервонiв.

Вiд маленького фантазера Ясона з ii дитинства у ньому хiба що лишилися блакитнi очi та бiлявий чубчик, що стирчав так же смiшно й задерикувато, як i ранiше. Перед нею стояв стрункий юнак з нiжними, як у дiвчини, рисами обличчя, сором'язливий, мовчазний. Вiн нiяково переступав з ноги на ногу, червонiв, губився… А iй було приемно дивитися на нього, знiяковiлого, iз задерикуватим чубчиком i… гарного.

– Чи, може, ти вже не хочеш мене визволяти iз пазурiв того страховиська? – перепитала вона i чомусь зашарiлась.

Вони стояли одне проти одного, стояли схвильованi, розгубленi.

– Нi!.. – раптом палко вигукнув вiн.

Вона засмiялась, аби не показувати свое розгублення.

– Невже мiй Геракл наситився подвигами?

Вiн дивився iй прямо у вiчi.

– Страшне-престрашне страховисько бiльше нiколи не посмiе тебе навiть чiпати!

– Цiкаво. Чому? – Ольвiя почервонiла, бо спiймала себе на тому, що з хвилюванням чекае його вiдповiдi.

І тодi Ясон зважився.

Хитнувся до неi невловимим рухом i несмiливо ткнувся губами в ii губи… Вона тихо скрикнула. Нiби злякавшись свого вчинку, Ясон притьмом кинувся навтьоки… Ольвiя, сама не розумiючи вiд чого, засмiялась. Вiн утiкав, а вона смiялась…

І тепер вона крiзь сльози посмiхаеться, пригадуючи, як вiн ткнувся губами в ii губи…

Невдовзi пiсля того випадку Ясон на трiерi поплив до Афiн – за наукою до тамтешнiх мудрецiв.

Попрощалися вони стримано i соромливо. Ольвiя все ще вiдчувала той несмiливий дотик його губ на своiх губах, тому не пiдводила голови, щоки ii пашiли, а на губах блукала якась дивна посмiшка. Ясон теж губився, щось намагався iй сказати наостанку, але так i не зважився…

– Як приiду, – крикнув уже з трiери, – то все, все тобi скажу. Чекай мене, Ольвiе!..

Ждала його Ольвiя, ждала, виглядала.

Батьки – i його, i ii – давно вже натякали про Гiменея, бога шлюбу, мiж ними вже давно досягнено згоди про майбутне своiх дiтей. У батькiв i долi однаковi: обидва втратили дружин, рано ставши удiвцями, i вдруге не одружувались, а виховували своiх дiтей. Вони мрiють, щоб iхнi дiти стали щасливiшi за них… А щасливi вони будуть, коли поберуться, коли надiнуть на себе солодкi пута Гiменея…

Не в змозi дiвчина анi заперечити, анi схвалити угоду батькiв. Чи любить вона Ясона? Далебi, про те ще не думала. Але хлопець iй подобаеться. Навiть дуже. Вiн не лише на лицi гарний, вiн i душею такий: ласкавий, тихий, соромливо-цнотливий… Неначе дiвчина. Вiн чистий, як чистi його блакитнi очi. І е щось таке, чим вiн приваблював ii, манив…



Ясон мав ось-ось повернутися.

Мрiяла… Припливе Ясон, осiдлають вони коней i помчать у степ, аж до самого Борисфену. Коней вiдпустять пастися, а самi зiйдуть на високу скiфську могилу, сядуть на вершечку, i буде вона слухати його розповiдi: про iншi моря, про чужi краiни, про тамтешнi народи…. А найперше, звичайно, про сонячну Елладу, про славетнi Афiни… Слухатиме, захоплюватиметься i дивитиметься у його нiжнi i такi вiдданi блакитнi очi… Чи пiдуть вони у гавань зустрiчати, як колись у дитинствi, кораблi iз чужих морiв…

Не повернувся Ясон, а натомiсть iз далеких степiв, з-за Борисфену, примчав цей хижий скiф i вихопив ii з гнiзда, вихопив гострими пазурами, як орел хапае беззахисну перепiлку…

Ох, Ясон, Ясон…

Ти вигадував колись рiзнi химернi страховиська, а воно – страховисько – таки й прилетiло. Схопило Ольвiю. І вiн, ii юний i вiрний Геракл, виявився безсилим…

Тяжко, душно.

Здавалось, ще мить, i вона не витримае.

Шарпнула запону кибитки, вiдкинула ii, спрагло, як потопаюча, вхопила свiжого повiтря…

– Прощай, Ясоне, – тiльки й прошепотiла. – Не судилось…




Роздiл четвертий

Хай буде дочка Ольвiею


Степ!..

Товаришу ти мiй, друже мрiй моiх i прогулянок, як я тебе любила, як тобi вiрила – то чому ж ти мене зрадив?

Я знаю, ти завжди буваеш рiзним – чарiвним i неповторним, але завжди, завжди був незрадливим.

То чому ж ти мене зрадив?

Я знаю, ти змiнюешся не лише протягом року – весною, влiтку, восени чи взимку, – ай протягом дня. Бо вранцi ти легкий, свiжий, як щойно вмите гарненьке дитинча, прохолодно-вологий, росяний i м'який, а вдень – спекотний, важкий, стомлений, як припорошений пилом далеких дорiг мандрiвник, а увечерi ти знову умиротворений, спокiйний, наче мудрий i гречний дiд.

У сонячний день ти один, у хмарний – зовсiм iнший.

Таким же рiзним ти буваеш у вiтровii i тишу, у спеку i в дощ чи в гримкотливу чорно-сизу грозу. Ти неоднаковий буваеш i залежно вiд того, з якого мiсця на тебе дивитися. Бо з пагорба чи кряжа ти зовсiм не такий, коли на тебе дивишся з долини. І, напевне ж, iншим ти буваеш для птахiв, котрi дивляться на тебе iз блакитного чи грозового пiднебесся…

Многоликий i незбагненний степ!

Рiзний ти, але не вiрила, не вiдала, що станеш ти ще й зрадником зрадливим, що заманиш мене у своi глибини, звiдки, як iз дна морського, вже немае вороття.

Ганялися колись за мною фракiйськi волоцюги, яких чимало переходить Істр i тиняеться тут з надiею поживитися, ганялися, але ти, степ, порятував мене тодi. Не вiддав людоловам, захистив, заховав мене у глибокiй балцi. Я тодi навiть батьковi не сказала, iнакше б i за мiсто не велiв виходити. То чому ж ти тепер зрадив, чому тепер вiддав мене людоловам?

Нiщо так не любила Ольвiя, як степ.

З ранньоi весни i до пiзньоi осенi бувала вона у степу.

Тiльки зникне бiла зимова ковдра, як вона вже мчала батьковим конем за мiсто. І хай ще по балках i яругах ховаеться снiг, ще на горбах паруе земля i всюди жебонять струмки, а степ уже дихае свiжiстю, i вiтри його – манливi й тривожнi. І на душi тодi неспокiй, i кудись тебе тягне, а куди – i сама не збагнеш. Повеснi степ жовтувато-бурий вiд торiшнього стоколосу безостого. Вiн наче пробуджуеться зi сну, розплющуе своi вологi очi.

А вже з кiнця квiтня рiвнини стають барвистими, i на бурому тлi степу то там, то тут темнiють фiолетовi озерця. Пiд'iдеш ближче – тисячi квiток, як нiжнi дзвоники, схиляють голiвки, i здаеться, вiйне вiтер – i ось-ось задзвенять безмежнi рiвнини.

А виберешся з мiста ще через день-два, i вiн уже iнший – золотисто-жовтий. То буяе першоцвiт весняний.

А ще через день заблакитнiе фiалка, неначе шматки весняного неба впадуть на рiвнини.

А в тиху i сонячну днину вiдкрие своi квiти горицвiт весняний, i степ наче в золото вбираеться.

– Гори, гори, цвiт!.. – смiеться дiвчина, i здаеться, що степ i справдi горить, палахкотить жовтим вогнем.

А вже на початку травня степ вбираеться в зеленi шати. І тодi вiд краю i до краю – смарагдове море, у якому то тут, то там квiтне жовтозiлля, синьо спалахуе волошка… Пiшов у рiст тонконiг, та так дружно, так рясно, що кiнь бреде немов зеленим шумовинням…



Мимо кибитки проскакують вершники, пiстрявою гадюкою звиваеться в долинi валка… В пiднебессi ширяють орли… Та сиве марево на обрii, та далина, та вiдчай…

Вже цвiла шовкова трава – ковила, i степ вкотре змiнював свое вбрання. Нинi вiн зовсiм невпiзнанний. Остюки в ковилi шовковистi, срiбнi. Глянеш – наче плюскотливi озера розлилися по степу, а ген, бiля обрiю, злилися у рiку.

Зацвiте ковила – шовкова трава – кiнець веснi.

Кiнець…

І ii веснi теж кiнець.

І безсила вона врятувати себе – тисяча вершникiв скаче за ii кибиткою-темницею. Є в неi, правда, скiфський акiнак – на поясi висить, та хiба зборе вона ним тисячу вершникiв, та ще одного – молодого хижого вождя? Тiльки i може, що руки на себе накласти. Гострий скiфський акiнак, дуже гострий.

– Чому дочка архонта печалиться?

Здригнулась Ольвiя вiд несподiванки, рвучко звела голову. За кибиткою скаче вiн – ii поневолювач. Його кiнь гризе золотi вудила, i сам вiн – вождь – весь у золотi… Бляшки, пiхви акiнака, щит горять – все горить жовтим сяйвом, i вуздечка в золотих бляшках. Хизуеться… Ач, який хват i зух!

– А чому дочка архонта мусить радiти? – на його запитання i в тон йому запитала Ольвiя.

– О, дочцi архонта буде гарно в степах.

– Нi, – одказала, дивлячись мимо нього у степ, – дочцi архонта буде гарно тiльки у мiстi.

Його кiнь махнув головою, наче кивав на знак згоди.

– Бачиш, навiть кiнь твiй розумiе мене.

– А чому тебе так звати – Ольвiя? – запитав вiн зненацька. – Адже ж твое мiсто теж називаеться – Ольвiя.

– Чому та чому… – Помовчала. – За заслуги мого батька, ось чому. Хiба скiфському вождю не все одно, яке ймення носить його… полонянка?..

– У тебе гарне iм'я… Ольвiя, – сказав вiн замислено. – Повiдай менi, хто тобi дав таке iм'я.

Ольвiя народилася i виросла у найбiльшiй i найзначнiшiй грецькiй колонii Пiвнiчно-Захiдного Причорномор'я, котра славилась як великий ремiсничий, торговий i землеробський центр усього Понтусу Еуксiносу.[11 - Понтус Еуксiнос, Понт Евксiнський, тобто Гостинне море (грец.) – Чорне море.]

– Тiсно стало грекам у Грецii…

Так казав iй батько.

Ольвiя не могла збагнути: як це грекам та раптом стало тiсно у Грецii? Але батько на запитання, як та чому iхнi предки з'явилися на берегах Понтусу Еуксiносу, незмiнно вiдповiдав:

– Тiсно стало грекам у Грецii, от i перебралися аж сюди.

– В чужi краi?

– Колись вони були чужими, а потiм стали своiми.

– Тiсно… Чому на своiй землi було тiсно?

– Навiщо воно тобi?

– Все хочу знати, – вiдповiдае дочка замислено. – Може, колись пощастить побувати у Грецii, на своiй прабатькiвщинi, то все мушу знати.

– Давно те було, – неохоче одказував Родон, – я вiд батька свого чув, а вiн – вiд свого… Ох, давно було. Тiсно тодi грекам стало у Грецii. Не так тiсно, як кривдно. Знатнi роди, в руках яких була вся влада, почали все бiльше i бiльше притiсняти селян, захоплювали iхнi землi, а самих господарiв перетворювали на рабiв. Селяни не корилися, боролися, але що вони могли вдiяти? Та й з багатiями-землевласниками iм не позмагатися. У тих господарства були мiцнiшi. Втративши землю, йшли у мiста, але там своiх бiдарiв було повно. Особливо ремiсникiв, якi не знали, кому збути своi вироби… Куди подiтися? Селяни об'еднувалися з мiською бiднотою, котра теж не знала, куди прикласти руки. Разом боролися iз родовитою знаттю. Безземельних бiдарiв бiльшало у мiстах, вони ставали небезпечнi для влади. Їх треба було кудись дiти, аби пожежi не охопили мiста… Ось тут i допомогла колонiзацiя. Всi, хто не знаходив на батькiвщинi собi мiсця й шматка хлiба, всi, хто мрiяв про власну землю, – всi ринули в чужi краi…



Колонiстам торували шляхи торговi каравани. Вони всюди плавали, знали дороги й в чужi краi, вони засновували своi факторii, вони й пiдказували, де краще поселитися. Мiста, аби якось спекатись бунтiвноi голоти, ладнали каравани, згукували добровольцiв…

У колонiсти йшли i представники родовитоi знатi, якi потерпiли поразку в боротьбi за владу, купцi, ремiсники, але основну масу складала сiльська i мiська бiднота, котра вiдправлялася в чужi краi з надiею мати землю. Із собою перевозили в колонii жерцiв, зв'язаних з культами полiсних богiв метрополii, а також iз вогнища мiста брали священний вогонь. Мiж метрополiею i колонiями iснували мiцнi зв'язки, колонiсти брали участь в релiгiйних святкуваннях, посилаючи в метрополiю своiх послiв, в колонii установлювався такий, як i в метрополii, полiтичний устрiй, тi ж закони, тi ж культи богiв, i горiв той же вогонь, що i в метрополii. Та невдовзi колонii почали ставати незалежними од метрополii, тiльки пiдтримували з нею тiсну торгiвлю, перш за все направляючи на прабатькiвщину хлiб, якого так не вистачало Грецii.

Так i виникло поселення грекiв на островi Березанi. Але життя на островi виявилось не зовсiм зручним (брак питноi води, хвилi розмивали береги тощо), i згодом, у першiй половинi VI ст. до н. е., колонiсти перенесли свое поселення з острова на материк. Ось тодi на правому березi Бузького лиману, неподалiк вiд мiсця його впадiння в Днiпровський лиман, i виникла Ольвiя.

А виникла вона iз землянок.

Для синiв сонячноi Еллади клiмат Пiвнiчного Причорномор'я був надто суворим, зими холодними, тому заривалися в землю.

У цих краях камiнь був не всюди, пiд ногами ж була земля – тверда, надiйна. Для бiднякiв – то едине багатство.

Кайлами довбали тверду землю, рили на свiй рiст чотирикутнi ями, на стовпах ставили двосхилi чи односхилi дахи. Зверху клали палiччя, обмазували його глиною iз соломою – ось i увесь дах.

Яка сiм'я – така й землянка.

Хто бiлив стiни глиною, хто обставляв iх плетеним тином з лози, а хто просто так жив, лишень пригладивши землянi стiни водою.

Долiвку вимазували глиною, застеляли ii камкою.

У землянках вздовж стiн – лежанки з материкового грунту, в одну iз стiн врiзали склепiнчасту пiч. В iнших i печей не було – просто ямка в долiвцi для вогнища. Для опалення взимку та приготування iжi – глинянi жаровнi, в яких жеврiло деревне вугiлля.

У стiнах видовбували нiшi, де ставили свiтильники, кiлiки для пиття, чашi, посуд. В долiвку часом вкопували амфори для вина, води чи маслиновоi олii.

За кожною землянкою – льох, зерновi комори, цистерни для води, лiтнi печi, всi вони були землянками. Ще далi – ями для смiття та попелу. Все мiсто було земляним. Так жили першi поселенцi, iхнi дiти i внуки. І лише згодом почали з'являтися першi наземнi будинки, храми, господарськi будiвлi, i вже в часи Ольвii мiсто потроху набувало вигляд… мiста.

А навколо нього слалися родючi землi, багатi на трави пастiвники, рiки й лимани були повнi риби, i – безмежна степова далечiнь.

Та ще небо.

Небо, небо, небо.

Високе, дзвiнке, бездонне.

А могутнiй Днiпро-Борисфен так полонив грекiв своею красою i величчю, що ольвiополiти iнодi називали себе ще й борисфенiтами.

Спливали роки, розширювалось, забудовувалось мiсто. Оборонних стiн ще не було – вони з'являться через сотню лiт, i вже полководець Александра Македонського Зопiрiон у 331 роцi до н. е., який прийде брати штурмом Ольвiю, зупиниться, вражений, перед ii могутнiми стiнами i вежами. Пiсля довгоi осади вiн пiде назад iз своiм 30-тисячним вiйськом, так i не здолавши грекiв. Але стiни з'являться згодом, а поки що беззахисне мiсто торгувало й дружило iз сусiднiми племенами, i дружба та торгiвля захищали мiсто не гiрше мурiв, i в Грецiю йшов i йшов скiфський хлiб.

Мiсто було названо Ольвiею, що в перекладi зi старогрецькоi означае «щаслива», «щасливе мiсто».

І попливли звiдтодi роки та роки.

У тi часи, про якi йде мова, найбiльшу владу в мiстi мав архонт. Вiн не тiльки керував колегiями, а й мiг скликати в разi потреби народнi збори. Одним iз крутих владик мiста був тодi Родон – батько Ольвii, немолодий, скупий на слово, з важким характером. Син i онук гончарiв, вiн так зумiв утвердитись, що народнi збори його единого переобирали щороку, i вiн десятки лiт лишався архонтом. Його вицвiлi сталистi очi нiколи не знали спiвчуття чи жалю i визирали з-пiд насуплених кущуватих брiв, мов наконечники смертельних стрiл.

Нелегко було з ним городянам. «Не архонт, а камiнь», – говорили про нього. Але за справедливiсть, якою вiн незмiнно вiдзначався на посту архонта, за пiклування про полiс, за чеснiсть i ненависть до зради й пiдлоти його поважали, йому вiрили. Таким i мусить бути архонт: чесним, справедливим, але рiшучим i безжалiсним, як того вимагатимуть обставини дикого Причорномор'я.

Хоча Родон i досяг влади, поваги й багатства – мав один з найкращих будинкiв у мiстi, кiлька майстерень, слуг i рабiв i чимало золотих речей, але не гордував, не виставляв себе i був завжди витриманий, рiвний з усiма вiльними городянами – хай то бiдняк, чи купець, чи знатний ольвiополiт. Бо завжди пам'ятав, з якого вiн роду вийшов. Його предки – безземельнi бiдарi з Мiлета – приiхали колись до берегiв Понту без монети в капшуку, а з самими лише руками – працьовитими i мозолистими. І жили вони тодi, як i всi, у звичайнiй землянцi з непобiленими стiнами, а спали на каменi, часом не маючи шматка хлiба, але трудилися день у день, вiрили, що доля таки змилостивиться i над ними. Дiд його був гончарем, мав сяку-таку майстерню, лiпив посуд, i в архонта й досi зберiгаеться в будинку трiснута амфора для вина, виготовлена руками дiда. З неi вiн п'е вино тiльки в урочистих випадках, не забуваючи при цьому пом'янути дiда-гончаря. А батько вже не лише виготовляв посуд, а потроху й торгував ним, спершу в Ольвii, а потiм рихтував каравани й далi. Пiд кiнець життя вiн став купцем, небагатим, правда, середняком, але – купцем. Купив собi раба, мав слугу. Якось поiхав вiн у степ за Борисфен продавати своi вироби, поiхав i не повернувся. Нi вiн, нi раб його, нi слуга… Людина iнодi зникала в безмежних чужих i загадкових степах безслiдно, зник i батько безслiдно. Де урвалось його життя – того нiхто не знав. Чи розбiйники в степу пiдстерегли, чи власний раб вночi прикiнчив, а сам, захопивши добро господаря, втiк (бувало й таке), чи до злих племен батько потрапив, а тi зробили його рабом та продали скiфам, чи савроматам, або ж i гетам на той бiк Істру, чи хижi звiрi десь розтерзали, чи з дороги збився та в степу заблудився… Дiзнайся тепер!.. Степи таемниць не вiдкривають.

Але сина свого, Родона, вiн устиг вивчити, дав йому не лише освiту, а й статки – людиною незалежною зоставив. Правда, зiтхав iнодi, що син його единий не йде по батьковiй лiнii, не виявляе кмети до купецьких справ чи хоча б до гончарства – до полiтики його тягло. На всiх народних зборах вiн прохав слово i вмiв красно говорити. І красно, i по дiлу. Його запримiтили магiстрати, почали давати рiзнi доручення, а згодом, як вiн уже мав чималий досвiд, здобув повагу, архонтом його вибрали.

Сiмнадцять лiт тому, коли в Родона народилась дочка, народнi збори постановили: за великi заслуги батька перед полiсом i народом хай буде дочка архонта зватися iм'ям рiдного мiста!

Хан буде вона Ольвiею! Хай буде вона щасливою!

Хай буде…

Над Ольвiею – щасливим мiстом грецьких колонiстiв – голубiло небо, i теплий весняний вiтер гудiв у вiтрилах трiер, що стояли у гаванi, гудiв над священним мiсцем – теменосом, над агорою, над лиманом, над далеким звiдси Гостинним морем.

Родон був щасливий, як нiколи. О, такоi весни у нього ще не було. Вiн любив юну свою дружину, мав дочку, i здавалося, щастя нiколи не покине його. Хоч i довго воно шукало архонта, а таки знайшло i пригрiло його.

Але й тут вiн залишився вiрним собi: стримав, здавив у собi ту радiсть. Розiмкнув важкi щелепи з владним, рiзко окресленим ротом, ворухнув сухими губами:

– Я – архонт, син i онук гончарiв, клянусь богами – не зганьбить моя Ольвiя честi й великого довiр'я народу! Клянусь богами, що я – син i онук гончарiв – i далi служитиму полiсу i народу чесно та справедливо! Клянусь богами, що я – архонт, син i онук гончарiв, – заради благополуччя рiдного мiста i народу не пошкодую свого життя i життя своеi дочки!..

І вiн не пошкодував, архонт виконав свою клятву.

Прийшли скiфи, i вiн вiддав ii скiфам, вiддав в iм'я вищих iнтересiв полiса. А iй нагадав:

– Ти пам'ятаеш, яку шану виявили тобi ольвiополiти, назвавши тебе iм'ям рiдного мiста?

– Пам'ятаю, батьку.

– Ти в боргу перед мiстом, – нагадував вiн iй. – А борг треба повертати. І ось цей час настав, дочко.

Це були високi слова, слова, з пафосом мовленi, i Ольвiя теж з пафосом вигукнула:

– Я готова вiддати життя за вiтчизну, тiльки… – І вже тихiше закiнчила: – Тiльки не йти до того скiфа у кибитку чи шатро.

– Коли служать рiдному мiсту чесно, то не вибирають, що легше сплатити, не вибирають легшу службу.

– Батьку!.. – зойкнула вона. – Я розумiю, але…

Та батько був невмолимий.

– От якраз вiтчизнi ти й послужиш, дочко, якщо пiдеш за скiфа. Якщо станеш дружиною повелителя кочовикiв, одного з претендентiв на верховну владу в Скiфii. Ти допоможеш ще бiльше змiцнити мир i торгiвлю мiж нами i степовиками. Це навiть добре. Ми, греки, при твоiй допомозi будемо мати вплив на скiфiв. Для нашого мiста i полiса це просто щастя.

– А про мое щастя ти подумав? – визивно кинула дочка.

І здалось iй, що батько у ту мить ще дужче постарiв, ще рiзкiшi зморшки залягли на його крутому, дубленому обличчi.

– Ти думаеш… думаеш, я з радiстю вiддаю тебе у чужi степи? – i голос на мить зрадливо забринiв. – Але – треба. Треба, Ольвiе, треба… Ось ти говориш… щастя… А я його так розумiю: найбiльше щастя – це боротьба за щастя свого народу. Ось як я розумiю щастя, дочко. А тому йди до скiфiв, iди!

І вона пiшла.




Роздiл п'ятий

Я такоi вовчицi ще не зустрiчав!..


Кочують степовики, пасуть худобу, колишнi набiги згадують, багату здобич… А тодi хтось когось зустрiвши (на перехрестi дорiг, бiля води чи ще десь), переповiсть всi новини, зiтхне: щось ми, мовляв, давно не гуляли… Пора б уже…

І полетить степом вiд кочовища до кочовища: а чи не пора нам погуляти в чужих краях, силу свою показати, здобич велику взяти, сусiдiв пристрахати?.. Щоб пам'ятали нас.

Зберуться кочовики на раду в якомусь там урочищi, сядуть на прадавнiй могилi – найзнатнiшi – i, п'ючи бузат, гадають: а на кого б напасти, у який край повернути прудких коней, куди стрiли летючi та цiлкi пустить!

Ось i Тапур.

Взявши дочку грецького архонта, вiн нiяк не мiг повернути в своi степи, не поживившись по дорозi. Пiднявшись на пiвнiч од Ольвii, вiн повернув тисячу своiх вершникiв (а кожен з них десятьох вартий!) у землi каллiпiдiв.

Зiбравши ватагiв загонiв та знатних воiв, сказав iм:

– Я привiв вас у край, де живуть каллiпiди. Вiднедавна вони перестали визнавати нас, кочовикiв, за своiх владик i не хочуть нам платити данину, як платять iншi племена. Вони до грекiв горнуться, з ними торгують, мають зиск, забагатiли, набили добром своi кибитки i думають, що ми, кочовики, iх уже й не дiстанемо. Як гадають моi ватаги: чи не час нам провчити тих, хто почав задирати носа?..

І вигукнули ватаги в один голос, зуби вишкiривши:

– Твоi слова, вождь, схвально слухають нашi вуха. Пора поколошкати каллiпiдськi повозки, добро iхне переполовинити. Та так, щоб добре затямили, хто iхнi владики i кому вони мусять данину давати.

– Тож провчiть! – сказав Тапур i потряс мечем. – Бог наш Арес з вами! Гостюйте у каллiпiдiв три днi, щоб кожен скiф повернувся iз добром, рабами i кiньми. Ара-pa, скiфи!!

– Ара-pa!.. – вигукнули ватаги i помчали до своiх загонiв.

Загледiвши кочовикiв, що невiдь-де з'явилися у iхнiх краях, каллiпiди спробували було нашвидкуруч зiбрати вiйсько для вiдсiчi, але з того нiчого не вийшло. Нападники налетiли так навально, що не було коли й оглянутись, не те що зiбрати сили.

Вершники, озброенi луками, списами й акiнаками, з повними сагайдаками стрiл, зненацька вигулькували, наче з-пiд землi вихоплювались, з гиком i свистом, тупотом копит налiтали на кочовища каллiпiдiв, налiтали навально, раптово, що нiхто й опам'ятатись не встигав… Старих клали на землю стрiлами, давили кiньми – кому старi дiди потрiбнi? – молодих в'язали, спустошували кожну кибитку, вантажили повозки своi каллiпiдським добром i, женучи поперед себе жiнок, молодь, гурти худоби i табуни коней, зникали так же миттево, як налiтали. Трупи забитих навiть охолонути не встигали, як убивць уже й слiд розвiявся… А над зруйнованими кочовищами, над теплими ще трупами вже кружляе степова галич… Галич завжди злiтаеться туди, де лютуе скiфський бог-меч Арес!

Три днi «гостювала» у каллiпiдському краi тисяча Тапура, а каллiпiди те гостювання вiк не забудуть. Ще й майбутнi поколiння дiтей своiх жахатимуть: «Дивися, примчить кочовик, схопить тебе!» А втiм, якщо та дитина встигне вирости, перш нiж ii схопить кочовик.

…То вигинаючись, то вирiвнюючись, повзе валка. Скриплять степом повозки з добром каллiпiдським, сунуть гурти худоби та коней, бредуть валки полонених, скачуть обiч вершники, нагаями пiдганяючи каллiпiдiв. Задоволене Тапурове воiнство! Ач як нагаями поляскують! Ач з яким гиком i свистом носяться сюди й туди! Ще б пак! Сьогоднi навiть найбiднiшi повернуться до кочовищ iз добрим збiжжям. Частiше б вождь водив у такi набiги. Собi жону дiстав i нас не зобидив. Правда, добра каллiпiдського йому перепаде чимало, але ж i воiнам щось лишиться. Ар-ра!..

Вiдкине Ольвiя запону кибитки, дивиться на загони, якi женуть поперед себе гурти чужоi худоби, валки полонених… Тяжко дивитися на те видовисько. Кого розоряе Тапур? Чиiм добром понав'ючували вершники своiх коней? Чиiм добром понабивано кибитки вождя? Адже вiн i без чужого добра багатий. Чи ж мало йому? Невже очi у скiфiв завидющi, а руки загребущi, як про те говориться у степах? Чула, хвалилися скiфи, що набiг був вдалий, добутливий.

«Орлами налетiли, – хизувалися мiж собою вершники. – Каллiпiдськi зайцi й поховатися не встигли, як у нашi пазурi потрапили».

А он з повозки з-пiд брудноi, закривавленоi повстi стирчать ноги, босi, посинiлi… То скiфи убитих везуть, щоб поховати iх у землi своiх предкiв. Виходить, не всi каллiпiди зайцями були, заголосять у степах скiфськi жiнки, заголосять, облiпленi дiтлашнею та бiднiстю. Одна була сподiванка: чоловiк награбуе чужого добра, заживуть вони тодi… Тим, чиi босi, посинiлi ноги стирчать з-пiд брудноi, закривавленоi повстi, не повезло. Вони вже на тiм свiтi, у бога Папая. Нiхто не мае смутку, що своi загинули. Така iхня доля. Живi добром чужим хвалилися, поживi багатiй радiють. Їм пощастило, здорово поталанило… Ляскають батоги, бредуть чужi племена у скiфську неволю. Жiнки, дiти, пiдлiтки. Вiднинi вже раби. До скону лiт своiх невiльники. Худоба!

У деяких кочовикiв з мiшкiв бiля сiдел визирають зляканi, заплаканi личка… Виростуть дiти у скiфському краi, забудуть матiр свою, i край свiй, i мову свою – слугами поневолювачiв стануть. Звiрами виростуть, жалю не матимуть, i колись, разом iз своiми жорстокими господарями, нападатимуть на каллiпiдiв, нищитимуть своiх, край свiй спустошать i вогнем спопелять.

Розоривши каллiпiдiв, Тапур звернув з пiвнiчного напрямку i пiшов за Борисфен. Там, на схiд од Борисфену, i починаеться край кочовикiв, його, Тапурiв, край.

Ще цiлих десять днiв рухалось Тапурове вiйсько iз здобиччю, заповзаючи все далi i далi в глиб степiв, аж доки не посунуло цiлиною. Хоч i лишали позад себе слiди, але вони швидко заростуть, загубляться у травах, зникнуть, як на днi зеленого моря.

Степ, степ, степ…

Безмежний, неосяжний, для чужих – небезпечний, для своiх – рiдний. І Тапур наче змiнився, наче пробудився пiсля сну. Аж розквiтло його засмагле лице, зробилося привiтним, мовби добрим. Випроставшись у сiдлi, вiн вдихав на повнi груди сухе степове повiтря, мружив очi… Чи нахилившись з сiдла, зривав кущик полину, розтирав його мiж пальцями, вдихав гiркий i терпкий присмак. Сте-еп… Його, Тапурiв, степ озивався до нього полином, тим полином, дух якого не можна забути доти, доки живеш на бiлому свiтi. Нема для степовика бентежнiшого запаху, анiж запах полину. Коли скiф вирушае в далеку дорогу, то бере iз собою пучечки сухого полину i там, в чужих краях, вдихне степове зiлля i нiби вдома побувае. А воiну, котрий помирае вiд ран, дають наостанку понюхати полин. «Щоб i на тiм свiтi, – кажуть йому, – степ свiй не забував».

Мружачись до сонця, Тапур iз посмiшкою на губах мчить до бiлоi кибитки, що везе його великий скарб, i яку пильно охороняе вiдбiрна сотня.

«Людоловом мене обiзвала, – думае вiн про свою полонянку i тiшиться подумки. – Ха! Я i е людолов, бо я – володар степу. Умiю коней ловити i людей умiю ловити. Бо тiльки сильний стае людоловом, а слабак – рабом. А таких гарних, як дочка архонта, я ладен ловити все життя».

За бiлою кибиткою iде на поводу сауран[12 - Сауран – швидкий, невтомний свiтло-рудий кiнь iз темною смугою вздовж хребта, котрий, як гадали кочовики, походить вiд дикого коня.], чудовий i витривалий скiфський кiнь, хоч i непоказний iз себе. Тапур, милуючись конем, пiдморгуе йому.

– Погуляти хочеш, коню, степами iз вiтром наввипередки побiгати?..

Кiнь шкiрить жовтi зуби, кивае головою.

– Як там дочка архонта? – весело кричить Тапур до сотника. – Все ще галасуе, що я – людолов?

– Виходить iз кибитки тiльки вночi, на привалах, – одказуе той. – А зла, як вовчиця. Так i кидаеться на всiх. Моi люди навiть побоюються гречанки.

– Ха!.. – задоволений вождь. – Вона така… Люблю жiнок, якi показують пазурi i навiть трохи шкрябаються ними. Кров тодi нуртуе у жилах, чоловiк тодi вiдчувае свою силу.

Вiн зiскакуе з коня на задок кибитки i пiрнае пiд запону. Кiнь його бiжить поруч iз саураном, за кибиткою. Сотник пiдморгуе вершникам, i тi, скалячи зуби, починають потроху вiдставати од кибитки. Зненацька запона шарпнулась, i вождь, простоволосий, без башлика, скочивши iз кибитки, наче хто за ним гнався, стрибае у сiдло свого коня. За ним iз акiнаком у руцi висунулась гнiвна i розпатлана Ольвiя, блиснула очима.

– Ну… хто ще бажае простягати до мене руки? – i кидае башлик вождю. – Забери свое позолочене добро!..

Воiни жахнулися: ще нiхто i нiколи так не поводився з iхнiм всемогутнiм вождем. І не поводився, i не говорив йому таких слiв. А до башлика його так i доторкнутися нiхто не смiв – священна то рiч у вождя! Знак його зверхностi над усiма людьми. Ой, що то буде тепер! Вождь у гнiвi не знае спину. Сотнику лячно стало, нерозумна гречанка, що тебе тепер чекае! І вiн на мить аж очi заплющив, i його люди теж позаплющували очi, вдаючи, що вони не бачили, як нешанобливо повелася гречанка iз чоловiчим башликом… Але нiчого не сталося. Тапур навiть не вибухнув гнiвом. Вiн зловив на льоту башлик (сотник та його люди аж роти пороззявляли з подиву), натягнув його на голову i захоплено крикнув сотнику:

– Бачив?! От вовчиця, га?.. – i показуе руку, на якiй розпливаеться червона пляма. – Бачив? Полосонула акiнаком. О, акiнак вона умiе тримати в руках. Клянусь бородою Папая, такоi жiнки я ще не зустрiчав. Щоб на мене кинутись з акiнаком?.. Щоб швиргонути мiй башлик… О-о!.. – Вiн наче був трохи аж розгубленим. – Такi жiнки е, кажуть, тiльки в савроматiв. О, недарма я ходив до грекiв. Така вовчиця народить менi сина-вовка! О!..

Припавши губами до ранки, висмоктував кров, зализував рану.

– У скiлькох бiйках бував, а своеi кровi ще не бачив, – бурмотiв сам до себе. – І ось… побачив. І де? У кибитцi. Ха!.. От вовчиця, га? І все одно ти будеш моею! Коли Тапур чого захоче, то хай хоч i степ репае, а по його буде!

Ольвiя вiдкинула запону, показала акiнак.

– Бачив?.. Спробуй лише поткнутися, людолове! Вiн любовi забаг! Утiх! Я до тебе не напрошувалась, силою мене захопив, тож терпи. І не забувай, акiнак у мене завжди напохватi.

– О-о-о!! – Тапур захоплено дивився на неi. – Я навiть i не думав, що ти… ти така.

– Яка це… така? – насторожено обiзвалася Ольвiя i поправила волосся, що вибилося у неi з-пiд башлика, застебнула на дерев'янi палички куртку. – Яка?..

– А така… гарна, – одним духом випалив вождь. – Я люблю таких, необ'iжджених. Бо тихi та покiрнi менi вже набридли. Вiд iхньоi покiрностi спати хочеться, а ти кров нуртуеш мою. Ти будеш моею, клянусь бородою Папая!

– Твоею?! А ти спробуй, вiзьми! – вигукувала у вiдчаi Ольвiя, а десь у серцi крижанiло: вiзьме вiн ii… Вже взяв. І не вiдпустить нiколи. – Думаеш, боюсь тебе, людолове? Я згодилась пiти у твое шатро. Згодилась. Як батько казав: змiцнити стосунки мiж греками i скiфами. Згодилась пiти у твое шатро, але любити тебе вся твоя орда мене не примусить.

– Навiщо орда? Ти й без орди мене полюбиш.

– Скiфи усi такi самовпевненi, чи тiльки Тапур один такий?

А вiн нiби мiж iншим:

– А не захочеш мене любити, станеш рабинею.

І шкiрив зуби, посмiхався хижо.

– Я-я??! – вражено видихнула Ольвiя, i лице ii враз зблiдло. – Ра-абинею?! – повторила вона шепотом i рвучко висмикнула з-за пояса акiнак. – Нi, я вiльна i скiфською рабинею нiколи не буду. Лiпше смерть!

– Ей, ей, ти що? – поспiшно вигукнув Тапур. – Скажена! Ану, опусти акiнак! То я так просто бовкнув. Ти будеш моею жоною. Повелителькою всiх моiх людей.

– Тодi чому ж ти мене тримаеш, як полонянку, в кибитцi?

– Тому, що мiсце чоловiка у сiдлi, а мiсце жiнки у кибитцi. Так у нас заведено, i в кибитках завжди iздять скiфськi жiнки.

– Але ж я не скiф'янка. – Ольвiя вiдв'язала од задка кибитки повiд i скочила в сiдло саурана. – Я не скiф'янка! – крикнула вона i погнала коня у степ. Сотня охорони повернула було за нею коней, але Тапур помахом руки спинив вершникiв, коротко кинувши:

– Сам!




Роздiл шостий

Донька гостинного моря


Вихопившись на узвишшя, сауран розкотисто заiржав, радiючи молодiй своiй силi, i застиг на скаку як укопаний. Гризучи бронзовi позеленiлi вудила, вiн нетерпляче косував на вершника карим вологим оком, у якому плив вранiшнiй степ… Десь iржали конi. Сауран бив копитом i поривався вперед.

– Почекай-но, – спинила його Ольвiя, – менi спiшити нiкуди, не додому iду…

Закидаючи голову, сауран ловив чутливими нiздрями бентежний вiтер рiдних степiв, у яких вiн народився i вирiс, збуджено тремтiв, б'ючи копитом. Там, за обрiем, водив вiн на соковитих травах косяк молодих лошиць. І сауран поривався до них, бо там, за обрiем, клично iржали скiфськi конi, i гупотiла земля пiд незлiченними табунами, пiд прудкими ногами степових коней.

Сауран поривався, та Ольвiя стримувала його. Перебираючи в руках повiддя, прикрашене золотими бляшками, вона все оглядалась i оглядалась назад, де за кряжами, далеко-далеко звiдси, залишився ii край… Була вона зодягнена в коротку куртку без комiрця, вишиту на грудях вiзерунком iз квiток, вузькi шкiрянi штани, що звужувалися донизу, взута у м'якi сап'янцi, халяви яких були трохи зiбранi й перев'язанi малиновими стрiчками iз золотими китицями. М'яке волосся хвилями спадало на округлi плечi з-пiд гостроверхого башлика.

Ольвiя пустила саурана в долину. За нею мчав Тапур i посмiхався сам до себе. Невдовзi сауран Ольвii наздогнав вовчицю, що, забарившись того ранку на полюваннi, квапно поспiшала до свого лiгва. Пирхнув кiнь, вчувши хижачку, дрож пробiгла по його тiлу i передалася вершницi.

Тапур наздогнав Ольвiю i на скаку ткнув iй у руки гнучку плетеницю, скручену iз сталок волячоi шкiри, з важкою свинцевою кулею на кiнцi.

– Вiзьми! – крикнув у запалi, бо полювання над усе любив. – Цiею кулею здорово можна розтрощити череп вовчицi. Ми так за вовками ганяемось. Догнати сiрого i вбити його кулею – це бiльше вмiння, анiж з лука. Спробуй!

Очi його збуджено горiли, увесь вiн аж тремтiв в передчуттi погонi за вовчицею, i Ольвiя, посмiхнувшись, перший раз йому посмiхнувшись, вихопила з його рук плетеницю.

– Ара-pa!.. – крикнув Тапур. – Здоганяй, бо втече!

– Ара-pa!.. – вигукнула й собi дiвчина скiфський клич i пустила саурана вчвал. Пiд копитами коня задвигтiв степ, i у вухах вершницi тонко засвистiв вiтер.

Вiдстань мiж конем i звiром хутко зменшувалась.

Звiвшись в сiдлi, Ольвiя занесла для удару плетеницю. Ще мить, i важка свинцева куля, описавши в повiтрi пiвколо, iз страшним трiском розчавить вовчий череп.

І тут дiвчина вгледiла рожевi соски.

– Мати!..

Слово зiрвалось з уст мимовiльно, i напружена рука дiвчини обм'якла, тiло ослабло. Мисливського запалу як не було, натомiсть защемiло серце… Мати… Бодай i вовчиця, але ж мати. І десь ii голодними очима виглядають малята.

Кiнь, вiдчувши раптову перемiну в поведiнцi вершника, почав непомiтно збавляти хiд. Вовчиця хутко вiддалялась, аж доки й не зникла десь у балцi.

– Ти чому?! – кричав Тапур i збуджено блискав очима. – Таку вовчицю вiдпустила!.. Ех, здобула б ii, i всi б про тебе у степах говорили, а ти…

Ольвiя мовчки вiддала йому плетеницю i пустила саурана вперед.

Мати…

Ольвiя не знала своеi матерi. Густi тумани минулих рокiв, наче сторожовi мури, стали мiж ними, i стали, як здавалось, навiчно. І марно намагалась вона поговорити з батьком, аби вивiдати бодай крихту тiеi таемницi. Де подiлася мати? Що за лихо скоiлося з нею? І чому про неi навiть згадувати не велено? Бо досить було натякнути про матiр, як вiдразу ж тiнь невдоволення пробiгала по сухому, аскетичному обличчi батька, а в його сталистих, безжальних очах спалахував гнiв…

Коли Ольвiя була ще маленькою i батько садовив ii до себе на колiна, то iнодi ласкаво (що взагалi з ним траплялося рiдко) казав, погладжуючи ii по голiвцi важкою, дубленою рукою:

– Ти, моя щебетушечко, найкраща у свiтi, адже тебе народило сине море, наше славне Гостинне море.

– Як богиню Афродiту? – дивувалася дiвчинка. – Із морськоi пiни?

– Може, так, а може, й не так, – ухилявся батько вiд прямоi вiдповiдi. – Менi дуже хотiлося, аби в мене була донька. От пiшов я до лиману i кажу: «Славний лимане, подаруй менi доньку». А лиман зашумiв голубими хвилями i каже: «Йди, чоловiче, до самого синього моря, воно подаруе тобi доньку». І пiшов я тодi до Гостинного моря, довго-довго йшов, не один день, але нарештi прийшов. Став на березi i кажу:

«Славне сине море наше! Подаруй менi, будь ласка, маленьку донечку».

«А яку тобi доньку?» – питае море.

«А таку, – одказую, – щоб була найкращою у свiтi».

«Почекай, – шумить море, – буде тобi донька, найкраща у всьому свiтi бiлому».

От зашумiло сине море, i випливае дельфiн на берег, а на спинi в нього сидить маленька-маленька дiвчинка.

«Добрий чоловiче, – каже дельфiн. – Гостинне море даруе тобi доньку, найкращу в свiтi».

Подякував я Гостинному морю i забрав тебе додому, – закiнчував Родон, усмiхаючись…

Та з роками батько ставав похмурiший, непривiтний. Іскорки пестощiв, що спалахували у ньому, коли Ольвiя була маленькою, згасли… А звiдтодi, як дочка почала настирливо доскiпуватись про свою матiр, Родон i зовсiм не тямився iз себе…

Невже вона так нiколи i не вивiдае правду про ту жiнку, котра народила ii й невiдомо де зникла?..

Інодi iй снилася мати: нiч, пустельна вулиця, нi душi навколо. Наче вимерло все живе, лише вiтер вие-завивае та ухкае сич. І раптом, наче з-пiд землi, виростае на вулицi жiнка, вся у чорному… Мовчки простягае руки i йде до неi, i чути, як вiтер моторошно лопотить ii чорним плащем…

«Це ти, Ольвiе?.. – питае жiнка в чорному. – Йди-но сюди, донечко. Я твоя мати».

Охоплена жахом, дiвчина кричала, й сон миттю утiкав од неi, забираючи з собою жiнку в чорному…

– Облиш свое наполягання! – жорстоко вигукнув одного разу батько, коли Ольвiя сказала, що ii мати жива, бо iнакше б чого вона приходила у сни. – Вона недостойна твоеi згадки. У тебе е батько! У тебе е мiсто, котре дало тобi свое iм'я. І цього досить!

Коли виросла, ще раз запитала про матiр:

– Що б там у вас не скоiлось, але ти мусиш… я благаю… Мусиш повiдати про неi. Хто вона? Яке лихо ii спiткало? – наважилась одного разу дiвчина.

Батько мовчав, i було те мовчання похмурим, важким, але Ольвiя вигукнула щиро:

– Вона ж менi мати!

– Мати?.. – глухо перепитав Родон, уникаючи дивитися в допитливi й тривожнi очi дочки. – Я не думаю, що вона була б тобi доброю матiр'ю, коли зважилась на пiдлiсть.

– Батьку!.. – сама дивуючись своiй смiливостi, вигукнула дочка. – Але ж ти ii й досi… кохаеш.

– Що?.. – здригнувся Родон, i йому нараз забракло повiтря. – Що ти сказала?..

– Ти кохаеш ii i… мучишся. Хiба ж я не бачу?

– Ти занадто багато бачиш! – рiзко крикнув вiн, i його дублене обличчя почало чорнiти. – Тодi теж була весна, – нарештi заворушив вiн сухими губами, що на людях завше складалися зневажливо i гордо. – І так само степ цвiв довкола мiста. І була вона дуже гарна. Ох, яка вона була гарна! І треба ж було такому трапитись!.. – Вiн хотiв було ще щось додати, може, найважливiше, але схаменувся i заговорив далi якимось чужим голосом: – Я тобi нiчого не казав, i ти нiчого не чула. Матерi у тебе немае. І нiколи не було. Просто одна жiнка тебе колись народила. Тiльки й того. Але вона недостойна твоеi згадки. – Повагавшись, видавив з себе: – Вона була рабинею своеi хiтi. Вона була… Їi не було, затям! Нiколи не було! – І невесело посмiхнувся: – Було Гостинне море, i був дельфiн, котрий винiс тебе з моря на своiй спинi. Оце i все. І не муч мене.

Так i не дiзналась вона тодi про свою матiр та про те, де вона i що з нею скоiлось. Не дiзналась i вже й не дiзнаеться…

Глянула на степ i подумала: як з'явиться щось живе у цю мить, хай буде правда, що вона донька Гостинного моря i що дельфiн колись винiс ii з дна моря на своiй спинi.

І тiльки вона подумала, тiльки загадала на степ, як зненацька засвистiв вiтер у дужих крилах, щось велике i бiле, мигнувши з гори вниз, каменем упало у вибалок, i тiеi ж митi пронизливе передсмертне виття навпiл полоснуло сонну степову тишу.

Ольвiя здригнулась.

Звiрине виття, чимось схоже на розпачливий людський крик, було переповнене таким вiдчаем i такою смертною тугою, що дiвчина не роздумуючи пустила саурана навскач. Влетiвши у вибалок, вгледiла величезного орла, який терзав вовчицю. Мертвою хваткою вчепившись могутнiми пазурами у спину вовчицi, вiн бив дзьобом iй у загривок i розмахував широкими крилами, намагаючись пiдняти свою жертву в повiтря. Закидаючи голову, вовчиця безсило клацала зубами i жахно вила, вiдчуваючи свiй неминучий i швидкий кiнець.

Коли Ольвiя пiд'iхала ближче, орел, настовбурчивши пiр'я, повiв у ii бiк закривавленим дзьобом, повним вовчоi шерстi, i, вiдпустивши жертву, неохоче вiдстрибнув убiк. Розмахуючи крилами, люто клекотiв i поривався вiдiгнати людину вiд здобичi, яка за правом степу належала у ту мить тiльки йому.

Вiдчувши, що ii вiдпустили залiзнi пазури, вовчиця засилкувалася звестися, але в неi вже був переламаний хребет, i задня частина тiла з ногами бiльше iй не корилася. Жалiбно виючи, вовчиця спробувала було хоч поповзти, волочачи за собою неслухняний паралiзований зад, та сили уже залишали ii.

Доповзти до своеi нори, що була неподалiк, вона уже не могла, а тiльки шкребла переднiми лапами землю, в безсиллi вириваючи траву з корiнням. Із соскiв ii набухлого вименi текло криваве молоко на зелену траву.

– І як же ти не вбереглася?.. – з жалем мовила Ольвiя.

Вчувши голос, вовчиця повернула до Ольвii виряченi очi, якi вже затягувала холодна мла смертi, i по-вовчому заскiмлила: не то скаржилась на свою долю, не то прохала в людини порятунку…

– Моя допомога тебе вже не порятуе, – сказала дiвчина.

Вовчиця вiдчула по ii голосу, що все, i завила – розпачливо i жалiсливо.

Ольвiя вiдвела свiй погляд вiд ii помертвiлих очей.

– Я помилувала тебе, але… Степ е степ, i закони для нього не писанi. Хто дужчий, той i трощить костi iншому.

І ледве повернула коня, як орел, змахнувши крилами, знову впав жертвi на спину, загнав пазури в хребет i, вигинаючи, ламаючи його, нанiс кiлька ударiв дзьобом у загривок…

Трiснули костi.

Востанне, вже не сподiваючись на рятунок, завила вовчиця.

Орел заклекотiв на нiй, вiдчувши свою перемогу.

Тремтячи, сауран вилетiв з балки, й Ольвiя спрагло вхопила свiжого повiтря. Ще якусь мить позад неi чулося конаюче виття, що переходило у хрипiння, а тодi й воно стихло… Наче захлебнулося.

І знову в степу млява, сонна тиша.

Десь, осмiлiвши, свиснув бабак, йому озвався iнший, налетiв вiтер, зашелестiв тирсою, наче замiтав слiди, розвiював жахне виття вовчицi, щоб i звуку з нього не зосталося у степу…

А в безоднявi неба пливли легенькi бiлi хмаринки.

– Степ е степ… – зiтхнула Ольвiя i пустила коня вчвал.




Роздiл сьомий

А мати не хотiла iти в могилу


Тапур наздогнав ii, i далi вони iхали поряд – кiнь у кiнь. Валка з полоненими, гуртами худоби й коней вiдстала i тепер сунула позад них на вiдстанi польоту однiеi стрiли.

Був тихий та ясний день, i Ольвiя, замислившись, на мить забула про свое горе, i вiд того стало легше на душi. Дивилася в далечiнь, i здавалось iй, що вона вдома, виiхала за мiсто – розвiятись у степу. Але вiн – Тапур – зненацька нагадав про себе:

– Ти народиш менi сина!

Вiн так i сказав – негадано i без будь-якоi зачiпки: ти народиш менi сина… Вiн, очевидно, думав про щось свое, потаемне, тому й вихопилися в нього отi слова: ти народиш менi сина.

Ольвiя наче зi сну пробудилася i враз повернулася до жахливоi дiйсностi. Насторожено перепитала:

– Тапур щось сказав?

– Тапур сказав, що дочка грецького архонта народить йому сина.

Це було так просто мовлено й щиро водночас, що Ольвiя хмикнула i засмiялась. Чомусь iй навiть весело стало.

– Забрав мене силою i ще й вимагае сина, – глузливо сказала вона i подивилась на нього карими, вологими од смiху очима. – А ще якi бажання в Тапура?

Але вiн був серйозним, надто серйозним i дивився на неi трохи аж зажурено (О люди, невже цей жорстокий, дикий скiф може чогось там журитися?).

– Чоловiк без сина – що лук без тятиви, що птах без крил, – замислено мовив вiн, i таким вона його бачила вперше. – Лук не пустить стрiлу, птах не злетить. Менi потрiбен син. Менi потрiбен продовжувач мого роду. Пiшовши у свiт предкiв, я все одно житиму у цих степах. Житиму в моему синовi, адже у ньому нуртуватиме моя кров.

Овва! Вiн таки й справдi може замислюватись i говорити так, як говорять грецькi любомудри. Це щось нове в ньому вiдкрила вона. Несподiване.

І запитала вже без тiнi насмiшки:

– Ти хочеш мати щасливого сина?

– Найвiдважнiшого! – гаряче заперечив вiн. – Один скiф вимолив для свого сина щастя. Багато-багато щастя. А вiдваги попрохати й забув. І боязливий син зрадив свое щастя. Тому в нас кажуть: хто хоче бути щасливим, той мусить вiдвагу з великоi чашi пити. Бо щастя як змiя: не кожен його може утримати в руках.

Дивно, але вiн чомусь уже не здавався iй чужим та ворожим. Мала таке вiдчуття, нiби знала його давно-давно.

iхали ковилою навпрошки, i конi пливли у зеленiм морi по самi черева, i об ноги ii все билась i билась ковила. А вона думала стривожено:

«Але ж вiн… людолов. Каллiпiдiв розорив, мене забрав… А я… я вже не вiдчуваю до нього зла. Невже мене скiфи чимось напоiли?..»

І вона починала вiрити, що так, що скiфи й справдi ii напоiли якимось трунком, i вона вже по-iншому тепер думае про iхнього вождя. А вiн, не дивлячись на неi, замислено говорив, наче сам iз собою радився чи бесiдував iз степом:

– Менi потрiбен син. У мене все е: багатство, слава, влада. А табуни якi маю! Яких коней викохав я у степах! Все маю. Все. У мене, зрештою, е i ти – найкраща жона, якоi немае в жодного скiфського вождя. Але в мене немае сина. І на менi обiрветься мiй рiд, i коней сiдлатимуть у цих степах iншi роди. Ось чому ти мусиш народити менi сина! Бо дочок досить. Їх у мене аж чотири. Гарнi дiвчатка, такi щебетухи, але… Але потрiбен син. Двi моi дружини народили менi дiвчат, i я хотiв було iх продати у рабство, та старiйшини вiдраяли.

– Але… за вiщо?

– Як – за вiщо? – аж здивувався вiн. – Та за те, що вони не захотiли народити менi синiв. Або хоча б одного.

Ольвiя вражено подивилася на Тапура.

– А хiба ж вони… виннi?

– Так, виннi!.. – упевнено вигукнув вiн. – Мiй батько, вождь Ор, дуже хотiв, щоб у нього був син. І моя мати народила йому сина, себто мене. Бачиш, як просто. А моi жiнки не захотiли народити менi синiв. Я вiдiслав iх у далекi кочовища. Але якщо тi двi лiнивi й жирнi жiнки ще хоч раз потраплять менi на очi, я таки продам iх савроматам!

«Так ось вiн який, цей… людолов?! – подумала вона вражено i вiдчула якийсь острах, адже вiн i з нею може так само вчинити, як iз двома першими дружинами. – О боги, якi дивнi цi скiфи! Хiба можна збагнути цього Тапура?»

І привiлля степу чомусь уже не вабило ii так, як хвилю тому. Аби вiдволiктися вiд похмурих думок, запитала:

– А куди ми iдемо?

– У мое весняне кочовище, – махнув рукою на схiд. – Там воно за кряжем, у долинi Трьох Колодязiв. Там будемо стояти доти, доки вистачить табунам трави, а потiм покочуемо далi на схiд. Ми не греки, живемо вiльно: сьогоднi – тут, а завтра – ген там!

– А там що? – махнула вона рукою на пiвнiч. – За синiми кряжами, де небо зливаеться iз землею. Що там?

– Степ i степ.

– А крiм степу, що-небудь е? – доскiпувалась вона.

Вiн здивовано на неi подивився.

– А що може бути у степу, крiм… степу? Нам, скiфам, потрiбен тiльки степ. Степ, i бiльше нiчого. Бо ми – степовики. Сини степiв, а степ – то наш батько. Великий степ, широкий степ! У степу ми добрi.

Ольвiя глянула на валку, на його вершникiв, котрi гнали каллiпiдiв, зiтхнула й промовчала. І знову бачила перед собою не скiфа-любомудра, котрий караеться, що в нього немае сина, а бачила, як i ранiше, хижого людолова. То хто ж вiн, цей Тапур? Хто вони, скiфи? Чи справдi добрi сини степiв, а чи дикi племена, що живуть набiгами на землi своiх сусiдiв?

Коли пiднялися на взгiрок, Ольвiя побачила в далинi високу могилу.

– Там лежить мiй батько, вождь Ор, – помiтивши ii погляд, сказав Тапур. – Вiн якраз кочував у цих краях, коли його наздогнала смерть. Це сталося десять весен тому.

– Вiн помер?

– Так, але не своею смертю. Ор нiколи не скаржився на вiдсутнiсть сили i здоров'я мав нiвроку. Як кажуть, на трьох! Мiцний був, як дуби бiля Борисфену. І досi б жив у цьому свiтi, коли б не Скiл.

– А хто такий Скiл?

– Пастух мого батька, харпак! – зневажливо вигукнув Тапур. – Навiть башлика свого, як подобае кожному чоловiковi, не мав. Ганчiркою голову обмотував. Нiхто вiн був у наших степах, злидень iз злиднiв. Але на чуже добро очi витрiщав, все бурчав, що у степах несправедливiсть. У нього був маленький табунець, але вiн пропав у холодну зиму, коли трави обмерзли i конi не могли дiставати собi корм. От Скiл i найнявся пастухом до Ора. У степах бiля табуна i жив. Спершу вiн старався, бо мрiяв вiдродити свiй табун. І вже випас було в Ора кобилу i хотiв ii злучити, щоб вона привела йому лоша. А те лоша, вирiсши, привело б ще одне… Так i мрiяв Скiл вiдродити свiй табунець. Але за тими мрiями не доглянув батькiв табун, i вовки вкрали лошака. От вождь Ор i забрав у Скiла пiвкобили за того лошака. І лишилося у Скiла тiльки пiвкобили. Тiеi весни вождь Ор захопив багато рабiв i продавав iх савроматам. Купляли рабiв у нього i своi. От Скiл привiв до нього кобилу i каже: половина цiеi кобили твоя, а за другу половину дай менi рабиню. Я одружуся з нею, i вона народить менi сина, бо вiльна скiф'янка за мене не пiде, адже я бiдний i не маю повозки. Вождь Ор дав йому за пiвкобили рабиню, але велiв iй виколоти очi.

– Для… чого?.. – жахнулася Ольвiя. – Господи, яке варварство!

– Так то ж рабиня, – здивувався Тапур. – А раб не людина, з ним можна що завгодно робити.

– Але для чого… очi?

– Зрячий може втекти при першiй же нагодi, а слiпий вiрно служитиме хазяiну. Такий звичай наших дiдiв i прадiдiв.

– І що?.. Нещаснiй викололи очi?

– Звичайно. Кажу тобi, ми так завжди робимо, i тут немае нiчого дивного. Ми ж не вiльним виколюемо очi, а рабам. У мене, наприклад, теж е слiпi раби, та ти iх сама побачиш. От i Ор велiв тiй рабинi виколоти очi. Але щось там не так сталося, i рабиня згорiла у гарячцi. До ранку й померла. Мабуть, вона дуже слаба була. От у Скiла й пропало пiвкобили. Скiл за тi пiвкобили i впав духом. Вiн уже не мiг завести свiй табун, i йому нiчого не залишалося робити, як до скону своiх лiт пасти табуни мого батька. І тодi Скiл узяв лук, стрiлу, прийшов до шатра мого батька i крикнув: «Вождь Ор, вийди, я принiс тобi гостинця». Батько вийшов iз шатра i каже насмiшкувато: «Якого ж ти менi гостинця принiс, як у тебе було пiвкобили i ту ти втратив?..» – «А ось якого гостинця!..» – вигукнув Скiл, натягнув тятиву лука i пустив моему батьковi стрiлу в груди. А сам кинувся тiкати. А батько мiй крикнув йому вслiд: «Не тiкай, Скiле, я вождь, i менi не пристало ганятися за якимось там пастухом». Тодi Скiл зупинився i каже: «Викликай мене на герць!..» Батько мiй зареготав: «Забагато честi, щоб вождь викликав на герць останнього пастуха! Такого ще нiколи не було в наших степах». Скiл аж розгубився, бо ждав вiд мого батька чого завгодно, тiльки не таких слiв. «Але ж я тобi, – сказав вiн, – пустив стрiлу в груди». – «Тобi це приснилося, нiкчемний пастуше», – сказав батько i повернувся в свое шатро. Звiдтодi Скiловi так i здавалося, що то йому все приснилося… Ну що вiн пустив стрiлу вождю Ору в груди. Вiн уже й сам вiрив, що то був всього лише сон… І пiсля того вiн ще дужче боявся вождя Ора. Ось яким гордим був мiй батько. Для нього лiпше смерть, анiж неслава, що якийсь там пастух пустив йому стрiлу в груди. Стрiла була iз двома шипами i глибоко застрягла у грудях батька. Вiн не змiг ii вийняти, а кого-небудь попросити це зробити не зважився. Щоб по стрiлi не дiзналися, чия вона… От який вiн був гордий. Так i носив у собi ту стрiлу. Дужий вiн був i мiцний, як дуб бiля Борисфену. І стрiла та заросла в його могутнiх грудях, i все б закiнчилося добре, аби стрiла та не була мiдною. Мiдний наконечник у грудях позеленiв, i батько невдовзi помер… Я став гадати: вiд чого помер такий здоровий i сильний чоловiк, як мiй батько? Оглянув його тiло i знайшов слiд вiд наконечника у грудях. Я вирiзав його акiнаком, то був наконечник Скiла. Адже кожного скiфа можна взнати по наконечниках його стрiл. Взагалi у Скiла, крiм ремiнного наконечника, бiльше не було нiчого, але один наконечник вiн вимiняв мiдний. Ще й хвастав: пiвкобили, каже, е, мiдний наконечник е, лук е, скоро, мовляв, забагатiю. Матиму свiй табун, i наконечники моiх стрiл будуть тiльки мiднi. Його так iнодi й дражнили: Той, у кого аж один мiдний наконечник!

Ось так я дiзнався, що той мiдний наконечник – то Скiлiв. Я велiв схопити того злидня, вiн i зiзнався у всьому, як було. Я велiв прив'язати його до хвоста дикого коня тарпана i пустити коня у степ, поштрикавши його перед цим списом. Тарпан як шалений кинувся геть i поволiк за собою того харпака… А вождя Ора я поховав он у тiй могилi.

І показав нагаем на могилу, над якою кружляв орел. Тiнь його носилася по зеленiй ковилi. Тапур, прикусивши губу, сторожко спостерiгав за орлом.

– Батько й досi не полишае надii повернутися у цей свiт, – зiтхнув вiн, i в його голосi вiдчулося невдоволення. – Певно, у нас краще, анiж у свiтi предкiв.

– Звiдки ти знаеш, чого вiн хоче? – здивувалась Ольвiя.

– Над його пристанищем лiтае орел, – пояснив Тапур. – То його Ор пiдманюе, щоб вiн принiс йому Борисфеновоi води у дзьобi.

– Ну й що?

– Хiба ти не знаеш, що вождi завжди повертаються iз того свiту, якщо ковтнуть хоч краплину Борисфеновоi води? От i вождь Ор хоче повернутися сюди.

– Це добре?

Тапур якось дивно глянув на неi.

– Повернувшись у бiлий свiт, Ор вiдбере у мене владу i знову стане владикою над кочовиками. Але я влади нiкому не вiддам. Навiть рiдному батьковi. Тому хай Ор краще не повертаеться, його днi у цьому свiтi вичерпанi, i вiн свою чашу випив до дна.

Чим ближче пiд'iздили вони до могили, тим бiльшою i грiзнiшою вона ставала, наче виростала iз землi. Ольвiя знала, що у скiфiв по висотi i величi могильного кургану можна визначити, хто лежить пiд ним у гробницi та яке становище займав небiжчик за життя. Жiнок, дiтей, наложниць та рабiв скiфи ховали просто, у простих ямах, i курганiв над ними не насипали, якщо тi жiнки та дiти були незнатних родiв. Загортали яму, i все. І тi могильнi горбики швидко зрiвнювалися з поверхнею степу, заростали ковилою i назавжди щезали. Дрiбним був небiжчик за життя, не видiлявся нi багатством, нi вiйськовою кметою, то для чого його видiляти курганом пiсля смертi? А ось воiнам вже насипали кургани, невеликi, скромнi, але нагортали. В яму клали лук, стрiли, акiнак, глиняну чашу – от i все. А вже над старiйшинами родiв i племен, над прахами знатних мужiв з'являлися високi кургани, ще вищi – над вождями та iхнiми синами й родичами, а ще вищi – над царями. Їм нагортали такi високi кургани, що коли пiд'iдеш до його пiднiжжя та глянеш на вершину, то треба так голову задирати, що й башлик на спину впаде… І стоять тi кургани вiки та вiки, й стоятимуть ще вiки та вiки… Тисячi лiт стоятимуть.

– Вищоi могили за могилу мого батька немае у цих краях! – гордовито вигукнув Тапур. – Вищi кургани е тiльки у краю Герр[13 - Земля Герр (як i рiчка Герр) – як гадають деякi вченi, нинiшня р. Молочна, над правим берегом якоi i нинi височать стародавнi кургани.], де ховають самих царiв.

І Тапур почав розповiдати Ольвii, що, за прадавнiми звичаями його народу, тiло померлого вождя бальзамували, одягали в найкраще вбрання, клали на вiзок i сорок днiв возили по родичах покiйного, по пiдвладних родах i племенах. Чому сорок днiв? Цього Тапур не знае, але возити треба сорок днiв. Так велить звичай предкiв, а звичаiв треба дотримуватись. Коли з'являлась жалобна процесiя в кочовищi, всi виходили iй навстрiч, на знак скорботи скiфи обрiзали собi волосся, дряпали обличчя, часто калiчили себе, щоб показати, як вони горюють за померлим, щоб цар чи вождь i на тiм свiтi пам'ятав про iхню вiрнiсть.

Об'iхавши всiх родичiв, всi роди й пiдвладнi племена, процесiя поверталася до землi Герр. Де земля Герр? Там, махав Тапур нагаем кудись у степ, далеко звiдси, аж на самiм краю скiфськоi землi. Там протiкае рiчка Герр, i там живе народ, який так i називаеться – герри. Вони визнають скiфiв за своiх владик, у iхньому краi скiфи й ховають своiх царiв, вождiв та дуже знатних мужiв i прославлених воiнiв… А вже за життя Ора возити знатних небiжчикiв у землю Герр перестали, а почали ховати iх там, де вони кочували i де iх наздогнала смерть. От i Ора Тапур не повiз у землю Герр, а поховав у цих краях. Тут кочував тодi Ор iз своiми племенами, тут вiн зустрiв свiй останнiй день, тут його й велiв поховати Тапур.

– О, ставши вождем, я вiдрядив Ора у свiт предкiв з усiма почестями, на якi вiн заслуговував. Рiдко кого з вождiв так ховали у цих краях! Яму викопали у сiм людських зростiв, а збоку вирили пiдкоп довжиною у п'ять людських зростiв. Обiклали його камiнням. Там у саркофазi й поклали Ора, його каптан так i сяяв од золотих бляшок, ще я поклав йому меч у золотих пiхвах. Пояс його теж у золотих прикрасах, горить i сагайдак, обкладений золотом. На шию небiжчику надiли золоту гривну. Рядом поклали ще один одяг у золотi, поставили бронзовий посуд i великi казани, щоб Ор на тiм свiтi варив м'ясо, поклали амфори з винами, чашi поставили золотi й срiбнi. І це ще не все! – гордовито вигукнув Тапур. – Сорок вiдбiрних коней велiв я закопати в боковiй ямi, щоб вождь Ор мав на чому iздити у свiтi предкiв. П'ятеро конюхiв лягло, десять рабинь пiшло в могилу Ора! Ще й у ноги йому семеро задушених слуг кинув. От! І збруя у коней теж вся у золотi. От як я вiдрядив свого батька у той свiт! Далеко в степу видно його могилу! Довго скiфи возили землю, доки насипали такий високий курган. Коли курган насипали, на курганi провели тризну, пили i iли у славу Ора, а потiм вбили п'ятдесят слуг i стiльки ж коней. Вбитих насадили на кiлки, щоб слуги були на конях, i розставили iх навколо кургану, а потiм навозили землi ще… О, далеко видно у степу могилу Ора! iдуть скiфи, питають: чия ж то могила? Вождя Ора, одказують, то син його, Тапур, так поховав батька. Все лiто моi люди возили землю до могили Ора, а я казав ще i ще. Тепер могила найвища у цих степах. Кращих каменотесiв я знайшов, i вони вправно вирубали Ора iз каменю. Он вiн стоiть на могилi, кам'яний Ор. Хто йому все те поставив? Тапур. І про Тапура всi в степах говорять. І ще довго-довго розповiдатимуть. От! Бачиш, з кургану дивиться на нас кам'яний Ор. Нас зустрiчае. Ара-pa, батьку! – крикнув Тапур на все горло. – Ара-ра-а!!!

– …ара-ра-ра-а-а… – понеслося степом.

– То голосом луни озиваеться iз того свiту мiй батько. Вiн ще пам'ятае клич свого роду!

Ольвiя вiдчула, що iй стае не по собi, коли пiд'iхали до могили. Яка ж вона страшна! Скiльки людей велiв задушити Тапур для Ора! О боги, якi жорстокi цi скiфи! Вона ще нiколи не чула, щоб у грекiв щось подiбне траплялося.

– Так треба, – мовив Тапур, – повелитель мусить бути i на тiм свiтi повелителем. Та й чи не все одно рабам, де iм слугувати вождю: на цiм свiтi чи на тiм?

Пiд'iхали ближче.

Могила здiймалася високо i широко. На ii вершинi вросла у траву кам'яна статуя Ора, неоковирна, грубо витесана iз каменю. Ор сутулий, в гостроверхому башлику, руки на животi складенi, на свiт бiлий спiдлоба дивиться… За поясом стирчить нагай, висить акiнак. Грубезний камiнь лише пiдкреслював могутнiсть померлого вождя, навiвав страх, адже навiть у свiтi пращурiв Ор все одно могутнiй i знаний!

– Батьку мiй, великий вождь Ор! – крикнув Тапур, зупинившись бiля пiднiжжя могили. – Це я, твiй син, Тапур, приiхав до тебе у гостi. Подивись у бiлий свiт, тебе вiтае твiй син Тапур. Як тобi живеться у тiм свiтi? Ти всiм задоволений, великий вождь?

І вмовк, прислухаючись. Вiн мовчав якусь хвилю i хмурнiв. Але виду не подав.

– Ти незадоволений тим свiтом? – запитав Тапур. – Але ж я вiдрядив тебе туди з усiма почестями, i могила твоя найвища у наших краях. Чому ж тобi бути невдоволеним?.. Поглянь краще на твого сина i на його нову жону, котру вiн роздобув собi у грекiв. Сам грецький архонт вiддав менi свою дочку!

Толочачи ковилу, конi легко винесли iх на могилу, аж до почорнiлоi грубезноi статуi вождя.

Лице Ора надуте, губи вiдкопиленi, i на бiлий свiт вiн дивиться пихато.

– Таким гордим Ор був i за життя, – сказав Тапур. – Його погляду всi боялися. Один лише голяк Скiл не злякався.

Ольвii здалося, що грубезна каменюка ворухнула надутими губами: чи плямкнула, чи хотiла щось сказати. І iй стало страшно, i вона поспiшно опустила очi.

– Подивися, Ор, на мою грецьку жону! – весело вигукнув Тапур. – Вона дорожча менi за найдорожчого коня! Вона народить менi сина-орла, i я залишу для нього цi степи i табуни своi! Ти мене чуеш, Ор? Твоi губи надутi. Чому вони надутi? Ти чим незадоволений? Подай же голос, чи подобаеться тобi моя жона?

І вмовк прислухаючись, нiби чогось чекаючи.

Зненацька по той бiк могили свиснув бабак.

– Чую!.. – стрепенувся Тапур. – Чую посвист бабака. Ор подае знак, що йому сподобалась моя грецька жона. Вiн схвалюе моi задумки.

– А де твоя мати? – запитала Ольвiя, коли вони, спустившись з могили, помчали рiвниною до вiйська.

– Не знаю, – неохоче вiдповiв вiн. – Напевне, десь блукае у свiтi предкiв. Коли помер вождь, мати, а вона тодi була молодою та гарною, мусила iти за ним у свiт предкiв. А iй дуже хотiлося жити тут, у бiлому свiтi.

– І… що?

– Утекла. Вона виявилась боягузкою. Злякалася, що iй залiзним цвяхом проб'ють лоба i покладуть у могилi поруч з Ором. Щезла вночi. Куди вона хотiла тiкати – не знаю. Знайшли ii через три днi. Точнiше, знайшли те, що лишилося од неi. Їi пошматували вовки. За те, що не захотiла iти з вождем у той свiт. Вона й пiшла у той свiт, але без почестей. Кiстки ii й досi десь валяються у степу.

– Як ти смiеш так… про свою матiр? – вражено вигукнула Ольвiя. – Невже ти такий… жорстокий? Байдужий до чужого горя?..

– Мати порушила закон предкiв, – вiдмахнувся вiн вiд ii слiв. – Вона не захотiла йти за своiм чоловiком у той свiт. От за це ii вовки й покарали. Тiльки й того.

Ольвii здалося, що в ту мить над степом пролетiла шквиря – i все тiло ii взялося наче кригою.

«Я теж… стану дружиною скiфського вождя, – мигнула розпачлива думка. – Що як раптом з Тапуром… Або у сутичцi загине… Невже й менi проб'ють цвяхом чоло i кинуть мене у яму?..»

Яким пiдступним, страшним i жорстоким видався iй у ту мить скiфський степ!..




Роздiл восьмий

Правнуки Тала


Кожний вiльний скiф спершу навчиться iздити на конi, а вже потiм – ходити. Так було споконвiку, звiдтодi, як хитрий Тал здобув скiфам Владу над дикими кiньми. І так буде завжди, допоки скiфи житимуть у цих степах.

Про це, iдучи верхи у головi свого вiйська, спiвав Тапур.

Скiф не чекае готовоi пiснi, вiн сам ii, залежно вiд настрою, творить i спiвае. А спiвае про все, що побачить у степу. Їде собi, похитуеться в сiдлi, дорога довга, рiвнини одноманiтнi, тож вершник i спiвае… Пролетiв орел над степом, скiф спiвае про орла, який пролетiв степом, шмигнула зеленою травою руда, аж вогниста, лисиця, скiф i про лисицю вогнисту у зеленiй травi заспiвае. Про що думае – те й спiвае. Що на серцi мае – про те й спiвае. Радiсть – спiвае, гнiв – спiвае, удача – спiвае, невдача – теж спiвае… А Тапур про коней любить спiвати, бо конi для скiфа – то все. Бо скiф без коня, що степ без сонця, земля без дощiв. Пiшки далеко не пiдеш у степу, на сусiднi племена за здобиччю i рабами без коня не нападеш, i битися пiшому – не те, що верхи… А колись у скiфiв не було коней. Гай-гай, як давно то було, тiльки-но бiлий свiт народжувався, а першi скiфи з'явилися у цих степах. І було тодi у степах повно-повнiсiнько диких коней. Куди оком не кинь – всюди табуни, та тiльки не пiдступишся до них – дикi конi, як звiрi, близько до себе не пiдпускають!

Як же вкоськати, як приборкати диких коней? Зле у степах без коней. Як без рук чи без нiг!

От один скiф, його звали Талом, почув, що буцiмто у степу е цариця-кобилиця, повелителька степових коней. Слухаються ii конi, i мае вона Владу над кiньми. І забаг Тал роздобути оту Владу над кiньми i рiд свiй у сiдла посадити. Тож гайнув вiн на пошуки тiеi царицi-кобилицi. Довго-довго блукав степами, з сил уже вибився, але вперто йде i йде. Бо сказав своему роду: без Влади над кiньми я не повернуся! А був вiн упертим i коли чого хотiв, то не шкодував i себе. От дiйшов вiн до Глибокоi балки, на днi якоi бiг струмок. Там i жила цариця-кобилиця. Глянув на неi Тал – волосся йому на головi сторч стало. Голова у бiлоi кобилицi – жiноча, а все решта – як у коня. Коли мчала степами цариця бiлих коней, то земля двигтiла i гул такий iшов, що птицi з неба од того гулу мертвими на землю падали. Балки та яри у степах – то слiди тiеi царицi-кобилицi, то вона пiд копитами своiми iх полишила.

– Чого тобi, скiфе? – сердито питае та цариця. – Як ти смiв на моi очi з'являтися?

Тал поборов страх, вклонився i каже смиренно:

– О велика i грiзна царице степових коней! Славна мати-кобилице роду конячого, прохаю тебе i увесь наш скiфський рiд прохае: дай нам Владу над кiньми, бо не хочуть нас слухатися конi, а пiшому у степах кепсько жити!

Тупнула цариця одним копитом – дрож по землi пiшла!

Ледве Тал на ногах утримався.

Тупнула цариця другим копитом – земля загойдалася…

Заiржала цариця – трохи було не оглух Тал.

І все ж вiн не вiдступив, вистояв перед царицею-кобилицею, а та блиснула вогняними очима i питае:

– А нащо тобi i твоему роду скiфському Влада над кiньми?

– Хочемо коней приручити i мати iх за вiрних помiчникiв, – одказуе Тал. – Тяжко скiфам без коней у степу жити. Нiг не вистачить степами бiгати.

Як заiрже враз цариця усiх коней, аж вогонь iз нiздрiв пiшов, аж трава полягла й обгорiла.

– То ви хочете вiльних коней у роботу запрягти? Вудила iм у роти повставляти? Не дам я вам Влади над кiньми! Йди геть, нерозумний скiфе, доки ще живий!

Позадкував Тал i кинувся тiкати, радий, що цариця-кобилиця хоч живим його вiдпустила. І на тому спасибi.

От пiшов вiн куди очi дивляться, бо не можна йому до свого кочовища вертати, слово дав, що повернеться тiльки iз Владою над кiньми. Тому й пiшов степами блукати. Йшов, йшов, стомився, нiг уже нiби й немае, присiв… Коли чуе, хтось пищить… Оглянувся Тал – нiкого не видно. Звiсив голову – думу думае, що ж йому, бiдолашному, тепер дiяти i куди податися?.. Коли чуе – хтось пищить-дзижчить йому у вухо.

– Ти хто? – схопився Тал.

– Комарик, – чуеться у вiдповiдь.

– А чого тобi треба?

– Я з голоду помираю, – пищить комарик, – дай менi краплину своеi кровi, i я знову житиму.

– Пий! – махнув Тал рукою. – Навiщо менi моя кров, коли я не можу тепер до свого роду повернутися.

От комарик напився з його шиi кровi, а тодi й питае:

– А чому ти, добрий чоловiче, такий сумний i чому ти не можеш до свого роду повертатися?..

Тал i розповiв йому про все.

– Не горюй, – пищить комарик. – Ти мене з бiди виручив, i я тобi пособлю. Знай же, Влада над кiньми захована у нiздрях царицi-кобилицi. Я допоможу тобi здобути Владу над кiньми.

– Тю!.. – здивувався Тал. – Чи знаеш ти, що цариця-кобилиця така завбiльшки, як п'ять коней разом? Як же ти у неi Владу вiдбереш?

– Іди за мною i ти сам побачиш.

Знизав Тал плечима, менi, мовляв, все одно, i пiшов, а комарик за ним назирцi летить. От дiсталися вони до Глибокоi балки, вздрiла Тала цариця-кобилиця, гнiвом спалахнула, аж iскри iз очей ii посипались, аж трава навколо зашкварчала.

– Ти знову, скiфе?!! – кричить так, що Тал аж захитався i ледве-ледве на ногах устояв. – Ну так бережися, втрете ти сюди не прийдеш. Мене двiчi бачити однiй людинi не можна.

«Пропав… – злякався Тал. – Треба ж було послухати того комарика… Тепер хоч проси, хоч моли, не вiдпустить коняча повелителька».

А комарик тим часом до царицi пiдлетiв, у нiздрю iй залiз i лоскоче там… Цариця-кобилиця не стрималась i я-ак чхне! Аж трави у степу вилягли! А з ii нiздрi i викотилось яйце, впало до нiг Тала i розкололося… Вискочив iз яйця срiбний ховрах i хутчiй навтьоки!

Але Тал не дрiмав, лук вихопив, прицiлився i пустив стрiлу. Недалеко й вiдбiг ховрах, як стрiла наздогнала його. Вiн i розпався. Пiдбiг Тал i тремтячими руками схопив Владу над кiньми – Золоту Вуздечку. Як уздрiла ту Золоту Вуздечку цариця-кобилиця в руках у Тала, так i закам'янiла…

Кажуть, на скелю перетворилася.

І понинi стоiть бiля Глибокоi балки страшна скеля з головою жiнки, а з тулубом коня. Ото i е цариця-кобилиця диких коней.

А Тал щасливо повернувся до свого роду iз Владою над кiньми i з Золотою Вуздечкою. Маючи Владу над кiньми, скiфи половили диких коней i приручили iх. Ось звiдтодi вони й не мислять себе без коней. Тiльки не у всiх, звiсно, конi е, а тiльки у сильних цього степу. Таких, як Тапур!

Останнiй день путi Ольвiя iхала в головi валки, поруч з Тапуром. Їхала, намагаючись нi про що не думати. Що буде – те й буде. Чи змирилась iз своею долею, чи на серцi все перекипiло – не доскiпувалась, не дошукувалась причин. Що буде – те й буде, а назад i справдi вже немае вороття. Така, мабуть, ii доля-доленька гiрка…

А поперед них, на вiдстанi польоту двох стрiл, то розсипаючись по рiвнинi, то знову збираючись у гурт, мчала сотня розвiдки.

Невдовзi загiн iз сотниками на чолi пiднявся на узвишшя, на якому виднiлася вишка, вершники замахали руками, пiдкидаючи вгору своi башлики i ловлячи iх на древка списiв, i враз зникли з обрiю.

– Розвiдка вже в долинi. – Тапур повернув до Ольвii засмагле, аж чорне од степового вiтру, обличчя, на якому сховалися у щiлини променистi очi. – Там, за сигнальною вишкою, – мое кочовище. Ми – вдома!..

І вершники почали пiдкидати вгору своi башлики й ловити iх древками списiв.

– Який дiм, як… усюди степ, – зiтхнула Ольвiя i вiдчула нараз спалах пекучоi туги за своею домiвкою, за рiдним краем.

– О, степ для скiфа – то i е домiвка! – шкiрив Тапур слiпучо-бiлi зуби. Вiн був без панцира, у легкiй повстянiй куртцi, у чорному похiдному башлику. – Ого-го, яка домiвка для скiфа оцей степ! – Його чутливi нiздрi принюхувались до вiтру. – Моi нiздрi вiдчувають дим кочовища! Де б не носили нас, скiфiв, швидкi конi, а вдихнеш дим домашнiх вогнищ, i наче нова сила вливаеться в нашi тiла.

Невдовзi вони вже пiднiмалися на узвишшя, де стояла стара, почорнiла сторожова вишка iз сухим хмизом i кiстками тварин на верху. До вишки була притулена довга тичина з намотаним пуком соломи, котрим на випадок тривоги i пiдпалять хмиз на вишцi. У тiнi вишки, розкидавши руки i ноги, пiдклавши пiд голову сагайдак iз стрiлами, голiчерева хропiв простоволосий скiф. Неподалiк пасся його кiнь.

Один з вершникiв, вихопивши лук, прицiлився i пустив стрiлу, котра iз свистом вп'ялася у траву бiля самiсiнького вуха сонного дозорця. Вiн вiдразу ж схопився, наче хто його пiдкинув, i хрипло закричав:

– О-о!.. Я чую спiв скiфськоi стрiли бiля свого вуха. Ара-ра, скiфи! Із здобиччю!

– Хто у тебе десятник? – сердито запитав Тапур.

– Сколот, найзнатнiший вождь, хай даруе тобi Папай тисячу лiт! – вже без особливоi бадьоростi одказав дозорець.

– Передай десятнику Сколоту, щоб вiн тебе добряче вiдшмагав трихвостим нагаем! А як вдруге спатимеш, стрiла може вп'ястися у твое вухо, i ти ризикуеш оглухнути навiки!

І оперiщив нагаем свого коня.

Ольвiя ледве встигала за своiм вождем.

Спинилася на краю узвишшя.

Глянула Ольвiя i на мить аж зажмурилась: вся долина була забита повстяними кибитками, i лише на взгiрку, де було трохи вiльнiше, виднiлися бiлi та чорнi шатра. Звiдусiль у долину спускалася безлiч стежок, пробитих людьми i кiньми, добiгши до крайнiх кибиток, вони зникали, наче щезали на днi морському. Здавалося, що те застигле море кибиток ось-ось заворушиться, завертиться в безладнiй круговертi, й кибитки почнуть давити й трощити одна одну. А ще Ольвii здалось, що нiхто – нi звiр, нi людина, – пiрнувши у той табiр, уже не зумiють виплутатись на волю i назавжди лишаться його бранцями. Така ж сумна доля чекае i на неi – вiднинi бранку скiфського табору.

І на мить iй стало страшно i захотiлося хутчiй, доки вони ще не пiрнули в те море кибиток, повернути коня назад i гнати його, гнати геть подалi, туди, де простiр i воля…

Та, глянувши ще раз, Ольвiя трохи заспокоiлась: кожна кибитка стояла на своему мiсцi, мiж ними були стежки, на яких гралися дiти, ходили кози та вiвцi, там i тут миготiли вершники. Ось вже й розвiдувальна сотня увiрвалась у кочовище, збудоражила всiх, i навстрiч вiйську бiжать жiнки в яскравих убраннях i голi, загорiлi до чорноти дiти.

Спустившись з узвишшя, вiйсько витяглося i, звиваючись, як велетенська змiя, пiдходило до кочовища. Поминули Три Колодязi на перехрестi, зруби яких були викладенi з камiння, й пiд'iхали до околицi кочовища, де жили найбiднiшi скiфи у драних шатрах чи й просто в благеньких куренях. Тут, на околицi, почали ставати таборами вершники iнших родiв, у кочовище ж, в оточеннi жiнок i дiтей, увiйшли тiльки своi.

Тапур з Ольвiею, в супроводi воiнiв та слуг, попетлявши мiж кибитками, пiднялися на взгiрок, де в оточеннi багатих юрт старiйшин i знатних мужiв стояли великим пiвколом десять бiлих шатрiв вождя.

Неподалiк найбiльшого i найпишнiшого шатра, над яким маяли на списах кiнськi хвости, на землi було викладено бiлим камiнням коло. Всерединi того кола на старiм потрiсканiм каменi лежала бронзова сокира з нагаем – символи родовоi влади Тапура.

Спiшились, слуги миттю забрали коней i, понакривавши iх попонами, повели у долину прохолонути пiсля довгоi iзди, а Тапур i Ольвiя спинилися перед колом.

Скiфи щiльно оточили взгiрок з десятьма бiлими шатрами. Мiж ногами в дорослих нишпорили дiти i тикали на Ольвiю пальцями.

– Оно-но… чужачка.

Загадкову чужоземку роздивлялися i скiф'янки.

Нова жона iхнього вождя у скiфському вбраннi: в гостроверхiй шапочцi, отороченiй хутром видри, на спину, на малинову куртку, спадае покривало iз золотими бляшками, у шароварах, в м'яких сап'янцях. Обличчя ii ледь видовжене, чисте, нiжне, трохи смагляве, з тонкими бровами, що здiймаються над лобом, як два крила, iз живими очима, гарним ротом, з губами, що наче намальованi… Вродлива, випещена, не спалена степовим сонцем, не пошерхла од гарячого вiтру… Що й казати, заздрiсно зiтхали скiф'янки, вмiють гречанки слiдкувати за своiм обличчям. А ось як поживе з iхне у степу – де й дiнеться ii врода, злиняе, вигорить на сонцi та вiтрi…

З-за жiнок виглядають дiвчатка в маленьких шапочках, з-пiд яких на плечi й спину спадае безлiч кiсок з рiзнобарвними кiсничками. Блискучi iхнi оченята повнi цiкавостi й захвату: гарна чужоземна жiнка, гарна! От якби й нам такими стати!

Та ось Тапур ступив у бiле коло, взяв у руки бойову сокиру свого батька, потряс нею над головою, крикнув:

– Я повернувся, сини бойового кличу «арара»!

– Арара! – озвався рiд.

Тапур поклав сокиру, узяв родовий нагай, що передавався з поколiння в поколiння, цьвохнув ним.

– Я повернувся, скiфи!!!

І родичi покiрно схилили голови перед вождем iз нагаем у руках.

Тапур поклав нагай у коло, випростався гордовито i хизувався перед родом своiм, що схилив покiрно голови.

Потiм до вождя пiдiйшли сивобородi старiйшини, вклонилися йому i щось говорили, але Ольвiя не прислухалась. Їi зацiкавило четверо дiвчаток десяти-чотирнадцяти рокiв у яскравих платтячках, у гостроверхих шапочках, з безлiччю кiсок. Вони не зводили iз вождя захоплених очей. Та ось ритуал зустрiчi закiнчився, i дiвчатка, пiдбiгши до вождя, засоромились i, штовхаючись, намагалися сховатися одна за одну.

– Що, сороки? – посмiхався до них вождь ласкаво i тепло.

– Чи здоровий ти, батьку? – задзвенiли дiвчачi голоси. – Хай бог Папай дасть тобi силу!

– Я – здоровий, а ви, сороки, чи здоровi?

– Здоровi, здоровi, батьку, – заусмiхались дiвчатка. – І дуже, дуже тебе з походу виглядали. Тебе так довго не було.

– Ростете ж ви… – лагiдно казав вождь. – Наче тi кiзки…

Дiвчатка затуляли рукавами личка, соромилися, пальцями босих нiг щось малювали на землi.

– От i добре, що ви здоровi, сороки моi.

Ольвiя з подивом вiдзначила, що голос у цього людолова дуже вже нiжний. Вона навiть повiрити не могла, що в нього може бути такий лагiдний i добрий голос батька.

Тим часом вождь розв'язав шкiряну торбину, дiстав iз неi жменю золотих бляшок.

– Це вам, сороки, щоб i ви отак сяяли на сонцi, як цi бляшки!

– Спасибi тобi, батечку!.. – Дiвчатка розхапали золотi бляшки i з радiсними вигуками побiгли у крайне шатро, щоправда, зиркнувши на бiлолицю чужачку. І навiть встигли показати iй язички: ага, мовляв, нам батько золотi бляшки подарував, ага!..




Роздiл дев'ятий

Слiпа рабиня


І лише тодi завiв Тапур Ольвiю до бiлого шатра, над яким маяли кiнськi хвости.

Усерединi шатро було затягнене блакитним шовком з вишитими звiрами i рослинами, згори, через дiрку для диму, лилося сонячне промiння.

– Тут живе Табiтi – богиня домашнього вогнища, – показав Тапур на попiл вогнища. – Вона й оберiгатиме тебе у шатрi. Але ти не печалься, ми, кочовики, довго не засиджуемося на одному мiсцi. Як тiльки не стане трави, я дам знак, слуги розберуть шатра, складуть iх на повозки, i ми покочуемо в глиб степiв, до незайманих трав. Пiд час перекочовок ти житимеш у кибитцi, теж найкращiй. І будемо кочувати вiд кряжа до кряжа, вiд колодязя до колодязя, вiд рiки до рiки, i тобi завжди буде весело. Ми не греки, – закiнчив вiн, – котрi як сiли на одному мiсцi, так i сидять вiками.

– А до моря повернемось? – зiтхнула Ольвiя.

– Тiльки на зиму, адже взимку бiля моря теплiше i снiгу менше випадае. Або й зовсiм не бувае.

Присiли на килим, Тапур ляснув у долонi, нечутно з'явився слуга i наточив iз шкури барана, що висiла бiля входу, двi чашки кумису.

Вручивши iх вождю, слуга кланяючись позадкував iз шатра.

Тапур подав одну чашку Ольвii.

– Випий нашого кумису, i ти вiдчуеш себе справжньою сколоткою.

Кумис був прохолодний, вiн пiнився i приемно тамував спрагу.

– Кожен скiф умiе доiти кобил i готувати хмiльний кумис, але так готувати кумис, як готуе його мiй рiд, нiхто не вмiе! – з гордiстю вигукнув вождь. – Кумис у гiппемологiв найкращий у всьому степу!

До шатра заглянув старий бiлобородий скiф iз гострим гачковидним носом i висохлим, зморшкуватим лицем.

– Що скаже мiй вiрний доглядач кочовища? – уважно поглянувши на старого, запитав вождь. – Чи цiлi моi табуни? Чи доенi кобили, чи ростуть лошата i лошаки? Чи не пасли чужi племена своi табуни на наших травах? Чи все гаразд у кочовищi?

– Твоi табуни, о великий вождь, хай даруе тобi Папай довгi лiта, множаться, – з поклоном вiдповiв сивий скiф. – Кобилицi доенi, лошата i лошаки нагулюють тiло. А чужi племена пасли своiх коней на твоiх травах. Це були савро-матськi пастухи, котрi переганяли табуни з-за Танаiсу i пасли на травах твого степу.

– Савроматських пастухiв класти стрiлами, а iхнi табуни забирати! – рiзко сказав вождь. – Щоб нi один чужак бiльше не посмiв потикатися у мiй степ!

– Слухаю, великий вождь. А в кочовищi все гаразд, тiльки одна пожежа була. Горiли кибитки Олума i Тавлура.

– Гм…

– Олум i Тавлур рятували один одного на пожежi i вiд того зрiднилися. Вони хочуть пити кров побратимства.

– Це – добре. Сьогоднi ж увечерi вони стануть побратимами.

Старий вклонився i вийшов.

Тапур допив кумис i звiвся.

– Менi треба подякувати богу Аресу за вдалий похiд i принести йому жертву. Ольвiя ж хай лясне в долонi, i до неi прийде рабиня. І виконае будь-яку забаганку.

І вийшов iз шатра.

Залишившись одна, Ольвiя – iй чомусь стало сумно-сумно – ляснула в долонi, i по хвилi до шатра нечутно зайшла стара жiнка у чорному платтi i чорнiй шапцi i застигла, безпомiчно опустивши довгi тонкi руки, що звисали вздовж ii тiла, як перебитi. Але голову вона тримала високо пiднятою, аж занадто пiднятою.

«Рабиня, а така горда, – подумала Ольвiя. – Ач, як голову задерла. І вiд чого б то?..»

Тут вона придивилася до ii жовтого, зморшкуватого личка й жахнулась: замiсть очей у жiнки рожевiли двi ямки, наче там запеклася кров… А по лицю видно було, що рабиня, як i Ольвiя, – чужачка. В крайньому разi, не скiф'янка.

– Ти… ти хто така? – чомусь розгублено запитала Ольвiя.

– Рабиня… – глухо вiдповiла жiнка i навiть не ворухнулась, а голову тримала все так же високо, як ii завжди тримають слiпцi.

– Ти не скiф'янка?

– Так, моя господине, не сколотка.

– То хто ж ти?

– Рабиня…

– А звати тебе як?

Жiнка подумала i байдуже вiдповiла:

– Рабиня…

– Але колись же було у тебе iм'я, – наполягала Ольвiя. – Не родилася ж ти рабинею?

– Нi.

– То як тебе тодi звали?

– Мiленою, велика господине.

– А що в Мiлени з очима?

– Викололи…

– Хто?.. – крикнула Ольвiя.

– Скiфи.

– Вони такi жорстокi?

– Не знаю… Люди як люди.

– Але ж чому вони з тобою так вчинили… страшно?

– А хто я така, щоб зi мною панькатись? – байдуже перепитала слiпа i сама собi вiдповiла: – Рабиня… А рабиня – не людина. І навiть не собака. Гiрше.

– Але за вiщо?

– Не знаю… Я iм зла не чинила.

– О боги!.. І тобi було дуже боляче?

– Раби болю не вiдчувають, – зiтхнула Мiлена. – Вони i е самий бiль. Аж до смертi. А смерть добра, милостива.

– Що ти говориш, Мiлено?

– Смерть позбавить нас, рабiв, болю i мук. Тому вона добра, i я чекаю ii з радiстю.

– Невже ти не боiшся смертi?

– Смерть – то е плата за життя, – одказала рабиня, i Ольвii здалося, що за слiпою стоiть якась iнша Мiлена, зряча. – Хто народився i жив, той мусить розплатитися за це смертю.

– Дорого, – зiтхнула Ольвiя.

– А життя, господине, ще дорожче, – спокiйно одказала слiпа. – От i плата за нього велика.

– Воно й так… – згодилася Ольвiя. – Але ж i на тiм свiтi люди, кажуть, живуть.

Мiлена помовчала, все так же дивлячись ямками очей поверх голови Ольвii, зiтхнула.

– Чи там живуть – не знаю, а на цiм… живуть. Але не всi. Пани. А такi, як я… – Помовчала. – Для чого говорити, господине?

– А звiдки Мiлена знае грецьку мову?

– Була колись гречанкою.

– Гречанка? – аж зойкнула Ольвiя. – То як же ти потрапила у рабство? Адже нашi закони забороняють вiльних грекiв робити рабами.

– Однi забороняють, а iншi продають.

– Який жах! І хто ж тебе продав?

– Чоловiк…

– О боги! Хай впаде спопеляюча кара на голову такого нелюда, як твiй чоловiк! І за вiщо ж?

– Було, мабуть, за що… – зiтхнула Мiлена. – Молоду жону скiфського вождя не повинно дивувати, що ii рабиня слiпа. Скiфи тих рабiв, котрих лишають для себе, для домашнього господарства, ослiплюють. Щоб вони не розбiглися у степу. Хай не турбуеться про те молода жона скiфського вождя. Я й без очей усе можу робити.

І Мiлена заметушилася у шатрi, так легко i так швидко вiднаходила потрiбнi речi, що Ольвiя невдовзi й перестала звертати увагу на ii слiпоту. Тiльки з сумом подумала:

«Невже i я стану отут рабинею? Не слiпою, а зрячою, але все одно… рабинею… Як це страшно – рабиня…»

– Мiлено?..

– Я слухаю, моя господине.

– Тобi тяжко, що ти… рабиня?

Мiлена мовчала, ворушачи сухими, безкровними губами, зрештою запитала:

– А що таке тяжко?

– Ну… – затнулась Ольвiя. – Це коли нелегко…

– Нелегко… – замислено повторила Мiлена. – А що таке легко? Я не пам'ятаю, щоб менi коли було… легко. Тому не вiдаю, що таке тяжко, що таке погано чи добре. Я – рабиня.

– І давно тебе продали?

– Давно… – Мiлена ворушила пальцями, наче лiчила. – Може, двадцять весен, може, бiльше чи менше… Я вже з лiку збилася.

– Менi вiсiмнадцять… – задумливо мовила Ольвiя. – То, виходить, ти увесь мiй вiк у неволi?

– Атож… увесь твiй вiк.

– І дiтей у тебе не було?

– Ой… – зойкнула враз Мiлена i, аби стримати стогiн, прикусила губу. По хвилi, зборовши хвилинну слабiсть, глухо додала: – Для чого… згадувати те, що було? Багато чого в мене було, ой багато… І все навiки кануло у Лету.

– Який же варвар i тиран твiй чоловiк! – вихопилось в Ольвii.

Але Мiлена байдуже вiдповiла:

– Чоловiк як чоловiк… Правда, гарячкуватим трохи був. А втiм, я вже й забула про нього… Давно то було.

– Невже у твоiм серцi немае до нього вiчного гнiву? – у вiдчаi вигукнула Ольвiя. – Лютi? Помсти?

Мiлена журно похитала головою.

– У моему серцi вже немае нiчого. Воно давно закам'янiло i… І тiльки давить менi груди. Коли б його не було зовсiм, то, може, краще б я себе почувала. А так… камiнь у грудях ношу i сама не знаю, для чого i кому потрiбний той камiнь.

В поривi жалю Ольвiя погладила рабиню по гострому плечу, що випирало кiсткою.

– Не вiдчаюйся, Мiлено… Очей я тобi не поверну, та й життя заново не можна прожити, але… Але я нiколи тебе не скривджу. Менi боляче, що такi муки терпить моя спiввiтчизниця. Тому все зроблю, аби твоя старiсть хоч трохи прояснилася… Аби ти хоч пiд кiнець свого тяжкого життя вiдчула, що таке легко. І твое кам'яне серце знову стане людським…

Мiлена раптом впала на колiна, обняла Ольвiю за ноги й притулилась до них щокою.

– Спасибi тобi, моя добра i чула господине, – тремтiла рабиня. – За всi роки неволi з Мiленою ще нiхто не говорив по-людськи. Мiлена буде вiдданою тобi до кiнця своiх днiв i берегтиме тебе, як добрий пес…




Роздiл десятий

Пий, Арес, солодку кров ворогiв!..


Коли скiфський юнак, ставши воiном, вбивае першого у своему життi ворога, вiн неодмiнно п'е його кров. Прокусивши жили на шиi у поверженого ворога, вiн висмоктуе гарячу, ще паруючу кров, аби стати вiдважним i хоробрим, аби военне щастя нiколи його не зраджувало, аби ворожа кров дала йому силу i звагу.

І немае у Скiфii чоловiка, котрий би не попробував ворожоi кровi. А якщо i знайдеться такий, хто нiколи не вбивав ворогiв, то його i за чоловiка не мають.

«Йди до жiнок, у кибитку, – зневажливо скажуть йому. – Тобi нiчого робити серед справжнiх чоловiкiв Скiфii!»

І тому всi чоловiки Скiфii п'ють солодку кров повержених ворогiв. П'е кров i бувалий воiн, коли здолае особливо грiзного i вiдважного воiна, щоб самому стати ще хоробрiшим. Недарма ж у скiфських военних пiснях з давнiх-давен спiваеться про «солодку кров ворогiв».

П'е ворожу кров i скiфський военний бог Арес.

Пантеон скiфських богiв та богинь з предковiчних вiкiв незмiнно очолюе Папай – бог грому i блискавки, покровитель скiфського гнiзда. Скiфи шанують Папая, вiтаючись, завжди кажуть: «Хай бог Папай пошле тобi здоров'я!» Хоча в руках Папая i грiзний грiм, але це мирний i добрий бог.

Інша рiч – Арес, бог вiйни.

Вiйни не затихають роками, i в Ареса завжди вистачае роботи. Безжалiсний бог вiйни! Марно молити у нього милосердя, рятунку. Вiн не знае нi жалю, нi спiвчуття. Його збуджуе лише кров. Гаряча пролита кров. Вiн багне кровi, i його щедро напувають кров'ю. І своею, i чужою.

Жодному боговi, навiть самому Папаю, не ставлять скiфи кумирiв, не зводять храмiв та вiвтарiв. Обiйдуться мирнi боги i без зайвого клопоту iз святилищами.

Інша рiч Арес – бог вiйни.

Йому, единому серед усiх богiв, споруджують величезнi святилища у всiх краях i землях Скiфii. Смерть чекае кожного, хто забуде принести Аресу щедрi дари – жертви!

Є святилище Ареса i в краi Тапура. Хоча воно далеко в степу, але видно його здалеку. Тисячi в'язанок хмизу, щiльно складенi одна на одну i добре втоптанi, утворюють чималу споруду крокiв двiстi довжиною, а висотою у зрiст вершника. З трьох бокiв стiни прямовиснi, лише з четвертого пологий спуск. За зиму хмиз осiдае, i тому щовесни привозять по п'ятдесят повозок нового хмизу й оновлюють святилище.

На вершинi святилища – трикутний майданчик, а на нiм стоiть прадавнiй залiзний меч, для богатиря кутий, iз широким лезом…

Той меч i е бог вiйни Арес.

Немае у бога обличчя. Зайве обличчя боговi вiйни.

Меч – то його обличчя.

А меч оновлюеться кров'ю.

На широке плато вихопились вершники i закричали, розмахуючи короткими мечами:

– Арес! Долиною сини твоi iдуть! Ти чуеш, як iржуть iхнi прудкi конi? Ти чуеш, як дзвенять мечi iхнi i спiвають в польотi стрiли?.. Сини твоi ведуть ворогiв, щоб напоiти тебе кров'ю! Солодка кров ворогiв!.. Ара-ра!!!

На заходi над далеким кряжем застигло червоне сонце. У степу було сухо i вiтряно, i обрii вiд кривавого сонця багрянiли.

– Сини йдуть, Арес!.. Вони ведуть ворогiв!..

Першим пiднявся на плато Тапур в оточеннi ватагiв, старiйшин та знатних воiнiв. За ними гнали трьох полонених – вбраних у бiле. Два лiтнi бранцi, високi, сивуватi, ступали рiвно i твердо, а третiй – юнак – спотикався, його очi бiгали гарячковито сюди-туди, наче шукали порятунку. Коли вiн вiдставав, його пiдганяли списами i кричали:

– Іди, iди, каллiпiд!.. Радiй, що твою кров питиме сам Арес!

Юнак беззвучно плакав, рукавом витираючи блiде, вже помертвiле обличчя. А в головi билася одна-едина думка: за вiщо? За вiщо скiфський аркан вихопив його iз рiдного гнiзда?.. Його життя тiльки-но починалося, вiн ще нiкого не вбив i навiть нiкого не зобидив, i ось за це його хочуть убити, а кров'ю його молодою напоiти свого бога… За вiщо?.. За вiщо?.. Вiн все ще озирався з надiею, але рятунку уже не було.

Позад нього стiною сунули страшнi бородатi вершники у чорних башликах i кричали, щоб вiн радiв, бо кров його питиме сам Арес, а попереду, затуляючи бiлий свiт, здiймалося чорною горою святилище жорстокого бога, де мала обiрватися його така коротка дорога життя! У пошуках рятунку вiн звiв очi до неба й жахнувся: над ним, над святилищем чужого бога вже кружляло гайвороння.

– Іди, iди, каллiпiд! Радiй, що твою кров питиме сам Арес!

Але йти вже не було куди. Вершники кiлькома рядами оточили святилище свого бога i пiдняли вгору мечi, на яких заграли червонi вiдблиски кривавого сонця.

– Арес, ми прийшли!!

Наперед виiхав вождь i крикнув до святилища:

– Великий i всемогутнiй Арес! Ти чуеш нас?

– Чую вас, сини бойового кличу «арара»! – в один голос за бога вiйни вiдповiли скiфи.

– Я прийшов iз своiм вiйськом, щоб напоiти тебе солодкою кров'ю, могутнiй i славний наш Арес, покровитель наших непереможних мечiв! – звертаючись до святилища, голосно крикнув вождь. – Ти завжди милостивий до мого вiйська, всемогутнiй Арес! А цього разу ти був особливо прихильним. Ти вклав у нашi руки гострi мечi i цiлкi стрiли. Ти послав нам перемогу. Зрадники каллiпiди, якi вiдвертаються од нас, покаранi. Я захопив багато здобичi i рабiв. Грецький архонт вiдкупився од мене власною дочкою. Ми дякуемо тобi, наш славний i всемогутнiй боже! Ми напоiмо тебе кров'ю, щоб ти завжди вкладав у нашi руки силу, а в зброю нашу ясну – мiць. Пий кров, Арес, ти ii заслужив!!

В одне горло крикнули вершники:

– Арес хоче пити кров! Арес багне кровi! Напувайте Ареса!

Трое скiфiв схопили першого полоненого, побризкали йому голову вином, нагнули голову над глиняною чашею, котру тримав четвертий. Пiдбiг п'ятий скiф, змахнув мечем, i в чашу бризнула кров, а голова покотилася до пiднiжжя святилища.

– Пий, Арес, пий!!! – в екстазi кричало вiйсько. – Пий, щоб ясна наша зброя перемагала усi народи i племена!

– Пий, Арес, солодка кров у ворогiв!

– Ара-ра!!!

Старий дiд з довгою бiлою бородою, взявши чашу, з якоi через вiнця лилася паруюча червона кров, врочисто пiднявся нагору. Бiля меча, що стирчав у хмизi, вiн прочитав молитву i, вмочивши пальцi у кровi, провiв по лезу меча.

– Пий, Арес, кров наших ворогiв! – кричало внизу вiйсько.

Шепочучи заклинання, дiд хлюпав кров'ю на меч. А внизу два скiфи мечами вiдрубали у безголового трупа руки i ноги i розкидали iх у рiзнi боки. І там, де падали обрубки, вже з галасом опускалось сите гайвороння, а решта кружляла, чекаючи новоi поживи.

Спорожнивши чашу, спустився бiлобородий вниз i жестом велiв, щоб брали другого полоненого.

Тодi вивели наперед високого сивого каллiпiда з густо зарослим обличчям. Вiн глянув на криваве сонце на заходi i вiдвернувся. І раптом благально крикнув юнак:

– Помилуйте…

– Цить, слабкодухий! – зневажливо кинув йому високий i сивий каллiпiд. – Будь мужчиною хоч в останню мить свого життя. Ти ж воiн! А втiм, який ти воiн! Не дорiс ще до воiна.

Його схопили за руки два скiфи i розтягли руки, намагаючись нагнути йому голову над закривавленою чашею.

– Напувайте… Напувайте свого мерзенного бога моею кров'ю, може, подавиться! – повертаючи голову до скiфа з мечем, кричав сивий каллiпiд. – Чого стоiш?.. Рубай!.. Щоб подавився ваш бог моею кров'ю!..

– О, хоробрий! – схвально загудiли вершники.

Скiф змахнув мечем, i голова каллiпiда з глухим стукотом впала на суху, закам'янiлу землю i покотилася, цвiркаючи кров'ю… Два скiфи тримали безголовий труп над чашею, аби в чашу побiльше налилося кровi.

– А-а-а… – здавлено закричав юнак i впав на землю, забився в корчах. – Помилуйте!.. Помилуйте!.. Я нiкого не чiпав… За вiщо?.. За вiщо?..

Скiфи вже схопили його за руки i поставили на ноги.

– Стривайте! – крикнув iм Тапур. – Чи подо бае напувати Ареса кров'ю боягуза?

– Нi, – вiдповiли вершники. – Арес п'е тiльки кров хоробрих!

– Геть звiдси, миршавий каллiпiд! – зневажливо сказав юнаковi Тапур. – Твоя кров ляклива, ii не буде пити Арес! Йди у степ, хай тебе там загризуть вовки. На бiльше ти не заслуговуеш!




Роздiл одинадцятий

Червоний башлик


Повернувшися з походу, скiф мусить очиститись[14 - Хоча ритуал очищення i мав релiгiйний вiдтiнок, але це була швидше всього своерiдна скiфська лазня, адже з водою в степах завжди було скрутно.] вiд злих духiв чужих краiв, вiд недобрих поглядiв та чорних заклять i наврочень чужинських чаклунiв, вiд пилу далеких дорiг. Пiшов у юрту очищення i Тапур. Вона була така низька, що роздягатися доводилося сидячи. У низькiй та тiснiй юртi жар не втече вгору, як у великiй, а буде приемно обволiкати тiло.

Бiля юрти слуги заздалегiдь розвели вогонь i наклали у нього камiння. Як тiльки те камiння стало червоним, слуги поскладали його у двi великi глинянi чашi, трохи пiднявши запону, посунули чашi в юрту i вiдразу ж щiльно опустили запону. Сухий, гарячий жар наповнив юрту, в пiтьмi яскраво жеврiло камiння.

Тапур брав у жменю з торбини конопляне сiм'я i посипав ним камiння, сiм'я плавилось, iшглiло, наповнюючи юрту густим запашним димком, таким запашним, таким гарячим, що в Тапура по всьому тiлу потекли струмки поту. Вiн з насолодою вдихав пахучий димок, неквапно проказуючи:

– Сiм'я родюче, сiм'я плодюче, очисть мене вiд походу й далеких дорiг, вижени з мене злих духiв i чужi наговори, поверни моему тiлу чистоту i легкiсть.

Пара, змiшана з димом, все наповнювала i наповнювала юрту, а Тапур кидав i кидав сiм'я на червоне камiння. Сидiв непорушно, розслабивши тiло, нi про що не думав, насолоджуючись приемною втомою. Почував себе легко, дим i пара змили з нього грiхи, а натомiсть повернули йому чистоту i легкiсть.

Незчувся, як i задрiмав сидячи. Прокинувсь, розiмлiлий од спеки, витерся насухо, одягнувся i вийшов з юрти, вдихаючи свiже повiтря. Слуга пiднiс йому чашу з холодним кумисом, вождь перехилив ii одним духом i вiдчув себе, як нiколи, бадьорим.

Йому пiдвели коня, вiн скочив у сiдло i помчав у степ.

Як степи огорнули синi вечоровi сутiнки, й на небi – ще свiтлому – вигулькнули першi зорi, в кочовищi загукали огласники:

– Гей, люде скiфський!! Воiни з бойовим кличем «ара-ра»! Сходьтеся всi до Великого шатра вождя. Олум i Тавлур будуть пити кров побратимства.

За час вiдсутностi Тапура в кочовищi сталася пожежа: загорiлися кибитки двох зброярiв: Олума i Тавлура.

Вiд чого вони загорiлися – однi боги вiдають, але Олум, замiсть того щоб гасити свою кибитку, побiг на помiч до свого сусiда Тавлура, допомагав його дружинi виносити дiтей та збiжжя. І не заспокоiвся, аж доки не винiс останньоi ганчiрки.

Олумових дiтей i майно тим часом рятував… Тавлур. І також не покинув у бiдi сiм'ю сусiда, доки не винiс i дiтей, i майно.

І ось Олум i Тавлур на очах у свого племенi будуть пити кров побратимства.

Яскравими червоними квiтками палахкотять вогнища. Чорне небо нависае над кочовищем, щiльним колом оточують скiфи багаття, i на iхнiх обличчях грають червонi полиски.

Вождю пiднесли золоту чашу, i вiн, пiднявши ii, врочисто сказав:

– Олум i Тавлур, пiдiйдiть до мене i витягнiть своi вiрнi акiнаки!..

Олум i Тавлур, обидва низькорослi, трохи сутулi чоловiки з обсмаленими бородами, у старих витертих башликах i таких же куртках, пiдiйшли до вождя, витягли акiнаки й покiрно схилили сивi голови.

– Повiдай менi, Олуме, – звернувся до першого вождь, – чи горiла твоя кибитка?

– Палахкотiла, – зiтхнув скiф.

– А чому ж ти кинувся рятувати Тавлура?

– Як чому? – здивувався Олум. – Але ж у Тавлура дiти…

– Гаразд… Хай пiдiйде Тавлур. Чи горiла твоя кибитка?

– Горiла, вождь, – зiтхнув Тавлур. – Вогонь жер ii з усiх бокiв.

– А чому ж ти побiг рятувати Олума?

– Та тому, що в Олума дiти.

– Але ж i в тебе е дiти? – доскiпувався вождь. – І вони теж могли згорiти?

– А хiба Олумовi дiти не бояться вогню? – здивувався Тавлур.

– Олум i Тавлур, повiдайте правду перед народом скiфським, чи об'еднае ваша кров вашi руки i серця?

– Об'еднае, вождь.

– Тож лийте свою кров у чашу з вином.

Олум i Тавлур надрiзали один одному акiнаками пальця, видавили кров у чашу з вином, котру тримав перед ними Тапур.

– А тепер пийте до дна, як брат з братом!

Обнявшись, Олум i Тавлур одночасно вдвох торкаючись губами краiв чашi, випили вино, змiшане з краплинами своеi кровi, i пiдняли чашу високо над головами.

– Слава!.. – загудiло кочовище. – Ара-ра!!!

– Благословляю вас iменем богiв Скiфii! – врочисто сказав Тапур. – Осине гнiздо Скiфii збагатилося ще двома братами! Вiднинi i аж до самоi смертi ви – побратими. Найщасливiшi люди на землi. Адже брати по кровi – це просто брати. А названi брати – це славетнi брати. Хай завжди вас мiцно тримають пута братерства. Стiйте i надалi горою один за одного. Точiть акiнаки своi на чорному камiннi, захищайте ними один одного. А захищаючи себе, захищатимете скiфську землю. Щоб завжди лунали i нiколи не вмовкали у цих степах бойовi кличi наших родiв.

Вiн прийшов до неi у бiле шатро пiзно увечерi, як кочовище нарештi вгамувалося i вляглося спати. Ольвiя сидiла бiля вогнища, що червоними вiдблисками освiтлювало шатро, i, коли вiн зайшов, схопилась, вiд ii руху хитнулися язички вогню, i вгору, у дiрку для диму, сполошено шугнули золотистi iскорки…

– Це… ти?.. – І iй нараз стало важко дихати.

– Я…

Вiн стояв посеред шатра, розставивши мiцнi ноги й поклавши руки на широкий пояс, оздоблений золотими бляшками.

– Це я, Ольвiе…

На головi в нього був м'який червоний башлик, поверх куртки накинутий бiлий грецький плащ, скрiплений на грудях золотою фiбулою. Примруженi його очi були повнi гарячого блиску i ще чогось такого, вiд чого Ольвiя мимовiльно зiщулилась, наче птаха, котра вгледiла хижака, але погляду свого не вiдвела, бентежно дивилась у його гарячi очi, тiльки руки приклала до грудей, аби стримати серце…

Вона стояла перед ним у бiлому шовковому платтi, на головi мала високий клобук, викладений золотом, з-пiд якого на спину спадало золотисто-жовте покривало, взута була у м'якi гостроносi сап'янцi. Довге каштанове волосся вибивалося на груди i пiднiмалося та опускалося в такт ii диханню. Вбрання iй принесла пiд вечiр стара скiф'янка. А ще вона принесла iй золоту дiадему грецькоi роботи, золотi серги i скроневi пiдвiски, браслети на обидвi руки, намисто, сама вона й прикрасила Ольвiю.

Ольвiя увесь вечiр була в напрузi чекання, кожен крок за шатром чи голос здавалися iй його кроком i його голосом, i вона злякано кидалась подалi вiд входу, намагаючись знайти у шатрi найглухiший куток, де б можна було заховатися. Але куткiв у шатрi не було. Збуджено тремтiла i нiчого не могла iз собою зробити, i вiд того тремтiння золотi бляшки на платтi та пiдвiски на скронях тоненько i тривожно дзвенiли…

– Яка ти… гарна… – блиснув вiн зубами i зробив до неi крок.

– Нi, нi… – прошепотiла вона, задкуючи подалi од вогнища, в глиб шатра, де було темнiше. – Нi! – крикнула вона злякано, як вiн зробив до неi ще один крок. – Нi, нi!..

– Коршун завжди схопить перепiлку, як би вона не таiлась!..

І з цими словами, зiрвавши з голови червоний башлик, вiн кинув його до ii нiг, i вона, не вiдаючи, що робить, зненацька хитнулась вперед i наступила на той башлик ногою…

– Вiддай башлик!.. – І Тапур зробив до неi ще один крок.

– Не вiддам!.. Вiн мiй!

– Я заберу його в тебе.

– Спробуй!..

– Ха!.. Ось зараз i заберу.

– А ось i не вiддам!

Вiн ступав до неi м'яко, нечутно, наче пiдкрадався до здобичi, i на губах його блукала хижувата, хтива усмiшка…

А вона непорушно застигла на його червоному башлику – i злякана, i тремтяча, i радiсна водночас, – i червоний башлик, що полум'янiв у неi пiд ногою, здавалось, пропiкав ii всю гарячим, незнаним – i вiд того страшним – вогнем.

Вiн зробив ще один скрадливий крок i став бiля неi так близько, що вiд його присутностi вона вiдчула легке тремтiння у всьому гарячому тiлi.

– Не пiдходь!.. – кволо попрохала.

– А я вже пiдiйшов. Вiддай башлик!

– Не вiддам!.. Не вiддам!

А вiдступати вже не було куди, спиною вона торкнулася бiлоi повстi.

– Тодi я заберу тебе.

Вiн уже простягнув руки i торкнувся ii грудей, i той дотик зовсiм затуманив iй голову.

– Не вiзьмеш… – прошепотiла вона. – Спробуй… спробуй…

А в самоi млосно тенькало серце: забере, забере, забере…




Частина друга





Роздiл перший

Керiкл – полемарх Ольвii


Головною вулицею Ольвii легкою i пружною ходою йшов полемарх – високий, худорлявий i завше мовчазний Керiкл. Був вiн у короткiй ллянiй безрукавцi, що спускалася йому до колiн, пiдперезаний широким шкiряним поясом iз металевою пряжкою. На поясi висiв короткий широкий меч з рукiв'ям iз слоновоi костi в простих шкiряних пiхвах, добре вже, щоправда, витертих. «Не зброя красить воiна, а воiн зброю», – любив говорити полемарх i все життя дотримувався цього правила.

Лише бiлий пишний султан на шоломi вказував, що Керiкл не просто воiн, а мiський начальник. Про це говорив i знак сонця у нього на грудях, на шкiрянiй нашивцi безрукавки. Голi руки i ноги Керiкла були засмаглi до чорноти.

В Ольвii добре знали вiдважного Керiкла i щороку його незмiнно переобирали полемархом, як Родона – архонтом. Керiкл був вiрним Ахатом[15 - Ахат – супутник i товариш Енея, в переносному значеннi Ахат – вiрний товариш i супутник.] Родона ще з юнацьких лiт, з часiв iхньоi спiльноi мандрiвки свiтами, коли вони, молодi обидва i легкi на пiдйом, забагнувши чужих дорiг та чужих вiтрiв, гайнули у мандри по свiтах широких. Сiвши на торгову трiеру, перепливли Понт i, зiйшовши на тiм березi в Халкедонi, подалися аж у Месопотамiю. Де тiльки не носило двох молодих еллiнiв! Скiльки чужих дорiг вони пройшли, скiльки башмакiв збили, скiлькома чужими вiтрами були овiянi – не злiчити того! Доходили аж до стiн Вавилону – набачились див, пригодами наситились та уму-розуму набралися в чужих краях. А скiльки тамтешнього люду надивилися, а скiльки небезпек на них чигало! Юнiсть свою в походах загартували, небезпецi в лице привчилися дивитись. Добре то вчення для юнака – в чужих краях побувати, гарт здобути i додому вже iншим повернутися – дужим, бувалим й упевненим у собi. Такi мандрiвки, та ще здiйсненi в юностi, – не забуваються.

Обличчя Керiкл мав жахливе, i городяни так i не звикли до його вражаючих шрамiв. Десь пiд час мандрiвок по Месопотамii Керiкла збив з нiг поранений лев, що зненацька вискочив на дорогу. Хижак ударив лапою по обличчю Керiкла: кiгтями вирвав нiздрю, праве око, пошматував щоку. Вiн би й голову одiрвав Керiклу, якби не пiдоспiв Родон… Ось звiдтодi мiж Керiклом i Родоном зав'язалась чоловiча дружба, яка з року в рiк мiцнiла й гартувалась. Керiкл вiрою i правдою служив Ольвii багато лiт i мав за велике щастя, що разом з ним мiсту служить i його рятiвник, друг юностi i зрiлостi архонт Родон.

Полемарх любив Ольвiю.

– Хай спопелить того Зевс вогнем священним i небесним, хто скаже, що е у свiтi мiсто, краще за нашу Ольвiю! – часто говорив полемарх i незмiнно додавав: – Я скiльки свiту обiйшов, а щасливим став тiльки тут, вдома. Бо немае кращого краю за свiй, за рiдний, адже всi дороги свiту завжди ведуть до отчого порога.

У змiцненнi мiста, в полiпшеннi його життя i вбачав Керiкл основну мету свого життя.

– Нам батьки нашi передали Ольвiю ще кращою, як вона була до них, – говорив вiн городянам. – Тож мусимо й ми передати ii своiм синам i онукам ще кращою за ту, яку ми одержали.

Йшов Керiкл собi та йшов, бо радiсть була, i тому хотiлося йти i йти, насолоджуючись радiстю, – нечасто вона в нього гостюе, то чому й не дати душi полегкiсть. Раз-бо на свiтi живе людина, мусить вона все сповна спiзнати – i смуток, i веселощi, бiду i щастя, любов i ненависть, доброту i пiдлiсть, розпач i втiху.

Йшов полемарх, мiстом милувався.

Все йому тут подобалося – i виднокраi, i саме мiсто.

Переселенцi, колонiсти з Мiлета, збудували Ольвiю наче з двох мiст: iз Верхнього, яке розташувалося на узвишшi, над лиманом, i Нижнього, яке вибрало собi мiсце в прилиманнiй частинi. Кордонами мiста на сходi був берег Бузького лиману i глибокi балки – Заяча та Пiвнiчна на заходi й пiвночi. У тi часи, про якi йдеться мова, Ольвiя ще не мала оборонних стiн – вони з'являться значно пiзнiше, як пiзнiше з'явиться небезпека. А тодi – у VI ст. до н. е., мiсто захищали лише природнi перепони – балки та берег лиману, за що цю мiсцину i було в давнину вибрано для поселення, та ще захищала щасливе мiсто нечисленна залога на чолi з полемархом.








Керiкл посмiхнувся до лелек, до ясного неба над мiстом i повернув до свого будинку.



– Торгiвля i мир з усiма тутешнiми племенами i народами – ось що нас надiйно захищае i буде захищати, покiль стоятиме Ольвiя, – не раз i не двiчi говорив магiстратам Родон. Тож, виходячи з цього, мiсто i вело свою полiтику так, щоб торгiвля та мир захищали мiсто надiйнiше оборонних стiн.

Керiкл крокував головною вулицею, що вела через Верхне мiсто з пiвночi на пiвдень. Паралельно головнiй у пiвнiчнiй частинi мiста тяглися ще двi вулицi, вони перехрещувалися (iз заходу на схiд) поперечними. На вулицях то там, то тут снували заклопотанi городяни, пробiгали раби та слуги, галасували дiти. Мiсто жило своiм звичайним життям, i це радувало полемарха.

Потяглися квартали житлових будинкiв, тi будинки тiсно тулилися один до одного. Центром кожного грецького будинку був двiр. З вулицi в нього потрапляли через невеликi сiни. Фасад будинку, вiкна помешкань були зверненi не на вулицю, а в двiр. Зовнiшня стiна була глухою, i що робилося у дворах – з вулицi не видно.

За кварталами житлових помешкань тяглися громадськi будови, виробничi, господарськi, крамницi. З узвишшя було видно пiвденну частину мiста i Нижне, некрополь за мiстом, широчiнь Бузького лиману.

Киваючи стрiчним, Керiкл поминув теменос, згодом – агору – адмiнiстративну площу, i, повернувши на пiвдень, пiдiйшов до свого будинку, що був поруч з будинком архонта Родона. Вони не лише дружили, вони й мешкали поряд, сусiдами були.

А над мiстом i над лиманом в безоднявi голубого неба ширяють i ширяють лелеки без жодного помаху крил; iншi на дахах закидають голови на спини i лунко клацають червоними дзьобами, аж пританцьовуючи на довгих цiвках нiг. І так затишно та легко стае на душi вiд того мирного червонодзьобого i червононогого бiлого птаства, що хочеться думати про щось хороше i добре – про рiдний край, про голубий Борисфен, який, як упевненi греки, найбiльший серед усiх рiк, про вiчнiсть, про щастя, яке так рiдко приходить до нас. І рiдко, i на коротку мить. А куди воно потiм дiваеться i де його треба шукати – пiди дiзнайся!

У мiстi оберiгають лелек, i того безумця, котрий ризикне пiдняти на них руку, чекае смертна кара. «Допоки клекочуть лелеки на дахах наших будинкiв, – кажуть ольвiополiти, – доти мир витатиме над нами». І це, мабуть, так. Ольвiя – щасливе мiсто, тож i бути йому щасливим вiками й вiками.

Керiкл посмiхнувся до лелек, до ясного неба над мiстом i повернув до свого будинку.

А позад нього стрiчнi спиняються, проводжають його здивованими поглядами: i вiд чого б це iхнiй полемарх посмiхався? Диво яке! Нiколи не бачили його усмiхненим, завше мовчазний, похмурий, неговiркий. А це, бач, у единому оцi радiснi вогники спалахують. Що ж таке добре мае статися в мiстi, що полемарх радiе? А як вiн iде, як вiн iде? Наче юнак, котрий вперше побачив, що життя прекрасне i що того прекрасного життя у нього попереду ще багато й багато.

Штовхнувши дверi в глухiй стiнi, Керiкл зайшов у свiй затишний i охайний двiр.

– Ну ось я й дома, – сам до себе сказав i оглянувся, нiби вперше сюди завiтав.

З двох бокiв двору були портики – неширокi галереi, що вiддiлялися вiд двору колонами, – критi черепицею. Керiкл зайшов у двiр, де завжди любив спочивати у спеку чи й просто так посидiти в надвечiр'я, думаючи про справи. Знявши шолом з пишним султаном, присiв на лавку й полегшено зiтхнув, наче пiсля довгоi мандрiвки дiстався до рiдних мiсць. А таке вiдчуття вiн справдi мав, а все тому, що радiсть завiтала до нього.

У дворi займалися своiми справами слуги, нi-нi, та й позиркували на свого господаря. Якийсь не такий сьогоднi полемарх.

Керiкл довго всидiти не мiг, схопився, заходив сюди й туди, тримаючи в руках шолом з пишним султаном. Радiсть яка! Сьогоднi в гавань прилетiли легкокрилi вiтрильники з приемною звiсткою: трiера, що пливе з Афiн, вже бiля гирла лиману. Не сьогоднi-завтра пришвартуеться у гаванi.




Роздiл другий

Прилетiла ластiвочка


Слуги сполошено зиркали на свого завше похмурого, неговiркого господаря, котрого позаочi мовчуном дражнили. Тож мiж собою дивувалися:

– Ти диви, мовчун заговорив!..

– Ясон вже в Гостинному морi!.. З Афiн пливе, – не втримавшись, гукнув Керiкл. – Гей, слуги! Ану, метушiться жвавiше! Бiжiть на торжок, скупляйтеся! Дiставайте вина, страви найкращi готуйте. На все мiсто банкет буде. Ха! Мусить же Керiкл хоч раз повеселитись, га? Щоб усi почули, як полемарх гулятиме. Та не забудьте Лiю на банкет запросити.

Слуги здивовано позиркують на свого господаря: Лiю на банкет гукати? П'ятнадцять лiт уже, як господиня у «царствi тiней». Що це сьогоднi коiться з iхнiм господарем? Ранiше, коли Лiю згадував, то сумував тяжко, а це – веселиться.

– Чого стовбичите?! – весело гримае полемарх. – Хiба не вiдаете, де ваша господиня? Невдячне плем'я! Спiшiть за мiсто, у «царство тiней» спiшiть. Пам'ятаете, де ii могила? Скажiть: господине, Керiкл запрошуе тебе на банкет. Не забудьте додати: з нагоди повернення сина Ясона… Стривайте!.. Так уже й розiгналися з порожнiми руками? От невдячне плем'я! Вiзьмiть срiбну чашу з вином i поставте на могилi господинi. Хай добрi люди вип'ють за спокiйний сон моеi жони!

Лiя…

Блакитноока радiсть, блакитнооке горе Керiкла.

Крокуе полемарх перистилем, пригадуе… Та що згадувати, не забув вiн нiчого i не забуде нiколи. Бо таке не забуваеться, таке з пам'ятi не стираеться… Нiби вчора то було… Так, так, учора. Лiя… Але нi, стривай… Жiнки жахалися, глянувши хоч раз на його понiвечене обличчя. От дивнi! Хiба чоловiк, та ще воiн, славний лицем, а не дiлами? Не ратними подвигами? А з лиця хiба воду п'ють?..

Але про своi думки, про своi образи i словом нiколи вголос не прохопився. Носив у собi образу i взагалi вдавав, що жiнки йому байдужi. А на самотi тяжко мучився. Коли зачинявся в покоях, то вдивлявся в люстерко, наче сподiвався на диво. Ось гляне вiн у люстерко i побачить себе… Та бачив спотворене обличчя. І вiд тих оглядин ставав ще похмурiшим. Клятий лев. Отак розмалював! От i подобайся пiсля цього жiнкам, коли сам свого лиця терпiти не можеш. Щоправда, можна було невiльницю яку присилувати, але… Але що то за любов, що то за щастя присилуване, вкрадене серед бiлого дня?

Минали роки, i Керiкл потроху змирився з своею долею. А так хотiлося мати сiм'ю, сина… Особливо сина. Продовжувача його роду на чорнiй землi, у бiлому свiтi. Часто, лежачи вночi без сну, уявляв Керiкл свого сина – вдатного iз себе, славетного, всi тiльки й говорять: «О, то Керiклiв син такий!..» Вiд тих мрiй трохи легшало у самотнiй роз'ятренiй душi. А в години вiдчаю кляв Родона, чого той поспiшив на помiч. Хто його кликав? Хай би вже лев придушив Керiкла, анiж отак поглумився над його обличчям. А був же Керiкл вродливий до тiеi зустрiчi з левом, був! Та що тепер згадувати! Минулого не повернеш, роки як у безвiсть пливуть – нi згадки, нi вiдчуття, що ти жив i ще живеш.

Та доля змилостивилась над Керiклом.

– Викупи мене з неволi, i я подарую тобi сина, – просто сказала йому молода рабиня. Сказала, коли не раз i не двiчi бачила, як полемарх потай на неi задивляеться, зiтхае… А що полемарх самотнiй, що ольвiополiтки за нього не йдуть, то вона добре знала.

Вiн отетерiв.

Рабиня тяжко зiтхнула.

– Тiльки ж дорого я коштую…

– За тебе я ладен вiддати всi скарби свiту! – вигукнув вiн.

– Але iх у тебе немае, – сумно одказала вона.

– Ти… Ти хочеш стати моею дружиною? – не йняв вiри Керiкл. – Яка ти мужня. І вiдважна, коли згодна такою цiною купити собi волю!..

– Побудь з мое у рабствi, – сумовито вiдповiла рабиня, з жалем дивлячись на його непривабливе, однооке обличчя. – Ти скривджений, але ти – вiльний. Ти – людина. А я… я безправна худоба. До скону своiх лiт. Як той мул, що не бачить просвiтку.

– Так тобi випало…

– Не випало, а в рабство продали, щоб на моiм горi збагатитись. – Вона зiбралася з духом, прохала: – Викупи мене, Керiкле. Я поживу з тобою два роки i народжу тобi сина. Чуеш, сина.

– А потiм?.. – швидко запитав Керiкл. – Що потiм?

– Я… – Рабиня зiтхнула i прямо глянула на Керiкла. – Я не хочу нiкого обманювати. І тебе також. Потiм я покину тебе. Але покину, коли наш син почне ходити… Але що я… що я кажу… – обхопила голову руками, i плечi ii затремтiли. – Сама себе продаю. Вдруге… Перший раз мене продали чужi, тепер – сама… О горе, горе менi!..

І вона з плачем кинулась од нього тiкати.

А як вдруге вiн ii зустрiв, то запитав, нiби й не було перерваноi розмови:

– Я матиму сина, а ти?.. Що ти матимеш?

– Я не хочу з тобою торгуватися.

– Нi, ти скажи, що ти матимеш?

– Волю! – наче зойкнула вона. – Розумiеш, полемарх, волю! Матиму те, що в людини найдорожче. І повернуся на батькiвщину. У рiдну Аттику. Там у мене… коханий. Вiн бiдний, вiн не мае за що мене викупити, але вiн чекае… мене чекае… І все життя буде мене чекати. Я знаю, я вiрю. Я вiдчуваю…

І Керiкл вiдчув гiркоту на душi.

– Ти хочеш такою цiною купити собi волю? Але ж це надто дорого. Дуже дорого.

– А хто сказав, що воля коштуе дешево? – сумно глянула рабиня на Керiкла. – Іншi життя вiддають за один лише подих волi. Життя. А я вiддам лише два роки. І залишу для тебе радiсть. Ти матимеш сина. Може, iнодi й мене згадаеш. Ось так… Іншого шляху здобути волю я не бачу. Я не лукавлю перед тобою, все кажу, як е. І… i не торгуюся. О нi. Я просто купляю собi волю.

Керiкл дивився на неi як на щось неждане, негадане, несподiване, як на диво, послане йому богами. Вона й ранiше йому подобалась, i вiн потай за нею зiтхав, а тепер, пiсля всього почутого, вiн вiдчув до неi любов… І в душi молився на неi, благав богiв, аби вона не передумала, аби вона…

Та рабиня прагнула волi, як птах неба.

І за волю не торгувалась, платила щедро, надто щедро.

– Ти добрий, ти не обдуриш мене, я вiдчуваю. Присягнись, що даси менi волю, як тiльки я народжу тобi сина.

І вiн поклявся.

– Ти будеш вiльною громадянкою. Боги – свiдки моеi клятви. Якщо ж ii порушу, то хай впаде на мене страшна кара!

– Я вiрю тобi, – i зажурено подивилась на нього, зажурено i ласкаво. – Ти хороший, дарма тебе бояться жiнки.

«Я щасливий, що лев колись не вiдiрвав менi голови, – радiсно подумав полемарх. – Я такий щасливий».

Вони ще двiчi зустрiчалися i гомонiли про свое майбутне. І обом здавалося, що вони знають одне одного давно, що спiльне життя у них буде гарне i справедливе.

Полемарх викупив рабиню, витративши на неi всi своi кошти, ще й заборгував у Родона. Рабиня була молодою, здоровою i гарною. Тому й коштувала дорого, надто дорого. Вона мала блакитнi, як весняне небо, очi i бiляве, як льон, волосся. А що дорого за неi правили, то дарма. За ii очi, за ii волосся, за ii добре серце Керiкл ладен був дати будь-яку цiну, i все одно вона здавалася йому дарунком долi.

Звали ii Лiя.

Через рiк народився у них син.

Хлопчик видався-удався мiцним i гарним. Вiд матерi успадкував бiлявий чубчик i блакитнi очi. Ймення йому дали Ясон – для батькiв вiн i справдi був наче ясне сонечко. Керiкл ходив хмiльний вiд щастя. Бо – не вiрилось…

А ось Лiя для городян все ж залишалась рабинею. Тiльки Керiкловою. Раз полемарх ii викупив, то тепер вона його власна рабиня. Наложниця. Це Лiю дуже гнiтило, адже ж в полемарха вона не вiдчувала себе рабинею. У полемарха вона нiби вдруге на свiт народилась… А ось на вулицi хоч i не виходь, ольвiополiтки сторонились ii i на привiтання не вiдповiдали. Та Лiя терпiла, головне, що вона вiдчувала себе вiльною. І навiть… навiть щасливою… Збулась ii мрiя про волю. І Керiклова мрiя збулась. У нього сiм'я, син, добра i ласкава дружина. Лiя була тиха, покiрна, бо не встигла ще огрубiти у рабствi, не розхлюпала нiжнiсть свого серця… І тепер щедро дарувала Керiклу свое тепло…

І Керiкл у вiдповiдь подарував iй волю. Звiдтодi Лiю стали звати вiльновiдпущеною. Не повноправною, звичайно, громадянкою, а вiльновiдпущеною, але й на тiм спасибi. Не рабиня вона бiльше. Тому й була рада. А що iй тi гордовитi погляди ольвiополiток, як вона – вiльна!

І на радощах Лiя наспiвувала простеньку родоську пiсеньку про ластiвку:

		Прилетiла ластiвочка
		З ясною погодою,
		З ясною весною.
		Грудки в неi бiлi,
		Спинонька чорнесенька.
		Що ж iй ягiд не даеш
		Із дому багатого?
		Чи даси вина iй в чашечцi,
		Ще й сиру на блюдечцi,
		І пшениченьки?..

Їi нiжний голос дзвенiв для Керiкла найдавнiшою у свiтi музикою, вона сама здавалася йому чарiвною ластiвкою, що прилетiла до нього з ясною погодою, принесла на своiх крилах весноньку…

– Ластiвочка моя… – говорив вiн iй в поривi нiжностi.

А вона iнодi задумувалась, нишком сльози утирала, а то збуджено говорила, аж ковтаючи слова:

– Я – вiльна… Боже мiй, я – вiльна. Чи сниться, чи нi?.. Вiльна. Не рабиня, не товар, не худоба. Я людина. Вiльновiдпущена. Слово яке: вiльна-а… У мене чоловiк, син… Я не вiдаю, що таке лiмос[16 - Лiмос – голод]… Боже мiй, я вiльна!

Інодi гiрко зiтхала, задумувалась.

– Але ж скiльки людей ще у рабствi. Без надii, без сподiвання, без волi… Доблос[17 - Доблос – раб (грец.).]… Чи зникне коли прокляте рабство? Коли вже людина перестане бути товаром, бидлом? Коли, Керiкле, коли?

ii голубi очi ставали темними, а погляд робився гострим, ненавидячим. Керiкл внутрiшньо здригався, бо вiдчував у нiй силу бiльшу, анiж у собi. Хоч вiн i чоловiк, i воiн…

– Годi, кохана, годi. У тебе сiм'я, син. Чого ж тобi ще не вистачае? Скажи, i я все зроблю для тебе, все, аби моя пташечка, моя ластiвочка знову щебетала. А за всiх не переболiеш.

– Але ж iншi у ланцюгах, Керiкле, у кайданах.

– Так заведено, – вiдповiдав вiн, але голос його не був переконливим. – Не нами заведено. Богами. Так було i так буде. На цьому стоiть свiт. Раби необхiднi.

– Щоб ви на рабах будували свое вiльне життя? Щастя? – вигукувала вона знетямлено. – Але ж раби такi люди, як i ви. Не можна свое щастя будувати на сльозах i горi iнших.

– Так заведено, – бурмотiв вiн.

– Ви, рабовласники, завжди так говорите. Ви кидаете людей у рабство, а вину свою перекладаете на богiв. Не треба так, Керiкле, не треба.

– Я воiн, – уточнював вiн.

– А я ненавиджу вiйни! Вони роблять людей рабами.

І знесилено замовкала, i вiн пiсля таких розмов по кiлька днiв не чув вiд неi i слова.

Інодi вона стиха жалiлась – у простiр жалiлась, нi до кого:

– А мiй братик i досi у рабствi. Доблос… Нас разом продали за борги батька. Менi пощастило, мене в Ольвiю привезли, хоч сонце вгорi бачила, а братик… Братик на пiдземнi рудники потрапив… А звiдти виходу немае… Хiба на той свiт. Та й то викинуть тiло на смiтник… Як собаку.

І птицею кидалась цiлувати свого сина, молячи богiв, аби хоч вiн був щасливий…

Маленький Ясон рiс швидко i вже на одинадцятому мiсяцi зiп'явся на ноги. Як радiв Керiкл! Навiть на вулицю його виносив, на землю ставив i, щоб усi бачили, водив його за ручку… Ясон дибуляв смiшно, падав, вставав i знову вперто намагався йти. Аж сопiв од упертостi… А коли Ясон побiг – вперше у своему життi побiг, Керiкл холонучи згадав умову: тiльки син пiде – Лiя вiльна. Вiльна вiд Керiкла, вiд Ольвii. Вiльна i може повертатися додому… І в хмiльну Керiклову радiсть повiльно й невблаганно вповзала печаль… Страх втратити Лiю не давав йому спокою. І швидше хотiлося дiждатися тiеi митi, як син пiде, i, коли це сталося, злякався Керiкл. З синовими самостiйними кроками втратить вiн свое блакитнооке щастя. Адже клявся вiн богами, клявся, що вiдпустить ii. Вона умову свою виконала чесно, а вiн… Вiн ii теж не обдурить.

А син уже бiгав по двору, ба, й на вулицю сам вибирався.

Як вiн смiшно дрiботiв товстенькими нiжками! Як вiн радо смiявся, як вiн гордо вигукував:

– Ага, а я вже вмiю сам ходити, ага!..

І все в батька питався:

– Правда, я вмiю найкраще ходити, правда?

– Правда, сину, – зiтхав батько, – ти вмiеш ходити найкраще.

І хоч було важко, та все ж вiн перемiг себе i перший заговорив про свою обiцянку:

– Ти давно не рабиня у мiстi, а тепер ти вiльна зовсiм. Куди захочеш, туди й полетиш.

– А ти? – питалася вона.

– А я… Я буду з сином згадувати тебе.

– Як згадувати? – доскiпувалась Лiя.

– А так, як згадують про свое щастя.

Лiя вмовкла i мовчала день.

Всю нiч вона проплакала. Керiкл не заважав iй плакати, ii сльози – то сльози радощiв. Воля вже стукае у ii дверi. Завтра вранцi вiн посадить ii на трiеру, i прощайте, Керiкле з Ясоном. Тiльки у сни нашi будеш прилiтати, ластiвко моя…

Вранцi Лiя сказала:

– Я довго думала i… – Вiн трепетно чекав ii слiв. – І нiколи я тебе не покину, i нiкуди я вiд тебе не поiду. Бо любов – то i е воля. Я люблю тебе, доброго i гарного душею, ще дужче сина люблю, а бiльше менi нiчого й не треба.

Вiн цiлував ii руки та все благав i благав, аби вона повторила своi слова. Вона казала ще i ще… І, як нiколи, радiсно наспiвувала свою улюблену пiсеньку:

		Прилетiла ластiвочка
		З ясною погодою,
		З ясною весною.
		Грудки в неi бiлi,
		Спинонька чорнесенька…

І мали вони ще двое щасливих лiт.

Неймовiрно щасливих для Керiкла лiт, коли вiн говорив привселюдно про Лiю:

– Моя дорога i едина дружинонька…




Роздiл третiй

У «царствi тiней»


Вiдразу ж за мiстом живих починалося «царство тiней» – некрополь. Останнiй i вiчний притулок невгамовних, веселих ольвiополiтiв. Ох i багато ж зiбралося iх тут, у мiстi мертвих. У десять разiв бiльше, анiж у мiстi живих!

І зростае некрополь щодень, бо кожного бiлого дня надходить комусь чорна черга: збирайся, прощайся, пора!..

І нiчого не вдiеш, така вже доля людей: iз царства живих переселятися у царство мертвих, до рiдних, до батькiв, до прадiдiв, до пращурiв, до вiчностi. Так було, так е i так буде завжди, покiль сонце в небi сяе. Бо така воля богiв, а тому – що вдiеш? – ольвiополiти проводжали своiх громадян у царство мертвих iз фiлософським спокоем: усi там будемо! Рано чи пiзно, а кожному доведеться ковтнути води iз пiдземноi рiчки забуття i навiки забути бiлий свiт.

А мiсця на тiм свiтi вистачить усiм, тож i зростае некрополь щодень, бо кожного бiлого дня надходить комусь чорна черга, i невмолима Ананке[18 - Ананке (Ананка) – необхiднiсть. Богиня, що уособлюе неминучiсть (грец.).] постукае на порозi своiм страшним посохом: ей, живий! Збирайся, прощайся, пора! Мiсце твое пiд сонцем уже потрiбне iншому, тому, хто з першим криком народження вже вирушае у дорогу життя!

Що ж, пора – то й пора!

І ольвiополiти збиралися, прощалися (як мали час) i вирушали у вiчнiсть.

До «царства тiней» вела Остання путь – широка дорога, по якiй вiками в останню путь проводжали живi мертвих.

До життя одна дорога вела, але як iх багато веде до смертi!

І в «царствi тiней» мов землянi хвилi спинилися i застигли назавжди. А то ж все безiменнi горбики, горбики, горбики… Горбики над перетлiлими прахами перших ольвiополiтiв, тих, у кого вже i рiднi не лишилося у свiтi бiлому. Бо всi, хто з ними жив – i друзi, i вороги, – всi вже повмирали. А сьогоднiшне поколiння ольвiополiтiв пам'ятае лише близьких та рiдних. Але некрополь оберiгають як священне i вiчне мiсце громадян щасливого мiста.

Не знали тiльки ольвiополiти, що мине якась тисяча лiт, i на iхнiх могилках, на iхньому мiстi мертвих, з'явиться село[19 - Село Парутине, котре виникло на територii пiвнiчноi частини ольвiйського некрополя.] живих. І будуть живi – вже слов'яни, а не греки – над мертвими зводити хати, засiвати хлiбом поля i садити сади. І вишнi на землi некрополя, на праховi ольвiополiтiв, буйно квiтнутимуть веснами, i живi смiятимуться i плакатимуть на мертвiй землi, i хлопцi будуть зустрiчати дiвчат у вишняках i гаряче iх цiлуватимуть, i будуть тут зачинати i народжувати дiтей, будуть тут i вмирати, лягаючи в землю поруч iз прахами ольвiополiтiв.

А сади цвiтуть на прадавнiм некрополi, а ниви золотим хлiбом колосяться, а життя iде – з радощами i печалями, з щастям i бiдою, – йде життя, i в цьому, мабуть, i е вiчнiсть, i безсмертя роду людського, i життя у бiлому свiтi…

Неподалiк Останньоi дороги поховав Керiкл свою Лiю.

Вона заступилася за раба – геть сивого вже дiда, котрого на вулицi бив палицею господар, приказуючи:

– Будеш швидко повертатися, стара черепахо?! Будеш?! Чи ти тiльки до iжi прудкий, а як до роботи, так вiдразу ноги тягнеш? Ось тобi!.. Ось!..

І лупив палицею старого по головi, i вiд того бiла борода раба почала червонiти.

– Не смiйте! – крикнула Лiя, котра саме проходила мимо. – Вiн же людина, а не худобина. І до того ж старий.

– Не розпускай язика, – скрива озвався господар того раба. – Ти така ж рабиня, як i мiй ледар. Хоч з тобою i спить полемарх. Геть звiдси!..

І вдарив ii палицею по головi.

І вiд того удару на очах у всiх людей у неi наче обiрвалася в грудях якась ниточка…

Лiя повернулась до полемархового будинку блiда, тiльки губи тремтiли. Вона не промовила жодного слова, лягла, вiдмовилась iсти i на третiй день померла, так i не розтуливши покусанi до кровi уста.

День видався погiдний, сонячний, як ховали Лiю. Керiкл востанне надивлявся на свою дружину i думав про те велике щастя, яке вона подарувала йому.

«Але щастя завжди ходить у парi з нещастям, – гiрко думав вiн, утiшаючи себе, i не мiг утiшити. – Хто був щасливий, той неодмiнно мусить побути i нещасливим. Бо добро iде слiдом за злом i навпаки. Як правда ходить iз кривдою. Але я був щасливий, тому й горе прийму як належне».

Яму було викопано глибоку, простору. Дно застелили циновкою – вiчною постiллю тих, хто йшов у «царство тiней».

Бiля небiжчицi поставили, як i годиться, посуд з iжею, поклали люстерко та глиняний кухлик для пиття.

Кулаки в Лii були стисненi, вона й померла iз стисненими кулаками, i так ii i в яму поклали. І вже у ямi Керiкл просунув iй мiж закляклi стисненi пальцi монетку.

– Це плата Харону, – сказав тихо, – плата за те, що старий перевезе тебе на човнi через пiдземну рiчку забуття у «царство тiней».

І накрив ii своiм плащем.

Йому подали руку, вiн вибрався з ями, постояв iз схиленою головою, а потiм кинув на груди Лii i жменю землi.

І яму швидко загорнули, i в некрополi з'явилася ще одна могилка…

П'ятнадцять лiт минуло звiдтодi.

Сидить Керiкл у затишному дворику й тихо радiе: син приiздить. Його стрункий бiлявий хлопчик з блакитними очима. Навчався в Афiнах рiзних наук.

Коли б то Лiя була жива…

Із некрополя повертаються слуги.

– Господарю, – вклоняються, – срiбну чашу з вином ми поставили на могилi господинi.

– А що ви сказали господинi?

– Ми сказали: господине, твiй муж Керiкл ласкаво запрошуе тебе у дiм на банкет з нагоди повернення сина Ясона. І тiльки мовили, як з-за могили знялася чайка.

– І куди вона полетiла? – швидко запитуе Керiкл.

– Кигичучи, вона полетiла до лиману i зникла в небi.

– Добрий знак, – зрадiв Керiкл. – Лiя полетiла у море зустрiчати свого сина. Щасливого тобi лету, ластiвко моя!

І збуджено додае:

– А таки гарно у свiтi жити!

Та нараз зупиняеться посеред двору й обхоплюе голову руками.

– Але що я скажу йому? Що я скажу своему синовi, як вiн, переступивши порiг, запитае про Ольвiю? – майже кричить Керiкл, i слуги злякано ховаються в будинку. – Що Родон вiддав дочку скiфському вождю, щоб змiцнити стосунки грекiв iз скiфами? Ясону що до того змiцнення тих стосункiв? Вiн же без Ольвii життя свого не уявляе… Чи знайдеться у нього сила волi, щоб збороти бiль i вiдчай збороти? Чи зрозумiе вiн, що Родон вчинив так не з власноi забаганки, а з вищих iнтересiв?.. І що до тих вищих iнтересiв мiста моему синовi, моему хлопчику?

Вигукував i не знаходив вiдповiдi, i ясний день став меркнути йому, а радiсть згасати…




Роздiл четвертий

Краще б я зовсiм не повертався!


В Афiнах йому було знамення.

Довгих два роки, допоки вiн навчався, туга за далекою коханою не полишала його й на мить. І навiть славетна, знана на увесь свiт чарiвна столиця сонячноi Еллади не могла розвiяти його сум, що терзав серце чимдалi, тим пекучiше. Не мав друзiв, бо любив самотнiсть, i часто пiсля навчання одиноко блукав безлюдним берегом моря чи сидiв на каменi i линув думкою туди, де на околицi цивiлiзованого свiту, на березi iншого, Гостинного, моря е мiсто, i дiвчина, що носять одне, найдорожче йому iм'я: Ольвiя. Коли йшов за мiсто, до моря, то в шумi прибою, у посвистi далеких вiтрiв йому вчувався тихий i нiжний голос коханоi, i вiн схоплювавсь, i здiймав руки до неба, дякуючи богам, що дарували йому голос Ольвii.

Одного надвечiр'я, коли в посвистi вiтру вчувся йому дорогий голос коханоi, Ясон сiв у рибальський човен, який знайшов на березi, i поплив у вiдкрите море.

«Хоч трохи, а все ж таки побуду ближче до Ольвii», – подумав вiн, налягаючи на весла.

Тихе i ласкаве море – анi хлюпне, анi зiтхне… Наче заснуло, занiмiло, тiльки десь там, на обрii, гудуть далекi вiтри, приносячи йому голос коханоi. Втомлене сонце поволi котилося до обрiю, готуючись пiрнути на спочивок у зеленаву глибiнь.

Із берега йому кричали рибалки i махали руками, щоб вiн негайно повертався, ще й показували на червонi смуги призахiдного неба, та Ясон, думаючи про кохану, не чув iх i не бачив. І рибалки, махнувши руками, заходилися витягувати своi човни подалi на берег, куди не мiг дiстати прибiй.

Ясон так замрiявся, що незчувся, як i заплив далеко.

Зненацька тихе i ласкаве море потемнiло, запiнилось, загоготiв-завив вiтер, i навiженими звiрами пiшли хвилi…

Не встиг Ясон й опам'ятатись, як закрутився вихор, вирвав з його рук весла…

Новий, ще дужчий, рвучкiший порив вiтру перекинув човен, i Ясон опинився у водi. Коли вiн випiрнув, випльовуючи солону воду, човна не було… Всюди море, море i море… Ясон злiтав на хвилях i з кожним злетом з тугою i вiдчаем дивився на далекий, недосяжний берег… І – жодного вiтрильника на обрii!

Ошалiле море бушувало недовго i стихло раптово. Погудiв кудись вiтер, вгамувалися хвилi, море знову зробилося тихим та мирним. Шквал зник, як його й не було, i понiс iз собою човен.

А берег утiкав, берег залишався далеким i наче танув, зменшувався на очах. Ясон вiдчув, що вибиваеться з сил. Напружуючись, грiб руками щодуху, надто гарячкував, не берiг сил…

І невдовзi вiдчув, що холодна невидима сила владно почала тягти його вниз, у морську глибiнь. Розпачливо хапав ротом повiтря.

«Все… – безнадiйно подумав хлопець, – не дiстануся до берега. Море заманило мене, щоб втопити. Видно, така моя доля. А свою долю i на швидкому конi не обскачеш…»

Вiн облишив боротьбу з морем, вiддався на поталу хвилям. Що буде – те й буде… А буде – кiнець…

І тодi, мовби з туману, виринула перед ним Ольвiя.

Зовсiм поруч, майже бiля себе, побачив юнак ii нiжне обличчя iз стрiлками брiв, побачив очi, що свiтилися для нього, як двi теплi, двi найрiднiшi зорi…

– Ольвiе! – крикнув вiн, все ще не вiрячи побаченому. – Радiсть моя… Я не здамся. Я здолаю море, щоб повернутися до тебе. Я повернуся, вiр менi… чекай… чекай…

Серце знову забилося, кров гаряче завирувала у жилах, несучи захололому тiлу нову силу i вiру в перемогу. Образ коханоi, що виник перед ним, надихнув, збудив жагу життя.

Ясон дiстався берега. Як вiн здолав море, як плив – не пам'ятае. Перед ним невiдлучно маячила Ольвiя, манила, звала на берег. Вибравшись на прибережний пiсок, лежав безсилий, з сльозами на очах шепочучи дороге iм'я коханоi.

І вiдчув Ясон серцем, що то було йому знамення, що Ольвiя на далеких берегах Понту кличе його, не докличеться, i якщо вiн зараз, негайно, не повернеться додому, то втратить кохану назавжди.

Вранцi, нiкому не сказавши й слова, вiн побiг у Пiрейську гавань, i – о щастя! – в гаванi лаштувалась до далекого плавання торгова трiера, котра мала везти в Ольвiю амфори з оливковою олiею i вином, посуд та iншi товари.

До науки Ясон не повернувся, його взяли моряком на трiеру.

У полудень, дiждавшись попутного вiтру, трiпочучи вiтрилами, трiера вже виходила з гаванi. Востанне глянув Ясон на Афiни, де вiн провiв цiлих два роки. Ось вже залишився позаду мис Сунiон з мармуровими колонами храму морського бога Посейдона, й мiсто наче вiдпливало, зливалося з морем, аж доки й не зникло з обрiю назавжди.

І прощай,

		О блискуче, вiнком фiалковим увiнчане,
		Пiснями оспiване, славне мiсто Афiни,
		Твердиня Еллади могутня…

Попереду були тижнi i тижнi далекого i небезпечного плавання, попереду була Ольвiя – мiсто й кохана.

Суму прощання iз сонячною Елладою не було, була радiсть зустрiчi з Ольвiею…

Коли вранцi трiера з попутним вiтром входила у гавань рiдного йому мiста, Ясон ладен був кинутись у воду, щоб плавом, швидше дiстатися берега. Надто повiльно впливала трiера у гавань, ii вiтрила то обвисали безпомiчно, то знову трiпотiли. Гребцi налягали на весла, та швидкiсть вiд того не дуже збiльшувалась.

Ясон прикипiв до борту, подумки пiдганяючи трiеру, i до болю в очах вдивлявся в знайомi обриси гаванi i мiста… Погляд його метався берегом, шукаючи дiвчину в бiлому платтi, – мусить його Ольвiя зустрiчати, мусить. Вiтрильники ранiше примчали у мiсто, сповiстили про прихiд трiери. Вона забарилася, чекаючи потрiбного вiтру, а вiтрильники легкi, iхнiм вiтрилам вистачило й малого подиху.

Тож Ольвiя знае про прибуття трiери, а знаючи, вийде зустрiчати, неодмiнно вийде.

І вiн вдивлявся й вдивлявся в знайомi обриси гаванi, але дiвчини у бiлому платтi поки що не бачив.

«Зараз вона прибiжить, зараз…» – думав вiн, i радiсна усмiшка блукала на його засмаглому, обвiтреному обличчi.

Дивився на гавань, що повiльно наближалася до нього, й пригадував: дiтьми вони любили приходити сюди, щоб зустрiчати далекi заморськi судна. І було так хвилююче, незвично, коли в гавань, трiпочучи бiлими вiтрилами, входила трiера. Побравшись за руки, Ясон та Ольвiя годинами простоювали мовчки у гаванi, дивилися на рiзнi дива, i здавалося iм, що вони самi потрапили у загадковi заморськi краi…

Раби, наче мурашва, ланцюгом, що не мав кiнця i початку, снували з берега на судно i з судна на берег з мiшками за плечима, носили корзини, амфори…

Скрипiло дерево, ревiла худоба, кричали люди, а над усiм цим гамором безпечно кружляли бiлi чайки. І Ольвii здавалось, що то линуть над морем ii мрii…

Любили вони дивитися, як вивантажують товари. І чого там тiльки не було: чорнофiгурний посуд iз Аттики, вино з островiв Родосу, Самосу, фрукти з Єгипту, з островiв Егейського моря…

Якось Ясон признався iй:

– Виросту – буду мореплавцем. У далекi краiни свiту поведу трiери.

– А я? – здивовано озиваеться Ольвiя. – Мене кинеш?

– А ти… ти будеш мене чекати iз заморських краiв! – палко вигукував вiн. – Я див тобi знаеш скiльки привезу. То будеш мене чекати? Будеш?..

Вiн трепетно чекав ii вiдповiдi i не мигаючи дивився на неi блакитними чистими очима. І вона, нiяковiючи й гублячись, вiдповiла йому пошепки:

– Буду…

І Ясону завжди вчувався ii голос, завжди, всi цi роки бринiло в душi оте коротке клятвене слово: «Буду».

Вчуваеться воно йому й зараз, вчуваеться у шумi хвиль, в чаiному кигиканнi, у посвистi вiтру, в трiпотiннi вiтрил…

Трiера нарештi пришвартувалася в гаванi.

Дiвчина у бiлому платтi так i не прийшла його зустрiчати.

Стрiв Ясона батько, полемарх Керiкл.

– Але ж i витягнувся ти за два роки афiнського життя! – вигукнув вiн i обiймав сина та стискував його плечi, поляскував по плечах. – Ач, який красень! Аж замилуешся тобою. Зовсiм уже дорослим став, зовсiм.

І, не даючи йому й слова мовити i слова запитати, квапно говорив, говорив:

– Ну, розказуй, розказуй, як там в Афiнах? Чому ти навчився за два роки? Чим збагатився? Що бачив у далеких краях?..

У единому оцi батька спалахувала радiсть зустрiчi з сином, але десь за тiею радiстю стояли тривога, i бiль, i вiдчай… І син вловив ту тривогу в батьковiм оцi, i тривога стисла його серце. Що сталося? Чому це батько – взагалi неговiркий – так багато говорить, говорить… Наче боiться, що син його щось запитае…

– Батьку… – насторожено сказав Ясон. – Ти щось таiш вiд мене, бо надто багато говориш. Я вiдчуваю тривогу й бiду… О, тепер ти й зовсiм замовк… Говори, батьку, говори…

Керiкл ураз наче зiв'яв, згасло його едине око, i Ясон побачив, що батько за цi два роки дуже постарiв, жахливi шрами на його обличчi проступають тепер ще рiзкiше, бiльш впадають в око, i на них боляче дивитися.

– Ну чого ж ти, батьку мiй? – І син обняв батька за плечi й намагався зазирнути в його око. – Я повернувся, все буде добре. Тiльки скажи менi… зараз же скажи, негайно скажи… що сталося? Чому в тебе сум на серцi? Чому ти з жалем на мене дивишся? Говори!..

– Ольвiя… – видихнув батько i похилив голову. – Їi вже немае, сину. Ольвii немае. Чуеш?..

– Чую. – Але до нього ще не дiйшов змiст тих страшних слiв, i вiн поволi оговтувався. – Як – немае?.. Що ти кажеш?..

– Немае! – крикнув батько.

– Померла?.. – зойкнув син. – Загинула? Коли? Як? Вiд чого? Чому?.. Та не мовчи, не мовчи… Померла?

– Гiрше, сину, зовсiм гiрше. Померлу ми б оплакали i… Та що казати. Гiрше… Але так треба було. Розумiеш, так треба було. Треба.

І щось почав бурмотiти про iнтереси мiста й ольвiйського полiса, а тi iнтереси, мовляв, вище людини, i на них треба зважати. От Родон i зважив, i вирiшив, що так буде краще для полiса i народу.

– Я нiчого не збагну, – потемнiв на лицi син. – Про якi ти iнтереси мiста i полiса говориш? До чого менi тi iнтереси? Я питаю тебе за Ольвiю, що з нею i де вона?

– Синку, будь мужнiм. Немае вже Ольвii, дочки Родона, а е жона скiфського вождя.

І вигукнув у розпачi:

– Вона пiшла, щоб змiцнити стосунки грекiв iз скiфами! Отак, сину… Негадано все це сталося, несподiвано. Така, видно, твоя доля. А свою долю не помiняеш на iншу, на кращу.

– На кращу, на кращу… – бурмотiв Ясон. – А краще було б, аби я зовсiм сюди не повертався!

Керiкл знову щось почав мимрити про вищi iнтереси мiста i полiса, про дружбу грекiв та скiфiв… Та що було сину до тих вищих iнтересiв? Йшов з батьком вулицею, що вела з Нижнього у Верхне мiсто, йшов, а мiста не бачив. Вiтався iз стрiчними, щось iм вiдповiдав, навiть на запитання, а як там Афiни, хвалив Афiни («О, Афiни!…» – багатозначно вигукував), до когось посмiхався, комусь тиснув руку, з кимось розкланювався, комусь казав, що мiсто змiнилося в кращий бiк, що небо ще голубiше над ним, а лелеки ще завзятiше клекотять, але все те механiчно робив i балакав, а сам нiчого не бачив i не чув. Бо йшов наче ввi снi, i все йому здавалося, що ось-ось вибiжить навстрiч Ольвiя, посмiхнеться, простягне йому руки, i все справдi виявиться сном – жахливим, страшним, але сном. І батько посмiхаючись термоситиме його за плечi:

– Та проснись же, сину!.. Ольвiя прийшла тебе зустрiчати.

Але те пробудження чомусь так i не наставало.

Вже вдома Ясон нiби отямився, заусмiхався до батька, забiгав по кiмнатах, дивувався, що нiчого тут не змiнилося за час його вiдсутностi, а потiм зненацька вигукнув:

– Як я його ненавиджу!!

І батько не питав, кого, бо знав, кого тепер ненавидить син. А тому знову (вкотре!) завiв свою стару пiсеньку про вищi iнтереси мiста, полiса i народу…




Роздiл п'ятий

А де моя Ольвiя?..


…І Родон вiдчув, що вiн боiться.

Вiн, Родон, який нiколи не знав, що таке страх, раптом став боятися. І кого? Чого?

Зустрiчi з полемарховим сином, котрий повернувся з Афiн i в кожну мить може прийти до нього i запитати: а де моя Ольвiя?

І Родон лякався тiеi зустрiчi, бо сам не знав, де його Ольвiя. Вiрнiше, боявся не зустрiчi, а першого погляду Ясона, перших його слiв. Потiм буде легше, але перших слiв вiн боявся. А може, навiть i не боявся, боявся – не те слово. Просто Ясон роз'ятрить рану в душi архонта, i вiн, архонт, втратить спокiй… Хоча… Хоча спокiй вiн уже втратив, i рана в душi його ятриться i не заживае. Не хотiв вiн вiддавати едину дочку в чужi, незнанi степи, але так треба було. Обставини вищi за його, батькiвськi, почуття. І вiн пiдкорився iм. Бо вiн не просто батько, вiн ще й архонт i мусить перш за все дбати про полiс, про мiсто, про городян, iхне теперiшне i майбутне, а вже потiм думати про себе.

Чи зрозумiе це полемархiв син? Не просто полемархiв син, а син його побратима, котрого вiн любив як свого рiдного i почувався б щасливим, аби вiн побрався з Ольвiею, аби Ольвiя жила в полемарховiм будинку, а не в шатрi скiфа. Але так сталося… Обставини…

Скiльки минуло часу звiдтодi, як скiфи забрали Ольвiю, вiн не знав. Час для нього зупинив свiй плин. Чи, навпаки, надто швидко плинув… А мабуть, таки швидко, бо здавалося, що Ольвii вже немае цiлу вiчнiсть. Нiколи не думав архонт, що так тяжко доведеться йому без дочки. Доки вона була поруч, в будинку, вiн якось i не думав про неi, бо вона – була. А тiльки ii не стало… Ох, як йому стало важко. А ще тяжче буде полемарховому сину.

Керiкл розумiе, що вiн, архонт, не мiг iнакше вчинити, а хiба збагне його Ясон? Вiн прийде i неодмiнно запитае: а де моя Ольвiя?..

І полемархiв син прийшов, став перед ним, стиснув кулаки i, дивлячись потемнiлими очима в очi архонта, гнiвно запитав:

– Де моя Ольвiя?..

– Твоя?.. – вчепився за слово архонт, i вiд того стало трохи легше при перших митях зустрiчi. – Чому це вона твоя? Хiба я тобi вiддавав свою дочку? Чи дарував? Чи брав з тебе викуп за неi, а тодi обманув тебе? У вас було спiльне дитинство, юнiсть, i тiльки. Вона моя дочка, i я…

– Вона – моя!!! – крикнув Ясон, не тямлячи себе. – Самою долею судилась менi!

I архонт незчувся, як у нього вихопилось:

– Так, вона судилась тобi, але… але обставини часом бувають сильнiшi за нас. Обставинами керують боги, а не ми – люди.

– Тiльки не говори менi, архонте, про вищi iнтереси мiста i полiса, про змiцнення стосункiв мiж греками i скiфами. Менi про це батько гудiв i гудiв. Але то все дарма, серце мое не хоче слухати цих слiв. Серце питае: де Ольвiя?

Архонт похмуро мовчав.

І тодi Ясон викрикнув йому в лице, викрикнув з ненавистю, iз гнiвом, що слiпив його в ту мить:

– За золотi дари вiддав дочку скiфам, архонте?!! За породистого коня?!! Ну, золото, розумiю… А навiщо архонту кiнь? Чи, може, архонт вже й до народу буде з'являтися тiльки на конi? Ах, яка врочиста мить: архонт на скiфському конi в'iжджае на агору, ольвiополiти вiтають свого архонта!..

Родон дивився на полемархового сина вражено, з подивом, наче вперше його бачив.

– Твiй гнiв заслiплюе твiй розум, тому ти й верзеш несусвiтне. Але я не гнiваюсь на тебе, я розумiю тебе. На твоему мiсцi я теж так би кричав. – Архонт замовк. – А де Ольвiя тепер? Якби я знав, де вона тепер, де моя дочка, – глянув на Ясона важким, колючим поглядом. – Що тобi ще говорити? Словами тут нiчого не зарадиш. А того, що сталося, не повернеш назад i не переграеш. Немае вже твоеi Ольвii, полемархiв сину. Немае i не буде нiколи. А був сон, i вона тобi снилася. От i все.

– Це схоже на сон. – В Ясона безпомiчно опустилися руки, i вiн тяжко-тяжко зiтхнув.

Архонт нiби з жалем глянув на нього.

– Чим тебе пригостити в моему домi, полемархiв сину?

– Дякую!.. – рiзко вигукнув Ясон. – Архонт мене вже пригостив. Ситий ось так, – провiв ребром долонi по горлу. – До кiнця своiх днiв не забуду.

– А ти думаеш, те, що сталося, я забуду? – глухо запитав архонт. – І старiсть моя буде тяжкою. А ти… ти тiльки починаеш жити. У тебе попереду життя та життя. А час, як вiдомо, все лiкуе.

– Аби твоi поради, архонт, та лiкували рани.

– Не будь злим. Зло ще нiкого не прикрашало.

– А вiд чого менi бути добрим?

– У мiстi багато дiвчат. Вродливих.

– Але немае серед них Ольвii!

– Так, немае, – згодився архонт.

– Я ненавиджу тебе, архонт, – вигукнув Ясон.

Родон навiть не ворухнувся.

– Я заслужив твою ненависть, тому сприймаю ii як належне.

Ясон повернувся i вийшов з покоiв ще з важчим серцем, анiж ранiше. Вiн не сподiвався на розмову з архонтом, билася навiть думка: поговорить з архонтом, i, може, що змiниться? Була така думка, хоч i розумiв, що вона – наiвна. Нiчого вже не змiниться, та й не може змiнитися.

Архонт iшов слiдом за ним. Вже в дворi Ясон запитав:

– У якому краi Ольвiя? У яких скiфiв?

– Тапур – вождь кочових скiфiв.

– Де вони? Кочовики?

Архонт розвiв руками.

– Степи безмежнi, а скiфи кочують, на мiсцi не стоять. Хiба я знаю, де вони тепер?

Ясон ступив крок до архонта i, дивлячись йому у вiчi, твердо мовив:

– Не ховай вiд мене Ольвii, архонте! Я все одно знайду тих проклятих скiфiв i того Тапура, який ii захопив. І Ольвiю знайду. Чуеш, архонте, знайду!



В тi днi Ясон шукав собi коня.

Що б вiн не робив, чим не займався, а все думав про коня. Дiстати б прудкого коня, кинутись у степи, i – вiрилось! – вiн би знайшов скiфiв, вiн би виручив iз бiди Ольвiю. Навiть коли з батьком ходив у некрополь вiдвiдати матiр, навiть коли стояв бiля ii могилки, все думав i думав про коня i вiрив: знайди вiн коня – знайде й Ольвiю.

Йому навiть снився кiнь – баский, крилатий. Сiдав на нього юнак i летiв над степами, i крилатий кiнь мчав його, мчав його попiд хмарами, i вже бачив вiн унизу скiфiв… Але в ту мить прокидався…

І розумiв, що все те – задумки з конем – дитяча задумка. Питав у батька про той день, про той останнiй день, коли скiфи забрали Ольвiю. Як вона до них пiшла? Із сльозами чи з радiстю?..

Батько не хотiв того казати, аби не пекти синове серце, але син наполягав, i батько змушений був йому розказувати:

– Скiфи тодi стали табором за мiстом. Примчали i стали зненацька. Всi переполошилися – тисяча-бо скiфiв! На прудких конях. А вони нап'яли для свого вождя шатро, запалили багаття. Їхнi вершники сюди й туди носилися на рiвнинi, залiтали в мiсто. А потiм iхнiй вождь прислав до архонта сватiв iз багатими дарами, й архонт…

– Не треба далi, – прохав син. – Я й так знаю, що архонт продав дочку за багатi дари, а тепер посилаеться на якiсь обставини…

– Але справдi обставини, – почав було батько, та син знову його спинив:

– Кажу, не треба про це… – Помовчав. – Ти розкажи менi, як Ольвiя iшла до скiфiв…



Була вона у скiфському вбраннi: у червоних шароварах, малиновiй куртцi, на головi – башлик, з-пiд якого розсипалося по плечах каштанове волосся…

На поясi – акiнак.

У руках – нагай.

В очах – сльози.

У серцi – вiдчай.

А скiфи пiдiйшли ближче до мiста, щоб належно зустрiти дочку архонта. Тисяча вершникiв стала перед мiстом стiною i чекала ii.

Чим ближче пiдходила Ольвiя до стiни вершникiв у чорних башликах, тим повiльнiшими ставали ii кроки. А скiфи нiби самi пливли iй навстрiч – бородатi, чубатi, смаглявi, бiлозубi…

Страшнi, незнанi, незбагненнi.

Хижi.

– Ой мамочко… – вихопилося в неi, i дiвчина в розпачi спинилася i навiть було зробила крок назад.

І тодi вiд ольвiополiтiв, котрi ii проводжали, хтось пiдбадьорливо гукнув:

– Не забудь, дочко, прислати нам гiнця, що в тебе усе гаразд. Ми будемо чекати вiд тебе вiстей!

– І сама в гостi навiдуйся!

– Щасливоi тобi дороги, славна дочко архонта!

iй махали городяни руками i посмiхалися, бажаючи щастя.

Ольвiя оглянулась, кивнула городянам, спасибi, мовляв, за добрi поради, витерла рукавом куртки сльози i швидко пiшла вперед.

Вершники розступилися перед нею (в кiнцi довгого проходу, утвореного кiньми, вона з жахом побачила на горбi бiле шатро вождя), i ледве вона ступила у той прохiд i зробила кiлька крокiв, як вершники ворухнулися i зiмкнули ряди. І не стало бiльше Ольвii.

І питае тепер Ясон, а де моя Ольвiя, i нiхто йому не може сказати, а де ж його Ольвiя.

«Коня, – шепоче в розпачi юнак, – крилатого коня, i я дожену скiфiв i порятую свое щастя».

Та нiхто не знае, де у свiтi е крилатi конi, у яких краях, у яких степах вони пасуться на зелених травах…




Роздiл шостий

Остання чаша полемарха


Нiхто в мiстi не вiдав, що той сонячний i лагiдний день, коли так мирно ширяли над Ольвiею лелеки, стане останнiм днем для Керiкла.

Не знав того i сам полемарх.

А втiм, хто може знати свою долю наперед та де й коли скiнчиться його дорога? З раннього рана полемарх був у клопотах i собi не належав. Слуги вже закiнчували приготування, i десь в обiд полемарх збирався запросити знатних городян на банкет з нагоди повернення сина. Тому був збуджений, не в мiру метушливий, сам особисто пробував на смак вина i страви, ганяв слуг, котрi й без того все робили пiдбiгом, i едине його око свiтилося гарячковитою збудженiстю i радiстю: сина буде показувати людям. «Ну, синку, вирiс ти, змужнiв, – скаже вiн Ясону при людях. – Тепер служи мiсту, та служи так, щоб не соромно менi було за тебе».

Бенкетувати мали в андронi, i там уже все було приготовлене i прибране, i слуги вносили останнi амфори та посуд.

– Гей, швидше! Гей, жвавiше метушiться! – весело покрикував на них господар. – Скоро гостi прийдуть, ох i гульнем! Все мiсто знатиме – полемарх сина зустрiчае!..

Ось тодi до полемарха прибiг посланець з магiстратури, прибiг iз вiсткою, що буцiмто в Заячiй балцi бачили пiдозрiлих чужих людей. Хто вони i чого там ховаються вдень од стороннього ока – нiхто не знав, але залишати iх там не можна було. Ще займуться, як споночiе, грабунками! А чого б вони вдень у балцi ховалися? Ясно, чекають ночi. Правда, iх всього трое, принаймнi бачили трьох, та лиха i трое можуть накоiти.

– Якiсь волоцюги, – буркнув полемарх, а око його нишпорило по стравах, чи все гаразд. – Їх нинi достоту тиняеться степами.

І повернувся до посланця, весело на нього глянув:

– Передай магiстрам, що полемарх хутко приведе тих волоцюг у мiсто i подаруе iх казнi. І бiльше вони не тинятимуться степами, а трудитимуться на благо мiста. Іншим добре застереження буде: не колобродьте свiтом, бо рабами станете.

Слугам наостанку велiв:

– Глядiть менi, щоб усе було як треба! Чого повитрiщалися? Ану, подайте менi шолом та пояс з мечем!..

Захопивши з собою чотирьох гоплiтiв, полемарх подався за мiсто до Заячоi балки, подумки втiшаючись дорогою, який у нього славний банкет сьогоднi буде!..

Назад його принесли непритомного, iз закривавленими грудьми.

Двое гоплiтiв теж були пораненi, але легко. Самi дiйшли. Ще й принесли полемархiв шолом i пояс iз мечем.

Керiкла занесли в андрон, де все було приготовлено для банкету. Вiн хрипiв, кудись поривався, щось безтямно вигукував…

Коли ж прислухались, збагнули: полемарх гукав свою покiйну дружину Лiю на банкет…

Коли прийшов Родон, бiля полемархового будинку товпились стурбованi городяни. Були серед них i тi, що вже прийшли на банкет, i тi, що прибiгли на лиху вiстку. Перемовлялися стиха, як при покiйнику на похоронах. По мiсту вже поповзли чутки, що в Заячiй балцi ховалися грабiжники, чужi зайди, якi збиралися вночi проникнути в мiсто i зайнятися грабунками, говорили, що iх багато, а тому на нiч треба виставити добре озброену варту.

В полемарховiм дворi з винуватим виглядом стояли два гоплiти (два iншi, пораненi, вже пiшли).

– З якимись зайдами без роду-племенi не могли впоратись! – зайшовши у двiр, дорiкнув архонт. – А ще воiни, при зброi!

– Винуватi, архонт.

Наперед ступив старий сивий гоплiт iз задавненим шрамом через лiву щоку. Був вiн у короткiй безрукавцi iз плямами свiжоi кровi – певно, чужоi, – пiдперезаний поясом, на якому з одного боку висiв короткий меч у пiхвах, а з другого – приторочено круглий щит. Щит сповзав гоплiту на живiт, i вiн раз у раз поправляв його i, тупцяючись, гупав облiпленими глиною башмаками. Голi ноги його теж були в глинi – ясно, що в Заячiй балцi лазив.

– Ну?! – сердито буркнув архонт, бо гоплiт надто довго мовчав. – Розказуй, як ти мiський хлiб iси та як охороняеш нас!

– Ми думали, що iх трое.

– Кого?

– Ну, тих… волоцюг. – Гоплiт помовчав i додав неохоче: – По мовi вони фракiйцi. З-за Істру.

– Ну?.. З тебе кожне слово треба витягувати?

– Вони ховалися в балцi, в кущах на днiвку залягли, – заговорив гоплiт. – Спали. Ми оточили iх, пiдняли на ноги. Полемарх став допитувати iх: хто вони, звiдки, куди йдуть та що роблять у балцi. Одказали досить спокiйно, що вони – вiльнi люди з-за Істру. А йдуть у Скiфiю… На запитання полемарха, чого у Скiфiю йдуть, один одказав: у гостi… Ще й зуби вишкiрив. Та посмiшка нам не сподобалась… Ясно, хвостом крутить, що iм у Скiфii робити?.. «А чого ви тут лежите?» – пита iх далi полемарх. Одказують: од своiх вiдбились, вирiшили в балцi перележати спеку, а як сонце пiде на захiд, мандрувати далi, своiх доганяти…

– Спiвали тi волоцюги вам не зовсiм до ладу, – буркнув архонт i кивнув на полемархiв будинок: як, мовляв, там?

– Погано йому, – виглянув iз-за спини гоплiта маленький гостроносий слуга. – Лiю свою на банкет гукае.

– Та-ак… – зiтхнув архонт. – Жаль Керiкла… – До гоплiта повернувся: – А чи не збиралися тi зайди розкопувати у степах скiфськi могили та грабувати небiжчикiв?

– Не знаю… – розвiв руками гоплiт. – Може, й розкопувати могили йшли. Кажуть, волоцюг у степах багато, i вони справдi грабують скiфських вождiв у могилах. Буцiмто золота в могилах чимало.

– Скiфське золото мене не цiкавить. І тобi не раджу ним цiкавитись!.. Говори!

– Полемарх сказав iм: «Я не вiрю вам. Нiхто вас у Скiфii не чекае. Ви зайди, хочете вночi проникнути в мiсто, аби пограбувати наших людей», – розказував далi гоплiт. – «Я, – каже вiн, – мiг би вас знищити, але сьогоднi у мене гарний день i я не хочу проливати кров. Я сьогоднi буду пити вино з нагоди повернення мого сина, а тому дарую вам життя…» Тi зайди зрадiли i хотiли йти, але полемарх iх спинив: «Я, – каже, – дарую вам життя, але не волю. Ви, волоцюги, нiчиi люди, а тому будете вiднинi нашими. Годi вам по свiтах тинятися, будете в мiстi трудитися…» Почувши таке, тi зайди схопилися за ножi… «Рабами нас хочете поробити?! – кричав один iз них. – Не вийде. Ми люди вiльнi i за волю свою вмiемо постояти». Полемарх кивнув, i ми накинулись на них. Одного зразу ж зарубали, а решта поранила наших двох… Ми вже iх хотiли в'язати, як тут негадано з-за куща вискочило ще трое… Таких же волоцюг… Вони кинулись на полемарха зненацька, i вiн не встиг вихопити меч, як упав з раною в грудях. Ми пiдбiгли до полемарха, пiдхопили його на руки, а тим часом волоцюги втекли… Зарубаного ми покинули в балцi, взяли полемарха i швидко рушили до мiста, щоб полемарх дорогою не сконав…

– Жаль… – зiтхнув архонт. – Тiльки сина полемарх зустрiв, жити б та жити… Жаль…



Полемарх опритомнiв опiвднi.

Важко й надсадно хрипiв, у грудях його щось булькало, а в горлi клекотiло. Його вже перев'язали, та перев'язка не зарадила. Затуманеним поглядом обводив Керiкл стiни андрону, дивився на яства i вина, що були приготовленi для бенкету, i, зрештою, зустрiвся поглядом з архонтом, котрий схилився над ним.

– Погуляв… – прошепотiв Керiкл. – Ох i погуляв на бенкетi!..

Засилкувався звестися, але не змiг.

– Лежи, лежи, – застерiг Родон.

Полемарх якусь мить лежав тихо, а тодi заворушив губами, i в куточках його уст з'явилися пузирi рожевоi пiни.

– Погуляв… – хрипiв полемарх. – Ох i погуляв…

Родон мовчав, i сухе його лице наче закам'янiло. Тiльки в очах були бiль i гiркота – полемарха вiн любив.

– Ну, а там як… у балцi, як скiнчилося?

– Одного зарубали, а решта втекла, – одказав архонт. – Двох гоплiтiв поранено.

– А я… я убитий, – i лице Керiкла почало наливатися синявою, – убитий…

– Ну що ти, що ти, друже мiй…

– Я вбитий, хоч ще i живий, – хрипiв Керiкл, i в горлi його клекотiло, у грудях при диханнi булькало. – Чую, урвалась ниточка мого життя пiд чужим ножем… Все, архонт, все, мiй друже. Закiнчив я своi днi у бiлому свiтi, пора збиратися в «царство тiней». Не знав я, що у Заячiй балцi чекае на мене погибель. Де не був, а Заячоi балки не минув. Така моя доля…

Довго вiддихувався, збираючись з силами.

Життя згасало в його единому оцi, i архонту здавалось, що вiн уже чуе запах смертi – холодний, затхлий, тлiнний…

– Будемо прощатися, архонт, – раптом сказав Керiкл.

– Будемо прощатися, полемарх.

І вмовкни, дивлячись один на одного.

В тишi чути було, як важко дихав Керiкл та десь iз перевернутоi (чи, може, переповненоi) чашi лунко крапало на долiвку вино: лясь, лясь, лясь…

– Ясона шкода-а… – хрипiв Керiкл, – залишати шко-да-а…

– Ти будеш жити в своему синовi, – суворо сказав архонт, маскуючи тiею суворiстю свiй бiль. – Ти будеш дивитися на свiт його очима, i твоя кров грiтиме його серце…

– Шкода-а… – вiв Керiкл. – Самотнiй вiн, нi матерi, нi батька вже немае… Нi… – Вмовк, аби не згадувати Ольвii, бо, навiть помираючи, не хотiв завдавати Родону бiль.

– Не кажи, що твiй син самотнiй! – вигукнув архонт. – Я ще живий. А доки я буду живим – Ясон не буде самотнiм. Я зроблю все, аби замiнити йому батька.

– Спасибi, друже. Тепер менi й помирати легше. – 3 куточка уст полемарха вже тiк рожевий струмок. – Все, архонт. Вiдчуваю в собi порожнечу… Холодну й пустельну. Наче лечу в ту порожнечу. Маю до тебе ще одне прохання: поховайте мене бiля Лii. Поруч. Чуеш, Родоне?..

– Чую, Керiкле. Твоя остання воля буде виконана.

– Бережи мого сина i – прощай! Спасибi тобi за дружбу, Родоне.

– І тобi спасибi за дружбу, Керiкле. І за вiрну службу полiсу i народу.

– Дай руку, друже…

Родон подав свою руку, але полемарх уже не мiг ii потиснути. Тодi Родон сам потис ii – рука друга була холодна, i вiн грiв ii своiм теплом.

– А тепер – вийди, – попрохав Керiкл. – Хай зайде син. Хочу йому на прощання слово мовити…

Архонт випростався, на мить схилив голову перед Керiклом i швидко вийшов.

До андрону iз сльозами на очах вбiг Ясон.

– Батьку!.. Не вмирай!..

– Смерть не питае, хочеш ти помирати чи нi, – захрипiв батько. – А вона вже стоiть у мене за плечима, i сил ii вiдiгнати не маю. Така вже моя доля, сину. Пожив свое, i досить. Тобi заповiдаю жити.

Ясон плакав, утираючи сльози рукавом, та все шепотiв:

– Батьку, батьку…

– Я до матерi твоеi iду, тому й легше менi помирати. З Лiею зустрiнусь на тiм свiтi. І про тебе розкажу, який ти вирiс… А тобi хай щастить у свiтi бiлому!

– Що ж я робитиму без тебе, як житиму?

– Тримайся Родона, з ним буде тобi легше. І тепер… останне, що хочу сказати. – Помовчав, збираючись iз силами: – Ти знаеш, чому я гину?

– Тебе вдарив ножем у груди фракiйський волоцюга! – крiзь сльози вигукнув син. – Я вiдомщу за твою загибель!..

– Стривай, не гарячкуй. І – вислухай мене. Фракiець мене i справдi поцiлив. А чому?.. – Ясон мовчав, i батько знову заговорив: – Тому що я… я забаг вiльну людину зробити рабом. Була в мене думка: захопити тих зайд i зробити iх громадськими рабами. Для мiста. От i поплатився. Забув, що Лiя моя… рабинею була. Забув, як вона ненавидiла рабство… На вулицi ii рабинею обiзвали, ще й палицею вдарили… Не знесла… Померла з горя i вiдчаю, що в свiтi така несправедливiсть… Ох, як вона хотiла хоч один ланцюг рабства розрубати! А я… я хотiв ще одним ланцюгом змiцнити рабство. От i поплатився. Що менi скаже за це Лiя на тiм свiтi? Тяжко менi… Чи простить Лiя?..

– Батьку, ти невинний, ти загинув вiд рук волоцюги!

– Ат… Того, що сталося, не повернеш. Будь людиною, сину, i людей шануй. Пам'ятай свою матiр, вона людську гiднiсть над усе ставила. Тож нiколи не зазiхай на чужу волю. Не повтори моеi помилки. Оце i вся моя порада тобi, сину. Живи i радуйся. Тебе архонт не залишить у бiдi. Вiн тобi буде за батька.

Вмовк, ворушачи губами беззвучно i нiмо.

А може, що намагався сказати, та сил уже не було?

– Ясоне… – нарештi почувся його кволий голос, – коли архонт ще тут… поклич його.

Архонт був поруч, в сусiднiй кiмнатi, бо вiдразу ж зайшов.

– Гостей не будемо чекати, – сказав Керiкл. – Немае вже в мене часу… Сину, подай архонту чашу з вином. (Ясон подав). – Тепер допоможи менi трохи звестися.

Ясон заклав руки за спину батька, трохи пiдняв його, батько сперся на лiкоть.

– Ось так, дякую… А тепер дай i менi чашу з вином… Оту, маленьку, бо велику вже не вдержу в руках… Збиравсь я сьогоднi бенкетувати, тож – почнемо… Пiднiми мене вище, сину… То… вип'емо, – сказав полемарх i ледь-ледь пiдняв свою чашу. – За що вип'емо?

– За сина твого, – сказав архонт. – Гарного сина маеш. Таким сином тiльки пишатися.

– Спасибi тобi, друже. А ще вип'емо за життя, – сказав Керiкл. – Добра штука життя. Хто жив, той не каеться. І я не каюся… За життя, мiй друже! За життя, сину!..

І тiльки вiн донiс до губ чашу, як вона випала з його рук, вдарилась об долiвку i розлетiлася на черепки, бризнувши навсiбiч вином.

– Все, вiдпив свое…

Керiкл вiдкинувся на подушку, захрипiв, пересмикнувся, судорога пробiгла по його тiлу, i вiн затих… Лежав витягнений, спокiйний…

– За життя, сину! За твого батька, – сказав архонт. – Вiн умiв жити, зумiв i померти достойно, як подобае чоловiковi.

І випив свою чашу до дна, i брязнув нею об долiвку.




Роздiл сьомий

Посланцi з того свiту


Раннього ранку, нi свiт нi зоря, в кочовище примчали дозорцi й здiйняли крик про старого вождя Ора, котрий щойно вилiз iз своеi могили. Варта заткнула дозорцям роти, аби не переполошили кочовища, i притягла iх до вождя в шатро.

Дозорцiв було трое, i всi блiдi, переляканi, на воiнiв не схожi. І галасують, наче скiфськi баби на торжку.

– Там… з могили… Ор… Старий вождь Ор вилiз iз своеi могили…

Тапур пополотнiв. Не тямлячи себе, хапав то одного дозорця за плечi, то iншого, тряс i кричав:

– Бузату пообпивалися? Блекоти пооб'iдалися??! Чи спросоння? Як це Ор мiг… iз могили вилiзти?

– Па-пастухи казали, – тряслися дозорцi мов у лихоманцi.

Зрештою Тапур видавив iз них.

Дозорцi чатували дальнi пiдходи до кочовища (а такi дозори, пiсля того як Тапур заворогував iз Іданфiрсом, пильно стерегли i вдень i вночi всi пiдходи до кочовища), десь пiд ранок стрiли переляканих пастухiв, котрi, покидавши своi табуни, втiкали iз степу чимдуж… Пастухи крикнули iм, що у могилi Ора з'явилася дiрка i хтось iз неi буцiмто вилiз… Дозорцi не стали гаяти часу, а повернули коней у табiр…

Дозорцi були такi переляканi, що Тапур зрозумiв: трапилось щось незвичайне…

Гарячково гадав: що чинити з Ором, якщо старий i справдi повертаеться?.. Врочисто зустрiти i передати йому владу, чи… Чи загнати назад, а могилу на всяк випадок завалити камiнням? Щоб вдруге не посмiв вилазити на свiт бiлий. Мабуть, запiзно розiгнав вiн орлiв на могилi Ора. Встигли напоiти старого вождя. Ось тепер i крутись. Хоч, як розiбратися… Тапур живий, а Ор – мертвяк. Хоч i воскреслий. І владу вiн втратив разом iз своею смертю. То хай сидить у свiтi предкiв i не заважае своему синовi. Бо це як кожен забагне то помирати, то воскресати, що тодi буде? Та й не збираеться Тапур нiкому вiддавати свою владу. Навiть рiдному батьковi!!

– Анахарiс!.. – спокiйно сказав Тапур. – Вiзьми загiн i мчи до могили Ора. Чого ти зблiд?.. Ай-ай!.. Мертвяка злякався. Гайда! Стривай!.. Якщо там справдi вiн… ну, Ор… голови не втрачай. Лiпше було б, якби Ор полiз назад у свою могилу. Добровiльно. Скажи: мiсце його на бiлому свiтi уже зайняте. Вiн свое вiджив… Сповна. І досить… Стривай!.. Передай, що Тапур його любить, шануе, але… хай не утруднюе себе мандрiвками з того свiту у цей. Бiжи! Стривай!… Скажи воiнам, щоб не полохались, як тi дурнi дозорцi. Мертвяки безсилi супроти озброених воiнiв. Бо бiлий свiт належить нам, живим… Стривай!.. Кого б iз чужих не здибали… бiля могили чи… взагалi у степу… хапайте! І – до мене. Мчи!.. Стривай!.. Скажи… Нi – досить! Гайда!..

І ось Анахарiс стоiть сам не свiй. І це той ватаг кiнноти, котрий нiколи не вiдав страху в битвах. Бо там рубався iз живими людьми, а тут…

– Хто вони такi?! – грiзно кричить Тапур. – Чи мiй хоробрий ватаг так злякався, що й мову йому вiдiбрало?

– О, менi легше повести кiнноту у бiй, анiж мати справу iз ними, – стримуе дрож ватаг. – iх трое…

– Кого – трое?

– Посланцiв старого вождя Ора.

– То, виходить, Ор полiнився вилiзти, а прислав своiх посланцiв? – задумливо мовив Тапур. – А вони вимагатимуть золотих бляшок… Звичайно, для Ора… Гм… Розкажи, як ви здибали тих… ну, посланцiв Ора.

– Оточили могилу Ора, – розповiдав схвильований ватаг, i голос його все ще тремтiв. – Вже почало розвиднятися. Бачимо – дiрка. У могилi… Воiни сполошилися, але я заспокоiв iх… Зараз буде вилазити вождь, – кажу воiнам, – i не подобае, щоб ви були такi переляканi… Стоiмо. Чекаемо. А Ор не вилазить… Коли це чую, хтось у дiрцi шамрае… Нiби лiзе. Сюди. У бiлий свiт… А потiм у дiрцi чхнуло. Я пiдiйшов ближче i – щоб заспокоiти своiх воiнiв – кажу чемно: «Будь здоров, великий Ор!..» У дiрцi – мовчання. Я знову озиваюся: «Ор, не гнiвайся, а вислухай мене спокiйно. Чого тобi треба у нашому свiтi? Невже тобi зле у свiтi пращурiв?..»

– І-i… що?.. – весело спитав Тапур, чим дуже здивував ватага. – Побажав ти здоров'я Ору… Що далi?

– А далi нiби зашарудiло щось у могилi i… стихло. Потупцялись ми ще трохи, а далi я й кричу: «Слухай, Ор! Для чого ти затiяв цю справу? Тапур тобою незадоволений. Ти заважаеш йому спокiйно жити. Вiн хоч i син твiй, але – стережися. Або сиди у могилi, як сидять усi мертвi, або скажи, чого тобi треба? Якщо сам не можеш вилiзти, пришли своiх слуг».

Анахарiс вмовк, витираючи мокрого лоба. Тапур весело подивився на нього, гмикнув:

– Гм… Далi…

– А далi з могили вилiзло трое… У землюцi всi, як марюки. На людей не схожi. Воiни вiдсахнулися, та й менi не по собi стало. Але тримаюся… Питаю тих трьох, що з могили вилiзли: «Ви хто такi?» Один з них i вiдповiдае, що вони – слуги великого вождя Ора… Я… я привiв iх у табiр…

Тапур якусь мить мовчав, мнучи в кулацi бороду.

– Гаразд, – зрештою озвався, – приведи iх до мене…

– Слухаю, мiй вождь!..

Анахарiс вийшов i за хвилину повернувся з десятком воiнiв i трьома незнайомцями. Тапур вп'явся у них гострим поглядом. Всi трое справдi, наче марюки, вимазанi у землi, вовкуватi обличчя закiптявленi сажею… Тримаються обережно, сторожко. І – нiби дуже наляканi… І вбранi якось не по – скiфському…

– Мабуть, нелегко вилазити з могили?

Всi трое кивнули бородами, iз борiд iхнiх посипалась земля.

– Хоч би землю повитрушували! – сердито дорiкнув iм Тапур. – Теж менi слуги вождя Ора! І як вас Ор терпить у тому свiтi? Так, чого доброго, ви й свого пана занехаете.

Один з трьох, високий, чорний, з блискучими нахабними очима, невдоволено буркнув:

– Дорога з того свiту не близька. Крiм того, ми дуже поспiшали, бо Ор нам велiв не баритися.

– Гм… Ви, здаеться, i так не забарилися.

Вони закивали головами.

– Ми квапились!

– Хто ви? – Тапур уважно прислухався до iхньоi вимови, i вона видалась йому пiдозрiлою.

– Ми вже казали…

– Хто?!! – загрозливо крикнув Тапур. – Я не люблю iз слугами довго теревенi правити.

– Ми ж казали… Слуги великого вождя Ора у свiтi предкiв, – поспiшно вiдповiв високий.

– Чому ви так погано розмовляете по-скiфському? У вас що – язики не нашi? Чи ви, може, всi не нашi?

Ватаг Анахарiс тiльки тепер збагнув, чому вони спершу видались йому чужаками. Мова… Хоч i розмовляють по-скiфському, але справдi у них язики не скiфськi.

– Вiдповiдайте вождю! – крикнув ватаг.

Двое переглянулись мiж собою, а третiй, той, що з блискучими очима, ступив трохи наперед, поспiшно вiдповiв:

– У свiтi пращурiв своя мова. А ми там давно, тож i розучилися говорити по-вашому… тобто, – швидко поправився вiн, – по-скiфському.

Його супутники закивали бородами: так, мовляв, так.

– Негоже забувати мову своiх батькiв.

– У свiтi тому все забудеш.

– Як Ор поживае у свiтi предкiв? – запитав Тапур. – Задоволений чи у гнiвi?

– Ору зовсiм кепсько у предкiв.

– Овва! Чому це? – Тапур нiби здивувався.

– У вождя скiнчилося золото, а без нього там хоч вовком вий. А Ор все ж таки вождь, а не якийсь там пастух!

– Бiдний Ор… – зiтхнув Тапур. – То вiн вас, певно, прислав по золото? Невже йому лiньки було самому з'явитися?

– Чому вiн битиме ноги, коли у нього е слуги? – вiдповiв той, з блискучими очима. – Ор гнiваеться на свого сина. «Що це за син, – кричить, – котрий забув свого рiдного батька? Сам живе у достатку, а батько мусить злидарювати, як останнiй бiдняк!..»

– І як же це я забув про батька? – похитав Тапур головою. – Ай-ай!.. Не годиться!..

– Одного разу Ор сказав нам: «Слуги моi найкращi! Вилiзьте з могили, йдiть до мого сина, хай вiн не скупиться, а передасть менi побiльше золота».

– Так i велiв?.. – швидко запитав вождь.

– Так i велiв, – спокiйно повторив той, iз блискучими очима. – Ще й пригрозив нам не повертатися до нього без золота. Тож мусимо слухатись його.

– О боги, як змiнився мiй батько у свiтi предкiв! – вигукнув Тапур. – Бо коли жив на землi, то нiкому не довiряв золота. Нi синовi своему, нi жонi. А це раптом вирядив по золото слуг… Та ще таких, як ви… ненадiйних.

– У свiтi пращурiв всi довiряють один одному, – повчально мовив той, з блискучими очима.

Тапур швидко запитав:

– А чим ви доведете, що передасте золото у руки Ора?

– Але ж ми повертаемося на той свiт.

– Гаразд… – погасив Тапур посмiшку й зловiсно додав: – Я вам охоче допоможу потрапити на той свiт. – І зненацька швидко запитав: – А як поживае у свiтi предкiв мiй брат, вождь Сак? Не гнiваеться, що я поховав його не в окремiй могилi, а разом iз Ором?

«Який вождь Сак у могилi Ора? – здивовано подумав ватаг. – У Тапура не було братiв…»

Але той, з блискучими очима, впевнено вiдповiв:

– Твiй брат вождь Сак велiв передати, що йому дуже тiсно в однiй могилi з Ором. Та й золотих прикрас у нього мало.

– Гм… – похитав головою Тапур, – доведеться й для брата передати золото. А бiльше Ор нiчого не просив?

Трое перезирнулися мiж собою, а той, з блискучими очима, ляснув себе по лобi.

– Згадав… Ор прохав коней. Тi, що були у нього, геть постарiли i негодящими стали.

– Бiдний Ор… – зiтхнув Тапур. – Навiть коней позбувся… Ай-ай!

– Ми поспiшаемо, – сказав той, з блискучими очима.

– А де взялася дiрка? – раптом швидко запитав Тапур. – У могилi.

– Ми прокопали…

– А для чого?

– Але ж мусили ми якось вилiзти з того свiту? – сказав той, iз блискучими очима. – Звiдти прямих дорiг немае.

– А може, навпаки? – хижо вишкiрив зуби Тапур. – З цього свiту ви хотiли пролiзти у той? Наприклад, рилися по гробницi Ора, адже в Ора стiльки золота. Але не встигли, тодi задумали мене обдурити. І видали себе за посланцiв Ора. Подумайте, не поспiшайте, бо вам все одно доведеться повертатися у могилу… Ви нiби злякалися?.. Чого це? Хто виходить iз могили, той i повертаеться назад у могилу. Чи не так?

Посланцi Ора здригнулися, вовкуватими очима забiгали сюди й туди, але тiкати вже не було куди. Та й хiба втечеш вiд скiфiв, як вони, наче птицi, лiтають на конях?

– Ми той… квапимося… – блiднучи, забурмотiв посланець iз блискучими очима. – Нам би золото i коней… – Вiн ще вiрив, що виплутаеться. – Щоб швидше повернутися до Ора. Ор буде гнiватись, що його слуги такi неповороткi.

– Потерпiть! – зловтiшно протягнув Тапур. – А заодно i торби на золото приготуйте, та побiльшi. А ось конi вам нi до чого, у могилу i без коней полiзете.

І вiн кивнув воiнам, тi враз оточили посланцiв Ора i наставили iм пiд ребра короткi мечi.

– Це зухвальство!.. – заверещав високий, та враз осiкся, як тiльки воiн пiднiс йому до рота жало меча.

– Зацiпило? – насмiшкувато запитав вiн.

Високий тiльки клiпав очима.

– Ну, пройдисвiти, догралися?.. – процiдив крiзь зуби Тапур. – Поморочили голову – i досить! Ви кмiтливi й хитрi злодюги, але перестаралися. Вам не вдалося пограбувати мого батька у могилi, а мене обхитрити.

– Мiй вождь, – поштиво звернувся ватаг до Тапура. – Я не розумiю тебе… Ор буде i справдi гнiватися, а мертвi, кажуть, мстивi.

Тапур гнiвно бликнув на нього.

– При чiм тут Ор?.. – ледве стримуючи роздратування, вигукнув вiн. – Хiба ти не здогадуешся, хто цi харпаки?

– Але ж вони просто забули на тiм свiтi свою мову… – невпевнено протягнув ватаг.

– Ай, ватаг, не сподiвався, що тебе так легко можна обдурити. Вбив собi в голову про якихось там посланцiв Ора. Хiба не бачиш, що перед тобою звичайнiсiнькi злодii, котрi розкопують могили наших батькiв та прадiдiв. Вони й не вiдають, що в мене нiколи не було брата Сака i нiякого Сака я не ховав разом з Ором в однiй могилi. Вони хотiли докопатися до гробницi Ора, щоб поживитися його золотом.

Ватаг схопився за голову.

– Ганьба менi, що повiрив пройдисвiтам!

– Ось чому з'явилася та дiрка у могилi, через яку ти розмовляв з Ором i навiть здоровив його, коли вiн… нiби чхнув, – Тапур посмiхнувся. – Тодi злодii принишкли в могилi. Вчувши, що ти звертаешся до Ора, надумали удати iз себе його посланцiв, аби якось урятуватися i заодно нас обдурити i втекти iз золотом. Нiчого не скажеш, хитрi лисицi. Одного не втямили: я споряджав Ора у свiт предкiв i знаю тих слуг, котрих велiв задушити i покласти у могилу. А цi навiть не скiфи, хоч сяк-так i вмiють балакати по-нашому. Їм невтямки, що орли можуть напувати померлих, але тiльки вождiв, а не iх слуг. І вождi можуть оживати i повертатися, а слуги лишаються на тiм свiтi навiчно!

Посланцi Ора затремтiли й попадали на колiна, навперебiй заторохтiли чужою, незрозумiлою мовою.

– Хто ви i звiдки? – запитав iх Тапур. – Якого роду-племенi?

– Ми з-за І-iстру… – скiфською мовою вiдповiв той, iз блискучими очима. – Змилуйся, великий вождь.

– Я питаю, хто ви такi? Якого роду-племенi?

– Фракiйцi…

– Прийшли у Скiфiю обкрадати могили ii вождiв?

– Змилуйся, великий вождь. Ми ладнi бути твоiми рабами.

– У мене досить рабiв i без вас, – вiдповiв Тапур. – Ви хотiли стати слугами вождя Ора. Так тому й бути. Я не хочу ображати свого батька. Вiднинi i довiку вiкiв ви – раби Ора. Затямте: хто вилазить iз могили, той у могилу i повертаеться!

І ось до могили Ора потяглася дивна процесiя. Двома рядами при повному озброеннi рухалися вершники, у серединi пара волiв тягла двоколiсну повозку без шатра. У повозцi, похнюпивши голови, сидiли пов'язанi злодii. Потiм верхи iхав вождь, а вже за ним щiльною юрбою сунув люд. Такого видовиська нiхто не хотiв прогавити.

Ось процесiя дiсталася до могили Ора й спинилася. Нора, яку прорили злодii минулоi ночi, вже була засипана землею. А поруч чорнiла глибока яма, до якоi i пiдвели стратеникiв. Юрма щiльнiше обступила мiсце страти, гудiла, натискувала, i вершники ледве стримували натовп.

Коли приготування були закiнченi, засуджених поставили на колiна, i Тапур крикнув до них:

– Зараз ви пiдете у свiт пращурiв. Я обiцяв вам допомогти знайти туди дорогу. Дорога на той свiт веде через цю яму. А вже на тiм свiтi пiдiйдете до вождя Ора i, впавши на колiна, розкажете йому, за вiщо я вас покарав. Але одного з вас я все ж милую.

Вчувши про те, стратеники враз ожили, затремтiли… У iхнiх очах мигнули iскорки надii. Кожний з них, ще не вiрячи у чудо, благав вождя: «Мене… мене…»

Тапур кивнув на крайнього, низькорослого, найбiльш зляканого.

– Ти!.. Встань! Дивись i запам'ятовуй, що зараз буде!

Тапур махнув рукою. До двох стратеникiв пiдбiгли скiфи, ударами в голову прикiнчили iх. Фракiйцi й зойкнути не встигли. Трупи поскидали у яму, а яму швидко загорнули, зрiвняли i затоптали…

– Бачив?.. – запитав Тапур помилуваного фракiйця. – Запам'ятав?

– За-запам'ятав, – все ще не мiг отямитись помилуваний.

– Коня!.. – крикнув вождь.

Миттю пiдвели коня.

– Сiдай!..

Охнув здивовижений натовп. Що це з вождем коiться? Мало того, що помилував злодiя, котрий осквернив могилу Ора, так ще й коня йому даруе… Де це бачено, де це чувано?

– Сiдай! – втративши терпiння, закричав вождь.

Але фракiець чи з радощiв, що вцiлiв, чи з ляку, а нiяк не мiг видряпатися на коня. Зрештою його посадили на круп коня, ткнули у руки повiддя.

– Все бачив? – ще раз запитав його вождь. – Все запам'ятав?

– Все бачив, – перелякався фракiець… – Все запам'ятав…

– А тепер – гайда!

– Куди? – витрiщився помилуваний.

– У свою Фракiю! – крикнув Тапур. – І розкажи там усiм, що ти щойно бачив. І додай: так буде вчинено з кожним, хто посмiе хоч пальцем доторкнутися до скiфських могил. А тепер забирайся геть, щоб i духу твого тут не було!

Кiнь зiрвався з мiсця i понiс степом переляканого фракiйця…




Роздiл восьмий

Вогник у пiтьмi


Летiло степами «велике вухо»; стооке – все бачить, стоязике – все передае, стокриле – всi вiдстанi долае. Летiло «велике вухо»[20 - «Велике вухо» – так скiфи образно називали чутки.] вiд долини до кряжа, вiд дороги до стежки, вiд колодязя до табуна, вiд табуна до кочовища… Летiло, ясу несло…

Зустрiчаються в степу двое кочовикiв.

Пiсля звичайних привiтань:

– Чи здоровий ти?..

– Здоровий, а ти? Хай Папай даруе тобi здоров'я!

Вiдразу ж:

– Що чувати у степу? Якi новини?

– О, багато новин у степу. А найперша така: Тапур з тисячею вершникiв ходив до грекiв i взяв собi дочку iхнього архонта. Така гарна!.. Нi в кого з вождiв немае такоi гречанки.

– Бувай!

– Бувай!.. Спiшу передати новину.

І летить далi «велике вухо»:

– О, новин багато, а найперша така: Тапур зiбрав усiх своiх людей i напав на грекiв. Захопив багато рабiв, цiлi валки добра нахапав.

– І везе ж тим хапунам!

– Еге, збагатилися. А тут сидимо на однiм мiсцi, i кибитки нашi геть порожнi… Бувай!

– Бувай!..

І знову летить «велике вухо» степами, розносячи вiсть про вдалий похiд Тапура до грекiв, про багатства, якi вiн у них захопив… Долетiло «велике вухо» й до владики Іданфiрса: Тапур на грекiв бiля лиману напав, грекiв розорив, багатства набрав, нахапав, нагрiб…

Спалахнув гнiвом владика.

– Ми з греками у мирi, а Тапур посмiв на них нападати! Гiнця!



Гiнцi з гнiвом владики Скiфii ще нiколи не барилися. Швидкi конi несуть iх, як на крилах, i вони прибувають завжди негадано, невчасно…

Ось i до Тапура негадано примчав гонець. І прилетiв у жовтiм плащi, а жовтий плащ – то ознака гнiву владики. Але, як велить звичай, Тапур гiнця прийняв як гостя, запросив його до бiлого шатра.

З цiкавiстю розглядав молоде обличчя гiнця з м'якими жiночими рисами, з рiденькою борiдкою, що тiльки-но почала прокльовуватись. Певно, знатного роду, коли такого молодого поставлено гiнцем. А що гонець не простий, свiдчив знак на його куртцi: сонце, на якому схрещенi три стрiли.

Сонце – символ владики, отже, гiнця треба приймати поштиво, а схрещенi три стрiли означають, що Іданфiрс – владика неба, землi i людей Скiфii.

– Я слухаю тебе, гонець самого владики, – зовнi лiниво цiдив Тапур, напiвлежачи на кошмi, а сам гадав: чому це гiнця принесло, з якими вiстями? Узявши з рук слуги чашу з кумисом, сперся лiктем на подушки, тягнув кумис. – Якi вiстi?.. – Кивнув слузi, щоб той пригостив гiнця. – Як поживае владика? Боги, як завше, не обходять його милiстю?

– О, так, – вiдповiв гонець, беручи з рук слуги чашу з кумисом. – Владика Скiфського царства запрошуе вождя Тапура прибути до нього i випити бiля шатра золоту чашу вина.

«Бiля шатра?.. – подумки зауважив Тапур. – Так запрошують винних. Але чаша золота. Виходить, владика ще шануе мене. Хоча щось затiвае…»

Гонець передихнув, допив кумис i закiнчив:

– Владика у гнiвi великому!

– Чим же Тапур прогнiвив самого владику?

– «Велике вухо» принесло поганi вiстi: Тапур напав на грекiв бiля лиману, розорив iх, набрав собi добра чимало.

– «Велике вухо» не завжди правду несе, – сказав Тапур спокiйно.

– Владика у гнiвi великому за похiд Тапура до грекiв!

Тапур промовчав, бо негоже йому, вождю, виправдовуватись перед гiнцем.

– Іданфiрс запрошуе Тапура випити чашу iз зав'язаними очима!

Он воно що! Владика вже винiс йому смертний вирок. Тiльки благородний. Дасть на вибiр три чашi з вином. В однiй буде отрута… Гм… Тапур виправдовуватись не буде.

– Владика Скiфii своiми устами сказав: якщо Тапур мае серце лева, то хай прибуде до нього. Якщо ж Тапур мае заяче серце…

Тапур жбурнув чашу з кумисом, рвонувся вперед, вп'явся в кошму.

– Що-о??? Я – боягуз??? Твiй владика гадае, що Тапур останнiй боягуз i що вiн не прийде до шатра владики? І тодi з нього будуть потiшатися степи?

Гонець мовчав, вiн свое завдання виконав, все, що велено, передав, а решта його не цiкавить.

– Менi пора… – зводиться вiн.

– Де зараз кочуе владика? – прохрипiв Тапур.

– Владика бiля рiчки Тiрасу, – вiдповiв гонець, зводячись. – Вiн поiхав прикластися до слiду Геракла.

– Передай владицi, що Тапур… Тапур негайно примчить до нього у гостi, i владика ще переконаеться, у кого яке серце!

Гонець вклонився i швидко вийшов iз шатра, i вiдразу ж почувся тупiт копит його коня. Тапур закружляв по шатру, як поранений звiр. Хрипiв, щось вигукував, хапався за рукiв'я акiнака… Але гнiв пiк його вогнем i не давав спокою. Зрештою Тапур вибiг iз шатра, скочив на свого коня i помчав у степ.

А коли повернувся, кiнь його був у пiнi i дрiбно тремтiв. До коня кинулися було слуги, але Ольвiя жестом велiла iм вiдiйти, вирвала пучок ковили i сама заходилася витирати мокрi боки коня, зганяючи вниз бiлу пiну… Тапур потушився бiля неi, а тодi вирвав i собi ковили i заходився витирати коня з другого боку. Так вони мовчки робили свое, аж доки не зустрiлися бiля голови коня.

– Владика забаг посмiятися з мене, – поскаржився iй Тапур. – Та так посмiятися, щоб потiм мене зневажала уся Скiфiя. А степ нiколи не прощае боягузтва!

– Ти поiдеш до нього? – запитала вона з тривогою.

– Неодмiнно. Я доведу йому, що в Тапура серце не зайця. Тапур вип'е чашу iз зав'язаними очима!

– Не iдь… – вихопилося в неi.

Вiн люто блиснув очима.

– На такi запросини не поiде тiльки останнiй нiкчема! Пiсля такоi ганьби менi доведеться тiкати iз скiфських степiв i навiки покрити свое iм'я ганьбою! Краще випити чашу iз зав'язаними очима i заснути вiчним сном, анiж жити iз серцем зайця!

– А я?.. – тремтячим голосом запитала вона.

Вiн помовчав, а тодi сказав злим голосом:

– Якщо доля зi мною зiграе зле, ти теж пiдеш зi мною у свiт предкiв!



…Повсть гасить звуки, тиша в шатрi така, що хоч кричи про помiч. І – душно. Гнiтюче… Сон утiкав од неi, сидiла на кошмi, обхопивши колiна руками i поклавши на них голову.

Тапур поiхав до владики.

По життя свое поiхав чи по смерть?

Свою честь вiн збереже, а життя?

І iй починае бачитися то чорна повозка, у якiй його везуть од владики, то глибока яма, яку вже копають йому бiля могили Ора, то волосяна петля, якою ii будуть душити, щоб покласти у могилу вождя. Але нi страху, нi вiдчаю не вiдчувала. Було тiльки душно, гнiтюче, та ще хотiлося, щоб поруч була хоч одна жива душа… Ще нiколи не гнiтила ii так самотнiсть, як тiеi ночi.

Застогнала крiзь стисненi зуби.

Ще тяжче стало на серцi.

– Та чи е хто живий у цiй Скiфii?.. – вихопилося у неi. – Чи закiнчиться коли-небудь ця чорна нiч?!

Щось нiби вiйнуло на неi, мигнула десь скалка свiтла, i вона рвучко звела голову. В шатро нечутно зайшла слiпа рабиня, несучи поперед себе глиняний свiтильник. Вогонь непотрiбний слiпiй, тож несла його для своеi господинi.

– Мiлено?! – радо вигукнула Ольвiя i вiдчула, що iй трохи легше стало. – А я про тебе й забула. Як добре, що ти е… Збожеволiти можна у цiй Скiфii!

– Хай спокiй осяе тебе, моя добра господине, як ласкаве весняне сонце степ, – тихо озвалася рабиня м'яким, заспокiйливим голосом. – Спи, господине, Мiлена чатуватиме твiй сон.

Ольвiя дивилася згори вниз на свою слухняну й покiрну рабиню. Звикла вже до ii слiпоти, порожнi очi рабинi бiльше не лякають ii. Мiлена завжди поралась вправно, хутко виконувала повелiння своеi господинi, наче була зрячою, бо нiколи не збивалася з дороги й не натрапляла на перешкоди. Та хiба iй – жорстоко ослiпленiй – легше вiд того?

– Мiлено…

– Спасибi тобi, господине.

– За вiщо ти дякуеш? – здивувалась Ольвiя.

– За те, що звеш мене, як людину, по iменi, а не рабинею. Не худобою i не собакою, як звуть мене скiфи.

Ольвiя зiтхнула.

– Мiлено, тобi кортить побувати у Грецii?

– Нi, господине, не хочеться.

– Гм… Але ж ти гречанка, i тебе мусить тягти на батькiвщину. Навiть журавлiв повеснi тягне у рiдний край.

– У журавлiв е мiсце на батькiвщинi, а в мене… Та i яка я тепер гречанка?

– Була гречанкою.

– Колись була… – згодилась Мiлена. – А що було, те загуло.

– Не вiдчаюйся.

– А вiд чого менi радiти? – запитала Мiлена. – Я рабиня. А яка батькiвщина у рабинi? Та що там… Я вже й тут звикла. У Грецii в мене нiкого немае, i нiкого я вже там не побачу. То для чого мучити душу? Як дозволиш, господине, я доживу свiй вiк при тобi. Його в мене лишилося, що в зайця хвоста. Куди на старостi зриватися? У скiфiв я рабиня i дома, зрозумiло, господинею не стану. То чи не все одно, де свiй вiк проклятий доживати?

– А жити хочеш?

– Якщо вже народилася, то треба жити. Доки пан мiй бажае, доти й житиму. А скаже: здохни! Здохну!

Помовчала, та ось якась квола усмiшка мигнула на ii зморшкуватiм, змученiм личку.

– Питаеш, господине, чи хочу я жити?.. Жити, звiсно, хочеться. Чого там… Хоч i слiпа, хоч i рабиня, а жити хочу. Бо життя – воно одне, яке б не було горьоване, а iншого не буде. А що зло… Так мусить же десь бути i добро. Бо для чого тодi боги засвiтили бiлий свiт? Для добра ж… Бо для зла й темрява годиться. Ось тiльки не знаю, де воно, добро? А вiрю: е добро, господине моя хороша, е. От i ти добра, виходить, таки е добро у свiтi. Є! – Повела порожнiми ямками очей на Ольвiю. – А бажання мое… Хочеться подивитися на тебе, господине моя. У тебе такий гарний голос. Коли слухаю його, щось бентежить мене, щось далеке вчуваеться. Сама не своя роблюся. Нiби юнiсть свою чую… Ой, що ж це я… Не слухай, господине, що бурмотить стара рабиня. Рабам не велено виливати душу перед панами.

Вмовкла, ворушачи губами.

– Що ти шепчеш? – поспитала Ольвiя.

– Твое iм'я, господине, – по хвилi вiдповiла рабиня. – Тебе так дивно звати… Ольвiя… Ольвiя… У юностi я знала одне мiсто на березi лиману з таким iм'ям.

– Воно i досi е, – вiдповiла Ольвiя. – Я звiдти. Чому ти так здригнулася, Мiлено?

– Ти хороша, добра, моя господине, а мiсто твое страшне. – Мiлена обхопила руками сиву голову свою. – Ой, зле, господине, лiпше б його нiколи не знати!

Ольвiя з жалем дивилася на нещасну жiнку.

– Тобi завдали горя у моему мiстi?

– Не згадуй, господине, про те мiсто. Воно й так вкоротило менi вiку… – Помовчала. – Ой, не так мiсто, як тее кохання…

– Ти… – здивовано вигукнула Ольвiя, – любила?

– Господиня гадае, що я народилася старою, слiпою рабинею?

Ольвiя пiдсiла до Мiлени, легенько обняла ii за худi, кiстлявi плечi.

– Розкажи менi про свое кохання…

– О боги… – прошепотiла рабиня, дрож пробiгла по ii тiлу, i на руку Ольвii щось капнуло.

– Ти… плачеш?

– Плачу… Бо ж дивно. Слiпа рабиня – i раптом – кохання… – Мiлена i плакала, i посмiхалася сама до себе. – А кохала ж… Ой, кохала ж… Невже б я могла перенести рабство, якби не любила, якби не було його… Розумiеш, господине, його… единого… Чи вижила б…

Розворушивши спогади, Мiлена заговорила збуджено, гаряче:

– Без кохання свого, як торiшнiй снiг, загинула б! А то згадаю свою любов i його… рабства нiби й не було. На душi легшае. І не слiпою себе почуваю, а зрячою, молодою… От, господине, коли заблудишся в степу. Нiч, вiтрисько вие голодним вовком, вiдчай тебе, як комашня, обсяде… З путi зiб'ешся, кидаешся сюди-туди, не вiдаючи, де твоя едина путь… Сил уже немае. Все, думаеш, кiнець. І ось негадано – блись на обрii… В пiтьмi ночi вогонь палае… Та не вогонь, а вогник тремтливий. Цяточка мерехтлива. Але для тебе вона рятiвна. Де в тебе i сили вiзьмуться. Ноги самi несуть на той вогник… Падаеш, встаеш i знову iдеш… Так i мое кохання. Я все життя iду до того крихiтного тремтливого вогника мого слiпого життя… І слiпа – бачу той вогник… Далеко-далеко, а бачу… І грiе те кохання стару i слiпу скiфську рабиню…

Ольвiя мовчала, вражена почутим.

– Трохи легшае вiд слiз, – плакала Мiлена. – О, якби ти знала, господине, як я дорого заплатила за свое кохання.

Мабуть, нiхто такоi цiни не давав. І не дасть бiльше. – Мiлена застогнала i довго мовчала, похитуючись усiм тiлом. – А була ж я щасливою… І його любила… Ой, як любила, сонечко мое! А потiм… Потiм мене вiддали за iншого. Силомiць. Вiн був старiший, нелюдимий. Я не могла його полюбити. А менi кажуть: живи, звикнеш. І я жила. І народила йому дитину. Але не звикла, не полюбила його. Бiльше того, я ненавидiла його. Ховала у серцi свою ненависть… А тодi прийшов коханий. Бо не мiг мене забути. І я його… Гори все вогнем! Втекла до коханого. Три днi була щаслива. О, тi три днi!

Вмовкла, важко дихаючи.

– А потiм?.. – швидко запитала Ольвiя. – Що було потiм?

– А потiм… потiм… – застогнала рабиня. – Потiм чоловiк мене спiймав. Вiн був ревнивий. І жорстокий. О, як вiн знущався… Спершу хотiв мене кинджалом заколоти. Передумав. Надто легка смерть. Йому хотiлося, щоб я мучилася все життя. Як Тантал. Щоб каралась день i нiч… І придумав… Скiфам у рабство продав… А бач – помилився. Зi мною кохання. І легше терпiти невiльницькi муки. Хоч очi в мене забрали, так серце зi мною…

– Так ось ти яка?.. – вражено прошепотiла Ольвiя. – Я тебе пiсля цього ще бiльше шануватиму. І берегтиму.




Роздiл дев'ятий

Бiля стопи бога Геракла


Щовесни, як пiсля зимовоi сплячки оживають степи i все пробуджуеться i з новою силою йде у рiст, як скiфи з пiвденних степiв перекочовують у пiвнiчнi, владика великого Скiфського царства Іданфiрс незмiнно приiздить на берег рiчки Тiрасу[21 - Tipас – Днiстер.], щоб прикластися до стопи бога Геракла, родоначальника i батька усiеi Скiфii.

Одна з давнiх легенд розповiдае, що колись, у сиву минувшину, цi степи були пустельними, i в них нiхто не кочував. І жила у степу дочка Борисфена – напiвдiва, напiвзмiя. І жила вона у великiй печерi, бiля батька свого Борисфена. І от якось у цi степи забрiв Геракл iз кiньми. І застукала його тут зима. Почалася хурделиця, свiту бiлого не видно. Геракл замотався у лев'ячу шкуру i заснув у затишному мiсцi. А коли прокинувся, глядь, а коней немае. Пiшов вiн на пошуки, всю заснiжену рiвнину виходив – немае коней. Скiльки не шукав коней, та жодноi живоi душi не зустрiв у степу. Нi диму вiд багаття, нi слiду…

На якийсь там день Геракл дiйшов до Борисфену i наткнувся на печеру, у якiй жила дочка Борисфена – напiвдiва, напiвзмiя. Геракл дуже здивувався, побачивши ii, але подиву свого не видав, а запитав ii, чи не бачила його коней. Дiва-змiя i каже, що конi у неi, а вiддасть вона йому лише тодi, як вiн поживе з нею… І Геракл став жити з нею, i народила дiва-змiя трьох синiв: Агафiрса, Гелона i Скiфа. І лише тодi вiддала Гераклу його коней. Я зберегла твоiх коней, сказала вона, а ти вiдплатив менi за це, я маю трьох синiв. І зiбрався Геракл додому, а дiва-змiя i питае його: що iй робити iз синами? Чи поселити iх у цих степах, а чи послати до нього? От Геракл дав iй свiй великий лук та пояс з акiнаком i чашею на пряжцi i каже: як виростуть сини, дай iм лук i пояс, хто зумiе натягнути тятиву цього лука i пiдпережеться поясом, той i буде жити у цих степах… Коли виросли сини, першим узяв батькiв лук Агафiрс, але не здужав натягнути тятиву. І Гелон не впорався з тятивою того здоровенного лука. І тiльки третiй, найменший, Скiф, натягнув тятиву i пiдперезався батьковим поясом з акiнаком. Мати вигнала Агафiрса й Гелона, а жити у степах лишився Скiф. Вiд нього й пiшли усi скiфи з поясами, з чашами на пряжках i луками.

А Геракл, повертаючись у свiй край, лишив на скелi бiля Тiрасу слiд своеi стопи довжиною у два лiктi, щоб скiфи нiколи не забували свого прабатька i теж лишали на землi своi слiди. Той слiд прабатьковоi ноги зберiгся й понинi, i кажуть: всiм, хто до нього доторкнеться, Геракл дае силу свою богатирську.

За силою i iздив щовесни старий Гданфiрс на захiд скiфських земель, до сiрих скель Тiрасу, де зберiгся слiд прабатька. Все у нього е: велике царство з войовничим народом, табуни коней i зброя ясна, ось тiльки сили вже не тi, що були колись… Як-не-як восьмий десяток розмiняв, пожив чимало. Джерело його життя, мабуть, замулилось, бо не б'е цiлющою водою, як колись, у добрi молодi лiта.

Отож за молодою силою i приiздить владика щовесни на захiдний край скiфських земель до неспокiйного, гнiвного Тiрасу. Численний почет з вождiв, знатних мужiв, воiнiв та старiйшин стае табором у долинi, неподалiк рiки.

Владика, вiддавши слугам коня, сам простуе до сiрого громаддя скель… Незважаючи на похилий вiк, перший цар Скiфii йде легкою, пружною ходою, i вiтер мае його бiлою бородою. Лiта трохи зсутулили колись рiвну поставу, обважнили душу спогадами…

Хоча вiн i сiдлае ще сам коня i мовби ж по-молодечому сiдае в сiдло, але не гнеться пiд ним уже кiнь, як то було колись, – легкий став Іданфiрс, висохлий.

Владика Скiфii зодягнений просто й буденно: шкiряна куртка без комiрця, вишита на грудях i по краях рослинним орнаментом, шкiрянi штани, холошi яких зiбранi й перев'язанi стрiчками на халявах сап'янцiв… На головi – гостроверхий повстяний башлик, з-пiд якого вибиваеться довге сиве волосся, рiдке й м'яке. Тонкий сухий стан перехоплений шкiряним поясом з чашею на пряжцi й акiнаком у пiхвах.

І – жодноi золотоi прикраси.

Так просто зодягалися скiфи, коли вперше з'явилися у цих степах, так зодягнений i владика, бо йде вiн прикладатися до стопи прабатька свого. Глянеш збоку – звичайний собi скiф, воiн чи пастух. Чи просто собi мудрий дiд iз сухим, зморшкуватим лицем, на якому викарбувалися його довгi, нелегкi роки… Лише зiркi очi, швидкi та гострi. Гляне – мов акiнаком полосне. Гострий нiс i кiстляве пiдборiддя роблять його лице видовженим, завше суворим i владним. А звiдтодi, як владика Скiфii втратив у численних битвах одного за одним сiмох своiх синiв, усмiшка бiльше нiколи не з'являлася на його захмареному лицi. Бiля рота залягли твердi складки, очi завжди прикритi повiками, дивляться на свiт крiзь вузькi щiлини, i що в очах владики, того нiхто не бачив.

Дарма, що вiн без царського одягу i золотих прикрас, його впiзнае кожен скiф i з трепетом замре у низькому поклонi. Його поважають, адже владика не гребуе простим вбранням воiна чи пастуха i завжди пiдкреслюе, що вiн такий же, як i всi… Такий, та не такий, – думають скiфи, – якщо боги вибрали його владикою, то виходить, що не такий, як усi. Мудрiший, славетнiший, знатнiший!

Владика простуе травою навпрошки, i вiд зеленоi соковитоi розмай-трави у нього пiднiмаеться настрiй. Чим Скiфiя багата, так це травами. Та ще рiками – чистими i свiтлими…

Далиною i ясним небом… Любо iти рiдною землею, були б лише сила та молодiсть. Що ж, молодiсть уже не повернеш, як не повернули ii його батько, i дiд, i прадiд – всi у землю лягли, на той свiт пiшли. Пiде i вiн, як вичерпае своi днi у цiм свiтi, такий закон життя. Але доки вiн тут, силу вiд себе ще не вiдпустить. І силу йому дасть прабатько Скiфii – славетний Геракл.

Іданфiрс виходить на кручу, грунт тут твердий, жорсткий, всюди виглядае камiння, i чимдалi, тим бiльше його i бiльше. Тягнеться воно табунами, наче визирають iз землi спини коней, що навiчно тут загрузли.

Пiднявшись на вершину кручi, спинився прислухаючись. Вiтер завивав голодним вовком, нишпорив у скелях, тоскно скiмлив: у-у-у, у-у-у…

Там, внизу, невидима звiдси рiка глухо билася, наче велетенський звiр, що потрапив у западню i не мiг вибратися на волю. Вона то важко, надсадно гарчала, з шумом борсаючись у кам'янiй тiснявi, i зозла вергала камiнням, то в знемозi схлипувала, затихала, збираючись з новими силами… І знову шалено клекотiла й бiсилася у безвиходi…

«Духи Тiрасу нуртують, – подумав Іданфiрс, переступаючи з однiеi скелi на iншу… Вони були слизькi, зарослi темно-зеленим мохом, i по них ступати було важко.

Та ось iз-за гостроi ребристоi скелi вийшли два дiди з рiдкими бiлими бородами, якi колошматив вiтрисько. Спираючись на патерицi, вони спинилися i низько вклонилися.

– Радi вiтати тебе, владико землi скiфськоi.

– Я радий вас бачити, мудрi дiди, – одказав Іданфiрс i теж злегка кивнув головою. – Чи бережете ви слiд ступнi прабатька нашого?

– Оберiгаемо, владико.

І старi повели владику на широку й плоску скелю, на якiй, вдавлена у твердь, навiчно застигла велика, схожа на людську нога… Видно п'яту, пальцi… Це i е слiд вiд ноги прабатька Геракла, котрий вiн лишив, покидаючи землю скiфську.

Дiди з патерицями стають по обидва боки стопи.

– Великий прабатьку наш! До стопи твоеi божественноi прибув владика Скiфii, мудрий i славний Іданфiрс.

Дiди зводять руки до неба, пiднiмають голови, шепчуть молитви. Потiм опускаються на колiна, розводять руками над стопою, шепчуть заклинання… То враз схоплюються i пускаються в танок навколо стопи, пiдстрибують, трясуть руками й головами, стукають патерицями у скелю й вигукують щось нечленороздiльне.

А вiтер гуде, а вiтер завивае у кам'янiй тiснявi, i десь унизу глухо i тяжко вергае камiння рiка.

Дiди знеможено падають на колiна, простягають руки над слiдом стопи, кладуть на них голови i завмирають, iнодi здригаючись, як у конвульсiях…

Так вони лежать довго, й Іданфiрс, покiрно схиливши голову, чекае знаку…

Та ось дiди зводять голови.

– Владико!.. Чуемо гул у твердi кам'янiй!

– Прабатько йде!!!

– Прабатько йде!!! – вигукують вони вдруге i втрете. – Іде! – кричать вони i схоплюються, здiймаючи руки вгору. – Іде прабатько наш. Скiфською землею йде, вiтаючи люд скiфський!

Іданфiрс опускаеться на колiна бiля слiду стопи, схиляе голову.

– Прабатьку наш! Ти лишив слiд своеi стопи на вiки вiчнi у землi скiфськiй, лишив на знак своеi милостi до нас, дiтей твоiх. Ти грiзно i владно йдеш землею нашою, несучи нам благодатну весну. Молю тебе, прабатьку, не полишай Скiфii, шли ii землi силу родючу, трави високi, а рiкам яснi води, а зброi нашiй – всеперемагаючу мiць. А буде сильною Скiфiя, буду i я, будемо всi ми. А трохи сили дай i менi. А синам моiм, котрi у битвах полягли i всi у свiт пращурiв пiшли, – дай тугу нев'янучу за бiлим свiтом, щоб i там, у свiтi предкiв, не забували вони нас, пам'ятали той край, де народилися, сiдлали коней, де любили i гнiвались.

Владика розпростер руки над стопою, i ледве торкнувся пальцями слiду, вкарбованого у скелi, як вiдчув легкий трепет у тiлi. То сила Геракла вливалася у його старе висохле тiло. Владика впав грудьми на слiд i усiм еством вiдчував тi живлющi сили, котрi вливалися у нього…

У таборi, що розкинувся в долинi неподалiк Тiрасу, пануе веселе пожвавлення. Стеляться дими над рiвниною вiд численних багать, iржуть конi, котрих ведуть для жертви Гераклу.

Радiсний сьогоднi день! Владика Скiфii збагатився новою силою Геракла, повернувся вiд кам'яноi стопи прабатька свiжим та здоровим, мовби й не давив його тягар прожитих лiт. І всi запевняють, що владика помолодiв!

Владика задоволений.

Аби щедро вiддячити Гераклу, велiв принести йому в жертву аж сто найкращих коней!

Царськi слуги вже вiдбирають коней, на арканах приводять iх до жертовного мiсця, де в центрi знаходиться сам владика. По лiву руку сидить вождь Скопасiс, по праву – Таксакiс, найближчi, найзнатнiшi вождi Скiфii. А далi сидять знатнi мужi, старiйшини, воiни. Сто коней жертвуе владика Гераклу! Всiм сьогоднi вистачить м'яса та хмiльного бузату.

Сто великих бронзових казанiв уже стоять на рiвнинi.

В очiкуваннi банкету всi нетерпеливляться.

Слуги накидають на шиi коням важкi петлi, вправно валять iх на спини i, вставивши в петлi палицi, крутять iх, душачи жертви.

Іржання i хрип коней, радiснi вигуки людей сповняють рiвнину.

Задушивши коней, здирають шкури, нутрощi розкидають по степу, а м'ясо розносять по казанах. Хмизу було обмаль у безлiснiм степу, тому пiд казан у вогонь попiдкладали жирнi кiстки. Вогонь жадiбно пожирае жир, кiстки горять яскраво та жарко.

Час молитися i дякувати Гераклу за щедрiсть, за ту силу i молодiсть, котрою вiн надiлив iхнього владику, а отже, – i всiх iх. Молиться i владика, дякуе прабатьковi за силу i твердiсть духу, за те, що i цього лiта не обминув своею милiстю скiфську землю.

«Щоб кiстки наших ворогiв горiли так, як горять кiстки жертовних коней, – подумки прохае прабатька владика. – А скiфи щоб завжди бенкетували на рiднiй землi».

Застигае владика, втуплюе погляд у вогонь, бачить там свое життя… Коли дивишся у вогонь довго i невiдривно, то побачиш там жовтi, бiлi, кривавi постатi, що товпляться, пожирають одна одну, знову з'являються… То духи вогню танцюють свiй пекельний танок, викликаючи для владики його прожите життя.

Бачить Іданфiрс своiх синiв-соколiв. Бачить себе, бачить молодого, сильного, повного зваги i снаги. Ось вiн примчав iз степiв на чолi свого вiйська, зiстрибуе з гарячого коня, йде, пропахлий полином, димом i кiнським потом… Мружить проти сонця очi, а навстрiч йому бiжать сини…

Один, два, три… Семеро синiв бiжать йому навстрiч.

Давно вже немае синiв, давно пiшли вони у свiт пращурiв – пiшли ще молодими, i бачить iх владика як живих.

Та й у сни вони часто приходять.

Приходять живi, здоровi, гарнi, i владицi трохи легшае на душi: не забувають його сини, iз того свiту навiдуються у гостi. У сни приходять, батька радують…

Ось i зараз з'явилися вони до нього у полум'i жертовних багать, i здаеться владицi, що бачить вiн i ту далеку та довгу дорогу iз того свiту у цей, по якiй i приходять до нього сини. Спасибi, що вiдвiдують батька! Скоро вже, зовсiм скоро i вiн пiде по тiй дорозi до них, i будуть вони разом. А поки що вiн буде бачити iх у снах i полум'ях багать, знатиме, що вони е i пам'ятають про нього…



Голову першого жертовного коня було врочисто пiднесено владицi.

Всi з благоговiнням дивляться, як Гданфiрс, дiставши акiнак, короткими вправними рухами зрiзав iз щiк смужечки м'яса й неквапливо жував.

Другу голову – для бога Геракла – було настромлено на списа, а списа ткнули у землю.

– Просимо, прабатьку наш, у гостi до нас! – хором вигукнули вождi та старiйшини, i лише пiсля того, позасукувавши рукава, заходилися трапезувати. Слуги забiгали сюди-туди, розносячи жирнi, паруючi шматки м'яса, з яких бив густий дух конини i стiкав краплями жир, застигаючи на зеленiй травi бiлими восковими кружальцями. У всiх залиснiли вiд жиру руки i бороди, iх не було коли витирати, бо кожен, впоравшись з одним шматком, хапав iнший.




Роздiл десятий

Смертний герць на очах у царя


Так уже з давнiх-давен повелося, що рiдко яка жертовна трапеза у скiфського царя обходиться без видовиська. Інодi це просто боротьба заради розваги чи змагання лучникiв – хто цiлкiше пустить стрiлу, але здебiльшого то смертельнi поединки двох непримиренних ворогiв.

Бо коли два скiфи заворогують, i ворогують довго i вперто, коли вже до миру вiдрiзанi всi шляхи i ненависть хлюпае через край, недруги хапаються за акiнаки… Але не нападають один на одного зненацька, по-вовчому, а виходять на свiй останнiй герць на очi царя чи вождя. А там уже кому поталанить, той i буде ще сiдлати коня i зустрiчати уранцi ясноликого Колаксая…

Ось i цього разу… Коли вже всi наситилися м'ясом i почали вiдригувати, Іданфiрс запитав вождiв:

– А чи не подивитися нам герць? Сак i Лат багнуть акiнаками вирiшити свою давню суперечку.

– Хочемо!.. – гукнули вождi. – Хай б'ються!

Іданфiрс ляснув у долонi, i в коло, не дивлячись один на одного, ступили Сак i Лат. Похмурi i злi, втомленi до краю своею багаторiчною ворожнечею, вийшли вони на свiй останнiй герць. Сак i Лат не просто скiфи, вони ще й близькi родичi. А гризуться мiж собою багато лiт, i коли вперше заворогували, i за що саме – либонь, уже й не пам'ятають… Тепер Сак хоче кровi Лата, а Лат – кровi Сака. Бо вдвох вони вже не можуть ужитися на бiлому свiтi, навiть у таких широких степах, як скiфськi. Один з них мусить загинути, а другий до кiнця своiх днiв торжествуватиме перемогу. І це вони вчинять привселюдно, на очах у самого царя i його вождiв. Переможець буде гордитися, переможений у чеснiм бою – ганьби не матиме. На очах-бо царя полiг.

– Сак i Лат! – звертаеться до них Іданфiрс. – Битися ви прийшли чи миритися на моi очi?

– Битися прийшли ми на твоi очi, владико! – вигукнув Сак.

– Тiльки гострий акiнак в змозi вирiшити нашу ворожнечу! – пiдтвердив понурий Лат.

– Бути по-вашому! – сказав Іданфiрс. – Бийтеся, покажiть нам свое вмiння володiти акiнаками. Того, хто загине, – ганьбити не будемо.

– Ар-р-р-а-а!!! – захрипiв Сак.

– Ар-р-р-а-а-а!!! – захрипiв Лат.

Іданфiрс махнув рукою.

Сак i Лат, вихопивши акiнаки i пригнувшись та пожираючи один одного ненавидячими очима, розпочали свiй смертний герць. Родичi-вороги хрипiли, скреготали зубами, ходили один бiля одного, вибираючи слушну мить, щоб загородити акiнак по саме рукiв'я в свого суперника. Кружляли, сходились, розходились, знову кидались один на одного i знову кружляли. А тодi, зненацька крикнувши, ринулись груди на груди…

Мигнули в повiтрi два акiнаки…

Іданфiрс спостерiгав за поединком, склепивши повiки, серед вождiв чулися викрики, поради… Однi пiдбадьорювали Сака, iншi – Лата… Хтось в азартi кричав:

– Бий його!.. Бий!..

А хто кого мусив бити – невiдомо, та й не мало це якогось значення: Сак переможе чи Лат. Захоплювала сама бiйка, шал поединку.

Перемiг Сак…

Захрипiвши, Лат упав закривавлений, а Сак, вигукнувши бойовий клич, одним ударом прикiнчив свого родича.

– О владико, хай даруе тобi Папай тьму лiт, я здолав свого ворога! – важко дихаючи, вигукнув Сак i став на груди поверженому родичу. – Я стою на його грудях, i радiсть розпирае моi груди. Я перемiг у чесному поединку. Мiй акiнак нанiс Лату смертельний удар! Хай усi знають: iз черепа Лата, свого запеклого ворога i родича, я зроблю чашу i питиму з неi хмiльний бузат!

І одним вправним ударом акiнака вiдтяв голову своему родичу.

Почулося голосiння, то побивалася жiнка Лата. Але всi були байдужi до того голосiння. Не Сак, то Лат перемiг би. Яка рiзниця? Хтось iз них мусив виграти, а хтось програти життя, якщо вже вони вхопилися за акiнаки i стали на очi владики…

Сак узяв вiдрубану голову за довгу чуприну i, випроставши подалi руку од себе, аби кров, що цебенiла iз шиi, не закаляла його шароварiв, задоволено розглядав свiй трофей.

– Гарна голова, велика, – задоволено мовив i, стукнувши по черепу рукiв'ям акiнака, додав: – Добра буде чаша…

Вiдпиляе Сак череп Лата по брови, вичистить його всерединi i зверху, вишкребе череп i зовнi обтягне сирою волячою шкiрою чи й золотом, якщо мае його. І буде пити iз чашi вино чи бузат, i буде показувати гостям чашу та розповiдати у захватi, як то вiн на очах у самого царя перемiг свого родича i зробив з його черепа ось цю чашу… І буде та чаша найдорожчою в Сака, бо не з якого-небудь там ворога зроблена, а з черепа близького родича.

Голосила, побивалася вдова Лата.

– Хай забере безголове тiло свого чоловiка, – милостиво дозволив Сак. – Хай заривае його у степу. Бiдний Лат, як вiн житиме у свiтi предкiв без голови? Отже не повезло чоловiку!

І, посмiхаючись, задоволено вертiв закривавлену голову свого родича.

– Випийте за Сака, – велiв владика. – Вiн перемiг свого ворога у чесному герцi. Випийте також i за Лата. Вiн полiг у чесному двобоi, як i подобае справжньому чоловiку.

Випили за Сака, який чесно виграв герць, потiм випили за Лата, який полiг у чеснiм герцi, а тодi знову взялися за перервану трапезу. Та не встигли слуги рознести всiм новi шматки м'яса, як Іданфiрсу доповiли, що до його табору прибув вождь Тапур i хоче бачити владику.

Іданфiрс насупився, мовчки кивнув головою.

З Тапуром було лише десять вершникiв (лучники з простими шкiряними щитами). І це говорило: хай не думае владика, що вiн, Тапур, боягуз i не ризикне без своеi орди з'явитися на царськi очi. Вiн з'явився, i владика тепер зовсiм по-iншому думае про нього. Але… але почекаемо, як поведе себе бунтiвний вождь далi, чи вистачить у нього сили духу випити пiднесену чашу?

Зiстрибнувши з коней, низькорослi, розкарячкуватi i довгочубi вершники взяли коней за повiддя, стали в ряд i завмерли.

Тапур стрiмкою ходою рушив до багаття владики. Голову тримав рiвно, гордо виставивши вперед клинець чорноi, цупкоi бороди. Всi затихли, повернувши до нього маснi вiд жиру обличчя та бороди, застигли з напiвобгризеними маслаками в руках. Прибув-таки Тапур, виходить, не з полохливих…

Тапур пiдiйшов до владики i чемно привiтався:

– Хай бог Папай дасть тобi здоров'я, владико!

– А ти – здоровий? – як i годиться пiсля привiтання, запитав Гданфiрс, примруженими очима пильно обмацуючи вождя.

– Здоровий, як вода Борисфену, багатий, як наша земля!

Помовчали, i мовчання те було напруженим.

– Я прибув, владико, на твое запрошення, – нагадав про себе Тапур. – Ти прислав до мене гiнця.

– А без гiнця ти вже й не хочеш вiдвiдати свого владику?

Тапур мовчав.

– Як твiй похiд до берегiв Понту? – тихо питав владика, зрiзаючи акiнаком шматочки м'яса з конячоi голови. – Чи благополучно вiн закiнчився?

– Благополучно, владико, – зовнi спокiйно одказав Тапур. – Я ходив до грекiв не вiйною, а миром.

– Але з тобою було вiйсько. І ти став табором бiля грецького мiста.

– Було вiйсько, табором теж ставав, – одказав Тапур. – Та грекiв я не чiпав. Грецький архонт прийняв моi золотi дари i пив зi мною вино.

– Скiлькох грекiв ти захопив? – швидко запитав Гданфiрс.

– Одного. – Тапур помовчав, i на губах його з'явилася посмiшка. – Точнiше, одну. Дочку грецького архонта. Але архонт вiддав ii менi по добрiй волi.

– Гм… «Велике вухо» зовсiм не такi вiстi розносить у степах.

– Якщо владика слухае не мене, а «велике вухо», то менi тут нiчого говорити, – рiзко вигукнув Тапур.

Вождi та старiйшини гнiвно зашумiли, зашушукались: як говорить цей вождь iз владикою? Напав на грекiв, полонив iх, а тепер ще й хизуеться бiля багаття владики? «Велике вухо» не обманеш, воно все знае i правду розносить по степах.

– Я не буду перед тобою виправдовуватись, владико! – вигукнув Тапур. – «Велике вухо» не тi вiстi розносить!

Та Іданфiрс його нiби й не слухав, казав повчально:

– Із греками я пiдтримую мир i торгiвлю. Кому ми будемо продавати худобу i хлiб? І тому мiй меч оберiгае грекiв. І ти мусиш бути покараним за похiд до моря. Але я не витягну меч iз пiхов. Я покараю тебе трутизною. Ти мусиш випити вино з однiеi iз трьох чаш. Побачимо, чи й тут тобi повезе, чи доля прихильна до тебе.

І ляснув у долонi.

– Пригостiть вождя Тапура вином!

Слуги принесли й поставили три чашi з вином.

І Тапур зрозумiв, що тепер виправдовуватись зовсiм недоречно. Ще подумають, що вiн злякався, i тому почав вигадувати про сватання.

– Сiдай, вождь, – кивнув Іданфiрс. І продовжував, як Тапур сiв i схрестив пiд собою ноги. – Одна з трьох чаш, що стоять перед тобою, з трутизною. Якщо боiшся – можеш не пити, – владика ледь посмiхнувся кутиками уст. – Я дозволяю тобi живим i здоровим повернутися у свiй край. Рiшай, вождь, тiльки не говори, що «велике вухо» не тi вiстi розносить.

«Щоб потiшалася з мене уся Скiфiя? – подумав Тапур. – Щоб про мене говорили, як про останнього боягуза?» – хитнув головою.

– Нi, владико, бойовий клич мого роду «арара» нiколи ще не вигукував боягуз!

– Тобi, вождь, виднiше. – Іданфiрс ляснув у долонi, пiдбiг слуга i довгою смужкою м'якоi шкури зав'язав Тапуру очi. Другий слуга переставив чашi з мiсця на мiсце.

– Вибирай будь-яку з цих трьох чаш, – сказав владика. – Випробуй свою долю. Коли вибереш вино без трунку – так i бути, прощаю твiй набiг на грекiв… Коли ж не пощастить… Що ж… Так тому й бути. Така твоя доля.

– Я дуже люблю вино з трутизною, – процiдив крiзь зуби Тапур i, навпомацки взявши одну з чаш, одним духом спорожнив ii.

– Знiмiть з вождя пов'язку, – велiв Іданфiрс i, коли ii було знято, пильно подивився в обличчя Тапуру. – Ти смiливий, вождь. Тiльки такi можуть не коритися менi. Але… але менi шкода тебе, вождь вiдважний. Ти випив чашу з отрутою. Тепер чекай свою смерть. Вона вже стоiть у тебе за плечима.

– Я зустрiну смерть, як належить, – сказав Тапур.

– Не сумнiваюсь. Вiднинi степ про тебе говоритиме, як про найхоробрiшого з усiх вождiв.

Іданфiрсу пiднесли новий шмат м'яса, i перервана трапеза продовжувалась, мовби нiчого й не сталося.

Стиснувши зуби, Тапур спостерiгав, як вождi обгризали маслаки, облизували пальцi i плямкали з туго набитими ротами, i вiдчував, як важка, нудна хвиля почала обгортати його з нiг до голови, сковувала тiло, склеплювала повiки… Невже почала дiяти отрута?.. Але страху не вiдчував. Краще смерть, анiж тавро боягуза! Вiднинi нiхто не скаже, що Тапур мае заяче серце. І тому вiн пiде iз цього свiту з гордо пiднятою головою, як i подобае воiну.

Величезним зусиллям волi Тапур зборов слабiсть, що сковувала тiло, але повнiстю звiльнитися з ii лабетiв не мiг. Якась невидима, гнiтюча сила почала навалюватися йому на плечi, голову, сковувала руки i ноги, туманом заповзала ув очi… Серце м'якло i нiби кудись провалювалось, зависало над прiрвою, злiплювались повiки.

Думати було важко, але вiн над силу подумав, що це його душить смерть. Подумав i навiть побачив, як вона шкiрить до нього зуби, вiдчув дотик ii кiстлявих рук…

І на якусь мить його пронизав страх.

Смерть!..

Як це вiн бiльше не буде жити?.. Всi будуть жити, а вiн – не буде. І не побачить бiльше нi степу, нi коней, нi сонця… Але страх був тiльки на одну мить, а потiм вiн зборов той мерзенний острах. Нi, запротестувало серце, як жити боягузом, знеславленим на увесь степ, то краще смерть.

А ще вiн подумав, що буде жити на тiм свiтi, що Ольвiя пiде за ним, i зовсiм заспокоiвся.

– Зi смертю борешся, вождь?.. – владика примружив гострi очi.

– Та-а… – прохрипiв Тапур, бо дихати стало тяжко. – Але твоя смерть, владико, не дуже сильна. Я ii зборю.

– Поспiшив випити, – десь здалеку донiсся до нього голос Іданфiрса. – Мiг би й жити.

– Нi… – Тапур спробував було мотнути головою i не змiг. – Лякливим зайцем жити не хочу. Життя потрiбне тiльки сильному, а не боягузу.

З трудом звiвся.

– Якщо помирати, то пiду краще у степ, – пробурмотiв, зробив крок-другий i впав…




Роздiл одинадцятий

Або на конi, або у чорнiй повозцi…


…Яскрава i слiпуча куля зненацька наблизилась до ii обличчя. Ольвiя закричала, зажмурилась, та куля все одно слiпила ii крiзь повiки, i вона, застогнавши, завертiла головою…

Але вiдвернутися вiд кулi не змогла, щось гнiтило й душило ii, очi слiпило крiзь повiки… Тiльки дивно: вогонь той був зовсiм не гарячим, а навiть холодним. Вiн слiпив, i в неi почали болiти очi.

Ольвiя здавлено крикнула i прокинулась. Розплющила очi й вiдразу ж злякано iх заплющила, бо й справдi щось – слiпучо-бiле – насувалося iй в обличчя.

Вона схопилася, сiла, важко дихала.

Серце билося сполошено.

– Тапур… Тапур… – покликала злякано, але вождя поруч не було. Ольвiя розплющила очi й зажмурилась вiд яскравого мiсячного свiтла. Вона спала горiлиць, i повний мiсяць, пiднявшись у небi, свiтив iй прямо в обличчя. От i примарилось казна-що!..

Роздивившись, що то мiсяць, полегшено перевела дух.

Звечора було душно, днi стояли спекотнi, дощiв давно не було, i степ дихав гарячою пiччю. Навiть ночами не приходила бажана прохолода, i до самого ранку трималась важка задуха. Лише перед свiтанком повiвав вiтерець, приносячи з далеких краiв ковток свiжого повiтря. В такi днi у гарячому степу нiде було дiтися, i все кочовище вкладалося спати побiля кибиток i шатер, просто неба, з надiею, що хоч пiд ранок обвiе трохи свiжим вiтром.

Тому й лягла Ольвiя бiля шатра на оленячiй шкурi, вiдразу ж заснула, бо перед цим кiлька ночей майже не спала.

Кочовище було залите тремтливим мiсячним сяйвом, звiдусiль чулося хропiння, десь пирхали конi. Мiсяць був уповнi, з ледь видимою щербинкою, i заливав усе навколо таким сяйвом, що в степу було видно як удень.

Ольвiя звелась i, сiвши, обхопила руками колiна. Задумалась… Спати не хотiлося, а Тапура не було. І вона нiяк не могла спросонку пригадати, де ж вiн.

На обрii чорною тiнню мигнув вершник, i Ольвii чомусь стало не по собi. Що за вершник скаче опiвночi у степу? І чому пiд мiсячним сяйвом вiн видаеться iй чорним? Прислухалась, в кочовищi було тихо, десь далеко заiржав кiнь, i знову все завмерло… Потривоженi думки знову почали збиратися докупи, вертiлися навколо Тапура… Де вiн подiвся?.. І тут вона зовсiм прокинулась i згадала, що Тапура вже немае п'ятий день… Поiхав до Іданфiрса пити чашу вина… І в ту ж мить iй стало зовсiм страшно, а що як Тапур уже випив чашу, i потрапила йому чаша з отрутою?.. Може, його немае живого? Може, завтра його привезуть на чорнiй повозцi, i скiнчаться ii днi у бiлому свiтi…

Знову мигнув на обрii чорний вершник, Ольвiя схопилась i пригнувшись шмигнула в шатро. Посерединi шатра лежало бiле кружальце – через дiрку для диму згори падало застигле мiсячне сяйво. А за кружальцем попiд стiнами стояла лячна густа пiтьма, ще густiша вiд того кружальця свiтла. Ольвiя лягла на свiтлi, скрутилась калачиком у тiм бляклiм кружальцi, заплющила очi й притихла, намагаючись заснути. Та сну не було в жодному оцi, i вона, полежавши так довго, зiтхнула, випросталась i перевернулася з боку на бiк… Розплющила очi… Попiд стiнами шатра навколо свiтлого кружальця пiтьма стала ще густiшою, i iй почало здаватися, що звiдусiль за нею спостерiгають – пильно i хижо. Тодi вона, пересилюючи страх, на колiнах i руках пролiзла по колу шатра, обмацуючи пiтьму, i, переконавшись, що нiкого немае, знову повернулася на освiтлене кружальце i лягла на бiк. Лягла, напружено, сторожко прислухаючись до тишi, готова в будь-яку мить схопитися i кинутися iз шатра. Десь за повстю загарчав собака, зашкрiбся, Ольвiя завмерла не дихаючи, але невдовзi те шамрання стихло, i вона трохи заспокоiлась…

«І що це зi мною дiеться? – подумала здивовано. – Чому це я стала так боятися пiтьми?..»

І нараз збагнула, що боiться не пiтьми, вона боiться тому, що немае Тапура. А його немае уже п'ятий день, i поiхав вiн до скiфського царя пити чашу… бузату чи… отрути… А що коли йому трапиться чаша з отрутою i його вже нема живого? І везуть його в кочiв'я у чорнiй повозцi. І вона навiть скрип колiс вiдчула.

Схопилася, важко дихала, притискуючи руки до грудей… Нараз пригадалася Тапурова мати… Їй хотiли цвяхом пробити чоло i покласти в могилу до Ора… Невже i ii чекае така ж доля?

Намацала пояс з акiнаком, квапно пiдперезалася.

Нi, доки акiнак при нiй, вона нiкому не дасться… Краще сама, анiж цвяхом будуть пробивати чоло.

Але яка недобра пiтьма стоiть попiд стiнами шатра! І iй здалося, що з пiтьми звiдусiль тягнуться руки, щоб схопити ii…

– Нi… нi!.. – крикнула вона i прожогом вискочила iз шатра пiд яскраве мiсячне свiтло. І iй стало трохи легше.

Мiсяць уже опустився нижче, трохи зблякнув, стало прохолоднiше. Напевне, скоро буде ранок. Не вiдаючи, що робить, Ольвiя пiшла кочовищем навмання, помiж шатрами i кибитками, переступаючи через сонних, що всюди лежали покотом. Кiлька разiв до неi гарчали собаки, але вона озивалася до них тихо та ласкаво, i вони заспокоювалися. Куди вона йшла – не знала, але кудись ii вело, манило, i вона наддала ходи. Коли виплутала iз кочовища, то попереду, на рiвнинi, побачила темнi силуети коней. Подумала, що десь там ii сауран, i пiшла до коней.

Вже випала роса, i вона лишала за собою стежку в росянiй ковилi. Чи вiд ранковоi свiжостi, чи нервового збудження ii почала тiпати дрож, i вона нiяк не могла ii збороти.

Пiдiйшла до коней, i тi повернули до неi голови. Ольвiя тихенько посвистувала, як робила це завжди, коли кликала свого саурана. Ось один кiнь вiдiрвався вiд гурту i поволi пiшов росяною ковилою iй навстрiч. То i справдi був ii сауран. Вiн пiдiйшов, ткнувся губами iй у груди, й Ольвiя притиснулась щокою до його теплоi шиi. І вiд того живого тепла iй стало легше.

– Іди пасися, мiй друже, – тихо мовила, погладжуючи його по шиi. – Нiкуди я не буду тiкати. Хочу ще раз на Тапура подивитися. На живого чи на мертвого подивитися… А там… там що буде.

До неi пiдiйшов мокрий вiд роси бородатий чередник.

– Господиня?.. – здивувався вiн, придивившись до Ольвii. – Господинi потрiбний кiнь так рано?

– Нi, вже не потрiбний, – зiтхнула вона. – Покажи менi краще, з якого краю повертатиметься од Гданфiрса вождь.

Чередник повернувся лицем до пiвночi i махнув туди рукою.

– Звiдти покажеться його кiнь. О-он бовванiе могила, отож з-за неi i виiде вождь, як буде повертатися. – І додав, як Ольвiя вже рушила: – Сьогоднi вождь мае повернутися.

«На конi чи у чорнiй повозцi?..» – захотiлося запитати iй, та вона промовчала i, вбравши голову в плечi, пiшла на ту далеку могилу, що ледь бовванiла у степу.

– Господине! – кричав iй услiд скiф. – У степу сiроманцi бiгають!..

«А менi все одно, – подумала вона. – Як Тапур мертвий, то хай i сiроманцi…»

Чимдалi у степ, тим густiшою була роса, i вона скоро забрьохалась по колiна, але не звертала на те уваги, спiшила до могили, нiби там був ii порятунок. Швидко днiло, мiсяць уже зблiд i завис на посiрiлому небi розмитим, бляклим колом. Ранковi сутiнки втiкали все далi i далi у степ, аж до обрiiв, i на сходi, за невидимим звiдси Танаiсом, спершу зарожевiло, а далi густiше i яскравiше загорiлася смужка неба, i звiдти, нiби з iншого свiту, вже вiялом розходилась червона заграва.

Коли Ольвiя, хапаючись руками за мокру ковилу, пiднялася на вершок могили, на сходi з-за кряжiв уже били сторч у небо сонячнi променi, хоч внизу ще й було все оповите сiрою млою. Десь у ковилi кричали птахи, якийсь рудий звiр мигнув обрiем, i зелена далина нiби спалахнула у тiм мiсцi полум'ям…

Ольвiя стояла на могилi, притискуючи руки до грудей, i невiдривно дивилася туди, на далеку пiвнiч, звiдки мав повертатися Тапур.

Або на конi, або у чорнiй повозцi…

У степу вже й зовсiм посвiтлiло, а на сходi, за кряжем, запалала величезна кривава пожежа, i червонi вiдблиски ii полискували на спинi кряжа, вiдбивалися у небi. Ще мить, i з-за кряжа почав витикатися малиновий пруг, вiн ширшав i одночасно жовтiв. Променi, переваливши через кряж, перелетiли через долину i освiтили по той бiк сiрi хмари та верхiвки дерев. А коли сонце виткнулося з-за кряжа на пiв свого кола, променi його вже позолотили ближнi узвишшя… І тодi вона побачила, як iз ковили, наче з-пiд землi, виткнулися гостряки, далi башлики, потiм голови коней, i невдовзi гурт вершникiв уже мчав рiвниною, i наконечники iхнiх списiв пускали сонячних зайчикiв.

Ольвiя до болю в очах удивлялася у вершникiв, але на такiй вiддалi упiзнати iх не могла. Своi, чужi?.. А втiм, чи не все одно. Вона з острахом чекала, що ось-ось позад вершникiв з'явиться чорна повозка, i вона стисла рукiв'я акiнака…

Вершники, певно, помiтили самотню постать на могилi, бо спинилися, показуючи на неi руками, а тодi нараз повернули до могили. І в ту мить, як вони повернули, щось слiпуче i яскраве спалахнуло на головi у переднього вершника…

«Золотий шишак башлика», – здогадалася вона, i гаряча хвиля огорнула ii з нiг до голови: башлик iз золотим шишаком мав у цих краях тiльки Тапур… Адже ж його скiфи так i називають: Той, хто слiпить золотом…

І вона мов заворожена дивилася, як у ранковому промiннi спалахував жовтим сяйвом i горiв на сонцi золотий шишак на башлику в переднього вершника…

Вона хотiла кинутися йому навстрiч, бiгти, летiти, падати, знову схоплюватись, смiятися, плакати, кричати з радощiв, але якась сила скувала ii руки, i ноги, i навiть голос, i вона, рвонувшись вперед, застигла, притискуючи руки до грудей. Не ворухнулась вона i тодi, коли на вершину могили вилетiв кiнь, i вершник, знявши башлик iз золотим шишаком, сказав:

– Я знав, що ти мене чекатимеш.

Вона дивилася на нього нiмо, i очi ii були повнi слiз.

– Я був на банкетi в Іданфiрса, – гордовито вигукнув вiн. – Слуги владики пiднесли менi три чашi, i я випив одну без вагання. І думав, що випив свою смерть, i хотiв iти у степ помирати. Але владика менi сказав: «Не спiши, вождь, помирати, у всiх трьох чашах було сон-зiлля. Я переконався, що ти вiдважний i маеш серце лева, а не зайця. Не спiши на той свiт. Такi вiдважнi люди, як ти, менi потрiбнi на цiм свiтi». І в степах тепер усi говорять, що в Тапура серце лева!

Ольвiя ворухнула губами, щось хотiла сказати, але тiльки над силу прошепотiла:

– Який гарний ранок у степу…




Роздiл дванадцятий

Вiд архонта приiхали гостi…


Як старий мiсяць помер i народився молодик i завис над степами вузеньким серпиком, до кочовища примчав гонець iз приемною вiсткою: вiд грецького архонта, вiд Гостинного моря, вiд мiста Ольвii до Тапура iдуть гостi.

Купецький караван прибув на другий день i став табором у долинi бiля чорного камiння, де за традицiею вiдбувалися i торжища, i ради скiфiв, коли готувався набiг, i де воiни гострили свою зброю. Вози стали пiвколом, нап'яли шатра, i слуги погнали волiв та коней на пастiвник, а купцi на килимах заходилися виставляти своi товари. Тут же вертiлася скiфська дiтлашня, намагаючись хоч що-небудь потягти, i греки мали великий клопiт, як вберегти товари, котрi – зазiвайся тiльки! – в один мент розтягне чорноока метка дiтлашня.

Того ж дня на торжище прибув Тапур, зiскочивши з коня, привiтався з купцями, поцiкавився здоров'ям архонта i запевнив купцiв, що вони – його гостi найдорожчi i хай почувають себе в його кочовищi як удома. Купцi поскаржилися на дiтей, Тапур свиснув, i слуги вмить розiгнали iх нагаями.

По обiдi почався торг.

Спершу молилися: греки своiм богам, прохаючи iх, аби не продешевити, а скiфи з Тапуром – своiм, аби дешевше обмiняти товари. По тому купцi стали по один бiк товарiв, а Тапур по другий. Перед греками лежали гостродоннi амфори з оливою та вином, стояв блискучий чорнолаковий посуд з Аттiки, громадились щити, мечi, шоломи, панцири. Тапур нетерпляче поглядав на зброю, i очi його горiли вогнем. Окремо, на килимах, спалахували проти сонця золотi та бронзовi прикраси, серед яких були перснi, жiночi дзеркальця, серги, браслети, гривни, гребiнцi, бляхи iз зображенням звiрiв та птахiв. За все це Тапур та його багатi родичi мали платити хутром, худобою, кiньми. Нарештi пiсля молитов почався i торг. Спершу тихо, а далi все голоснiше й голоснiше, жвавiше й неспокiйнiше… Ось уже скiфи пiдбiгом понесли на плечах гостродоннi амфори з оливою i вином, воiни – щити, панцири, мечi та шоломи, а до грекiв шкiрянi мiтки, горами лягали в'язки шкур, заревiла худоба, яку переганяли в гурти, передаючи iх грецьким купцям.

Ледве-ледве дочекалася Ольвiя кiнця торгу, так хотiлося побачити купцiв, почути вiд них вiстку iз рiдного мiста, од батька…

Вже вечорiло, як спорожнiло торжище, все, що виторгували греки, було складено на вози, а гурти худоби зiгнанi в одне мiсце, i iх наглядали слуги купцiв, а все, що вторгували скiфи, було поховане по шатрах i кибитках. З нагоди вдалоi торгiвлi Тапур запросив гостей на банкет до Великого шатра. Ще до заходу сонця оббiлували двох бикiв, трьох коней i кiлькох баранiв. У бронзових казанах вже закипала вода, i в таборi не спадало пожвавлення: всi чекали вина i шматка м'яса, яким з нагоди вдалого обмiну мав пригощати вождь. Бiля чорного камiння бенкетувати лишилися простi скiфи. Купцiв, старiйшин та знатних своiх мужiв Тапур запросив до Великого шатра.

Коли Ольвiя в супроводi вождя вийшла до гостей, серце у неi билося як несамовите.

– Мир вам та щаслива дорога додому, славнi i дорогi гостi, – Ольвiя злегка вклонилася купцям. – Я рада бачити знатних людей мого рiдного мiста. Хай завжди буде легкою ваша дорога вiд берегiв Гостинного моря до скiфiв!

Купцi схопилися, низько схилили голови у шанобливому поклонi.

– Мир i щастя тобi, славна донько нашого мiста!

Ольвiя сiла по праву руку вождя, полегшено перевела подих.

Всiлися i купцi.

– Чи радi ви торгом, гостi моi? – запитав Тапур.

– О, ми задоволенi торгом, – закивали завитими бородами купцi. – Коли так буде завжди, греки i скiфи стануть близькими i добрим сусiдами. Нам не потрiбна вiйна.

Один з купцiв, низькорослий грек з гострим носом (Ольвiя впiзнала у ньому багатого купця Михея) ступив наперед i мовив, звертаючись до Тапура:

– Дозволь, великий вождь, передати вiтання твоiй жонi вiд батька ii, архонта нашого мiста.

– Чому ж… передавай, – хитнув головою на знак згоди Тапур. – Ольвiя вже давно чекае вiстей од батька.

Купець Михей вклонився Ольвii:

– Мiсто шле тобi, о мужня жiнко, палке вiтання i зичить тобi добра та щастя. Твiй батько вiтае тебе i пишаеться тобою. І всi городяни пам'ятають тебе.

– Як батько? – запитала Ольвiя. – Вiн не хворiе? Не сумуе? Менi дуже хочеться його побачити.

– Дякуючи богам, архонт почувае себе добре. Скучае, правда, за тобою, але радий, що ти знайшла свое щастя у скiфських степах.

– Як мiсто?

– Дякуючи богам, все добре, – сказав Михей.

Та ось з'явилися виночерпii, розлили по золотих i срiбних чашах вино, слуги тим часом внесли мiднi тарелi, на яких лежало паруюче м'ясо… Враз ожили гостi й господарi.

– Пiднiмiть чашi, подякуйте богам за добру торгiвлю! – велiв Тапур, i всi зробили так, i дякували богам: греки своiм, скiфи своiм.

– За Тапура i Родона, щоб мир мiж ними був i дружба та добра торгiвля! – пiдняв другу чашу Михей. – І за чарiвну господиню, котра хай завше еднае грекiв iз скiфами. За торговi каравани i гладкi та рiвнi дороги!

Гостi та господарi спорожнили чашi до дна i невдовзi зашумiли, загомонiли… Всi стали веселими, збудженими, однi – що добре спродались, другi – що добре скупилися.

Ольвiя, рада, що увагу гостей вiдвернуло вино, крадькома розглядала купцiв. Чомусь ii насторожував третiй купець, котрий не зронив досi й слова. Вiн мав густу чорну бороду, але як молодо, як палко горiли його голубi очi, коли вiн дивився на Ольвiю! Сам не свiй робився, майже не пив, а не спускав iз неi очей.

Така поведiнка купця трохи бентежила жiнку; щось не схожим був на купця. Адже у них лише до товарiв та золота горять очi. Губилася в здогадках… Чому вiн так дивно поводиться? І хто вiн?.. Щось нiби знайоме в його очах, а не пригадаеш… Ольвiя хмурилась, показуючи, що вона невдоволена його поведiнкою, що так триматися недоречно гостю, але купець вперто не зводив з неi гарячих очей. Зрештою Ольвiя змушена була залишити бенкет. Гостi й господарi були вже хмiльнi, i нiхто не звернув уваги, коли вона вийшла iз Великого шатра.

Прийшовши до себе у шатро, Ольвiя вiдчула неспокiй. Стояла у задумi посеред шатра, i спогади один за одним попливли перед нею: бачила рiдне мiсто, батька… Опам'яталась, коли на плече iй лягла гаряча рука. Вона рвучко оглянулась i обiмлiла: вiн, той дивний купець!

– Ох!.. – Ольвiя злякано вiдскочила од нього. – Чого тобi, чорнобородий? Негайно тiкай звiдси! Ти ризикуеш своiм життям, нерозумний! Коли Тапур тебе тут застане…

– Ольвiе… – прошепотiв купець i тремтячими руками зiрвав свою бороду. – Допоки ти будеш мене мучити?

Ольвiя здавлено крикнула.

Перед нею стояв… Ясон.

Зблiдлий, схвильований голубоокий Ясон.

Вона не в силi була заговорити, стояла iз широко розплющеними очима, повними подиву, а десь у серцi щось тривожно тенькало, i билося, i боляче ii клювало…

Минула мить, друга, третя…

– Ольвiе?! – крикнув вiн.

Ще минула мить, друга, третя…

Наче вiчнiсть…

– Ольвiе!.. – простягнув руки Ясон. – Та це ж я…

Вона заперечливо похитала головою, все ще не вiрячи своiм очам, i тихо мовила:

– Нi, нi…

– Ольвiе… я заплатив купцям, щоб вони взяли мене з собою. Я все iм вiддав, бо хотiв тебе бачити. Смертельна бiда мене iсть. Я без тебе – що земля без сонця, що дельфiн без моря… Чому ти дивишся на мене, наче я прийшов iз того свiту?

Ольвiя над силу ворухнула сухими губами:

– Що ти хочеш, друже мого дитинства?

– Я за тобою, Ольвiе!.. – голос його затремтiв. – Тiкаймо звiдси. Я вирву тебе iз скiфськоi неволi. Чуеш, кохана моя? Поки не пiзно… Я приготував за табором у яру двох коней. На ранок ми будемо далеко-далеко… Нi скiф нас не здожене, нi вiтер, нi вовк.

Ольвiя вже опанувала собою i, хоч серце тривожно стискалося, запитала зовнi спокiйно:

– Мiй батько вiдае про твiй намiр?

– Нi…

– А якби дiзнався, то схвалив би?

Ясон заперечливо похитав головою.

– Коли б запiдозрив щось, то посадив би мене у яму… Вiн жорстокий i злий. А звiдтодi, як тебе забрали скiфи, ще злiший став. Бо совiсть, певно, мучить, що вiддав тебе у скiфську неволю.

Так, безперечно, Ясон змiнився. Ранiше вiн був соромливий i не такий рiшучий…

– Ольвiе, тiкаймо!.. Я тiльки й чекав цiеi хвилини.

– Хочеш, щоб Тапур привiв орду до Ольвii?

– Не збагну я тебе, – губився Ясон. – Коли додому небезпечно, то втечемо в Пантiкапей… Зрештою, свiт великий, i для двох мiсце завжди знайдеться.

Ольвiя похитала головою.

– Ти не знаеш Тапура.

– Я не хочу його знати!

– Але вiн знайде мене i в Пантiкапеi, i… i на краю свiту. Од нього неможливо сховатися навiть пiд землею.

– Ти нiби… не рада менi? – злякано запитав Ясон. – Я не впiзнаю тебе. Що з тобою, Ольвiе?.. Чи тебе скiфи напоiли водою з пiдземного царства Плутона, i ти забула свое минуле? Про рiдне мiсто забула, котре у тебе одне-однiсiньке?.. Опам'ятайся, Ольвiе!.. То скiфськi чаклуни так наврочили!

– Може, й наврочили…

Вiн простягнув до неi тремтячу руку: на долонi лежала кругла бронзова монетка Ольвii – ас, на лицьовому боцi якого, вона те добре знала, орел тримав у лапах дельфiна.

– Ось поглянь… – шепотiв вiн. – Дельфiн тебе кличе до рiдного мiста, до лиману, до голубого моря… Чому ти баришся? Втiкаймо, Ольвiе, доки е час.

Його блакитнi очi наповнилися слiзьми.

Вона дивилася на бронзову монетку i вiдчувала, як нараз защемiло серце за рiдним мiстом. Вона хотiла навiть було простягнути руку, щоб хоч торкнутися монетки й вiдчути на якусь мить себе вдома, та стрималась. Мовила якимось чужим голосом:

– Ще не вiдомо, чи були б ми разом.

– Що ти говориш? Ми зростали разом. Нашi батьки вже про весiлля говорили, i коли б не скiфи…

– Коли б не скiфи, – замислено повторила вона. – І до весiлля готувалися… А щодо кохання не знаю…

– Що – не знаю?

– Не знаю, чи… любила тебе, чи просто так здавалося менi. А може, ти подобався менi… Ти хороший, нiжний…

– Ольвiе, невже ти нiколи не кохала мене?

– Не знаю, Ясоне… Якби було справжне кохання, то нiяка орда його не здолала б!

– Скiфськi чаклуни тобi наврочили! – злякано крикнув вiн. – Дай руку!.. Ходiмо!..

Але руку вона виставила застережливо.

– Не треба, Ясоне. Я благаю тебе, не пiдходь до мене. Не судилося нам. У кожного своя мойра. У мене – така, у тебе – iнша. Я мусила дiстатися Тапуровi. І бiльше нiкому. Бо вiн… вiн – единий у свiтi!

– О боги!.. – обхопив голову Ясон. – У дитинствi я вигадав страховисько… І хто знав, що воно тебе вкраде?..

І знову простяг до неi руки.

– Ольвiе, зачарували тебе скiфи… Зiллям напоiли… Я врятую тебе… Ходiмо…

– Ясоне, я… я буду матiр'ю…

– А-а-а!!! – Обхопивши голову, Ясон вибiг, а в шатрi ще довго лунало: а-а-а-а…

Ольвiя було рвонулась за ним.

– Ясоне…

– …а-а-а…

Та десь шумiли п'янi купцi…

– Ясоне… – прошепотiла Ольвiя. – Зрозумiй мене…

І раптово заплакала…



Все життя скiфа-кочовика – то суцiльний рух вперед. Попаски переходять табуни та стада вiд одного пастiвника до iншого, вiд рiчки до синього кряжа на обрii, вiд кряжа до глибокоi балiси, з рiвнини на рiвнину, iз краю в край… Починають кочувати iз пiвдня, де перебували зиму, починають, як поверне на ярь, йдуть попаски на пiвнiч, з пiвночi повертають на схiд, далi зi сходу переходять на захiд i знову пiд осiнь з'являються на пiвднi, де теплiше, де конi й худоба всю зиму перебувають на пiднiжному корму. Так i рiк збiжить. Так i спливае життя вiд табору до табору, вiд стану до стану, вiд недовгоi стоянки до стiйбища, так i минае життя у безконечному русi в межирiччi Борисфену й Танаiсу. Минае i буде минати, бо так заведено ще першими людьми Скiфii, першими ii пастухами.

Ось i Тапурiв табiр нарештi заворушився, як той мурашник. Сколотки хапком пакували речi, лементували, збуджено позиркуючи чорними блискучими очима та видзвонюючи скляним намистом, шелестiли рясними спiдницями, блискотiли голими засмаглими литками, миготiли дебелими задами. В дорогу! Як набридло вже на однiм мiсцi! Швидше, швидше збиратися. Зчинилися хапатня, бiганина, шамотня, вереск, гам, штовханина… Гавкали собаки, iржали конi, протяжно, чуючи дорогу, ревiли воли.

Метушня, метушня, метушня.

Та яка ж радiсна, бо кочовику в дорогу збиратися – що птаху в полiт. Тiльки Ольвiя серед того збудженого сум'яття ходила засмучена i мовчазна – як у воду опущена. В'язати вузли чи пакувати речi жонi вождя було й нi до чого, все робили за неi слуги, за якими наглядала стара сива скiф'янка iз бородавкою на носi. Тому Ольвiя ходила як неприкаяна i не могла собi знайти мiсця чи чимось руки зайняти. Лякала мандрiвка хтозна-куди, але одно було ясно: скiфи завезуть ii ще далi вiд рiдного краю, звiдки, можливо, й не вернешся. Поглядала на далекi кряжi на обрii, куди мала рухатись валка, i зiтхала… І на душi було невимовно тяжко. Тiльки мовби обжилася на однiм мiсцi, тiльки мовби трохи звикла, як уже треба збиратися…

Так не хотiлося зриватися з обжитого мiсця, але скiфи галасують, скiфи радi, скiфи не можуть довго всидiти на однiм мiсцi.

Вже повернулися розвiдники – три днi путi до кряжа, а там стiною стоять нетолоченi, незайманi трави. Вже носяться вершники, зганяючи докупи табуни й стада, витягуючи iх у довгу вервечку. Нiщо не веселить душу так, як кочiвка на новi мiсця, тож i верещать дiти в передчуттi близькоi мандрiвки, тож i носяться сюди-туди iхнi матерi, з поквапу вже не знаючи, за що й хапатися…

Другоднi вже мовби й зiбралися. Вже чулося хльоскання батогiв, вже запрягали у ярма волiв, вже розсiдалися в кибитках жiнки та дiти, а чоловiки вже загнуздували коней, вже переднi кибитки потяглися з кочовища, щоб там, на рiвнинi, зiбратися у валку, як негадано й зупинилися, бо в однiй iз кибиток – то була якраз Ольвiiна хата на колесах – трiснуло обiддя на задньому колесi й вилiзли спицi. Ольвiя зрадiла поломцi, як дитина, аж у долонi сплеснула. От дурна! На мить здалося, що нiкуди вони не поiдуть, але здалося тiльки на мить. Хiба мало в Тапура кибиток?

Хтось комусь щось крикнув, той передав далi, й хутко по тому прийшов стельмах – кремезний, натоптуватий скiф iз шрамованим грубезним лицем, на якому замiсть бороди лише де-де стирчали закручуючись товстi чорнi волосини.

– Стельмаха iм, бачте, забаглось! Стельмаха усi кричать! – бурмотiв вiн, показуючи щербатi зуби. – Як у стiйбищах сидимо, так стельмах нiби й не потрiбний нiкому, а як у дорогу зiбралися, так i загаласували: стельмаха, стельмаха! Еге, що б ви i робили без стельмаха. Колесо – це вам не затичка яка! Без колеса не покочуеш, а без стельмаха не бачити вам колеса, як своiх вух. Тож i виходить, що стельмах – найголовнiший чоловiк. От!

І показував Ольвii щербатi зуби, певно, посмiхався.

– Га, неправду я кажу, га?

І задоволено цокав язиком.

– Тож-бо!.. Шануйте стельмаха, як по землi хочете iздити.

Кажучи це, вiн узяв кибитку за задок, на диво легко пiдняв ii разом iз усiм скарбом, що був на неi навантажений, з Ольвiею, яка сидiла в задку, пiдставив пiд вiсь свое колiно, щось помудрувавши, зняв колесо, а пiд вiсь пiдсунув каменюку й опустив на неi кибитку. Колесо двома руками взяв, пiдняв його над головою i завертiв проти сонця.

– Докотилося ж ти, дорогеньке, – гомонiв до колеса i похитував своею чубатою головою. – Дощiв не було, то й розсохлося. Та нiчого, ми тебе зберемо заново.

Стельмах збив з колеса старий обiд iз двох шматкiв гнутого дерева, ударами свого здоровенного волосатого кулака поставив на мiсце спицi, поставив новий обiд i скрiпив його дерев'яними шпильками, якi вiн теж забивав ударами свого кулака, i Ольвii здавалося, що кулак у нього залiзний чи кам'яний. За роботою стельмах не мовчав, щось сам до себе харамаркав, з кимось сперечався та все комусь доводив, що без нього, без стельмаха, анi тпру анi ну, анi цоб анi цабе. А його, стельмаха, бачте, нiхто й не шануе, як-то треба було шанувати таку людину, як стельмах.

Бурмотiв вiн нудно й одноманiтно, але справу свою знав, i робота аж кипiла в його руках – грубезних i твердих. Впоравшись з ободом, дiстав кованi залiзнi шини з дiрками для цвяхiв, приладнав iх до дерев'яного обода.

– Як тут i були! – задоволено вигукнув i почав забивати молотком цвяхи i знову, як осiннiй дощ, зарядив мжичку слiв, комусь невидимому доводячи, що без стельмаха анi цоб анi цабе, анi тпру анi ну… – А всi, бачте, пастухiв хвалять, а всi, бачте, тих розхвалюють, що в набiги ходять за чужим добром.

– А нам, стельмахам, чужого добра i не треба, – казав Ольвii, не звертаючи уваги, слухае вона його чи нi. – Ми, стельмахи, i самi ось цими руками добро робимо.

Ольвiя зiскочила iз задка кибитки на землю, стельмах пiдняв вiсь, насадив колесо i, тримаючи кибитку однiею рукою, другою вертiв колесо.

– Ге-ге, крутиться!.. Крутилося б воно у вас без стельмаха!

Опустив кибитку, вставив у вiсь металевий прутик, загнув його, щоб не випав.

– Готово! – вигукнув, витираючи руки об штани. – Хоч на край свiту покотиться. Я свою роботу знаю, менi чужого добра не треба, я сам добро роблю.

– Спасибi, майстре, – подякувала Ольвiя, i стельмах аж розквiтнув од подяки.

– Чули?.. – невiдомо до кого звертаючись, вигукнув вiн. – Чужа жiнка, не сколотка, а все знае i все розумiе. Майстром мене назвала. Правильно, ми, стельмахи, майстри.

Закинув на плече молоток i пiшов понад кибитками, вигукуючи:

– Гей, скiфське плем'я, у кого ще колеса розсохнися? Кому ще лагодить? Озивайтесь, доки я добрий…

Ольвiя стояла, не знаючи, до чого iй руки прикласти i де себе подiти, а на душi було невимовно тяжко. Бо так додому потягло, що кинула б усе i побiгла, полетiла б…

Прийшли два погоничi – маленькi невиразнi чоловiчки, без башликiв, голови в обох шматками вицвiлоi тканини пов'язанi, волiв за собою на налигачi привели. Цибатий завiв воли так, щоб один iз них переступив дишло, повернув iх i трохи пiдвiв уперед.

– Тпру, сiрi! – Гукнув напарнику: – Плече!

Той подав плече ярма, i цибатий поклав його покiрним волам на шиi, напарник пiднiс пiд шию пiдгорля i з'еднав його з плечем снiзками, вставивши у снiзки кiлочки, а з бокiв засунув занози. На дишло надiв каблучку, закрiпив ii притикою.

– Готово, господине, – озвався цибатий до Ольвii. – Вели, i будемо рушати.

Ольвiя мовчала.

Негадано примчав Тапур, осадив гарячого коня, блиснув до неi чорними очима i бiлими зубами.

– Ольвiе, ти чому стоiш i не радуешся? Кочiвка ж! Для скiфа це така радiсть! Мандрувати будемо, а немае нiчого кращого, як степами на новi мiсця iхати.

І зник так само раптово, як i з'явився.



Рушили, як завжди, як минулого разу, як рiк тому, як вiк тому. Заскрипiли кибитки з майном, з жiнками та дiтьми, запряженi двома чи й трьома парами комолих волiв. Мiсце ж чоловiка в сiдлi. У будь-яку пору року – в спеку чи в холод, в дощ чи в хугу – не покине скiф сiдла, з яким зрiднився i зрiсся. Примчить iнодi до своеi кибитки, гикне-свисне, вiдхилиться запона, виглянуть дiти та жiнка, погомонять на ходу, i знову мчить глава сiм'i до табунiв. Чи до своiх, чи, як бiдний, до чужих…

У головi валки – найбiльшi i найбагатiшi кибитки, вози з шатрами та рiзним майном, загони вершникiв, багато вбранi конi, сяйво золота… Перед веде Тапурiв рiд з усiма родичами i домочадцями. Ольвiя iхала разом iз своею слiпою рабинею у великiй шестиколiснiй кибитцi – справжнiй хатi на колесах, що була перегороджена на три частини. Замiсть гайка – дашок над передком.

Бiжать погоничi, поляскують батогами, скриплять колеса, навiваючи сум i тугу… Кибитка обтягнена повстю, не пропускае нi пилу, нi вiтру, нi дощу… нi свiту бiлого. Темно в закапелках кибитки, душно, важко…

Дрiмае Мiлена, похитуючись в такт руховi. Що iй, старiй слiпiй рабинi, життя ii вже в минулому – вона днi своi лiченi доживае… А як iй, Ольвii… Важко Ольвii, гнiтюче на душi, наче камiнь там лiг. Позирае на пiвдень, де за чорним громаддям хмаровищ недосяжний тепер Понт. А ii знову везуть, везуть, як у полон, везуть все далi i далi вiд рiдного мiста, у глиб Скiфii. Хоч-не-хоч, а доведеться ставати скiф'янкою – назад уже немае путi. І дiти ii будуть скiфськими, i рiд ii увесь вiднинi i навiки скiфським буде…

Глянеш назад – валка, валка, валка… Нi кiнця iй нi краю. А навколо тирса, солом'яно-жовта, зелена далина, кряжi на обрiях. Вершники скачуть, чорними хмарами сунуть табуни, лемент звiдусiль чуеться, галас, смiх…

Скриплять колеса, сум навiвають…

І здаеться Ольвii: поiхали грецькi купцi, остання нитка, що зв'язувала ii з рiдним мiстом, назавжди обiрвалася…

Що ii чекае там, за темним грозовим обрiем, i скiльки ще у ii життi буде таких кочiвок, ночей пiд зоряним небом, вогнищ, стiйбищ, пасовиськ… Згадае Ясона – защемить серце, а вiд чого – i сама того не знае…

Налетiв шквал вiтру, закрутив пил i сухе листя, прошелестiв, прогудiв над валкою розбишакувато, накушпелив, що й дихати нiчим, i зник… А за ним почали сунути хмаровища, сiрi, одноманiтнi, гнiтючi… По якомусь часi вони потемнiли, наче зло яке мали на цю скiфську валку, знизу попелом узялися. У степу хутко сутенiло, обрii вже втратили чiткi обриси, все злилося, розпливлося, наче запнулося у сiру пелену. Знову налетiв вiтер, у степу враз стало жовтiти, i та жовта мла, вiд якоi аж рiзало у вiчi, залила увесь свiт… Вона була нереальна, неприродна, а вiдтак i тривожна, лякаюча… Зненацька трахнув грiм – раз, другий, i пiшов гуркiт степами. Як трохи затихло те громовище, почувся вiддалений шум дощу, що швидко наздоганяв валку, небо наче трiснуло, провалилося, й на землю линула злива… Крiм шуму дощу, не чути було нiчого. З дашка, що нависав над передком, дзюрiли потоки, але кибитка не зупинялася, бо валка рухалась i рухалась, а куди – невiдомо.

І слiди позад неi змивали потоки.

«Мабуть, я вже нiколи не повернуся додому i не побачу Гостинного моря, – мимовiльно i чомусь гiрко-гiрко подумалось Ольвii. – Завезе мене ця валка на край свiту, загубиться у скiфських степах мiй слiд назавжди».

А злива диким звiром ревла й стугонiла в степу…




Частина третя





Роздiл перший

Чи е у свiтi щастя?..


Якщо у свiтi е щастя, тодi звiдки у нього стiльки нещасливих?.. – не вперше думае Ясон i не знаходить вiдповiдi. Бо всюди перед ним стiна – невидима, але тяжка, глуха, яку нi здолати, нi пробити, нi обiйти…

Стiна, стiна, стiна…

І десь по той бiк непробивних мурiв заблукало його щастя. І заблукало, мабуть, назавжди. Тому й лишилася Ольвiя в серцi гострим наконечником скiфськоi стрiли – i нi вирвати ii, нi рану зцiлити. Час – великий лiкар, кажуть грецькi любомудри, та тiльки не все пiдвладне й часовi. Яким би не був лiкарем час, але не видужае бiльше Ясон, i, мабуть, доведеться йому носити у серцi скiфську стрiлу до кiнця своiх днiв.

Та ще самотнiсть. Нi порадитись з ким, нi душу перед ким вiдкрити. Серед людей вiн самотнiй, як мандрiвник у пустелi. І куди вiн iде, того й сам не знае. Самотнiсть, самотнiсть, самотнiсть… О, як страшно бути самотнiм серед людей!

Пiсля загибелi батька, полемарха Керiкла, Ясон став полемархом мiста. Хоча вiн був ще замолодим, як для такоi посади, i навiть ще й бороди не носив, але так наполiг сам архонт. А Ясо ну було все одно.

Поверх рожевоi хламиди, що спускалась йому до колiн i була скрiплена на плечах двома пряжками-фiбулами, одягнув Ясон обтяжливого, незручного вiд незвички панцира iз бронзових пластин, нашитих на мiцну бичачу шкiру, насунув на бiлявий, ще по-хлоп'ячому задерикуватий чубчик важкий шолом з пишним султаном, до широкого шкiряного пояса меча причепив, i наче й не було бiльше колишнього мрiйника, соромливого голубоокого вигадника.

Так i скiнчилася коротка юнiсть.

Родон в хiтонi, поверх якого гарно задрапiрований бiлий гiматiй, у фетровому брилi з полями – зовсiм мирний, похожий на фiлософа чоловiк – з-пiд кущуватих брiв пильно дивився на сина свого вiрного товариша i побратима. Змiнився хлопець, як змiнився! Перед архонтом стояв чужий йому, незнайомий юнак: високий, худий, обличчя, колись округле i нiжне, тепер видовжилося, посiрiло, зробилося шорстким i суворим, сухi губи мiцно стисненi, а в кутиках уст залягли невидимi ранiше зморшки… Вже не хлюпае блакить з його сумних очей, вони потемнiли, так рано зблякли i дивляться на свiт з мукою i вiдчаем.

Щось схоже на спiвчуття ворухнулося в серцi архонта, i його тверда i холодна рука лягла на плече юнака, та Родон вчасно схаменувся («Старiю, – невдоволено подумав, – ранiше я так не слабнув») i, поборовши ту миттеву слабiсть, рвучко вiдсмикнув руку i напустив на обличчя кам'яну непроникливiсть.

– Будь же таким вiдданим рiдному мiсту, як був наш полемарх, а твiй батько! – глухо мовив архонт. – Пам'ятай: тобi ми довiряемо мiсто i спокiй громадян. Все роби для того, щоб наше мiсто, наша батькiвщина завжди були щасливими!

Ясон звiв на архонта засмученi очi, у яких з'явилась волога, i це вивело Родона iз себе.

– Ти не воiн, а закоханий хлопчик! Метелик, котрий хоче одного: пурхати над барвистими квiточками. Я примушу тебе щоранку бiгати навколо мiста доти, доки ти не станеш справжнiм мужчиною!

– Коли б це зарадило моему горю, то я давно б уже бiгав навколо мiста, – зненацька вирвалось в Ясона, i вiн прикусив губу i вiдвернувся.

«Ну що ти йому будеш казати? – з тугою подумав Родон. – Що Ольвiя виконала свiй громадський обов'язок? Що вона допоможе нам налагодити стосунки iз кочовиками? А це принесе мир i торгiвлю, а отже, й добробут мiсту?.. Що скiфи прийняли ii як свою повелительку, i вона тепер жона одного з наймогутнiших вождiв Скiфii?.. Що вона… вона втрачена для нас обох назавжди?..»

Але вголос сердито мовив:

– Так вести себе не подобае мужчинi, яким би великим не було його горе. Та, зрештою, горе – це твое, особисте, а ти мусиш дбати про загальне благополуччя. І ще затям: кохання – всього лише одне з почуттiв людини. А людина мусить завжди i при будь-яких обставинах стояти вище своiх почуттiв. На те вона i людина. А ти ще молодий i знайдеш собi пару. Не зiйшовся ж свiт клином на Ольвii?

Родон говорив, аби лише не мовчати, а сам болiсно думав про свою далеку, навiчно втрачену дружину… І як не силкувався, а не мiг вигнати ii образ iз серця. Не мiг його нi вирвати, нi зцiлити рану… Вона подарувала йому короткочасне щастя i принесла довге-предовге горе, що терзае його увесь час i терзатиме до кiнця днiв. Вiдтодi, як вiн у поривi шаленого гнiву так жорстоко покарав свою юну дружину, вiн не знаходить собi мiсця. Не знаходить мiсця, хоч i минуло вже вiсiмнадцять лiт! Інодi вiн ладен степовим вовком вити, бо ж вiсiмнадцять лiт кануло у безвiсть, а вiн i досi не в силi ii забути. І сниться вона йому й досi, сниться чарiвна, юна, бентежна… Вiн простягае до неi руки, та зненацька з'являеться страховидна химера – демон з головою лева, тулуби-щем кози i хвостом дракона – i хапае юну й вродливу його дружину… І прокидаеться вiн з невимовним болем i мукою в серцi… І нiхто, нiхто у всьому свiтi не може йому зарадити. Вiн то прохав крилатого Гiпноса не навiювати йому ii образ у снi, то потай заздрив герою Лiнкею, погляд якого проникав крiзь землю й камiння. О, коли б йому таку здатнiсть, щоб глянути хоч одним оком на неi: де вона i що з нею?..

Родон здригнувся, наче зi сну пробудився.

– Знайди в собi силу i перебори те кохання! – вигукнув у вiдчаi архонт, а сам подумав: «Але де брати ту силу?.. Я так i не знайшов ii за вiсiмнадцять лiт».

– А для чого?.. – зненацька запитав Ясон. – Щоб мое серце зробилося порожнiм, як морська черепашка? Чи щоб закам'янiло без кохання, як земля без дощу?

– Серце воiна завжди кам'яне. Але вiд мужностi й вiдваги!

«Вiн не людина, а iдол, – подумав Ясон. – Йому нiпочiм людськi болi i муки. У нього давно не серце у грудях, а камiнь. Та й той уже встиг обрости мохом».

«Вiн молодий i дужий, – подумки заздрив архонт Ясону. – Вiн ще знайде в собi мужнiсть, аби вирвати Ольвiю з серця i назавжди забути ii, а де я вiзьму силу на старостi, коли замолоду не знайшов?.. І що мене чекае попереду?..

Одинока, самiтна старiсть? Мав едину дочку, i ту скiфи забрали з собою…»

Скреготнув зубами, аби подавити мимовiльне зiтхання, це йому вдалося, i обличчя його зробилося таким, яким воно завжди було на людях: холодним, рiзким i безжалiсним.

– Надiв панцир воiна – годi нидiти! – владно мовив, старанно маскуючи свiй голос, аби вiн не забринiв, бува, зрадливо: – Пам'ятай про свого славного батька, а мого побратима. Вiн був моiм найвiрнiшим Ахатом. Вiн був i назавжди залишився героем нашого мiста. Так будь же достойним його вчинкiв i пам'ятi. Хай справедливiсть буде завше з тобою. Пригадуеш, як сказав поет:

		Хай встане мiж нами з тобою правдивiсть!
		Вище, святiш, як вона, нiчого нема на землi!

А сам подумав: «Не те… Зовсiм не те i не тими словами кажу. Простiше треба i – душевнiше. Із сином свого побратима говорю. Та й слабкий ще Ясон духом. Не змужнiлий, не загартований. Треба б частiше з ним зустрiчатися, бесiдувати…»

«Тиран!!! – люто думав про нього Ясон. – Деспот! Єдину дочку свою не здригнувшись кинув у пазурi того дикого кочiвника! Нема в тебе нi людського, нi батькiвського почуття!»

«Який вiн нещасний, – подумки зiтхнув архонт. – І нiкому у цiлiм свiтi його приголубити, пригрiти… Ох, який вiн нещасний!..»

І хотiв було наостанку сказати кiлька теплих слiв, але не знайшов iх, а натомiсть сухо кивнув головою i пiшов важкою ходою самовпевненого i грiзного владики мiста, думаючи, що меч, який довiрило Ясону мiсто, викуе з нього справжнього воiна.

Та Родон помилився: вiйськова служба не полонила юнака, не вигоiла його зранену душу, не загартувала сили волi. Життя вiднинi втратило для нього смак i з кожним днем, що минав без Ольвii, здавалось йому зайвим i непотрiбним гнiтом, котрий вiн мусить як приречений нести i нести… А куди? А для чого?.. Немае вiдповiдi, всюди стiна, стiна, стiна… І пустеля. І самотнiй вiн серед людей, самотнiй, i нi з ким поговорити, нi перед ким вiдвести свою душу.

Хоч вiн зовнi нiби й чинно походжав мiстом i щоранку з'являвся в магiстратурi, доповiдаючи, що все гаразд i нiхто не загрожуе мiсту, але очiкуваноi ревностi чи бодай зацiкавленостi справою, не виявляв. Так i текли його самотнi, сiрi й надто гнiтючi днi.

Негадана i така тяжка для нього загибель батька спершу нiби вiдсторонила Ольвiю, в тi днi вiн не згадував ii, бо серце ятрив iнший бiль. Та батька поховали у «царствi тiней», поховали, як вiн i прохав, бiля Лii, i життя пiшло своiм, узвичаеним шляхом. Про полемарха говорили в мiстi ще кiлька днiв, спiвчували його синовi, а потiм почали забувати – iншi клопоти стали на часi. Першi днi Ясон вiдвiдував могилу батька, а як вона почала заростати молодою травою – все рiдше i рiдше з'являвся в некрополi. Там уже ховали iнших городян, i загибель полемарха вiдiйшла в минуле. «Та й чого журитися, – спокiйно кажуть городяни, – всi будемо в "царствi тiней"».

Отож все рiдше й рiдше ходив Ясон до батька. Та й чого ходити, з того свiту його все одно не повернеш. А живий про живе думае, життя ж бо не стоiть на мiсцi…

Ось тодi, як вiн почав потроху заспокоюватись, перед ним знову постала Ольвiя, i вiн уже нiчого не мiг iз собою вдiяти. Бачив дiвчину так зримо, наче вона була поруч, здавалось, руку простягни, i вiн доторкнеться до неi. І очi заплющував, а все одно ii бачив. Ночами ж у сни приходила. І зовсiм витiснила вона iз його серця батькiв образ. Та, зрештою, батько на тiм свiтi зустрiне матiр, а кого вiн зустрiне на цiм свiтi?

Служба його не цiкавила.

Спершу гоплiти дивувалися: кого це над ними поставлено? Мало того, що безвусого юнака, так ще й байдужого до охорони мiста, до вiйськовоi справи. Та згодом звикли. Службу свою несли справно i, здавалось, зовсiм обходились без начальника. І вiн також не звертав на них уваги. Завше ото був зайнятий своiми думками, нiкого не бачив i нiкого не чув. Та, мабуть, i не хотiв нiкого бачити чи чути.

Інодi вийде Ясон за мiсто, зiйде на узвишшя, мовчазно стоiть, насуплений та вiдлюдькуватий. А що в нього на серцi – пiди розберися. Але й так видно – немилий йому свiт бiлий i життя не життя, вiдколи скiфи забрали архонтову дочку. Але чому за нею так журитися? Чому тлiти? Хiба мало у мiстi дiвчат?

А Ясон у степ поглядае, нiби кого виглядае. Порожнiй степ, тiльки вихор, крутячись-вертячись, несе пил i мчить iз свистом в далину… А перед Ясоном стеляться чужi степи, чужа далина. Там, у тих далеких i загадкових степах, живуть ненависнi йому скiфи – бородатi, чубатi, хижi, пiдступнi… Там бродять iхнi нелiченi табуни, iржуть конi, здiймаються дими… Там гуртуються до нових набiгiв невловимi кочовики.

Там Ольвiя…

Його Ольвiя…

Черконе акiнаком бiль по серцi, закипить кров.

То не просто Ольвiя, не просто дiвчина – дiвчат у мiстi i справдi багато, то його сонце, його щастя, його доля, вiддана у тяжку неволю кам'яним архонтом. Далека i назавжди втрачена радiсть…

«Ольвiе!!! – хоче крикнути Ясон. – Як ти можеш… у тiй дикiй Скiфii жити i… любити? Опам'ятайся, Ольвiе, тебе силомiць забрано! І не повiрю, що ти знайшла у Скiфii свою долю. То – наврочено тобi, наврочено!»

Мовчить Ольвiя, з марева степiв випливае i мовчить.

«Чому ти не захотiла втiкати зi мною, як я пiд личиною купця проник у лiгво Тапура, твого поневолювача?»

Мовчить Ольвiя, з марева степiв випливае i мовчить.

«Ольвiе, невже ти любиш його?»

Мовчить Ольвiя, з марева степiв випливае i мовчить.

«Нi!!! – кричить Ясон. – Не повiрю!!! Зачарували тебе варвари, одурманили травами скiфськi знахарi. Приспали тебе, убили, отруiли в тобi все живе… Як тебе оживити, щастя мое, як скiфську полуду з очей твоiх зняти, як сонце ясне тобi повернути?.. Як?.. Як, Ольвiе?.. Пiдкажи!..»

Мовчить Ольвiя, з марева степiв випливае i мовчить.

Опускаються руки в Ясона.

Меркне йому ясний день.

Так i днi минають, ночi…

Швидко плине час, вже далекими степами бродить холодна осiнь. Ранками по всьому обширу бiлiе паморозь, наче хто срiблом вистеляе степи. Ось-ось iз далекоi пiвночi прилетить зима, закружляе iз неба бiле пiр'я, закрутиться-загуде, злий, колючий вiтер засвище i замете, загатить снiгами едину караванну дорогу в Скiфiю.

Прощай тодi, Ольвiе!

Будеш ти мiцно захована за тими заметами, за холодами, за вiтрами, за кряжами, за далиною…

І не догукаешся до тебе, i не докличешся.

Вiе холодом iз Скiфii, ще пустельнiше, ще крижанiше стае на серцi в Ясона. Не вiдае, де йому подiтися, у якому краi свiту вiд розпачу заховатися. Тiсно у рiдному мiстi. Ой, як тiсно та душно! Наче у в'язницi мурованiй. Боляче ходити вулицями, де все нагадуе про тебе, Ольвiе. Ще важче жити, знаючи, що ти належиш iншому. Кинутись би у вирву, знайти у нiй забуття. Чи вимолити богiв, аби дали ковток води iз царства Плутона?.. Ковтнути i забути земне життя i мiсто, що носить твое iм'я, i самого себе насамкiнець забути.

Все частiше й частiше спадають на думку рядки поета Фелгнiда:

		Краща доля для смертних —
		нiколи на свiт не з'являтися
		І нiколи не бачить яскравого сонця промiння.
		А якщо вже народився,
		увiйти пошвидше у ворота Аiда
		І глибоко пiд землею
		в темнiй могилi лежать…

Одного дня його викликав архонт i сказав заклопотано:

– До мене дiйшли неприемнi вiстi: над нашим краем запахло вiйною. На Балканах з'явилися перси. Буцiмто веде iх сам цар Дарiй. Про його намiри я ще нiчого не вiдаю, але вiд Балкан до нас – рукою подати. Ходять чутки, що перси збираються напасти на Скiфiю. Так це чи нi, покаже час, а тому пильнуй мiсто вдень i вночi. Бо може статися, що пiвденне крило перськоi орди зачепить i нас.

Вийшов Ясон вiд архонта наче хмiльний.

Перси на Балканах!

Перси йдуть походом на Скiфiю!

І Ясон придумував для Тапура найжахливiшi тортури, i вiд того трохи легшало на душi, нiби свiт трохи розвиднявся.

Марилось… Розiб'ють перси ненависних скiфiв, а Тапура… А Тапура поженуть у рабство, поженуть, прив'язаного до перськоi колiсницi, а Ольвiя… Ольвiю сам Дарiй велить вiддати йому.

Так i скаже перський владика:

– У кого вона вiдiбрана, до того хай i повертаеться!

Минали мiсяцi.

Все холоднiше й холоднiше ставало у степах Скiфii. Інодi зривався снiг, танув… Знову пускався… Над Скiфiею висiли важкi сiрi хмари. З пiвночi дули холоднi вiтри.

Ось-ось замете-загатить скiфськi шляхи-дороги, i тодi до весни кочовики врятованi.

А перси все ще барилися.

І надiя Ясона на перський меч, що покарае його заклятого ворога, почала пiдупадати. Але чекав. Терпiв, жив вiднинi лише однiею мрiею, що перси прийдуть… Так i зима спливла у тому чеканнi, а про персiв i чуток бiльше не було. Десь нiби на Балканах зазимували… А може, вони й не дiйшли до Балкан, а тiльки збиралися в похiд, чутки iх випередили?..

А повеснi негадано заскрипiв скiфський караван до Ольвii. Як угледiв Ясон повозки на високих дерев'яних колесах, запряженi двома парами комолих бикiв, як побачив бородатих, чубатих скiфiв у повстяних куртках i таких же башликах, то й свiт йому потемнiв. Живi-здоровi скiфи, i нiчого з ними не трапилось, ще й торгувати приiхали.

І бородатий скiф посмiхаеться до його воiнiв.

– З весною, греки!.. Як зимувалося? Що нового бiля моря?

Шкiрив проклятий скiф бiлi зуби, а очi його були повнi смiху.

– Варвар!.. – процiдив крiзь зуби Ясон. – Дикун!..

А скiф шкiрив бiлi зуби, i очi його були повнi смiху.

– Може, й дикуни. Та хлiб ви, греки, наш iсте. Скiфський.

І та ехидна усмiшка вивела Ясона з себе.

– Цить, мерзенний поганцю! – кричав вiн, не тямлячи себе. – Ви – найгiрший народ, який я будь-коли бачив!!

– Пан, мабуть, далi свого безвусого носа i не бачить? – ледь посмiхаючись, запитав його скiф.

І тодi, не вiдаючи, що робить, Ясон велiв вартi не впускати у мiсто скiфський караван.

Вартiвники хоч i виконали наказ, але вкрай розгубилися. О, такого ще не траплялося, звiдколи стоiть Ольвiя. Що чинить цей нерозумний начальник? Чи вiн справдi, як казав скiф, не бачить далi свого безвусого носа?..

Тiльки стало про це вiдомо у мiстi, спiшно примчав стратег, перед скiфами вибачились, а зухвалого полемарха обеззброiли, скрутили йому руки i кинули до мiськоi в'язницi. Так велiв архонт.

– Все одно скiфи знайдуть погибель вiд перського меча!!! – кричав Ясон, коли його запроторювали до в'язницi. – А заодно скуштуе гнiву Немезiди i ваш архонт, тиран iз тиранiв! Торговець власною дочкою! Кам'яний iдол!

Хоч архонту й доповiли про нахвалки Ясона, та вiн велiв i пальцем не чiпати бранця. А сам все думав i думав, що чинити iз сином загиблого полемарха, як його врятувати, як до життя повернути. Гине-бо хлопець, ой, гине…

А другого дня йому доповiли, що Ясон утiк iз в'язницi, забивши каменем памороки вартiвнику, i зумiв вислизнути не лише з пiдземелля, а й навiть iз мiста.

– Гаразд, – сухо мовив архонт, – я розпоряджуся, щоб органiзували погоню…

Про погоню вiн нiкому i не заiкнувся.

«Може, й краще, що втiк Ясон, – думав вiн, i вiд такоi думки легшало на серцi. – Хай походить хлопець по свiтах бiлих, охолоне, тугу свою на чужих вiтрах розвiе, розуму набереться. А в далеких краях, де нiщо йому не буде нагадувати про Ольвiю, легше горе свое перенесе…»




Роздiл другий

Як летiли вiд моря дрохви…


Як у скiфськi степи з теплими дощами й першими громами, iз соковитими травами й галасливим птаством завiтала справжня весна i заквiтчала землю зелом, а небо – блакиттю, як Тапурiв рiд кочував у долинi Семи Вiтрiв, в Ольвii почалися пологи.

З пiвдня, вiд берегiв далекого Понту, летiли барвистi хохiтви, а дрохви так хмарами сунули у скiфськi степи. Прилетiло iх тiеi весни, як нiколи! А днини якi стояли! Промчать вершники, наконечники списiв аж горять у сонячному промiннi. Наче з чистого золота вони. По всьому обширу – вiд обрiю й до обрiю, вiд кряжа до кряжа – котилися ковилою зеленi хвилi. В кочовищах уже спали просто неба, радуючись i ясним дням, i золотим мiсячним ночам. То влiтку сонце як вогнем випалить степи, а зараз, повеснi, радуйся, живи.

Летiли перепели.

Високо у весняному небi курликали журавлi – не сумовито, як восени, не прощально, а радiсно, бентежно. Життя виходило на нове коло, що воно принесе скiфам?

На душi у Тапура бентежно. За що не вiзьметься – все з рук падае. Сина чекае. Певний Тапур – Ольвiя неодмiнно народить сина. З нього вистачить i чотирьох дочок. Бо дочки дочками, а син ось так потрiбний. Продовжувач його роду. Тапур все мае – кому те багатство передасть, в кому його кров нуртуватиме, коли вiн, вiдживши свое, у свiт предкiв пiде? У синовi. Тож син ось так потрiбний. А Тапур уже бачив його, сина свого. Доля вже показувала йому, яким буде його син, коли виросте. У снi показала. (Коли про що крiпко увечерi перед сном подумаеш, забажаеш що побачити, те й присниться. А Тапур забажав у снi подивитися на свого майбутнього сина. От доля йому i показала.) А снилося Тапуру, що спинив вiн свого коня на узвишшi, спiшився бiля дуба, обпаленого громом. То таке знане дерево, що скiфи, коли кочують у долинi Семи Вiтрiв, неодмiнно заiдуть до нього, щоб i самим подивитись, i синам своiм громове дерево показати. Впомку малим буде.

– Бачите?.. Дуб тут рiс на узвишшi, та не дуб, а дубище! Десять чоловiкiв, узявшись за руки, не могли обхопити його. А високий був, аж до неба! Та все рiс i рiс, вшир i ввись. А хто вищий од усiх, той першим i удари на себе приймае. От грiм i поцiлив цього велетня, навпiл його перебив. І вогнем лютим обпiк. Горiв дуб, аж ген за отим кряжем видно було. В степу тодi чутки пронеслися: бiда буде, у долинi Семи Вiтрiв живий дуб горить од небесного вогню.

Та не здолав небесний вогонь дуба-степовика. Пень од нього лишився, високий пень, вершнику аж до плiч. Товстелезний. Так обпалений вогнем, що й мiсця на ньому живого немае. Нi кори на нiм не зосталося, нi соку живлющого в нiм. А бач… Зверху, де розчахнуте все, зелена гiлка до сонця тягнеться. Така зелена на тлi чорного стовбура.

– Бачите, яка сила, яка жага життя у цього дуба, – неодмiнно скаже батько синам своiм молодим. – Грiм його бив, вогнем його пiк, а силу життя не здолав. Синок росте у дуба, росте наперекiр всьому! Із чорного пня зелений син росте. Ось так, сини моi, тримайтеся за землю, як оцей дуб, i нiякий грiм тодi вас не здолае!..

Звiдтодi й звуть той дуб громовим.

Ось i сниться Тапуру, що спiшився вiн бiля громового дуба, глядь, а перед ним стоiть молодий, дужий i знатний воiн. І поставою степовик вдався, i силою не зобиджений. І зброя у нього ясна, i сам вiн iз себе удатний. Дивиться Тапур йому в лице, i дивно Тапуру увi снi: сам себе бачить. І чому це, думае вiн, я сам себе бачу? Та молодим себе бачу, гiнким. А той другий Тапур, молодий i ставний, каже: «Я не Тапур, я син твiй, Тапуре».

«Звати тебе як, сину?» – питаеться Тапур.

«У мене ще немае iменi», – одказуе вiн.

«Я тобi дам iм'я», – вигукуе Тапур.

«Рано ще менi iм'я брати, – каже молодик. – Я ще нiчого такого знатного у життi не вчинив: нi коня не сiдлав, нi в битвах не бував. Та й не жив я ще зовсiм, а тiльки збираюся жити».

«Добре, синку, – одказуе Тапур. – Ім'я треба дiлами славними заслужити. Покажи себе, сину, в життi, щоб усi скiфи про тебе загомонiли. Ось тодi й буде у тебе знатне iм'я».

Вiдступився од нього молодик, розчахнулося громове дерево i сховало в собi того степовика, лицем на Тапура схожого.

«Я тебе чекаю, сину! – крикнув Тапур. – У свiтi бiлому чекаю, пiд сонцем нашим, посеред степу широкого!..»

Крикнув – i проснувся.

Вiщий сон, буде у нього син. Бо чому б тодi громове дерево показувало йому того молодика ставного, ще й лицем на нього, Тапура, схожого? Буде син таким дужим та мiцним, як той дуб. Нi грiм його не вiзьме, нi блискавиця. А ймення йому давати поки що не треба. Просто: Тапурiв син, i все тут. А коли виросте, то сам його дiлами славними здобуде. Так сон вiщий пiдказуе, так i буде. З громового дерева син вийшов, о, вiн ще прогримить у цих степах.

Радий Тапур, мiсця собi не знаходить, чекаючи свого громенка. Із шатра вискочив, не вискочив – вилетiв. Мимо шатра кiнь бiг, Тапур кiшкою метнувся i на його спинi опинився, охляп помчав у степ, на узвишшя, до знаного дерева.

– Громове дерево! – кричав бiля згорiлого дуба. – Це я, Тапур! Ти у снi менi сина показувало. Ось тобi мiй акiнак за добру вiсть.

Розстебнув широкий шкiряний пояс, зняв його з акiнаком у золотих пiхвах i кинув до чорного дуба.

– Бери, громове дерево! Тобi дарую за гарну вiстку.

І з гиком та свистом помчав охляп у степ…

Довго його не було, повернувся збуджений, чорнi очi горять-сяють… В шатро вскочив, башлик зняв, пiдкинув його над головою, засмiявся.

– Ти чого… такий?.. – озвалася Ольвiя, лице ii було блiдим i тому якимось незнайомим Тапуру, губа прикушена до кровi. Лежала на спинi, поклавши руку собi на випуклий живiт, наче прислухалася до чогось.

– Син буде! – крутнувся Тапур посеред шатра. – Я вже бачив його. Увi снi бачив. Вiн до свого народження деревом живе. От!

Ольвiя тiльки й озвалась:

– Вигадники ви, скiфи!

– Хiба ти не знаеш, що скiф до свого народження людиною кимось бувае? – здивовано вигукнув вiн. – Як у вас, грекiв, не вiдаю, а в нас так. Хто вовком бувае, хто птицею, хто якоюсь там билиною у степу чи звiриною. Або й комашкою. А потiм приходить час, i Папай каже: йди i народися людиною, бо скiфам треба багато-багато людей. Вiн iде i народжуеться людиною.

Ольвiя зацiкавлено слухала Тапура, на мить навiть забувши про своi страхи.

– Говори, Тапуре, говори, – прохала, коли вiн вмовкав. – Менi легше, як тебе слухаю.

Вiн опустився бiля неi на повсть, присiв на зiгнуту пiд собою ногу, рукою ляскав себе по колiнi.

– Я, щоб ти знала, спершу конем був, – розповiдав iй так, нiби то було звичайним явищем. – Так, так, конем був до народження, – повторив, бачачи, що вона недовiрливо придивляеться до нього. – Я навiть трохи пам'ятаю, як я був конем. Ноги пам'ятаю: прудкi та сильнi ноги. І бiгав я у степах, аж вiтер у вухах свистiв. І тепер менi iнодi сниться, як я був конем. Сниться: мчу степом. Нiби я i нiби не я. А нiг у мене аж чотири, прудкi такi ноги, сильнi. Мчу, аж вiтер свистить, аж земля пiдi мною гуде. От яким прудконогим конем я був! А потiм сказав Папай: досить тобi конем бути. Йди до вождя Ора, i його жона народить тебе людиною. Я пiшов, i вона народила мене скiфом. І Ор менi був дуже радий. Ще б пак! Про такого сина, як я, вiн i мрiяти не мiг! – гордовито закiнчив Тапур свою розповiдь.

– Ти в мене найкращий, – кутиками уст посмiхалася Ольвiя вiд повноти щастя i ласкаво дивилась на нього сяючими тихими очима. – Поговори зi мною ще, менi боязко самiй лишатися…

– А син наш, щоб ти знала, зараз деревом живе. – І вiн розповiв iй про свiй сон. – Тепер ти збагнула? Громове дерево показало менi нашого сина. От! Вiн у деревi, там, – махнув кудись рукою, – на узвишшi. Уся Скiфiя заговорить про мого сина iз громового дерева. І Папай йому вже сказав: йди до Ольвii i народися людиною, i Тапур матиме сина-громенка. Вiн уже йде, i ти його скоро народиш. А я тобi дам за це багато золотих прикрас, найпишнiшу бiлу юрту, коня дам i слуг та рабiв дам. І тобi будуть заздрити усi сколотки. От!

Вiн пiдхопився на рiвнi, взяв свiй башлик i, не кажучи й слова, вискочив iз шатра. Аж вiйнуло за ним!

Ольвiя якусь мить лежала непорушно, заколисана його мовою, вже й дрiмати почала, як зненацька живiт ii колихнувся, i вона тихо скрикнула:

– Ой… Мабуть, починаеться…

До шатра на руках i колiнах заповзла Мiлена, простяглася у ногах господинi.

– Ти мене кликала, господине? Я тут.

– Авжеж, Мiлено, кликала, тiльки ти сядь. Ось тут. – Мiлена сiла бiля Ольвii. – І не вiдходь од мене. Боюсь я… Тапур щойно повiдав, що вже бачив нашого сина. Увi снi.

– То й буде все добре, господине моя. І не бiйся. Немае солодшоi муки у свiтi, анiж народити маленьку лялечку… Земля родить, все зело родить, птиця i звiр теж дiточками обзаводяться. То й жiнка мае родити, щоб рiд людський не уривався пiд сонцем.

– Страшно…

– То – солодкий страх, господине.

– Аби син… – шепоче Ольвiя побiлiлими губами. – Аби син… Новий крикун бойового кличу Тапурового роду.

– Поглянь, господине, з шатра. Запона пiднята, бачиш, як степ цвiте, – шепотiла Мiлена. – Я хоч i не бачу, але вiдчуваю. Такий теплий та ласкавий вiтер обвiвае мое лице, як iз шатра виходжу, скiльки пахощiв зi степу несе. А як iржуть лошаки за кочовищем, веснi радуються! Свiт пiсля зими ожив, у добру пору ти зiбралась родити, господине моя.

До шатра донiсся тупiт копит, що вiддалявся.

– То вождь знову в степ помчав, – шепнула Мiлена. – Од радощiв вiн собi мiсця не знаходить. Сина чекае. А ти – не бiйся, господине. Скiфи кажуть, що до породiллi сходяться усi боги. Сам бог богiв, добрий та мудрий Папай, слiдкуе, щоб жiнка народила щасно вiдважного сина чи красуню дочку.

– А я боюся, Мiлено. Наче бiду свою вiдчуваю…

– А ти поклич, господине, ще й грецьких богiв. А найперше – добру Ілiфiю[22 - Ілiфiя – богиня дiтонародження, зображувалася молодою жiнкою iз закутаною в плащ головою, але з оголеними руками, з факелом у руцi – символ початку нового життя, немовляти, яке щойно народилося (грец.).], – радить рабиня. – Я вже й забула, як молитися грецьким богам. А колись же i я родила… Ой… згадаю – не вiриться… Пам'ятаю, з'явилася на свiт моя донечка i кричить… А я – плачу. А донька кричить… Ой-ой, яка то радiсть була. Лiктою я назвала свою дочку. Лiктою… Що з тобою, господине?

– Нi, нi!! – раптом крикнула Ольвiя. – Не може бути… Просто так… здалося…

І зненацька гострий бiль рiзонув Ольвiю.

Крикнула вона, зайшла баба-повитуха, поважна, сувора, вiд неi вiяло силою та впевненiстю. Мовчки заходилася засукувати рукава. Ольвiя поглядала з надiею на ii грубезнi, майже чоловiчi руки.

На ii крик поткнувся було й Тапур, але повитуха мовчки посунула до нього, застережливо виставивши вперед руки. Вождь, винувато клiпнувши, покiрно вискочив iз шатра.



А дрохви все летять i летять.

То там, то тут у долинi падають, розбиваються на родини, i вже вусатi дрохвичi ведуть своiх дудучок у безпечнi мiсця.

Тапур лишив слухняного коня за могилою, у башлик навтикав ковили i з луком в руках пiдкрадаеться ковилою. Ось вiн трохи зводиться, вибирае поглядом найбiльшого птаха, натягуе тугу тятиву. Цiлиться пiд лiве крило вусатого дрохвича.

Ще мить, дзизне стрiла, наче блискавка, прониже красеня птаха. Крикне вiн, нiби зойкне, рвонеться вперед i впаде у молоду траву, ламаючи крила, б'ючись у передсмертних судомах… А Тапур, як молодий хлопець, котрий уперше в життi поцiлив здобич стрiлою, пiдбiжить до нього, схопить його, красивого, закривавленого, пiднiме за крило, закричить:

– Го-го-го!!! Доброго дрохвича поцiлив!

Давно вже так не полював Тапур, тож душу свою вiдведе.

Чи травина яка перед ним хитнулась, чи з куща надто висунулось древко стрiли з бронзовим наконечником, а тiльки птах, вiдчувши тривогу, зненацька круто повернув голову до Тапура, ступнув i загородив собою дудучку вiд бiди.

І крикнув щось уривчасто-тривожне, i крила своi рвучко випростав.

– Гаразд, – сказав Тапур i засмiявся, з ковили зводячись. – Милую тебе, вусатий. Лети. Я сьогоднi добрий. У мене сьогоднi народиться син.




Роздiл третiй

А вранцi вже буде пiзно


В ту нiч все й скiнчилося.

В ту нiч урвалося ii життя у Скiфii, i вже не господинею, не дружиною всесильного вождя, а втiкачкою мчала вона степами, i кiнь летiв у темрявi ночi як стрiла. А вершницi й той лет здавався повiльним… Швидше, швидше, тiльки б устигнути вислизнути з Тапурового краю, доки не вмерла рятiвна нiч i не скочила у сiдла погоня, доки кiнь ii не вибився з сил, доки злий Тапур не дав волю своему гнiву…

Страшно iй i Тапура, i скiфiв, i чорноi ночi… І за долю свою майбутню страшно, i за дочку свою страшно…

Спершу хотiла було кинутись у землi скiфiв-хлiборобiв. Тi i нагодують, i притулок дадуть при нагодi. Та й шлях знайомий: караванною дорогою все на пiвдень i на пiвдень, а дiставшись моря, не заблудиться. Чи трапиться в дорозi купецький караван – не полишить у бiдi самотню вершницю з дитиною на руках.

Подумала так i круто з пiвдня повернула на захiд, пустивши коня в напрямку Борисфену. Адже Тапур недовго гадатиме, куди втекла Ольвiя i на яких шляхах ii ловити. Звичайно ж, на пiвденнiй караваннiй дорозi. Іншого шляху додому вона не знала.

Тому Ольвiя круто повернула на захiд i зникла за обрiем, не лишивши й слiду. Навряд чи здогадаються шукати ii саме тут. Цей шлях важкий, пустельний, хiба вiдважиться самiтна жiнка на таке?

Ольвiя зважилась… Лише б дiстатися до Борисфену, переправитись на правий берег, а там iй i каллiпiди допоможуть, i алазони. Та й до своiх звiдти близько. Лише б дiстатися до Борисфену та повернути на пiвдень… Скiльки там днiв путi лишиться до рiдного мiста!

Так гадалося першоi ночi, найтяжчоi ночi у ii життi. Навiть коли скiфи везли ii у своi степи, не було iй так тяжко, як тепер, коли вона од них утiкае. Ат, що тепер!

Кiнь трапився Ольвii добрий, надiйноi скiфськоi породи. Низькорослий, непоказний на вид, але витривалий, як дикий звiр. Втоми не знае. Тiльки вiтер свистить у вухах вершницi та тупiт копит завмирае вдалинi. Вiрила, що врятуеться. Вiднинi Скiфiя i Тапур стануть ii далеким минулим…

Далеким, щасливим i гiрким водночас.

Вiрила, а сама думала: чи ж пощастить вирватися iз Скiфii, чи ж дочку свою – тепле крихiтне тiльце, з-за якого все й зчинилося, – вдасться врятувати вiд гнiву ii несамовитого батька? Та донька про те не вiдала. Мирно спала в м'якому шкiряному кубельцi на грудях у матерi, i те кубельце колихалося з боку на бiк, навiваючи малiй ще мiцнiший, ще солодший сон.

Не випускаючи з рук повiддя, лiктями притримувала кубельце на грудях, щоб не надто хилиталося. Всю нiч над нею висiла велика свiтла зоря i летiла назирцi за втiкачкою на тлi чорного-чорного неба. Ольвiя вiрила, що то ii зiрка-захисниця. Допоки вона горить над ii головою, вiдбиваючись у зiницях дочки, доти Ольвiю обминатиме лихо. Свiти, зоре, яскравiше, не заходь за хмару, не лишай мене наодинцi iз чорним степом та вовчим виттям, що вiдлунюе десь за байраком.

Нiч, глуха, чорна, летiла разом з утiкачкою i своiм жахним голосом – вовчим виттям – щось кричала iй, погрожуючи чи застерiгаючи… Неси, коню, не зупиняйся, допоки вистачить у тебе сил.



Скiфiя…

Ти дала короткочасне щастя i дочку. Спасибi за тi сонячнi днi й золотi мiсячнi ночi i за той найбiльший скарб, котрий везу вiд тебе, мати Скiфiе! Але, мабуть, дарма коня жену. Вiд тебе й на крилах не втечеш, за синiми морями не заховаешся, на краю свiту не притаiшся.

Шелестить ковила пiд копитами коня, а Ольвii вчуваеться: не втечеш, не втечеш, не втечеш-ш-ш… І думае жiнка: як я втечу вiд тебе, розгнiвана Скiфiе? Адже ти будеш завше на мене дивитися очима цього немовляти, такими ж чорними, як i в батька, смiятимешся ii смiхом, радiтимеш ii радiстю, сумуватимеш ii горем. І безмежнi скiфськi степи iз запашною розмай-травою, гiрким полином, дикою волею i диким свавiллям клекотiтимуть в очах моеi доньки. То хiба ж втечеш од тебе, добра i зла мати Скiфiе?

Хiба забудеш тебе, як у вухах боляче лунае i, напевне ж, ще довго лунатиме крик Тапура:

– О Папай!!! Хiба ти не посилав менi сина, щоб вiн народився людиною?!. Допоки ж йому бути деревом?.. Скажи менi, Папай: ти посилав його менi у сон?!! Я бачив сина увi снi. Де вiн зараз? Хто мене обманув?.. Ольвiя?

Любив вiн Ольвiю до безтями, може, тому i гнiв його був безтямним? Все у нього було без меж: i радiсть, i лють. Не знав вiн золотоi середини. От бiда, так бiда.

Не тямлячи себе, стрибнув до Ольвii, наче звiр. В його чорних палаючих очах нуртували слiпа лють i образа.

– Ти обдурила мене, гречанко!.. – кричав iй в обличчя. – Ти ненавидиш мене, коли посмiла народити дочку. Ти забагла посмiятися, ошукати мене. Громове дерево обiцяло менi сина. Воно показувало його менi увi снi. Я вже бачив свого сина. Де вiн? Де, гречанко? Папай послав його народжуватися людиною. А ти не захотiла його народити. Ти вибрала дочку. Де мiй син, гречанко? Хай, значить, смiються з Тапура, що три жiнки так i не народили йому сина?! Геть з моiх очей! Ти менi бiльше не жона!

І з трiском зламав перед нею стрiлу.

Ольвiя чекала гiршого, але вiн не зачепив ii.

Чула, як вiн гуркотiв, як метався у шатрi, наче той вихор, зганяючи гнiв на домочадцях, кричав, комусь погрожував, когось проклинав… А iй було байдуже, нiби не ii вiн залякував найстрашнiшими карами. Пiсля пологiв найшла апатiя, безвiлля…

Їй тодi було однаковiсiнько – зненавидiв вiн ii люто чи люто любить, берегтиме ii чи знищить, як свого запеклого ворога. Боги тому свiдки, вона багла сина. О, як вона хотiла сина! Але тепер… Чи не все одно тепер?.. Хай шалiе! Ольвiя наче оглухла. Життя вже програно. А що з нею буде завтра, пiслязавтра, то ii вже не цiкавило.








І вона зрозумiла: вожак стрибнув!



Та ледве бабка-повитуха занесла немовля, що розпачливо кричало, Ольвiя стрепенулась i кинулась до тiеi крихiтки.

Апатii, байдужостi як не було. З тим дзвiнким дитячим криком нiби якась цiлюща сила влилася в ii змучене тiло. А разом з нею з'явилася злiсть, навiть лють. Хай шаленiе Тапур, хай!.. На зло йому виростить дочку… Тремтячими руками тулила до грудей крихiтне верескливе тiльце, а коли вiдчула, як маля заплямкало, жадiбно вхопило сосок i потягло з грудей молоко, то забула в ту мить про все на свiтi.

Опiвночi, як табiр заснув i навiть Тапур десь затих, до шатра Ольвii нечутно зайшла Мiлена, тримаючи поперед себе витягнену руку з вузликом.

Ольвiя не спала.

– Поглянь, яка в мене гарна донька, – шепнула рабинi. – Чорний чубчик i чорнi оченята в неi вiд Тапура, а личко – мое… Ось поглянь… – схаменувшись, прикусила язика, як глянула на червонi ямки замiсть очей у рабинi.

– Ольвiе… – Рабиня вперше вiдважилась назвати свою господиню по iменi. – Ось тобi харч на дорогу, – простягала вузлик. – Трохи сиру i в'яленого м'яса… Послухай мене, стару i слiпу, яка трохи знае цих скiфiв. Рятуйся, втiкай… Я домовилась. Тобi приготували коня. Збирайся, ради всiх богiв, збирайся, господине, бо вранцi буде пiзно… Ти не знаеш скiфiв, а я iх вивчила за роки неволi. Кажу, вранцi буде пiзно. Ти для мене – що сонце для слiпих очей. Коли що з тобою трапиться, я не перенесу. Тiкай, господине, тiкай!..

– Куди? – спокiйно запитала Ольвiя.

– У Грецiю… Додому. Куди хочеш, аби подалi вiд Скiфii, – шепотiла Мiлена й тремтiла вся, наче ii тiпав плач. – Вождь нахваляеться продати тебе савроматам у рабство. А Тапур слiв на вiтер не кидае, ти його просто ще не знаеш.

– Хай нахваляеться…

– О, ти навiть не уявляеш, що таке рабство! – Мiлена показала на ямки замiсть очей на своему обличчi.

І тицяла iй вузлик.

– Ось тобi харч на дорогу… Тiкай…

– Облиш, – Ольвiя кволо вiдмахнулась рукою.

– Тапур страшний у гнiвi! – зойкнула рабиня. – Вiн тодi слiпне i глухне. Рятуй коли не себе, то дочку. Бо потiм будеш за нею тужити, як я за своею Лiктою…

– Дочку?.. – Ольвiя стрепенулась i почала поспiхом збиратися. – О нi, дочку я не вiддам на поталу!

– Швидше, швидше, – пiдганяла рабиня. – Доки темна нiч у степу, доти Тапур не велiв тебе схопити.

– Мiлено, – Ольвiя обняла рабиню за плечi. – Я не забуду тебе. Може, ще побачимось, а може, й нi… Прощай… Доньку я Лiктою назву. Як ти колись свою назвала… Лiкта… Вона завжди менi нагадуватиме про тебе, моя вiрна Мiлено.

…А свiтла зiрка все пливе й пливе у темрявi ночi, нi на мить не спускаючи з Ольвii свого турботливого, лагiдного погляду.

«Мiлено, люба моя Мiлено, – шепоче Ольвiя. – Я нiколи не забуду твоеi доброти i вiрностi».

Не знае втоми кiнь, летить над нею яскрава зiрка, i Ольвiя вiрить: все буде добре. Інодi згадуе Тапура i (о диво дивнее!) не вiдчувае до нього гнiву, хiба що жiноча образа нуртуе в ii серцi. А зла за душею не мае. Розiйшлися iхнi дороги, втiкае вiд нього, немов вiд звiра якого, а бач, не проклинае.

Прощай, Тапуре, прощай, Скiфiе!

Донька повсякчас, все життя нагадуватиме про вас, та ще хiба в сни прийдеш до мене, Скiфiе, з нiмим докором, що я не подарувала твоему вождю бажаного сина…




Роздiл четвертий

Перше випробування


Як витримала першу нiч, Ольвiя гаразд не пригадуе.

Здалося, що не нiч минула, а одна мить.

Спинилась лише вранцi, як рожева Еос – богиня ранковоi зiрки – вже позолотила небо.

Кiнь дрiбно тремтiв, ноги його пiдкошувались, вiн парував.

«Бiдна тварина, – зiтхнула Ольвiя. – Так зажену його, а тодi… Що тодi робитиму в цiм степу?..»

Ледве-ледве зсунулась з сiдла.

Захитавшись, присiла на землю, але й земля пiд нею неслась у нестримному чвалi i здавалась Ольвii велетенським сiдлом. Несила було ворухнути рукою чи ногою, але, прокинувшись, заплакала у кубельцi на грудях Лiкта… Мусила побороти себе, рухатись… Витягла грудь, зiтхнула – небагато молока. Та й де воно вiзьметься пiсля такоi ночi?..

Дивилась, як Лiкта смокче, дивилась на ii чорнi, блискучi, як у батька, очi, i втома поволi сходила з неi. Посмiхнулася до Лiкти, погладила пальцем ii носик.

– Смокчи, маленька, не загинемо, – пiдбадьорливо мовила. – Виживемо наперекiр всьому! Вночi гiрше було, гнiтючiше, а вдень дорога пiде веселiше… День, два, а там i до Борисфену доскачемо. А Борисфен – то вже й наш край.

Глянула на коня. Вiн стояв, широко розставивши ноги й опустивши голову. З його бокiв шматтями сповзала пiна.

– Стомився, бiдненький? – ласкаво запитала Ольвiя.

Кiнь поволi звiв голову, глянув на неi великим затуманеним оком, хитнув головою, наче розумiв ii мову.

– Ну, пробач, що так гнала тебе. Сам розумiеш, треба було спiшити. Але бiльше не буду… Та ти не стiй, пiди попасися. Бачиш, яка гарна трава, де й сила в тебе вiзьметься…

Кiнь з шумом видихнув повiтря i пiшов на тремтячих ногах пастися. Насмоктавшись молока, Лiкта затихла, подивилася на матiр, позiхнула раз-другий i заснула…

Ольвiя насмикала ковили, вимостила постiль, вклала спати Лiкту. А сама, звiвшись, оглянулась. До самого обрiю ланцюгами тяглися горби, де-де стояли поодинокi дерева, лише на пiвночi, пiд кряжем, щось темнiло – бiр чи перелiсок. А на пiвдень, скiльки сягало око, зеленiли трави. А небо висiло сiре, наче попелом всипане, сонце ледве пробивалося крiзь ту пелену, багаттям немiчним жеврiло…

Ольвiя, аби впевнитись у безпецi, ще раз уважно обдивилася усi сторони свiту, вдихнула вiтер. Вiн видався iй з полиновим духом i… димом. Пiднявшись на взгiрок, Ольвiя подивилась на пiвнiч i побачила на обрii дими. Були вони далеко звiдси, i вона заспокоiлась.

«Певно, там кочуе якесь скiфське плем'я», – подумала вона, повертаючись до дитини. І тiльки тепер вiдчула, як зголоднiла. Пiдiйшла до коня, що пасся неподалiк, вiдв'язала вiд сiдла торбу. Кiнь навiть голови не повернув, жадiбно гризучи траву, губи його були в зеленiй пiнi… Хотiла зняти сiдло, та передумала. Хай буде про всяк випадок. Мало що може трапитись кожноi хвилини у степу. Насмикала пучок трави, витерла коневi боки i спину, поляскала його по шиi.

– Пасися, конику, набирайся сил, бо в нас ще довга дорога. Борисфен звiдси на заходi, тож сонце мусить бути всю дорогу лiворуч. Так по сонцю i дiстанемось…

Кiнь подивився на неi, i очi його вже трохи просвiтлiли. Ольвiя посмiхнулась.

– Вiдходиш, бiдолахо? Потерпи, дiстанемось до мiста, нiхто й пальцем тебе не зачепить. А мiй сауран так i лишився у Скiфii.

Згадка про скiфiв знову навiяла iй Тапура, але вона, аби не терзати себе подумки, викинула його з голови i примусила себе думати про щось iнше.

Ще раз обдивившись обрii i впевнившись, що всюди тихо, якщо ж не рахувати тих далеких димiв на пiвночi, вона присiла бiля дочки. Їла над силу, не вiдчуваючи смаку. Жувала сухий сир, доки й не заснула сидячи.

Снилося iй рiдне Гостинне море, бiлi чайки над хвилями, яскраве сонце… Тихо так, гарно, безжурно на душi в Ольвii! І легко iй, нiби щойно на бiлий свiт народилася… Аж раптом чуе, хтось гука ii.

– Ольвiе?! Ольвiе?!

Глянула – випливае з моря дельфiн i каже:

– Гостинне море даруе тобi доньку. Вона сидить у мене на спинi й простягае до тебе руки.

Затремтiла Ольвiя, кинулась до своеi дочки, i раптом бiлий свiт померк, пiрнув у густу чорну пiтьму.

– Дельфiн! Дельфiн!.. – злякано закричала Ольвiя. – Чому я тебе не бачу? Де ти, вiдгукнися!

– Я тут, – сказав дельфiн. – Бiля тебе.

– А моя донька де?

– У мене на спинi.

– Чому я не бачу нi моря, нi тебе, нi доньки?

Зареготав у чорнiй пiтьмi дельфiн.

– А тому, що ти вже ослiплена!

– Неправда!

– Ха-ха-ха!! – реготав десь у тьмi дельфiн. – Адже ти рабиня. Тапур продав тебе в рабство савроматам, а тi, щоб ти не втекла, викололи тобi очi. Як скiфи Мiленi.

Закричала, заголосила Ольвiя:

– Дайте менi очi… Очi моi вернiть. Я хочу подивитись на свою Лiкту. Мою маленьку Лiкту…

– А-а-а… – плакала десь дитина.

– Я тут, Лiкта-а… Я зараз… за-ара-аз…

Кинулась наослiп, але всюди ii зустрiчала стiна важкого мороку, вона розсовувала його руками, грудьми, плечима, вiрячи, що там, за мороком, буде свiтло.

– А-а-а-а… – кричала дитина.

– Я тут!.. Я зараз!.. – кричала Ольвiя. – Де ти, Лiкта?!

Зойкнула i прокинулась.

Важко дихала. Мала таке вiдчуття, що й досi гребеться в мороцi. Боже мiй, як страшно бути слiпiй! Навiть на мить, навiть увi снi… Але що це? Плаче Лiкта? Не у снi, а наяву…

Стривожено пирхав кiнь, тицявся губами у плече, наче хотiв ii розбудити. Ольвiя вiдчула щось недобре, схопилася. За ближнiм горбом мигнув сiрий звiр.

Вовк?

Глянула лiворуч i обiмлiла: зграя вовкiв! Здригнулась, нiби хто облив ii крижаною водою.

Лiкта зайшлась плачем, Ольвiя нарештi отямилась, схопила кубельце, квапно надiла його собi на шию, зав'язала кiнцi. А в самоi тремтiли руки, билася сполошна думка: що робити, де шукати порятунку?..

Кiнь знову штовхнув ii у спину.

«О боги, – жахнулась Ольвiя. – Як хоч вiн з переляку не втiк?..»

Крайнiй вовк подав голос – виття його було пронизливе i моторошне. І вчувалася в ньому радiсть. Ольвiя тiеi ж митi опинилася у сiдлi. Кiнь наче ждав цього, бо з мiсця рвонувся так, що аж у вухах вершницi засвистiв вiтер.

Вовча зграя повела очима, проводжаючи коня, лiниво затрусила й собi слiдом. Хижаки були певнi, що в цьому пустельному краi здобич далеко вiд них не втече.

Ольвiя оглянулась.

Материй вожак – здоровенний, широкогрудий вовчище з рудими пiдпалинами на боках – рикнув, i зграя, пiднявши хвости, почала набирати швидкiсть.

«Справа зовсiм кепська, – подумала вона й вiдчула, як щось закрижанiло в душi. – Кiнь зморений i навряд чи зумiе вiдiрватися вiд зграi. А в цих краях кричи – не докричишся!..»

Лiкта плакала не затихаючи, та матерi було не до неi. Мiцно намотавши на лiву руку повiддя, вона затиснула в правiй акiнак. Страху не вiдчувала, тiльки на серцi чомусь стало сумно i гiрко. Та ще захотiлося побачити Тапура, хоч здалеку, хоч мигцем… Невже кiнець?..

Оглянулась… Так i е, вовки вже здоганяють, зграя на ходу дiлиться надвое. Певно, хочуть охопити коня з обох бокiв.

Ех, Тапур!.. Ну для чого ти мене забрав з Ольвii? Для чого хижим шулiкою вихопив iз гнiзда? Щоб отак глупо розтерзали мене вовки у степу, як твою матiр, коли вона втекла, щоб не лягати з мертвим Ором у могилу?..

Невже i ii чекае така жахлива доля?..

Занесла руку з акiнаком для удару, нi на мить не спускаючи тривожного погляду з вожака… Прикусила губу… Ну, стрибай, сiроманець. Стрибай же!.. Все зараз залежить вiд вожака. Схибить вожак, вона врятуеться, а вчепиться коневi в шию… Але про те краще не думати. Ще е мить. Одна мить. А потiм… потiм, можливо, вже й думати буде пiзно…

Рука з акiнаком напружилась…

Вожак уже здоганяе.

Ольвiя бачить його бiлi гострi iкла, червоний язик. І лютi жовтi очi… Вiн уже зовсiм близько. Порiвнявся з конем, повертае до нього ошкiрену пащеку.

Буде стрибати?.. Але нi, здаеться, хоче трохи випередити свою жертву, щоб одним ривком полетiти iй на шию… Кiнь несеться з останнiх сил, але тих сил уже не досить, щоб вiдiрватися вiд переслiдувачiв. Наче в якомусь туманi, чуе Ольвiя крик дочки, хоче озватися до неi, й несила розiмкнути стисненi зуби. Рука з акiнаком закам'янiла… Тiльки б не схибить. Тiльки б точно розрахувати удар…

Вожак несеться з такою швидкiстю, що, здаеться, пливе поруч з конем. Ольвiя бачить, як роздуваються у нього рудi боки, як летить пiна з пащеки, й висне обабiч морди павутинням…

Ольвiя перехиляеться трохи на правий бiк, готуючись до удару. Тiло ii стае твердим, наче кам'яним, i вона вiдчувае: не схибить!

І тут переярки злiва вирвались вперед, кiнь шарпнувся вiд них у протилежний бiк… Вожак, певно, цього й чекав. Не збавляючи швидкостi, вiн зненацька почав пiднiматися, виростати на очах…

Ось вiн уже зростом став завбiльшки з коня.

І вона зрозумiла: вожак стрибнув!

Рука Ольвii, описавши пiвколо в повiтрi, згори вниз полетiла йому навстрiч, акiнак по саме рукiв'я м'яко увiйшов вожаковi у бiк, пiд ребро. Вiн якось по-собачому гавкнув, наче гекнув, перевернувся в повiтрi, мигнув свiтлiшим черевом i лишився далеко позаду. І там, де падав, щось зачервонiло…




Роздiл п'ятий

Той, хто знищуе вовкiв


– Ар-р-р-а-а-а-а!!! – не тямлячи себе, закричала Ольвiя. Та радiсть ii виявилась передчасною: хижацька зграя в запалi погонi навiть не звернула уваги на загибель вожака. Переднiй вовк, вирвавшись на мiсце вожака, з розгону стрибнув на круп коня, щоб дiстати вершницю. На щастя, вiн не втримався, перелетiв на другий бiк. Але кiнь з несподiванки присiв на заднi ноги, сповiльнив бiг…

Його враз оточили вовки.

І в ту мить з-за горба вилетiв вершник… Щоправда, Ольвiя не встигла розiбрати, хто ж сидiв у сiдлi, – вигулькнуло щось кудлате, все вбране у сiре хутро. Замиготiв меч у руках того химеруватого вершника, вiн щось хрипло кричав, i кричав з такою люттю, що вовки почали розбiгатися. А вiн ганявся за ними, i закривавлений меч у його руках iз свистом розсiкав повiтря.

Розiгнавши вовкiв, вiн повернув коня до Ольвii.

– Жива?

Голос його був хриплий, якийсь аж звiриний, вiн важко i часто дихав. Вбраний був у вовчi хутра. На головi мав великий закудланий малахай, насунутий аж на самi очi, на плечах, спинi i грудях звисали вовчi лапи з пазурами.

Лице невiдомого так густо було заросле щетиною, що Ольвiя ледве вгледiла його очi та кiнчик носа.

Стримано кивнула головою.

– Спасибi тобi, рятiвнику, за помiч.

Вiн пiд'iхав до неi ближче, тримаючи за вуха вiдрубану вовчу голову, з якоi ще капала червона, густа кров, пильно глянув на Ольвiю, на ii дитину на грудях.

– Вона тобi належить, – показуючи на вовчу голову, проказав глухим, трохи скрипучим голосом. – Я не питаю, хто ти i звiдкiля. Але ти – мужня жiнка, якщо заколола акiнаком рудобокого вожака. Я полював за ним всю весну, але вiн вислизав. Хитрий був вовчисько, навiть стрiлою його нiяк було дiстати. А лютий був, що той злий дух! Таких вожакiв у них небагато.

– Ти скiф?.. – запитала Ольвiя з подивом i острахом, все ще недовiрливо розглядаючи його вбрання iз вовчих шкур.

– Я – Той, хто знищуе вовкiв! – озвався вiн глухим голосом, i iй здалося, що говорить вiн з-пiд землi. – Мене знають всi околишнi степи. Лютiшого винищувача вовчого племенi за мене немае. І боги свiдки, я таки доберуся до iхнього царя!

«Як би пошвидше вiдкараскатись вiд цього дивного мисливця, – подумала Ольвiя. – Страшний вiн якийсь i божевiльний…»

– Будь менi за жiнку! – раптом сказав Той, хто знищуе вовкiв. – Удвох ми швидко переб'емо степових хижакiв.

– Я поспiшаю, – вдала, що не почула його пропозицii Ольвiя. – Покажи менi, де Борисфен.

Вiн махнув вiдрубаною вовчою головою на захiд.

– Там! А тече вiн туди, на пiвдень.

– Бувай, скiф! – Ольвiя повернула коня на захiд i спиною вiдчула неприемний холодок: а раптом вiн кинеться на неi?

– Я покажу тобi дорогу i проведу тебе степом, щоб сiроманцi вдруге не напали, – буркнув вiн невдоволено. – Не хочеш бути моею жоною – не неволю. Але й не можу тебе лишити саму. У цих краях вовче царство. Десь за тими горбами ховаеться iхнiй владика. Але я все одно до нього доберуся!

Тримаючи в руцi вовчу голову iз вже закипiлою кров'ю, вiн iхав трохи попереду. Ольвiя – за ним слiдом, все ще не полишаючи думки при першiй же зручнiй нагодi спекатись небажаного жениха. Уникала дивитися на його широку спину, на якiй телiпалася висохла вовча голова з ошкiреною пащекою. Та й сам мисливець, закутаний у вовчi шкури, здавався iй велетенським звiром, що невiдь-чому iде на конi.

– Дарма ти не хочеш стати моею жоною, – не повертаючи голови, гудiв Той, хто знищуе вовкiв. – О, грiзнiших мисливцiв за нас не було б у цих краях!

– Я вже маю чоловiка, – стримано вiдказала Ольвiя.

– Жаль… – щиро сказав вiн. – Коли я побачив, як ти штрикнула акiнаком рудобокого ватажка, то зразу й подумав: свiт об'iдь, а другоi такоi жiнки не знайдеш. – І додав по хвилi: – Була колись i в мене жона… І син був…

Вiн зiтхнув, як здалось Ольвii, тяжко i бiльше не промовив i слова. І iй шкода стало цього страшного на вигляд чоловiка.

– У тебе горе? – по хвилi запитала вона, i починала здогадуватися, що, певно, вiн вiд горя став таким…

Вiн здригнувся, прислухаючись до ii голосу, а потiм рвучко повернув свое заросле, вiдлюдькувате лице.

– За все мое життя у цих краях ще нiхто не цiкавився моiм горем. Дозволь менi провести тебе до самого Борисфену. Я буду щасливий.

Ольвiя кивнула головою, i далi вони iхали мовчки.

Інодi на обрii мелькали якiсь вершники, то краем мигнув табун, i Ольвiя здогадувалася, що там кочуе якесь скiфське плем'я. Інодi iй здавалося, що вона бачить далеко дими кочовища. Та ось горби, порослi кущами терну, скiнчилися, вони вихопилися на м'яку типчакову рiвнину. Вiтер пах чебрецем, було тихо та лагiдно. І сонце привiтно виглянуло з-за сiрих хмар. В Ольвii трохи вiдлягло вiд душi. На обрii рiвнина закiнчувалася ледь видними синiми кряжами.

– Борисфен – за кряжами! – не повертаючи голови, сказав Той, хто знищуе вовкiв. – Але ця долина не зовсiм безпечна. Тут водяться дикi конi, а де тарпани, там i вовки. Та й людоловiв чимало в степу. Особливо у тiм краi, – махнув вiн на пiвнiч, – де не бувае сонце. Людолови часто спускаються вниз понад Борисфеном i чатують самотнiх вершникiв. А бувае, що й окремi сiм i захоплюють.

Вiн повернув коня до одинокого дерева, пiд'iхали ближче. То був розлогий i товстелезний дуб. Той, хто знищуе вовкiв, повернув до нього коня, Ольвiя, повагавшись, поiхала слiдом i пiд дубом побачила гору вовчих черепiв з ошкiреними пащеками. Вiд того видовиська iй стало моторошно.

– Лежите?.. – глухо запитав вiн, звертаючись до черепiв. – Лежiть, я вам ще одного привiз!

І кинув на купу вовчу голову. Черепи заторготiли, наче загарчали, i вiн зареготав:

– Ха-ха-ха!.. Шкiрите мертвi зуби? Шкiрте! – І зненацька крикнув: – Ти чуеш мене, степовий владико?!! Це я, Той, хто знищуе твою прокляту зграю! Я буду вас убивати доти, доки вашi черепи не здiймуться горою вище цього дуба! Стережися, вовчий владико, останньою на цю гору я кину твою царську голову!

Погрозивши вовкам, вiн пустив коня чвалом. Ольвiя ледве встигала за ним. Вовча голова за його спиною метлялася з боку на бiк, i Ольвiя намагалася на неi не дивитися.

Довго iхали рiвниною, полохаючи то курiпок, то перепелiв, то довговухих i довгоногих земляних зайцiв – тушканчикiв, згодом поминули могили з кам'яними iдолами на вершинах, що були «побiленi» орлами, i знову попливли типчаковим морем. Гули бджоли i повзали по квiтках конюшини, навколо було тихо, сонячно i зелено. Той, хто знищуе вовкiв, не озивався жодним словом, мовчала й Ольвiя. Лiкта спала у неi на грудях.

Та ось зненацька пронiсся гул, земля задвигтiла.

– Тарпани! – не повертаючи голови, кинув мисливець.

Наче з-пiд землi виринув у степу табун низькорослих, мишастого кольору коней з чорними смугами на спинах. Попереду мчав великий широкогрудий i тонконогий кiнь, певно, вожак табуна, за ним – жеребцi, потiм кобили з лошатами, замикали табун знову жеребцi.

– Вовки iх полохають, – пояснив супутник Ольвii.

Почулося протяжне виття, слiдом за табуном вискочила сiра зграя i кинулась навперейми тарпанам.

– Шкода коней, – вихопилося в Ольвii.

Той, хто знищуе вовкiв, нiчого не сказавши, зупинив коня, пильно слiдкуючи за тарпанами.

Зграя, намагаючись розколоти табун, розпорошити його по степу, заходила пiвколом. Але конi трималися купи. Ось вожак побiг по колу, тарпани потяглися за ним i зрештою замкнули коло: всерединi опинилися кобили з лошатами. Жеребцi по краях повернулися до нападникiв крупами. Вовки раз у раз кидались на табун, але всюди iх зустрiчали копита. Якийсь нетерплячий вовк надто вихопився наперед, один з тарпанiв дав задки, i сiроманець полетiв з розтрощеним черепом.

Вожак заiржав, табун, наче велетенське колесо, покотився степом i зник за могилами. А за ним подалися i вовки.

– Ха-ха-ха!!! – зареготав Той, хто знищуе вовкiв, i крикнув: – Ей ти, вовчий царю! Я смiюся з тебе! Не займай лiпше тарпанiв, бо не одному розтрощать черепи.



Коли сонце пiднялося високо i стало над головою, Той, хто знищуе вовкiв, повернувши праворуч, почав спускатися у балку. Ольвiя прямувала за ним. По схилах балки дерся вербняк, на днi, в неширокiй долинi, серед зеленоi густоi трави тихо жебонiв струмок… Ольвiя аж тепер вiдчула спрагу, ii супутник, зiскочивши з коня, пустив його пастися.

– Почекай мене тут, – мовив не повертаючись, – я вполюю дрохву.

І зник з балки.

Ольвiя спiшилась, пустила й свого коня пастися, поклала на траву Лiкту в кубельцi, а сама пiшла до струмка. Ставши на колiна, довго i жадiбно пила воду, аж до болю в шлунку. Із струмка на неi дивилася чужа жiнка з худим, гострим лицем, з темними колами пiд очима… Ольвiя вмилась, вiдчувши приемну свiжiсть, трохи збадьорилась i, аби не дивитися на свое вiдображення у струмку, збовтала воду.

– То не я, – сказала до струмка. – То – чужа жiнка!

І пiшла годувати Лiкту.

Насмоктавшись, Лiкта затихла, засопiла умиротворено i почала дрiмати. Ольвiя перепеленала ii, попрала пелюшки у струмку й розiклала iх сушитися на травi. Сiвши бiля дочки, обхопила голову руками… І вiдразу ж свiт завертiвся перед нею: пологи, розпачливий крик Тапура, нiч, втеча, вовки… І, зрештою, Той, хто знищуе вовкiв… На душi було важко i гнiтюче. Сум здавив груди. Думала про Тапура, чи справдi вiн би продав ii у рабство? Губилася в думках… Чула, як повернувся ii супутник, щось кинув на землю, потiм трощив хмиз, зрештою витер вогонь. І теж нiби зiтхав. Ольвiя звела голову, бiля неi лежала барвиста дрохва.

– По обличчю твоему бачу, що ти не сколотка, – озвався вiн, роздмухуючи вогонь. – Хто ти?

– Гречанка.

– А батько хто? – кивнув вiн малахаем на Лiкту.

– Тапур.

Вiн глянув на неi з бiльшою повагою.

– Сам Тапур?..

– Сам… – невесело посмiхнулася вона.

– Мабуть, дочка?

Ольвiя зiтхнула i нiчого не вiдповiла.

Вiн хотiв ще щось запитати, але стримався.

– У мене був син… – перегодя озвався глухо i наче застогнав: – Який син був…

Багаття розгорiлося, вiн узяв дрохву, нiж i пiшов до струмка потрошити птаху, потiм довго ii обмазував глиною, аж доки вона не стала схожою на вальок, з якого стирчали кiнчики пiр'iн. Повернувшись до багаття, загрiб ii у жар, зверху наклав хмизу.

– Був син… – зiтхнув, дивлячись у вогонь.

Сидiв горблячись, не скидаючи вовчого хутра, ще бiльше насунувши на лоба кудлатий малахай. Тiльки iнодi бликав на Ольвiю бляклими, сумними очима, що визирали з його густоi щетини, наче два затравлених звiрка iз схованки.

– Повiдай про свое горе… – м'яко мовила Ольвiя. – Я, на жаль, нiчим не зможу тобi допомогти, бо сама шукаю допомоги i захистку, але тобi легше стане.

– О, так, мужня жiнко, – по хвилi згодився вiн. – Я вже й забув, коли й балакав до людей у цiй пустцi. Нiхто не цiкавиться моiм горем. Може, тому, що у свiтi багато горя i в кожного е свое?

– Ти живеш у цих степах?

– Там!.. – махнув вiн рукою на пiвнiч. – Землянка там у мене. Але я рiдко буваю в землянцi. Я живу всюди в степу. Мене знають, як найбiльшого вовчого полювальника. О, я знищую сiрих щодня, а голови iхнi складаю пiд дубом. Мене бояться не тiльки вовки, а й скiфи. Кажуть, що я не людина, а злий дух степiв. Тому уникають зi мною зустрiчатися.

«Вiн i справдi схожий на якесь страховисько, – подумала Ольвiя. – Може, саме таким, у вовчих хутрах, i уявляють скiфи злого духа степiв?..»

– Боги свiдки, що я не злий дух, – сам собi казав вiн. – Я людина i людям не заподiяв нiякого зла. Хоч вони й бояться мене. У жодне кочовище не впускають. Собаками цькують… Я кричу: не бiйтеся… Я – Той, хто знищуе вовкiв. Я – такий скiф, як i ви.

Вiн вмовк, важко дихаючи.

– Ти справдi людина, – сказала Ольвiя.

– Спасибi тобi, – глухо мовив вiн. – Я нiколи тебе не забуду, мужня i сердечна жiнко, хай щасливою буде твоя дорога.

Запахло тушкованим м'ясом, спершу ледь-ледь, тоненькою цiвкою потягло iз багаття, а далi густiше, смачнiше. Ольвiя ковтнула слину, вiдчуваючи, як голод смокче пiд ложечкою. Навiть конi запирхали вiд того запаху i довго вертiли головами та з шумом втягували повiтря, не тямлячи, звiдки це раптом потягло таким пахом.

Скiф голими руками розворушив жар, витяг здоровенну грудку запеченоi потрiсканоi глини, перекидав ii з руки на руку, остуджуючи, а тодi заходився ламати глину. Вона вiдколювалась шматтям разом з пiр'ям, оголюючи нiжне паруюче м'ясо. Обiбравши всю глину i пiр'я, мисливець розiрвав тушку на двi половинки, бiльшу простягнув Ольвii, а меншу лишив собi. Вони мовчки впорались iз смачним м'ясом, так же мовчки напилися з струмка.

– Я чув про Тапура, – зненацька озвався вiн.

Ольвiя здригнулась i опустила голову.

– Це великий i славний вождь! – сказав вiн. – О, Тапур хижий, як найхижiший вовк! – Це прозвучало в його устах як найбiльша похвала. – Кажуть, вiн навiть самого владику Іданфiрса не боiться. Коли Тапур стане владикою Скiфii, грiм буде гримiти у цих степах.

– Нам час iхати, – сказала Ольвiя встаючи.




Роздiл шостий

Допоки iхнiй цар не злякаеться…


Минув ще один день виснажливого трясiння в сiдлi. На ночiвлю спинилися посеред степу, просто неба. Той, хто знищуе вовкiв, розвiв багаття, витерши вогонь двома паличками, нарвав Ольвii трави. Вона була така стомлена, що ледве трималася на ногах. Погодувавши Лiкту, притулила ii до грудей, скрутилась клубочком на травi й одразу ж заснула, грудьми вiдчуваючи тепло i доньки, i багаття. Той, хто знищуе вовкiв, зняв iз себе вовчу шкуру, обережно накрив жiнку, а сам, горблячись, всю нiч сидiв бiля багаття у дранiй куртцi й малахаi, пiдкладав хмиз та сторожко прислухався до виття у степу. Чорна, глуха нiч обступила багаття з усiх бокiв, раз по раз у темрявi вили вовки, кричали якiсь птахи… Конi злякано тислися до вогню, пирхали i неспокiйно тупцювалися.

Всю нiч Ольвii снився Тапур. Вона тiкала вiд нього, а вiн гнався за нею i страшним голосом кричав:

«Савроматам продам, савроматам!» – i перетворювався на вовка.

Ольвiя злякано кричала ввi снi.

«Ха-ха-ха!.. – реготав Тапур. – Хiба ти не знаеш, що я можу на вовка перекидатися? Я цар усiх вовкiв. Ти не втечеш вiд мене, i тебе не врятуе Той, хто знищуе вовкiв!»

Прокинулась вона вiд того, що кiнь пирхав iй прямо в обличчя. Схопилася, з плiч сповзла вовча шкура, жiнка злякано вiдсахнулася, бо спросонку привидiлось бог зна й що…

В степу вже сiрiло, передранкова свiжiсть доймала до кiсток, i вона, поборовши вiдразу, накинула на плечi вовчу шкуру, щiльнiше притулила Лiкту. Багаття ледь жеврiло, вкрившись сiрим попелом, наче й собi сховалося пiд вовче хутро. Того, хто знищуе вовкiв, не було. І його коня теж.

За два днi Ольвiя почала вже потроху звикати до свого дивного, химерного супутника, i без нього iй стало трохи не по собi у степу. Далеко на пiвночi шугали дими, на кряжi зрiдка проскакували вершники, ледь видимi звiдси. Та вони були далеко i навряд щоб бачили ii, i вона заспокоiлась.

Та ось почувся тупiт копит зовсiм близько, Ольвiя потяглася рукою до акiнака, вся напружилась. З-за могили вигулькнув вершник у вовчому малахаi i куртцi. Пiд'iхавши ближче до багаття, кинув двi вовчi голови i, спiшившись, пустив коня, а сам пiдiйшов до напiвзатухлого багаття, сiв згорбившись. На ньому була стара, витерта куртка, повстянi штани. В тiй куртцi вiн був схожий на звичайнiсiнького скiфського пастуха, котрий пасе чужi табуни, лише малахай нагадував, що вiн Той, хто знищуе вовкiв.

– Що трапилось? – запитала Ольвiя.

– Сiроманцi хотiли викрасти наших коней, – сердито озвався вiн. – У двох я вiдтяв голови.

Помовчали. Мисливець горбився бiля багаття, дивлячись в одне мiсце перед собою, i тяжко зiтхав, нiби його давив гнiт.

– Хто ти, скiфе? – вирвалося в Ольвii.

– Я вже казав: Той, хто знищуе вовкiв. Так мене називають у степах. А ще – злий дух степу. Теж мене так називають.

– І доки ти знищуватимеш вовкiв?

Вiн знизав плечима.

– Не знаю… Допоки не вiддадуть менi сина.

– Що?.. – Ольвiя пiднялася з подиву. – Що ти сказав?

– Я був колись пастухом, – пробурмотiв вiн, невiдривно дивлячись у сiрий попiл багаття. – Кибитку мав i сина. Вiн ще не вмiв ходити, але вже добре iздив верхи. Посаджу його, бувало, на коня, вхопиться руками за гриву i мчить… Добрий би був з нього вершник i пастух!

Вiн зiтхнув i довго мовчав.

У степу хутко днiло, низом потяглися тумани, вологi, холоднi. Прошелестiв вiтер, закушпелив попелом багаття. Десь за могилами прогупотiли тарпани, i все стихло.

– Там… – махнув вiн на схiд, – за трьома горбами, ми пасли коней. Чужих, нашого вождя. У мене було четверо коней, але минулоi зими була ожеледь, i моi конi пропали. Крига була така на снiгу, що вони не змогли пробити ii копитами. І ослабiли. Їх i порвали вовки… Так я лишився без табуна i пас чужих коней. Але в мене був син i була кибитка. Однiеi ночi на табун, який ми пасли, напали вовки. Багато-багато вовкiв. І вони зовсiм знахабнiли i не боялися нас… Всю нiч ми палили багаття i пускали стрiли у сiрих. Коней ми тодi вберегли, а мого сина не стало… Його витягай з кибитки вовки. Я бачив слiд iхнiх лап. Вiн, мабуть, прокинувся вночi i плакав, от сiрi й почули… Я шукав сина п'ять днiв i не знайшов. Тодi я закричав на увесь степ: «Гей, вовки! Клянусь богами, що я зживу ваше прокляте плем'я iз свiту бiлого. Або вiддайте менi сина, або я винищу вас до одного!»

– Давно то було?

– Трое лiт i двi зими тому.

– Звiдтодi ти б'еш вовкiв? – Ольвiя з жалем i подивом глянула на свого супутника.

– Б'ю!.. – з ненавистю вiдповiв вiн i скреготнув зубами. – І буду iх нищити. За свiй табун, за сина! День i нiч сiятиму я смерть серед iхнього племенi. Аж доки iхнiй цар не злякаеться i не скаже вовкам: вiддайте хутчiше йому сина, бо вiн нас зживе зi свiту бiлого. І тодi вовки повернуть менi сина, i ми покочуемо з ним степами…

Розвиднялося…

Палало крайнебо, i сонячнi променi вiялом розходились по небу. Летiли перепели, падали в ковилу, десь пересвистувались бабаки.

– Пора, – сказав Той, хто знищуе вовкiв. – Сьогоднi, як сонце пiднiметься вгору i стане у нас над головами, ми дiстанемось Борисфену. Я перевезу тебе колодою на той берег i повернуся у своi степи. Менi ще треба багато-багато вбити вовкiв, аж доки вони не злякаються i не повернуть менi сина… А про тебе я завжди пам'ятатиму, мужня i добра жiнко.




Роздiл сьомий

Людолови на Борисфенi


До Борисфену дiсталися, як i обiцяв Той, хто знищуе вовкiв, справдi ополудень, як уже сонце добре пiдбилося над головою, а тiнi, зiщулившись, зробилися такими куцими, що в тих зайцiв хвости.

Дiсталися якось зовсiм негадано, несподiвано, хоч i поспiшали до великоi рiки iз самого раннього рана. Хвилю тому iхали густою тирсою, що сягала коням по черева, всюди слалися одноманiтнi рiвнини iз перелiсками i кряжами, балками й узвишшями та орлами в пiднебессi, слалися, здавалося, аж до самого обрiю, де небо зливалося iз землею, а тодi в один мент конi раптово спинилися як укопанi, й Ольвiя скрикнула, бо не побачила поперед себе… нiчого. Себто вона побачила, але – порожнечу, наповнену свiжим повiтрям, котре над порожнечею було трохи блакитнiше, а в наступну мить загледiла на днi безмежноi порожнечi широку голубу смугу наче вже з iншого свiту бiлого.

Хитнувшись вперед, Ольвiя мимовiльно вхопилася за гриву коня, глянула вниз, потiм поперед себе i тихо та радiсно ойкнула:

– Ой мамочко, як же гарно!..

Вони стояли на високiй, стрiмкiй кручi, на якiй чуприною маяла тирса, а далеко внизу, в широкiй привiльнiй долинi, серед вербових гаiв, зелених островiв i жовтих прибережних пiскiв, серед неосяжних просторiв, пiд високим i бездонним небом неквапливо плинув на пiвдень, до Гостинного моря, могутнiй Борисфен.

І над його голубизною, над зеленню островiв i жовтизною пiскiв лiтали бiлi чайки.

І було тихо i благословенно над усiм бiлим-бiлим свiтом.

І зiтхнула Ольвiя так легко, наче пiсля довгоi-предовгоi мандрiвки нарештi дiсталася до порога отчого дому.

– Борисфен! – крикнула вона збуджено, i на просвiтлених ii очах заблищали сльози. – Борисфен! – закричала вона i, зiрвавши з голови башлик, замахала ним, вигукуючи: – Борисфен!! Борисфен!!

– …сфен… сфен… – понеслося над долиною, а вона, плачучи й смiючись, все вигукувала i вигукувала:

– Борисфен!! Борисфен!! Борисфен!!

І дивно було iй, i бентежно, i аж не вiрилось, що ця велика i славна рiка несе голубi води до ii рiдного краю.

– Лiкто, донечко… – збуджено торохтiла Ольвiя до дитини. – Поглянь, уже Борисфен… Поглянь, поглянь, ти ще нi разу не бачила Борисфену. Це наша рiка, вона тече до мого краю.

По той бiк рiки аж ген-ген простилалась широка долина, спершу за водою жовтiли пiски, за ними зеленою стiною вставали дiброви i гаi, а ще далi здiймалися гори. І потойбiч на крутих горах стовпами стояли дими скiфських кочовищ. І там, за горами, за димами, був ii рiдний край.

Той, хто знищуе вовкiв, зняв малахай, пiдставив сиву закудлану голову Борисфеновим вiтрам.

– Арпоксай… – прошепотiв вiн сам до себе. – Батько наш…

І по хвилi додав якимось iншим, у ту мить неглухим, голосом:

– Немае у скiфiв iншоi такоi рiки, як Арпоксай. Багато у Скiфii рiк i рiчок, а другого такого Арпоксаю немае… Вiн, як батько, один…

Вiд рiки вiяв свiжий i чистий вiтер, дихалось легко, i втоми бiльше не було, i горе у ту мить забулося, i забулися злигоднi останнiх днiв, утеча, вовки, вiдчай… Все-все у ту мить забулося, i здавалося Ольвii, що вона вже вдома, i стоiть на кручi, i дивиться в далину…

Та нараз заплакала Лiкта, i Той, хто знищуе вовкiв, опам'ятавшись, поспiшно натягнув аж на лоба малахай i буркнув до неi своiм звичайним глухим голосом:

– Досить стовбичити на виднотi, у цi краi забродять недобрi люди. Звiдти, – показав вiн рукою на пiвнiч, – рибу ловлять i… людей. Котрi iм на очi потрапляють.

Круто повернув коня вiд кручi i помчав у степ. Назад од Борисфену. Нiчого не розумiючи, Ольвiя поiхала за ним слiдом, i за мить вони знову були серед безмежноi степовоi рiвнини, i здавалося, що й не було тут нiколи Борисфену. Тiльки коли озиралася назад, то над тим мiсцем, де за кручею внизу плинула рiка, бiльш од звичайного голубiло небо.

Та ось мисливець повернув коня вбiк i став круто спускатися в балку. Ольвiiн кiнь теж круто пiшов униз, i вона, однiею рукою притримуючи дочку на грудях, другою вперлась йому в гриву й трохи вiдкинулась назад. Спустились у зелену балку, боки якоi геть були всiянi жовтими кетягами безсмертникiв i золотисто-жовтими суцвiттями звiробою, на днi в густих i зелених травах поспiшав у бiк Борисфену жвавий струмок. Поiхали над струмком, чимдалi, тим балка глибшала, крутi боки ii ставали прямовисними i здiймалися все вище i вище. Потяглися глинища – голi, вогкi. Тiльки високо над головою тяглася смужка неба. Так i iхали якийсь час яром, вогким i задушливим, аж доки за одним iз поворотiв не хлюпнула в очi блакить, не дихнуло в обличчя свiжим вiтром. Глинянi бескиди обiрвалися враз, розступилися, i вони виiхали на сухий, аж бiлий, прибережний пiсок.

Лiворуч i праворуч тяглися гаi, очерети, а прямо перед ними було плесо чистоi води, i за ним, за плесом, шумiв Борисфен, i пронизливо, нiби жалiючись на своi долi, кричали чайки.

Коли пiд'iхали ближче, на прибережних вербах загаласували сороки. Той, хто знищуе вовкiв, спинивши коня, прислухався до сорочого скрекоту i буркнув:

– Не подобаеться менi iхнiй галас!

– Чому?

– Сороки просто так кричати не будуть. – І зняв з плеча лук, поклав його на шию коня, ближче пiдтягнув сагайдак iз стрiлами, для чогось погладив рукiв'я меча.

– То сороки нас побачили i стрекочуть, – спробувала його заспокоiти Ольвiя, але вiн щось невиразно буркнув i, вiдвернувши край малахая, прислухався якийсь час… Та ось сороки почали затихати, i вiн, уважно оглянувши навколо прибережний пiсок, мовчки махнув iй рукою, i вони рушили до плеса. Пiд вербами, бiля самоi води, на трав'янiм морiжку спинилися i спiшились. Було тихо, тiльки про щось свое, потаемне, шушукався очерет, та за плесом шумiв Борисфен, та кричали чайки… Коней розгнуздали i пустили напитися, вони кинулися у воду, забрели по колiна i, повитягавши шиi, пирхаючи, самими губами розпробували воду, а вже тодi почали жадiбно пити.

Верескнула Лiкта, i Той, хто знищуе вовкiв, рвучко повернувшись до Ольвii, невдоволено сказав:

– Краще, аби вона мовчала. Менше крику – бiльше удачi.

Ольвiя поспiшно затрясла дочку, i дитина враз затихла. Мисливець, оглянувшись, пiрнув в очерет i нiби зник. Конi, понапивавшись, стояли у водi, вiдпочивали, i з iхнiх мокрих губ падали краплi i лунко вдарялись об воду: лусь, лусь, лусь… І Ольвiя насторожено прислухалась до того лункого лускання, але навколо одноманiтно i заспокiйливо шумiв очерет, на водi вiдбивалися сонячнi зайчики, було тихо та мирно, i вона потроху заспокоiлась…

Почувся легкий плескiт, з-за очерету виплив мисливець на якiйсь колодi iз сяк-так зрубаним гiллям, в корi. Вiн правував довгою тичиною.

Пiдпливши до берега, безшумно зiстрибнув у воду i жестом поманив до себе Ольвiю. Вона забрела у теплу воду, стара колода була всерединi видовбана i добре-таки вичовгана, бо, мабуть, служила не одному рибалцi чи перевiзнику. Вiн притримав хистку колоду, вона сiла, притискуючи до грудей дитину, i подумала, що тут, на тихому плесi, нiчого, а як доведеться плисти у цiй колодi на серединi Борисфену, де i вiтер, i хвилi добрячi. Та й течiя…

Тим часом мисливець тихо свиснув коням, i вони повернули до нього голови. Вiн посвистував, нiби запрошував коней у воду, i вони зрозумiли його посвист, бо почали забродити. Тодi вiн розвернув на мiсцi колоду, вужчим кiнцем до Днiпра, i Ольвiя опинилась лицем до берега, а спиною до води. Але берега гаразд не бачила, бо вiн загороджував його собою. Тихо пiдпихаючи колоду, вiн рушив, забродячи все глибше i глибше. Коли вода вже сягнула йому до пояса, вiн уперся руками в край колоди, готуючись сiсти в неi, i тут хитнувся, наче здригнувся, чомусь рiзко вигнув спину i вiдкинув назад голову так, що борода його глянула в небо, а на зарослiм обличчi з'явилась якась гримаса, схожа на подив.

В ту мить Ольвiя ще нiчого не могла зрозумiти, тiльки дивувалася, чому вiн вигнувся так неприродно i чому не сiдае в колоду. І раптом з жахом вона побачила, що з його перекошеного рота, iз куточка потiк червоний струмок i лунко та швидко i часто закрапав у воду: крап-крап-крап…

– Що з тобою?.. – шепотом запитала вона i тут тiльки побачила, що в його потилицi стирчить стрiла з чорним оперенням i злегка хилитаеться… І тодi вона збагнула, що стоiть вiн перед нею хоч i не мертвий ще, але вже й не живий… І очi його склянiють на помертвiлiм обличчi, а на бородi, бiля рота, кривавиться червона пiна…

Ольвiя хотiла крикнути, але в ротi у неi враз так зробилося сухо, що вона не змогла повернути язиком.

І тiльки тодi до ii слуху донiсся пронизливий крик, i з верболозiв почали вибiгати якiсь низькорослi, карячконогi люди У звiриних шкурах. І вже конi забились в арканах, i нападники у звiриних шкурах заверещали од захвату, розмахуючи хто луками, хто короткими списами.

Все це вiдбулося в одну скороминущу мить, наче у туманi, в якомусь важкому i гнiтючому снi.

А в наступну мить Той, хто знищуе вовкiв, з трудом розiмкнув закривавленi щелепи, з шумом видихнув iз грудей останне повiтря i, падаючи навзнак, рiзко вiдштовхнув од себе колоду з Ольвiею, а сам зник пiд водою.

І легка, хистка колода, iз силою вiдштовхнута ним од берега, справдi попливла понад берегом, i вiдразу ж у неi почали впиватися стрiли. Ольвiя впала на видовбане дно колоди, i вiд того руху колода хитнулась i попливла ще швидше понад очеретом, а далi пiдхопила ii течiя i понесла геть iз плеса за очерет, до Борисфену.

Ольвiя чула, як на березi iржали заарканенi конi, як кричали тi люди у звiриних шкурах, чула, як затрiщав очерет, певно, вони через очерет хотiли кинутись навперейми колодi, чула, але нiчого не бачила, бо лежала на днi, притискуючи до себе Лiкту i навiть заплющивши з ляку очi.

На ii щастя, течiя, пiдхопивши колоду, винесла ii до Борисфену, а там загудiв над водами вiтер, хвилi, що йшли ряд за рядом на пiвдень, пiдхопили колоду i понесли ii все далi i далi. Колода вертiлась, хиталась од вiтру i хвиль, злiтала над водою, падала кудись униз, i Ольвiя тепер боялась не так тих людей у звiриних шкурах, як Борисфену. Якщо хвилi чи вiтер перекинуть колоду, то пiде вона на дно каменем, плавати Ольвiя не вмiла.

Та поки що все йшло добре, й вона почала потроху заспокоюватись.

«Коли б Той, хто знищуе вовкiв, уже напiвмертвий, не вiдштовхнув од себе колоду на течiю, то не врятувалася б я», – думала вона iз вдячнiстю про того, хто так ii виручив. І ще подумала, що той дивний мисливець тепер вже на тiм свiтi таки зустрiне свого сина.

Куди ii несло, не бачила, лише чула, як над колодою гуде свiжий вiтер, та б'ють хвилi, i бризки заливають iй спину. Колода хиталась, i здавалось, щось ось-ось перевернеться, i Ольвiя здригалась, вiдчуваючи, яка глибiнь пiд нею. Боялась ворухнутись, аби необережним чи рiзким рухом не перевернути свого вутлого човника, ще мiцнiше тулила до себе дочку, а коли вона плакала, квапно iй шепотiла:

– Цить, цить… бо людолови схоплять, бо колода перевернеться, а мама твоя плавати не вмiе, то й на дно пiдемо…

Вiтер почав мовби затихати, й Ольвiя жахнулась: «А раптом вiн подме з iншого боку i пожене колоду назад до того страшного берега, до людоловiв у звiриних шкурах?..»




Роздiл восьмий

Вiд бiдного скiфа до багатого i ще до багатшого…


Колода ткнулась у щось м'яке, хитнулась i затихла, наче застряла. Тепер хвилi похитували ii лише з одного боку. Ольвiя обережно виглянула i побачила довгу пiщану косу, на якiй сидiли чайки…

– Лiкто, нас прибило до другого берега, – радо зашепотiла до дочки. – Живi й живемо, моя крихiтко. Чайки сидять спокiйно, тож тут безлюдно…

Притримуючи дочку, перевалилась через край колоди на мокрий пiсок, а далi схопилась i, грузнучи в пiску, пригинаючись, кинулась до шелюги. Бiгла, i здавалось, що вже свистять стрiли.

– Але ж i ляклива я стала, Лiкто, – гомонiла до дочки уже в шелюзi i сама з себе смiялась, iз своiх страхiв. – Шкода того… нещасного скiфа. Але вiн нас своею смертю врятував – спасибi йому. Коли б не вiдштовхнув колоду на течiю, ой, схопили б нас клятi людолови!

Пелюшки у Лiкти були мокрi: чи хвилi забризкали, чи сама Лiкта постаралась?

– Нiчого, на сонцi висохне, зараз лiто, i дуже тепло. Звикай, – шепотiла i вiд радощiв, що вона врятувалась i дочку врятувала, сама до себе посмiхалась. – Скiфськi дiти он i взимку босяка бiгають – i нiчого. А ти, Лiкто, теж скiф'янка.

Навколо була тиша, безлюддя.

І чайки заспокоiлись, знову на косi повсiдалися.

Лiкта почала плакати, морщила личко, кривлялась, вовтузилась, намагаючись виплутатись iз пелюшок.

– Зголоднiла, моя крихiтко. – Ольвiя розстебнула куртку, помацала грудь i зiтхнула. – Ой, немае нiчого. Порожнi груди, бо вчора як поiла, то й досi. Та й де те молоко вiзьметься пiсля людоловiв.

Лiкта не затихала, треба було щось робити. Ольвiя встала i вiдчула, як пiдгинаються ноги… Нудило…

«Треба щось з'iсти, – подумала вона. – Хоч що-небудь, а з'iсти… щоб молоко з'явилося… Що-небудь…»

Бурмочучи: «Хоч що-небудь… хоч що-небудь», – пiшла косою i побачила на березi ямку з водою, а в тiй ямцi плавала якась блискуча рибка з палець завбiльшки. Певно, пiд час вiтру ii хвилi винесли з Борисфену. Ольвiя шаснула рукою в ямцi, але рибка виявилась вертлявою, i спiймати ii просто так годi було й думати. Спершу Ольвiя хапала ii однiею рукою, потiм обома, по лiктi вже була мокра, забризкалась, а рибка все вислизала з ii рук… Ставши на колiна, Ольвiя прорила руками канавку вiд ями до води рiки. Вода пiшла у канавку, попливла з нею i рибка, Ольвiя перегородила канавку долонями i схопила рибку.

– Є!! Є!! – закричала так радо, наче у тiй рибцi було ii спасiння. Тут же на березi розiрвала рибку, викинула маленький кавалок нутрощiв i, переборюючи вiдразу, намагаючись не вдихати у себе дух сиростi, над силу зжувала двi половинки. І ковтала над силу, вмовляючи себе: «Треба… що-небудь треба з'iсти, щоб з'явилося молоко». Лiкта не вгавала, вона тицьнула iй у ротик манюнiй хвостик, i дочка затихла, смокчучи беззубими рожевими яснами той хвостик.

– Ну ось… І вiд людоловiв урятувалися, i рибку спiймали, – бурмотiла вона i рушила через косу до пiщаних горбiв, за якими мала бути долина, а за нею гори, а за горами – далеко-далеко звiдси – Гостинне море.



Пiщаними горбами, зарослими шелюгою та кураем, йшла довго. Про небезпеку й зовсiм забула, бо думала про одне й те ж: що б iще поiсти, аби з'явилося молоко в грудях, та нагодувати дочку. Тому йшла механiчно, а очi тим часом нишпорили сюди-туди в пошуках чогось iстiвного, але на пiщаних горбах, гарячих i сухих, крiм кураю та шелюги, не було нiчого. Припiкало сонце, Ольвiя почала стомлюватись. Може, тому, що надто спекотно було, а може, тому, що охляла з голоду.

Перейшовши пiщанi горби, попростувала долиною. Лiворуч, вся в очеретах i лататтях, тихо плинула до Борисфену якась маленька рiчечка, кумкали жаби, шумiли очерети. Ольвiя пiшла зеленими м'якими луками, було тут свiжiше i дихалось легше. Здавалось, i сонце не так пекло на луках, як на пiщаних горбах.

Скiльки вона так iшла – не пригадуе.

Отямилась вiд того, що десь трiснула гiлка.

Спинилась, злякано притискуючи до себе дочку, i гарячково думала: що робити? Тiкати? Але куди? І вiд кого?

– Ей!.. – почулося тихе позад неi, i вона рвучко оглянулась.

З-за староi дуплистоi верби, що вже до половини засохла, виглядала голова, обмотана шматком тканини замiсть башлика.

– Що?.. – розгубилася Ольвiя.

Голова приклала пальця до губ.

– Тссс!..

Ольвiя на знак згоди махнула головою: вона, мовляв, розумiе, що треба вести себе тихо, й оглянулась, шукаючи очима ту небезпеку, що iй загрожувала.

– Ей!.. – знову погукала ii голова з-за староi верби i поманила ii пальцем: – Сюди… тсссс…

Намагаючись ступати обережно i безшумно, Ольвiя рушила до верби, не розумiючи, що все це означае, але вiрила, що невiдомий за вербою хоче врятувати ii вiд якоiсь бiди. Та тiльки вона наблизилась до верби, як щось тонке вилетiло iй навстрiч i обвилось у неi навколо шиi.

Аркан!..

Ольвiя шарпнулась вбiк, та пiзно. Волосяна петля туго обвилась навколо горла i почала ii душити. З-за верби вискочив маленький скiф i, натягуючи аркан, бiг до неi пiдстрибом i кричав:

– Обманули!.. Обдурили i спiймали пташку!.. Ха-ха-ха! Ох-ха-ха, яка гарна пташка!

Вiн потягнув вiрьовку так, що Ольвiя впала i захрипiла, i, доки вона силкувалася розтягти на шиi аркан, вiн пiдбiг до неi i вправно обмотав ii кiлькома витками вiрьовки. І тодi сiв бiля неi i посмiхаючись дивився, а що ж вiн щойно спiймав.

– А здорово я тебе пiдманув, правда? – смiявся вiн, блискаючи зубами. – Воно б i так ти од мене не втекла, але довелося б попобiгати за тобою по такiй спецi. А так – сама пiдiйшла.

Вiн придивився до неi пильнiше i свиснув:

– Ф'ю-уть!.. Та ти не сколотка, хоч i вбрана по-нашому. Хто ти? Де ж ти взялась у наших краях, га? Тут такi, як ти, не водяться. По Великiй рiцi припливла, чи що?

Ольвiя була зла на себе, що так глупо пiшла до нього, як вiн манив ii пальцем, i мовчала, позиркуючи на веселого, дотепного скiфа. Був вiн низькорослий, рудий, аж вогнистий, увесь у ластовиннi, як дiвка навеснi, з рiденькою рудою борiдкою, що смiшно кучерявилась, з одним вухом. Замiсть iншого виднiлись якiсь недогризки. Але судячи з голих лiктiв, що стирчали з його драноi куртки, та з вiдсутностi башлика, вона зрозумiла, що вiн iз бiднякiв. Можливо, пастух. Ось тiльки веселий не в мiру, пiдморгуе, шкiрить зуби, хахакае…

– Ти завжди такий… веселий чи тiльки тодi, як жiнок ловиш? – запитала вона з дивним для неi самоi спокоем.

– Завжди, завжди, – рябе, в ластовиннi його обличчя так i розпливлося в посмiшцi. – У мене немае нiчого, крiм цього аркана, ось тому я i веселий такий. А жiнок я ловлю рiдко, тебе першою спiймав. Але я дуже радий, що тебе спiймав.

– А я – нi. Зараз же мене вiдпусти!

– Як це – вiдпусти? – Рудько (так його подумки охрестила Ольвiя) аж схопився на ноги з подиву, i рябе його обличчя у ластовиннi потемнiло. – Я тебе спiймав, бо ти нiчия i блукала у наших краях. І тому ти моя. І дитина твоя теж моею буде. А ти – вiдпусти. Ха! Найшла дурного! Я вiдпущу, тебе iнший зловить, бо нiчиi жiнки всiм подобаються.

– Я не нiчия, – ображено вiдрiзала Ольвiя.

– У мене жiнки немае, то будеш менi за жiнку! – весело вигукнув вiн. – Я давно мрiяв придбати жiнку, але не було за що ii купити. А ти – нiчия, я тебе спiймав, тому ти моя i будеш моею жiнкою.

– Але в мене е чоловiк.

– Ха!.. Другий не завадить.

– Рудий та поганий, та в ластовиннi, та ще й без вуха, – заклинила Ольвiя. – Не пiду я за такого!

Але рудько не образився.

– Чоловiк жiнцi потрiбен не заради вуха, – шкiрив вiн зуби. – А вухо… вухо менi хазяйський жеребець одгриз. Ох i лютий же вiн! Ми його так i звемо: Лютий!

– І багато в твого хазяiна жеребцiв? – для чогось поцiкавилась Ольвiя.

– Один, – одказав вiн, – i три молодi лошаки. Але кобил мае аж сiм. Багатий вiн.

– Не бачив ти ще багатих скiфiв!

– Еге, я чув, що багатi живуть там, унизу, – махнув вiн рукою на пiвдень. – У них буцiмто стiльки табунiв, що й степу не видно. А в саiв, царських скiфiв, ще бiльшi табуни. Наш хазяiн iм данину возить щолiта, то бачив iхнi табуни.

– Ну, побалакали, i досить, – сказала Ольвiя. – Я пiшла.

– Куди? – здивувався вiн, i Ольвiя побачила, що очi в нього голубi.

– Своею дорогою, – одказала вона.

– Тю-тю-тю! Ти нiчия, тебе я спiймав, а вона – пiду! Ха! Ти пiдеш туди, куди я захочу. Іди до нашого табору, гарна чужачка, вбрана по-скiфському. І не здумай тiкати, бо я пастух, бiгаю швидко. Та й аркан у мене в руках, ураз накину на шию. Не таких лошиць вкоськував, а з тобою вже якось упораюсь.

Ольвiя йшла толокою i гадала, як iй поставитись до того, що трапилось. І що це – рабство? Чи рудий пастух жартуе? Адже в нього такi добрi голубi очi i таке смiшне рябе обличчя у ластовиннi… Хiба цей бiдняк здатний на зло?

А рудий пастух iшов позад неi i сам iз собою вголос гомонiв:

– Я – Спанiф, бiдний скiф, у мене немае навiть башлика на головi. І наконечники моiх стрiл кам'янi. І жiнки у мене немае, бо хто iз сколоток пiде за пастуха, який не обзавiвся нi кибиткою, нi юртою, нi табуном?.. А чужачка пiде за мене, бо вона нiчия, i я ii спiймав. І тому вона моя. І гарна яка, нi в кого, навiть у багатих хазяiв, немае таких гарних жiнок.

– А мене, рудий скiфе, та ще й одновухий, ти запитав, чи хочу я бути твоею жоною, чи нi? – не обертаючись, запитала Ольвiя. – Я за таких незугарних замiж iти не збираюся!

– Незугарний, так зате ж веселий! І тобi буде зi мною весело.

– Авжеж, насмiюся.

– Смiйся, а менi все одно в таборi Гануса всi будуть заздрити. Ах, вигукнуть жiнки, Спанiф не мае нi кибитки, нi юрти, нi коня, а таку жiнку собi добув! Ай, Спанiф, скажуть, як йому повезло! Навiть хазяiн, багатий Ганус, не мае такоi красунi, а бiдний Спанiф мае!

Вiн гомонiв i гомонiв сам iз собою, але Ольвiя бiльше його не слухала, а йшла i думала: що iй робити i як спекатися цього надто веселого рудого скiфа?

Але тiльки поминули толоку i виткнулися iз-за старих верб, як навстрiч вибiгли собаки i здiйняли гавкiт. Спанiф, ляскаючи батогом, вiдiгнав псiв. Пiд горою стояло з десяток юрт – благеньких, сяк-так поприкриваних шматками повстi, деякi свiтили ребрами. Трохи осторонь на пiдвищеннi стояло чимале шатро, бiля якого на сонцi просушувались барвистi килими, а за шатром стояла повозка. Бiля юрт бiгали дiти, порались жiнки, але тiльки загавкали собаки, як жiнки, випроставшись, поприкладали долонi дашками до очей i дивилися на толоку: а кого це веде до табору пастух?

– А подивiться-но, жiночки, яку гарну чужачку з дитинчам я оце упiймав! – ще не доходячи до табору, загукав Спанiф i на радощах гучно ляскав батогом. – Вона нiчия, вiд Великоi рiки йшла, то я i спiймав ii собi.

Жiнки мовчки дивилися на чужачку.

Ольвiя в свою чергу дивилася на них. Були вони дебелi, смаглявi, зодягненi у плаття, хто в рясних спiдницях чи й шароварах, але босi. У деяких закачанi рукава i холошi шароварiв. Молодшi простоволосi чи в хустинах, i лише старiш мали на головах або ж башлики, як в Ольвii, або ж високi клобуки, з-пiд яких на спини iм спадали покривала. У молодших волосся зiбране в тугi вузли на потилицях.

В тишi, що запанувала у таборi, гавкнув якийсь собака i вiдразу ж вмовкл, й собi витрiщившись на чужачку. Дiти поховалися за широкi материнi спiдницi й визирали звiдти злякано.

Ольвiя зробила кiлька крокiв i спинилась розгублено.

– Іди, iди, красуне, – пiдштовхував ii у спину пастух. – Хай усi подивляться, яку жiнку роздобув собi Спанiф. Бо вони думають, що Спанiф тiльки те й умiе робити, що пасти хазяйських коней та волiв.

Тодi жiнки, скинувшись, загомонiли, залементували усi разом:

– Ай-ай!.. І справдi молода й гарна!

– По-нашому вбрана, а – чужачка.

– І де ж ти ii спiймав, пастуше?

– Од Великоi рiки йшла до Малоi, – розказував Спанiф, радiючи, що хоч раз у життi опинився вiн у центрi уваги всього табору. – А де взялася – не знаю. І знати не хочу, бо вона тепер моя.

– Спа-анiф… – смiялись жiнки, – куди ж ти поведеш свою жону, як у тебе нi кибитки, нi юрти, нi бодай куреня свого немае?

– У Гануса кибитку випрошу, – дещо по-дурнуватому шкiрив зуби пастух. – Женюсь, скажу йому, подаруй, Ганусе, молодому кибитку.

– Ха-ха-ха!! – дзвiнко i лунко реготали жiнки, блискаючи бiлками чорних очей. – Може, ти у нього ще й коня попросиш? А лозину для цьвохкання вже, мабуть, сам у березi виламаеш.

Осмiлiвши, дiти повиходили з-за спiдниць матерiв i оточили чужачку, роздивляючись ii з усiх бокiв. Собаки повсiдалися мiж дiтьми, ловлячи мух, клацали щелепами i теж дивилися на чужу жiнку.

До Ольвii, вiйнувши рясною спiдницею, широко ступаючи засмаглими ногами з мiцними литками, пiдiйшла гладка молодиця у вигорiлiй на сонцi кофтинцi, мiцна, широкоплеча, грудаста, вона взялася руками в боки i, блискаючи чорними насмiшкуватими очима, розглядала Ольвiю з безцеремонною простотою. Була вона простоволоса, чорне, аж лискуче ii волосся заплетене в товсту косу, в однiм вусi блищала мiдна серга, а на засмаглiй шиi подзвонювало дрiбненьке скляне намистечко.

– Чия ж хоч ти? – спитала мовби спiвчутливо. – Одна-однiсiнька, та ще й з дитиною.

Ольвiя мовчала, притискаючи до грудей Лiкту.

– Оце спiймав собi Спанiф нiму жiнку, – блиснула широкими бiлими зубами чорнява молодиця i вiд смiху аж заколихала грудьми.

– Не нiма я, – хрипло озвалась Ольвiя. – Додому повертаюсь, до моря.

– Ой леле!.. – захитали головами жiнки i, блискаючи бiлками очей, переглянулись мiж собою. – Та де ж те море? У нас тут тiльки степи. Степи i степи.

– Я чув, що море – там! – Спанiф ляснув батогом на пiвдень, i вiд того ляскоту посхоплювались собаки. – Кажуть, до моря далеко-далеко. Якщо по Великiй рiчцi попливеш, то буцiмто можна й до моря втрапити.

– А що воно таке… море? – загомонiли степовички.

– Море?.. – знизала Ольвiя плечима, бо нiколи не задумувалась над тим, а що ж таке море… – Ну… море… Вода. Багато води.

– А нащо скiфам багато води? – здивувалися жiнки. – І худобу, мабуть, тамтешнiм жiнкам нiде пасти?

– Бiля моря живуть не скiфи, а греки.

– Все бреше ця чужачка! – вигукнула стара сива скiф'янка iз гачкуватим носом, що нависав над ii верхньою губою. – У всьому бiлому свiтi живуть тiльки скiфи. Вiдколи я живу у цих степах, а крiм скiфiв, ще не бачила нiкого.

– А я, коли жила бiля моря, то бачила людей рiзних племен, – зiтхнула Ольвiя i подивилась на мале дитинча, що стояло перед нею i гризло якийсь коржик. І ковтнула слину. Це завбачила молодиця i сплеснула руками.

– Людоньки, та вона ж голодна. Треба нагодувати мандрiвницю, а ми – гала-бала! Ще й дитина у неi.

Жiнки метнулися до своiх юрт, винесли Ольвii половинку коржа, шмат сиру i кухоль кумису.

– Спасибi, добрi люди. – Ольвiя з'iла корж, запиваючи його кумисом, i аж захмелiла вiд напою, а з сиру, пожувавши, злiпила кульку i сунула Лiктi в рот. Дочка кричала, викидала сир.

Дебела чорнява молодиця, котра першою пiдiйшла до неi, вражено похитала головою, зробила крок до Ольвii i зненацька шаснула рукою iй за пазуху, помацала грудь…

Ольвiя вдарила жiнку по руцi.

– Не бiйся, не заберу твоi порожнi груди, – блиснула зубами чорноока молодиця. – Своi маю, – i показала Ольвii бiлi, переповненi молоком груди. – У мене в юртi спить таке дитинча, як у тебе, а молока й для трьох вистачае. Давай свою малу, не бiйся, я не скажена.

Вона доброзичливо дивилася на Ольвiю веселими чорними очима i була така спокiйна i впевнена у собi, що Ольвiя вiдчула себе бiля неi в затишку i вiддала iй Лiкту. Молодиця, взявши Лiкту, заусмiхалась iй у личко, зацокала язиком, потiм однiею рукою витягла грудь i сунула малiй до рота рожевий набухлий сосок, з якого аж сочилося молоко. Лiкта затряслась, схопила беззубими яснами сосок i, сопучи, жадiбно смоктала, аж стогнучи вiд задоволення…

– Як п'явочка присмокталась, – вигукнула чорнява молодиця. – Таке мале, а як вчепилося!..

Скiф'янка годувала дитину i посмiхалась до неi, чи не вперше за останнi днi посмiхнулась i Ольвiя.

– Гарне у тебе дитинча. Батько у неi, мабуть, скiф?

– Ага, Тапур.

– Не чула про такого. Вiн родом iз яких скiфiв?

– Із саiв.

Пастух Спанiф, що було всiвся на траву, вiдразу ж схопився i з подивом витрiщився на жiнку, яку вiн спiймав.

– Із са-аiв? – протягнув вiн недовiрливо. – Із царських скiфiв?

– Ага…

– Ф'юу-уть!.. – свиснув вiн. – А як же ти, жiнка самого сая, опинилася у наших краях? Звiдси до землi саiв далеченько.

– Довго розказувати, – зiтхнула Ольвiя.

– Еге-ге-ге… Он воно що… – дивувався Спанiф. – А я живого сая i в очi ще не бачив. Простих скiфiв бачив, а царських саiв не доводилося. Кажуть, вони всi у золотi, а табуни у них такi, що й степам тiсно стае. І твiй чоловiк iз саiв теж багатий?

Ольвiя нiчого не встигла вiдповiсти, бо з-за верб виiхав на конi товстий скiф у повстянiй куртцi, що аж трiщала на його гладкому тiлi, в башлику iз блискучим шишаком, у червоних шароварах, холошi яких були заправленi у м'якi сап'янцi.

– Хазяiн… хазяiн.

Жiнки враз вмовкни, дехто позадкував до своiх юрт i зайнявся перерваною роботою. Товстий скiф пiд'iхав до Ольвii i маленькими очицями, що аж запливли од жиру на його мизатiм, червонощокiм обличчi, якусь мить здивовано обмацував ii з нiг до голови, потiм заплямкав червоними товстими губами, заворушив рудою i рiдкою борiдкою, наче щось пережовував.

– Гарна… Хто така i де взялася у моему таборi?

– Нiчия, – одказав Спанiф. – Я спiймав ii бiля Малоi рiчки, а йшла вона од Великоi рiки з дитинчам на грудях. А ще каже, що ii чоловiк родом iз…

– Мене не цiкавить, хто ii чоловiк! – перебив пастуха товстий скiф i повернувся до Ольвii: – Хто така?

– Ольвiя…

– Ольвiя?.. – повторив вiн i заплямкав губами. – Не чув про таку.

– Хазяiне, – ступив до нього Спанiф. – Я бiдний пастух, нi кибитки не маю, нi коня, нi юрти, нi башлика на головi. Вiльна сколотка за такого бiдняка, як я, не пiде, то я думаю взяти чужачку собi в жiнки. Я ii спiймав, а тому вона моя по закону степу. Як дозволиш, я збудую курiнь у твоему таборi i буду з жоною жити.

– А хто ж буде пасти мiй табун?

– І табун твiй пастиму.

Товстун знову заплямкав, пожував щось губами i скривився, наче те, що вiн щойно жував, виявилося кислим.

– Гарна жiнка для такого злидня, як ти, Спанiф, надто щедрий дар. Наконечники твоiх стрiл кам'янi, а ти хочеш мати жiнку кращу за того, у кого наконечники стрiл бронзовi. Та й сам ти без роду i племенi. Ти у степах нiхто, щоб мати у себе таку кралю.

– Та я…

– Цить, коли з тобою хазяiн говорить, – перебив пастуха товстун. – Я багатий, я «восьминогий», бо в мене е два воли для запрягання у повозку, наконечники моiх стрiл бронзовi, я маю кибитки i шатро. У мене сiм кобил i жеребець, не рахуючи лошат. А ще корови та вiвцi е. А тому по закону степiв тiльки менi пiдiйде така жiнка. Ти подаруеш ii менi, а я тебе не забуду. Я тобi подарую лоша. Те лоша виросте, i матимеш, Спанiф, свого коня.

– Я матиму свого коня? – аж пiдстрибнув на радощах пастух. – О хазяiне, спасибi тобi за щедрiсть. Я вiзьму те лоша, що iз зiрочкою на лобi.

– Бери, але лоша бiльше важить, анiж твiй дарунок. Будеш менi ще двое лiт пасти табун.

І повернувся до Ольвii:

– Ей, ти! Я – багатий скiф, i ти будеш моею. Наконечники моiх стрiл бронзовi, я маю панцир iз бронзовою лускою. Мене всi знають у долинi Малоi рiчки. Радiй, чужачко, ти станеш жоною самого Гануса, якого дуже шануе ще багатший скiф Савл, котрий кочуе отам за горою.

– Я додому йду, – сказала Ольвiя. – І не хочу бути жоною бодай i найбагатшого бiля Малоi рiчки скiфа.

– Додому ти не пiдеш, бо тебе подарував менi Спанiф. І дiм твiй буде отам, – показав вiн на велике шатро. – Ей, Санiто! – крикнув вiн, i до нього пiдiйшла стара сива скiф'янка iз гачковидним носом. – Ану, вiдведи цю бiлолицю в мое шатро. І стережи ii, бо як утече, вижену тебе у степ! А ти, – повернувся вiн до Ольвii, – як будеш тiкати, то виколю тобi очi. Тодi вже не втечеш!..

Чорнява молодиця, котра годувала Ольвiiну дочку, насмiшкувато глянула на товстуна.

– Гляди, Ганусе, бо чужачки чоловiк був iз саiв.

– Що-що?.. – швидко перепитав Ганус, хапаючи ротом повiтря. – Що ти мелеш? Та чи ти хоч знаеш, що саi – найславетнiшi царськi скiфи, якi е владиками над усiма племенами у цих степах?

– От у неi чоловiк i е iз владик. – І молодиця вiддала Ольвii дитину. – Бери тихенько, насмокталась i заснула. Тiльки сопе…

– Чого ж ви менi зразу не сказали, чия це пташка? – накинувся на жiнок Ганус. – Звичайно, тiльки у саiв можуть бути такi гарнi жiнки… Ей, ти, карга! – крикнув вiн до староi скiф'янки iз гачковидним носом. – Ти чого хапаеш чужачку, як якусь рабиню? Вона моя гостя, i запроси ii до шатра поштиво. І нагодуй ii м'ясом та кумису налий. А сама, гляди, не iж i не пий. Знаю тебе…

Тiеi ночi Ольвiя спала спокiйно, бо, крiм неi i староi скiф'янки, у шатрi нiкого не було. Стара скiф'янка догоджала iй, як могла, а спати вклалася бiля входу.

– Я твiй вiрний пес, жона самого сая, – шамкотiла вона беззубим ротом. – І тут тебе нiхто й пальцем не зачепить. Та й хазяiн тебе боiться, як узнав, чия ти. Тепер вiн думае, що з тобою робити i як тебе спекатись, щоб не накликати, бува, на себе гнiв всемогутнiх саiв!

– Чому боiться?

– При згадцi про сая у кожного скiфа пiдгинаються колiна.

Коли Ольвiя прокинулась, запона в шатро була вiдкинута, а на порозi сидiла стара скiф'янка i хиталася з боку на бiк та щось намугикувала.

– Спи, спи, – махнула вона рукою на Ольвiю, – я повартую вхiд. Чоловiки, якi на нiч повернулися в табiр, приходили на тебе дивитися, але я iх прогнала. Та вони вже поiхали у степ, спи.

Але спати вже не хотiлося. Ольвiя глянула на сонну дочку, посмiхнулася до неi i заходилася розчiсувати волосся.

– Ай, яке в тебе гарне волосся, – похитала головою стара скiф'янка. – А в мене вже куце, та й те вилiзло.

Вона розв'язала шкiряну торбу, дiстала холодного вареного м'яса, сиру, iз бурдюка наточила кумису. Ольвiя вперше з апетитом поснiдала, потiм погодувала ще сонну дочку i вийшла з шатра. Був раннiй прохолодний ранок, всюди блищала роса. Бiля юрт уже лементували жiнки, трощикували хмиз, розпалювали багаття.

До шатра пiд'iхав Ганус, був вiн у новому розшитому каптанi, пiдперезаний широким шкiряним поясом, на якому висiв акiнак. За плечима в нього був горит iз луком i сагайдак iз стрiлами.

– Я всю нiч думав, що менi з тобою чинити, жона сая, – звернувсь вiн до Ольвii i, за звичкою, заплямкав губами. – І ось що надумав я. Ганус – багатий скiф, але не такий багатий, як Савл, котрий кочуе он там за горою. О, в Савла десять такий табунiв, як у Гануса, а скiльки у нього корiв, волiв та овець! І повозок у нього бiльше, i слуг, навiть раби е. А шолом у нього залiзний, а наконечники його стрiл теж залiзнi, литi. Я плачу Савлу данину, а Савл платить ii самим саям. От я i надумав: подарую тебе Савлу, i Савл зрадiе такому дарунку i буде щедрим та добрим до мене. І прихильним. Ще, може, й замовить перед саями коли за мене слiвце. Мовляв, кочуе на березi Малоi рiчки, котра впадае у Велику рiку, Ганус, багатий скiф, який подарував менi жiнку. А може, вiн на радощах за тебе подаруе менi корову з телям чи коня дасть. О, Савл, як добрим бувае, не скупиться.

«Тiльки й мрiю про твого Савла! – подумала Ольвiя, а вголос покiрно мовила:

– Що ж… така, мабуть, моя мойра. Поiдемо до Савла.

Вiдповiдь Ольвii дуже сподобалась Ганусу.

– О, так! Ти достойна тiльки Савла – найбагатшого скiфа у тих краях, де сiдае сонце. Моi слуги вже готують повозку. Не встигне сонце пiднятися з-за Великоi рiки, як ми повеземо тебе далеко-далеко, до самого Савла.

Примчали двое верхiвцiв – немолодих скiфiв у повстяних круглих шапочках i куртках, про щось погомонiли з хазяiном. Один iз них лишився бiля Ольвii, а другий кудись поiхав iз Ганусом.

До Ольвii пiдiйшла чорноброва смаглява молодиця, котра звечора годувала своею груддю Лiкту.

– Ну, нiчия жiнка, яку спiймав рудий та одновухий Спанiф, як спалося? – показала вона бiлi зуби i засмiялась, задзвенiвши скляним простеньким намистом. – Дитинча твое не голодне? Молоко вже маеш у грудях?

– Та… трохи, – зiзналась Ольвiя i знiяковiла, вiдчуваючи себе заледве чи не дiвчиною поряд з дебелою скiф'янкою.

– Трохи – не годиться. Зовсiм не годиться. – Скiф'янка взяла в Ольвii Лiкту. – Давай я пiдгодую ii на дорогу.

Пригорнула до себе Лiкту, що довiрливо дивилася на неi чорненькими оченятами, дiстала грудь i заходилася годувати малу.

– А дочцi твоiй до смаку мое молоко, – по хвилi озвалася до Ольвii. – Ач, як смокче, аж стогне од задоволення. А ротиком, ротиком як вчепилася у сосок! Не вiдiрвеш!.. – До Лiкти гомонiла: – Смокчи, мала, смокчи. Як виростеш, скажеш: я тому така здорова i гарна, що в гладкоi скiфськоi тiтки молоко малою пила.

До Ольвii пiдморгнула чорною вузькою бровою.

– Гарна комусь буде невiстка.

– Спасибi, – аж розквiтла Ольвiя.

– Отакоi! А я ж тут при чiм, що ти менi дякуеш? Це вже ти iз своiм саем постаралась, от i гарна дочка. З великоi любовi дiти завжди народжуються гарними. От i я… люблю свого пастуха, тому й дитинча в мене гарне народилося.

Прискакав Ганус, за ним iхала кибитка з повстяним верхом, запряжена двома комолими, свiтло-попелястоi мастi волами, на передку сидiв скiф-вiзник i цьвохкав батогом.

Чорнява молодиця подивилась на ту кибитку, на Ольвiю, що враз засмутилася, зiтхнула i, нахилившись до неi, шепнула:

– Не сумуй. Дорога на захiд далека i довга. Все може трапитись, так що ти – не зiвай. Як дуже додому хочеш – вирвешся.

Обережно вийняла у Лiкти сосок iз рота, заховала грудь i вiддала дитину матерi.

– Молоко в мене густе i жирне, до вечора твоя дочка ситою буде.

– Спасибi тобi.

– А тобi – щасливоi дороги… додому. Як буде все гаразд, згадай i мене бiля свого моря, яке я нi разу ще не бачила. А виросте дочка твоя, замiж ii будеш вiддавати – теж пом'янiть мене… скiфську тiтку iз найменшоi рiчечки Скiфii.

– Я завжди буду пам'ятати про тебе. – Ольвiя вклонилась iй i пiшла до кибитки, та нараз спинилась: – Скажи хоч, як тебе звати, добра жiнко?

Чорнява молодиця посмiхнулася.

– Ти назвала мене доброю жiнкою, i цього досить. А що iм'я? Ім'я нiчого не говорить.

– Прощай, добра жiнко!

Ольвiя сiла в кибитку, вiзник ляснув батогом, кибитка заскрипiла i покотилася, за нею при повнiм озброеннi – з луком i стрiлами, списом i акiнаком – рушили Ганус i його слуга з арканом i важкою палицею iз залiзними шишаками на кiнцi, а за ними, виряджаючи гостю до гори, бiгли дiти i табiрнi собаки…

Тлустий Ганус невдовзi сам до себе замугикав, що вiн хоч i багатий скiф iз берегiв Малоi рiчки, але Савл, що кочуе бiля Істру, ще багатший за нього, бо пiдтримуе знайомство iз самими саями, i Ганус подаруе йому жiнку; Савл буде милостивим до Гануса, ще й вiддарить його коровою з телям чи залiзним шоломом iз мечем. Бо Савл усе мае, о, багатий Савл, друг Гануса! Вiн навiть самого владику Іданфiрса бачив, iз саями бузат пив. І всiм-всiм у степу Савл буде розказувати про Гануса iз Малоi рiчки, про гарну жону, яку Ганус привiз йому в кибитцi i подарував вiд щедростi й доброти своеi…

Вiн намугикував i аж млiв од щастя, що iде до такого багатого i знатного мужа, як Савл iз заходу скiфських земель!

Коли пiднялися крутою дорогою на гору, Ольвiя вiдкинула запону кибитки, востанне глянула на Борисфен – Велику рiку, що лишилася далеко внизу, у широкiй зеленiй долинi вiд обрiю й до обрiю, перевела погляд на Маленьку рiчку мiж старими вербами i ще встигла побачити юрти, i здавалось iй, що край табору стоiть чорнява молодиця i махае iй рукою… Ольвiя посмiхнулась крiзь сльози i помахала iй, але вiзник стьобнув волiв, кибитка покотилася швидше, i маленька долина найменшоi рiчечки Скiфii iз зеленою толокою, старими вербами i табором з чорнявою молодицею зникла, а за нею з поля зору зник i сам Борисфен.

Попереду, аж до далекого звiдси заходу, простилалися типчаковi рiвнини…




Роздiл дев'ятий

Царська рада в Геррах


Борисфен – четверта, за Геродотом, рiка Скiфii.[23 - Рiки Скiфii: Борисфен – Днiпро, Істр – Дунай, Гiпанiс – Пiвденний Буг, Пантiкап, Гiпокiрiс (мiсце знаходження цих двох рiчок не встановлено), Герр – Молочна, Танаiс – Дон.]

Четверта, але найбiльша серед усiх восьми.

Найбiльша, i найкраща, i найславетнiша.

Могутня рiка Борисфен бурлила, як море, велика, як свiт, iз сонячною джерельною водою, багата на рибу, на чудовi пасовиська, що привiльно розкинулись по ii берегах. Нiхто не зрiвняеться iз четвертою рiкою скiфiв!

Нi перша рiка Істр, нi друга Тiрас, нi третя Гiпанiс, нi п'ята Пантiкап, нi шоста Гiпокiрiс, нi сьома Герр, нi, зрештою, восьма Танаiс, нi десятки iнших малих рiчок i рiчечок та озер, разом узятих, не в змозi зрiвнятися красою i величчю з Борисфеном, якого скiфи врочисто називали Арпоксаем: цар-рiка.

Священна рiка Арпоксай для скiфiв!

Мати-годувальниця iхнiх безмежних степiв, мати-родоначальниця скiфських племен i роду скiфського.

Багато легенд у Скiфii. Особливо про те, як, та коли, та звiдки узявся iхнiй рiд. Одна з тих легенд розповiдае, що саме дочка Борисфена народила першого скiфа. А вже вiд нього i пiшли скiфи. І кочували вони тодi у землi Герр – колисцi скiфського роду

Вона й роздiляе землi скiфiв – кочiвникiв i царських скiфiв, якi поставленi самими богами над усiма племенами у цих краях. А чому земля Герр – свята? Та тому, що в тiй землi пiд великими курганами сплять вiчним сном царi Скiфii.

Сюди, в землю Герр, на Велику царську раду почали з'iжджатися вождi племен та родiв, старiйшини, знатнi воiни i мужi, ватаги вiйськ. Всiх iх згукали гiнцi у чорних плащах. А чорний плащ у гiнця – ознака великоi бiди i лиха. Отож гiнцi у чорних плащах на найпрудкiших конях зненацька розлетiлися по всiх степах, як тi ворони… А який вождь чи ватаг буде баритися, коли до нього на бiлому од мила конi примчить гонець чорний, як ворон, i хрипко крикне: «На царську раду в Герри!..» Що ж тут баритися? Запасайся хутчiше ячменем для коней, м'ясом та сиром для себе, i гайда. Адже коли прилiтае гонець у чорнiм плащi – то перша ознака, що вiстi лихi i чорнi. Швидше до владики, швидше у землю Герр! Бо давно вже не мчали степами чорнi гiнцi.

А попереду чорнокрилих гiнцiв з недобрими вiстями, обганяючи iх, сiючи тривогу i сум'яття, летить «велике вухо». Не встигне гонець на коня скочити, а «велике вухо» вже в сусiдньому кочiв'i будоражить пастухiв, летить далi, вiд колодязя до колодязя, вiд дороги до дороги, вiд рiки до рiки, вiд табору до табору.

«Чули?.. Лихi вiстi у наших степах. Владика розiслав гiнцiв у чорних плащах. Нещастя велике. Гiнцi каркають воронами. Гiнцi всiх збирають у священну землю Герр!..»

Кожний вiльний скiф, якщо вiн опоясаний акiнаком i мае бiля вуздечки свого коня здертi чуби з ворожих голiв, а на поясi у мiшечку чашу iз черепа ворожоi голови, коли вiн, одне слово, справжнiй воiн, мае право прибути у священну землю Герр на царську раду i навiть висловити своi думки. Якщо його й не запрошували особисто. І багато таких знатних воiнiв, вiльних скiфiв, при повному озброеннi помчали у землю Герр.

Летить попереду чорних гiнцiв стоязике i стокриле «велике вухо», будить степи… Нiхто нiчого ще не знае, але всi вже не знаходять собi мiсця, всi хапаються за зброю, точать на чорному камiннi акiнаки i наконечники списiв, готують коней… Ой, не для добра гiнцi вирядилися у чорнi плащi!

Вже зринуло коротке слово:

– Перси!..

Де перси i чому перси – нiхто нiчого не знав, але акiнаки i наконечники списiв точили на чорних каменях завзято. Так точили, що аж iскри сипали навсiбiч. Торкнеш лезо – шкура репаеться…

Вже вiдчуваеться в повiтрi запах битв, вже старi воiни пригадують минулi походи, дiляться спогадами, навчають молодих, якi ще не чули свисту ворожоi стрiли…

Всi сходились на тому, що владика Іданфiрс збирае вiльних скiфiв для походу на персiв у далекi-предалекi краi, за Кавказькi гори, туди, куди вже ходили скiфи шарпати Ассирiю, Мiдiю та iншi краiни i племена.

Навiть найменшi кочiв'я на сiм-десять юрт i тi заворушилися, ячменем запасаються, харчем… І хоча царського повелiння зiбратися всiм чоловiкам Скiфii ще не було, та «велике вухо» вже пiдняло на ноги Скiфiю. Всi з тривогою чекали, що скаже владика на радi вождiв у священнiй землi Герр.



Мчав чорнокрилий гонець i в кочовище Тапура. Поли його чорного плаща маяли за спиною i справдi, як два великих чорних крила. Вiн ще не вигулькнув навiть з-за обрiю, як «велике вухо» вже обiгнало його i всюди рознесло вiсть, що чорний гонець скаче до Тапура.

І збудоражило те «вухо» кочовище, залементували жiнки, злякавшись, заплакали дiти й поховалися, бо iх за непослух завжди страхали чорним гiнцем царя («Ось примчить чорний гонець i забере тебе! І будеш знати, як не слухати!»), вiдчуваючи бiду, заскiмлили собаки. Чоловiки вже збиралися в гурти, гадали так i сяк, i всi сходились на одному: пiсля царськоi ради у Геррах буде похiд. Адже владика завжди перед великим походом збирае вождiв на раду.

Чим бiльше було дiтей у юртi чи кибитцi, тим голоснiше кричала-голосила господиня:

– Ой, та й не всi ж iз походiв повертаються! Ой, дiточок у мене дванадцятеро, та всi одне одного меншi. Ой, як поiде годувальник мiй у далекi краi та не вернеться – що ж я робитиму з дiтками малими, iз горем великим?

Кочовище гуло, як розтривожене осине гнiздо.

Тапур мiряв кроками шатро i слухав свого ватага Анахарiса.

– Мiй вождь! Кращi вершники iз кращих твоiх загонiв, мiняючи коней, промчали аж до самого моря: Ольвii нiде немае.

– Чи встигла вона першою проскочити до свого мiста?

– Ольвiя зникла вночi, можливо, пiзно увечерi, а погоня кинулась вранцi. Ольвiя у спiшцi сiла на першого-лiпшого коня, а погоня – на найкращих. Не могла вона першою примчати до моря. Погоня наздогнала б ii щонайпiзнiше, як в обiд наступного дня.

Анахарiс вмовк.

Тапур, не дивлячись на нього, все ходив i ходив по шатру, м'яв у кулацi бороду, думав… Не змогла ж Ольвiя на крилах полетiти додому? І крiзь землю не могла провалитися? Тодi де ж вона?

Так, вiн згоден iз своiм ватагом: погоня на прудких конях наздогнала б ii у перший день втечi.

Чому?

Де подiлася Ольвiя?

Тапур все ходив i ходив по шатру, i, здавалося, забув про присутнiсть ватага.

Анахарiс терпеливо чекав.

А Тапур все ходив i ходив…

Минуло вже бiльше як десять днiв пiсля втечi Ольвii. Де вона? Хто iй дав коня i куди вона зникла? Що з нею сталося? Чи жива хоч вона зараз?..

– Що думае ватаг? – зрештою рiзко запитав Тапур.

– Мiй вождь! Я думаю.

– Ну!

– Думаю, що Ольвiя поiхала не по караваннiй дорозi.

– Чому? – швидко запитав Тапур i спинився навпроти ватага, i в очах його ватаг побачив тривогу. – Чому?

– Караванна дорога – легка i пряма дорога до Понту. Ольвiя здогадалася, що погоня за нею кинеться саме на караванну дорогу, i..

– Ну?

– І тодi, аби збити погоню iз слiду, вона помчала у протилежний бiк. До Борисфену. Себто прямо на захiд од твого кочовища.

– Через вовче царство? Ватаг хоч розумiе, що каже? – спалахнув Тапур. – Навiть воiни поодинцi не ризикують тим краем iхати, збираються в загони, а вона…

– Про труднiсть дороги, про вовчi зграi Ольвiя могла i не знати. Вона багла перш за все збити iз слiду погоню.

Що ж, слова ватага звучать переконливо. Ольвiя могла i справдi не знати про те царство вовкiв i, аби збити зi слiду погоню, кинутись на захiд… На вiрну загибель.

Тапур ще швидше заходив по шатру.

– Хто мiг дати коня Ольвii?

– Я так думаю, що iй могла допомогти тiльки рабиня Мiлена. Вона теж одного племенi з Ольвiею i до того ж дуже любила Ольвiю.

– Слiпа рабиня могла дiстати коня? – недовiрливо перепитав вождь.

– Ось це мене теж збивае з пантелику, – чесно зiзнався ватаг. – Але нюх пiдказуе: тiльки рабиня Мiлена допомогла iй влаштувати втечу. Але я лише гадаю так, точно ж не знаю.

– Гадаю, гадаю!.. Я мушу точно знати!

– Дозволь притиснути Мiлену, i вона, коли винна, зiзнаеться у всьому.

Тапур подумав i заперечливо хитнув головою.

– Нi… Мiлену не смiй чiпати. Їi дуже любила Ольвiя. Та й Мiлена берегла Ольвiю.

Тапур вмовк надовго, ходив по шатру, м'яв бороду, кусав губи… На душi при думцi, що Ольвii вже немае на цiм свiтi, було порожньо. Вiн навiть i не пiдозрював ранiше, що без неi йому буде так незатишно, так пустельно в душi i помислах… Невже i справдi Ольвiя у вiдчаi кинулася у вовчий край?

Спинився бiля скринi з кипарисового дерева, що була оздоблена вiзерунками. Ольвiя, певно, збиралася поспiхом, кинула вiко скринi, i воно, впавши, затисло ii плаття… Вiн простягнув руку, обережно доторкнувся до бiлого плаття, провiв по ньому рукою i рвучко вiдвернувся од кипарисовоi скринi.

– Ватаг!.. Пiднiми на ноги десять загонiв по десять десяткiв воiнiв у кожному i кинь iх на захiд до Борисфену. Хай прочешуть степ аж до Великоi рiки.

А сам подумав, що, мабуть, уже запiзно… Коли б ця думка прийшла зразу, можна б ще було ii врятувати… А так… десять днiв минуло… Вовчий край… Самотня… З дитиною…

Невже вона повiрила, що вiн би справдi продав ii у рабство? Але ж то не вiн iй погрожував рабством, то гнiв шалений його кричав.

– Ватаг, посилай загони! Шукати доти, доки… Ну, доки буде хоч якась надiя…

– Слухаю.

Але ватаг не йшов.

– У тебе ще е новини?

– Так. По степу летить «велике вухо» i сiе сум'яття. Буцiмто у всi краi мчать гiнцi владики у чорних плащах.

І в ту мить у кочовище Тапура влетiв гонець у чорному плащi…



На широкiй рiвнинi виросли сотнi гостроверхих юрт та округлих шатер. Голубi дими численних багать здiймалися прямовисно, наче стовпи пiдпирали небо, аби воно не впало на царський стан. Навколо стану по великому колу носилися загони вершникiв. А далеко в степу на всi чотири сторони свiту бiлого було послано посиленi дозори. На кряжах i могилах бiля високих сигнальних веж чатують димовi дозори.

Завмер степ, причаiвся.

Та ось мiж юртами заснували царськi огласники.

– Владика Скiфii мудрий Іданфiрс запрошуе своiх вiрних вождiв, ватагiв i знатних мужiв вiдвiдати його царське шатро.

Тi, кого запрошено, повнi величi йшли до царського шатра, над яким маяли на довгих списах кiнськi хвости. Перед входом у царське шатро горять багаття, бiля яких застигли вартiвники iз списами у руках i мечами за поясами.

Стоять рядами осiдланi конi, i бiля них завмерли у чорних плащах гiнцi. В кожну мить можуть вони знадобитися владицi, тож i готовi вони у кожну мить скочити на коней i помчати степами туди, куди велить iм владика.

Першим у шатро заходить четвертий вождь Скiфii Тапур, а за ним потяглися й iншi вождi та старiйшини. Схиливши голови, простують вони мiж вогнями, щоб очиститись вiд усякоi скверни i злих помислiв i чистими стати перед очi владики. На порозi падають на колiна i, допомагаючи собi руками, заповзають всередину, а опiсля довгого поклону розсаджуються попiд стiнами на шкурах. Чим менший вождь, тим сiдае подалi вiд владики, в глибинi шатра.

Царське шатро виплетене iз лози й обтягнене бiлою повстю, на якiй скачуть вершники i схрещують мечi з чужинцями. А ще на стiнах шатра зображенi чужi племена, якi перед скiфським мечем, перед богом Аресом, стоять на колiнах i вимолюють собi життя. Та ще зображений сам владика у колi своiх найближчих i найзнатнiших вождiв i мудрих старiйшин, i над ним на золотому конi сходить Колаксай – цар-сонце.

Посерединi шатра – царське вогнище, священне i недоторканне, iменем якого скiфи дають наймiцнiшу клятву. Бо коли скаже скiф: «Клянусь царським вогнищем!..» – то мiцнiшоi клятви у свiтi немае. А того, хто дасть брехливу клятву iменем царського вогнища, – чекае страшна кара. Над вогнищем дим пiднiмаеться у круглу дiрку, наче чорна борода Папая. Бiля входу висить бурдюк – шкура, здерта з кози, iз перев'язаними ногами, – повний кумису… Слуги нечутно розливають його в чашi, розносять царським гостям.

Схрестивши пiд собою худi ноги, взутi у м'якi еластичнi сап'янцi, прикрашенi золотими бляшками, в центрi шатра, бiля вогню, сидить сутулий, змарнiлий владика у царському вбраннi. На його маленькiй довгастiй головi – башлик iз золотим шишаком, навколо якого обмотаний рудий конячий хвiст, золотi пластинки закривають лоб i щоки. На царевi осяйна куртка iз червоного оксамиту, поверх якоi наопашки накинутий малиновий плащ, пiдбитий хутром соболя… Вiн сидить непорушно, голова його трохи опущена, погляд звернений до вогню. Гострий орлиний нiс, мiцно стисненi тонкi сухi губи. Очi звуженi, схованi в щiлини, щоки по-старечому запали.

На золотiм поясi його висить акiнак у золотих пiхвах, два особистих його зброеносцi стоять позад нього: один тримае царський лук iз сагайдаком, обкладеним золотими бляшками, другий – царського списа, до древка якого приторочений кiнський хвiст.

Скiфи дуже поважають свого владику за його мудрiсть, за просту, не чванькувату вдачу. Іданфiрс хоч i цар, але все може робити, що робить простий скiф чи звичайний пастух: кобилицю здоiти i кумис збити, дикого коня волосяним повальцем спинити i вкоськати його, табуни вмiе пасти, юрту поставити й зiбрати i, звичайно ж, незгiрш них луком володiе, i жадiбна до ворожоi кровi царська його стрiла не знае промаху.

Іданфiрс – не просто скiф iз саiв, вiн походить iз роду самого Спаргапiфа, царя, котрий пiсля дев'яностолiтнього блукання скiфiв у Малiй Азii повернув iх у степи до Борисфену. Давно то було, а скiфи й досi шанують Спаргапiфа, котрий першим сказав: «Скiфи!.. Годi нам блукати чужими мiдiйськими краями, повертаймося у своi степи, де голуба вода Арпоксаю чекае на нас, де сходить наше сонце, наш славний Колаксай!..»

А дiдом Іданфiрса був цар Гнур – теж мудрий i несхибний владика Золотоi Вуздечки Скiфii. Вiн утвердив владу саiв над усiма скiфськими племенами i родами, обiклав iх даниною, а непокiрних знищив. І звiдтодi усi скiфськi роди i племена слухаються саiв, яким на роду написано бути царськими, владиками усiх скiфiв.

У Гнура було чотири дружини, три сколотки, а одна – чужачка, еллiнка. Вона й народила Гнуру двох синiв: Савлiя та Анахарсiса. Вiд однiеi матерi сини, та не однаковi вони були. Савлiй вдався таким гоноровитим, що тiльки про себе й говорив, тiльки собою й пишався. За його ж власним словом виходило, що, як царський син, вiн був найдостойнiший: i стрiлець iз лука найцiлкiший, i вершник неперевершений, i акiнак його найславетнiший, i зiр у нього найгострiший, а розум – найкмiтливiший. Отож вважав вiн себе найзнатнiшим скiфом, а все скiфське вiн вважав найлiпшим, як чуже – найгiршим.

Ось тiльки псувала йому настрiй згадка, що його рiдна мати не сколотка, а чужачка, еллiнка. Що батько цар – то добре, Савлiй в iншого батька, не царя, просто i народитися не мiг, а ось що мати… При згадцi про матiр Савлiй кривив тонкi губи, i зла тiнь пробiгала по його гострому, завжди похмурому обличчi. Вiн навiть забороняв матерi звертатися до нього на своiй, еллiнськiй, мовi.

– Є мова скiфська, – казав вiн, – то iнших мов менi й не треба. Про мене, що вони е, що iх немае.

– Ох, царський сину мiй… – тiльки й зiтхала мати.

– А для чого вони, iншi мови, коли е скiфська? – дивувався Савлiй. – Все, що найкраще, маемо ми, скiфи. І цього нам досить.

Пiдрiсши, вiн став цуратися матерi, обминав ii шатро. Мати тихо плакала, але дорiкнути неповагою своему синовi вже побоювалась. А якось Савлiй так i сказав:

– Такого, як я, мусила народити iнша мати, сколотка, а не якась там еллiнка!

І дарма брат його Анахарсiс, який знав мову не лише батька свого, а й матерi своеi, казав брату, що дiти не вибирають собi батькiв, нi батьки дiтей. Савлiй свое гнув:

– Моя мати не сколотка, вона чужачка, а тому я не визнаю ii за матiр. Адже вона, чужачка, додала менi, скiфу, чужоi кровi, яку я ладен випустити iз себе по краплинi.

– Але ж твоя мати дала тобi життя, – казав йому Анахарсiс. – Вона тебе народила. Із тьми, iз небуття, в бiлий свiт тебе привела.

Савлiй аж випростався, став ще вищим, лице ще бiльш загострилося, зробилося холодним i владним.

– Затям! Життя дав менi цар Гнур, скiф, а не якась там… А тобi життя, може, й чужачка дала, ось чому ти такий… чужий нам, не скiф.

Савлiя, як старшого в родi, рада вождiв та старiйшин утвердила царем пiсля смертi Гнура. Савлiй був несхибним воiном i ревно оберiгав скiфiв вiд чужих впливiв. «Хай скiфи повчають чужi племена, а не чужi племена будуть навчати скiфiв, – любив вiн говорити. – Ми й без чужоi науки умiемо стинати усiм голови i хапати чуже добро!» А ще вiн любив походи, i за його царювання скiфи не злазили iз сiдел, iхнi конi без угаву топтали чужi землi на сходi, заходi, на пiвднi i пiвночi скiфськоi землi.

А ось Анахарсiс зовсiм не таким вдався. До зброi потягу не мав i в походи за здобиччю та рабами нiколи не ходив. За це його дуже не любив брат-цар. «Ти не чоловiк, а жiнка, якщо не хочеш тримати у своiх руках ясну зброю, як-то подобае тримати ii чоловiковi». Так зневажливо говорив Савлiй про свого брата. Анахарсiс кохався у бесiдах, бо дуже мудрим був, мiг будь про що гарно говорити, i старi дiди шанували царевича за розум ясний i кмiтливий, за слово мудре i пiзнання великi.

Одного разу сказав Анахарсiс брату своему Савлiю:

– Моя зброя не меч-акiнак, а слово мудре, до бесiди гоже. І не для набiгiв на чужi землi я хочу сiдлати коня, а для мандрiвок по свiту, щоб ще бiльше пiзнати свiт i людей, якi його населяють. Вiдпусти мене, брате, у свiт широкий мандрувати, хочу я у чужих краiнах побувати, з тамтешнiми мудрецями побесiдувати.

– Як на мене, – одказав Савлiй, – то все, що потрiбно скiфовi, е у скiфiв. А коли i е щось таке у чужих племен, то скiфовi воно не потрiбне. Та коли ти хочеш свiтами поблукати, то iдь. Все одно iз тебе нiякоi користi немае i нi на що ти нездатний. Навiть людину не можеш убити, який же ти скiф?

І Савлiй зневажливо сплюнув.

Але брата свого вiдпустив. Осiдлав Анахарсiс коня i поiхав аж у Грецiю. Спершу, правда, до моря, а далi, лишивши коня, поплив морем у чужi краi. І не одне лiто вiн мандрував по Грецii, i всi тамтешнi мудрецi дивувалися ясному розуму скiфського царевича та охоче iз ним бесiдували.

Це про нього, мандрiвного скiфського фiлософа, сина скiфського царя Гнура, розповiдае у своiй книзi «Про життя, вчення та висловлювання знаменитих фiлософiв» Дiоген Лаертський: «У вiльномовствi своему вiн був такий, що це про нього пiшла примовка: "Говорить, як скiф"».

Прибувши до Афiн, Анахарсiс прийшов до будинку Солона i велiв одному з рабiв передати, що до господаря завiтав Анахарсiс, щоб його бачити i стати, як можна, його другом i гостем. Почувши таке, Солон велiв рабу передати, що друзiв звичайно заводять у себе на батькiвщинi. Та Анахарсiс сказав, що «Солон якраз у себе на батькiвщинi, то чому б йому i не завести друга»? Вражений його винахiдливiстю, Солон впустив його i став йому найкращим другом.

Це вiн, скiф Анахарсiс, сказав, додае далi Дiоген Лаертський, що виноградна лоза приносить три грона: гроно насолоди, гроно сп'янiння i гроно огиди.

Це вiн, Анахарсiс, коли плив у Грецiю на кораблi, та дiзнавшись, що товщина корабельних дошок чотири пальцi, зауважив, що корабельники пливуть на чотири пальцi од смертi.

Здивованi корабельники запитали мудрого пасажира:

«Тодi скажи-но нам, якi кораблi безпечнi?»

Скiфський мандрiвник одказав:

«Тi, якi витягненi на берег».

Коли ж в Афiнах один афiнянин почав з нього насмiхатися ще й попрiкати його тим, що вiн варвар, скiф Анахарсiс вiдповiв, як акiнаком полосонув:

«Кажеш, що менi е ганьбою моя скiфська вiтчизна? А ти ганьба своеi вiтчизни».

І коли його запитали, що хороше в людинi, а що погане i добре водночас, вiн вiдповiв одним словом: «Язик».

А якось один афiнянин – юний, але з тих, що вже нахильцi глушать вино, почав його з п'яних очей ображати. Анахарсiс спокiйно йому вiдповiв:

«Якщо ти, хлопче, за молодих лiт не можеш винести вина, то в старостi тобi доведеться носити воду».

А ще любив Анахарсiс за ясною бесiдою i гарне вино. Тiльки дивно йому було, що греки розбавляють вино водою.

«Не збагну я вас, греки, – казав Анахарсiс. – Вино славне своiм хмелем – прудконогим конем. Ви ж розбавляете вино водою, убиваете прудконогого коня, а натомiсть осiдлуете лiнивого вола».

І навчив вiн грекiв пити нерозбавлене вино, i греки вiдчули смак у нерозбавленiм винi.

«Цей скiф – мудрий чоловiк, – казали греки. – Анумо, вип'емо ще пiд скiфа… нерозбавленого».

Звiдтодi греки, коли п'ють, то кажуть один одному:

«Пiдскiф ще…»

Себто – долий нерозбавленого вина.

Царю Крезу Анахарсiс так писав:

«Я приiхав в еллiнську землю, щоб навчитися чужим звичаям, золота менi не треба, досить менi повернутися у Скiфiю, ставши кращим, анiж я був».

І вiн повернувся до Скiфii кращим, анiж був. Повернувся без золота, але найбагатшим за всiх своiх спiввiтчизникiв.

Повернувся, щоб учити скiфiв мудрощам, але впав на рiдну землю вiд опереноi стрiли…

Як свiдчить батько iсторii Геродот, Анахарсiс побував у багатьох краiнах свiту i всюди вражав своею мудрiстю i бесiдою своею гарною. А повертаючись iз мандрiв у рiднi степи, Анахарсiс, пливучи Геллеспонтом, зупинився у Кизику, а там якраз вiдзначали свято Матерi Богiв. І сказав тодi Анахарсiс: як додому дiстануся здоровим i цiлим (а вiн дуже хотiв додому пошвидше повернутися, щоб скiфiв, спiввiтчизникiв своiх, добру та мудростi вчити), то принесу Матерi Богiв по такому обряду жертву.

І дав вiн клятву, i поiхав додому, в далеку Скiфiю.

І переплив вiн щасливо море, i повернувся у Скiфiю здоровим i цiлим.

І сказав Анахарсiс:

«Якщо чужi боги дають тобi здоров'я, оберiгають тебе в путi вiд небезпек, щоб ти цiлим i здоровим повернувся у край свiй, то таких богiв треба шанувати як своiх. Адже за добро вiддячують завжди добром».

Осiдлав Анахарсiс коня i поiхав у Гiлею, що бiля Борисфену, i там принiс Матерi Богiв жертву, i молився iй на чужiй мовi, i дякував Матерi Богiв, що вона допомогла йому переплисти буряне море за чотири пальцi вiд смертi… І надiв собi на шию маленьке зображення Матерi Богiв, i сказав так:

«Мати Богiв! Я, скiф, чужий тобi, але ти оберiгала мене в довгiй та нелегкiй дорозi у морi i на землi, вiдвернула вiд мене бiду, тож прийми мене, як сина свого. Багато нас, рiзних племен i родiв рiзних, але всi разом ми люди на однiй землi. Тож i будемо всi разом людьми, будемо твоiми рiзномовними, але рiдними синами, Мати Богiв».

І побачив те кощунство якийсь скiф, i хапком донiс самому царевi: «Владико! Брат твiй хоч i скiф, а молиться чужим богам. І до них балакае то на скiфськiй, то на чужiй мовi…» Спалахнув Савлiй у гнiвi великому, на коня скочив i помчав у Гiлею… І побачив вiн на шиi у брата зображення чужоi богинi.

«Домандрувався по свiтах?! – закричав брат. – Вже вдома чужiй чужинi молишся?»

Анахарсiс з гiднiстю вiдповiв:

«Всi ми дiти однiеi землi – хоч скiф, хоч не скiф, i треба жити в мирi та дружбi, кохатися у мудрiм словi i дякувати богам, чиi б вони не були, за життя i добро».

Роз'ярiв Савлiй, аж губи кусае, аж кiнь пiд ним ходором ходить.

Звiв вiн лук i каже:

«Ось я зараз побачу, чи врятують тебе чужi боги вiд скiфськоi стрiли!..»

І пустив стрiлу рiдному братовi в груди, i Анахарсiс тiльки й устиг сказати:

«Розум оберiгав мене в Елладi, а заздрiсть згубила мене на батькiвщинi».

А Савлiй зле вигукнув:

«Скiфська стрiла сильнiша за чужих богiв, i тому ти мертвий, розумнику! І так буде вчинено iз кожним скiфом, який прийме чужi звичаi. Нам чужого не потрiбно, у нас усе е свое».

І поховали Анахарсiса у землi Герр, бо все ж вiн – iз царськоi сiм'i. А ось згадувати його Савлiй не велiв.

– Анахарсiс не скiф, бо не вмiв акiнак у руках тримати i жодного разу не омив його чужою кров'ю. Тож i не згадуйте його, скiфи. Вiн не наше визнавав i нескiфським богам як своiм молився, тож хай чужi племена i пам'ятають його.

І забули свого мудреця-любомудра.

А чужi племена зберегли пам'ять про мудрого скiфа Анахарсiса, який хотiв усiм народам добра i цiнував розум людський, як найбiльше багатство у свiтi.

А цар Савлiй з коня свого не злазив – то в один край скiфiв водив, то в iнший i завжди з добром повертався. Везучий був, хапкий до чужого добра. Скiфи його так i звали: Той, хто вмiе хапати. Мав Савлiй хапаного добра чимало – повозки не завжди мiг полiчити iз хапаним, але все йому було мало.

– А що, молодцi, чи не збiгаемо до сусiдiв, бо щось руки сверблять, до акiнака просяться?

А повертався з добром, то казав своему синовi Іданфiрсу:

– Дивись i вчись. Збiгав я до сусiдiв i ще багатшим став. Ось так i треба жити.

Іданфiрс кивав на знак згоди головою, а сам думав про Анахарсiса. Любив вiн свого дядька за ясний розум i, молячись богам, завжди у них просив i собi отакого свiтлого розуму, який був у дядька Анахарсiса… А невдовзi по тому закiнчив своi днi його батько. Десь у якомусь там кочовищi вп'ялася царевi чужа стрiла в око, i вилетiв вiн iз сiдла…

«Дiстала нашого царя та швидка стрiла», – зiтхали скiфи, бо дуже Савлiя любили, адже часто вiн водив iх за чужим добром.

Ухвалила рада вождiв та старiйшин: поховати царя Савлiя у землi Герр бiля могили його батька Гнура, дiда Лiка i прадiда Спаргапiфа… На узвишшi викопали глибоку та простору яму – для потойбiчноi домiвки царя. Кращi знахарi Скiфii заходилися готувати царя до останньоi прощальноi подорожi у степу: вийняли у небiжчика нутрощi, у живiт наклали зiлля та сiм'я степових трав, зашили живiт i забальзамували цареве тiло. А потiм одягли його в розкiшнi золотi шати, поклали на жалобну повозку, запряжену, як i годиться, трьома парами бикiв, та й повезли покiйного до степу. Жалобну повозку супроводжував син небiжчика Іданфiрс з воiнами, вождями та старiйшинами. А попереду вiд кочiв'я до кочiв'я мчали гiнцi на чорних конях.

– Виходьте, скiфи!.. Зустрiчайте, скiфи, свого царя!.. Прощайтесь, скiфи, бо зiбрався цар Савлiй у свiт предкiв!

І виходили кочiвники, голосили, як велить звичай, рвали на собi одяг i вистригали на головi волосся кружком. Бо хто не зустрiне жалобну повозку царя, тому небiжчик навiть з того свiту буде шкодити… А вiдголосивши, всiдалися у степу навколо повозки з царевим тiлом, пили бузат i iли м'ясо та хвалили покiйника. А попивши й поiвши, з криками i причитаниями проводжали жалобну повозку за межi свого кочiв'я. Так i рухалась та повозка вiд одного кочiв'я до iншого, вiд одного роду до iншого, вiд одного племенi до iншого аж цiлих сорок днiв.

Коли ж iз покiйним царем попрощалися всi роди й племена, повозка повернула у землю Герр. Поховальна яма на той час добре висохла, i долiвка ii затвердiла на сонцi, як камiнь. Заслали ii чепраком i опустили царя в розкiшному вбраннi на той чепрак. А потiм взялися за слуг: спершу задушили двi наложницi, вродливi та молодi, щоб вони i на тiм свiтi пестили царя, задушили виночерпiя, щоб i на тiм свiтi пiдносив царю чашу з вином. Амфору з вином бiля царевих нiг поклали, поставили i казан з м'ясом! Ще задушили конюха, кухаря, охоронця та вiсника i всiх поскидали в ноги царю. А ще поставили царю золотi чашi, поклали зброю, оздоблену золотом. Опустили сундук з запасним золотим вбранням та кiлька пригорщ золотих бляшок. Впоравшись iз цим, по кутах ями поставили дуби, спорудили на них дах i засипали його землею. А тодi били коней i закопували iх бiля царевоi могили.

Тридцять разiв сходив Колаксай з-за кряжiв потойбiч Танаiсу, а в степу все скрипiли й скрипiли дерев'янi повозки: то скiфи везли землю для могили царя. Висока вийшла могила, далеко ii видно у степу. Через рiк, як вляжеться земля, могилу ще досиплють i ще, аж доки не затвердiе земля i не стане могила такою ж твердою, як i степ.

Рада вождiв i старiйшин ухвалила: бути владикою Скiфii сину Савлiя Іданфiрсу. І всi скiфи сказали: «Хай буде Іданфiрс над нами царем!..»

Старiйшини пiднесли Іданфiрсу царське вбрання – рожевий плащ з бiлою каймою, бо тiльки цар вбираеться в рожеве та червоне – символи священного вогню. Потiм пiднесли новому царевi лук батька його, царя Савлiя, i стрiлу царську iз золотим наконечником. Скiф, коли помирае, завжди передае синовi своему лук. Тож узяв Іданфiрс лук свого батька i сказав:

– Цей лук вiднинi буде захищати скiфську землю!

Воiни пiдвели новому царевi бiлого коня.

– Ось тобi царський кiнь, – сказали. – Сiдай, i ми всi пiдемо i поскачемо за твоiм конем царським.

Скочив Іданфiрс у сiдло бiлого коня i поiхав, як велить звичай, до пастухiв. А пастухи вже чекали його, вогнище розвели. Загледiли вони бiлого коня i послали навстрiч царю найстаршого пастуха.

– Царю! – сказав вiн. – Коли ти був молодим, тебе виховував пастух.

– Я вдячний йому за виховання, – сказав Іданфiрс.

– Тож пiдходь, царю, до нашого вогнища, сiдай, iж iз нами i не гребуй нашою iжею.

Іданфiрс спiшився, пiдiйшов до вогнища пастухiв, пив з ними кумис, iв сир – твердий, черствий сир пастухiв.

Потiм вiн повернувся до свого шатра, пiдiйшов до вогню i простер над ним руки. І те вогнище стало царським, i стало священним для кожного скiфа. І немае у скiфiв мiцнiшоi клятви, як клятва царським вогнищем. А коли скiф дасть лже-клятву царським вогнищем, то такому голову з плiч знесуть. Бо цар единий, хто стоiть мiж небом i землею, мiж людьми i богами, i вiд його сили та здоров'я залежить сила i здоров'я всього народу. Горить вогнище у царя, у всього народу горiтимуть вогнища.

І був Іданфiрс таким же мудрим, як дядько його Анахарсiс, i вiн теж не любив воен i набiгiв на сусiдiв, а любив слово мудре i бесiду тиху. Але ворогу завжди умiв дати вiдсiч.

А в набiги на сусiдськi кочовища хапати чуже добро не ходив.

– Ми саi – скiфи над усiма скiфами – дуже багатi, – казав вiн вождям та старiйшинам. – Чого нам гасати по чужих землях, чого нам губити своiх людей, коли добра у нас – повен степ? У кого е ще такi табунища прудких коней, як у нас? У кого е ще стiльки стад худоби, як у нас?.. Скiфи-хлiбороби вiддають нам половину свого хлiба, у нас багато хутра i меду. То для чого нам гасати чужими землями, як у нас свое добро гине задарма, бо нiкуди його збути. А греки за нашi табуни нелiченi, за худобу, за хлiб, за хутра охоче платять золотом. Тож давайте краще торгувати, торгувати i багатiти.

Мудрий Іданфiрс, далеко-далеко вмiе бачити.

– З еллiнами, якi бiля моря, – каже, – дружити будемо. Дядько мiй, царевич Анахарсiс, розказував менi про еллiнiв, казав, що вони багато знають i мудрi дуже. А хто з мудрими водиться, той i сам мудрiшим стае. Ось так. Дечому еллiни у нас навчаться, а дечому – ми у них. Не бiйтеся чужого, коли воно на вигоду нам, коли воно нас багатшими робить. Бо не тiльки того свiту, що у Скiфii, е ще свiт широкий i поза Скiфiею. Так менi дядько, царевич Анахарсiс, казав, так воно i е насправдi.

– От воно як бувае, – гомонiли тодi дiди. – Савлiй убив Анахарсiса i в землю закопав брата, а розум його та мудрiсть у Савлiевому синi заговорили. Виходить-таки, й справдi мудрiсть убити не можна.

…Іданфiрс застиг, дивлячись у вогонь.

Праворуч нього сидить вождь Скопасiс – Права рука владики, лiворуч – вождь Таксакiс – Лiва рука владики… Їм найбiльше довiряе цар, радиться з ними… Ось i зараз не пiднiмае голови вiд вогню, владика щось стиха питае своi Руки, i тi схвально кивають рудими бородами…

Із кумисом вже покiнчено, пора переходити до справ. У кожного з вождiв уже вертиться на язицi: «Владико!.. Яка бiда розiгнала по Скiфii твоiх прудких гiнцiв у чорних плащах?» Та вони прикушують язики: всьому свiй час. І бiдi, i щастю…

Іданфiрс зводить руки i голову вгору.

– О покровителю наш i заступнику наш, боже Папай! – починае вiн рiвним, тихим голосом. – Твоiм iменем зiбрав я сих мужiв моiх на раду, твоiм iменем буду вести важку мову про нашу бiду, Папай. Ти наш захисник, тобi ми вручаемо нашi долi, тебе прохаемо: дай нам своеi мудростi, дай розуму свого превеликого, щоб нам не погарячкувати, не схибити у бiдi чорнiй. Твоiм iменем, Папай, розпочинаю раду, твоiм iменем глаголю чорну вiсть: перськi конi забагли розтовкти твоiх синiв!

Іданфiрс проводить руками по бiлiй бородi i якусь хвилину уважно дивиться на вождiв та старiйшин.

– Вождi моi i ватаги! Старiйшини i знатнi мужi! Я, цар Іданфiрс, син царя Савлiя, онук царя Гнура, правнук царя Лiка, праправнук Спаргапiфа, позбирав вас у царську землю, щоб сказати вам лихi вiстi: хижий звiр пiдповз до нашого краю. Ім'я йому – цар персiв Дарiй. Його конi вже п'ють воду iз Істру. П'ють воду iз першоi рiки на заходi скiфських земель!




Роздiл десятий

Чи варто йти на сифiв?..


Артабан, син Вiштаспа, не радив йому йти на скiфiв. Вiн казав Дарiю:

– У скiфiв, як називають сакiв у степах мiж Істром i Борисфеном, немае нi городищ, якi вони змушенi були б боронити, нi засiяних нив, до яких вони були б прив'язанi. У них все простори й простори – хоч котись. Все свое майно вони возять iз собою у житлах на колесах – кибитках. У тих кибитках iздять тiльки жiнки, а життя чоловiкiв минае у сiдлах коней. Бо всi вони – вайштр'я фшуянт i хоробрi хшайя. Пастухи i воiни. Вони вiльнi i живуть, де захочуть. Їх ще нiхто не пiдкоряв, i тому вони дикi, як необ'iждженi конi. Їхнi царi теж кочують, а своiм богам скiфи не ставлять храмiв, боги теж кочують iз ними. А степи у них, кажуть, великi й пустельнi – весною мають багато трав, а влiтку дуже гарячi. Сонце випалюе всi трави, а вода у степах е не всюди. Дорога ж до них неблизька.

Дарiй мовчав.

Артабан казав далi:

– Коли Ахурамазда створював свiтле царство засiяних нив, квiтучих садiв i мирних людських поселень, то в противагу йому Ангро-Манью на далеких околицях свiту утнув царство необжитих степiв, безмежну пустку, де не сiють, не жнуть i не будують мiст чи хоча б поселень, i примусив нею тинятися злих кочiвникiв, якi не поклоняються Ахурамаздi i не визнають його за творця. Коли Ахурамазда створив свiтле царство персiв, то в противагу йому Ангро-Манью утнув темне царство скаiтi. І тому воюють вони не за правилами: хочуть – стають на герць, як справжнi мужi, а хочуть – iнших мужiв за носа водять…

Дарiй мовчав, бо в словах Артабана була правда.

О, вiн, Дарiй, добре знав, хто такi саки! Вiн уже ходив до сакiв. Ходив, правда, до тих сакiв, якi за Согдом кочують, але саки у всьому свiтi однаковi – що за Согдом, що за Понтом Евксiнським. Вiн тодi ходив придушувати повстання у Бактрii, а придушивши бактрiйцiв i назавжди увiвши iх до свого царства, нагнав жах ще й на согдiв i повернув до сакiв. Хотiв за одним разом покорити i сакiв. А взяти верх над такими непокiрними племенами – то велика честь. Про нього б тодi заговорили усi племена, бо саки ще нiкому не корилися. І вiн привiв свое вiйсько до берегiв Яксарту. Всюди були рiвнi степи, видно як на долонi пекуче сонце – i нi душi навколо. Куди пощезали всi саки, де iхнi табуни коней, гурти скоту, де iхнi кибитки, – того нiхто не знав. Інодi на обрii то тут, то там мигне якийсь вершник чи група вершникiв, i знову пустка та тремтливе марево. Дарiй став табором на березi Яксарту i навсiбiч розiслав розвiдувальнi загони: будь-що знайти степовикiв! Загiн за загоном повертався до табору нi з чим. Саки невловимi. Мигнуть на обрii i щезнуть.

Дарiй замкнувся в собi, радiсть перемоги над бактрiйцями поволi танула. Але один сак сам прийшов у перський табiр. Перебiжчик. Дарiю стало трохи легше. Хоч одного зрадника, а таки мають саки. То був пастух у витертих штанях, у дранiй куртцi, в заяложеному башлику. На ногах – стоптанi сап'янцi, з носкiв яких уже виглядають пальцi. Небагатий, виходить. А лицем вiн був жорстоко понiвечений: вуха вiдрiзанi, нiздрi вирванi. Рани були свiжi, тiльки-но шкiркою взялися. По краях ще сочилася кров.

– Як тебе звати, сак з вiдрiзаними вухами? – запитав його Дарiй через товмача.

– Сiрак, – одказав перебiжчик.

– Хто ж це тебе так… прикрасив?

– Саки! – з ненавистю вигукнув Сiрак. – Я iм цього нiколи не прощу! Я вiдомщу iм за своi вiдрiзанi вуха i вирванi нiздрi.

– Зараз ти маеш таку нагоду, – нiби аж спiвчутливо говорив з ним Дарiй. – Скажи нам, де ховаються такi жорстокi саки, якi своiм бiдним i невинним пастухам вiдрiзають носи й виривають нiздрi? Ти знаеш, де вони?

– Знаю, але розказувати, де вони зараз ховаються, все одно, що слова на вiтер викидати. Ти, великий царю, все одно iх не знайдеш. Я сам поведу твое вiйсько туди, де, як зайцi, поховалися саки. Ти звалишся на iхнi голови, як беркут на хитрого i пiдступного лиса. З тiеi долини, де вони причаiлися, вихiд лише один – ти його i запреш. І я тодi вiдомщу тим, хто менi вiдрiзав вуха i вирвав нiздрi.

– Так, ти iм вiдомстиш, – сказав Дарiй. – Я завжди караю злих i неправих, добрих i покiрних нагороджую щедрими дарами. Ти добре зробив, що прийшов до мене, я завжди на боцi скривджених.

Сiм днiв вiв Сiрак перське вiйсько сакськими степами. І чимдалi вiв, тим гiршими ставали степи, зникали трави, не чути було вже голосiв птахiв, не видко було звiра… Починалася пустеля, а Сiрак все вiв i вiв персiв та запевняв, що ось-ось вони дiйдуть до сакiв i вiн нарештi вiдомстить iм, як вони того заслуговують.

– У тiм краi, де вони ховаються, багато води, а трави сягають коневi по черево, – запевняв перебiжчик, а перси, дивлячись на його понiвечене обличчя, що все ще не гоiлось, – вiрили йому. І покiрно йшли за ним.

А на восьмий день Сiрак завiв iх у безводну пустелю, де все було мертвим. Пiсок i пiсок. Та спопеляюче сонце вгорi…

І Дарiй все зрозумiв, i з його обличчя нiби спала машкара.

А Сiрак реготав…

Спершу перси подумали, що то з ним таке скоiлося вiд сонця, бо самi ледве трималися на конях, а конi iхнi ледве йшли, а потiм збагнули, – ой, не те…

– Ха-ха-ха!!! – реготав Сiрак i тримався так, наче все перське вiйсько було в його кулацi. – Я завiв вас туди, звiдки немае виходу. Шукайте тепер самi сакiв! Я вiдвiв вiд них бiду, i мiй народ мене нiколи не забуде.

– Хто тобi вiдрiзав вуха i вирвав нiздрi? – запитав його Дарiй.

– Сам! – вигукнув Сiрак i на очах у царя нiби виростав, ставав вищим, грiзним, нездоланним. – Сам!.. Щоб ви, перси, менi повiрили.

Дарiй ще запитав, а яка йому з того вигода?

– О, дуже велика! – вигукував Сiрак так, наче був уже безсмертним i наче смерть була над ним не владна. – Я врятував свiй народ, а за це мене дiти нiколи не забудуть. І дiти, i дiти дiтей мене пам'ятатимуть. А ще нашi царi поклялися:

якщо я вiдведу персiв, то всi моi нащадки матимуть вигоди. Мiй рiд прославиться, i саки мене нiколи не забудуть. А ви, перси, загинете у цих пiсках, i вашi бiлi костi…

Сiраку вiдрубали голову, i жодне слово бiльше не вилетiло з його рота. Голову наштрикнули на спис, а спис устромили древком у пiсок. Та дивитися на ту голову не було охочих – перси вiдводили од неi погляди, бо здавалося, що голова Сiрака i на наконечнику списа глузуе з них…

У вiйську зчинилася панiка.

Нi води, нi iжi, нi пашi для коней.

Нi дорiг…

Всюди пустеля й пустеля, на всi чотири сторони свiту пустеля. Куди йти, яким краем повертатися – того нiхто не знав. Про сакiв уже й не згадували – нi цар, нi його полководцi. Тiльки б вирватись звiдси, тiльки б ноги винести. Царю нi голод, нi спрага поки що не загрожували, для нього тримали запас iжi й води. Але вiйсько тануло, i те видовище було жахливим. Дарiй вiдчув, що вiн потрапив у пастку. Треба було щось дiяти, дiяти i дiяти, доки е ще час. Але що дiяти – вiн не знав i виходу не бачив. У вiдчаi вiн пiднявся на високий бархан, поклав на пiсок скiпетр, тiару та дiадему i став молитися, прохаючи у богiв води… Молився вiн гаряче, але сам мало вiрив у ту молитву, бо добре знав пустелю… Вiн молився до настання темряви, молився, бо не хотiв повертатися у табiр, де лежало його вiйсько з пересохлими ротами… І боги його почули: вночi над пустелею пiшов дощ. І всi повiрили у чудо. То сам Ахурамазда[24 - Ахурамазда (Ахура Мазда, по-грецьки Ормузд – Мудрий Господь, букв. Велика Мудрiсть) – верховний богу давньоiранських релiгiях.] порятував перське вiйсько. Злий Ангро-Манью завiв його, але Ахурамазда порятував… Вiйсько запаслося водою, i, довго попоблукавши пiсками, вони таки вибралися з тiеi пустелi i дiйшли до рiки Бактри…

О, вiн, Дарiй, добре знав, хто такi саки!

І тепер, слухаючи Артабана, вiн, при згадцi про сакiв, скреготiв зубами. Недарма ж слово «сак» означае перською мовою – «мужнiй муж». Недарма, виходить.

Нiби читаючи думки царя, Артабан казав далi:

– Саки вiдважнi й хоробрi. І тi, що за Яксартом, i тi, до яких ти збираешся йти, що за Борисфеном. Вони е найпiдступнiшими з усiх людей. Бо скiфи то е Айшма – втiлення хижацтва i розбою! Такими iх створив Ангро-Манью, такими вони й залишаться назавжди.

Дарiй мовчав. Мовчав, хоча й мiг нагадати Артабану сорок восьмий фаргард Ясни, вiрш сьомий, де сказано: «Айшму треба приборкувати». А вiн i йде за Борисфен, щоб приборкати Айшну i знищити темне царство Ангро-Манью, царство злих скаiтi. Не знищ iх, вони знову прийдуть у Мiдiю, як уже колись приходили. А тому вiд них лиха не обберешся.

Але цих його думок Артабан не знав, а тому так далi казав:

– Чи варто царю царiв ганятися пустелею за дикими кочовиками на прудких конях? У них немае городищ, якi можна було б узяти. Пiдкоряти кочовикiв – все одно, що, догнавши вiтер, схопити його рукою. Скiфи за Борисфеном такi ж, як i iхнi брати за Яксартом. То чи варто царю царiв до них iти?

«Варто!..» – хотiлося вигукнути Дарiю, вигукнути в лице Артабану, але вiн мовчав. Бо не любив говорити про те, що й так усiм вiдомо. Хто-хто, а Артабан знае, що сакiв вiн таки пiдкорив. На трете лiто пiсля того нещасливого походу, коли його вiйсько завiв Сiрак у пустелю. На трете лiто вiн знову пiшов за Согд, до берегiв Яксарту. І саки змушенi були визнати його за свого царя. І вiн, Дарiй, велiв на каменi вибити:

«Говорить Дарiй-цар: ця держава, якою я володiю, починаеться вiд сакiв, якi за Согдом…»

А на скелi Бехiстун, що здiймаеться над дорогою, яка з'еднуе Дворiччя з Персiею, мiж Керманшахом i Хамадраном, про сакiв такi е слова, навiчно викарбуванi в каменi:

«Пiсля цього я подався з вiйськом у краiну Сака, проти сакiв, якi носять гостроверхi шапки… Я пiдiйшов до рiки, я переправився на плотах. Пiсля цього я розбив сакiв наголову. Ватажка iхнього, на ймення Скунх, схопили i привели до мене. Тодi я зробив ватагом iншого над ними, як було мое бажання. Пiсля цього краiна стала моею.

Говорить Дарiй-цар: тi саки були невiрними i не шанували Ахурамазду. Я ж шанував Ахурамазду. З волi Ахурамазди я вчинив з ними, як хотiв…»

А боязливий Артабан не радив йому йти походом на сакiв, котрi кочують мiж рiками Істром i Борисфеном.

Дарiй пам'ятав, що Артабан – син Вiштаспа.

Дарiй пам'ятав, що вiн теж син Вiштаспа, i Артабан – його рiдний брат. І тому помилував Артабана, iншому ж за такi речi велiв би вiдтяти нерозумну голову, яка посмiла вчити царя царiв i давати йому ради, куди i на який народ iти владицi Сходу i Заходу, всiх людей, племен i народiв.

– Ми обидва сини славного Вiштаспа, але я став царем царiв, а ти лишився царським братом, – сухо, ледве стримуючи роздратування, сказав йому Дарiй. – Ти заздриш менi i прагнеш все зробити, аби слава покорителя народiв не покрила мою зброю. Але по-твоему нiколи не бути, бо мене веде сам Ахурамазда! Свiт знатиме лише про одного сина Вiштаспа, про мене – царя царiв! А сакiв, якi кочують мiж рiками Істром i Борисфеном, я покорю так, як покорив Вавилон та iншi краiни, як покорив сакiв за Согдом.

– Так, брате, мiй царю, ти вдруге ходив на сакiв за Согд i покорив iх, – з легким, але шанобливим поклоном вiдповiв Артабан, брат його. – Саки вдруге пiдкорилися тобi, царю царiв. Але на диво легко вони пiдкорилися тобi. Чи не затiвають саки яку хитрiсть проти Персиди?

– Хто i що проти мого царства затiвае, менi краще знати! – вже не стримуючи гнiву, вiдповiв Дарiй. – Саки покорилися менi зброею i землею. Разом iз племенами каспiiв, що бiля моря, саки складають тепер п'ятнадцяту сатрапiю мого царства i щорiчно платять менi 250 талантiв срiбла. Ось так я покорю i сакiв, якi кочують мiж Істром i Борисфеном.

Що вiн тодi знав про сакiв з берегiв Істру i Борисфену? Нiчого. Але здогадувався, що вони такi ж вiдважнi i войовничi, як i брати iхнi саки з-за Согду. І пiдкорити iх буде нелегко. Але легких перемог вiн не шукае. Легка перемога хай дiстаеться слабакам, таким, як Артабан. А для нього чим важчою е перемога, тим вона славетнiша, тим бiльшу втiху йому дае i славу царству та вiйську його. Вiн мусить iти на скiфiв, вони багатi, i табуни iхнi нелiченi. Хто, як не вони, саки з берегiв Борисфену, приходили колись шарпати Мiдiю? І, кажуть, вони знову збираються в похiд проти Мiдii? От вiн i мусить першим навести пiдступному племенi удар. Такий удар, щоб за Мiдiю вони й думати забули!

А вголос сказав:

– Як я вирiшив, так i буде. Куди я зiбрався йти походом, туди й пiду. І бiльше не бажаю з тобою говорити, чи йти менi на скiфiв, чи не йти. За мною пiдуть усi перськi мужi, i перський спис пролетить через усю землю скiфiв-сакiв з берегiв Борисфену. А ти, брате, сину батька мого Вiштаспа, лишайся вдома i нiжся пiд боком у своеi жони на подружньому ложi!

Йти йому на скiфiв чи не йти?

У Яснах сказано (фаргард 53, вiрш 8):

«Добрий правитель понесе смерть i знищення у табiр ворога i, таким чином, завоюе мир для радiсних поселень».

Це голос самого Ахурамазди, i вiн йому говорить через Гати священноi Ясни: «Йди на скiфiв, я з тобою, цар. Йди на скiфiв, неси iм смерть i знищення, щоб у Персii був мир». Це повелiння Ахурамазди, i вiн його виконае. І всi, кому вiн скаже, пiдуть за ним.




Роздiл одинадцятий

…І ланцюгами вирiшив зв'язати, як норовистого раба


Загадкова краiна Вершникiв з Луками починалася по той бiк Босфору Фракiйського, за далекою звiдси рiкою Істром, i шлях до неi iз столицi Персii Суз прослався неблизький. Але сказано ж бо: немае у цьому свiтi такого краю, куди б не долетiв спис перського мужа! Якщо того, звiсно, забажае цар царiв.

А цар царiв забаг, i над безмежними просторами ахеменiдськоi держави вже запахло вiйною – заiржали бойовi конi, мурашвою заметушився люд, який вже завтра мав стати царськими воiнами – покорителями чужих земель. Вiйсько збиралося по всiх сатрапiях. Численнi народи i племена, якi населяли державу Ахеменiдiв, пiд загрозами найтяжчих кар зобов'язанi були по першому повелiнню владики слати в столицю Персii своi загони. І невдовзi пiд Сузами зiйшлось чимало озброеного люду – десятки тисяч. Але все те рiзномасне i рiзноплемiнне вiйсько (у кожного народу своя тактика i свое озброення), хоч i велике кiлькiсно, та не завжди бувало надiйним. Пiдкоренi персами народи посилали iнодi таких воiнiв, котрих доводилось гнати у бiй батогами…

Інша рiч – перси, единокровцi свого царя. З них набиралася ударна сила Дарiевого вiйська – кiннота (до неi ще також брали мiдiйцiв i бактрiйцiв, як найбiльш надiйних пiсля персiв), загони бойових колiсниць, пiхота. З п'ятдесяти мiльйонiв, якi населяли державу Ахеменiдiв, персiв було десь близько мiльйона. Дорослих – бiля ста двадцяти тисяч. І всi вони – без винятку – були воiнами, i тiльки вони в походах вели вперед. Недарма ж Дарiй називав Персiю народом-вiйськом, краiною, багатою на «добрих мужiв i добрих коней». В його численних ордах перси були найбiльш надiйними, стiйкими, навченими, добре загартованими i найхоробрiшими воiнами – на таких i трималася военна мiць Ахеменiдiв. Із персiв набиралась i особиста гвардiя царя, так званi «безсмертнi». Десять тисяч гвардiйцiв – вдатних зростом та вiйськовою кметою, – це десять тисяч найвiдбiрнiших i найхоробрiших воiнiв Персii, кожен з яких у бою вартий десяти. А називали iх «безсмертними» тому, що на мiсце кожного вбитого (чи померлого) гвардiйцi негайно вибирали iншого – змiнника, – i гвардiя царя з року в рiк мала одну й ту ж численнiсть – десять тисяч. Нiби була безсмертною. Перша ж тисяча «безсмертних» набиралася тiльки iз представникiв перськоi знатi i була на особливому становищi. Керував нею один з найвпливовiших сановникiв держави – хазарапат – тисяцький. Свою гвардiю, своiх «безсмертних» Дарiй берiг i тримав ii тiльки при собi, як на вiйнi, так i у мирнi днi.

І ось все завирувало i заметушилося.

У двадцять сатрапiй, на якi було подiлено царство, мiняючи найпрудкiших коней, вже полетiли двадцять вiсникiв, несучи хшатрапаванам – хранителям царства, як називалися на давньоперський лад правителi сатрапiй, – високе царське повелiння: одним збирати сухопутнi вiйська, iншим – флот, третiм негайно розпочати будiвництво мосту через Боспор, а четвертим – iонiйцям – велено було на трiерах йти протокою в Понт, переплисти його, прямуючи до гирла рiки Істр, пiднятися по ньому на два днi плавання вiд моря й очiкувати там сухопутне вiйсько з обозами. А очiкуючи вiйсько, часу задарма не гаяти, а збудувати мiст на «шиi» рiки, де Істр дiлиться на два гирла. Слухняних виконавцiв царського повелiння чекае слава i милiсть володаря всього сущого на землi i свiтле царство Ахурамазди на тому свiтi; непокiрнi ж чи нерадивi знайдуть смерть свою на вiстрi перського списа i навiчно будуть поверженi в темну обитель злого духа Ангро-Манью! Слава царю царiв, найвеличнiшому з найвеличнiших Ахеменiдiв, рiвного якому немае у всьому свiтi!

Так на всiх велелюдних мiсцях царства пiд ревисько труб кричали царськi огласники з мiдними горлянками…

І коли люд заворушився i почав збиратися по всiх провiнцiях Персii й iнших пiдлеглих йому краiнах, племенах i народах, до царя прийшов один знатний перс i, впавши на колiна перед царем царiв, попрохав лишити йому сина.

– У мене три сини, – благав вiн Дарiя, – i всi трое мусять iти з тобою у далекий похiд на сакiв. О великий царю, вiзьми собi двох синiв, а хоч найменшого залиш менi, аби вiн утiшив мене на старостi.

Спалахнув цар царiв, позеленiв на виду i сказав:

– Гаразд! Я залишу тобi всiх твоiх трьох синiв!

І велiв трьом синам знатного перса вiдрубати голови i вiддати тi голови батьковi на втiху.

– Цi трое лишаться з тобою, – сказав вiн знатному персу, – а всi iншi перси пiдуть зi мною покоряти сакiв.

Доки iонiйцi на чолi з головним будiвничим Коем та начальником охорони майбутнього мосту Гiстiеем, долаючи море на переповнених трiерах, пливли до далекого Істру, на Боспорi вже почалося будiвництво переправи, по якiй армiя царя царiв мала перейти з Азii в Європу. Споруджувати ii доручено великому майстру-мостовику, греку-самосцю Мандроклу. Сотнi трiер привiв грек-мостовик в Боспор, i бiля Халкедону, на азiатському березi, почали тiсно – борт до борту – ставити на якорях трiери, вишикуючи iх через протоку. Судна пiдтримували премiцнi ллянi канати, протягненi з одного берега протоки на iнший, а поверх трiер мостили настили з грубезного дерева i все те мiцно скрiплювали залiзом, ув'язували ще й ланцюгами… Грек-мостовик – маленький, непоказний iз себе чоловiчок (i надiлили ж такого боги таланом!), котрий все ото ворушив губами, наче щось пiдраховував та зважував подумки, – сам квапився, не даючи собi анi митi перепочинку, i безжалiсно ганяв десятки й десятки тисяч люду, кинутого йому на помiч. Мостовик квапився, пiдганяючи той велелюдний мурашник, – боявся несподiваноi бурi, що могла спалахнути в протоцi i вщент розметати будь-яку переправу! Але – слава богам! – Боспор млiв пiд лагiдним сонцем, i штиль лiниво плескався в борти трiер, ситi води тiльки легенько зiтхали, набiгаючи на берег… А те, що творилося на крутих берегах, було грандiозним i справдi небаченим у тих краях. Хоч Боспор бiля Халкедону i найвужчий (сiм стадiй в ширину, себто 1350 метрiв), але течiя стрiмка, а береги крутi – до двадцяти п'яти метрiв заввишки! І мiцно зв'язати iх мiж собою мостом, який би витримав перехiд величезноi орди з обозами, – було справою не для простих смертних. Але кмiтливий i тямковитий грек-мостовик – маленький, непоказний iз себе чоловiчок, не в мiру метушливий i галасливий, з дещо хлоп'ячим голосом, – так ось той грек, згубивши чимало простого, а отже, й недорогого люду, таки зв'язав азiатський берег Боспору з европейським. В тi днi вiн не спав, майже не iв, не знав спокою нi вдень нi вночi, холонучи вiд однiеi лише думки: а раптом на Боспор нагряне буря? Навiть сам цар царiв бурю не вiдверне, а ось на ньому, маленькому чоловiчку-мостовику, злiсть може зiгнати. І невiдомо було, на чому тримаеться хирляве тiло мостовика. Здавалось, ткни такого пальцем – наскрiзь проткнеш, а бач, якими справами вергае. І мiст непоказний отой грек спорудив на славу – грандiозний, незнанний у тих краях мiст. Той мiст, про який Есхiл напише: «Боспору потiк, вiн (Дарiй, а не грек-мостовик, як то було насправдi. – Авт.) ланцюгами вирiшив зв'язати, як норовистого раба, i ярмом залiзним шлях течii вiн перетнув, багаточисленному вiйську путь широкий проклав!..» Ай, грек-мостовик, ай, тямковитий Мандрокл! Слава слухняним та кмiтливим виконавцям царськоi волi!

Як усе було готово i Боспор вперше на людськiй пам'ятi мостом скорено, вiйська рушили по знаменитiй царськiй дорозi, що вела iз Суз до Боспору. Це була одна з найкращих дорiг Дарiевого царства – iз зручними стоянками, постоялими дворами, i прокладена вона була по населенiй i безпечнiй краiнi. І пiшли завойовувати сакiв за Істром десятки тисяч кiнного i пiшого вiйська, не рахуючи численних обозiв, гурти худоби, слуг, рабiв тощо. Збуджене вiйсько йшло, як на свято, – з пiснями, галасом, смiхом. Наче не на вiйну зiбралися, а на прогулянку. Та й до того ж на вельми приемну. А про те, що на вiйнi ще й убивають, нiхто не думав, бо кожен був переконаний: якщо i вб'ють, то когось. Когось, а не мене. Тому й веселiсть хлюпала через край, десятки й десятки тисяч вчорашнього мирного люду рiзноплемiнного, i постiйна армiя персiв, що складала ядро орди, йшли i iхали, як на розвагу, упевненi, що й увесь похiд буде легкою розвагою, а далеких скiфiв за Істром вони зметуть на своему шляху, як вiтер змiтае торiшне листя. І навiть конi iржали, здавалось, весело, а тяглова обозна худоба ревла гучнiше од звичайного, i погоничi покрикували на неi дружно та пребадьоро.

В Каппадокii вiйська залишили царську дорогу i повернули до Халкедону. І коли голова колони нарештi вийшла до голубих вод Боспору, то хвiст ii все ще тягнувся долиною i зникав за обрiем – таке вiйсько зiбрав цар царiв!

Прибувши до Боспору, перський владика велiв поставити на березi стовпи з бiлого мармуру з викарбуваними на них iменами всiх народiв i племен, якi вiн привiв iз собою. Оглядинами ж нового мосту цар залишився задоволений, а його будiвничого, майстра-мостовика Мандрокла, – щедро й по-царському нагородив. На радощах, що вiн так догодив царю царiв, Мандрокл замовив вiдомому художнику чималу картину, забажавши, щоб на нiй був зображений його мiст через Боспор, i щоб на високiй кручi над Боспором сидiв на похiдному тронi сам Дарiй, а внизу, через мiст, щоб йшли i йшли його непереможнi вiйська… «Так i намалюй, – торохтiв вiн художнику, вiд збудження аж танцюючи на мiсцi, – щоб вiйська йшли, йшли i йшли…»

Дарiй i справдi сидiв тодi на похiдному тронi, i трон його стояв неподалiк пурпурового шатра на високiй кручi. І звiдти, з кручi, картина, що простилалась перед царськими очима, була вражаючою, мальовничою i грiзною. Дарiй любив такi картини, любив дивитися, як неоглядною далиною, спалахуючи на сонцi наконечниками списiв (лiс i лiс наконечникiв!), йдуть i йдуть його вiйська покоряти чужi народи. Такi картини приносили йому найбiльшу втiху i вiдчуття власноi величi та винятковостi у порiвняннi з усiма простими смертними, котрi йшли там, внизу, в похiдних колонах. В такi хвилини вiн вiдчував себе рiвним боговi, ба, навiть богом, котрий з небесноi високостi дивиться на ту комашню, що копошиться внизу i називаеться якимись там людьми – мiзерними i невинятковими. І те вiдчуття, що вiн бог, а не простий чоловiк, так у ньому вкорiнилося, що владика проголосив себе сином богинi Нейт, i вiрив тому сам, i вiрили тому всi рiзномовнi i рiзноплемiннi пiдданi його царства.

Отож вiн сидiв, як бог, на кручi, а внизу безконечною змiею повзло на мiст його вiйсько i вигуками радостi й захоплення вiтало його – живого бога на землi. І голубiли внизу тихi води Боспору, i лагiдно сяяло сонце, золотом вiдливали кручi, i було врочисто на душi в бога-царя, i здавалося, що й перемога буде такою ж сонячною i радiсною, як цей день, коли вiн прийшов до Боспору.

Вiн пригадав свою давню розмову з дружиною своею, велемудрою Атоссою.

«Цар! (Свого величного мужа навiть на подружньому ложi Атосса величала не iнакше, як царем.) Ти не покорив ще жодного народу i не збагатив Перськоi держави. (Тодi, на початку його царювання, це було й справдi так, i тiльки вона – одна-едина у свiтi – могла йому про це прямо сказати). Людинi молодiй, як ти, володарю великих скарбiв, треба прославити себе великими подвигами, щоб перси знали, що над ними пануе муж! Це тобi буде удвiчi вигiдно: перси будуть знати, що на чолi iх стоiть муж, а займаючись вiйною, вони не матимуть дозвiлля, щоб поставати проти тебе…»

(О, вона мудра, його жона i дочка царя Кiра! Вмiе бачити багато, i погляд ii проникае в суть речей глибше, анiж вмiють бачити простi жiнки!)

І вiн, пригадуе, вiдповiв своiй мудрiй жонi так:

«Все, що ти говориш, я i сам думаю звершити. Адже я збираюсь перекинути мiст з одного материка на iнший i йти на скiфiв».

Цими словами вiн ще тодi зарахував свiй майбутнiй похiд на скiфiв до розряду подвигiв своiх великих…



Переправившись через Боспор, Дарiй круто повернув на пiвнiч i пiшов узбережжям Понту, роблячи великi переходи, по двiстi стадiй в день. Поспiшав, щоб виграти час i застукати скiфiв якщо й не зненацька, то бодай непiдготовленими до вiдсiчi.

Рухались кiлькома колонами – кiннi, пiшi та обози. На днiвки, хоча б раз на п'ять днiв переходу, як то бувало на маршах, не зупинялись – на вiдпочинок давалися лише ночi. Обози вiдставали i, щоб наздогнати основне вiйсько, скрипiли й ночами. Тяглова обозна худоба – воли та бики – збивали ратицi так, що тi репались i завертались, як капцi, до кровi натирали в ярмах холки, приставали й лягали посеред шляху. Озвiрiлi погоничi били iх палицями так, що репалась шкiра на тваринах, але все одно не могли пiдняти на ноги змучених волiв, i тодi iх рiзали на харч, а в ярма впрягали нових. І так день за днем, день за днем.

Дарiй iшов до Істру нiби iз зав'язаними очима, не знаючи, де зараз скiфи, скiльки iх, чи готовий iхнiй цар Іданфiрс до бою… Йшов, не вiдаючи, що владика скiфiв, старий Іданфiрс, пильно слiдкував за рухом перськоi орди до Балкан, сотнi його вивiдникiв нишпорили всюди в тамтешнiх землях i про все побачене та почуте негайно ж, через нарочитих гiнцiв, передавали владицi.

І на радi в Геррах Іданфiрс розповiдав вождям та старiйшинам заледве чи не за кожен день руху Дарiя. А орда сунула, як сарана, – все з'iдаючи i знищуючи на своему шляху. Знав Іданфiрс, що царськi огласники кричали мiсцевому люду, котрий не хотiв коритися чужинцям:

– Схаменiться! Проти кого пiднiмаете зброю, нещаснi та нерозумнi? Немае в свiтi бiльшоi сили, як вiйсько царя царiв, живого бога на землi Дар'явауша, сина Вiштаспа! Кидайте зброю до нiг царських воiнiв i визнавайте iх за своiх владик! Падайте перед конем кшатра всiх людей Сходу i Заходу, i вiн помилуе вас i даруе вам життя. Адже не проти вас веде свое страшне вiйсько iменем бога неба, а проти скiфiв за рiкою Істром. Хто пiдкориться, той пiде з царем царiв бити скiфiв i захопить багато-багато прудконогих i сонячних коней кочовикiв.

Незважаючи на свою численну перевагу добре органiзованого i вимуштруваного вiйська (тамтешнi племена могли виставити проти царя царiв лише окремi розпорошенi загони), Дарiй все ж був обережним i не забував про охорону свого тилу. Мало що може статися! Заради надiйного тилу й безпеки вже в землях Фракii, неподалiк гирла рiки Марицi, Дарiй велiв збудувати укрiплення (його було названо Дорiском), в якому на час походу проти скiфiв полководець Мегабаз з наказу Дарiя залишив сильну залогу, яка й мала захищати тили перськоi армii та усмиряти мiсцевi племена, якщо тi раптом повстануть. Рухаючись вперед, Мегабаз розсилав навсiбiч кiннi загони з царським повелiнням знищувати всiх i вся, хто не складе зброi i не визнае персiв за своiх владик.

– Чим бiльше ми залишимо пiсля себе руйнацiй та гарячого попелу, тим безпечнiше буде нам, – повчав вiн ватагiв летючих загонiв. – А найкраще було б, якби ми залишили пiсля себе пустелю. У пустелi нiхто не вдарить нам у спину.

Частину фракiйських племен, якi не корилися, винищили, частину ж – бiльшу – в рудих, аж вогнистих лисячих шапках приеднали до перського вiйська. Покоривши Фракiю, Дарiй пiшов до рiки Теару, котра славилась своiми цiлющими джерелами. Вiд довгого походу, спеки та куряви, що здiймалась над ордою до пiвнеба, владика почував себе негаразд. Вiн то iхав у колiсницi, то верхи, то пересiдав у царський вiзок, але нiде не мiг знайти собi мiсця. Болiли руки i ноги, нило все тiло, i лiкарi порадили йому скупатися в цiлющих джерелах Теару.

Цар царiв послухався iхньоi смиренноi поради, скупався в цiлющих джерелах Теару i вiдчув себе посвiжiлим та збадьорiлим. На радощах велiв поставити на березi рiки стовп iз таким написом:

«Джерела Теару дають найкращу воду. До них прибув походом на скiфiв найкращий i наймужнiший з усiх людей – Дарiй, син Вiштаспа, цар персiв i всього Азiатського материка».

Поставивши стовп для майбутнiх поколiнь, Дарiй рушив далi, до рiки Артеска, щоб по дорозi покорити войовничi племена гетiв. Хоча гети й вiдважнi та охочi до битв (про них казали, що вони нiкого не бояться, навiть самого неба. Коли надто довго гримить грiм, вони пускають у хмари стрiли, щоб налякати небесних богiв, аби тi не гуркали над головою), але й гетiв переполошила перська навала. На радi вони вирiшили спiшно вiдрядити вiсника до свого бога Солмоксiса. Бог живе на небi, i гети раз у п'ять рокiв слали до нього свого вiсника, вибраного по жеребку, з дорученням розповiсти боговi про справи на землi гетiв, запросити поради i допомоги.

А цього разу, у зв'язку з несподiваною навалою перськоi орди, вiсника слали позачергово. Ставши колом, група воiнiв пiдняла вгору списи, iншi схопили чоловiка, котрий витягнув нещасливий жеребок, i сказали:

– Гляди, не барися в дорозi, хутчiше прямуй до бога i скажи, що перси напали на нас, що iх тьма-тьмуща. Хай бог виручае нас!

Пiдкинули вгору вiсника, вiн упав на гострi списи, а душа його прямцем полетiла до бога. В очiкуваннi божоi помочi гети взялися за зброю. Бог мовчав, а перси йшли. І гети вступили в бiй, не чекаючи допомоги бога. Билися вiдчайдушно i вперто, не шкодуючи життя, але вдiяти нiчого не могли. Перська орда просто поглинула iх.

Упоравшись з гетами, Дарiй три днi стояв табором в долинi, збираючи загони, якi нишпорили всюди, велiв привести в порядок зброю, обози, вiдправив в укрiплення Дорiск поранених та хворих воiнiв i тiльки тодi повернув до Істру, на «шиi» якого iонiйцi вже будували для нього мiст.

Вiйсько збадьорилось, як нiбито був кiнець походу, пiдтягнулось. Гарцювали вершники, повеселiли пiхотинцi, i навiть обози заскрипiли жвавiше. І сам владика аж помолодiв i з'явився попереду свого вiйська на улюбленiм своiм конi на ймення Вiрний.

– Ахурамазда з нами! – кричав вiн молодо i гучно i простягав правицю свою до бога сонця Мiтри. – Ми прийшли, славнi моi мужi! Нас чекае кидок на той бiк i – перемога!

І всi поривалися до рiки, вигукуючи: «Істр, Істр, Істр!»

А Істр, ланцюгами зв'язаний, як норовистий раб, вже виблискував на обрii. І всi в той день були хмiльнi, хмiль той був всеохоплюючим, вiн спалахнув, як пошесть. Тисячi i тисячi стадiй шляху лишилися позаду, велетенське вiйсько пiдходило до останнього рубежа, за яким почнеться вирiшальна битва i – славна перемога. І незлiченнi багатства, якi вони захоплять у сакiв за Борисфеном.

І нiхто тодi ще не знав, яке протвереження чекае iх там, по той бiк рiки, що роздiляла фракiйськi та скiфськi землi.

Ось про це й говорилось на царськiй радi в Геррах.

Іданфiрс, закiнчуючи свою розповiдь, обвiв присутнiх вождiв та старiйшин суворим поглядом i тихо, але твердо сказав:

– Конi передових загонiв Дарiя вже п'ють воду iз Істру. П'ють воду iз першоi рiки на заходi скiфських земель. А сам владика персiв, непереможний до цього Дарiй, iз велетенським вiйськом йде до нас, йде, як наша погибiль чи наша слава. Все залежить вiд того, як ми його зустрiнемо. Вождi моi! Старiйшини! Мудрi i славнi мужi та воiни! Вас я зiбрав у священнiй землi Герр, щоб запитати вас: як будемо зустрiчати незваних гостей?




Роздiл дванадцятий

Дими за рiкою Істром


Чужинський воiн повiльно пiдносив до ii обличчя гострий i блискучий наконечник списа iз тонким, добре вiдточеним жалом.

Чорнобородий, дивлячись iй в очi, швидко запитав:

– Чи далеко до Великоi води?








Оточивши полонянку з усiх бокiв перси круто повернули на захiд.



«Що вiн мае на увазi пiд Великою водою? – подумала Ольвiя. – А, напевне, Борисфен…»

– Я питаю, скiльки днiв путi до Великоi води? – вже нетерпляче, калiченою скiфською мовою запитав чорнобородий.

«Ми iхали вiсiм днiв вiд Борисфену, ще день чи два шукали кочiв'я Савла… Виходить, десять днiв путi чи щось бiля цього», – подумала Ольвiя, а вголос мовила:

– Не знаю, де Велика вода. Ми iхали звiдти, – i показала рукою на пiвдень, – вiд моря.

Чорнобородий недовiрливо дивився на неi.

– Гаразд… Скiльки путi вiд моря?

– Я не рахувала днi, бо сидiла у кибитцi, а в нiй темно, i днiв не було видно. А випускали мене з кибитки тiльки iнодi, i то вночi, – намагаючись бути спокiйною, одказала Ольвiя, а сама думала: i для чого iм потрiбно знати, скiльки днiв путi до Борисфену?

Чорнобородий скривив губи.

– Ти е… полонянка?

– Так. Мене взяли в рабство. – Тут Ольвiя вирiшила говорити правду, i чужинцi iй повiрили, бо прозвучали ii слова переконливо.

– О, радiй, жiнко. Перси тебе звiльнили вiд рабства. Ти будеш мати волю i робити, що захочеш!

Перси?.. Де взялися у цих степах перси? І що iм треба, i що то за дими за рiкою Істром? Невже там перська орда, а перед нею просто невеликий розвiдувальний загiн?

– Де подiлися кибитка i два вершники?

– Де подiлися вершники – не знаю. Мабуть, втекли, бо iх дуже непокоiли дими на обрii. А кибитка… кибитка помчала на схiд. Я ледве встигла вистрибнути з неi. Кинулась у вибалок, а коли виглянула згодом, кибитки вже не було.

І це прозвучало переконливо, i перси – Ольвiя це вiдчула – повiрили iй.

Перськi воiни про щось радились мiж собою. Однi показували руками на схiд скiфських степiв, iншi на Ольвiю i потiм на захiд, на рiку Істр…

«Хочуть мене везти за Істр, до своiх, – здогадувалась вона. – А для чого? Вони цiкавились, скiльки днiв путi до Борисфену… Виходить, iм потрiбна людина, яка б знала про шляхи-дороги Скiфii?..»

Чужинських воiнiв було десять, дебелих, рослих, у круглих повстяних шапочках, у якихось вбраннях, схожих на хiтони, тiльки рукава аж до плiч були вбранi в залiзну луску. Таких дивних панцирiв, що захищають лише руки, Ольвiя нi вдома, нi у скiфiв не бачила. Груди iм захищали великi плетенi щити, обтягненi шкурами, за спинами висiли луки iз сагайдаками, кожний в правiй руцi тримав ще й списа.

Говорили вони на незрозумiлiй iй мовi, лише старший – певно, десятник – чорнобородий здоровань iз шрамом на носi, говорив iз нею калiченою скiфською мовою.

Все сталося негадано.

На восьмий день путi вiд Борисфену на захiд Ганус почав шукати кочовище Савла, котре, за його переконанням, мало бути десь тут у цих краях. Два днi носилися вони то вперед, то назад, то влiво, то вправо, але нi табору Савла, нi його табунiв знайти не вдавалося. На заходi, за рiкою Істром, котра вже блищала вдалинi, здiймалися дими, i вони дуже непокоiли Гануса. Вiн уже не дрiмав у сiдлi, як усi вiсiм днiв путi од Борисфену, не мугикав про те, що подаруе Савлу бiлолицю красуню, а все позирав на тi дими, що здiймалися хмарами, та вголос дивувався:

– Ой, багато ж там мусить бути людей, коли стiльки диму до неба летить. А може, то й не дим, а курява?.. Тодi яка орда пiдняла стiльки пилу?..

Ольвiю теж почали непокоiти тi дими.

– Хто там кочуе? – запитала вона.

– У цих краях кочуе Савл i його племена. Але куди вони подiлися – не знаю. Може, вiдкочували на кращi пастiвники?.. А по той бiк Істру живуть фракiйцi.

– Вони можуть напасти на скiфiв?

– Хто?.. Фракiйцi?.. – зневажливо вигукнув Ганус. – Ха! Та скiфи iм вiдрiзають кiнчики носiв, щоб вони не зазнавалися.

Але димiв на обрiях все бiльшало й бiльшало, i невдовзi вони вже зайняли пiвнеба.

– Ай, якi недобрi дими! – хитав головою Ганус i злякано озирався навсiбiч. – Менi вони зовсiм-зовсiм не подобаються!

Його слуга мовчав i, здавалося, не звертав анiнайменшоi уваги на тi дими… «Димить, то й хай димить, – говорив його вигляд. – А що за дими – хай хазяiн ламае голову. На те вiн i хазяiн!»

– Стривайте!.. – вигукнув Ганус. – Треба постояти i подумати, що нам далi чинити. Нiколи у тiм краi не було стiльки димiв. Дивiться!.. – показав вiн рукою на ближнiй кряж, над яким стрiмкими бiлими клубками пiднiмався дим. – То – сигнальний дим, – аж затремтiв Ганус. – Там сторожова вишка. Коли дим здiймаеться над сторожовою вишкою – велика бiда суне на Скiфiю. Давно вже, ой, давно не димiли сторожовi вежi. Я ще малий був, коли там в останнiй раз виростав стовп диму… Бiда! Бiда!.. До Савла вже не можна iхати, ще вскочимо у халепу. Савл, мабуть, уже й сам утiк за Велику рiку, ось чому ми не могли його знайти. Зараз по всiх степах пiднiмуться дими. Треба повертати до свого кочовища i хутчiше з табунами вiдходити за Велику рiку. Так нашi дiди завжди робили, коли на заходi здiймалися сторожовi дими.

Що потiм сталося, Ольвiя гаразд i не знае, бо сидiла в кибитцi, опустивши запону, й годувала Лiкту, котра так недоречно розкричалася, а тому й не бачила, що творилося доокiл. Кибитка, здаеться, повернула назад. Це Ольвiю занепокоiло дужче, анiж тривожнi дими за рiкою Істром. Досi вона не полишала думки про втечу i тiльки вибирала зручну мить. За ii пiдрахунками, звiдси було вже не так i далеко до Понту. І вона почала схилятися до думки, що можна ризикнути, тiкати навiть пiшки. Днiв за три вона дiстанеться до каллiпiдiв, а тi злi на скiфiв за Тапурiв напад, тож допоможуть iй дiстатися до моря. Тому повернення назад, на десять днiв путi далi вiд моря, аж нiяк не входило у ii плани. Годуючи Лiкту, вона з тривогою думала, що ж iй робити далi? На що сподiватися? Назад нi в якому разi повертатися не можна. Хiба, вибравши зручну мить, як Ганус та його слуга поiдуть роздивлятися дорогу, вистрибнути iз кибитки i шмигнути у перший же яр чи байрак? А там, у високих травах, у яких i кiнь мiг сховатися, хай спробують ii знайти! Чи почекати ночi, а коли вони заснуть, спробувати тiкати, прихопивши коня. З конем було б надiйнiше, зовсiм надiйно. До того ж тлустий, лiнивий Ганус мiцно спить – штани з нього стягуй, не почуе. А ось нелюдимий, мовчазний слуга його, здаеться, одним оком спить, а другим недремно слiдкуе за нею. Його не проведеш, на те вiн i слуга, щоб охороняти свого пана i виконувати доручене йому дiло.

Та не встигла вона й догодувати дочку, як кибитка зненацька затряслась, i ii почало кидати з боку на бiк. У Лiкти вислизнув iз рота сосок материноi грудi, вона ображено заплакала, та матерi в ту мить було не до неi… Так трясло, й пiдкидало, i кидало з боку на бiк, що Ольвiя зрозумiла: кибитка котиться навпростець… І, мабуть, нiким не керована.

Вiдкинула запону.

Гануса i його слуги, якi невiдлучно день за днем iхали позад кибитки, тепер не було. Воли бiгли навпрошки степом, ревiли, а з передка кибитки стирчали ноги вiзника. Вони стирчали неприродно, i Ольвiя, не роздумуючи бiльше й митi, притиснула дочку до себе i вистрибнула з кибитки. Пригинаючись у високiй травi, кинулась у вибалок. Кибитка, поторохтiвши, зникла у високiй травi…

Притискуючи до грудей дитину, Ольвiя бiгла вибалком, наче хто за нею гнався, а куди бiгла – i сама в ту мить не знала. Волосся вибилося у неi з-пiд башлика, падало iй на очi, вона нетерпляче вiдкидала його рукою i бiгла, бiгла, доки вистачило духу.

Коли вже й зовсiм вибилася iз сили, впала, довго вiддихувалася, лежачи на боцi, i несила було навiть поколихати Лiкту, яка надривно плакала…

Яскраво свiтило сонце, у вибалку було тихо i мирно. Гули на квiтах землянi бджоли, пурхали барвистi метелики. І Ольвiя почала потроху заспокоюватись. Трохи вгамувавши дихання, Ольвiя по схилу вибалка пiднялася наверх, аби розвiдати, що там дiеться i куди iй iти далi. Присiла у високiй травi, виглянула, кибитки нiде не було видно. Осмiлiвши, Ольвiя звелась на повний зрiст, оглянулась. І тут вона побачила вершника, що мчав степом.

Вершник був iй незнайомий.

По тому, як вiн лежав у коня на гривi, обхопивши його за шию руками, а не сидiв рiвно у сiдлi, вона зрозумiла, що з ним трапилась бiда. І не помилилась: у спинi вершника стирчала стрiла. Переляканий кiнь мчав степом навпрошки.

– Ей-ей!!! – крикнула Ольвiя, кидаючись навперейми. – Постривай, я допоможу тобi!..

Кiнь, вчувши людський голос, повернув до неi голову i вiдразу спинився. А може, його зупинив вершник. Коли Ольвiя пiдбiгла, вершник, впершись обома руками в шию коня, намагався звестись у сiдлi, але руки його тремтiли й пiдломлювалися у лiктях, i вiн знову падав на шию коня. В його очах, коли вiн глянув на неi, вже стояв кривавий туман.

– Слухай мене… – прохрипiв вiн над силу, i голова його впала коневi на шию. – Я iз сторожовоi вежi… Устиг дим тривоги на кряжi пустить… Стрибнув на коня… з вишки… а вони – стрiлу… Думав, домчу, але все… все… Стережись i ти… Вони женуться за мною… Їх десятеро…

– Хто? – крикнула Ольвiя й оглянулась.

– Передай… скiфам, – прохрипiв вiн i хотiв було показати рукою на захiд, але не змiг, бо в грудях у нього забулькало. – Бiда велика… Хай Скiфiя сiдлае коней…

Зробив останню спробу звестися.

– Там… – знову намагався показати рукою на захiд, – передай… хай на пiвнiч вiдходять… Багато iх… Цiла орда… Із своiм царем… Їх – як трав у степу.

Вiн заворушив губами, певно, щось говорив, але голосу в нього вже не було, i з рота у нього ринула кров. Вiн захрипiв, дрож пробiгла по його тiлу, i вiн зсунувся з коня, важко впав на землю. Коли Ольвiя пiдбiгла до нього i пiдвела йому голову, вiн уже скляними очима дивився у небо. Вiтер ворушив його закривавлену бороду, i здавалось, що скiф i мертвий намагаеться щось сказати… Ольвiя пiдмостила йому пiд голову башлик i подумала, що так вiн i залишиться навiчно лежати посеред степу, i ковила проросте крiзь його череп i костi, i буде вiками шумiти над ним протяжно й тривожно, наче спiваючи вiчну пiсню степу.

Випроставшись, тривожно глянула на захiд, де сiре громаддя диму затуляло пiвнеба. Куди ж тепер?.. Додому, до Гостинного моря, чи повернути до скiфiв i застерегти iх про небезпеку?

Заiржав кiнь загиблого, i Ольвiя схаменулась. Треба щось робити… Тихо i невмiло посвистуючи, як свистять скiфи, коли хочуть заспокоiти коней, вона пiдiйшла до коня, погладила його по шиi, ласкаво гомонiла, дивлячись у великi вологi очi тварини:

– Твiй господар залишиться лежати посеред степу, а нам, конику, треба застерегти скiфiв од бiди.

Притримуючи Лiкту на грудях, сiла в сiдло, взяла повiддя в руки i знову задумалась: куди ж повертати? І що хотiв, що намагався в останню мить свого життя передати iй вершник? Хто поцiлив його стрiлою у спину? Вiд кого вiн утiкав?

А може, там суне скiфська орда? Не поладили мiж собою скiфськi вождi, от i спалахнула вiйна. Таке, кажуть, у скiфських степах трапляеться часто. Але чому дими здiймаються на пiвнеба?

Ольвiя тихо iхала, все ще мiркуючи, у який бiк iй повернути коня i де шукати скiфiв? Бiльше всього, на сходi. Чи бiля Борисфену… Оглянулась. Лiворуч неподалiк здiймалась висока могила.

«Виiду на неi й обдивлюся обрiй», – подумала i тiльки-но рушила, як пронизливо закричав птах.

Стих раптово…

Вона довго прислухалась, i кiнь тремтiв, нашорошуючи вуха, але всюди було нiмо. Все ж iй здалося, що десь неподалiк пирхнув кiнь, брязнули вудила… Серце неспокiйно забилося. Скiфи?.. Нi, нi, майнула iнша думка, чому це скiфам ховатися у своiх степах? А може, то ховаються тi, хто поцiлив вершника стрiлою у спину?

Запiдозривши бiду, Ольвiя хотiла було повернути на схiд i мчати геть подалi од цього тривожного мiсця, але було вже пiзно…

Зненацька з гиком i свистом вилетiли з-за могили вершники.

Не встигла вона й отямитись, як нападники схопили ii коня. Ольвiя шарахнулась вбiк, але невiдомi, вишкiривши зуби, приставили списа до грудей i до Лiкти на грудях. Щось крикнули на чужiй, незрозумiлiй мовi.

«Застерiгав же вершник, – тiльки й подумала вона iз запiзнiлим каяттям. – Чому ж я барилася?..»

Гострий наконечник списа злегка погойдувався згори вниз. Зроби вона хоч один рух – i вiн проштрикне Лiкту i ii наскрiзь… Скосила очi й побачила на ребрi наконечника бурi, наче iржа, старi плями… Засохла кров минулих жертв!

Здригнулась, звела очi на вершникiв, певна, що перед нею скiфи. Тепер вони або прикiнчать втiкачку, або вiдвезуть до Тапура на розправу. Але чи знають вони, що iз заходу повзе у скiфськi степи велика бiда?

Та яке ж було ii здивування, коли побачила перед собою чужинських воiнiв у повстяних круглих шапках, iз залiзною лускою на рукавах, з великими щитами на грудях…

…Ось так Ольвiя негадано для самоi себе i зустрiлася з чужинцями. Тепер вона розумiла, чиi то дими за Істром. Але звiдкiля вони взялися, перси, вже вкотре подумала вона, не розумiючи, як себе з ними вести i хто вони iй: друзi чи вороги?

– Звiдкiля ви? – запитала вона.

Чорнобородий вершник гордо вигукнув:

– Ми – перси, сини персiв, непереможнi воiни великого царя, царя царiв, царя Сходу i Заходу!

Вона подумала, чи знають про персiв скiфи?

– Дивуешся, що далеко залетiв спис славного перського мужа? – вигукнув чорнобородий. – Бог вiтру принiс нас сюди, а бог грому викував наш спис!

Гострий наконечник списа ще хилитався бiля ii грудей.

– Ти хто така? – запитав чорнобородий. – Ти скiф? Так? Нам треба одного живого скiфа.

Ольвiя не встигла нiчого вiдповiсти, бо Лiкта у своему кубельцi на ii грудях зайшлася вереском.

Вершники з несподiванки аж пiдскочили i одвели од неi жахливий спис. Лупили очi на таку незвичайну жiнку, котра мчала верхи пустельним шляхом з немовлям на грудях, i вражено хитали головами: ну й спiймали ж пташку!

Доки Ольвiя заколисувала дитину, перси гудiли мiж собою: радилися чи сперечалися… Не розбереш.

Зрештою зареготали:

– Га-га-га-а-а…

Наче гуси загелготали.

Хиталися в сiдлах i гигикали, блискаючи зубами й бiлками великих очей, бо смiшно iм стало, що вони вдесятьох, з бойовим кличем кинулись на матiр iз дитиною.

Та ось чорнобородий щось сердито гаркнув на них, i реготунам зацiпило. Ольвiя насторожено чекала, що буде далi. Старанно пiдбираючи слова, чорнобородий заговорив:

– Ти не бачила вершника… скiфа… iз стрiлою у спинi?

– Нi.

– Ти неправду говориш, – криво посмiхнувся чорнобородий. – Пiд тобою його кiнь. О, перс лише раз побачить коня i на все життя пам'ятае його… Бо кожний кiнь мае свое обличчя. Ти пересiла на коня того вершника. Де вiн?

– Там лежить iз стрiлою у спинi, – махнула вона на ковилу.

– Добре. Вiн не встиг повiдомити скiфiв… Добре. Але ми хочемо знати, хто ти е?

– Гречанка.

Чорнобородий пiдозрiло оглянув ii з нiг до голови, заперечливо покрутив головою.

– Ти скiф'янка. На тобi скiфський башлик i куртка. Ти тiльки говориш по-грецьки.

– Але я справдi не скiф'янка.

– Не бiйся, жiнко, вбрана по-скiфському. Ми не будемо чiпати тебе й твою дитину. Але ти мусиш поiхати у наш табiр.

– Чому я мушу з вами iхати?

Вишкiривши зуби, чорнобородий недобре сказав:

– Перс завжди радий вродлива жiнка.

– Але вродливий жiнка не завжди радий персам! – передражнюючи його вимову, вiдповiла Ольвiя. – Вiдпустiть мого коня. Я спiшу до Гостинного моря i нiкуди не зверну iз своеi путi. А коли вам потрiбнi скiфи, шукайте iх самi!

Чорнобородий хвалькувато вигукнув:

– О, не поiдеш на своiм конi, поiдеш на перському списi!

І пiднiс гострий кiнчик списа до лиця Ольвii.

– Вибирай!

Довелося пiдкоритися.

Оточивши полонянку з усiх бокiв гарячими кiньми, перси круто повернули на захiд, до рiки Істру, що блищала на обрii широкою, наче олов'яною смугою. Повернули навстрiч тим димам, що круто здiймалися по той бiк рiки аж до неба, i Ольвiя губилася в здогадках: куди й для чого ii везуть i чи знають про прихiд персiв скiфи? Що потрiбно персам у скiфських степах?.. Невже вiйна?..




Роздiл тринадцятий

Спiтамен кшатра[25 - Спiтамен кшатра – осяйний хоробрiстю i мужнiстю цар (давньопер.).]


Коли врештi дiсталися до Істру, було вже ополудень. Обидва береги рiки – скiфський i протилежний, фракiйський, – кишiли, як мурашники. Тисячi й тисячi людських фiгурок метушилися по обох його берегах, сюди й туди снували човни, плоти. А через усю широчiнь рiки, з невеликими промiжками для пропуску води, вишикувалися вряд трiери на якорях. Трiери були великi, морськi, певно, прийшли сюди з Понту, пiднявшись угору по рiчцi. Ольвiя зрозумiла, що на рiчцi йде будiвництво мосту чи переправи для перськоi орди.

Крутим узвозом спустилися вниз i спинилися бiля товстих дубових паль, якi було забито в твердий грунт берега. На фракiйському боцi теж було забито в твердий материковий фунт дубовi палi, а мiж ними вiд берега до берега, поверх заякорених трiер, вже натягнено вiсiм товстих лляних канатiв, до яких поприв'язували поперечнi балки.

Рiзномовнi раби (це зрозумiло було по iхнiх вигуках), бiлi, смаглявi i зовсiм чорнi, голi, в самих лише набедрених пов'язках чи коротких спiдничках, пiд виляски батогiв наглядачiв з трудом повертали важкi вороти, натягуючи товстi канати.

Чорнобородий щось сказав, двое вершникiв iз його загону спiшились, побiгли берегом до човнярiв, а чорнобородий знову повернувся до будiвничих мосту. Скрипiли корби, кричали наглядачi й перiщили голих рабiв, i тi все крутили й крутили корби. Канати поверх трiер хоч i повiльно, але натягувалися й натягувалися, аж доки й не забринiли, як струни, i не лягли на ряд трiер, що вiднинi будуть пiдтримувати мiст замiсть паль.

Тим часом прибiг один з вершникiв, щось сказав чорнобородому, той кивнув Ольвii, щоб вона йшла за ним. Спустилися до води, де на них уже чекав чималий човен, власне, два човни, збитi дошками. В один вершники завели коней, а в iнший зайшли чорнобородий, Ольвiя i ще якiсь люди, певно, будiвничi, яким треба було якраз на той берег. Ольвiя присiла, а чорнобородий стояв бiля неi i дивився на той берег. Веслярi поплювали на долонi, гекнули, опустили довгi весла у воду, потягли iх на себе, i обидва човни стрiмко пiшли од берега.

Вода на серединi рiки вирувала, вдарялась у борти трiер, що перегороджували iй шлях, пiнилась i з шумом та ревом неслася у проходи мiж суднами. Із човна трiери видавалися великими, i десь там над ними, нагорi, будувався мiст.[26 - Як гадають вченi, мiст на Дунаi (Істрi) було споруджено, очевидно, десь на дiлянцi мiж сучасними мiстами Тулча i Ренi, ширина рiки там 1 км, глибина до 7 м. Найбiльш ймовiрним мiсцем будiвництва мосту е мiсцевiсть бiля сiл Ісакчi (на правому березi рiки) та Орловка (на лiвому). Шлях вiд тогочасноi столицi Персii Суз до Дунаю (Істра) радянський вчений Б. А. Рибаков визначив у 2300 км.]

На фракiйському боцi вже настилали на натягненi поверх трiер канати мiцнi кругляки по ширинi майбутнього мосту i мiцно прив'язували iх до поперечних балок. І вiдразу ж засипали iх землею, яку на носилках, майже бiгом, пiд ударами батогiв, носили раби. Однi носили землю, iншi розрiвнювали ii, а третi трамбували товстими обрубками колод. Одночасно iз земляним насипом тягли з обох бокiв перила.

Сидячи у човнi, Ольвiя бачила, що будiвництво мосту йде у швидкому темпi, перси квапились. І тодi вона подумала про Тапура. Чи знае вiн та його владика Іданфiрс, що перси вже будують мiст на землю скiфську?.. За якийсь десяток днiв закiнчать вони мiст, i по ньому лавиною потече перська орда… Як застерегти скiфiв, як передати iм про цей мiст? Подумала, i на душi стало важко: а чи випустять перси ii iз свого табору? Ой, мабуть, навряд. І втекти вiд них – теж не втечеш. І вiд розумiння того, що вона знае про ворога, про його намiри, а не може застерегти скiфiв, iй було боляче, i наче вiдчувала за собою якусь вину.

Човен пристав до фракiйського берега, ткнувся носом у пiсок, веслярi, розiгнувши спини, вiдхекувались. Чорнобородий кивнув Ольвii, i вона зiйшла за ним на берег… Вже не скiфський, а чужий. З другого човна зводили коней i зразу ж сiдали. Сiла й Ольвiя, i по знаку чорнобородого вони рушили. На фракiйському боцi людей було бiльше, вони снували так густо, що мiж ними трудно було проiхати. Все то були будiвничi мосту: носили землю, пиляли й тесали колоди для настилу.

Загiн чорнобородого круто повернув у степ, i, коли пiднялися на узвишшя, Ольвiя побачила далеко внизу велетенський вiйськовий табiр, над яким здiймалися дими вiд тисяч i тисяч багать. Вся перська орда вмiстилась у тiй долинi, а чи тiльки частина ii – невiдомо, але долина була вщерть забита людьми i тваринами. На обрiях носилися вершники, лiворуч i праворуч шляху скакали загони, на узвишшях стояли сторожовi пости, i чорнобородий щось iм кричав, певно, таемне слово.

Іржали конi, ревла худоба, скрипiли вози, i гул людських голосiв долинав iз долини, наче морський прибiй.

– Нашi конi затопчуть ваш степ i вип'ють вашi води, – звертаючись до Ольвii, хвалькувато вигукнув чорнобородий.

– Ви ще не знаете, що таке скiфськi степи, – вiдповiла Ольвiя.

– О, ти не знаеш, що таке вiйсько царя царiв! – буркнув чорнобородий i вмовк. Спустилися вниз, всюди паслися осiдланi конi, мiж ними спали вершники у панцирах i шоломах, ще далi ревiла худоба, гуртами рухались верблюди, воли.

Сам табiр був захищений трьома рядами возiв. Загiн, що полонив Ольвiю, проiхав через три ряди возiв пiсля того, як чорнобородий сказав дозорцям таемне слово. Запетляли вузькими проходами, наче в густому лiсi. Всюди спали пiхотинцi, поприкривавшись вiд сонця великими плетеними щитами, спали, хоч гул над табором стояв неймовiрний. Там i тут лопотiли на вiтрi намети, шатра, але здебiльшого воiни лежали просто неба. Блищали шоломи, панцири, кольчуги. Багато воiнiв було в повстяних ковпаках, вовняних накидках. І гул, гул, такий, що, здавалось, велетенська рiка вергала камiння в бездонну прiрву. Полонений, потрапивши в такий табiр, глухнув i слiпнув, втрачав волю, тяму i вже нездатний був нi опиратися, нi тим бiльше триматися з гiднiстю.

Вершники чорнобородого в'юнами завертiлися, аби не наступати воiнам на голови, i повiльно рухались табором. Там i тут клепали молоти: похiднi ковалi лагодили зброю, ревiли верблюди, iржали конi, кричали люди, i годi було що втямити чи збагнути. Ольвii здавалося, що потрапила вона в потойбiчний свiт. І тiльки думала: як? Як скiфи здолають таку орду, що заповзала у iхнi степи?

Середина табору, котру охороняли «безсмертнi», мала свiй додатковий захист i була оточена трьома внутрiшнiми рядами возiв, над якими на списах маяли кiнськi хвости. А за возами на просторi стояло величезне рожеве шатро, над яким розпростер крила золотий орел. Ольвiя здогадалась, що тут перебувае перський цар.

Бiля входу в шатро непорушно застигли зi списами, щитами й мечами на поясах шестеро здорованiв у сяючих шоломах i латах. Вони стояли, наче кам'янi iдоли, навiть не ворухнулися, коли загiн спiшився бiля шатра. Тiльки коли прибулi зробили вперед по кроку, списи хитнулися, спалахнули на сонцi й загородили дорогу.

Вершники, котрi полонили Ольвiю, враз притихли й принишкли, притримуючи мечi на поясах, аби тi не дзенькнули, обережно спiшились, вишикувались у лiнiю i завмерли, нiби iх i не було. Чорнобородий застиг попереду.

Стояли довго, не смiючи навiть звести очi, тiльки час вiд часу клiпали повiками. Ольвiя зрештою не втерпiла:

– І допоки ми будемо молитися на це шатро? Я спiшу додому, до Гостинного мо…

Чорнобородий метнувся до неi безшумно, затис полонянцi рота широкою, твердою як камiнь долонею… А вiднявши долоню, люто глянув на полонянку i ребром своеi руки провiв у себе по горлi. Ольвiя все зрозумiла i затихла.

Із шатра висунулась довгаста, жовта, як гарбуз, голова без единоi волосинки i ворухнула рудими бровами. Чорнобородий щось шепотом доповiв iй, голова кивнула i зникла. Знову потяглися хвилини нестерпного чекання. Чорнобородий пас очима вхiд у шатро, i руки його були молитовно складенi на грудях.

Із шатра вийшов товстий, дебелий перс у панцирi й шоломi i, поклавши руки на шкiряний пояс, що туго впивався йому в живiт, щось тихо сказав чорнобородому. Той догiдливо кивнув головою i, повернувшись до полонянки, рухом руки показав iй, що треба йти. Ледве Ольвiя зробила крок-другий, як звiдкiлясь невидимi руки пiдхопили ii, i вона миттю опинилась у шатрi. Злякано притискуючи до себе дитину, зробила кiлька крокiв помiж двома рядами воiнiв iз оголеними короткими мечами й опинилася пiд склепiнням шатра.

Усерединi шатро було надзвичайно просторе, в парчi й позолотi. На пишних килимах на подушках поважно сидiли в шоломах, з короткими мечами на поясах стратеги i военачальники загонiв.

Тиша в шатрi стояла така, що чути було, як дзвенить у власному вусi. Жодного руху, погляду… Наче сидiли не живi, а якiсь дивнi мерцi…

Ольвiя сковзнула поглядом далi по шатру, i бiля священного вогню, що горiв у великiй бронзовiй чашi на тринiжку, пiд протилежною стiною шатра, на якiй висiв герб Персиди – соколине пiр'я i всерединi стрiлець, що натягае лук, – по-схiдному схрестивши ноги, сидiв на подушках сам Дарiй в золотiй шоломоподiбнiй тiарi з майстерно завитою бородою. Був вiн у рожевому осяйному вбраннi, пiдперезаний широким шкiряним поясом iз золотою пряжкою у формi крилатого колеса i з коротким мечем у позолочених пiхвах.

Вiн байдуже дивився на полонянку, звузивши набряклi, важкi повiки. Сонна апатiя, мертвотна холоднеча оповила його сухе, рiзке обличчя з важким пiдборiддям. Але навiть крiзь ту сонливiсть проступали риси вольового, жорстокого i владного царя, царя царiв, як величали себе всi перськi владики iз роду Ахеменiдiв.

– Я прийшла, великий царю, – сказала Ольвiя, i вiд перших звукiв ii голосу стратеги хитнулися з подиву: ще такого не було, аби якась полонянка смiла першою заговорити до того, хто е уособленням бога на землi.

– Я дуже здивована i обурена, – в мертвiй, недобрiй тишi говорила далi полонянка. – У тебе, великий царю, скiльки того вiйська, що зiр його не осягае, то для чого було хапати жiнку з дитиною на руках? Хiба я в змозi заподiяти зло твоiй ордi, великий царю?

Не встигла Ольвiя й закiнчити, як звiдкiлясь нечутно, мов кажани, метнулись до неi тiнi, затисли iй рота, схопили за плечi й почали гнути ii до землi, намагаючись кинути полонянку на килим, до нiг царя. Ольвiя що було сили шарпнулась, випросталась.

– Падай! – шипiли позад неi. – Варварко, ти знаходишся перед самим Дар'яваушем[27 - Дар'явауш – староперська форма iменi Дарiя.], царем великим, царем царiв! Ти знаходишся перед сонцем усiеi землi! Спiтамен кшатра удостоiв тебе великоi честi, аби ти поцiлувала край килима у його божественному шатрi. Перед ним простi смертнi лежать i бородами метуть землю!

– А я – жiнка! – дзвiнко вигукнула Ольвiя. – Я виросла у вiльнiм мiстi, де не принижували так людей!

Брови Дарiя злегка ворухнулися, тiнi вiдскочили вiд Ольвii.

І знову в шатрi запала тривожна тиша.

Дарiй ворухнув сухими, потрiсканими вiд степового вiтру губами, сонна апатiя почала сповзати з його обличчя, очi напiврозплющилися. Тихо, але владно цар царiв запитав полонянку:

– Ти хто така, красуне?

Невидимий товмач швидко переклав запитання для полонянки по-грецькому.

– Ольвiя, – вiдповiла полонянка.

У кутиках уст царя царiв мигнула iронiчна посмiшка.

Вiн запитав з ледь прихованим смiхом:

– Ти, виходить, така знаменита, що досить одного твого iменi? Але ми про тебе ранiше нiчого не чули.

– Я дочка архонта Ольвii i дружина скiфського вождя Тапура!

Стратеги перезирнулися мiж собою i знову завмерли.

– Чому це дочка архонта i дружина скiфського вождя самотня iхала степом? – м'яко запитав Дарiй.

– Я втiкала вiд гнiву свого чоловiка, – вiдповiла Ольвiя правду. – Вiн бувае добрим, але бувае злим, як Мегера. Йому потрiбний син, продовжувач роду, син-орел, про якого б загомонiли степи, а я… – Жiнка тяжко i сумно зiтхнула. – А я народила йому дочку. Лють полонила його i ослiпила. Довелося втiкати вночi на конi, бо пiд гарячу руку Тапур здатний на все. Вiн як дикий кiнь, що не терпить вуздечки. Його неможливо приборкати, допоки вiн сам не схаменеться.

Обличчя царя царiв зробилося спiвчутливим i добрим.

– Який жорстокий твiй чоловiк, – злегка похитав вiн головою. – Але тобi, нещасна жiнко, повезло. Втiкаючи вiд свого, як ти кажеш, незагнузданого чоловiка, ти потрапила пiд надiйний захист. І тепер маеш змогу вiдомстити вiроломному Тапуру. Адже ти не винна, що народила дочку, а не сина.

– Так, великий царю, я не винна, – згодилась Ольвiя. – Боги тому свiдки, що я дуже хотiла народити сина.

– Все у волi богiв, – м'яко мовив Дарiй i почав у ту мить навiть подобатись Ольвii. – Син добре, але й дочка – теж добре. Дiвчата, якi згодом стають дружинами чоловiкiв i мужiв, нам дуже потрiбнi, адже без них не буде дiтей, не буде воiнiв. – І додав, злегка посмiхнувшись: – Мене також народила колись жiнка, i я вдячний iй, бо мiй батько, славний Вiштасп, нiколи б на це не спромiгся.

Цар був радий з власного дотепу, полководцi теж посмiхнулися i враз стисли вуста, як тiльки-но цар погасив свою скупу посмiшку.

Дарiй заговорив, як i вперше, тихо та м'яко:

– Радiй, красуне! Я веду непереможне вiйсько персiв проти непокiрних i свавiльних скiфiв. І мене, й мое вiйсько осявае сам бог неба, великий Ахурамазда. Скiфи вiднинi бiльше не мають мiсця на землi. Скористайся нагодою i вiдомсти своiм кривдникам. Бiльше того, я велю, i ти станеш дружиною майбутнього сатрапа Скiфii, котрого я поставлю i котрий у всьому слухатиметься мене.

Ольвiя мовчала.

– Радiсть онiмила твоi вуста? – лагiдно запитав цар царiв.

– Бути зрадницею – невелика радiсть, – вiдповiла Ольвiя.

Брови Дарiя ворухнулися.

– Як розумiти дочку архонта i дружину скiфського вождя?

– У мене немае зла до скiфiв, бо вони нiчого лихого менi не вчинили, – полонянка глянула в холоднi очi царя царiв. – У мене немае гнiву i до Тапура. Йому потрiбний син.

– То в чому ж тодi суть?

– Суть ось у чому, великий царю. – Ольвiя почекала, доки перекладе товмач, i далi говорила уже повiльнiше: – Все, що трапилось, це наша з Тапуром справа. Скiфи тут нi при чiм.

Чорна тiнь набiгла на сухе лице Дарiя.

– Я хочу тобi зробити добро.

– Коли ти, великий царю, добрий – вели вiдпустити мене додому, до Гостинного моря, – рiзко сказала Ольвiя. – А мстити Тапуру я не буду. Я люблю його. Вiн батько моеi дитини. Що мiж нами сталося, те мiж нами й лишиться!

Дарiй смикнувся, але стримався i сказав з погрозою:

– Я велю вiдпустить тебе до твого батька, хоч ти й гостроязика та непоштива. Але пiсля того, як ти найближчим шляхом поведеш мою кiнноту на Скiфiю. О, це займе у тебе зовсiм небагато часу. І потiм ти вiльна, як птах у небi. Я щедро тебе нагороджу, дам багату повозку, слуг i рабiв, аби дочка архонта бiльше не гасала самотня степами. І ти повернешся додому з небаченими дарами.

– Коли владика такий всемогутнiй, то нехай сам i шукае скiфiв! – не вiдаючи, що каже, вигукнула Ольвiя. – У нього багато воiнiв. Коли вони чогось вартi, то цар царiв обiйдеться i без жiночоi зради.

Дарiй потемнiв з виду.

– Гляди, щоб твiй довгий язик не зашкодив твоiй нiжнiй шиi! – тихо, але владно мовив владика. – Таких слiв, якi вилетiли щойно з твоiх уст, я нiкому не прощаю. Я онiмлюю такi вуста. Але тебе помилую, зважаючи на твою молодiсть i вроду. Дочка грецького архонта просто не думае, що каже!




Роздiл чотирнадцятий

У бiлiй юртi


Пiсля розмови з перським царем полонянку поштиво завели до бiлоi юрти, чистоi i охайноi. Воiни, що ii супроводжували, ставились до неi начеб з повагою, принаймнi тримались досить ввiчливо.

Ольвiя не могла зрозумiти, хто вона: гостя чи полонянка?

Владика всiх людей вiд сходу й до заходу сонця, цар царiв з великою повагою поставився до дочки грецького архонта, пояснили iй через товмача. Адже у бiлу похiдну юрту поселяють тiльки вибраних гостей… Щоправда, додали, i полонянка вловила у голосi неприховану iронiю, час военний, а навколо дикi степи, у яких нишпорять скiфи. А можливо, й сам Тапур ii шукае, щоб скарати за дочку, а тому, аби з дорогою гостею нiчого лихого не трапилось, бiля входу до юрти невiдлучно стоятиме варта…

Ольвiя стомлено опустилася на килим. Всерединi юрта була заслана кiлькома шарами килимiв, у яких грузли ноги, i тому було тихо, а попiд стiнами лежали оксамитовi подушечки. У юртi затишно i тихо – товста повсть гасила табiрний лемент.

Не встигла зiбратися з думками, як до юрти нечутно зайшов раб з голеною головою й великим кiльцем у носi. Наче не зайшов вiн, а заплив, як чудернацька риба. Всерединi кiльця висiв маленький дзвоник i теленькав, доки раб, кланяючись, ставив iжу. Задкуючи й подзвонюючи, раб беззвучно виплив iз юрти, а Ольвii ще довго вчувався його дзвоник.

У дерев'яному коритцi лежало червоне варене м'ясо, поруч стояв глечик з водою, а на дерев'яному тарелi гiркою здiймались фiсташки. Не вiдчуваючи смаку й тим бiльше голоду, полонянка механiчно пожувала трохи твердого й несмачного м'яса, з жадiбнiстю напилася, погодувала дочку, що вже почала вередувати, перепеленала ii, i колихаючи, тяжко зiтхнула.

Що ж далi? Де вихiд iз цiеi юрти? Та й чи е вiн взагалi? Ох, Тапуре, шалений i свавiльний, чи знаеш хоч ти, яка бiда заповзае у твоi степи? І як вирватися iз цiеi затишноi бiлоi юрти з м'якими килимами, щоб попередити тебе?

Перси чекають вiд неi згоди, вимагають, щоб вона стала зрадницею i вiдомстила тобi, Тапуре. Перси поспiшають виграти час, щоб застукати скiфiв зненацька, а для цього треба найкоротшим шляхом, не блукаючи в безводних степах, проникнути у Скiфiю i розбити ii головнi сили. То, може, вiдомстити тобi, Тапуре? Щоб знав, як погрожувати рабством?

У снi крикнула дочка..

Ольвiя стрепенулась, сполошено глянула на Лiкту: мала таке вiдчуття, немов щойно закричав сам Тапур.

– Не кричи, Тапуре, – пошепки сказала Ольвiя. – Я тебе не зраджу, я не поведу у твоi степи персiв, що б зi мною вони не вчинили.

Вiд доччиного голосу трохи полегшало на душi, посмiхаючись сама до себе, з тугою подумала, що вона все ще любить свавiльного вождя. Любить i нiчого не вдiе з собою.

І навiть зла у душi на нього не мае.

Хiба що образу…

– Тапур, Тапур… – прошепотiла, дивлячись на дочку. – Що ж тепер буде? Опинилась я наче мiж Сцiллою i Харiбдою – ти менi рабством погрожуеш, а перси – смертю…

Несмiливо теленькнув дзвiночок, i в юрту, зiгнувшись, заплив раб iз кiльцем у носi.

– Щезни геть, маро! – крикнула Ольвiя, i раб, дзенькнувши дзвоником, справдi щез, а в ii вухах ще довго теленькало i дзвенiло.

Присiла, спершись на оксамитовi подушечки, зiтхнула, задумалась… Що ж тепер?.. Голова як не розколеться, нiби хто по скронях камiнчиками – дрiбними та гострими – б'е… Де вихiд? Де? І чи е вiн взагалi, вихiд? О боги, чим я вас прогнiвила, що ви послали менi такi тяжкi випробування? Невже я нiколи не була щасливою i безжурною, як чайка морська?

І здалося iй, що вона вдома, у легкому свiтлому хiтонi бiжить берегом моря, i над нею носяться бiлi чайки… І теплий морський вiтер обвiвае ii лице, трiпоче волоссям… А вона смiеться i бiжить понад морем… Нi, не бiжить, а наче летить, розкинувши руки, летить сонячна, легка, безжурна, смiхотлива… І не знае вона, що таке горе й бiда, i не треба iй думати й шукати вихiд iз скрути, бо життя ii безжурне, юне, вiчне…

О боги, невже вона колись була такою щасливою? Невже була такою, коли не треба було нi про що думати, не приймати нiяких рiшень, а пурхати, лiтати над морем бiлоснiжною чайкою…

Чиясь тiнь упала на ii обличчя, вона тихо скрикнула i схопилась, насторожена i тремтяча.

– Хто тут?!

У юртi сидiв (де вiн узявся? коли зайшов?), схрестивши пiд собою ноги, старий довгобразий дiд з рiдкою, наче лляною бородою, у бiлiй повстянiй шапцi, схожiй на царську тiару, на плечах бiлiла накидка.

Вiн дивився на неi примруженими добрими очима, гладив свою рiденьку бороду сухою, зморшкуватою рукою i лагiдно усмiхався. І видався вiн Ольвii добрим-добрим богом, святим ii рятiвником.

– Ти… хто такий, дiдусю? – запитала Ольвiя з надiею на порятунок i навiть пiдiйшла до нього ближче.

– Я той, хто заспокоюе людськi серця i показуе дорогу розуму, – лагiдно мовив вiн. – Я допоможу тобi, голубко, яка потрапила у тяжке сильце.

– Ти… ти жрець? – здогадалася вона.

– Так, я служу богам, – одказав вiн тихо. – Але богам служу в iм'я людей. Я вiдкрию тобi очi, я покажу тобi зараз твое щасливе завтра. Сядь i заспокойся.

Ольвiя пiдкорилась йому i сiла, але заспокоiтись не могла.

– Хай твоя дочка спить, а ти слухай мене, i твое серце виповниться мудрiстю, i ти приймеш едино правильне рiшення, i побачиш свiтлий промiнь, що виведе тебе iз царства тьми у твое сонячне завтра.

– Як ти здогадався, старий?.. – прошепотiла Ольвiя. – Я – в пiтьмi, у мороцi, в безвиходi…

Старий у бiлiй шапцi i бiлiй накидцi злегка похитувався у такт своiй розповiдi:

– Вихiд iз тьми у свiтле завтра не кожному дано знайти. Люди слiпi, бо дiють за велiнням серця, а не розуму, не твердого i точного розрахунку. І гинуть, блукаючи в мороцi, поруч iз своiм свiтлим завтра. Бо серце – слiпе. Зрячий тiльки розум. Слухай мене, голубко, i ти побачиш зараз той свiтлий промiнь, що виведе тебе на широку, свiтлу дорогу у твое безжурне, i багате, i знатне щастя.

Здiйняв своi довгi, тонкi й кiстлявi руки, провiв ними в повiтрi, наче щось розгрiбав, i закричав:

– Бачу… За мороком бачу все, все! Бачу знану на увесь свiт славну столицю Ахеменiдiв, славетну Парсастахру[28 - Парсастахра – давня назва столицi Ахеменiдiв, що означае «сила персiв». У грецькiй передачi – Персеполь.], що значить «сила персiв». Бачу на кам'янiм узвишшi незрiвнянний диво-палац царя царiв. В день весняного рiвнодення на честь Ноурузу[29 - Ноуруз – Новий рiк за iранським солярним (сонячним) календарем.] з усiх усюд Персиди з'iхались сатрапи всiх областей, краiн i племен, везучи царю царiв славнi дари… Раннiй ранок. Гостi йдуть мимо двох великих статуй охоронцiв врат, через рiзнi помешкання потрапляють у свята святих палацу – до зали, де за завiсою знаходиться цар царiв. По знаку астролога завiса вiдкриваеться, i на тронi в ранкових сутiнках, зовсiм невидимий, сидить цар царiв, живе уособлення самого бога на землi. Перший промiнь сонця, що сходить, пробиваеться скрiзь маленьке вiконце у стiнi, вiдбиваеться у водi святого колодязя i падае точно на царський трон i в ранкових сутiнках запалюе царську корону… Не всiм смертним дано те побачити, а тiльки кращим iз кращих, достойним iз достойних, сильним iз сильних, знатним iз знатних… В трепетнiм мовчаннi всi, хто прибув, iдуть у вiдкритий двiр, де вiдбуваеться церемонiя пiднесення дарiв. На чолi дароносцiв виступають правителi краiн i племен. Бачу, як несуть дари iз пiдкореноi щойно Вавилонii, несуть iз Мiдii, Єгипту, бачу, як iдуть ефiопи i iндiйцi, греки iз Малоi Азii i араби, бактрiйцi, согдiйцi, саки… І всi несуть дорогi дари, ведуть незвичайних коней iз розчесаними гривами, в золотих вуздечках… Бачу…

– Старий… – зiтхнувши, перебила його Ольвiя, – хоч i гарно тебе слухати, але до чого все це? Мене не цiкавить, хто i якi дари пiдносить вашому царю. Я не знаю, що зi мною буде сьогоднi, завтра, у цю мить.

– Дивись розумом, а не серцем! – крикнув старий i затрясся. – І ти побачиш тодi те, що буде iз тобою завтра. А я вже бачу… Бачу!.. – закричав вiн i затрясся, як у пропасницi. – Бачу скiфiв. Йдуть скiфи з Борисфену, йдуть iз своiм сатрапом, коней золотистих ведуть, мечi несуть… А ще я бачу сатрапа Скiфii. Вiн твiй муж, Ольвiе!.. Бачу тебе жоною всесильного правителя Скiфii, якого поставив цар царiв, великий Дарiй. Бачу тебе царицею Скiфii, бачу твое свiтле й щасливе завтра, дочко грецького архонта! Бачу!.. Бачу!.. Поглянь i ти на свое царське завтра. Не серцем дивись, котре слiпе, а – розумом. Розумом дивися i твори свою долю, твори, доки боги тобi допомагають!

Ольвiя мовчала, була розчарована i вiд того втомлена. Вона думала, вона понадiялась на цього старого, як на диво яке, як на доброго-доброго бога, а вiн виявився звичайнiсiньким умовляльником… Вiн схопився. Простер до неi кiстлявi тремтливi руки.

– Вагаешся?.. У ваганнi твоя загибель! Лови свое щастя! Хапай його! Я кинув тобi промiнь свiтла, бiжи за ним, лети, вiн виведе тебе з мороку у сонячне завтра. Спiши! Остання мить надходить, i промiнчик згасне. Назавжди! Навiки! Поспiшай за ним! Іди! Лети! Квапся! До сонця, до щастя, до царськоi поваги i ласки!

І зник…

Наче розтанув у сутiнках юрти.

Наче вилетiв у горiшню дiрку для диму…

Скрикнула Ольвiя:

– Чаклун!..

Нiма тиша.

Ольвiя стояла, звiсивши голову й безпомiчно опустивши руки, стояла, наче у якомусь снi, i бачила перед внутрiшнiм зором багату i славну столицю персiв, i сонячний промiнь, що запалив корону царя, i багатi дари, якi пiдносили живому богу пiдкоренi народи.

Тiльки скiфських дарiв там не було.

– Старий?! Чаклун!! – раптом голосно крикнула Ольвiя. – Де ти, лихий вiщун? Ти не все побачив! Бо ти заслiплений своiм царем. Скiфи пiднесуть дари твоему царю не у вашiй столицi, а в своему степу! І серед тих, хто пiднесе дари, буде i мiй Тапур. Чуеш, лихий вiщун? Мiй Тапур буде пiдносити у степах Скiфii дари своему боговi!.. А тепер… тепер чинiть… робiть зi мною, що хочете!

І в ту ж мить важкi i твердi руки лягли iй на плечi, здавили iх так, що ледь не хруснули костi, i почали ii гнути, ставити на колiна, i вона, з останнiх сил рвонувшись, гордо випросталась…




Роздiл п'ятнадцятий

І зiбралися всi чоловiки Сифii


Скiльки не було кибиток у Скiфii – чорних i бiлих, багатих i бiдних, – всi, до единоi, на скрипучих дерев'яних колесах, з жiнками i дiтьми, iз домашнiм скарбом вирушили на пiвнiч.

Скiльки не було у Скiфii табунiв прудких коней, скiльки не було стад корiв, худоби – молочних корiв та тяглових волiв i бикiв, – скiльки не було отар овець, всiх, до останнього коня, корови, вола, бика та вiвцi, пастухи погнали рiзними шляхами, але в одному напрямку – на пiвнiч.

Скiльки не було у Скiфii вiльних чоловiкiв, опоясаних акiнаками, всi, до единого, вiд найстарiшого до наймолодшого, осiдлавши бойових коней та виповнивши сагайдаки дзвiнкими стрiлами – хто з кiстяними наконечниками, хто iз бронзовими, хто iз залiзними, – та нагостривши акiнаки й наконечники списiв на чорному камiннi, всi з'iхалися у священну землю Герр – край царських могил i минулоi скiфськоi слави.

Кожний рiд прибув окремою дружиною, пiд власним бунчуком на чолi з десятниками i сотниками, при повному озброеннi, з торбами ячменю для коней та харчем для вершникiв, iз запасними кiньми i, прокричавши бойовий клич роду чи племенi, займав свое мiсце.

По всiй рiвнинi дзвенiли бунчуки, iржали конi, лунали тупоти коней, крики, пiснi… Приятелi, якi давно не бачились, розкиданi iз своiми родами в безкрайому степу, тепер з радiсними вигуками кидалися навстрiч, обiймалися, ляскали один одного по плечах, згадували минулi походи i битви… А то на радощах борюкалися, качалися на зеленiй травi… А тi, в кого збуджена сила хлюпала через край, в кого свербiли твердi руки та мiцнi кулаки, затiвали кулачнi боi: билися старанно, заповзято, надсадно хрипiли й гехкали, вкладаючи в удар всю свою силу i вмiння… Герцi були беззлобнi, i тому на заюшенi носи нiхто не звертав уваги. Б'ються друзi, гамселять один одного кулаками пiд ребра, пiд щелепи – значить, сили на радощах нiкуди дiвати, чому ж не потiшитись боем, не показати перед чужими родами свое вмiння, свiй меткий удар. Та й справжнiй бiй потiм не таким страшним видаеться.

Там i тут лунають бойовi кличi родiв i племен:

– Арара!!!

– Гурара!!!

– Улала!!!

– Калала!!!

Глядачi хриплими криками пiдбадьорюють бiйцiв, цокають в захватi язиками, збуджено оцiнюють спритнi i сильнi удари i, зрештою, самi засукують рукава.

– Хто хоче побитися, у кого сверблять руки – виходь!

І виходять, i б'ються, i все одно сили нiкуди дiвати.

Там рiд зiйшовся з родом i, поклавши один одному руки на плечi, вибивають ногами по колу, аж трава iз корiнням летить.

Хто показуе свою вправнiсть у стрiльбi iз лука: один пiдкидае грудку, котра блискавично падае, а другий ще швидше здоганяе ii стрiлою, i грудка, не встигнувши впасти, розсипаеться на порох.

Хто кидае списи, i вони летять точно в намiчену цiль, хто схопився на акiнаках, хто схрестив уже мечi…

Вбранi всi однаково: у чорних похiдних башликах, у повстяних, але рiзнобарвних куртках, у повстяних чи шкiряних штанях чи й у простих шароварах, взутi у м'якi сап'янцi без пiдборiв, з м'якою пiдошвою, з перев'язаними халявами.

А хто й босий, але iз сподiванкою роздобути собi взувачку у персiв. Як пощастить, звичайно.

А захищенi од смертi по-рiзному. Найбiднiших захищае одна лише повсть, та й та – благенька, витерта, пропалена бiля вогню, ношена й переношена. Та ще захищають iх мiцнi костi, задубiла у степах шкiра та сподiванка на удачу: везло досi, живий-здоровий, повезе i нинi.

Хто багатий, у того на грудях i плечах нашитi смуги дубленоi, твердющоi шкури, яку не просто й мечем узяти. А хто ще багатший, в того на грудях залiзна луска. Десятники, сотники, тисячники, старiйшини, знатнi мужi i воiни чи просто багатi родичi вождiв i самi чиiсь багатi родичi, тi у великих, важких i дорогих шоломах, захоплених у минулих битвах ще дiдами iхнiми, чи батьками, або ж куплених при нагодi у грецьких купцiв.

Вождi сяють позолоченими шоломами, як оно-но сяе Тапур на чолi свого вiйська, вождi закутi у залiзо, i груди у них у залiзi, i плечi, i поножi на ногах, i навiть голови та груди iхнiх коней у залiзо закутi. Такi довго житимуть, добра у ворога собi чимало наберуть, ще багатшими, ще грiзнiшими стануть… А бiльше ляже тих, у кого груди захищае одна витерта повсть, бо списом ii проштрикнути легко, стрiлою пробити ще легше… А пощастить ухилитися вiд списа чи стрiли – з недруга здере панцир, натягне на себе – сам радiтиме, iншi заздритимуть… «Диви-и, – скажуть, – башлика не мае, бiдак з бiдакiв, а який панцир добув. От пощастило. Тепер його у степах зватимуть не iнакше, як: Той, у якого залiзний панцир».

А про смерть скiф не думае, на те й бiйка, щоб хтось гинув, а хтось пив його гарячу кров! Кому повезе, той здере чуб недруга, прив'яже його до вуздечки свого коня i буде хвалитися… А схибить… Що ж, у свiт предкiв пiде, iншi ж славу й здобич мiж собою подiлять.

А збираються в похiд всi охоче i радо, бо скiльки в степу не сиди, а коли не маеш добрих табунiв, нiчого не висидиш. А в битвi як повезе, добро можна захопити: зброю, коня чи повозку. А що ще скiфовi треба, крiм доброi зброi, коня та повозки? Хiба що добру жiнку. Так жiнок у Скiфii вистачае. А маеш коня та повозку – будь-яка за тебе пiде! А там, дивись, i табунець заведеш, як у вбитого знайдеш золото… Ха! Добре, коли похiд, добре, коли вiйна. А перси, кажуть, багатi, всього мають: i зброю, i коней, i повозки, i iншого добра чимало в них! Як не вб'ють тебе перси, то збагатишся! Буде з чим у свое кочовище повертати, буде чим перед родом хвастати i дiтям своiм розказувати.



Зупинив Іданфiрс свого коня на узвишшi i довго-довго дивився на всiх чоловiкiв Скiфii та схвально кивав бiлою бородою, i золотий його шолом сяйвом слiпучим спалахував проти сонця.

– А добре, добре, що од вас стало тiсно на рiвнинi, – сам до себе гомонiв владика. – Ач, якi завзятi та ласi до перського добра!.. Щоб завжди так густо й загрозливо гуло осине гнiздо Скiфii. Буде битва, буде пожива для тих, хто вцiлiе, будуть перськi конi iржати у наших табунах!

І мчали до владики вождi й ватаги, старiйшини родiв, колiн i племен, зiстрибували з гарячих коней i до землi кланялись.

– Владико, хай даруе тобi Папай здоров'я сьогоднi i завжди! Ми прибули. Нашi конi летючi, як думки, нашi стрiли швидкi, як вiтер, i летять вони iз змiiним свистом. Нашi акiнаки наточенi на чорному камiннi i багнуть перськоi кровi. Ми хочемо пити солодку кров ворогiв. Покажи нам, владико, мiсце у битвi.

– У битвi завжди знайдеться мiсце для справжнiх чоловiкiв, – схвально одказуе владика. – Як зумiете здолати персiв – збагатяться вашi кибитки. Багатi перси! Але ж i сильнi. Ох, i сильнi!

– Та й ми не слабкодухi, владико!

– Бiй покаже, хто сильнiший.

Почувся кличний звук труб, i на рiвнинi все прийшло в рух. Мов велетенський мурашник ворушився вiд обрiю й до обрiю. То роди займали своi мiсця, кожна дружина, тримаючи за повiддя коней, ставала щiльними рядами пiд своiми бунчуками.

А хто коней не мав, хто пiший був, – позаду ставав, у битвi коней захопити сподiвався. Бо без коня у степу – що птаху без крил, пiшому без нiг.

Дзвенiли бунчуки.

Іржали конi, i чорна галич кружляла над рiвниною – поживу вже вiдчула.

Іданфiрс зняв золотий шолом, i вiтер куйовдив його рiдке, вже вицвiле волосся i щось гудiв у вуха старому… І в голосi далеких вiтрiв вчувалися йому незабутнi голоси…

«А синiв моiх i немае серед усiх чоловiкiв Скiфii, – думав вiн з гiркотою, та вiдразу ж i подавив у собi розпуку. – Немае, але були. В бойових кличах родiв i племен я чую i iхнi голоси».

І велiв владика:

– Наймолодших юнакiв вiдберiть i пошлiть iх на пiвнiч захищати наше жiноцтво. Та й не можна дiвчат лишати без хлопцiв. А юнаки хай ще ростуть, iхне нiде вiд них не дiнеться. Коли ж ми поляжемо в битвах, то юнаки i юнки, пiдрiсши, продовжать на цiй землi нашi роди.

І було вiдiбрано наймолодших юнакiв, i послано iх на пiвнiч.

І все одно на рiвнинi було тiсно вiд усiх чоловiкiв Скiфii.

А скiльки iх – того нiхто не знав.

Кажуть, що давним-давно скiфський цар Арiант вирiшив дiзнатися, а скiльки ж у нього чоловiкiв? От велiв вiн кожному чоловiку принести до нього по одному мiдному наконечнику стрiли. І принiс кожен скiф по одному наконечнику стрiли, i довго-довго мудрi дiди, сильнi в лiчбi, рахували тi наконечники i не змогли дати лад тiй лiчбi. Тодi цар розпорядився переплавити всi наконечники i вiдлити з них мiдний казан. Кажуть, вийшов той казан такий великий, що в ньому вмiщалося вино iз шестисот грецьких амфор.

Іданфiрс у супроводi вождiв об'iжджав вiйська i казав:

– Скiльки вас, опоясаних акiнаками, я не знаю. І знати не хочу, бо немае коли вас рахувати. Та й що дасть рахунок, як у битвi ваша сила подвоюеться. Скiльки у вас стрiл – я не знаю i знати не хочу, хай про те дiзнаються на власних пiкуpax перси. Скiльки у вас коней, я не знаю, бо вони у вас швидкi, як вiтер. А хiба можна порахувати вiтер? А ось скiльки добра у персiв, я теж не знаю. Про перське добро ви дiзнаетесь самi, як захопите його собi. Думаю, що добро ви зумiете порахувати i лад йому зумiете дати.

– Зумiемо, владико, – шкiрячи зуби, кричали вершники. – І зумiемо, i порахуемо!..

– І добре, – схвально кивав Іданфiрс. – Що-що, а чуже добро ви вмiете рахувати. І битися вмiете i любите, бо скiф iз зброею нiколи не розлучаеться. Коли нашi предки прийшли у цi краi, тут жили кiммерiйцi i край цей кiммерiйським звався. А що сталося? Ми побили кiммерiйцiв, вигнали iх геть, а iхнiй край захопили собi, i звiдтодi вiн зветься скiфським краем. І буде так зватися, покiль сонце сяе. Буде, бо те, що ми беремо, нiкому того не вiддаемо. Ми беремо назавжди. Тепер же сюди прийшли перси. Але ми не слабкодухi кiммерiйцi i цих степiв нiкому не вiддаемо. Так я кажу чи не так?

– Так, владико, так! – гримiло на рiвнинi.

І сказав тодi Іданфiрс:

– Ви зiбралися i стiйте, а я буду говорити iз батьком нашим, iз самим Папаем.

– Тихо, тихо… – пронеслося рiвниною. – Владика з Папаем буде говорити.

Спинив Іданфiрс коня бiля могили, зiскочив на землю i зiйшов на вершечок могили. З ним пiднялися вождi, старiйшини.

Став Іданфiрс на могилi високiй, глянув у долину, у якiй аж чорно було вiд чорних башликiв, а новi все прибували i прибували, i звiв руки до неба, i вiтер на могилi маяв його бiлою бородою, i золотий шолом його спалахував проти сонця вогнями.

– Батьку наш Папай! – ще дужчим голосом гукнув вiн до високого неба над Скiфiею. – Ми зiбралися, ми, опоясанi акiнаками, ждемо твого знаку, великий наш захисник Папай! Я зiбрав усiх, хто називае себе мужем справжнiм, кого я не раз i не двiчi водив на битви великi i малi. Я зiбрав усiх, кому Арес поклав у десницi ясну зброю. Скiф вiльний, як птах у небi. Земля – його постiль, а зоряне небо – ковдра. Прудкi сонячнi конi несуть його, як на крилах. Так веди ж нас вперед, батьку наш Папай! Так благослови ж нас, батьку наш Папай! I поведе нас вперед Арес, як водив вiн нас колись походом у далекi краi, i скiфи тодi вiдтяли ассирiйському леву хижi пазурi, i сам цар Ассирii Асархаддон вiдкупився вiд нашого царя Партатуа своею дочкою. І ми, онуки Партатуа, не осоромимо своеi зброi. Як вiдтяли пазурi ассирiйському леву, так виб'емо спицi iз Колеса Персиди!

І вигукнув бойовий клич свого роду:

– Ара-ра!!!

І загула рiвнина, сповняючись бойовими кличами скiфських родiв. Пiд тi кличi цар з вождями спустився з могили i ступив у велике коло, викладене з бiлого камiння. А навколо кола ряд за рядом стояли воiни. І принiс туди найстарiший воiн Скiфii меч Ареса, i поклав його на землю до царських нiг, i опустився на колiна. І все вiйсько по всiй широкiй i великiй долинi в ту мить опустилося на колiна, i кожен воiн поклав на землю перед собою свою зброю.

– Земле, дай силу мечам нашим грiзним! – опускаючи руки до землi, заговорив найстарiший воiн Скiфii. – Земле рiдна, дай силу i лет дзвiнким нашим стрiлам. Щоб не знали вони промаху, щоб смерть несли кожному, хто посмiе тебе, земле наша, топтати!

І вигукнули хором усi чоловiки Скiфii:

– Нiхто не спинить полiт смертi на кiнцях наших стрiл, акiнакiв, мечiв i списiв!

Коли освяченi стрiли було покладено в сагайдаки, а акiнаки почеплено за пояси, i мечi опущено у пiхви, i списи взято до рук, у бiле коло, спираючись на довгий спис, неквапливо ступив найстарiший воiн.

– Владико наш, – гречно звернувся вiн до царя, i бiла його борода маяла на вiтрi. – Я – Ілам з роду скiфського з бойовим кличем «арара». Як мiг, служив я тобi, владико, вiрою i правдою усе свое життя. Не полiчити битв, у яких мiй спис пив ворожу кров. Давно то було, а був я тодi i молодим, i дужим. Силу мав волячу, i жадiбний мiй спис наскрiзь проколював ворогiв. А зараз я старий став. І руки моi вже не так мiцно тримають зброю, як колись. Зiр мiй стомився, i стрiли не завжди потрапляють у цiль. Тож хочу я востанне прислужитися тобi, i твоему славному вiйську, i всьому народовi нашому скiфському, i землi усiй нашiй. Вiддаю себе в жертву богам за побiду нашу над Персидою! Вели, владико, приготувати хмиз, i я з димом полечу до Папая.

– Слава тобi, мужнiй скiфе, – тихо сказав Іданфiрс i в шанобi схилив голову перед найстарiшим скiфським воiном Іламом. – Я велю приготувати багато-багато хмизу для твого вогнища, аби ти легко з димом полетiв на небо до батька нашого Папая i до бога нашого бойового Ареса.



І хмиз було зiбрано, i складено на рiвнинi у велике кострище. Старий воiн Ілам пiдiйшов до царя, уклонився йому в пояс.

– Я готовий, владико, востанне прислужитися тобi i вiйську твоему славному!

Іданфiрс пiднiс йому золоту чашу.

– Випий, славний муже, скiфського зiлля перед далекою дорогою. Воно настояне на травах землi рiдноi, воно дасть твердiсть духу твоему i тiлу. Ти легко полетиш у небо, славний наш Іламе!

Ілам пiднiс чашу до губ, неквапливо випив на прощання рiдне зiлля рiдноi землi.

– Пора, владико, пора. Я чую, як тупотять конi Персиди. Треба поспiшати до Папая.

Спираючись на списа, зiйшов на хмиз старий воiн, на всi чотири боки вклонився вiйськам.

– Прощавайте, бойовi друга моi! Прощай, славне осине гнiздо скiфiв! Не поминайте мене лихом. Ара-ра!

– Прощай, друже бойовий наш! – хором вiдповiли вiйська i зняли башлики. – Доброi тобi дороги на небо!

– Вогонь – брат мiй i дим – теж брат мiй! – сказав Ілам. – Я швидко полечу з димом на небо i розкажу Папаю все, що на землi дiеться. І вимолю в нього перемогу нашiй яснiй зброi!

Пiдiйшли чотири воiни з палаючими головешками в руках i пiдпалили хмиз iз чотирьох сторiн свiту.

Спершу з чотирьох сторiн свiту появились маленькi голубi димки, а потiм виглянули з хмизу червонi язички вогню.

Вiйсько тихо заспiвало давню скiфську пiсню прощання…

Затрiщав хмиз, спалахнув вогонь i почав жерти хмиз iз чотирьох сторiн свiту.

Ілам стояв непорушно на хмизi, тонкий, високий, худий. Вiн звiв руки до неба, приготувавшись летiти, i навiть не здригнувся, коли вогнянi язики обхопили його тiло.

Якусь мить з полум'я ще виглядала бiла Іламова голова, а тодi й вона зникла у жаркому, страшному вогнi, що загоготав на всю долину. І шугнув угору дим.

– Полетiв!.. Ілам полетiв!.. – закричали воiни. – Ара-ра, Ілам!

Бiлими клубками помчав угору дим, i всi проводжали його поглядами, аж доки дим не розтав у блакитi над рiвниною, над усiею скiфською землею…

Догорiв хмиз, впав вогонь, налетiв вiтер i понiс сiрий попiл степами. Проходили мимо кострища вiйська, i кожний нахилявся i брав собi вуглину, котра вiднинi i завжди оберiгатиме його у боях, нагадуватиме йому про старого воiна Ілама, вчитиме, як треба любити свiй край i жертвувати своiм життям в iм'я народу свого, в iм'я вiйськового товариства.



Увечерi вiдбулася тризна по старому воiну, котрий по добрiй волi полетiв на небо прохати богiв дарувати перемогу скiфськiй зброi… Пили також i за всiх чоловiкiв Скiфii, котрi полягли у минулих битвах.

Вождi сидiли кожен бiля свого шатра, iз своiми родами i племенами, в оточеннi кращих своiх воiнiв, мужiв i ватагiв. Чаша вождiв ходила по колу, i з неi пили бузат тiльки найхоробрiшi, найвiдважнiшi, хто повалив у бою не одного ворога, чий кiнь бiля вуздечки носить цiлi жмути чужинських чуприн.

Найбiльш знатним воiнам вождi власноручно пiдносять золоту чашу, повну хмiльного бузату. Честь яка! Не кожен ii удостоюеться бодай i раз за життя. А той, хто ще не вбив у своему життi ворога, мусить стояти вiддалiк. І вони тупцяють, опустивши голови, не смiючи глянути в очi своiм родичам i товаришам. І подумки клянуться: в найближчому бою, а вiн скоро-скоро буде, самим прославитись i плем'я, i рiд свiй прославити.

П'ють воiни хмiльний бузат i хором спiвають давню пiсню чоловiчоi мужностi:

		Ми славим тих, хто степ любив безмежний,
		Ми славим тих, хто зрiс в сiдлi коней прудких,
		Ми славим тих, хто вмiв любить жiнок вродливих,
		Хто сонце дав синам i звагу батькiвську безстрашну.
		Ми славим тих, хто пив бузат хмiльний у дружнiм колi
		І побратимству вiрний був щодня й завжди.
		Ми славим тих, хто, полум'я уздрiвши веж сторожових,
		Сiдлав коней i мчав на бiй iз кличем бойовим.
		Хто в сiчi злiй пив кров гарячу ворогiв.
		Ми славим тих, хто мужньо в iнший свiт пiшов,
		У битвi смерть свою лице в лице зустрiвши.

Бiчна повсть у шатрi була пiднята, скручена у валки i прив'язана бiля верха. Крiзь ребра лози, з якоi був виплетений кiстяк шатра, зазирали далекi тремтливi зорi. Інодi завiював до шатра прохолодний нiчний вiтер з Борисфену, приносив з собою полиновий присмак степу, ворушив пригасле вогнище у шатрi, i тодi вгору, в закiптявлену дiрку для диму, кружляючи, роями злiтали iскри-блискiтки, наче жовто-золотистi вертлявi комахи.

Видно було, як бiля похiдного царського шатра нечутно, наче духи померлих, походжае варта. Іданфiрс сидiв, звично схрестивши пiд собою ноги, i, як завжди, дивився у вогонь. Важкий башлик його був закинутий за спину, i шишак тьмяно полискував золотом. Велетенський табiр у долинi уже спав. Лише на тлi неба бiля далеких сигнальних веж зринали темнi постатi дозорцiв та варта все кружляла й кружляла навколо шатра владики.

Степ дихав нiчною свiжiстю, десь брязкотiли повiдцями конi, та чути було, як у пiтьмi перегукувались ближнi i дальнi дозорцi:

– Пильнуй!

– Пильнуй!

«Пильнуй», – подумки повторив Іданфiрс i вкотре задумався: чи ж крiпко вiн пильнуе Скiфiю в лиху годину, чи все виважив, врахував, перш нiж стати на герць iз всемогутньою Персидою?.. О, багато народiв i племен, великих i малих, покорила Персида, ii Колесо потрощило костi кращим воiнам свiту. Чи ж вистоiть Скiфiя проти такоi навали царя царiв?.. Чи ж все вiн урахував? І, як на духу, каже собi владика: все! Врахував усе!

– Пильнуй!

– Пильнуй!

«Пильную, – думае владика, – пильную Скiфiю, покiль б'еться мое серце i покiль лишиться у менi хоч краплина кровi».

Дивився в затухаюче вогнище i бачив у вмираючих язиках вогню очi… Рiднi до болю очi… Сини… А може, то очi не лише його синiв, може, то вся Скiфiя тривожними очима дивиться на свого владику, нiмо питаючи: чи ж приведеш мене до перемоги, а чи кiстьми я ляжу пiд перське Колесо?

Перед внутрiшнiм зором владики пливло море гостроверхих башликiв, у вухах гримiли бойовi кличi родiв, iржали конi… Вiн пiдняв Скiфiю, посадив ii на коня i завтра кине на бiй… Ще i ще обмiрковував своi задумки, зважував iх… Сьогоднi ще вiн мае час вивiрити, завтра буде пiзно…

Зненацька вгорi, в дiрцi для диму, зникли зорi, нiби хто чорний i кудлатий заглянув до шатра… Загудiв вiтер, крiзь ребра оголеного шатра видно було, як на потемнiлому обрii лисицею мигнула i щезла жовта блискавиця. І тiеi ж митi вдарив грiм!

Вдарив лунко, з виляском.

Іданфiрс здригнувся, звiвши голову, закляк, прислухаючись. Чи грiм гримiв, чи йому вчулося? Небо було аж чорне вiд грозових хмар, блискавицi вже синiми змiями вигиналися у пiтьмi… Знову вдарив грiм, гуркiтливою луною покотився над рiвниною…

Іданфiрс схопився на ноги i квапно вийшов iз шатра.

Гримiло!

З усiх шатрiв i юрт вибiгали вождi i старiйшини, воiни, якi спали просто неба, схоплювались на ноги, здiймали руки до грозового неба.

– Папай! – лунало над рiвниною. – Ми чуемо твiй грiзний голос, захиснику i батьку наш! Ти спiшиш нам на помiч! Тобi все повiдав Глам. Слава Гламу, воiну скiфському слава!!!

І сповнилась долина бойовими кличами.

Гримiв грiм, голос бога Папая вiтав скiфське вiйсько. І скiфське вiйсько, потрясаючи зброею, вiтало бога Папая.

Затремтiв Іданфiрс, звiв старечi руки до чорного грозового неба, що аж палахкотiло од блискавиць i розколювалося од страшних гуркотiв, i по щоках його котилися сльози вдячностi. Грiм – то голос Папая. Долетiв до бога на вогняних крилах старий воiн Глам. Озвався Папай: «Я з вами, сини моi, з вами у лиху годину!»

По запалих щоках владики котилися сльози i змiшувалися iз дощовими краплями. Боги не полишили Скiфiю, боги iз ними, синами своiми степiв цих безмежних!

Клекотiла долина в громах, блискавицях, iржаннi коней та бойових кличах скiфських родiв.




Роздiл шiстнадцятий

Зустрiч в чужинськiй ордi


Опритомнiла, коли вже було темно.

У юртi кволо блимав глиняний свiтильник; бiля ii нiг, зiгнувшись, стояв раб з кiльцем у носi. Не то дрiмав стоячи, не то сумно хитав головою… Побачивши, що полонянка розплющила очi, раб як заведений закланявся, дзвоник у його носi зателенькав.

– Нелюди!.. Звiрi!.. – прошепотiла Ольвiя i кинулась на той дзвоник, наче вiн був всьому виною. Раб позадкував до виходу, але його знову штовхнули до юрти.

– Тобi теж вправимо кiльце в носа, – сказав хтось, i по хвилi в юрту просунулась усмiхнена лиса голова з акуратно завитою бородою. – Кожний, кому не лiнь, буде смикати за кiльце. Дзвоник теленькатиме i щомитi вiд найменшого твого руху нагадуватиме тобi, що ти – рабиня.

За повстяною стiною хтось реготав, раб кланявся, дзвiнок брязкотiв, а усмiхнена голова з акуратно завитою бородою скалила око й пiдморгувала iй.

– Де ви подiли мою дитину?

– Вона ще жива, – сказала голова iз завитою бородою. – Але скоро може бути мертвою. Все залежить вiд тебе.

І лиса голова iз завитою бородою скалила око й пiдморгувала.

– Ти поведеш нас у той край, де кочують скiфи i де пасуться iхнi табуни. У нас обмаль часу, щоб блукати степами, де немае нi води, нi дорог. А з провiдником буде i швидше, i надiйнiше.

– Я не знаю дороги.

– Пригадаеш. Бажано йти так, щоб вийти скiфам у спину.

– Я ненавиджу зраду!

– Можливо, – згодилась голова, – але ти врятуеш дочку… То як? Де скiфи? Де iхнi табуни? Пасовиська? Кочовища? Ну?.. Швидше, швидше повертай у ротi язиком.

– Не знаю. Нiчого не знаю, бо я сама вiд них втiкала.

– Тiкала, а тепер повернешся iм мстить.

– У мене немае до них зла.

– Жаль…

– Вiддайте дочку, коли вона ще жива!

– Ти сама ii погубила. Але можеш ще i врятувати. Подумай. Одну нiч подумай. Останню нiч своеi волi. А вранцi або даси згоду, або станеш рабинею з кiльцем у носi. І ми вiддамо тебе воiнам на утiху. Вiддамо на один день, але той день для тебе буде довгий… дуже довгий день.

Пiдморгнувши, голова зникла.

Тiло ii похололо, затвердiло i взялося наче кригою… І вона вiдчула, що – все… Нi Лiкти не врятуе, нi себе… Вiдчула, що тут, на фракiйському березi Істру, в чужинськiй ордi увiрветься ii стежка… І де вона увiрветься, того нiхто не знатиме: нi батько, нi… Ясон… Чомусь у ту мить згадався iй полемархiв син, голубоокий товариш ii дитинства… Може б, i справдi була б вона з ним щасливою, коли б не Тапур… Ат!.. Що тепер гадати, чи не все вже одно? Щезла ii мати без слiду у цiм широкiм бiлiм свiтi, щезне так i вона. Єдине, що вона хотiла б зараз, – це повернутися у рiдне мiсто… Хай не в мiсто живих, то хоч у мiсто мертвих. У некрополь. Все ж таки легше лежати у рiднiй землi. Але i це щастя для неi уже недосяжне. Їi просто кинуть у фракiйському степу на поталу вовкам чи гайворонню… Та й це ще не страшно. Страшнiше, коли ii примусять жити. Рабинею iз дзвоником у носi… Примусять жити потаскухою для рiзних волоцюг…

Гарячково обмацала себе, але акiнака не було. Його в неi забрав, здаеться, ще Ганус… Зринула в пам'ятi зелена толока на березi Маленькоi рiчечки, чорнява молодиця, котра годувала Лiкту. То було останне добро, яке зустрiло ii у життi. Попереду вже добра не буде. Попереду ii чекае саме лише зло. І наруга…

Схопилась, заметалась по юртi, шукаючи хоч що-небудь гостре. Та, крiм глиняного свiтильника, у юртi бiльше не було нiчого… А глиною життя свого не уб'еш…

Раптом вчулося, що десь плаче дитина…

І той плач гострим лезом черконув ii в серце… Але не вбив ii, вона ще була жива, хоч i закам'янiла та закрижанiла, але десь глибоко в серцi був ще бiль… Та бiль – то все, що лишилося в неi живого…

А може, й справдi показати персам дорогу до скiфiв? Мигнула ця думка, i на мить iй здалося, що стоiть вона голою, i всi на неi пальцями тикають…

Нi, надто щасливою вона була в бiлому мiстi над голубим морем, надто вiльною, надто гордою i незалежною, щоб стати зрадницею.

А дитина десь плакала…

А може, iй вчувалося?

І вона знову гарячково обмацувала себе, кидалася по юртi в пошуках чогось гострого, бо несила було слухати той плач… Слухати i чекати ранку, коли ii вiддадуть волоцюгам…

Але нiчого гострого в юртi не було.

Вона не вiрила, що в юртi немае нiчого гострого, взяла свiтильник i, присвiчуючи собi, почала обходити юрту.

А тодi нараз глянула на вогник свiтильника й спинилась: е! Шукае вона свою смерть, а смерть – у ii руцi. Не тiльки залiзо урве життя, вогонь теж його убивае… І вiд думки, що вона знайшла смерть, що та смерть у ii руках i вона нiкому ii не вiддасть, стало трохи легше. Легше, що не перси ii переможуть, а вона персiв. І вся iхня страшна орда буде безсилою повернути ii з того свiту.

Вона стала посеред юрти, зняла башлик з голови, розпустила по плечах волосся…

«Це добре, що волосся у мене таке пишне, – подумала i заспокоiлась. – Горiтиме яскравiше. А юрта спалахне – то й зовсiм буде добре, бо нiхто вже тодi не перешкодить пiти у свiт предкiв».

– А що, царю, я тебе перехитрила! – сказала Ольвiя i пiднесла свiтильник до свого волосся.

Почувся легкий трiск, то вже спалахували першi волосини, як вогник метнувся од неi вбiк, чиясь тiнь лягла на ii обличчя, i рука, взявши в неi свiтильник, поставила його бiля входу на залiзну триногу. Постать випросталась i пiдiйшла до Ольвii.

– Ще не все втрачено, Ольвiе…

О боги, який знайомий голос!

Наче далеке-далеке, навiчно втрачене дитинство озвалося до неi голосом того воiна.

Вона звела голову i побачила високого воiна з тонкою талiею, з бiлявим волоссям, що вибивалося з-пiд шолома, у сiрому плащi. Щось шпигнуло ii, вона протерла очi, але воiн не зникав. Вiн пильно-пильно дивився на неi сумними очима, з такою тугою i таким невимовним болем, що Ольвiя, все ще не вiрячи здогадцi, пiдiйшла ближче, скрикнула:

– Нi, нi… Це видiння…

Перед нею стояв… Ясон. Не хижий пес-зайда, а товариш ii дитинства, блакитноокий син полемарха.

– Ти-и?.. – видихнула вона i на якусь мить, скороминушу мить, iй здалося, що вона вдома, на березi Гостинного моря. Ясон мовчав, все на ньому, шолом, хiтон, вовняний плащ, пояс iз мечем, все, все було чужим, ненависним iй.

– Убивцi!.. – прохрипiла вона. – Проклятi убивцi! І перси, i… i ти! Всi ви, всi! Краще вогонь, анiж ти!

– Здрастуй… Ольвiе… – голос у Ясона затремтiв. – Це я… Хiба ти не впiзнала мене? Я не перс…

– Упiзнала, – похитала Ольвiя головою. – Упiзнала тебе, сина мужнього полемарха, який служить народу своему. Кому ти служилi своiм мечем, вiльний еллiн?.. Як ти опинився в чужiй ордi, серед убивць i хижакiв?

– Ольвiе!..

– Мовчи!.. Я знала не такого Ясона.

– Ольвiе, вислухай мене…

– Що менi тебе слухати? Адже ти прийшов не для того, щоб повернути менi дитину.

– Я повернув би ii навiть цiною власного життя, аби мiг.

– Хто ти зараз? Людина чи найманець чужого царя, вбивця за плату? Хто ти?..

– Хто я?.. – Вiн сумно похитав головою. – Якби я мiг сказати, хто я зараз…

– Виходить, ворог.

– О нi. Я просто служу у вiйську Дарiя, – уникаючи дивитися iй в очi, сказав вiн. – Не проклинай мене, а зрозумiй. Ти завжди мене розумiла.

– Ти служиш персам, убивцям моеi дитини, то як же тебе розумiти? Чи, може, ще й спiвчувати тобi? Нелегко ж, мабуть, бувши вiльним, стати найманцем у чужiй ордi?

– Краще персам служити, анiж скiфам! – вигукнув вiн у вiдчаi. – Адже перси мене не розлучили з коханою. Коли тебе нагло забрав той проклятий скiф, я не знаходив собi мiсця. Сонце для мене бiльше не свiтило. Я втратив тебе, а заодно й себе. Я не мiг бiльше жити у мiстi, де все, все нагадувало про тебе. Я втiк iз мiста, поневiрявся по свiту, забрiв на Балкани. Думав, серед чужих тебе забуду, але таке забуття було вище моiх сил. Я не мiг тебе вирвати iз свого серця. Бо, щоб вирвати тебе з мого серця, треба було вирвати саме серце. І тодi я подумав: чи не лiпше знайти свою смерть, коли ти втрачена назавжди?.. Я шукав смертi… Аж тут прийшли перси. Менi було все одно, i я найнявся у iхне вiйсько, аби знайти свою смерть.

– Воiни гинуть у боях з ворогом, – сказала Ольвiя. – А так, як ти, роблять тiльки…

– Мовчи! – крикнув Ясон.

– Боiшся? Кого й чого? Своеi совiстi?

– Не будь жорстокою до мене, Ольвiе. Я не зрадник i не боягуз. Я просто на роздорiжжi.

– Але перси тебе взяли не за гарнi очi. Тобi доведеться вбивати i грабувати. – Ольвiя помовчала. – Ти думав про це? Хто потрапить у вовчу зграю, той втрачае свою доброту. Або стане вовком, або вовки самi його розтерзають.

– Ольвiе, не будь такою жорстокою до мене!

Ольвiя довго мовчала, кусаючи губи, а тодi тихо заговорила:

– Я… я розумiю тебе. Твоя доля пiшла шкереберть, але… Але менi зараз не до твоеi долi. Йди геть, Ясоне. Служи царю царiв, а в мене своя дорога. І вона вже скiнчилася. Що було мiж нами свiтлого – дружба i мрii, – те й залишиться. А такого, як ти е зараз, я знати не хочу.

Ясон простяг до неi тремтячi руки.

– Благаю тебе, не проганяй. Я тiльки щойно дiзнався, що ти у персiв… Аби побачити тебе, напросився в охорону. З одним персом стоiмо на чатах…

– О доле! – тiльки й вигукнула Ольвiя. – Хто б мiг подумати, що ти колись будеш мене охороняти в чужому таборi.

– Якщо вiд скiфiв, то я ладен тебе все життя пильнувати! – палко вигукнув Ясон. – Невже ти й досi… кохаеш? Того скiфа? Чи тебе скiфськi знахарi напоiли чарами?..

– У мене загинула дочка, а ти…

Ясон тяжко зiтхнув, постояв – Ольвiя мовчала i була далека у ту мить вiд нього – i тихо вийшов. По якомусь часi почувся здавлений крик, щось гуркнуло, наче впало, i в юрту знову зайшов Ясон.

Ольвiя навiть не повернулася до нього.

– Я щойно вбив свого напарника по вартi, – сказав вiн глухо.

– Хоч i всiх перебий, – озвалася вона байдуже i пильно дивилася на глиняний свiтильник.

– Ось тобi шаровари, плащ i шолом, – поспiхом мовив вiн. – Швидше перевдягайся, бiля сусiдньоi юрти стоять конi. Перси мiцно сплять, а таемне слово для пересування в таборi я знаю. Доки розвидниться, ми, як пощастить, будемо далеко звiдси.

– Лiкта… – прошепотiла Ольвiя. – Хто поверне менi Лiкту?.. Я чую ii плач… Нi, я без неi не пiду.

Ясон безпомiчно розвiв руками.

– З пiдземного царства Аiда нiхто не повертаеться. А вранцi загибель чекае й на тебе. Та ще й глум. Але я тебе врятую. Я вiдчуваю, що ти вже нiколи не будеш моею, що нашi дороги розiйшлися навiчно. Ти стала iншою, i я став iншим. Ми – як чужi тепер. Але в iм'я минулого, сонячного i свiтлого, я врятую тебе. Врятую, щоб знати, що ти е i будеш на землi. І тодi менi буде легше. Навiть помирати.

– Я не можу пiти… Мене не пускае плач Лiкти. Послухай, правда ж, вона плаче?.. Чуеш, чуеш?..

– То виють вовки, яких перси возять у великiй клiтцi. Непокiрних вони кидають на поталу вовкам.

– Вовки… Всюди вовки…

– Ходiмо, допоки пiвнiч.

– Нi, Ясоне, я не пiду. Я чую, як плаче Лiкта i кличе мене…

– Я розумiю… Ти… ти не хочеш iти зi мною. Але ти мусиш застерегти скiфiв. Може, вони нiчого й не знають про персiв? Ти попередиш Тапура. До всього ж вiн твiй чоловiк.

– Тапур?.. – Ольвiя зробила крок i вiдразу ж спинилась. – А Лiкта?

– Ти вiдомстиш за ii смерть.

А сам подумав, що заради спасiння Ольвii вiн ладен рятувати навiть Тапура, свого найлютiшого ворога. Аби лише Ольвiя жила, аби вiн знав, що вона е у свiтi…

– Перевдягайся, прошу тебе. Часу у нас зовсiм обмаль.

Ясон вийшов з юрти, щоб прислухатись до тишi, а коли повернувся, то в юртi стояв перед ним у плащi й шоломi молодий i гарний воiн… Тенькнуло в Ясона серце, але вiн стримав себе i сказав нарочито безбарвним голосом, навiть дещо аж сердитим.

– Слухай мене уважно. Ти мовчатимеш всю дорогу, говоритиму я. Коли що… будеш видавати себе за нiмого. І ще одне: на виходi з табору нас зустрiне дозор. Нiчим себе не видавай. Я знаю таемне слово… Ну, а решта… решта – як повезе. Щастя нам, доле. Коли судилося ще жити – поживемо.




Роздiл сiмнадцятий

Ольвiе, я люблю тебе, Ольвiе!


Ясон виглянув з юрти.

Впевнившись, що сполоху немае, мiцно взяв Ольвiю за руку, вiдзначивши про себе, що рука ii дуже холодна, наче нежива.

– Ти будеш жити, – палко прошепотiв вiн. – Я роздмухаю в тобi вогонь життя!..

Двi постатi вислизнули з юрти i наче розтанули у темрявi. Над перським табором висiла темна, задушлива нiч, тiльки десь далеко, напевне, на сходi, краяли чорну завiсу ночi швидкi темно-синi блискавицi, i тодi здавалося, що на небi виростають велетенськi дерева з корiнням. Приглушене вiддаллю, ледве долинало вiдлуння далеких громiв.

– Над Скiфiею гроза… – прошепотiв Ясон.

Ольвiя стрепенулась, вчувши оте: «Над Скiфiею гроза», i мовби аж ожила. Глянула на небо, i здалось iй, що в обрисах блискавиць, котрi одна одну змiнювали на небi, бачить вона образи воiнiв, що встають над Скiфiею.

– Квапся, – смикнув Ясон ii за рукав. – Кожна згаяна мить обернеться проти нас.

Перебiгли до сусiдньоi юрти, де стояло четверо чи шестеро коней, прив'язаних до вбитих у землю паколiв. Ясон вiдв'язав двох коней, накинув iм на спини чепраки, допомiг Ольвii сiсти, сам сiв. Хвилю чи двi обое сторожко прислухалися, а далi рушили вже спокiйнiше. У таборi на них нiхто не зверне уваги, iдуть серед ночi вершники, значить, так i треба. Може, мiняються дозори, може, ще куди. Але всюди чулося дуже хропiння, пирхання коней, якiсь шерхоти, стогони… Наче хтось когось душив i не мiг задушити… Інодi лунали крики, якiсь рiзкi команди, i знову все стихало й хрипiло та пирхало в пiтьмi.

iхали вузькою вуличкою помiж наметами i юртами военачальникiв, раз у раз обминали сонних воякiв, котрi спали просто неба, петляли то праворуч, то лiворуч помiж згаслими багаттями, возами й худобою та ворохами якогось скарбу, аж доки не виiхали на ширшу вуличку. Невдовзi почулися людськi голоси. Ясон глянув на Ольвiю, приклав пальця до губ, посмiхнувся заспокiйливо.

З-за намету вийшли три постатi в панцирах i загородили списами дорогу.

– Хто? – почувся рiзкий окрик. – Куди серед ночi зiбралися? Тiкаете? А хто буде iз скiфами битися?

– Дозор, – коротко вiдповiв Ясон. – Посланi для пiдсилення зовнiшнiх засад.

– Таемне слово?

– Веретрагна – бог грому, – одказав Ясон.

– Мiтра – бог сонця, – вiдгукнулися дозорцi. – Проiжджай!

Ясон полегшено зiтхнув, коли варта лишилась позаду.

Але ще довго петляли помiж купками сонних воякiв, котрi, як рухались похiдними колонами, так i спали, – сотнями. Десять великих купок – тисяча, за нею конi, повозки, верблюди, бики, шатра сотникiв та тисячника, i знову десять купок сонних – тисяча, i за нею конi, повозки, худоба, шатра…

Довго петляли помiж сонними тисячами, i здавалося, що iм не буде кiнця-краю, а на сходi все дужче й дужче гримiло, цвiркали блискавицi, освiтлюючи на мить табiр… Інодi хто-небудь з воякiв зводив голову iз щита, сонно дивився на двох вершникiв, потiм на грозу i вкладався спати, натягнувши на голову край накидки чи плаща… Та ось уже пiд'iхали до виходу з табору, котрий був оточений трьома рядами возiв. Обабiч вузького проходу горiли сторожовi багаття, i вiдблиски вогню танцювали на широких наконечниках списiв. Тут варта була численнiша i добре озброена. Ольвiя вiдчула, як iй враз стало жарко. Дозорцi витягували з пiхов мечi. Трое з них скочило на коней i кiньми загородили прохiд.

– Стiй!! Хто такi?!! – наче трiснуло в темрявi ночi. – Люди чи злi духи?

– Воiни великого царя царiв!

– Тут усi воiни царя царiв! – буркнув дозорний. – Куди?

– Перевiрка дозорiв на березi Істру, – вiдказав Ясон i хотiв було рушити, але почувся крик:

– Стiй, ач який швидкий!

Високий i довгобразий вершник, увесь закутий у панцир, на якому грали вогнянi вiдблиски, придивлявся до них пiдозрiло i поволi пiдносив Ясону спис до обличчя.

– Яка ще перевiрка? – роздратовано вигукнув вiн. – Ось проштрикну твою башку, i буде тобi вся перевiрка. Кажи, куди зiбрався серед ночi?

– Облиш, Кiр, – озвався другий дозорець i смачно, з виляском позiхнув. – Хай вони скажуть таемне слово, а там – побачимо.

– Вайю – бог вiтру, – сказав Ясон.

– Диви-и… Знае… – здивувався високий i прийняв списа. – Атар – бог вогню. Провалюй!

Ясон i Ольвiя, аби не викликати пiдозри, повiльно проiхали в тiсному проходi i, лише опинившись по той бiк табору, пустили коней трохи швидше, спершу прямуючи до того мiсця, де йшло будiвництво мосту.

– Чому вони такi пiдозрiлi? – вперше за всю дорогу озвалася Ольвiя. – Он скiльки iх багато, сотнi тисяч, а нiби когось бояться.

– У чужому краi, коли десь попереду ворог, у вiйську мусить бути порядок. Перси певнi, що скiфи слiдкують за ними i навiть зроблять спробу заслати своiх вивiдникiв. Та й взагалi: похiд е похiд, а вiйсько завжди сильне порядком i дисциплiною.

І вони надовго вмовкни.

За табором було трохи виднiше i не так душно. Вiд рiки повiвав легенький вiтер, де-не-де блимали зорi, але по той бiк рiки, у скiфських степах, як i перше, гримiло й блискало. Бiля мосту горiли багаття, чулися голоси, цюкання сокир.

– Спiшать перси iз мостом, – сам до себе промовив Ясон. – Навiть вночi настилають колоди i носять землю… Почекай, – спинив вiн Ольвiю. – Чи е дозори бiля мосту, я не знаю. Але старших там, напевне, багато. Десятники, сотники або й тисячник… Можемо викликати в них пiдозрiння, як будемо прохати човнярiв перевезти нас у такий час на той бiк. Ще затримають нас до ранку… – Подумав i твердо вирiшив: – Нi, ризикувати не будемо, повернемо лiворуч i поiдемо долиною понад берегом. Десь спробуемо переправитись на той берег плавом. Іншого виходу в нас немае. Здаеться, там, за поворотом, рiка трохи вужча. Ще й острiв посерединi, коли що – переднюемо на нiм.

Далi помчали трав'янистою м'якою низинкою, де пiтьма була особливо густою.

– Ми вже… на волi? – озвалася Ольвiя.

– І так, i… нi, – вiдповiв Ясон досить бадьоро. – Де саме понад рiкою дозори, я не знаю, але чув, що вони е. Чув краем вуха, тому й сказати нiчого певного не можу. Очевидно, вони сидять у засадах ще звечора. На випадок, якщо скiфи спробують послати розвiдувальнi загони на фракiйський берег.

– А я думала, що ми вже на волi, – зiтхнула Ольвiя. – А хiба таемне слово нам не допоможе?

– В тiм-то й лихо, що таемного слова поза табором я не знаю. Це велика таемниця, i не кожному ii дано знати.

– А може, якось обминемо тi засади?

– Може, – згодився Ясон, але впевненостi у його голосi не було. – Можливо, пощастить прошмигнути непомiченими… А коли що… будемо тiкати. Конi швидкi, а нiч темна.

Шумiла ковила, тихо, одноманiтно, сумно: шшу-у-у, шшу-у-у-у… Ольвii вчувалося, що в ковилi плаче дитина… Інодi дитячий плач так ясно до неi долинав, що вона поривалася зiскочити з коня.

– Ясоне, хтось плаче… Ось послухай… пла-аче… дитина.

– То вiтер завивае. Із Скiфii жене до нас чорнi хмари.

– Вiтер?.. Ой, нi…

– Вiтер, Ольвiе, вiтер. Вiн несе грозу iз Скiфii.

– Але чому вiн плаче, як моя дочка?..

– А ти сама… поплач… Я чув, що жiнкам легше вiд слiз. Бо слова утiхи тут зайвi, та й чим вони тобi зарадять? Я розумiю, горе у тебе… Та що вдiеш, людина для того й живе, щоб радiти й страждати, смiятись i плакати. Жаль тiльки, що одним людям чомусь страждань випадае бiльше, а iншим – радощiв.

«Як вiн змiнився звiдтодi, як мене забрав Тапур, – подумала Ольвiя. – Наче iншим став, змужнiв i вже нiчим не схожий на того соромливого юнака, якого я знала. Той i говорити до пуття не вмiв».

«Повернути б оце коней до Понту, – у вiдчаi думав Ясон. – І забути про все: i про персiв, i про скiфiв… Тiльки б вона була зi мною поруч. А життя… життя можна й заново почати».

– Ольвiе… – зважився вiн, – звiдси так близько до Гостинного моря. Днiв зо два вниз понад рiчкою та днiв два трохи вбiк – i вдома.

– Я мушу повернутися до… – Ольвiя запнулася, бо трохи не сказала – додому, маючи на увазi кочовище Тапура, але швидко поправилась: – До скiфiв. Щоб сказати iм про персiв.

– А тодi? – швидко запитав Ясон. – Повернешся додому чи…

– Не знаю. Я нiчого не знаю. І жити менi не хочеться. Я все вже пiзнала: радiсть i горе, щастя i бiду… І дуже стомилась од усього. Спершу я спiшила додому, до Гостинного моря, а тепер, коли почула про персiв, побачила iх, тягне до скiфiв…

– Але ти все одно думаеш про нього.

– Думаю…

«Клятий Тапур, – подумки проклинав Ясон iм'я свого найзапеклiшого ворога, i давнiй гнiв спалахнув у його душi. – Ти викрав мое щастя, ти зруйнував мое життя… Як я ненавиджу тебе, дикий скiф!.. О, як я ненавиджу тебе i твоiх брудних кочiвникiв! Я мiг би тобi жорстоко помститися, бо iздив з купцями у твiй табiр i знаю туди дорогу. І привiв би персiв, щоб насолодитись помстою… Дякуй, що люблю Ольвiю, що вона для мене свята. Молися на неi, заради Ольвii милую тебе, мiй проклятий враже!..»

– Будь ти проклятий! – зненацька вихопилося в Ясона.

– Ти про нього? – тихо озвалася Ольвiя.

– А менi немае бути за що йому вдячним.

– Не треба, – попрохала вона. – Будь хоч ти людиною, аби я зберегла про тебе добру згадку. І не проклинай мене, що понiвечила твое життя.

Ясон гаряче вигукнув:

– Хiба я можу проклинати сонце тiльки за те, що воно високо i я не можу дiстати його? Я щасливий, що й менi воно свiтило.

– Ти кажеш так, нiби ми бiльше не зустрiнемось.

– Так… У мене передчуття… ну, що бачимось ми востанне, принаймнi на цьому свiтi.

– У тебе просто на серцi така ж нiч, як i в цьому степу.

– Нiч, – згодився вiн, – а де мiй ранок – я не знаю. Не буде його. Немае. Я й до персiв кинувся тому, що в мене сама нiч у душi.

Праворуч, де за ковилою шумiла невидима у темрявi рiка, ще густiше й частiше краяли чорну нiч блискавицi, i громи трохи вже наблизились, iнодi трахкали над рiкою, i лункi виляски вже неслись над водою. А лiворуч – у фракiйських степах – догорали останнi зорi, гасли, ховалися, пiрнали у хмари, що неслися iз скiфського боку.

Степ почав круто спускатися вниз, збiгав до рiки.

Попереду зчорнiли верби i при спалахах блискавиць видавалися за якихось сторуких i стоногих гiгантiв, що вистрибували на дорогу з пiтьми й вiдразу ж провалювалися в жахливу чорноту, що з'являлася пiсля кожного спалаху блискавки.

– Ольвiе… – прошепотiв Ясон i, взявши за повiд ii коня, iхав поруч, – слухай мене… На всяк випадок. Якщо наскочимо на дозор, удвох не втечемо. Доведеться нам роздiлитися, щоб дозор хоч на мить розгубився, не знаючи, за ким гнатися. Ти будеш мчати прямо, тримаючись рiки. Далi верби i сховатися е де… Як почне розвиднятися… ну, тiльки засiрiе, переправляйся на той берег. Мене не чекай.

– А ти?..

– Ну, я… сам дiстануся. А ти – переправляйся на свiтаннi. У пiтьмi не квапся, але й не чекай, доки зовсiм заднiе…

– Але ж я не вмiю плавати.

– Кiнь умiе… Тiльки не здумай сидiти на нiм, обое пiдете на дно. Намотай на руку повiд… Або ще краще – прив'яжи його до руки, щоб не вислизнув, i забродь з конем у воду. Кiнь сам попливе i тебе потягне. Не хапайся за шию коня, не смикай його i не збивай, бiльше йому волi, i все буде добре. Тримайся за повiд, а другою рукою пiдгрiбай пiд себе воду. Коню довiряй бiльше, анiж собi, i все буде добре. На тiм боцi на коня сядеш тiльки тодi, коли вiн дiстане ногами дно i буде вибродити на берег.

– Нахилися до мене, – раптом попрохала вона.

Ясон здригнувся, здивовано подивився на неi i при спалахах блискавиць близько себе побачив ii очi i рвучко нахилився до неi.

– Не сумуй, – прошепотiла Ольвiя i поцiлувала його у щоку. – І не блукай бiльше в чужiй ордi. Повертайся додому, до своiх. Із людьми легше, анiж самотньому.

– Стiй! – зненацька пролунало в пiтьмi. – Іменем царя царiв i бога неба – нi з мiсця!! Хто такi i куди прямуете? По смерть свою чи по життя?

– Прощай, Ольвiе!.. – шепнув Ясон. – Я щасливий, що в останню мить мого життя ти була зi мною.

І крикнув невидимим дозорцям:

– По життя iдемо. По найщасливiше життя!

Вершники виринули раптово, наче з-пiд землi, й загородили дорогу, ледве стримуючи коней.

– Ну, доле моя, виручай! – Ясон висмикнув меча.

– Хто такi?.. – закричали дозорцi. – Вiдповiдайте нам, iнакше будете вiдповiдати нашим списам.

– Гiнцi великого царя Сходу i Заходу, – спокiйно мовив Ясон. – Спiшимо iз важливим дорученням до фракiйського вождя… е-е… Ахара. Нас нiхто не може затримувати.

Шепнув Ольвii:

– Тримайся осторонь. Будеш мчати до верб, а далi там – гущавини. Не забудь: бiльше довiряй коневi.

– Яке ще важливе доручення? – пролунало iз темряви. – Ми не знаемо нiякого фракiйського вождя Ахара!

– А вам i знати не треба! – вiдчайдушно вигукнув Ясон. – А яке доручення, я скажу тiльки самому Ахару.

І Ясон пiд'iхав до невiдомих вершникiв впритул.

– Дозвiл на право виiзду? – сказав перший вершник. – Вас iхало двое, де другий вершник?

– Їде за мною, – вiдказав Ясон. – Але прошу нас не затримувати, бо ми спiшимо iз дорученням царя царiв.

– Таемне слово? – крикнув дозорець. – Ти надто багато мелеш язиком, а одного таемного слова i не знаеш.

Ясон зненацька голосно крикнув:

– Сте-еп гори-и-ить!!!

Дозорцi, всi, як один, сполошено повернули голови до Істру, i тiеi ж митi Ясон, блиснувши мечем при свiтлi блискавицi, навiдлiг рубонув одного дозорця.

– Тiка-ай, Ольвiе!!! – щодуху закричав вiн i вдарив мечем другого перса. – Проща-а…

Громи над Скiфiею заглушили його слова.

Кiнь Ольвii мов несамовитий рвонувся з мiсця i зник у темрявi ночi – за громами, за блискавицями…

Ясон вiдбивався вiдчайдушно i встиг зарубати ще й третього дозорця, але решта, озвiрiвши од лютi, з усiх бокiв проштрикнула його списами…

Трiснули костi, заструменiла по древках списiв кров…

І враз стало тихо-тихо…

– От i скiнчилися моi муки… – сказав у тiй тишi Ясон, i перси пiдняли його на списах високо над конем.

Загримiло на тiм боцi, над Скiфiею, трiснуло, гуркнуло, наче небо розкололося навпiл, i здалося, що хтось, закутий у залiзо, на залiзному конi, прогуркотiв степом, i все стихло.

– Ольвiе, я люблю тебе, Ольвiе… – пронеслося нiчним степом, затихаючи, завмираючи, доки й не вмовкло назавжди.

А на скiфському небi рясно вставали блискавицi, i залiзнi вершники на залiзних конях мчали степами…




Частина четверта





Роздiл перший

Шiстдесят царських вузлiв


І Атрабан, син Вiштаспа, дарма вмовляв його не йти на скiфiв.

Вiн уже прийшов i стоiть на березi Істру, а по той бiк лежить Скiфiя, i кiнь його доброi мiдiйськоi породи, на ймення Вiрний, нетерпляче перебирае ногами, пориваючись на той берег. О, вiн ще потопче своiми копитами скiфську землю, як топтав вiн до цього багато iнших земель.

Багатотисячне вiйсько готове лавиною ринутись на той берег i все змести на своiй путi. І мiст уже готовий, i Кой, головний будiвничий мосту, впавши перед ним лицем на фракiйську землю, мете бородою царю царiв дорогу до мосту.

За добру роботу Дарiй умiе добре вiддячувати.

– Коли, покоривши кочовикiв, повернемося назад, – сказав йому Дарiй, – то прийдеш до мене, i я нагороджу тебе щедро й по-царському за такий мiст через Істр.

– О повелителю свiту бiлого! – затремтiв на радощах Кой. – Твое славне i непереможне вiйсько перейде через мiй мiст, як на крилах перелетить. На тiм боцi тебе чекае велика i славна перемога, царю царiв. І день, коли я збудував мiст i коли по ньому пройдуть твоi нелiченi найхоробрiшi в свiтi вiйська, стане найщасливiшим днем не лише у моiм життi, а й у життi моiх майбутнiх нащадкiв. Тож дозволь, царю царiв, славний Ахеменiде, йменуватися менi так: Кой, будiвничий царських мостiв.

– Кой, ти заслужив таке звання.

І Дарiй велiв своему передавачу новин звелiти писарям, аби тi негайно видали вiд його iменi царську грамоту: вiднинi i назавжди йменуватися Кою будiвничим царських мостiв!

Того вирiшального дня, коли все було готовим для останнього стрибка перського лева на сакiв, званих тут скiфами, Дарiй i гадки не мав, що мiст Коя хоч i врятуе йому згодом життя – i йому, i вiйську його, – але стане для нього, непереможного досi царя царiв, мостом у неславу. І як Кой до кiнця своiх днiв пишатиметься мостом через Істр, так вiн, всемогутнiй повелитель грiзного царства, проклинатиме його.

Бо той день, коли вiн ступить на той мiст, стане останнiм днем доброго везiння у скiфському походi, а за ним настануть днi, про якi вiн до кiнця свого життя бiльше не згадуватиме. І жодного пишно-велемовного слова про них не буде викарбувано у великому його царствi нi на каменi, нi на пергаментi, нi на глиняних табличках, як то любив вiн на каменi, на пергаментi i на глиняних табличках, обпалених вогнем, славословити своi походи для сучасникiв i для прийдешнiх поколiнь.

Вiн би волiв i з iсторii викинути отi шiстдесят своiх днiв скiфського походу – не було iх, i все тут! – але iсторiя, на жаль, царям не пiдвладна. Допоки цар ще живий i трон пiд ним стоiть мiцно, вона, iсторiя, робить вигляд, буцiмто йому пiдвладна, буцiмто так, як вiн хоче, такою вона i буде, адже пiдвладна йому. Але тiльки вiн скiнчить своi днi у бiлому свiтi, як вона все ставить на своi законнi, вiчнi мiсця.



Переправу на скiфський берег вiдклали на ранок, хоча военачальники i радили царю розпочати ii ще звечора, при свiтлi головешок.

– До сходу сонця, – переконували вони Дарiя, – кiннота буде на тiм боцi, заглибиться в степ i негадано звалиться кочовикам на голову. Тим часом пiдоспiе пiхота. А негаданiсть – то вже половина успiху.

Дарiй i сам був не вiд того, щоб застукати скiфiв зненацька, але, подумавши, вирiшив все ж таки не ризикувати темноi ночi, та ще не знаючи на тiм боцi дорiг. І обережнiсть взяла верх. Звичайно, Ахурамазда його оберiгае, але… Але краще не ризикувати i зайвий раз не випробовувати долю. Та ще так далеко вiд Персii.

Так вiн подумав, а проказав голосно, щоб його почуло якомога бiльше:

– Я не злодiй i не розбiйник, щоб ночами шастати в чужiм краi!

Вiдповiдь царя дуже сподобалась присутнiм, i особистий царський секретар – передавач новин – вiдразу ж перенiс ii на пергамент – для майбутнiх поколiнь.

У палацi, в столицi царства i в похiдному шатрi Дарiй завжди прокидався рано, ще до свiтання, бо любив на ногах зустрiчати схiд сонця. Але тiеi останньоi ночi на фракiйському березi Істру вiн майже не спав. Лiг пiзно, десь бiля пiвночi, i тiльки склепив повiки, як вiдразу ж i приснилося йому, що вже ранок i вiн уже на мосту Коя. Легко несе його кiнь, стукiт копит аж ген вiдлунюе. «Ховайтеся всi, тремтiть усi, – чуеться шепiт. – То сам цар Дарiй веде свое вiйсько». І тiльки його Вiрний, перелетiвши мiст, вихопився на скiфський берег, як негадано трiснула земля, берег розколовся, i Дарiй, вiдсахнувшись (а Вiрний його схарапуджено захропiв i позадкував), побачив у тiй трiщинi-розколинi людину у скiфському вбраннi. Придивився Дарiй пильнiше, аж то сак Сiрак. Той Сiрак iз далеких звiдси берегiв Яксарту, той Сiрак, який уже раз водив його вiйсько i завiв у пустелю.

– Ти-и?.. – вражено запитуе цар.

– Я. – Сiрак легко вискочив iз розколини i став перед Дарiем на увесь зрiст. Лицем вiн схожий, i вуха вiдрiзанi, i нiздрi вирванi, все сходиться, ось зростом став нiби бiльший, в плечах ширший. Розставивши ноги, вiн поклав руки собi на широкий шкiряний пояс i посмiхався, хитроокий. І не було в його очах анi краплини страху.

– Ти чого тут? – питае Дарiй.

– Спав у землi, – одказуе сак Сiрак, – аж чую – ти йдеш, перський царю. Дай, думаю, вийду та зустрiну царя, як i належить. Земля розкололася, я i встав.

– А чого це ти мене чекаеш?

– А щоб вести тебе до скiфiв, – i шкiрить бiлi зуби.

– Зрадник! – кричить йому Дарiй. – Ти вже раз вiв мое вiйсько, але боги мене тодi порятували.

– Вiв раз, поведу i вдруге, – незворушно одказуе той сак. – Все одно ти, царю, не знаеш дороги до скiфiв.

«Дивно, – думае увi снi Дарiй, – ми тодi у степах Яксарту вiдрубали йому голову i наштрикнули ii на спис, а вона знову в нього на плечах… Дивно…»

А Сiрак нiби читае його думки:

– Хiба цар не знае, що в мене двi голови? Одну ти вiдтяв за Яксартом, а другу я причепив собi тут, за Істром.

– Я велю вiдрубати i другу твою голову!

– А мене i не вб'еш, бо я вмiю лiтати! – раптом вигукнув Сiрак i, знявшись, полетiв понад степом i зник вдалинi.

Дарiй щось крикнув i прокинувся. Тьмяно блимали нiчники та над мiдною чашею легенько курився майже прозорий пахучий димок, надворi – чути було – перегукувалась варта. Судячи по ii вигуках, була саме пiвнiч…

Дарiй хотiв було знову заснути, але не змiг. З думки не йшов той дивний сон. І до чого вiн? Чому той скiф iз далеких берегiв Яксарту приснився йому тут, на березi Істру, коли вiн зiбрався його переходити? І що вiщуе сон? На шкоду йому чи на вигоду?.. Спершу було подумав, а чи не вiщуе цей сон чого лихого про Персiю? Не змова яка проти нього там зрiе? Але ж на тронi вiн лишив сина. Надiйного сина. Збираючись iти на скiфiв, вiн, за перським звичаем, мав призначити другого царя. Вiн тодi довго думав: кого? Вiд першоi жони, дочки Гобрiя, у нього було трое синiв. Всi вони народилися ще до того, як вiн став царем. Ще четверо синiв народилося вiд Атосси, дочки царя Кiра. Народилися вже пiсля того, як вiн посiв перський трон. Із перших синiв старшим був Артобазан, iз других – Ксеркс. І той, i той претендували на владу. Артобазан запевняв, що вiн старший у родi, а, за звичаем предкiв, влада завжди належить старшому. До цiеi думки хилився i сам Дарiй. І хотiв було Артобазана лишити царем на час походу, але Ксеркс нагадав йому, що вiн не просто старший син царя, а й мати його царська дочка, i тому влада належить тiльки йому… Дарiй порадився з атраваном. Слуга Ахурамазди, погладжуючи бiлу бороду, прошамкотiв, що Артобазан народився тодi, коли Дарiй ще не був царем, а отже, й не мае права на престол, а Ксеркс – за його царювання. Отже, йому i належить батькiв трон.

– Мудро i просто розсудив ти, старий, – сказав Дарiй i царем на час походу лишив Ксеркса. Та й хвацький вiн i сприту у нього на десятьох вистачить. Але ж i Артобазан хват. Такому пальця у рот не клади. І тепер, лежачи в похiдному шатрi на фракiйському березi Істру, Дарiй думав, чи добре вiн зробив, що царем лишив Ксеркса? А що коли Артобазан затiе проти нього змову i посiе у царствi смуту? Але ж Ксеркс не такий простакуватий, щоб дав себе застукати зненацька. О, той Ксеркс хитромудрий, таким тiльки й бути царям… Нi, думае вiн, Ксеркс не допустить смути у царствi… І Дарiй почав схилятися до думки, що в Сузах все гаразд. Ксеркс не схибить, справжнiй Ахеменiд… Тодi до чого цей сон? Не iнакше, як вiн вiщуе щось проти скiфського походу. Але – що? Дався йому той сак! Коли б мiг, то вдруге йому вiдтяв би голову! Але з нього досить i одного удару перського меча.

Вiдчувши, що до ранку вiн-таки, напевне, не стулить очей, Дарiй звiвся, сперся на лiкоть i тричi сплеснув у долонi. Тiеi ж митi в шатро обережно просунулась голова стража шатра.

– Слухаю, повелителю.

– Поклич до мене атравана.

– Слухаю, мiй повелителю.

Голова зникла, хтось, м'яко ступаючи, метнувся за шатром, i все стихло. Дарiй, спираючись на лiкоть, дивився на тьмяний вогник нiчника i думав про сон, хоч i не хотiв про нього думати. Не хотiв, але не думати уже не мiг, той сак iз голови не йшов. До чого вiн прийшов у його сон? Та ось за шатром щось зашурхотiло, почулися старечi човгаючi кроки, i в шатро зайшов атраван – згорблений старець, весь у бiлому, з бiлою бородою. Вiн спинився при входi, пiдслiпувато роздивляючись, побачив царя, приклав до грудей маленькi сухенькi ручки i повагом, з гiднiстю вклонився царевi, не зронивши i слова. Атраван нiколи не випускав iз свого рота зайвих слiв, i за це його цiнував цар. «Небалакучi завжди довше живуть», – казав вiн.

– Атраван великого Ахурамазди, – звернувся до старця Дарiй. – Я покликав тебе, щоб ти роз'яснив менi дивний сон, який щойно прийшов до мене на фракiйськiй землi перед скiфською землею.

Атраван знову з гiднiстю вклонився i, як i перше, не зронив i слова. Цар переказав йому свiй сон. Старець якусь мить мовчав, ворушачи тонкими й сухими губами, а тодi заговорив. Голос у нього тихий, заспокiйливий, слова мудрi i теж навiвають спокiй.

– Сон вiщуе: як обезголовив ти Сiрака, сака з берегiв Яксарту, так обезголовиш ти i сакiв з берегiв Борисфену. Так говорить Ахурамазда своему атравану. Так говорить атраван своему владицi.

– Бути тому, – сказав Дарiй. – Іди, старий, спати.

– Атраван не спить, – сказав бiлий дiд. – Атраван, коли земля спить i люд спить, бесiдуе iз Ахурамаздою. Великий творець землi i людей з тобою, цар царiв. Вiн веде тебе до перемоги, i ти обезголовиш сакiв за Істром.

Атраван вклонився i бiлою тiнню зник, наче його й не було.

Дарiй нiби трохи вгамував сум'яття в душi, але сон все одно утiкав од нього, i вiн до ранку так i не склепив повiк. В шатрi вiд пахощiв, що курилися у мiднiй чашi, було душно, i вiн, ляснувши у долонi, велiв стражу пiдняти запону шатра. Той безшумно виконав повелiння, i в шатро вiйнуло нiчною прохолодою. Та прохолода трохи освiжила його. Вiн напiвлежав, спершись лiктем на подушку, i дивився на далекi холоднi зорi, що ярiли по той бiк невидимого звiдси Істру, ярiли на скiфському небi. Час од часу iх затуляли високi постатi iз списами – ходила навколо шатра стража. Дарiй дивився на зорi i подумки ще i ще зважував свiй похiд на скiфiв, чи все передбачив, чи немае де упущення, недбайливостi при пiдготовцi походу… І переконувався, що все пiдготовлено як треба, але бажаного заспокоення як не було, так i не було.

«Я просто стомився, – раптом спало йому на думку, i вiн на якусь мить вiдчув аж полегшення, що знайшов-таки причину свого неспокою. – Я надто багато вiддаю сил державним справам. Я вже забув, що таке утiха, жiночi пестощi».

І йому й зовсiм стало легко вiд того, що вiн таки знайшов причину свого неспокою i безсоння.

«Як же так сталося, що я в останнi днi геть зовсiм забув про жiнок, – подумав вiн обрадувано. – А чоловiк спить пiсля жiночих пестощiв, як дитина».

У його особистому обозi було кiлька повозок iз вродливими наложницями, танцiвницями i флейтистками. Крiм того, старший евнух подбав, щоб царю вiдiбрали ще й найкрасивiших фракiйок, яких захоплено в походi через фракiйську землю.

«З фракiйками я ще не спав», – подумав Дарiй, тричi ляснув у долонi i сказав головi стража, що заглянула у шатро:

– Передай начальнику мого шатра, щоб велiв старшому евнуху привести до мене фракiйську дiвчину, яка достойна вiдвiдати мое шатро…

Раннього ранку, коли ще тiльки на свiт благословлялось, до царського шатра вже пiдвели Вiрного. Конюх, однiею рукою тримаючи коня за золоту вуздечку, другою поправляв розкiшну гриву – не раз i не двiчi розчесану. Вiрний нетерпляче перебирав стрункими сильними ногами, бив копитом i кудись поривався. Конюх, аби заспокоiти його, ласкаво йому насвистував, i Вiрний косив на нього великим вологим оком, у якому видно було, як народжуеться бiлий день. Другий конюх метушився навколо коня й чистим оксамитом витирав йому шию, ноги, крутi боки. Шкiра на коневi аж лиснiла. Сiдло i спина коня були накритi золотистим чепраком.

Бiля шатра завмерли здорованi-стражi i стояли не дихаючи – цар ось-ось мав вийти. Трохи осторонь поштиво вишикувався почет, за ним конюхи тримали коней своiх владик.

І тiльки iз-за далекого, ще темного обрiю блиснув перший промiнь сонця i золотим списом полетiв у небо, як iз шатра вискочив передавач новин – царський секретар. Дужим i гучним, як для його щуплоi статури, голосом вiн крикнув:

– Увага! Слухайте всi! Замрiть усi! Цар царiв, владика Сходу i Заходу, всiх племен i народiв Дарiй Ахеменiд!

Дарiй вийшов iз шатра легко, рвiйно, аж вiйнувши полами рожевого хiтона. Високий, мiцний, натоптуватий, добре складений, з розкiшно завитою бородою (царський цирульник, як завжди, був на висотi), цар справляв враження чоловiка ще в силi, здоров'i i розквiту.

Военачальники i знать поклоном привiтали царя.

Дарiй привiтно махнув iм рукою i повернув до свого коня. Конюх смикнув iз сiдла золотистий чепрак i впав на колiна, сперся об землю долонями, пiдставляючи пiд царську ногу свою спину.

Але Дарiй без його допомоги, легко i хвацько скочив у сiдло, метнувши свое важке, вже розповнiле тiло на диво легко.

– О-о… – пронiсся шепiт. – Цар стрибае, як молодий барс…

Шепотiли тихо, але так, щоб цар почув, i вiн це почув, i це його тiшило.

«Сон вiщий приходив до мене, скiфи будуть обезголовленi, якщо не здадуться на мою милiсть, – подумав цар, беручи до рук золоте повiддя. – А фракiйка дала менi цiеi ночi силу i снагу».

I пустив Вiрного до берега Істру, за ним, скочивши у сiдла, мчав почет. Сонячнi променi на сходi вже залили пiвнеба, настрiй у царя був чудовий. Вiрний нiс його – наче не торкався землi, i Дарiю здавалося, що летить вiн на крилах. Так же легко Вiрний винiс його на крутий горб на березi Істру, винiс одним махом i грацiйно загарцював на вершку горба. Той горб щiльними рядами оточили «безсмертнi», лишивши для царя i почту вузький прохiд. На горбi Дарiй вiддав коня стражу, який пiдбiг до нього, а сам попрямував до похiдного трону, що вже стояв на вершинi горба. З обох бокiв трону завмерли охоронцi iз списами в руках, на гострих наконечниках яких маяли кiнськi хвости, за ними на древку, розпростерши крила, кiгтями погрожував Скiфii золотий орел. Тут же стояв iз царським луком його хранитель, дебелий здоровань у малиновiм каптанi i круглiй повстянiй шапочцi.

Почет спiшився бiля горба, i на вершину першим пiднявся Гобрiй – найбiльш близька царю людина, батько його першоi дружини, за ним – суддя Отан, зведений брат царя Артофрен, особистий секретар царя, члени царського роду, начальник «безсмертних», а вже за ним – начальники вершникiв i пiхоти, стратеги, начальники десяти тисяч, тисячники, а також знатнi мужi i сподвижники царя. Знать була вбрана в розкiшнi хiтони, поверх яких були накинутi яскравi каптани, в строкатi анаксiрiди. У багатьох на шиях золотi гривни, на руках браслети, пояси та зброя у золотi, i горб, коли зiйшло сонце, аж розквiтнув вiд барвистого одягу i сяючих золотих прикрас.

Цар царiв сидiв обличчям до Скiфii i примруженими очима пильно вдивлявся у протилежний берег, де типчаковими рiвнинами простилалася невiдома йому земля загадкових кочовикiв.

«І чому менi приснився той сак Сiрак?» – раптом подумав цар, але тiеi ж митi нахмурився i постарався викинути геть iз голови того мерзенного сака.

Внизу бiля рiки застигли охоронцi та будiвничi мосту, а далi рiвними рядами через усю долину, аж за фракiйський обрiй, вишикувалися вiйська, готовi у будь-яку мить розпочати переправу на той берег.

– По велiнню бога-творця, единого i всемогутнього Ахурамазди, я привiв вас у Скiфiю, – i Дарiй показав коротким мечем на протилежний берег. – Перськi мужi! Далеко залетiв ваш спис, i там, на тiм боцi, його чекае немеркнуча слава, слава, що покрие вас i вашу грiзну зброю. Чи готовi моi вiрнi мужi iз зброею в руках перейти рубiж i списом розiтнути навпiл Скiфiю?

– Готовi, спiтамен кшатра! – вихоплюючи короткi мечi й пiднiмаючи iх угору, закричали военачальники. – Вели, i ми по твоему царському повелiнню кинемось через мiст на той берег. Історiя прославить тебе, владико наш i бог, на вiчнi часи, допоки сяе у небi осяйний Мiтра!

– Слава царю царiв!

– Слава Ахеменiду!

– Слава Персii та ii доблесним мужам! – сказав Дарiй, i всi вмовкни, не спускаючи з владики захоплених очей.

Дарiй вiдшукав поглядом когось у почтi i запитав:

– А що скаже нам про землi, якi лежать на тiм боцi, ватаг моiх очей i вух?

Наперед ступив ватаг особистого розвiдувального загону царя.

– Спiтамен кшатра! Твоi чуткi вуха почули, а твоi зiркi очi побачили таке: вiд рiки Істр i до середини скiфськоi землi, до Великоi рiки, яку всi тут називають Борисфеном, десять днiв путi. Вiд Великоi рiки на схiд аж до кiнця скiфськоi землi, до озера Меотiди i рiки Танаiсу, за якою вже починаються землi савроматiв, теж десять днiв путi. З пiвдня, вiд моря, яке називаеться тут Понтус Еуксiнос, i на пiвнiч, де холодно i кiнчаеться земля скiфiв, двадцять днiв путi.

– У такiй малiй краiнi, як Скiфiя, моему вiйську i розвернутися нiде, – сказав цар задоволено, i всi военачальники схвально закивали завитими пофарбованими бородами. – Ми пройдемо всю Скiфiю так, що не лишиться шматка ii землi, де б не топталися перськi конi i де б перський спис не проткнув непокiрного!

І повернувся до ватага розвiдувального загону:

– Хто живе на межах Скiфii, якi племена i народи?

– Із скiфами межують таври, каллiпiди, алазони, неври, андрофаги, маланхени, будини i савромати.

– Чи будуть цi племена допомагати скiфам? – швидко запитав цар. – Чи в дружбi i мирi вони iз кочiвниками?

– О нi, владико! – упевнено вигукнув ватаг. – Як свiдчать чутки, зiбранi твоiми вiрними людьми, племена i народи, якi живуть по той бiк Істру, не люблять скiфiв за iхнi набiги. Вони не хочуть покорятися скiфам – злим створiнням Ангро-Манью i тому нiколи не пiдтримають iх. Бо скiфи – то е великi хапуни, вони хапають все, що побачать у чужих племен, i всi iхнi речi – то хапанi речi. А що вже скiф ухопить, того нiколи не вiддасть: чи рiч яку, чи людину, чи коня. Коли племена i народи згадують скiфiв, то iхнi обличчя стають хмарними. Бо чого iм пiдтримувати хапких кочовикiв? Щоб тi ще бiльше мiцнiли? Адже тодi буде зовсiм погано жити iншим племенам. Тому всi племена хочуть, щоб скiфи були хирлявими i негучно хльоскали своiми батогами i нагаями.

– Я тебе нагороджу за добрi вiстi, – сказав Дарiй.

– О великий царю, – впавши на колiна i зводячи руки до царя, вигукнув ватаг. – Не за щедрi дари тобi служу, а за честь i славу роду твого ахеменiдського!

Кланяючись, ватаг трохи вiдзадкував, а тодi, звiвшись, застиг на мiсцi, не в змозi притаiти радiсть вiд обiцяних царських дарiв.

І велiв тодi Дарiй, щоб огласники прокричали у вiйськах таке його царське говорiння слiв:

– Бог великий Ахурамазда, який створив небо, який створив землю, який створив людину, який створив благоденство для людини, який Дарiя зробив царем, який царю Дарiю дарував царство велике, багате на добрих коней i добрих мужiв, каже Дарiю таке:

Хай добрi мужi на добрих конях, з волi самого Ахурамазди, завоюють невiрних сакiв, яких тут називають скiфами i якi е злим створiнням Ангро-Манью.

Я – Дарiй, цар великий, цар царiв, цар багатоплемiнних краiн, цар всiеi великоi землi, яка далеко розкинулась, син Вiштаспа, Ахеменiд, велю:

хай перський спис проштрикне скiфiв, якi не здадуться на мою милiсть, добро iхне, коней, череди i отари, кибитки iхнi, жiнок iхнiх та дiтей хай подiлять мiж собою славнi перськi мужi, а край той, темне царство Ангро-Манью, хай перськi конi витопчуть так, щоб тут стала пустка!

Хто накладе головою в походi, того чекатиме вiчне i щасливе життя в царствi Ахурамазди!



Говорiння царських слiв ледве було зачитане на горбi з пергаменту царським секретарем, як в ту ж мить, по знаку, даному з горба, його почали кричати огласники по вiйськах.

А тим часом Дарiй сказав:

– Кою, який збудував цей мiст, ми доручаемо i зруйнувати його, як тiльки переправимось на той берег. На батькiвщину ми повернемось iншим шляхом, схiдним, уздовж узбережжя Кавказьких гiр. І вийдемо прямо в Мiдiю.

Военачальники переглянулись мiж собою, особливо при словах «зруйнувати мiст» на iхнiх обличчях з'явилась стурбованiсть, але нiхто з них навiть розтулити вуста не посмiв.

Тодi наперед ступив Кой – i будь-що-будь – упав на колiна перед царем.

– Тобi чого, будiвничий мого мосту? – нахмурив брови цар. – Чи ти не в змозi зруйнувати мiст, який сам же й збудував?

– Царю царiв! – Кой торкнувся бородою землi i звiв голову, але стояв i далi на колiнах. – Дозволь менi, маленькiй людинi, яка живе у свiтi завдяки твоiм безмежно щедрим милостям, дозволь менi, твоему рабу, та слово мовити.

Дарiй злегка кивнув головою, i Кой швидко, боячись, що цар його не дослухае, заговорив:

– Великий царю! Ти йдеш у край, де немае городищ i засiяних полiв. І як там буде, один бог знае. Я нi на мить не сумнiваюся у твоiй перемозi, адже сильнiшого вiйська за твое немае у свiтi. Але якщо у Скiфii не виявиться води i не вистачить пашi для твоiх коней чи харчу для воiнiв, то йти на Кавказ буде тяжко. Та ще безводними степами. Чи не краще буде приберегти на всяк випадок мiст на Істрi? Що б не трапилось, великий царю, а тебе завжди на заходi чекатиме мiст – надiйний, i зручний, i близький.

Военачальники переглянулись мiж собою: iонiйцi бояться iти в Скiфiю, тому iхнiй ватаг, будiвничий Кой, i меле щось там про всяк випадок, про те, що треба берегти мiст. Вiн просто хоче iз своiми людьми вiдсидiтись бiля мосту. Боягуз!

Але Дарiй схвально кивнув головою.

– Залишайтеся бiля мосту. На помiч тобi вiддаю мiлетянина Гiстiея iз його вiйськом.

І мiлетянин Гiстiей на радощах, що не буде вiн iти з персами у важкий i виснажливий похiд на непокiрних i диких кочiвникiв, яких i знайти у степах важко, впав перед царем, поцiлував землю i звiв бороду.

– Твое повелiння, о великий царю, буде виконане. Мiст ми берегтимемо доти, доки ти велиш нам його берегти!

І Дарiю подали довгу смужку сирицi, вiн зав'язав на нiй вузол i сказав:

– Це – перший день, як ми пiдемо у Скiфiю.

І зав'язав ще п'ятдесят дев'ять вузлiв, i сказав:

– Тут рiвно шiстдесят вузлiв. Кожного дня, пiсля того як останнiй мiй воiн перейде через мiст, розв'язуй по одному вузлу. Як розв'яжеш останнiй, шiстдесятий, вузол, i мене, й мого вiйська не буде – знищуй мiст. Але доти, доки на сирицi залишатиметься хоч один вузол, мiст бережи, як своi очi.

І всi зрозумiли, що цар царiв збираеться закiнчити похiд у Скiфiю за шiстдесят днiв.

І встав Дарiй i сказав:

– Коня!..



Як бог сонця Мiтра пiднявся над землею i освiтив усе перське вiйсько, почався перехiд на скiфський берег. Першими по новому мосту через Істр пройшли десять тисяч вiдбiрних i знатних перських вершникiв iз луками – хшайя, – царських воiнiв. За ними прогуркотiли мостом серпоноснi бойовi колiсницi з ратайштарами, за ними рухалися десять тисяч списоносцiв iз списами, опущеними вниз.

І лише тодi з'явився особистий загiн Дарiя – «безсмертнi», теж десять тисяч. Вони iхали гордо й велично i, здавалося, нi моста, нi землi пiд копитами своiх коней не вiдчували.

Вiдразу ж за «безсмертними» в бойовiй колiсницi, що була запряжена двома бiлими кiньми, iхав сам Дарiй. Вiн стояв у колiсницi, якою правував його особистий вiзник, стояв у рожевому плащi, накинутому поверх панцира, в золотiй тiарi, яка спалахувала пiд сонцем слiпучим вогнем.

За колiсницею слуги вели царського коня Вiрного, за конем торохтiли царськi повозки iз рiзним скарбом, повозки сподвижникiв царя, знатних мужiв, царських родичiв, повозки особистого лiкаря царя, секретаря – передавача новин, начальника похiдного царського шатра, далi повозки з наложницями, флейтистками, танцiвницями, слугами…

Потiм переправилися десять тисяч списоносцiв iз списами, пiднятими вгору, за ними – десять тисяч вершникiв з луками. А вже за ними до самого вечора, колонами по десять тисяч, iшла перська кiннота. Всю нiч при свiтлi головешок рухались через мiст вершники, i здавалося, iм не буде нi кiнця нi краю.

Лише в полудень другого дня настала черга переправлятися перськiй пiхотi. Пiшi воiни у м'яких повстяних шапках, в яскравих хiтонах, з рукавами, покритими металевою лускою, з великими плетеними щитами, луками й дубовими палицями iз залiзними шишаками йшли через мiст усю нiч… І коли втрете зiйшло сонце, по мосту вже йшла пiхота iнших племен i народiв, пiдкорених Дарiем.

Йшли мiдiйцi у повстяних, як у персiв, шапках, з луками i щитами,

йшли ассирiйцi у мiдних шоломах, iз щитами, списами i дерев'яними палицями iз залiзними шишаками,

йшли бактрiйцi у повстяних шапках, iз очеретяними стрiлами у сагайдаках, iз короткими списами,

йшли iндiйцi в бавовняному вбраннi, з луками i стрiлами iз залiзними наконечниками,

йшли согдiйцi, як i перси вбранi та озброенi,

йшли каспii в козячих шкурах, з перськими мечами,

йшли араби у довгiм, аж до п'ят, вбраннi, з великими луками,

йшли ефiопи у лев'ячих шкурах, з маленькими очеретяними стрiлами й наконечниками iз гострих камiнцiв, iз списами, до яких замiсть наконечникiв були поприв'язуванi роги антилоп,

йшли лiвiйцi в шкурах, iз дротиками в руках,

йшли пафланонцi у плетених шоломах, з невеликими списами, взутi в чоботи iз високими халявами,

йшли лiдiйцi з маленькими щитами i дротиками, обпаленими на вогнi,

йшли фракiйцi у лисячих шапках, хiтонах, i ноги iх були обмотанi оленячими шкурами,

йшли якiсь невiдомi племена у дерев'яних шоломах, iз шкiряними щитами,

йшли, йшли, йшли племена i народи, i тiльки на третiй день на мiст посунули обози, гнали гурти худоби на м'ясо, йшли верблюди з тюками, рухались особистi обози полководцiв iз слугами, наложницями й рабами, i лише на четвертий день вiйсько Дарiя нарештi перейшло мiст, але ще довго, аж до самого вечора, осiдав пил, пiднятий ними.

І лишилися бiля мосту будiвничий Кой iз своiми майстровими людьми та начальник охорони мосту мiлетянин Гiстiей з трьома тисячами своiх воiнiв.

Того дня, як останнiй перський воiн покинув фракiйську землю i перейшов на скiфську, Гiстiей дiстав сирицю з царськими вузлами i врочисто розв'язав один вузол.

Залишилося ще п'ятдесят дев'ять вузлiв.




Роздiл другий

І почалася «дивна» вiйна



Переправившись на лiвий берег Істру, перси вже були готовi до битви. Перед ними була Скiфiя i не було… скiфiв.

Здiйнявши над собою хмару пилу аж до неба, вже два днi перськi конi топтали скiфську землю, але жодного володаря цих полинових степiв досi побачити не вдавалося. Нi живого, нi бодай мертвого.

А на кряжах та узвишшях, на синiх обрiях там i тут раптово спалахували сигнальнi вежi, i густi дими круто дерлися в небо, когось невидимого застерiгаючи про небезпеку. Але хто застерiгав i кого – перси того не знали. Вони рухались i рухались, а сторожовi вежi спалахували i спалахували, нiби самi собою. Воiнам царя царiв ставало не по собi. Похмуро i насторожено позиркували вони на обрii, бурмочучи: «Прокляття!.. Знову злi духи скаiтi палять вежi!..» І вiрили, що скiфи – то е перевертнi, злi духи або ж дайви з чорного царства Ангро-Манью, якi можуть до всього ж ще й ставати невидимими для людського ока.

Орда рухалась трьома велетенськими похiдними колонами, i в кожнiй колонi перед вела кiннота, за нею йшла пiхота, замикали обози та загони, якi iх охороняли на випадок наскоку степовикiв. І однiеi з тих колон було б досить, щоб розмести скiфiв, розтоптати iх чи, зрештою, просто поглинути. Але скiфiв нiде не було видно, i невiдомо, що вони затiвають i чи е вони взагалi у цих пустельних степах?

Дарiй iхав в бойовiй колiсницi в головi середньоi колони, яку вiв один з найкращих його полководцiв Мегабаз. В самiй колонi царя царiв прикривали «безсмертнi»: п'ять тисяч попереду, три тисячi скакали злiва i справа царськоi колiсницi, а тили позад неi прикривали ще двi тисячi гвардiйцiв – з такого кiльця «безсмертнi» не випускали свого владику й на мить. Крiм того, самi «безсмертнi» в свою чергу прикривалися десятьма тисячами кiннотникiв – дiстатися скiфам до царя царiв (якби це iм i спало на думку) було б не легше, анiж, наприклад, верблюду пролiзти через вушко голки.

Рухались на схiд, прямуючи до Великоi води, куди ходу за даними вивiдникiв було десь бiля десяти днiв.

Вiд степовикiв Дарiй був вiдгороджений надiйним лiсом списiв, але у всьому свiтi не вистачило б зброi, щоб вiдгородити владику вiд його власних думок, якi не давали йому спокою анi на мить. Де скiфи? Скiльки iх? Чи готовi вони до битви? Поховались вони (i це у вiдкритому степу?) чи щось затiвають? Якi в них задуми?

«Невже вони не бачать, що ми йдемо iхньою землею? – вкотре думае цар i не знаходить вiдповiдi. – Мое вiйсько здiйняло пил до самого неба, хто мае очi, той бачить…»

Скiльки розвiдувальних загонiв не посилав Мегабаз у степ – яснiше вiд того не ставало. Поiхавши на розвiдку за кряжi, загони або поверталися нi з чим, або й взагалi не поверталися – зникали безслiдно… А сигнальнi вежi на кряжах все димлять i димлять – не пiдпалюють же iх духи? А самi вони не можуть загорiтися, то хтось же невидимий таки слiдкуе за персами?

За персами таки й справдi слiдкували сотнi очей i вух Іданфiрса – його невидима розвiдка. Вивiдники нишпорили всюди i все побачене та почуте вiдразу ж передавали своему владицi. Бiльше того, вивiдники проникли навiть у перський табiр. Орда царя була рiзномовна i рiзноплемiнна, i це значно полегшувало скiфським вивiдникам справу. Проникнувши в табiр пiд виглядом фракiйцiв у лисячих шапках, нишпорили всюди i вивiдували все, що iм треба було. Вони нишпорили (невидимi, як тiнi) степами, слiдкуючи за рухом напрямку орди, i про все побачене та почуте передавали нарочитим гiнцям, котрi ховалися по балках i байраках. І вiстi дуже швидко долiтали до вух владики. І все це на очах у персiв, i все це – невидимо, бо в степу, як i перше, було тихо та пустельно. І перси губилися в здогадках: де ж тi кочовики?

І раптом на третiй день путi скiфи з'явились! Щоправда, на обрii, на вiдстанi одного денного переходу, але вони з'явилися.








Раду почав Тапур, пiднявши свою чашу.



Перси зупинилися.

На короткiй радi у Дарiя, що вiдбулася на ходу, було вирiшено, що пiшi й обози рухатимуться своiм ходом, а кiннота кинеться вперед, здожене кочовикiв, оточить iх i зав'яже бiй. А тим часом пiдiйдуть пiшi вiйська, i вiдбудеться вирiшальна битва, якоi всi так жадали. Всi були впевненi, що сьогоднi або завтра з кочовиками буде покiнчено, i скiфський похiд закiнчиться. Дарiй настiльки був упевнений у цьому, що навiть вiдрядив гiнцiв до Персii iз вiсткою, що скiфи розбитi.

– Доки гiнцi дiстануться Персii, вони й справдi будуть покоренi, – казав вiн полководцям, i тi пiдтвердили, що буде так.

Цiлий день, такий довгий лiтнiй день, мчала перська кiннота лучникiв i списоносцiв, та кiннота, що нi вiд кого ще не зазнала поразки, та кiннота, швидшоi, навальнiшоi за яку годi було й шукати, але наблизитись до скiфiв за день вона так i не змогла. Бо як прудко не мчали перськi вершники, а вiдстань мiж ними i скiфами залишалася незмiнною: один денний перехiд. Летiли вперед перси, летiли з такою ж швидкiстю i скiфи, зупинялися перси, вiдразу ж зупинялися i скiфи. І незмiнно мiж ними була одна i та ж вiдстань: денний перехiд, який персам несила було здолати.

Ставали вони на нiч табором, ставали табором i скiфи на обрii. Горiли у персiв багаття, горiли вони й у скiфiв. Знiмалися вранцi перси з мiсця, вiдразу ж знiмалися з мiсця i скiфи на обрii, i довгий день гонитви за ними не давав персам нiякоi переваги. Вiдстань до скiфiв залишалася незмiнною: один денний перехiд.

Так тривало четвертий, п'ятий, шостий i сьомий днi.

Таiна якась незбагненна, та й годi!

Як перси не мудрували, яку не застосовували тактику, як не гнали коней вперед, як не охоплювали долини, як не маневрували, дарма! Все дарма! Вiдстань до скiфiв лишалася одна i та ж: денний перехiд. І вирiшальноi битви скiфи уникали, i не тiкали. Просто пересувалися степами то вперед, то петляли за кряжами, а перси за ними ганялися i вiдчували себе кепсько. Бо яка то радiсть, коли ганяешся i не зможеш наздогнати! Щоправда, в першi днi переслiдувачi були веселi, бо почали гонитву за противником, тому вiдчували нетерплячку, поривалися в бiй i слали на скiфiв погрози й нахвалки, якi останнi, однак, i не чули. Але далi настрiй у переслiдувачiв почав потроху пiдупадати, нахвалки та погрози вщухали… Та й кому погрожувати? Отим вершникам, що зникають за обрiем, показуючи персам хвости своiх коней? Тут хоч проси iх, щоб зупинилися та прийняли бiй, хоч повертай назад. Йшли перси слiдами скiфiв i вже не мали чим напасти своiх коней. Кочовики, вiдходячи, знищували позад себе пастiвники, лишали голу землю, засипанi колодязi. Озер чи рiчок i не видно нiде. Перси здогадувалися, що скiфи нарочито водять iх безводними степами, вибираючи найгiршi мiсця, де немае води, але iнших шляхiв вони не знали. Запаси ячменю для коней швидко вичерпувалися, а пастiвникiв попереду не було. В пошуках трав один загiн кинувся в лiву руку, кинувся i – не повернувся. Наче хап його вхопив, наче лизень його злизав.

Тодi iнший загiн взяв у праву руку i зник за обрiем…

Повернулися назад лише одиницi. Переляканi, харамаркали щось собi пiд носи про таку хмару скiфських стрiл, що буцiмто з-за них i сонця не було видно. І iх, аби вони не сiяли сум'яття серед вiйська, Дарiй велiв таемно знищити. Лякливих було сонними поколото кинджалами й загорнуто в яру до свiтанку, але вiд того нiчого не змiнилося. Настрiй у вiйську почав падати, кiнчалися запаси води, а де вони якраз були, – того нi Дарiй, нi його полководцi не знали. Пiсля Істру вiйсько перейшло спершу одну рiчку, потiм, через кiлька днiв, ще одну, але обидвi вони цього засушливого лiта були напiввисохлi, а там, де ще вцiлiла вода, плавали роздутi й смердючi трупи тварин – скiфи постаралися.

Женучись за невловимими кочовиками, перси нарештi дiйшли до Великоi води, званоi по-скiфському Арпоксаем, а по-грецьки – Борисфеном. Ще на обрii загледiвши голубу смугу серед безмежного привiлля, вербовi гаi i жовтi прибережнi пiски, перси ожили, як начеб там, у тiм зеленiм царствi, iх чекав кiнець походу. Останнi днi з водою було зовсiм скрутно (скiфи водили iх сухими й гарячими степами, колодязi засипали, а озера, що траплялися на шляху, отруювали – скидали в них трупи тварин), тож вiйсько збадьорилося, загледiвши на обрii Велику воду. Пiдтягалися i люди, i конi, i навiть тяглова обозна худоба. Всi хотiли пити. Багато-багато води хотiли пити. І колони наддали ходу, радiючи, що Велику воду скiфи вже не зумiють отруiти. Про кочовикiв, яких треба здоганяти, вже нiхто й не думав, всi поривалися до води, втративши будь-яку обережнiсть. І Мегабаз змушений був стримувати колони, остерiгаючись раптовоi засади кочовикiв, а особливо нетерплячих жорстоко наказував. З його повелiння колони уповiльнили рух, тим часом вперед було пущено розвiдувальнi загони на швидких конях. По якомусь часi вони повернулися веселими i ситими (напилися досхочу!). Щасливцi! Мокрими були i iхнi конi, котрi теж напилися уволю i тiльки збуджено пирхали та гарцювали.

Розвiдка доповiла, що тутешнi саки, переправившись на той берег, подалися долиною на схiд. «Але поспiшали вони не дуже, – додав начальник розвiдки, – певно, здогадувались, що ми забаримося на переправi». На запитання Мегабаза: як i на чому переправились скаiтi через Велику воду, начальник розвiдки вiдповiв лише одним словом: «Перебрели». – «Через Велику воду?» – здивувався Мегабаз. «Так, – радо одказував начальник розвiдки (вiн був увесь мокрий, з роздутим животом, у якому булькала вода, i Мегабаз, ковтнувши гiрку, липку слину, позаздрив йому в ту мить). – Тiльки перебрели Велику воду не прямо, нi. Прямо вони брели тiльки до середини рiки, а тодi зигзагами: то в лiву руку вiзьмуть, то в праву… – І додав, струшуючи з своеi нечесаноi закудланоi бороди краплi води: – Я так розумiю. У таку спеку, як зараз, навiть Велика вода мiлiе. Тож мiж глибинами з'являються мiлини, ними й можна перебратися на той берег. Ми запам'ятали, як вони рухались».

Мегабаз помчав до владики.

Вислухавши полководця, Дарiй повеселiв, махнув рукою: «Переправлятися бродом! На тiм боцi головним колонам вiдiйти подалi в степ, стати на нiч табором, а вранцi, з першим променем сонця, – в погоню за саками!..»

Коли голови трьох колон пiдiйшли до рiки, хвости iхнi ще тяглися сухими й гарячими степами десь на вiдстанi доброго денного переходу до рiки, i заднi вперше позаздрили тим, хто вiв перед, i, отже, зараз уже донесхочу хлебче таку свiжу, таку прохолодну, таку життедайну воду iз скiфського Арпоксаю.

Але спинятися на березi Великоi води й тим бiльше ставати табором Мегабаз несподiвано заборонив, велiвши начальникам колон починати переправу з ходу, пити ж воду i запасатися нею пiд час броду – не затримуючи руху своiх загонiв. Спускалися з глиняноi кручi з гиком, галасом i свистом. Пiшi, попiднiмавши зброю та щити, в хмарi куряви з'iжджали вниз на власних сiдницях i, жовтi вiд глини, кидались до води з широко розкритими, пересохлими ротами. Коней зводили не прямо, а навскiс, вони присiдали на заднi ноги, хрипiли, але все одно поривалися вниз, до води. Гiрше було з обозами. Волiв та бикiв випрягали i зводили вниз, вози, облiпивши, як мухи, пiхотинцi спускали на руках. Вози зривалися i, калiчачи та давлячи людей, котилися вниз, i до води докочувались самi лише колеса… А на кручi з'являлись все новi й новi загони кiнноти, пiших, обози, i переправi, здавалось, не буде кiнця.

Мегабаз виставив на всяк випадок дозори i помчав до царя, котрий, зупинившись iз своiм почтом неподалiк переправи, з високоi кручi спостерiгав за тим, що творилося бiля Великоi води. Запилене, обвiтрене лице його було наче закам'янiлим, без будь-якого виразу.

– Ми заглибились у цi краi на десять днiв путi, а втiкачiв так i не наздогнали, – сказав полководцю, i голос його не вiщував нiчого доброго. – Скiльки ще днiв мое вiйсько буде ганятися за саками на тiм боцi Великоi води?

Мегабаз не знав, що вiдповiсти, а тому вдав, що закашлявся.

– Твiй кашель не звiльняе тебе вiд вiдповiдi, – в'iдливо зауважив Дарiй. – Похiд мае закiнчитися за шiстдесят днiв. Але я не збираюся всi шiстдесят днiв ганятися за скаiтi. Менi потрiбна битва. Хоча б одна битва.

– Царю! Я певний, що на тiм боцi, дiйшовши до середини Скiфii, ми таки наздоженемо кочовикiв, – намагаючись говорити твердо, вiдповiв Мегабаз. – iм просто вже нiкуди буде втiкати. Хiба що до рiки Танаiс, але за нею вже землi савроматiв, якi не люблять скiфiв. Тому кажу: втiкачiв ми наздоженемо за Великою водою. І вони – хочуть того чи не хочуть – а змушенi будуть прийняти битву.

Дарiй якусь мить мовчки дивився на рiку, береги якоi аж кишiли вiд його воiнства, насупився.

– Прискорте переправу! Тих, хто баритиметься, – наказуй! Завтра вранцi щоб усi були готовими до походу.

Хоч як Мегабаз не метався бiля переправи, але прискорити перехiд навiть вiн не змiг. Надто велика кiлькiсть люду збилася на березi, щоб швидко i без затримки перейти на той бiк. Та й переправлятися через Велику воду доводилось зигзагом, а це рiзко уповiльнювало темп. Майже до середини рiки колони рухались прямо (тут вода сягала коням трохи вище колiн), далi починалися такi глибини, що й двома зв'язаними списами не можна було дiстати дна. Але, на щастя, мiж тими прiрвами були пiщанi мiлини, де видно було дно. Кiннi та пiшi переходили вiд однiеi такоi мiлини до iншоi зигзагами, обминаючи бездоннi ями, де навiть вода була чорною. Пили на ходу, не пили – хлебтали, зачерпуючи воду долонями, шоломами, шапками, – хто чим мiг. Нахилятися ж i пити прямо з рiки було небезпечно – заднi могли збити з нiг i затоптати на днi, що й траплялося раз у раз… З собою набирали воду в бурдюки – не так для себе, як для коней. Рiку швидко скаламутили, i невдовзi довелося пити воду пополам з пiском, i той пiсок довго скрипiв на зубах i дер у горлi. Чим довше переправлялися, тим каламутнiшою ставала вода – але на те вже не звертали уваги. Тi ж, хто хотiв напитися чистоi води, кидались на глибоке, пiрнали й зникали у вирвах… Охриплi десятники, сотники й тисячники марно надривали горлянки, застерiгаючи вiд пiдступних вирв – спраглi сунули де глибше й топилися десятками. Їхнi трупи з роздутими животами спливали нижче переправи й пливли далi, певно, до Понту.

Обози час од часу збивалися з броду, й вози з усiм своiм добром та волами зникали у вирвах.

А до переправи пiдходили все новi й новi десятки тисяч – кiннi, пiшi, обози, i здавалось, iм не буде кiнця-краю. З настанням темряви головнi сили встигли переправитись, а хвости й до вечора не пiдiйшли до Великоi води. Переправлятись вони мали на другий день. А по той бiк, у таборi, посеред широкоi долини вже палали вогнища – повеселiле воiнство готувало вечерю. Рiзали останнiх овець з тих, спершу не лiчених, отар, якi гнали за вiйськом раби. Всi вiрили: ще день-два, i вони наздоженуть скiфiв, а тодi буде все. І м'яса теж буде вдосталь, адже чого-чого, а худоби у скiфiв пребагато.

А до переправи вже в темрявi пiдходили все новi й новi загони.

Не знайшов Дарiй спокою i на тiм боцi Великоi води.

Военачальники щодня скаржились йому, що скiфи не тямлять воювати, що так вести себе, як вони ведуть, не подобае достойним мужам. Дарiй у всьому згоджувався, але зарадити нiчим не мiг: мiж його вiйськом i скiфами залишався один денний перехiд. З такою тактикою ведення вiйни вiн до того ще не зустрiчався. Ранiше противник, на якого вiн iшов, або приймав бiй, або здавався… Але щоб водити отак… нi, такого з ним ще нiколи не було. Ганятися i вiдчувати себе переможеним? І до чого так добiгаються скiфи? Зрештою, вони у себе вдома, знають степи, як своi пальцi, а вiн?.. Що знае вiн про iхнi степи?.. І – що найгiрше! – Дарiю знову почав снитися обезголовлений ним Сiрак, сакський пастух iз берегiв Яксарту.

І не думав цар про того сака, з голови його викинув, а вiн, бач, йде i йде у його сон.

А сон був один i той же, як на замовлення: вiн, Дарiй, веде свое вiйсько, женучись за скiфами, а попереду, на вiдстанi польоту стрiли, маячить сак у дранiй повстянiй куртцi, у витертих на колiнах шкiряних штанях, у розлiзлих сап'янцях, з носкiв яких стирчать його пальцi. Безтурботно шкiрить Сiрак своi зуби, поляскуе себе батогом по халявах – лясь-лясь!.. Аж у Дарiевих вухах вiдлунюе той ляскiт.

Дарiй хоче крикнути вiйську: не йдiть за ним, то страшний сак, породження темних сил Ангро-Манью, не йдiть, перси, бо вiн заведе вас у пустелю, на край свiту, де й попровалюетесь ви у хлань бездонну, – хоче крикнути i не може розтулити онiмiлi вуста.

А Сiрак, обертаючись, пальцем манить за собою вiйсько, i воно покiрно йде за ним, йде… йде… йде… А Сiрак поляскуе себе батогом по халявах драних сап'янцiв – лясь-лясь…

А у вухах Дарiя тiльки – лясь-лясь!..

– Аге-гегей, перси?!! – кричить Сiрак. – Ходiть за мною, я приведу вас до скiфiв, бо ваш цар не знае до них дороги!

І вiйсько покiрно йде за ним, йде… йде… йде… До загибелi своеi йде…

– Спинiться! – хоче крикнути iм онiмiлий Дарiй. – Ім'ям Ахурамазди велю вам: спинiться! Слухайте говорiння моiх слiв: спинiться! Схаменiться, перськi мужi, куди i за ким ви йдете, як стадо покiрних овець? Вас веде злий дух Ангро-Манью!

Нарештi розтуляе вуста, кричить i прокидаеться у своему похiдному шатрi, прокидаеться, мокрий вiд липкого, огидного поту, хапае пересохлим ротом задушливе од пахощiв, що куряться у мiднiй чашi, важке повiтря…

Про свiй сон, про того сака-пастуха, вiн не говорить нiкому, навiть атравану бiльше не згадуе. Той сон чаiться в ньому, як хижий звiр, у засiдцi чигае, i ось-ось стрибне, розбатуе ту грань, що вiддiляе сон вiд буття, i вирветься на волю, i вчинить переполох у вiйську. А вирветься сон iз його голови, поповзуть чутки вiйськом про обезголовленого сака, який водить iх, i тодi лиха не обберешся. Вiйсько i так уже втрачае вiру в перемогу, а тодi…

О, тiльки не це. Зцiпити зуби i нiкому, нiкому нi слова про той сон. І самому про нього забути.

Забути, забути, забути!!!

Немае, не було нiколи того сака i не буде! То злi духи, темнi сили темного царства Ангро-Манью навiюють йому той сон.

І вiн намагаеться не думати про нього, але заснути вже не може i тяжко-важко перевертаеться з боку на бiк у своему шатрi, а тодi схопиться – розпатланий, iз закудланою бородою i виряченими великими очима, – блукае по шатру, наче що загубив i не може знайти.

І серед того блукання нi-нi та й зрине думка, кресоне мiзок, як блискавиця хмаровиння, а що коли той сон вiщий?

І тодi, рвучи на собi хiтон, вiн кричить:

– Гей, люди! Годi вам спати! Танцiвниць до мене ведiть, хай танцюють у моiм шатрi до бiлого ранку!

І приводять похмурi, нелюдимi й нiмi евнухи у царське шатро зграйку юних, заспаних i переполошених танцiвниць, дiвчаток рокiв дванадцяти-шiстнадцяти, дочок рiзних народiв i племен. Лячно зиркають вони на бородатого грiзного царя, що чорним хмаровищем бовванiе у шатрi… О, який у нього вигляд!

Швидше, швидше танцювати, у танку спасiння.

І змахують руками, наче хочуть зграйкою злетiти, i пливуть, пливуть по колу… На iхнi голi, тендiтнi, в декого ще дитячi тiла накинено легенькi прозорi серпанки, але той бородатий чорний цар iхнiх тiл, на щастя, нiби не бачить, вiн дивиться крiзь них i думае про щось свое – важке, гнiтюче, безнадiйне. Кажуть, що царевi сняться страшнi сни, бо вiн часто кричить увi снi: «Спинiться!.. Спинiться!.. Не йдiть далi! Не вiрте йому!..» А за ким не йти – того нiхто не знае.

І дiвчатка чимскорiш пливуть у танку, наче хочуть випурхнути iз шатра, iз перськоi орди.

Ой мамочко, ой матусенько…

На рiзних мовах подумки кличуть вони своiх матерiв, а матерi iхнi, згвалтованi й розтоптанi, давно вже згорiли в огнях, що бурхають всюди, де проходить перський воiн, i попiл iхнiй розвiяно по свiтах…

– Ой мамочко, ой матусенько…

А бородатий чорний цар кам'яною брилою нависае над ними i не зводить iз них великих блискучих очей i щось думае, думае…

Про що i про вiщо вiн так страшно думае?

Швидше, швидше танцювати, щоб вiн не встиг нi на якiй спинити свого чорного погляду…

Ой мамочко, ой матусенько…

Вигиналися змiями гнучкi дiвочi стани, плавно злiтали руки, i благали танцiвницi, щоб тi руки крилами стали… Не ставали руки крилами лебединими…

Ой мамочко, ой матусенько…

Тихо, тихо, чорний цар уже спить.

Врятованi.

І вони всi разом, одна поперед одноi зграйкою випурхують iз шатра у темiнь чорноi ночi, махають руками… Нi, не стають iхнi руки лебединими крилами.

А чекають iх бiля шатра страшнi евнухи, а в шатрi спить чорний страшний цар.

Ой мамочко, ой матусенько…

Не стали руки крилами.




Дарiй про Перську державу[30 - Дарiй про перську державу, Дарiй про самого себе – наскальний напис iз Накшi Рустема, неподалiк Персеполя.]


Я – Дарiй, цар великий, цар царiв, цар багатоплемiнних краiн, син Вiштаспа, Ахеменiд, перс, син перса, арiець iз арiйського роду.

Говорить Дарiй-цар: «Ось тi краiни, якi я захопив, крiм Персii, я над ними володарюю, менi вони приносять данину, те, що мною говориться, вони виконують, вони тримаються мого закону: Мiдiя, Елам, Парфiя, Арейя, Бактрiя, Согдiана, Хорезм, Дрангiана, Арахозiя, Саттагiдiя, Гандара, Індiя, Сака Хаумаварга, Сака Тигрвхауда, Вавилон, Ассирiя, Аравiя, Єгипет, Вiрменiя, Каппадокiя, Лiдiя, Іонiя, Сака, якi за морем, фракiйцi, iонiйцi шоломоноснi, Лiвiя, Ефiопiя, Мачiя, Карiя». Говорить Дарiй-цар: «Коли Ахурамазда побачив цю землю в станi сум'яття, тодi вiн передав ii в моi руки, зробив мене царем. Я – цар. З волi Ахурамазди я ii, землю, поставив на мiсце. Те, що я пiдвладним народам велiв, те вони виконували у вiдповiдностi з моiми бажаннями. Якщо ти подумаеш: якi численнi були краiни, якими володiв Дарiй-цар, то подивись на зображення пiдданих, якi пiдтримують трон. Тодi ти дiзнаешся, i тобi стане ясно, що спис перського воiна проник далеко, тодi тобi стане вiдомо, що перський воiн далеко вiд Персii разив ворога». Говорить Дарiй-цар: «Те, що я зробив, все те я зробив з волi Ахурамазди. Ахурамазда менi допомiг, щоб я здiйснив дiло. Мене хай оберiгае Ахурамазда вiд усякоi скверни, i мiй дiм, i цю краiну. Про це я прошу Ахурамазду, це менi Ахурамазда дасть, хай дасть. О людино! Повелiння Ахурамазди хай не здаються тобi поганими, не ухиляйся вiд правильного шляху, не будь непокiрливим».



І хто б мiг подумати, що у степу, рiвнинному й вiдкритому, де навiть одинокий вершник видимий як на долонi, де обрiй проглядаеться вiд обширу й до обширу, так ось у такому степу мiг заховатися цiлий народ.

Наче крiзь землю попровалювалися скiфи! А з ними i iхнi багатотисячнi табуни коней, отари овець, стада худоби, на якi так розраховував Дарiй, iдучи в похiд. Не напасешся ж для сiмсоттисячноi орди свого харчу! А орду треба годувати хоча б двiчi на день. А ще краще, то й тричi. Але для чого брати iз собою харч, коли йдеш на багатi племена? Так розраховував Дарiй та його полководцi, про це було оголошено у вiйськах – харч собi здобудете у скiфiв, вони багатi. А вже з перших днiв походу виявилося, що добути у скiфiв коня, вiвцю чи яку худобину – не так i просто. Щоправда, перси спершу не падали духом, бо, переправившись через Істр, гнали отари овець, якi вони захопили у фракiйських племен. Тому в першi днi на брак iжi воiни не скаржилися. Вранцi хоч i обходились жменею пiдсмажених зерен гендуму – пшеницi, та шматком пенiру – сиру, зате увечерi мали кулламе – овече м'ясо. Одного барана видавали на десятьох воiнiв. Його рiзали так вправно, що на землю й не капало. До надрiзу на шиi по черзi присмоктувалися усi десятеро i гарячу, паруючу кров барана висмоктували, висосували до краплини. Зголоднiлi за день, швидко п'янiли вiд гарячоi кровi, витирали долонями закривавленi роти, поляскували себе по животах – е сила у тiлi. Із барана знiмали шкуру, вичищали нутрощi i замотували барана в його ж шкуру, мiцно зв'язували i клали його у яму на гарячий попiл. Зверху засипали трохи землею i потiм розводили вогнище. Годин за три виймали барана, спеченого у його ж власнiй шкурi, – кулламе, смачне, паруюче м'ясо, яке iси i нiяк не наiсися i яке потiм навiть сниться. Та й один баран на десятьох – не те, бо кожний з десятьох сам-один упорався б iз цiлим… Але терпiли, сподiваючись на кращi, ситнiшi днi. Не сьогоднi-завтра здоженуть скiфiв, захоплять iхнi табуни, отари, стада, отодi вже вiд'iдяться за всi днi. А поки що вранцi лизькали ще звечора обгризенi кiстки, все, що залишалося вiд кулламе, одержували по жменi пiдсмажених зерен гендуму i на цiлий день пускались у погоню за скiфами.

Невловимi скiфи то щезають на день-два, i перси тодi й зовсiм безпомiчнi, бо не знають, у який навiть бiк повертати, то вигулькують раптово на обрii, i перси тодi оживають, бо знають тепер, хоч у який iм бiк кидатись… Але скiльки б вони не ганялися за кочовиками, вiдстань мiж ними i персами завжди залишалася незмiнною: один денний перехiд.

Вже з перших днiв походу Дарiя нi-нi та й непокоiла така дивна поведiнка скiфiв. Але перський цар ще мiцно вiрив у свою перемогу, адже перевага була на його боцi, вiн мав бiльше вiйсько. Зрештою, вiн мав орду, яка могла б просто поглинути, проковтнути кочiвникiв з усiма iхнiми стадами i табунами! І хоча скiфiв не вдалося застукати зненацька та захопити iхнi табуни й стада, але вони все ж вiдходять, а перси йдуть за ними. А вiдходять тому, що бояться персiв. Але так довго тривати не може, настане день, коли скiфи, хоч-не-хоч, а змушенi будуть прийняти бiй, якого так багне Дарiй. А вiдчувши на своiх шиях мiць перських мечiв, вони тодi й думати забудуть про свою «дивну» вiйну.

А поки що «дивна» вiйна тривае.

Поки що вiдходять i вiдходять скiфи, водять i водять за собою персiв, i кожний день такоi гонитви безводними степами пiд пекучим сонцем виснажуе персiв i вiддаляе од них перемогу.




Дарiй про самого себе

Уривок


«…як военачальник, я – вiдмiнний военачальник… Я володiю невтомною силою в руках i ногах, як вершник, я – вiдмiнний вершник. Як стрiлець iз лука, я – вiдмiнний стрiлець iз лука, як у пiшому, так i в кiнному бою. Як списоносець, я – вiдмiнний списоносець, як у пiшому, так i в кiнному строю. Це здiбностi, якими мене нагородив Ахурамазда, i я зумiв використати iх. З волi Ахурамазди те, що мною зроблено, я зробив дякуючи цим здiбностям, якими Ахурамазда мене нагородив. О, пiдданий, знай твердо, який я е, i якi моi здiбностi, i яка моя перевага. Хай тобi не здасться лжею те, що почуеш вухами. Хай тобi не здасться лжею те, що мною зроблено».




Роздiл третiй

Осине гнiздо Сифii


Не знав Дарiй, що «дивну» вiйну владика скiфiв Іданфiрс просто змушений був вести iз персами. Іншого виходу в нього не було, як не було i достатньоi сили, щоб протистояти Персидi i дати iй вирiшальний бiй. В першi днi, як тiльки дiйшли чутки про похiд персiв, Іданфiрс спiшно вiдрядив свого посланця до сусiднiх племен iз завданням будь-що схилити iх на скiфський бiк. Одних схилити лестощами (потiм за цi вимушенi лестощi можна буде вiдомстити!), других – обiцянками не чiпати iх бiльше, якщо вони допоможуть скiфам, третiх взяти погрозами: впораемось, мовляв, iз Персидою, вiзьмемося за вас, непокiрних… А тодi – начувайтесь, тодi не буде вам мiсця у степах. Але погрожувати, звiсно, треба натяками, дати iм зрозумiти, а не казати у вiчi.

Особистим своiм посланцем владика вибрав Тапура.

Молодий вождь схiдних кочовикiв – i про те добре знали у степах – не дуже корився владицi, бунтував, дiяв на свiй розсуд, часом наперекiр владицi. І якщо вже вiн – непокiрний вождь – дiе з Іданфiрсом спiльно i прибув вiд його iменi, то, виходить, загроза i справдi тяжка. Інакше самолюбивий Тапур не змирився б iз владикою.

Приблизно так мiркував Іданфiрс, коли гадав, кого послати своiм посланцем на раду племен.

Тапура ж напучував:

– Поiдеш в урочище Пантiкапи. Там, оповiщенi моiми людьми, зберуться представники савроматiв, будинiв, гелонiв, таврiв, агафiрсiв, меланхленiв та неврiв. Зумiеш iх схилити на свiй бiк – малою кров'ю здолаемо Персиду. Бо першими у бiй виставимо чужi племена, хай вони помолотять персiв, а коли вони i перси обезсиляться – вдаримо ми, свiжими силами. І малою кров'ю здобудемо перемогу. Така моя задумка. Але про неi чужим племенам не говори. Будь лисицею i хвостом замiтай своi слiди. Мовляв, Персида напала не тiльки на нас, скiфiв, а й на вас…

В очах Тапура спалахували вогники.

– Зрозумiв тебе, владико. Я теж так думаю: як зборемо Персиду малою кров'ю, потiм притиснемо i своiх спiльникiв.



– Ти мудрий, як гадюка! – сказав задоволено владика, i в його устах це прозвучало як велика похвала. – Щасливоi дороги!

Але повернувся Тапур iз не дуже втiшними вiстями.

Хитру задумку Іданфiрса повнiстю не вдалося здiйснити.

На радi вождiв i старiйшин в Іданфiрса Тапур вiдразу по поверненню доповiв про наслiдки своеi поiздки.

Коли посланцi племен зiбралися в урочищi Пантiкапи й зiйшлися у велике коло, скiфи рознесли всiм чашi з вином, сир i в'ялене м'ясо.

Раду почав Тапур, пiднявши свою чашу.

Почав тихо i мирно, дещо навiть запобiгаючи перед посланцями племен:

– Хай даруе нам бог Папай добре здоров'я i силу молодечу!

Посланцi гелонiв та будинiв схвально закивали чубатими головами, а посланець таврiв визивно кивнув:

– Маемо своiх богiв, то чому в чужих, скiфських, мусимо позичати здоров'я та силу?.. Як би нам те здоров'я та не вилiзло боком.

– Скiфи задарма нiчого не дають! – вставив слово i посланець неврiв, але чашу iз скiфським вином випив одним духом.

– Так говорять у наших степах, – стримано мовив Тапур. – А здоров'я та сила, вiд чиiх би богiв не йшли, ще нiкому не шкодили.

– Авжеж, – сказав посланець неврiв, сказав, мовби згоджуючись iз Тапуром, але по тону, яким вiн мовив, ясно стало, що думае вiн про iнше.

Іншi посланцi поки що не втручалися у розмову.

Тапур коротко розповiв про прихiд перського царя у… вiн хотiв було сказати «у скiфськi степи», але в останню мить передумав i з притиском закiнчив:

– У нашi степи!

– Авжеж, – озвався посланець неврiв, – у нашi… – Але знову по тону, яким вiн мовив, виходило, що вiн думав про iнше.

– Нашi конi вже осiдланi, акiнаки наточенi, а стрiли нашi, як завжди, жадiбнi до чужоi кровi! – вигукнув Тапур. – Всi нашi чоловiки вже зiбралися, i над нашою землею вже пролунали бойовi кличi родiв. Тепер час кричати вам своi бойовi кличi. Перси сунуть тьмою, i нам буде зле, якщо ми не домовимось про спiльнi дii.

– Не нам, а вам! – крикнув посланець таврiв. – Вам, скiфи!

– Про персiв ми чули, – озвався невр. – «Велике вухо» рознесло вiсть про персiв у всi усюди. Але перси прийшли до вас, скiфи, ви й зустрiчайте своiх гостей. А ми тут при чiм?

Шукаючи пiдтримки своiм словам, вiн глянув на тавра.

– Хитрi скiфи хочуть, щоб ми пiдставляли за них своi голови пiд перськi мечi, а груди пiд iхнi списи i стрiли! – вигукнув тавр. – Перси – не нашi гостi, i не нам про них мову вести. Ми живемо у горах, i перси до нас не дiйдуть. Та й чого iм до нас iти? Ми – народ маленький i з персами не ворогували. А ви, скiфи, тинялися по свiтах, були в Мiдii та iнших краях, там досадили персам, от вони i прийшли до вас.

– Але нашi степи… – почав було Тапур, та його перебив посланець агафiрсiв:

– Не тiльки вашi степи, скiфи, а й також вони нашi! А ви, скiфи, колись прийшли сюди ордою, вигнали кiммерiйцiв i захопили собi iхнiй край, зробивши його своiм. Ви кривдите нас, грабуете нашi поселення i кочовища, а тепер хочете, щоб ми вам ще й допомагали? Воюйте самi iз персами!

Такоi ж думки був i меланхлен.

– Агафiрс правду мовить, – коротко кинув вiн.

– Мiй народ теж так думае, – пiдсумував тавр. – До скiфiв прийшли перси, хай вони i воюють. А своiх воiнiв виставляти за скiфами не будемо.

Здiйнявся шум i крик.

За скiфiв були савромати, будини i гелони.

– Ми згоднi допомогти скiфам, – сказали вони. – Повоюем Персиду, захопимо добру здобич.

– А потiм вас захоплять скiфи, – вставив невр. – Якщо ми допоможемо скiфам, вони стануть ще сильнiшими. А тодi нам не буде життя од них. Скiфам вiрити не можна.

– Коли так, то – начувайтесь! – схопився Тапур. – Впоравшись iз Персидою, згадаемо i про вас!

– Чули?! – закричав невр. – Чули, як погрожуе нам скiф?

Посланцi агафiрсiв, таврiв, неврiв та меланхленiв покинули раду, а тi, що лишилися, пили вино, iли сир та в'ялене м'ясо i спiвали пiсень цiлий день.

Рада вождiв i старiйшин мовчки слухала Тапура.

– Ось так було, – закiнчив Тапур свою розповiдь. – З нами гелони, будини i савромати. Вони вже кричать бойовi кличi своiх родiв.

– А решта наших сусiдiв? – похмуро запитав Іданфiрс. – Вдарять нам у спину чи втручатися у нашу вiйну iз персами не будуть?

– Ухвалили не втручатися.

– Я цього й чекав, – зiтхнув Іданфiрс. – Жаль, не вдалась наша задумка.

– Вони переконанi, що перси прийшли тiльки до нас, скiфiв, – сказав Тапур. – Зрештою, вони бояться не так персiв, як нас. Сильнi скiфи небезпечнiшi за персiв, – так вони говорили. Перси прийшли i пiдуть, а скiфи, себто ми, завжди у цих степах.

– Впоравшись iз персами, вiзьмемось i за них! – зашумiли вождi. – Вони ще нас згадають!

Іданфiрс повiв бровою, i вождi вмовкни.

– Добре, – сказав владика. – Савромати, гелони та будини – надiйнi спiльники. Використаемо iх i пустимо першими. Хай трохи помнуть iх перси, та й самi ослабнуть, а тодi вже вдаримо й ми. Тому зараз маемо всi разом домовитись, як нам зустрiчати персiв. Бiльш як десять кругiв лiт на нас нiхто не нападав. Полум'я вiйни спопеляло чужi землi, тепер воно перекинулось i до нас.

Помовчав, i засмагле лице його було непроникливим.

– Збиратися скiфовi на бiй, що птаху в полiт. Птах махнув крилами i полетiв, скiф скочив у сiдло i помчав як вiтер. Всi чоловiки Скiфii уже готовi до бою. Я питаю вас, мудрi моi вождi i старiйшини, як ми будемо зустрiчати своiх гостей?

– А так, владико, щоб бiлими кiстьми лягли тi гостi в ковилi! – пiд схвальний шум присутнiх вигукнув вождь Скопасiс. – Треба спiшно йти на захiд, навстрiч персам, i розбити iх десь бiля Борисфену! І там всмак напоiти наших воiнiв перською кров'ю.

Іданфiрс довго мовчав, похитуючи головою в такт своiм думкам, а тодi запитав Скопасiса:

– Моя Права рука гадае, що в нас досить сил, аби розбити вщент всемогутню Персиду? Навiть з допомогою савроматiв, гелонiв та будинiв?

– Не розiб'емо, то самi ляжемо кiстьми! – запально вигукнув Скопасiс. – Але зустрiнемо смерть, як i подобае: у битвi!

– У щиростi твоiх слiв нiхто не сумнiваеться. І в мужностi твоiй – теж, – сказав Іданфiрс. – Але кiстьми лягти не штука. А штука в тiм, щоб знищити Дарiя. Але сил у нас замало. Дарiй привiв стiльки вiйська, що здолати його у битвi неможливо. Ми справдi ляжемо кiстьми.

Вождi в один голос вигукнули:

– Краще смерть в бою, анiж ганебна втеча!

– Так, – кивнув Іданфiрс бородою. – Краще загинути левом, анiж утiкати зайцем. Тiльки ось що… Не завжди втеча – то вже й ганьба. Є така штука, як вiйськова хитрiсть… Поляжемо у битвi, а вороги? Розбивши нас, вони захоплять наших жiнок, дiтей, нашi табуни. І будуть пити вино на наших трупах. І поженуть у рабство наших жiнок та дiтей. Нi, нам потрiбна перемога. А як вона здобута – не важливо. Ось чому ми не будемо ганятися за своею погибеллю. Хай спершу за нею поганяеться Дарiй. А нашi степи великi, вони проковтнуть не одну таку орду, як у Персиди.

– Я теж так думаю, владико, – озвався Тапур, як вмовк Іданфiрс. – Перськi конi перейшли Борисфен. Перси шукають нас. Вони хочуть битви. У битвi для них спасiння, бо iх бiльше, як нас. І доки у них свiжi сили, доки вони не розгубили iх у степах, вони хочуть битися з нами. Вони хочуть навалитися на нас i роздавити нас, розтовкти, зiтерти з лиця землi. І вони те зроблять!

Старiйшини гнiвно зашумiли, загукали:

– До чого Тапур нас кличе? Чи не здаватися на милiсть Дарiя?

– Нi! – крикнув Тапур, збуджено блискаючи очима. – Не здаватися я закликаю вас, мудрi з мудрих, а перехитрити персiв. А потiм вже й розбити iх. Вигнати геть. Коли перси виснажаться, блукаючи нашими степами, коли вони розгублять у наших степах своi сили i вiру в перемогу, ось тодi можна i дати бiй. Прадiди нас учили: скiф i кiнь – то е одне цiле. Коли ворог великий i дужий – кiнь i скiф роблять вигляд, що тiкають. А втiкаючи, заманюють за собою ворога. Поводивши i виснаживши його, вибирають зручну мить i нападають на нього. Засипають ворога стрiлами i знову щезають. І так робити доти, доки не обезкровиться ворог, доки вiн не втратить вiру в свою перемогу. Тодi дати вирiшальний бiй.

Тапур закiнчив i сiв, важко дихаючи вiд збудження.

Іданфiрс обвiв уважним поглядом вождiв.

– Правду каже Тапур: не кожна втеча е ганебною. Мусимо заманювати персiв у глиб степiв, у тi краi, де немае води. А пастiвники будемо знищувати. І – вимотувати, вимотувати персiв до останньоi краплi сили. Осине гнiздо Скiфii скрiзь i всюди буде жалити чужинцiв, а само лишатиметься недосяжним для iхнiх мечiв.

Вождi та старiйшини на знак згоди з владикою схилили своi голови.

– Із часiв родоначальника скiфського люду Таргiтая, – вигукнув владика, – iз часiв першого царя Скiфii Партатуа скiф нiколи не ходив у ярмi раба. Так я кажу, мудрi моi люди?

– Так! – вигукнули вождi та старiйшини. – Не ходив i не буде ходити. Поки сяе у небi Колаксай i тече Арпоксай, доти скiф вiльний, як птах у небi!

– Будемо заманювати персiв на схiд, – звiвся владика. – Все. Вирушайте, вождi, до своiх вiйськ!




Роздiл четвертий

Мiлено, ненько сиза моя…


Не думала вона повертатися до Тапура, не гадала, а так воно сталося… А може, й думала, та сама собi не зiзнавалася, гнала од себе тi думки, а серцем поривалася до нього. А може, така ii доля – скiльки од скiфiв не тiкай, а нiкуди не втечеш, як не можна втекти вiд самоi себе…

ii зустрiли вивiдники Іданфiрса, коли вона, мокра, цокочучи зубами вiд холодноi ранковоi води, вибралась iз Істру на скiфський берег. І треба ж було iй, розказавши вивiдникам все, що вона знала про персiв та iхнi намiри, мчати на пiвдень, до моря, до батьковоi домiвки. Скiльки там лишалося тiеi дороги? Днiв три-чотири?.. І була б вона оце вдома, бiля домашнього вогнища, i радiла б, що всi злигоднi залишилися позаду… Так нi, вона запитала тодi у вивiдникiв, де зараз вождь Тапур… Запитала просто так, запитала, бо нiчого iз собою не могла вдiяти… Вивiдники сказали iй, що Тапур зовсiм недалеко звiдси, що вiн iз своiм вiйськом iде пiвденним краем навстрiч перськiй ордi… І висловили бажання провести ii до Тапура. І вона сказала тодi сама собi: гаразд, я поiду до нього, хоч i не збиралася повертатися до Тапура. Але повернуся не назавжди, а тiльки на день… нi, на пiвдня… нi, лише на мить… Так, так, лише на мить, щоб сказати, що немае вже Лiкти… Сказати, подивитися на Тапура i… І повернутися додому. А Тапур хай шукае собi iншу дружину, котра зумiе народити йому сина… А вона… вона повернеться до батька, до своiх громадян.

Вона вiдвела бiду вiд свого мiста i тепер може повернутися додому.

Ось так вона думала, iдучи iз царськими вивiдниками до вiйська Тапура. Бачать боги, не думала вона повертатися до Тапура, так сталося… Коли зустрiли Тапурове вiйсько, що рухалось навстрiч персам, вождя не було. Ватаг Анахарiс сказав iй, що вождь помчав на раду до владики Іданфiрса i повернеться через кiлька днiв. А ще ватаг Анахарiс сказав, що Тапур шукав ii по всiх усюдах, аж до Борисфену його люди доходили, але ii нiде не знайшли. А ще iй сказав Анахарiс, що вождь кожен день думае про неi i дуже гнiваеться на себе, що так тодi вчинив iз нею… І ще ватаг Анахарiс сказав iй, що вона мусить негайно повертатися у кочовище Тапура, бо вона – господиня усiх його людей, i разом з жiнками та дiтьми вiдiйде на пiвнiч, куди вiдходять зараз всi, хто не може тримати зброi в руках. І вона… вона згодилась… Не розумiла, що з нею дiеться, але чомусь раптом ii потягло у край Тапура дужче, анiж додому…

Ватаг Анахарiс видiлив для неi два десятки вершникiв, щоб з нею нiчого не трапилося в дорозi, i велiв воiнам берегти дружину Тапура, як своi очi.

І вони поiхали.



І – дивно, коли дiсталися до кочовища Тапура, Ольвiя розхвилювалася. Невiдь-чому розхвилювалася. Мала таке вiдчуття, нiби пiсля довгоi-довгоi розлуки повернулась вона нарештi до рiдноi домiвки. Зовсiм недавно, глупоi ночi, охоплена ляком, кинулась вона у вiдчаi в чорний i не знайомий iй степ, кинулась майже на вiрну загибель, але з надiею, що назад вона нiколи-нiколи не повернеться. Не повернеться, навiть якщо це буде коштувати iй життя. І ось… повертаеться. Аж зрадiла, як загледiла у долинi знайоме кочовище… Нiби вiк його не бачила…

Здалеку загледiла велике бiле шатро. Їi шатро. І тенькнуло серце… Їi шатро… Те шатро, iз якого вона тодi вночi утiкала. Втiкала з дочкою… З дочкою, а повертаеться сама… І немае бiльше дочки, бо iз свiту предкiв нiхто й нiколи не повертався… І захотiлося iй поплакати. І поплакати, i перед кимось вилити все, що у неi на серцi… Ой, як iй хотiлося у ту мить виплакатись бiля рiдноi душi, яка б поспiвчувала iй, розмаяла б ii горе… І ще захотiлося iй комусь розповiсти про Лiкту… Все, все розказати: якою вона була, як вона гарно посмiхалася у снi, яке у неi було личко миленьке, якi чорнi й блискучi оченята…

Вона згадала Мiлену, слiпу свою рабиню, i iй захотiлося побачити Мiлену. І вона зрозумiла, що тiльки одна Мiлена вислухае ii, утiшить, як зможе, i тiльки перед слiпою рабинею вона поплаче i все-все iй розкаже про Лiкту… Мiлена допомогла iй тiкати тiеi чорноi ночi, Мiлена вiд усього серця поспiвчувае ii горю…

І Ольвiя заквапилась, коня пiдганяе…

Швидше б до Мiлени, швидше б до Мiлени…

Ось i Три Колодязi поминули, ось кривими вуличками мiж повозками та юртами запетляли, ось уже й на взгiрок до бiлоi юрти пiднялися… То, здаеться, iй бiжать назустрiч?.. А де ж Мiлена?.. А втiм, хiба слiпа рабиня збiжить iз зрячими?..

Зустрiли ii начеб аж радiсно.

– Просимо, велика господине, просимо, – кланялись iй родичi i слуги вождя. – Твое бiлоснiжне шатро чекае на тебе.

Ольвiя зiскочила з коня, оглянулась.

– Де Мiлена?.. – спитала нетерпляче. – Чому рабиня не зустрiчае свою господиню?..

Домочадцi i слуги вождя дуже здивувалися, чому це господиня так стривожено i нетерпляче питае про якусь стару i нiкому не потрiбну слiпу рабиню…

– Де Мiлена?.. – повторила Ольвiя. – Я хочу бачити свою рабиню! Що з нею?..

– Нiчого, – сказав доглядач кочовища, старий бiлий скiф. – Здаеться, Мiлена помирае… Чи вже померла.

– Що з нею?.. – кинулась до нього Ольвiя.

– ii в груди ударив копитом кiнь. – Дуже здивувався доглядач кочовища, що дружина вождя так розхвилювалася за якусь там рабиню. – Прошу господиню не хвилюватися, у Тапура досить рабинь i без Мiлени.

Ольвiя не дослухала, розштовхуючи домочадцiв, кинулася в юрту рабiв.

Випросталась i завмерла.

Мiлена лежала на брудному клаптi повстi i важко, iз хрипом i свистом дихала. Бiля неi стояла чаша з водою, лежав шматок м'яса, який облiпили мухи… Мухи повзали й по обличчю слiпоi рабинi.

– Мiлено?.. – зойкнула Ольвiя. – Я так хотiла тебе бачити… Що з тобою?.. Я повернулася в кочовище… Я так хотiла тебе бачити…

– Ольвiе?.. – затремтiла Мiлена, i на блiдому ii, вже помертвiлому обличчi мигнула якась жива iскра. – О боги!.. Це менi вчуваеться голос господинi чи господиня справдi бiля мене?..

– Я тут, Мiлено, бiля тебе… – Ольвiя зняла з себе куртку i заходилася нею махати, виганяючи з юрти мух. – Я повернулася в кочовище… З горем повернулася, хотiла поплакати, але бачу, в тебе ще тяжче горе… Ох, Мiлено…

Вигнавши мух, накинула куртку на себе, присiла бiля рабинi, дивилася на ii зморшкувате, неприродно бiле лице, на сиве волосся, на закривавлену ганчiрку на ii грудях…

– Говори, говори зi мною, господине, – благально шепотiла слiпа рабиня. – Я так зголоднiла за твоiм голосом… Я так за тобою скучила… Дня не було, щоб я про тебе не думала, моя добра, моя сердечна господине… Говори зi мною, ой, говори… Ти жива, здорова? А яке у тебе горе?.. Говори, говори…

– Жива, Мiлено, – тихо мовила Ольвiя. – Я жива, а доньки у мене вже немае… Моеi маленькоi Лiкти вже немае… Перський цар напав на Скiфiю i першою вбив мою Лiкту…

– Чим завинила твоя крихiтка перед чужинським царем?

– Не знаю… Мабуть, тим, що вона – скiф'янка. А перси прийшли винищувати скiфiв, от i почали з моеi дочки.

– На все воля богiв, – як могла, утiшала слiпа рабиня свою господиню. – А люди… люди малi та слабi. Що вони вчинять супроти волi богiв? Не вiдчаюйся, господине. Життя мого лишилося з гороб'ячий скiк, воно догорае, i я ось-ось вирушу у свiт пращурiв. А там я стану рабинею у твоеi доньки. Я берегтиму ii на тiм свiтi, як свою дочку. Вiр менi, господине.

– Вiрю, моя добра Мiлено. Не помирай, я так спiшила до тебе. Ти менi як рiдна, нiкого в мене немае зараз у кочовищi, одна ти.

– І я про тебе думала усi цi днi. А зараз так щомитi про тебе думаю. Лежу, помираю, а думки бiля тебе: як там моя господиня? Чи дiсталася додому, чи щаслива ii дорога?.. І так менi хотiлося хоч ще раз тебе побачити… Ой, що я кажу… У мене ж немае очей. Будь прокляте рабство!

– Мiлено, ти для мене нiколи не була рабинею. Ти для мене була i назавжди залишишся людиною. А таких людей, як ти, небагато у цьому свiтi.

– Спасибi тобi, моя добра Ольвiе, – шепотiла Мiлена. – Я щаслива, що доля звела нас i що ти стрiлася на моiй чорнiй слiпiй дорозi. Тепер i помирати легше… Говори, господине, говори… Я хочу востанне почути твiй голос. Бiльше у мене немае нiкого, i нiхто не пом'яне мене, крiм тебе.

Рабиня захрипiла, тяжко, надсадно, видно, з останнiх сил, i в грудях у неi забулькало. Ольвiя зрозумiла, що все… І стало тяжко iй, що вона безсила допомогти людинi, яка гине.

– Як ти не вбереглася, Мiлено?..

– Старiю… – бiлими губами шепотiла Мiлена. – Задумалась i незчулась, як на коня натрапила… А вiн iз тих… необ'iжджених лошакiв… Вдарив копитом, груди пробив, i життя мое вiдлiтае геть. Та й кому я тут потрiбна? Добре, що хоч не викинули мене на смiтник, як собаку, а в цiй юртi поклали… Ох… прощай, моя добра господине, прощай…

Ольвiя схилилась над рабинею, погладила ii сиве волосся.

– Не помирай, Мiлено, не йди у той свiт. Я буду молитися, щоб боги порятували тебе.

– Вже пiзно, Ольвiе. Я йду в царство Аiда, а звiдти Кербер назад нiкого не випускае. Не чекати вже менi Телесфора, не прийде вiн до мене з рятунком. Та й далеко я лежатиму вiд свого мiста. Не прийдуть у скiфський край грецькi боги. А бiлiй богинi дадуть iншу рабиню, молоду та сильну, i пiде життя далi своiм шляхом.

– Не говори так, Мiлено. Я зараз же погукаю скiфських знахарiв, вони вилiкують твою рану.

– Посидь лiпше зi мною, – спинила ii Мiлена. – Знахарi вже напували мене зiллям. Та скiфське зiлля для мене не цiлюще. Я ж не скiф'янка. І Скiфiя – не моя рiдна земля, щоб ii зiлля допомагало. Коли б менi зiлля iз рiдного краю, то, може б, i порятувало… Та що там… Видно, боги хочуть, аби я пiшла в царство Аiда. І дорогу я бачу… А по нiй люди йдуть… Ой, багато люду iде на той свiт. І менi руками махають. Буду, мабуть, збиратися в дорогу, пора вже… Почула тебе, погомонiла з тобою – i пора…

Ольвiя стисла ii руки.

– Мiлено, ти ще будеш жити. Я пошлю гiнцiв до грекiв. Попрошу свого батька, щоб прислав найкращих лiкарiв. Родон допоможе тобi. Родон порятуе тебе…

Так уперше в розмовi зi своею слiпою рабинею згадала вона iм'я батька свого.

Закричала щось Мiлена, вчувши те iм'я, засилкувалася звестися, але захрипiла i впала навзнак.

– Яке ти щойно iм'я згадувала? – важко дихала слiпа рабиня. – Повтори!.. Швидше повтори те iм'я, доки я ще не онiмiла назавжди.

– Родон… – розгубилася Ольвiя i вiдчула, як серце чомусь тривожно i страшно стислося. – Так звати мого батька. Вiн глава колегii архонтiв Ольвii. Я попрошу його, вiн допоможе… Найкращих грецьких лiкарiв пришле… – говорила, аби заспокоiти рабиню, а сама у вiдчаi думала: якi там лiкарi, як Скiфiю оточуе перська орда! Жоден гонець не прорветься до Понту, та й Мiленi скiльки там жити лишилося…

– Родон… – повторила Мiлена, все ще не вiрячи почутому.

– Родон, – пiдтвердила Ольвiя i злякано прикусила язика, бо Мiлена затремтiла, руки ii, жовтi, кiстлявi, з тремтiнням мацали перед собою, шукаючи Ольвiю.

– Я була жоною Родона, – повiльно, чiтко вимовляючи слова, мовила слiпа рабиня якимось неприродним, наче чужим голосом, i Ольвii стало страшно вiд того голосу, вiд почутого…

Забракло повiтря.

– То ти… ти менi… – i нiяк не могла вимовити останнього слова, – ти менi…

– Ольвiе!.. Дочко моя! – тихо прошепотiла Мiлена, бо крикнути у неi вже не було сили, а заплакати – не було слiз. – Так ось ти яка стала… Моею господинею, а я – твоею рабинею… О боги!.. О, чому такий жорстокий цей свiт?.. Ми ж усi люди, а не звiрi. Люди, правда ж, дочко моя?

– Правда… мамо… Люди.

– Чому ти Ольвiя, а не Лiкта?

– Народнi збори назвали мене iм'ям свого мiста за заслуги батька. Іншого свого iменi я не знала.

– А я тебе звала Лiктою…

– Мамо… – прошепотiла Ольвiя. – Я допитувалась у батька про тебе, та вiн завжди гнiвався… І говорив, що тебе вже й на свiтi давно немае…

– Нi, Лiкто моя… Нi, Ольвiе моя… Жива я… Досi була живою. Твiй батько продав мене у рабство, – важко, з останнiх сил говорила Мiлена. – Я зрадила його, бо нiколи не любила його… Мене силомiць вiддали за Родона. Я народила дочку, а потiм… потiм повернувся мiй коханий… І я не могла з собою нiчого вдiяти… Я хотiла щастя i любовi… Так хотiла свого щастя… Нахилися до мене, дочко… Очей у мене немае, але е ще руки…

Ольвiя нахилилась, Мiлена тремтячими руками хапала ii за плечi, гладила iх, гладила волосся, обличчя, задихаючись шепотiла:

– Очi… Люди добрi, дайте менi очi… Боги всемогутнi, благаю вас, повернiть менi очi. Хоч на мить… На одну лише мить. Тiльки гляну на свою дочку… тiльки подивлюся, яка вона… Очi!.. Будьте ви проклятi, повернiть менi очi! Очi!!!

Крикнула, рвонулась Мiлена до своеi дочки, захрипiла i впала навзнак.

Зойкнула Ольвiя, а мати вже мертва.

– От i зустрiлися, мамо…



І поплив перед нею туман, заклякла бiля материного тiла. І здавалося iй, що чорна нiч упала на землю. На душi було гiрко i порожньо. Чи буде коли у свiтi господарювати добро? Чи стане коли свiт щасливим, а люди – людьми? Як тяжко жити у свiтi, де навколо стiльки зла та звiрячого свавiлля!..

І боги… всемогутнi боги, чому ви не повернули матерi хоч на мить очi? Хiба й ви такi жорстокi, боги?.. Чим перед вами завинила мати, що ви так жорстоко ii покарали?.. Вона ж хотiла щастя. Вона хотiла тiльки щастя. Одного щастя, а ви кинули ii за це у рабство, у вiчну пiтьму.

Примарився iй степ.

Ковила, прадавнi могили…

Стоiть вона край дороги, а дорога та чорна-чорна, як вуглина… І йде на нiй багато похнюплених, згорьованих людей. І бачить вона серед них Мiлену… Слiпа рабиня простуе з немовлям на руках…

– Мамо?! – кричить Ольвiя.

Мовчить слiпа рабиня.

«То Мiлена понесла у свiт пращурiв свою онуку, – чуе вона голос. – Хто йде у той свiт, той уже нiмий, i уста його забули людську мову».

– Мамо?!! – кричить Ольвiя. – Ти чуеш мене, мамо?!! Бережи Лiкту. Я теж скоро до вас прийду… Там зустрiнемося!..



– Господине, господине… – термосить ii хтось за плече. – Пора збиратися. Всi вже в кибитках на колесах, пора вирушати в далеку дорогу. Перси близько… Всiм, всiм треба йти на пiвнiч.

Ольвiя схоплюеться.

– А-а… Мiлена де?

– Рабиня вже пiшла у свiт пращурiв.

– По чорнiй дорозi.

– Кажуть, що туди дорога завжди чорна.

Ольвiя хоче йти i не може зробити бодай крок.

– Господине, всi вже зiбралися. Тебе чекають. Зараз бiле шатро розберемо i поiдемо далеко на пiвнiч.

– Я не поiду на пiвнiч.

– Господине, скоро тут будуть перси.

А вона все ще не збагне, що з нею.

– Люди… – шепоче вона i нiчого перед собою не бачить. – Допоможiть менi поховати мою ма… – І трохи було не вимовила «маму», та вчасно схаменулася. Для чого скiфам знати, що ця мертва слiпа рабиня – ii рiдна мати? – Допоможiть поховати мою рабиню…

– Рабиню загребуть i без тебе, господине.

– Нi, я хочу сама ii поховати.



Поховали Мiлену тихо та непомiтно.

Бо не до похоронiв було, як перська орда вже за кряжем отаборилась. Тут живi душi треба хутчiше рятувати, де вже про покiйникiв дбати. Та й померла, звiсно, не знатна жiнка, i навiть не скiф'янка вiльна, а чужачка. Рабиня. А таких просто заривають у землю, i все.

І не могла Ольвiя сказати, що та рабиня ii мати, але все ж наполягала, щоб Мiлену поховали не як рабиню, а як просту вiльну скiф'янку…

– Вона померла у Скiфii, хай буде вона скiф'янкою, – сказала Ольвiя. – Вона заслужила на це.

Погукали покiйницьку повитуху.

Прийшла стара жiнка з чорною бородавкою на носi, з великою мiдною сергою у вусi. На Ольвiю навiть не глянула, велiла покiйницю винести iз шатра i покласти на розстелену шкуру бика.

Ольвiя сама винесла Мiлену, обережно опустила ii легке i висохле тiло на шкуру. Востанне подивилася на матiр. Лежала перед нею маленька сухенька жiнка iз зморшкуватим жовтим личком, тiльки чорнi стрiлки брiв вказували на ii колишню вроду i молодiсть. Волосся було бiлим як снiг: побiлила його так пiтьма рабства. На обличчi Мiлени – жодних слiдiв мук чи тяжкого, горьованого життя. Лежала спокiйна, лагiдна.

І Ольвii хоч на мить стало легше, що мати ii на тiм свiтi заспокоiлась.

– Благополучноi тобi дороги у свiт пращурiв, мамо…

Звелась i вiдступила на крок.

Покiйницька повитуха, ставши на колiна, швидкими, завченими рухами загорнула Мiлену в шкуру, перевертаючи ii, наче колоду, туго спеленала труп i зв'язала згорток на ногах i грудях конопляною мотузкою. Вузли затягла зубами i, звiвшись, виплюнула волокна вiд мотузки, задоволено прогудiла:

– Готово! Мiцно зв'язала, не втече ваша рабиня iз того свiту. Можете брати.

Слуги поклали згорток на вiзок, запряжений парою комолих волiв, взялися за батоги.

Покiйницька повитуха велiла Ольвii надiти чорне плаття i низько, аж по самi очi, запнутися чорною хусткою. Перевдягання так пояснила:

– Щоб душа померлоi не впiзнала тебе у всьому чорному i не шкодила тобi потiм… Вона подумае, що жiнка у чорному – то не Ольвiя, ii господиня, а чужачка.

– Мiлена нiколи не буде менi мстити, – сказала Ольвiя.

– Такий звичай, – зло сказала повитуха. – Душi мертвих мстивi i небезпечнi. Не вбережешся вiд них – лиха потiм не обберешся. Все тобi пригадають. А ця, – кивнула на згорток, – була рабинею, лиха зазнала у Скiфii чимало, тож буде мстить.

Ольвiя бiльше нiчого не сказала, мовчки перевдяглася у чорне, низько, по брови, запнулась чорною хусткою.

– У люстерко не заглядай, – застерегла покiйницька повитуха. – Через люстерко тебе може побачити душа померлоi. І впiзнае, хоч ти i вбралася у все чорне.

Ольвii дуже хотiлося, щоб на неi бодай i через бронзове люстерко поглянула востанне Мiлена, та повитуха покiйницька заквапила ii:

– Швидше, господине, бо на обрii вже багато диму. Треба вирушати на пiвнiч, i так забарилися iз цiею рабинею.

– Гей, рябi, гей!.. – загукали погоничi, ляскаючи батогами, повозка заскрипiла, i похоронна процесiя рушила.

– Гей, волики, гей! – вигукували погоничi i тривожно позирали на захiд, де здiймалися дими. – Швидше, рябi, швидше! Бо перси як наскочать, то всiм нам доведеться на той свiт iти.

Ольвiя йшла за повозкою, а позад неi трое жiнок замiтали полиновими вiниками слiди вiд колiс i людських нiг. Це робилося для того, щоб душа покiйноi не знайшла назад дороги та не повернулася до живих мстити за рабське життя.

І зникала стара рабиня iз цього свiту без слiдiв.

Погоничi покрикували на волiв, жiнки шаргали вiниками, а високi дерев'янi колеса надривно скрипiли, нiби хотiли запитати: як же так? Прожила людина, i слiду вiд неi не лишиться?

«А колись же вона була юною та гарною дiвчиною, – думала Ольвiя, iз змiшаним почуттям жалю i страху поглядаючи на грубезний згорток на повозцi. – А колись же вона любила, i бiлий свiт був для неi широким, та свiтлим, та радiсним. І сонце iй ласкаво свiтило, i думала вона, що вiчна… Чи знала, що отак закiнчиться ii многостраждальна путь?..»

Скриплять колеса, гейкають погоничi, шаргають жiнки вiниками.

Шаргають, щоб нiякого слiду на цiй землi не лишила слiпа скiфська рабиня, яку й за людину нiхто не мав. Та й зараз не мають, а хоронять так тiльки тому, що раптом цього забагла господиня. І чим ii так привабила до себе покiйна рабиня? Хiба мало у вождя рабiв та рабинь? Чого його так побиватися за якоюсь чужачкою, безрiдною i слiпою?..

Скриплять колеса…

Шаргають жiнки вiниками.

І хочеться Ольвii крикнути: не замiтайте слiду, все одно Мiлена сюди не повернеться. Свiт бiлий був надто жорстокий для неi, то чого ж вона сюди повернеться?..

Спинилися бiля неглибокоi i неширокоi ями, сяк-так видовбаноi на скору руку бiля пiднiжжя якоiсь прадавньоi скiфськоi могили. Погоничi взяли за два кiнцi згорток, зняли його з повозки i хотiли кинути його в яму, та Ольвiя так глянула на них, що вони, злякавшись, обережно опустили згорток на землю. Ольвiя постояла над матiр'ю якусь мить i велiла опустити тiло у яму.

Погоничi обережно опустили згорток.

– Вiдiйдiть геть! – велiла iм Ольвiя, i вони поспiшно вiдiйшли.

Ольвiя опустилася на край ями, непомiтно витягла з рукава важкий мiшечок й опустила його у яму.

– Це тобi, мамо… щоб хоч у свiтi предкiв ти не знала злигоднiв. Цього золота вистачить i тобi, i Лiктi. Прощай!..

Брала пригорщами суху грудкувату землю, кидала ii в яму, притрушуючи мiшечок, щоб погоничi не помiтили мiшечка.

Випросталась.

– Загортайте!.. І насипте горбик землi. Щоб видно було, де лежить Мiлена. Як скiнчиться вiйна, я прийду на ii могилу.




Роздiл п'ятий

Чуби, яи виросли у Персii


«…скiфи вирiшили не вступати у вiдкриту битву iз персами… Скiфи почали повiльно вiдходити, женучи скот, засипаючи колодязi i джерела i знищуючи траву на землi. Свое вiйсько вони роздiлили на два загони[31 - «Свое вiйсько вони роздiлили на два загони», так подае Геродот. За Історiею Украiнськоi РСР (том І) скiфи роздiлили своi сили на три загони, вiдповiдно до племiнного подiлу. Це бiльше вiдповiдае iстинi.]. До першого загону пiд орудою царя Скопасiса приедналися савромати. Загiн цей на випадок нападу персiв на цю область повинен був вiдходити прямо до рiки Танаiсу, вздовж озера Меотiди. Якщо ж перси повернуть назад, то переслiдувати iх… Два iнших царства – велике царство пiд владою Іданфiрса i трете, царем якого був Таксакiс, з'еднавшись в одне вiйсько разом з гелонами i будинами, повиннi були також вiдходити, тримаючись на вiдстанi денного переходу вiд персiв, i, таким чином, здiйснити военний план. Перш за все потрiбно було заманити персiв у землi тих племен, якi вiдмовилися вiд спiлки iз скiфами, щоб втягнути i iх у вiйну з персами. Якщо вони не побажали добровiльно виступити проти персiв, то iх потрiбно було змусити воювати проти волi…

Прийнявши таке рiшення, скiфи виступили проти вiйська Дарiя, виславши вперед головний загiн кращих вершникiв. Кибитки з жiнками i дiтьми, а також решту скоту, крiм необхiдноi для харчування кiлькостi голiв, вони вiдправили вперед з велiнням увесь час рухатись на пiвнiч…»

Геродот. «Історiя». Книга четверта. «Мельпомена».



Роздiливши своi вiйська, царськi скiфи почали свою «дивну» вiйну з Дарiем.

Перший загiн скiфiв та савроматiв, заманюючи за собою персiв, повiв вождь, повiв Скопасiс, повiв, знищуючи за собою все, що тiльки можна було знищити.

Скопасiс вважався другим вождем пiсля владики. Другим вождем, як для всiеi Скiфii. Для своiх же племен вiн був царем, i пiдвладнi йому скiфи iнакше, як владикою, Скопасiса i не знали. Це було вiдомо Іданфiрсу, i вiн дещо насторожено ставився до другого вождя Скiфii, вбачаючи в ньому свого достойного противника в царстi. Це був хитрий, кмiтливий i везучий вождь, якого любили скiфи i за яким охоче ходили в походи. Вiн мав сильне вiйсько, вiрних людей i в своему краi був повновладним господарем – чинив, що хотiв i як хотiв. Вiн хоч i визнавав Іданфiрса за свого владику i завжди пiдкреслював це при зустрiчi з Іданфiрсом, але завжди чинив по-своему. Інодi ж, напившись бузату, до якого вiн був великий охотник, Скопасiс кричав:

– Іданфiрс? Хiба вiн цар?.. Та що ви кажете?.. А я i не знав. Та що менi ваш Іданфiрс, як я сам цар. От ви скажiть, хто я вам такий?

І скiфи всi в один голос весело кричали:

– Цар ти нам!.. Цар!!

– Ну так вип'емо ще бузату, коли я вам цар! – кричав Скопасiс i напував хмiльним бузатом всiх, хто до нього приходив. І сам при цьому так напивався, що розганяв все кочовище по степу.

Іданфiрс вже б давно його прибрав, вiдрядивши при допомозi вiрних людей другого вождя у свiт предкiв, але Скопасiс хоч i був хитрим, але нiколи не був пiдступним. А потяг його до бузату, щоденнi гульбища i зовсiм робили його нешкiдливим. Бо далi отих балачок, що вiн, мовляв, сам цар, Скопасiс нiколи не йшов i Скiфiю не пiдбурював до непокори. А коли визрiвав який похiд, коли Скiфiя збирала усi своi сили, Скопасiс першим приводив до Іданфiрса свою орду, таких же вiдчайдухiв, яким i сам був, i казав:

– Владико, я i моi люди належать тобi. Куди ти велиш, туди й пiдемо. Зброя у нас е, бузат е – чого нам ще треба?

– Ще й ворог е, – з iскринкою в очах казав владика.

– Так то ж добре, що ворог е! – вигукував Скопасiс. – Без ворога нудно у свiтi жити. З ким би я бився, якби не ворог, га? Хiба що iз своiми, а так з ворогом душу вiдведу. А трапиться пiдходящий вождь у ворогiв, то й на герць з ним стану. Чужу силу рознюхаю, свою покажу – веселiше буде жити.

Ось за цю вiдвертiсть i незлобивiсть i шанував Іданфiрс Скопасiса, але все ж не спускав з нього недремного ока, хоч i вiрив: на вiроломство Скопасiс нездатний. Не з тих. Але вибрик, якщо попустити повiддя, може викинути. Бо вiн, як необ'iжджений кiнь: довiряй йому, але тримайся мiцно, бо в один мент опинишся на землi, пiд його копитами.

Коли перси з'явилися по той бiк Істру, Скопасiс одним iз перших прислав до владики гiнця.

– Мое вiйсько спiшить до тебе, владико, зi зброею i бузатом. Прохаю тебе, владико, не винищуй усiх персiв, залиш трохи i для мене, давно вже не був у бiйцi.

Що вiн затiе, коли скiнчиться вiйна, мабуть, того i сам Папай не вiдае, але доки бодай один перс лишатиметься у скiфському краi, Скопасiс буде вiрний Скiфii. Це знав Іданфiрс, тому й доручив Скопасiсу очолити найбiльший загiн скiфського вiйська. Ще й частину своiх вершникiв передав йому на пiдмогу.

– Пiдеш серединою скiфськоi землi, – напучував вiн Скопасiса. – Першим зустрiне персiв Тапур iз своiм летючим загоном, зустрiне й почне iх дратувати. А коли розiзлить добряче, то почне iх заманювати. А заманюючи, виведе персiв на тебе. А далi ти вже почнеш водити за собою Дарiя. Та, гляди, без мого дозволу у вирiшальну битву з персами не встрявай. Води i води iх.

– Можна й поводити, – шкiрив зуби Скопасiс, бо, як завжди, був пiд хмелем, а тому – веселий. – Покручу iх степами так, що й джмелi у iхнiх головах загудуть.

Скiфи дуже любили Скопасiса за його простецьку, негорду вдачу. Хоч вiн i походив iз царського роду (щоправда, по лiнii матерi), але нiколи не був чваньком, не хизувався, не любив вбиратися в золото i мiг з будь-ким – з пастухом, бiдняком чи якимось волоцюгою без роду i племенi – пити бузат. А напившись, обнiмався i горлав пiснi. Кажуть, йому якось не було з ким випити, то вiн погукав раба i пив з ним, ще й потiм обнiмався з ним i горлав пiснi. А вранцi, правда, звелiв раба жорстоко висiкти за те, що той проспав i пiзно став до роботи. Тверезим вiн був з рабами, як i всi скiфи, крутим i волi iм не давав.

Отож коли скiфи дiзналися, що головним загоном буде командувати Скопасiс, схвально загули.

– Гей, вiдчайдухи!!! – кричав перед вiйськом Скопасiс. – За зброю вас не питаю, зброя у вас е. Бо який же скiф та без зброi? То вiн без жiнки може бути, але тiльки не без зброi. А ось за бузат вас запитаю. Гей, скiфи, чи е у вас бузат?

– Є!!! – в одну горлянку весело заревiло вiйсько.

– Тодi гайда бити персiв! – кричав Скопасiс. – Бо що то за бузат, як i побитися нi з ким.

Іданфiрс посмiхався, схвально кивав бородою, але в найближче оточення Скопасiса вткнув i своiх вивiдникiв. Так, на всякий випадок…

Другий загiн, який складався iз вiйська владики Іданфiрса та третього вождя Скiфii Таксакiса, мав теж вiдходити на схiд, але дещо пiвденнiше загону Скопасiса. Вiн теж мав iти попереду персiв, випереджаючи iх лише на один денний перехiд, теж мав засипати позад себе колодязi та джерела i знищувати траву.

Обидва загони повиннi були дiяти так, щоб, женучись за ними, перси кидались то в один бiк, то в другий. А коли вдасться роздiлити перську орду на двi половини, з тим щоб одна погналася за Скопасiсом, а друга за Таксакiсом, то й зовсiм було б добре.

Другим загоном мав верховодити вождь Таксакiс. Іданфiрс з вiдбiрними тисячами вершникiв збирався рухатися пiвнiчнiше обох загонiв. Прикритий двома крилами скiфського вiйська, владика був би недосяжний для персiв, але мiг у будь-який день прийти на помiч то одному вождю, то другому. Вiн здiйснював загальне керiвництво вiйськами, i гiнцi вiд його стану i до обох загонiв мали снувати день у день.

Скопасiс уже зник за обрiем, настала черга виряджати Таксакiса. Третiй вождь Скiфii був дебелим, кремезним i надзвичайно дужим. На всiх змаганнях борцiв вiн незмiнно виходив переможцем, i про його силу та спритнiсть у степах ходили легенди. Кожний скiф мрiяв хоч раз у життi збороти Таксакiса, – ото б загомонiли про такого степи! Але такий здоровань, який би зумiв збороти третього вождя, ще, очевидно, не народився. Тi ж, хто зважувався – будь що будь! – збороти Таксакiса, – ризикували власними кiстками. В залiзних обiймах Таксакiса вони трiщали, як начеб були iз сухого палiччя…

З усiеi зброi Таксакiс визнавав лише дубинку, оковану залiзом. Нею вiн трощив ворожi голови, як шкаралупу. Його важенну дубину нiхто, крiм нього самого, пiдняти не мiг. Точнiше, пiдняти, може, дехто й мiг, але ще й орудувати нею – то вже було занадто.

Владика Іданфiрс – маленький i сухенький поряд з велетнем вождем – видавався пiдлiтком. Таксакiса вiн любив i навiть схилявся до думки всиновити його i зробити спадкоемцем царськоi влади. Але, маючи волячу силу i впертiсть, Таксакiс лишався у життi наiвним, як дитина.

«Коли б до його сили та ще кмiтливiсть i розум, – не раз, бувало, зiтхав владика, – а так… Не вийде iз нього царя. Сила силою, але потрiбний ще й кмiтливий та хитрий розум».

Та, попри той гандж, Таксакiса вiн любив i коли говорив з ним, то очi його наповнювалися теплотою. Щирiшоi за Таксакiса людини годi було шукати у всьому царствi. А це теж немало значить. До нього владика теж приткнув своiх людей, але не для таемного нагляду, як то було iз Скопасiсом, а для помочi. Велетень Таксакiс iнодi бував просто безпомiчний i час од часу потребував мудроi поради. Ось таких людей – мудрих i вдатних на пораду – тримав при ньому владика.

– Пора, вождю… – Іданфiрс м'яв у руках полинову стеблину i тихим голосом напучував Таксакiса: – Вiдходячи – заманюй ворога. Але – не захоплюйся бiйками. Знаю тебе, – з теплотою на нього поглянув, – замахнешся своею дубиною i кинешся вперед, стративши голову. Будь хитрим, як гадюка. Наослiп не лiзь. Не час iще. Доки перси не вимотанi, вони сильнiшi за тебе. Не забувай про це нi вдень нi вночi. І скiльки б ти iх не поклав дубиною, вони все одно здолають тебе. А ти менi потрiбний живий, а не мертвий. Бо яка з мертвого вигода?

– Воно-то й так, – басом погоджувався Таксакiс.

– Не забувай: Дарiй – мудрий полководець. І мудрий, i везучий. Кажуть, у себе вдома вiн за один рiк виграв аж дев'ятнадцять битв i полонив при цьому дев'ять царiв. Дурень, як вiдомо, на таке нездатний. Тож шануй Дарiя, як мудрого змiя. Доки вiн сильний, з ним небезпечно сходитись. Треба вiдступати. Тiльки вiдступати. Але твiй вiдступ – то не е втеча, то е хитрий хiд.

– І доки ж я водитиму Дарiя за собою?

– А доти, доки перси не попадають з нiг. Ось тодi ти iх легко прикiнчиш. І вiдходь не куди-небудь, а в землi тих племен, котрi вiдмовились нам допомогти. Якщо вони не захотiли по добрiй волi вступити у вiйну, ми iх примусимо це зробити iншим шляхом. Заманивши персiв у землi чужих племен, обходь iх i вдар iм у спину. Якщо перси сильнi, огризаються, вiдходь. І знову води iх за собою, i знову наскакуй та кусай… Терзай iх, гризи i – втiкай… І води iх за собою стiльки, скiльки захочеш. У нас немае городищ, як в iнших народiв, скiфи завжди у сiдлi, а майно на колесах. Хай побiгають за ними перси!

Нюхнув розiм'яту полинину, примружився.

– Нiщо так не пахне, як полин. Час од часу нюхай його, вождь. Будеш степ наш тодi вiдчувати… Ну, вождю, пора. Веди свое вiйсько i не забувай частiше радитись iз моiми людьми.

– Слухаю, владико! – Таксакiс одним махом вилетiв на свого коня, той аж пригнувся, i пiдняв у руцi свою важенну дубину. – Ох i погуляе ж оця гундзуляка по перських головах!..

І погнав коня до вiйська, що вже зiбралося на рiвнинi, готове до походу.



– Тапур?..

– Я тут, владико!

Іданфiрс пильно дивиться на четвертого вождя Скiфii.

«Четвертий – то четвертий, – думае владика, – а ось не уступить нi в чому нi другому, нi третьому… Розумний, хитрий, вiдважний i… пiдступний… Вiд нього що завгодно можна чекати. Спить i бачить себе царем Скiфii. Коли мене не стане, то навряд чи Скопасiс навiть у спiлцi з Таксакiсом зумiе приборкати цього вождя схiдних кочовикiв. Такий би зумiв утримати всi племена нашi в однiй вуздечцi. Побачимо, як вiн покаже себе ще i з персами».

А вголос мовив:

– Пiдеш на захiд сонця, до Істру. На розвiдку. Першим i зустрiнеш персiв. Веди iх за собою, знищуй окремi загони ворога, але у бiйку з ними не встрявай. Із головними силами. Вивiдуй все i заманюй iх. Вiдходитимеш теж до озера Меотiди. Зробиш так, знову повертайся у Скiфiю. Хай допомагають тобi боги. Зi мною будеш пiдтримувати зв'язок через нарочитих посланцiв. Вiд мене далеко не вiдривайся, кому з вождiв – Скопасiсу чи Таксакiсу – буде трудно, до того тебе й пошлю на помiч. – І зненацька, без зв'язку з попереднiми словами, запитав: – Ну, як твоя грецька жона?

– Поiхала до свого батька-архонта у гостi, – не розгубившись, буркнув Тапур перше, що спало на думку.

– І добре зробила, – схвально сказав Іданфiрс. – Нам треба пiдтримувати iз греками добрi стосунки.

Того ж дня Тапур повiв свое вiйсько на захiд, навстрiч персам. Як донесли вивiдники, перси уже заглибились у степ на три днi путi i швидко просуваються вперед. Очевидно, вони, як гадав Тапур, встигли заглибитися вже днiв на п'ять-шiсть. Треба поспiшати, щоб встигнути знищити пасовиська понад Борисфеном i не дати персам вибирати собi шляхи, а нав'язати iм своi.

На рiвнинах степ уже побурiв, i це скiфам на руку. Хай попробують перси напасти своiх коней! Вперед Тапур вiдрядив найзiркiших. Скачуть вершники на низькорослих, витривалих конях, скачуть, попригинавшись до грив. В них сагайдаки повнi стрiл, башлики низько насуненi на лоби, за плечима розвiваються довгi чуби. Швидкi, як вiтер, скiфськi лучники! Правду казав Іданфiрс, скiфам немае чого втрачати: сiв на коня, i гайда.

Рiвнина стелеться за рiвниною, кряжi, горби, балки. Вершники то зникають у балцi, то виринають. І знову тягнеться хвилясте плато з ледь видимими кряжами на обрii. Степ уже не той, що був повеснi чи на початку лiта. Починають зникати зеленi барви, вiдцвiтають квiти. Тепер цвiте шовкова ковила, глянеш – степ до обрiю наче срiбний, i вершники на ходу кидають у срiблястi моря палаючi головешки, i позад них вогонь пожирае все, що росло й цвiло.



Як тiльки дозорцi повiдомили, що до персiв залишився один перехiд, Тапур велiв ставати станом. Коней не розсiдлувати, пасти, не вiдпускаючи iх вiд себе.

Сам Тапур помчав до ближньоi могили. Кiнь винiс його на вершок i застиг. Ген аж до обрiю слалося срiблясте море шовковоi трави. А там, де вона кiнчалася, здiймалася хмара куряви. Перси! Тапур вдивляеться зiркими очима у ту куряву, що шириться на обрii, i йому здаеться, що вiн бачить окремих вершникiв.

Ольвiя казала, що вiйсько Дарiя не можна за один раз охопити зором… Ольвiя… Затеплiло в грудях, радiсна хвиля обдала його. Гарно жити, коли е на свiтi Ольвiя… Добре жити. Повернулася Ольвiя, i вiн бiльше не буде гарячкувати. Пiсля перемоги у них буде багато-багато днiв любовi. Де вона зараз? Напевне, вiдступае на пiвнiч.

З балки виринули дозорцi. По тому, як вони гнали коней i збуджено розмахували руками, вiн зрозумiв, що ворог близько, i пустив коня з могили…

Перський розвiдувальний загiн, що вiдхилився вiд головних сил у пошуках води i добрих пастiвникiв для коней, до вечора було повнiстю знищено. По всiй рiвнинi лежали трупи, з голосним iржанням носилися чужi конi, i скiфи виловлювали iх арканами.

А вже потiм заходилися здирати скальпи. Хапали вбитого за чуба, вправним рухом акiнака робили надрiз навколо черепа i стягували патли… Галасували, перекидалися словами, показували, в кого який скальп. Власники особливо довгих чубiв хвалилися як найбiльшою здобиччю. Скальпи вимнуть, i кожний воiн прив'яже iх до вуздечки свого коня. Чим бiльше висiтиме бiля вуздечки ворожих чубiв, тим бiльша слава iтиме про такого скiфа. І гордо витиратиме вiн об здертi чуби своi руки.

Регочуть:

– Понесли персiв дурнi ноги в чужий край, а розплачуватися довелося чубами.

– Авжеж, цi чуби росли в Персii, щоб ми об них руки витирали!

А десь у себе в кочовищi, що загубилося в безкраiх степах, сидячи бiля юрти й попиваючи хмiльний бузат, воiн гордовито казатиме своiм родичам:

– О, я на вiку досить повитирав своi руки об чужi чуби.

Коли iз скальпами було покiнчено, Тапур подав знак, i воiни, скочивши на коней, готовi були до нових нападiв.

– Поiхали за перськими чубами!

– Ара-ра-ра!!!

– Гей, царськi вершники, рятуйте своi чуби, бо доведеться додому голомозими повертатися!

– Ага-га-га!!!

Скiфи гарцювали рiвниною на очах у перськоi орди, та тiльки-но вершники кидалися в погоню, пiдпалювали шовкову траву i зникали, а до персiв вогняними валами котився-гоготiв вогонь…




Роздiл шостий

Скiфська погода не для царського коня


Так потяглися днi за днями.

Скiфи вiдходили на схiд, i перси йшли на схiд.

Інодi Дарiю здавалося, що скiфи вже ось-ось, ще один перехiд, ще один ривок, i вiн нарештi здожене iх i змусить прийняти бiй… Та минав день, i другий, i третiй, а скiфи, як i перше, були недосяжнi, а iхнi табуни миготiли на обрiях… Вiдходячи, вони випалюють позад себе кожен шмат степу, i персам навстрiч котяться вогнянi вали, пiсля яких залишаеться чорна спечена земля… Нi травинки, нi билинки, нi води краплинки… І нiхто не знае, куди йти i де та як здоганяти кочовикiв.

То зненацька вони з'являлися в тилу перськоi орди, налiтали на пiших воiнiв, наче той вихор, знищували загiн-другий, здирали з убитих i поранених чуби i зникали, наче iх i не було. І Дарiю починало здаватися, що не вiн женеться за скiфами, а навпаки – скiфи його переслiдують, заганяючи в якусь пастку, з якоi немае виходу…

Спершу цар царiв iхав верхи на Вiрному i, може, тому, що кiнь iшов добре, втоми не вiдчував. Вiрний так грав копитатами, подзвонюючи золотими вудилами, так гордо закидав голову, що в Дарiя i настрiй розгодинився, i вiн навiть забував iнодi про скiфiв, про цей невезучий i тяжкий, та ще й образливий для нього похiд. Та згодом Вiрний почав приставати, все частiше й частiше опускав голову i, що найгiрше, почав спотикатися. На рiвному. А це дуже кепська ознака, коли в походi спотикаеться царський кiнь. І тому Дарiй пересiв у криту повозку з бiлоi повстi, iз золотими орлами на боках. Повозку щiльними рядами оточували «безсмертнi». За повозкою конюхи вели Вiрного, накритого шовковою прохолодною тканиною. Аби не допiкало сонце, над конем тримали на довгих тичках ще одну шовкову тканину, для холодку. І як вже царськi конюхи не пестили коня, як не напували його джерельною водою, яку бозна-де дiставали, як не годували його, як не берегли – царський кiнь втратив лискучий вигляд i понуро звiсив голову, яку вже бiльше не пiднiмав… Дарiй велiв висiкти конюхiв, i iх добряче висiкли, але Вiрний вiд того не поздоровiшав… Очi його зробилися сухими, шерсть почала настовбурчуватись, ноги тремтiли…

Лiкар-египтянин нiчого не мiг вдiяти.

Дарiй радився з атраваном.

Атраван запевняв царя царiв, що скiфськi знахарi наслали на царського коня якусь причину.

– Жоден скiф не бачив мого коня! – буркнув цар.

Бiлий старець щось зашамкотiв беззубим ротом, i Дарiй розiбрав лише кiлька слiв, що причину наслано з вiтром…

– То атраван самого Ахурамазди безсилий перед скiфськими знахарями? – гнiвно запитав його цар.

Старець щось таке зашамкотiв, що Дарiй, як не напружував слух, а так нiчого i не мiг розiбрати. А тому лише махнув рукою: геть, мовляв, звiдси! Атраван, полегшено зiтхнувши, хутко зник.

У вiйську поповзли чутки, що царський кiнь спотикаеться, а це вiщуе бiду велику… Тодi Дарiй велiв оголосити, що погода дикоi Скiфii не для царського коня…

Нiхто не знав, як зрозумiти слова, що погода дикоi Скiфii не для царського коня… Може, як натяк, що скiфський похiд скоро закiнчиться? Може, цар царiв, пожалiвши свого коня, поверне назад до Істру? О, коли б то так сталося, коли б…

Тiеi ночi Дарiю знову приснився Сiрак, сак з берегiв Яксарту. Вiн сказав лише кiлька слiв: «Скiфська погода не для царського коня», – i зник, але Дарiй, прокинувшись, вже до ранку не мiг стулити набряклих повiк.

Вранцi знову рушили в погоню за недосяжними, невловимими скiфами. Вiрного вели пiд холодком, який тримали над ним конюхи, та кiнь все так же низько тримав опущену голову, i Дарiй намагався на нього не дивитися. У вiйську все частiше й частiше говорили однi i тi ж слова: «Скiфська погода не для царського коня». Вимовляли тi слова пересохлими губами з надiею на порятунок, що цар таки змилостивиться над своiм конем i поверне назад… Слова «скiфська погода не для царського коня» вселяли вiру в швидке закiнчення цього виснажливого i безславного походу, але цар царiв i не думав повертати. Все вперед i вперед гнав вiн вiйсько, наче забувши, що скiфська погода не для царського коня… Вiрного пiд холодком з усiх бокiв оточували слуги з опахалами, якими вони махали над конем зрання й до вечора, та кiнь голови не пiднiмав…

«Що б там не робили, як би не махали опахалами, а скiфська погода не для царського коня, – говорили з надiею вже й полководцi, i навiть наближенi царя. – Як шкода цього незрiвнянного коня, кращого серед усiх коней. Скiфська погода йому зовсiм не пiдходить…»

У вiйську ж творилося щось незбагненне.

З'явилися торговцi водою.

Де тi баришники дiставали чисту воду, того нiхто не знав, але лихварi продавали ii щодня, i продавали дорого. Іншi продавали оберемки свiжоi трави, i ii купляли вершники не торгуючись. Витягне кiнь ноги, не виберешся з цiеi пустки. Тому, не торгуючись, платили лихварям за воду, теж для коней. Самi потерплять, а витягне кiнь ноги – то падай на землю i конай… На коня вся надiя.

Дарiй бiльше не показувався iз своеi колись бiлоснiжноi, а тепер геть порудiлоi од жовтого пилу повозки. За повозкою конюхи вели Вiрного. Царський кiнь ще нижче опустив голову i вiдмовлявся навiть вiд ячменю. Для нього добували свiжу траву, i вiн ще сяк-так рухався, перебирав ногами. А ось конюхи не витримували, один за одним падали в дорозi. Їх кидали напризволяще, як i взагалi кидали усiх, хто вiдставав чи знесилювався. До Вiрного ж приводили нових конюхiв, i так минали днi за днями. У вiйську знову заговорили про те, що скiфська погода не для царського коня, але цар царiв i не думав повертати, а все гнав i гнав уперед орду… Тодi почали розповзатися чутки, що царський кiнь першим вiдчув ту бiду, яка вже здiйняла своi чорнi крила над ними, i що порятунку не буде нiкому. Дарiй велiв хапати шептунiв, виривати у них язики, але тих шептунiв бiльшало й бiльшало. А всiм, звiсно, язики не вирвеш. І Дарiю просто перестали доповiдати про тих шептунiв i про настрiй у вiйську.

Вiйсько слабнуло з кожним днем. Безконечнi переходи пiд палючим сонцем, брак iжi й води, щоденнi спустошливi напади скiфiв на окремi загони персiв вбивали вiру в перемогу. Та гiрше всього було оте безцiльне блукання степами, отi погонi за невловимими скiфами, коли здавалося, що ганяешся за безтiлесним маревом. Закутi в панцири вершники задихалися, тiла iхнi горiли вiд металу, а роти висихали, й губи боляче трiскалися, i з них не вилiтали бойовi кличi. Зникала вiра в перемогу, а натомiсть заповзали в душi безнадiя, страх… Не провiвши жодного бою, Дарiй втрачав загiн за загоном. Тепер до царськоi повозки неохоче мчали полководцi, вiстi були невтiшнi… Царя душив гнiв. Гнiв од безсилля. Такий гнiв душив його, коли вiн штурмував Вавилон. Цiлих дванадцять мiсяцiв стояли його вiйська пiд стiнами Вавилона i не могли взяти укрiплене мiсто. А вавилоняни iз оборонних веж кривлялися i кепкували з них:

– Гей, перси! Чого ви сидите i ледарюете пiд нашими стiнами? Ваш цар ледащо i б'е байдики, а ви з нього приклад берете? Виберiть собi такого царя, який умiе мiста здобувати!

Нi, персам тодi не прийшлося вибирати собi нового царя. Дарiй узяв Вавилон, i за тi кпини велiв розiп'яти три тисячi найзнатнiших вавилонських мешканцiв. О, з якою мстивою насолодою розiп'яв би вiн зараз усю Скiфiю, аби мiг ii нарештi наздогнати!

А кочовики все вiдходять i вiдходять, а куди вiдходять i допоки вони будуть вiдходити – того нiхто не знае i, мабуть, нiколи й не знатиме. Чимдалi заглиблювалися перси у степ, тим пустельнiшим вiн ставав – нi води, нi пашi… А тутешнi саки, як вчора, як i позавчора, скачуть попереду персiв i пускають вогнянi вали. І як за ними не женися, а вiдстань залишаеться одна i та ж: денний перехiд. А вiдхилиться який загiн у лiву руку чи в праву – не повернеться назад. Дозорцi, яких висилали на рiзнi боки, зникали безслiдно, i це наганяло страх на воiнiв. Пiшi не хотiли далеко вiдходити вiд табору, особливо не перськi племена, i на них не можна було покладатися. Не краще вели себе й перськi вершники: вiд'iхавши за ближнi горби i покрутившись там певний час, вони поверталися й розводили руками – нiде скiфiв не видно. Аж до обрiю оглянули степи, всюди пустка. Жодноi живоi душi.

Минуло вже двадцять днiв, як перси перейшли Істр, а жодноi, бодай незначноi перемоги, ще не було здобуто, якщо не рахувати окремих дрiбних сутичок, у яких перси здебiльшого програвали. Чимдалi просувалося Дарiеве воiнство на схiд, тим пустельнiшими ставали краi. Зрештою почали з'являтися солонцi, вода (якщо щастило надибати колодязi чи джерела) чомусь стала гiрко-солоною, непридатною для пиття. Вiйська, подiленi на три колони, сунули спеченою, вигорiлою землею, воiни задихалися в хмарах куряви та попелу, люди i тварини вибивалися з сил. Треба було на щось зважуватись, щось вирiшувати, а Дарiй все ще не мiг нiчого придумати i вперто гнався i гнався за скiфами. Тiльки тепер вiн збагнув, що надто велика кiлькiсть вiйська в багатоденному походi обертаеться злом. Чим годувати i чим напувати таку велику орду людей i тварин у цiй пустелi? Обози та пiхота сковували маневренiсть, доводилось частiше робити днiвки. А кiлькiсть днiв, вiдведена на похiд, катастрофiчно зменшувалась. Мiст на Істрi iонiйцi оберiгатимуть шiстдесят днiв, i з тих шiстдесяти днiв вiн уже розмiнюе третiй десяток, так i не провiвши битви. Днi зменшуються, а вiдстань до Істру збiльшуеться щодня i щодня. До всього ж десь у його тилу ховаеться нерозгромлене вiйсько кочовикiв. Нерозумно було i навiть небезпечно заходити в глиб пустелi з ослабiлим вiйськом, та ще маючи в своему тилу сильнi загони ворога.

На двадцять перший день перси вийшли до озера-моря, званого тут Меотiда, i стали табором на березi рiки Оар, що впадала в те море-озеро. В той останнiй перехiд до Меотiди впав царський улюбленець Вiрний. Упав i засовав ногами. Переляканi конюхи намагалися його звести на ноги. Але якщо зусиллям iм i вдавалося його пiдняти й опустити на ноги, кiнь знову падав… Тодi розiп'яли над ним намет i почали оббризкувати його водою. Пiд вечiр Вiрний звiвся на тремтячi ноги, але всiм стало ясно, що вiн довго не протягне. І тодi зашепотiли наближенi Дарiя, що скiфська погода не для царського коня… «Так, так, – шепотiли вони, – скiфська погода зовсiм-зовсiм не пiдходить царському коню…»




Роздiл сьомий

10-й день мiсяця багаядiша


Дарiй любив коней.

Вiн любив коней дужче, анiж людей.

Вiн кохався у конях, для нього вони були найбiльшою втiхою у життi. Вiн вiрив коням дужче, анiж людям. Не хто iнший, як кiнь, привiв його на царський трон Персii.

Сталося те у 522 роцi…

«Говорить Дарiй-цар: "…Камбiз, син Кiра, iз нашого роду, був тут царем. У Камбiза був брат, на ймення Бардiя, вiд однiеi матерi, одного отця з Камбiзом. Камбiз убив Бардiю. Коли Камбiз убив Бардiю, народ не знав, що Бардiя убитий. Тим часом Камбiз вирядився в Єгипет, народ обурився, було велике зло у краiнi, i в Персii, i в Мiдii, i в iнших краiнах.

Потiм з'явилася людина, маг, на ймення Гаумат. Вiн повстав у Пишияуадi, у гори, на ймення Аракадрiш. Це було в 14-й день мiсяця вiяхна[32 - Давньоперський календар: адукапiш – березень-квiтень, туравахара – квiтень-травень, тайграчiш – травень-червень, гарманада – червень-липень, дрнабаджiш – липень-серпень, харапашiя – серпень-вересень, багаядiш – вересень-жовтень, вркаджан – жовтень-листопад, ассiядiя – листопад-грудень, анамака – грудень-сiчень, тваяхва – сiчень-лютий, вiяхна – лютий-березень.], коли вiн повстав. Народ вiн так обдурював: "Я – Бардiя, син Кiра, брат Камбiза". Тодi увесь народ збунтувався i перейшов вiд Камбiза до нього i в Персii, i в Мiдii, i в iнших краiнах. Вiн захопив царство. Це було в 9-й день мiсяця гарманада, коли вiн захопив царство. А тим часом Камбiз помер своею смертю.

Царство, яке Гаумат-маг вiдняв у Камбiза, належало споконвiку нашому роду. І Гаумат-маг вiдняв у Камбiза i Персiю, i iншi краiни, захопив iх, привласнив собi, став царем. Не було людини – нi перса, нi мiдянина, нi кого-небудь iз нашого роду, – хто мiг вiдняти царство у Гаумата-мага. Нiхто не осмiлювався сказати що-небудь проти Гаумата-мага. Народ дуже боявся, що вiн переб'е багатьох, якi ранiше знали Бардiю, щоб нiхто не знав, що вiн не Бардiя, син Кiра. Нiхто не зважувався сказати що-небудь проти Гаумата-мага, поки я не прибув. Потiм я помолився Ахурамаздi. Ахурамазда менi допомiг. Це було в 10-й день мiсяця багаядiша…"»

Із напису Дарiя, що вирiзьблений на скелi Бехiстун, в Мiдii, на древнiй дорозi мiж Керманшахом i Хамадраном.



У написовi, вирiзьбленiм на скелi Бехiстун, Дарiй, зрозумiло, не розповiв у всiх подробицях, як вiдбувся замах на мага, Лжебардiю.

А було так.

Першими змовниками проти Гаумата-мага, перського царя Лжебардii, були Отан, син Фарнаспа, Ардуманiш, син Вахауки, i Гобрiй, син Мардунii, – всi перси. Вони й утворили таемну спiлку проти мага, бо добре знали, що Бардiя загинув, а маг на нього зовсiм не схожий лицем. Їх було трое, i тому переходити до рiшучих дiй вони не зважувалися, гадаючи, що iхнiх сил явно замало, як для такого дiла. І тодi вони ухвалили, що кожний iз них залучить до iхньоi таемноi спiлки ще по одному мужу, якому особливо довiряе.

Отан залучив Інтафрена, сина Вайаспари, Гобрiй – Мегабiза, сина Дадухii, Ардуманiш – Гiдарна, сина Багабiгни. Всi залученi були перси iз найзнатнiших сiмейств.

Не вистачало головного проводиря, i вiн з'явився. Сьомим до них приеднався Дарiй, син правителя персiв Вiштаспа.

Всi семеро поклялися у вiрностi один одному, створили таемну спiлку i почали радитись, як iм бути i з чого починати.

Дарiй рiшуче наполягав на негайних дiях.

– Чим швидше ми почнемо, тим бiльшою буде надiя на успiх. Зволiкання – смертi подiбно, – запевняв вiн товаришiв по змовi.

Отан тодi звернувся до нього шанобливо, але обережно. Дуже обережно. (О, вiн обережний, як лис, цей Отан, може, тому i живе так довго!)

– Сину Вiштаспа! Отець твiй доблесний муж. І ти не уступаеш йому доблестю. Але не квапся так безрозсудно з нашим небезпечним дiлом. Треба ще залучити на свiй бiк побiльше знатних мужiв, та вже тодi гуртом i нападемо на мага.

Дарiй ледве стримався.

– Якщо ми приймемо пораду Отана, – сказав вiн тихо, але твердо, – то нас усiх чекае жалюгiдна загибель. Адже хто-небудь iз нас не витримае i донесе магу, щоб одержати вигоду самому i врятувати свою голову. Із змовниками так часто й бувае. Нi, вiдкладати задумане – це смерть. Давайте здiйснимо нашу задумку сьогоднi, бо якщо ми прогавимо сьогоднiшнiй день, то завтра я сам пiду до мага з доносом на вас, щоб нiхто iнший не встиг мене випередити.

Це було сказано так щиро i переконливо водночас, що Отан нiби й погодився з думкою Дарiя.

– Гаразд. Уявiмо, що ми пiдемо сьогоднi…

– Зараз! – жорстко вставив Дарiй. – Негайно!

– Пiдемо зараз, – повторив Отан, – але як ми проникнемо в палац? Адже там стража.

Але в Дарiя i на це була готова вiдповiдь:

– Нiхто iз стражiв не стане затримувати таких знатних мужiв, як ми. Або з поваги до нас, або зi страху перед нами. Коли ж вони зважаться… зроблять спробу не пустити в палац, то я скажу, що прибув щойно з Персii i хочу передати вiстi од свого батька. Де лжа неминуча, – додав вiн, помовчавши, – там треба смiливо обманювати.

Отан все ще вагався, iншi ж змовники позирали на нього вичiкувально.

І тодi слова попрохав Гобрiй.

– У Гатах Авести сказано: «Худоба потребуе доброго хазяiна. Сам пророк молиться про вилучення вiд худоби поганого хазяiна». Так сказано в Яснах, у фаргардi 33. Там же далi сказано: «Душа худоби ремствуе з приводу того, що в неi немае сильного захисника». – Вiн вмовк, обвiв присутнiх пильними очима, наче кожному з них намагався заглянути в душу, i закiнчив так впевнено, нiби з ним уже всi погодилися: – Будемо виганяти вiд перськоi худоби поганого хазяiна, та й до того ж – самозванця. Я за те, щоб прийняти пораду Дарiя, не розходитись, а прямо з нашоi ради йти на мага. Так менше ризику, що провалимось, i бiльше надii на успiх.

– Що ж… – Отан ще мить повагався, зiтхнув i закiнчив: – Тодi – помолимось богам.

Пiсля молитви змовники заховали пiд плащами кинджали i пiшли до царського палацу. Йшли гордо, спокiйно i впевнено, як i подобае таким знатним мужам. І стража iх мовчки пропустила. Ще б пак! Найзнатнiшi мужi Персii! Рiвнi самому царевi, хоч вiн i вважаеться богом. Щоправда, найзнатнiших мужiв у дворi перестрiли евнухи i спробували було iх затримати, але змовники в один мент покололи магових прислужникiв кинджалами i ринулись в палац. Маг Гаумат i його спiльник, теж маг, зачувши передсмертнi крики евнухiв, збагнули, що там коiться, i кинулись до зброi. Лжебардiя встиг схопити лук, а його спiльник – спис. Захищаючись, вiн штрикнув Ардуманiша в стегно, а Інтафрену виколов око. Але Гаумат не мiг пустити в дiло лук, бо Дарiй i Гобрiй пiдскочили до нього впритул i почали тиснути мага до стiни. (Дарiй i досi бачить перед собою виряченi з жаху чорнi очi мага i його скривлений рот iз тремтячими губами.) Маг, мабуть, вiдчув свiй кiнець, бо щось белькотiв нерозбiрливе, i руки його дрижали, наче в лихоманцi, наче на нього трясун насiв. Дарiй, зробивши випад, хотiв було штрикнути кинджалом пiд ребро, але маг, пiдстрибнувши, на диво прудко кинувся тiкати у внутрiшнi покоi i навiть спробував було зачинити за собою дверi. Дарiй i Гобрiй кинулись за ним, й обое одночасно вдарилися у дверi плечима. А були вони дужi i вдарилися з такого розгону (в Дарiя потiм довго нило забите плече), що дверi розчахнулись навпiл, i вони ледве втримались на ногах, в'iхавши у залу, як по слизькому.

Першим iз магом зчепився Гобрiй. Вiн зробив випад, але маг встиг перехопити його руку вище лiктя i так стис ii кiстлявими пальцями, що Гобрiй не мiг ii анi звiльнити, анi нанести нею удар. А перехопити кинджал лiвою рукою, як то треба було чинити в подiбнiй ситуацii, вiн з поквапу чи гарячковостi не здогадався. Тож смикав свою руку з кинджалом i невiдь-чому кричав: «Та пусти ж… пусти… вчепився, як пантера…» Маг же, затиснувши його руку, здавлював ii ще мiцнiше, й обое вони тупцялися посеред зали, i нi той, нi той не мiг узяти верх. А навколо них крутився розгублений Дарiй, робив змахи кинджалом, але маг вертiвся так, що кожен раз пiд випад Дарiя потрапляла спина Гобрiя. І Дарiй опускав руку. До всього ж у залi було темнувато, i Дарiй боявся, щоб у тiй хапатнi та не прикiнчити товариша.

Так довго тривати не могло. Першим отямився Гобрiй i закричав:

– Та бий же, чому вагаешся?!!

– Боюсь, щоб тебе не вцiлити, – одказував Дарiй.

А маг стискував руку Гобрiя як залiзом i вертiвся так, щоб вiд другого нападника його весь час захищала спина Гобрiя. Маг, певно, отямився вiд першого переляку i намагався виграти час, розраховуючи, що хтось iз двiрцевих слуг прибiжить йому на виручку… Це вiдчув i Гобрiй, до того ж в палацi вже чулася тупотнява нiг – хтось комусь бiг на помiч. І тодi Гобрiй закричав до Дарiя:

– Бий кого попало!!!

І Дарiй, розмахнувшись, нанiс удар. Кинджал його по саме рукiв'я увiйшов у чийсь бiк. Гобрiй i маг на мить застигли.

Дарiй висмикнув кинджал i теж застиг – в ту мить вiн був непевний i не мiг ще збагнути, кого ж поцiлив. Аж ось маг iз шумом випустив повiтря i як пiдрубаний впав на бiк. До нього пiдскочив Гобрiй i одним вправним ударом кинджала вiдсiк Лжебардii голову. Бризнувши чимось чорним (у пiвтемрявi палацу кров мага видалась чорною), голова покотилася по мозаiчнiй долiвцi. Гобрiй бiг за нею, раз по раз нахилявся, роблячи рухи, щоб наколоти ii кiнцем кинджала, але голова вiдкочувалась од нього, наче втiкала.

– Та постривай же… постривай… – бурмотiв Гобрiй i таки ногою ii зупинив, штрикнув у вiдрубану шию кинджалом i високо пiдняв голову мага.

– Дарiю!.. – крикнув вiн, навiть не бачачи, що по його руцi тече й з лiктя крапае на долiвку кров мага. – Той, хто захопив перський престол, уже мертвий!

І тiльки тут убiгли до них товаришi по змовi – Мегабiз, Отан i Гiдарн. Мегабiз тримав на кiнцi кинджала вiдрубану голову другого мага. І теж по його руцi текла чорна кров мага i з лiктя лунко крапала на мозаiку долiвки.

– Маг мертвий!

– Треба негайно про все, що сталося, розповiсти люду, – сказав Дарiй, i вони, захопивши голови магiв, вибiгли з палацу (пораненi двое змовникiв – Інтафрен та Ардуманiш лишилися у покоях). Вже за ворiтьми царського палацу змовники, розмахуючи кинджалами iз головами магiв, почали кричати:

– Перси!! Славнi мужi нашого царства!! Трон Персиди врятовано, маг мертвий! Бийте спiльникiв мага! Винищуйте iх до ноги! З нами Ахурамазда!!!

На п'ятий день змовники знову зiбралися i почали радитись, як бути: законний цар Персii Камбiз мертвий, а царство без царя не може довго зоставатися. Із семи змовникiв тiльки один Дарiй мав законнi права на перський престол, адже походив iз роду Ахеменiдiв, правлячоi династii перських царiв.

«Мiй батько Вiштасп, – думав вiн. – Батько Вiштаспа – Аршама, батько Аршами – Арiарамна, батько Арiарамни – Чiшпiш, батько Чiшпiша – Ахемен. Тому ми й називаемось Ахеменiдами. Тому наш рiд споконвiку е царським.

Вiсiм душ iз мого роду були царями до мене. Я мушу стати дев'ятим».

Так думав Дарiй, але вголос не прохопився й словом про своi права на перський престол, гадаючи, що друзi-змовники i самi про те добре вiдають. І Дарiй запитливо глянув на Отана: ти, мовляв, знаеш, чийого я роду, тож говори.

І Отан попрохав слова.

На превеликий подив Дарiя, вiн сказав:

– Думаю, що не треба знову вiддавати владу в руки одного самодержця. Ви добре знаете, до чого доводило нас свавiлля Камбiза. Невже ви знову хочете мати такого царя? Самодержець чинить що хоче, вiн творить зло, слухае нишпорок i шептунiв, а кращих людей переслiдуе, губить iх без суду, а пiдлоту ще й пiдтримуе.

– Лишити царство без правителя? – здивовано звiв брови Дарiй.

– Чому без правителя? – спокiйно перепитав Отан. – Давайте запровадимо народне правлiння. Адже народ-правитель не творитиме нiчого iз того, що дозволяе собi самодержець, бо всi рiшення будуть залежати вiд народних зборiв. Отже, – закiнчив Отан твердим голосом, – я пропоную знищити единовладдя i зробити народ владикою!

Дарiй потемнiв на виду, але й слова не мовив. Тiльки подумав:

«Ач, куди занесло Отана! Народовладдя йому забаглося. Щоб чернь доконала Персiю, щоб худорiднi захопили верховну божеську владу? Щоб усякi цвиндрики у царi пнулися, а ми щоб, знатнi, у iхнi слуги пошилися?»

Хто-хто, а Дарiй добре знав ситуацiю в краiнi. Внаслiдок безкiнечних вiйн, якi вiв ще Кiр, батько Камбiза, знать роздiлилася на два протилежнi табори: знать Заходу поривалася до влади й одночасно намагалася покiнчити з положенням «народ – вiйсько», а на Сходi царства военно-племiнна демократiя намагалася не допустити до влади знать. По всьому царству або визрiвали, або вже спалахували бунти, всюди непокора, невдоволення, ворожнеча… Не сьогоднi-завтра розпадеться царство, з таким трудом створене Ахеменiдами, а Отану забаглося народного правлiння.

Другим слова попрохав Мегабiз.

– Те, що сказав Отан про вiдмiну самодержавноi влади, пiдтримую i я, – почав вiн упевнено, але неясно було, куди вiн буде хилити. – Але щодо другоi пропозицii – вiддати верховну владу народу – то це, менi здаеться, не краща порада. – («Молодець, Мегабiз», – подумки похвалив його Дарiй i, не втримавшись, схвально кивнув головою). – Адже немае нiчого жахливiшого за розгнуздану чернь, – говорив далi Мегабiз, i Дарiй удруге схвально кивнув головою. – Тож чи гоже нам, рятуючись вiд тирана, попасти пiд владу чернi? Адже тиран хоч знае, що творить, а народ навiть i не знае. Бо звiдки у народу розум, як вiн невчений i не мае нiякоi природженоi доблестi. Галасливою юрбою-юрмиськом кинеться народ до кормила влади, i тодi нам, знатi, хоч свiт заочi втiкай. Та й що нам доброго чекати вiд тлуму людського? – Вiн мить помовчав, нiби збирався iз силами, i вигукнув: – Хай цiнить народне правлiння тiльки той, хто бажае зла Персii! Ми ж надiлимо верховною владою тiсне коло найвищоi знатi, а в iх числi будемо й ми самi. А вiд кращих людей буде виходити i державна мудрiсть.

Добре почав Мегабiз, але й вiн не туди повернув. Дати владу знатi? Та завтра ж почнеться в Персii розбрат, i царство розпадеться на ворогуючi табори.

Далi мовчати Дарiй уже не мiг.

Але почав стримано, iз похвали Мегабiзу:

– По-моему, Мегабiз правильно вiдгукнувся про народ, а ось на знать, бодай i найвищу, в мене iнший погляд. Якщо ми вiзьмемо на вибiр форми правлiння, кожну ii в найдосконалiшому виглядi, тобто найдосконалiшу демократiю i найдосконалiшу монархiю, то остання заслуговуе найбiльшоi уваги. Адже нiчого немае кращого за правлiння одного найкращого владаря. Вiн бездоганно керуе народом, i при такiй владi краще всього можуть зберiгатися в тайнi рiшення проти ворогiв. Мiж верховною знаттю, якою б вона не була справедливою, неодмiнно виникнуть розбрат, зваби, чвари. Бо кожен захоче главенствувати, тож спалахне ворожнеча. А вiд неi до кровопролиття – один крок. При демократii пороки теж будуть, адже в громадськi справи проникне пiдлiсть. Виникнуть таемнi спiлки, змови. Аж доки який-небудь народний вождь не покiнчить iз демократiею. І потiм цей вождь швидко стае самодержцем. Отже, единовладдя – найкращий спосiб правлiння. І потiм: звiдки у нас, персiв, свобода? Хто нам ii дав? Народ чи самодержець? По-моему, якщо свободу нам дав володар, то й мусимо мiцно триматися за цей спосiб правлiння i не порушувати добрих батькiвських заповiтiв i звичаiв.

Дарiя першим пiдтримав Гобрiй.

За ним, щоправда, повагавшись, до Дарiя пристала й решта змовникiв. І Отан зрозумiв, що ввести у персiв демократiю i не свiтить, а тому сказав так:

– Друзi! Отже: один iз нас стане царем. Буде вiн вибраний жеребкуванням, чи рiшенням перського народу, чи ще якось – я, у всякому разi, сперечатися з ним не буду. Сам я бажаю бути вiльним. Я вiдмовляюсь вiд престолу з тiею умовою, щоб нi я сам, нi моi нащадки не пiдкорялися нiкому iз вас.

– Бути по-твоему! – вигукнули всi.

Отан встав, поклонився i вийшов.

Шестеро змовникiв, провiвши вдячними поглядами Отана, якусь мить сидiли мовчки, а тодi зненацька заговорили усi разом. Заговорили про Отана, про його благородний вчинок (сам вiдмовився вiд претензiй на царську владу!), про те, що той, хто з них сяде на престол, буде щорiчно жалувати Отану найкоштовнiшу мiдiйську одiж та iншi цiннi дари надсилатиме. Адже вiн перший задумав змову i зiбрав iх докупи.

Потiм Гобрiй сказав:

– Один iз нас стане царем. Але хто б не став, мое слово таке: щоб кожен iз нас за бажанням мiг у будь-який час заходити до царя без доповiдi, якщо тiльки цар не почивае у своеi жони. Далi. Цар мусить брати собi жону тiльки iз наших сiмейств.

І всi погодилися: хай буде так!

Далi надумали чинити ось як: сiсти усiм на коней i виiхати за мiську браму. Чий кiнь першим заiрже на сходi сонця, коли вони виiжджатимуть за мiську браму, тому й бути царем.

І всi сказали: хай буде так!

І Дарiй вдячно глянув на Гобрiя, вiн усе зрозумiв.

Легенда це чи нi – не будемо тут доскiпуватися.

Може, й легенда, адже Дарiй мiг без будь-якого iржання коней стати царем, бо вiн був iз роду Ахеменiдiв, представляв наймолодшу ахеменiдську родову гiлку.

Але так описуе Геродот, тож закiнчимо цю iсторiю за Геродотом.

Дарiй розповiв своему конюху Евбару про умову i додав:

– Якщо знаеш який хитрий засiб, то вчини так, щоб я, а не хто iнший отримав царський престол.

Кмiтливим був Евбар. І до слова був хапким, i до справ. Ще й мав веселу та безжурну вдачу.

Вислухавши Дарiя, вiн легенько свиснув.

– Пане!.. Якщо тiльки вiд цього залежить, бути тобi царем чи не бути, то не хвилюйся. Ранiше тебе нiхто царем не стане. Твiй кiнь першим заiрже на виходi iз мiськоi брами.

– Тодi не витрачай марно часу, – велiв Дарiй, – адже завтра вранцi справа мусить вирiшитись.

Ну й хват був той Евбар!

І ось що вiн затiяв.

Вночi вивiв за мiську браму кобилицю, яку жеребець Дарiя любив дужче всiх. Прив'язав ii, а потiм почав водити навколо неi Дарiевого жеребця. Жеребець поривався, конюх його стримував, та все водив, водив, а потiм пустив. Жеребець покрив кобилу.

І коли рано-вранцi шестеро змовникiв виiхали за мiську браму, то жеребець Дарiя, тiльки опинився на тому мiсцi, де була прив'язана кобила, як кинувся вперед, i «згадуючи» подii минулоi ночi, голосно заiржав.

Тiеi ж митi змовники зiскочили з своiх коней i впали до нiг Дарiя, кланяючись йому, як новому царю Персii.

Гобрiй же вигукнув:

– Царствуй над нами, славний Ахеменiд! Велике тобi дiсталося царство, аж двадцять три краiни нараховуе воно. Тож вiднинi ти, Дарiй, син Вiштаспа, цар царiв!

А збоку стояв веселий Евбар, хлопець-хват i щось безжурно насвистував…



А значно згодом на Бехiстунськiй скелi з велiння Дарiя про його воцарiння на перський престол було вирiзьблено коротко i надто сухо:

«Це було в 10-й день мiсяця багадiяша, коли я з небагатьма людьми убив Гаумата-мага i найзначнiших його прихильникiв… Царство у нього я вiдiбрав. З волi Ахурамазди я став царем. Ахурамазда дав менi царство».

А нижче було вирiзьблено й таке:

«Говорить Дарiй-цар: Ось тi мужi, якi були при менi, коли я убив Гаумата-мага, що називав себе Бардiею, тодi цi мужi дiяли зi мною, як моi прихильники…»

І далi йшов перелiк iмен шести учасникiв змови проти самозванця мага.




Роздiл восьмий

Царський кiнь полетiв на небо


А ще, як свiдчить Геродот у своiй «Історii», Дарiй «перш за все велiв вирiзьбити на каменi i поставити рельефне зображення вершника з написом, що звiщав: «Дарiй, син Вiштаспа, знайшов собi перське царство доблестю свого коня i конюха Евбара».

Дарiй дуже любив коней.

Вiн любив iх дужче, анiж людей, бо людей вiн знищував скрiзь i всюди, де проходило його вiйсько, а коней берiг. З кожного походу приводив iх у свое царство тисячами. Приводив не як рабiв, як то було з людьми, а як таких, котрi вищi од людей.

«Того, хто в сiдлi – знищуйте, якщо вiн вам не здаеться, – полюбляв говорити цар своiм воiнам. – А того, хто пiд сiдлом, – погладьте по шиi, поляскайте по спинi, заспокойте його, нагодуйте i напоiте. Той, хто пiд сiдлом, може стати вашим другом i не раз вас виручить iз бiди. Вiрте йому дужче, анiж тому, хто в сiдлi».

Всi знали, як цар любить коней, не стайнi для них мурував, а палаци зводив. А побачить де гарного коня – в друга чи недруга – не заспокоiться, доки той кiнь не стане його власнiстю, не прикрасить собою його багатi та пишнi царськi конюшнi. У недруга силою такого коня вiдбере, у друга за будь-якi скарби викупить, все вiддасть за доброго коня.

«Бо, тiльки осiдлавши коня, вiдчуваеш себе людиною, – у рiдкiснi хвилини вiдвертостi казав цар. – А без прудкого коня ти нiби й нiхто – маленький на землi, i не видно тебе. А в сiдлi сядеш – наче крила у тебе виростають. Летиш i землi пiд конем не вiдчуваеш».

Любив Дарiй коней, а Вiрного над усе. І берiг його, як найближчого друга. Найкращi конюхи доглядали царського улюбленця, годували вiдбiрним зерном, напували джерельною водою. Коли в царя царiв був добрий настрiй, вiн любив приходити у стайню до Вiрного, гладив його, розчiсував гриву, бесiдував з ним, i кiнь, косуючи на царя великим оком, схвально кивав головою.

Дарiй посмiхався:

– Тварина, а все розумiе.

З Вiрним йому завжди везло, з Вiрним вiн завжди ходив у походи i завжди на Вiрному в'iжджав у столицi пiдкорених краiн. Може, тому i взяв iз собою у далекий скiфський похiд, сподiваючись, що й тут Вiрний принесе йому удачу, i вiн, сидячи у сiдлi Вiрного, слухатиме, як скiфськi вождi, стоячи на колiнах, прохатимуть його про помилування.

Не збулося… Скiфи далеко, точнiше, мiж ними i персами один денний перехiд, який неможливо здолати, а Вiрний лежить перед ним, вiдкинувши всi своi чотири ноги, – колись такi невтомнi, такi прудкi ноги, що несли його, Дарiя, як на крилах…

З конем трапилось лихо пiд вечiр, вiн i до того ледве йшов, а тут захитався, з шумом видихнув повiтря i впав, засовавши ногами. Вiн ще хотiв звестися i намагався звестись, бо шкрiб переднiми ногами землю i навiть силкувався пiдняти голову, та вiдчув, певно, марнiсть свого задуму, востанне жалiбно заiржав i затих, вишкiривши зуби.

Його накрили золотистими чепраками до ранку.

Того вечора полководцi боялися потрапляти царю на очi.

У таборi всю нiч стояла тиша, яка бувае, коли лежить покiйник.

Тiеi ночi Дарiю знову (вкотре!) приснився Сiрак, сак iз берегiв Яксарту. Вiн шкiрив зуби i, як завжди, поляскував батогом себе по халявах розлiзлих сап'янцiв.

– Тобi чого? – запитав Дарiй.

– Я прийшов тобi поспiвчувати, – раптом сказав сак Сiрак. – Чув, що в тебе пропав кiнь.

– Це ти… ти мене завiв у таку пустку, де й конi не витримують, – спалахнув Дарiй. – Я велю тебе знищити!

– Ти вже мене раз знищив, а вдруге знищити людину не можна, – сказав Сiрак. – Я завiв тебе в таку пустку, де не витримують конi. А тепер поведу тебе туди, де не витримують i люди.

«Сон вiщий, – думав Дарiй, прокинувшись. – Далi буде гiрше».

Вiдчував кволiсть у всьому тiлi, сон не освiжив його, а знесилив. Важко звiвся i подумав, що й сьогоднi почнеться те, що вчора, позавчора, – безплiдне бiгання за скiфами.

За снiданком йому доповiли, що зник старший конюх.

Втiк? Вiдчув вину за Вiрного? Але куди вiн утече в цих степах? Велiвши схопити його особистих конюхiв, Дарiй вийшов iз шатра i попрямував до коня, що лежав з ночi, накритий чепраками. Слуги при його наближеннi зняли чепраки. Дарiй постояв якусь мить, дивлячись на вишкiрену морду коня, i думав про ту неславу, яка ще чекае його попереду. «Сон зле менi вiщуе, – подумав вiн, – сьогоднi погано коням, а завтра те чекае людей».

А Вiрного було жаль. Як було жаль Вiрного!

Дарiй опустився на одне колiно бiля голови коня, торкнувся рукою його вуха i шепнув: «Я вiдправлю тебе на той свiт з усiма почестями, як найзнатнiшого з усiх коней. Ти будеш на тiм свiтi найзнатнiшим конем, i сам бог неба, осяйний Ахурамазда, iздитиме на тобi».

І заворушилося вiйсько, як мурашник.

Тисячi i тисячi вершникiв, кращих вершникiв царя, довбали акiнаками яму для царського коня. Усiм не вистачало мiсця, i довбати суху, затвердiлу землю пiдходили по черзi. І тi, кому вдалося хоч раз колупнути, пишалися потiм честю великою – для царського коня яму довбали!

А коли яма була готова i ii добре висушило сонце, дно заслали травою, а поверх неi поклали чепраки. Тодi «безсмертнi» на своiх поясах, котрi вони посточували один до одного, опустили у яму Вiрного. Конюхам, якi з того ранку були пiд стражею, розв'язали руки i велiли стрибати в яму. І вони покiрно пострибали i приготували коня в далеку дорогу на той свiт: надiли на нього найкраще царське сiдло, загнуздали його в золоту вуздечку, переднi ноги коневi зламали пiд груди, а заднi пiд живiт, i зверху здавалось, що Вiрний мчить кудись землею. Потiм розчесали гриву, поклали бiля голови коня мiшок iз зерном i другий, вологий, з водою.

І застигли приреченi конюхи в поховальнiй ямi царського коня: двое бiля голови, двое позаду. Знали конюхи, що з ями iм уже немае путi, адже вони, конюхи, мусять оберiгати царського коня i на тiм свiтi. Але були спокiйнi: хоч на цiм свiтi й скiнчилися iхнi дороги, але там, на небi, в обителi Ахурамазди, iх чекае вiчне щасливе життя.

Тодi до ями пiдiйшов бiлий старець, атраван Ахурамазди, i почав читати молитви, в яких вихваляв доблесть царського коня, який з волi творця Ахурамазди привiв свого господаря на перський трон.

– О царський коню! – звiвши руки до неба, шамкотiв атраван. – Бачу, як летиш ти, найдоблеснiший з усiх коней, на небо, чую, як лунко, як радiсно ти iржеш, найзнатнiший з усiх коней, зустрiчаючи творця Ахурамазду! Ми, маленькi люди з цього свiту, нiколи не забудемо тебе, найславетнiший з усiх коней!

Нахилившись до ями, атраван напучував конюхiв:

– Ви – щасливцi, адже вам випала найбiльша честь супроводжувати на небо царського коня. Бережiть його, годуйте вiдбiрним зерном, напувайте джерельною водою i бережiть царського коня дужче, анiж себе. Ідiть на той свiт, конюхи, iдiть!

Ледве вигукнув цi слова атраван, як до ями пiдбiгло кiлька воiнiв, змахнули списами, i конюхи попадали, проштрикнутi наскрiзь.

– Царський кiнь полетiв на небо! – раптом закричав атраван i звiв руки до голубого неба, в якому непорушно застигло пекуче сонце. – Бачу, як вiн летить! Бачу!.. Загортайте його яму пошвидше, вiн уже летить!..

Кожний iз воiнiв узяв пригорщу землi i висипав ii на царського коня, i яма швидко була засипана. І взяли тодi воiни ще по однiй пригорщi землi, i вирiс високий горб над ямою з царським конем. Дарiю пiдвели iншого коня в золотiй уздi, вiн востанне глянув на могилу Вiрного, тяжко зiтхнув i важко сiв у сiдло.




Роздiл дев'ятий

Табiр на березi рiки Оар

А хiба йому було коли-небудь легко?


Бiля озера-моря, званого тут Меотiдою[33 - Озеро Меотiда – Азовське море.], на березi рiчки Оар[34 - Рiка Оар, як вважають iсторики, знаходилась на захiд вiд нинiшнього Бердянська, приблизно бiля р. Корсак.], Дарiй велiв будувати укрiплення. Рухатись далi на схiд, женучись за невловимими скiфами, було вже нерозумно.

Бiльше того – небезпечно. Ослаблому вiйську потрiбний був перепочинок – двадцять один день безупинноi гонитви за привидами вимотали його вкрай. А чимдалi на схiд, тим пустельнiшими та безводнiшими ставали мiсця, i Дарiй нарештi переконався, що тутешнi саки не втiкають вiд нього, нi. Їхнiй скiфарх – ватажок-проводир – нарочито водить його за собою, водить, глумлячись з нього, царя царiв, водить, бо така в нього задумка – у вiдкритому бою вiн персiв не здолае. А ось поповодивши iх мертвими краями, виснаживши до краю вершникiв i коней – вибере зручний час i тодi вдарить усiею своею силою. А попереду, скiльки сягало око, простилалась пустка – гола, спечена сонцем i висушена гарячими вiтрами мертва земля, солонцi, закам'янiла твердь. Та – пiски. Лише де-де стирчать кущики немiчного полину. І всюди бiлiють ребра та черепи якихось тварин. Рухатись далi такою пусткою – то вже вiрна загибель, бо вiйсько його – колись грiзне та непереможне – тримаеться вже з останнiх сил. Владика сам бачив, як вершники падали з коней на гарячу землю i, намотавши на руки повiддя, миттю засинали важким сном. І це тi вершники – гордiсть i слава його вiйська! Пiхота ледве-ледве плелась в хвостi, дiставшись табору, теж падала на гарячу землю, як мертва. Останнi ж загони так i не доходили – iх десь знищували кочовики. Та й небезпечно заходити в глиб чужоi краiни, маючи в своему тилу нерозгромлену ii военну силу. Нi, треба було ставати табором, подальша гонитва просто загубить його вiйсько. Ось чому Дарiй велiв Мегабазу будувати на березi рiки Оар укрiплення. Велiв, все ще гаразд не розумiючи, для чого вони йому i скiльки днiв вiн буде вiдсиджуватися за ними. Але вiйську потрiбний був перепочинок, а укрiплення мали захистити його вiд раптовоi навали степовикiв, котрi, водячи за собою персiв, день вiд дня ставали все нахабнiшими i зухвалiшими. А в смiливостi iм не вiдмовиш, особливо iхнiй кiннотi. Вона мобiльнiша за перську, бо ii не обтяжуе анi пiхота, анi обози, якi геть уповiльнюють рух перськоi орди. А вiдiрватися вiд обозiв вiйсько не може – обози того ж дня опиняться в руках кочовикiв. До всього ж скiфи краще знають мiсцевiсть, це теж дае iм чималу перевагу, у них вдосталь пашi для коней i харчу для вершникiв, не кажучи вже про воду. До всього ж, як виявив похiд, перська кiннота без пiдтримки пiхоти не може протистояти ураганнiй навалi скiфських вершникiв. Недарма ж цей край звано землею Вершникiв з Луками. Ще жодноi сутички не виграла перська кiннота у скiфськоi: царськi вершники – славетнi вершники! – махнувши на свою славу i гордiсть, на очах у свого владики втiкали вiд тутешнiх вершникiв з луками, втiкали до своеi пiхоти, при допомозi якоi тiльки й могли вони зупинити противника. А скiфи, прогнавши перську кiнноту, вiдразу ж повертали назад. Чому? Царськi полководцi не знаходили вiдповiдi, тодi як Дарiй все розумiв: очевидно, бiй з основними силами його ще не входить у задуми кочовикiв. І це насторожувало, злило i гнiвило владику. Жах! Ганьба! Дарiй вдавав, що не бачить, як майже кожна, бодай i дрiбна сутичка iз степовиками закiнчуеться втечею його загонiв. Тiльки пiхота й рятуе. Ганьба! Заплющити очi i вдавати, що нiчого такого… немае, що все йде добре. Та, зрештою, степовики втiкають, степовики, а не перси. Це хоч якась, та утiха, хоч не зовсiм цiлющий, та все ж бальзам на зранене самолюбство царя царiв. Вiд самого Істру орда рухалась без днiвок, котрi, як звичайно, на маршi влаштовуються через три-чотири днi, а при швидкому русi, то й через кожнi два-три переходи. На вiдпочинок вiйську давалися лише короткi лiтнi ночi. Але рiдко якоi ночi кочовики не нападали на перський табiр. Вдень, звечора, iх нiде не було видно, а досить табору влягтися, як вони виринають, наче з-пiд землi. А вночi перський табiр ставав майже непридатним до бою: вершники, аби хоч якийсь вiдпочинок дати змученому тiлу, змушенi були знiмати панцири. Коней, щоб тi, бува, не порозбiгалися, путали та ще й прив'язували до паколiв (кожний вершник мав такий пакiл i забивав його в землю щовечора). І ледве вершники, попадавши на землю, засинали, як налiтали кочовики. Скiльки iх, того в темрявi нiхто не мiг збагнути, тож у велетенському таборi здiймалося чимале сум'яття, всi метушилися i заважали один одному. Кожному вершнику треба було по тривозi швидко одягнути панцир, осiдлати коня, розпутати його, вiдв'язати i скочити в сiдло, – а часу на це вже не було. Пiсля таких нiчних наскокiв кочовикiв вранцi перси були соннi, ще бiльш виснаженi i ледве трималися в сiдлах. Нi, далi так тривати не могло, i Дарiй велiв ставати табором на березi рiки Оар.



Тут, де рiка Оар впадала в озеро-море Меотiду, кiнчалися нарештi безмежнi скiфськi степи, i далi, аж до самого обрiю, голубiли води. Перси могли нарештi зiтхнути: багатоденнi блукання одноманiтними i пустельними степами, яким, здавалось, не буде кiнця, скiнчилися. Що iх чекае завтра, пiслязавтра, про те нiхто, крiм богiв, звичайно, не знае, але принаймнi сьогоднi можна перевести дух – степи таки й справдi урвали тут свiй нестримний бiг.

Озеро було велике, як море, i синi – вдалинi – води його зникали за обрiем, зливаючись там з небом. Зблизька ж води зеленкуватi, ще ближче – свiтлi, навiть пiщане дно видно, але для пиття непридатнi. Озеро було не лише великим, як море, а й таким же, як море, солоним. Проклятий край! Вiйсько потерпае вiд спраги, поруч стiльки води, а напитись – зась. І для чого тутешнi боги спорудили в цих краях таке озеро-море з гiркою водою? На зло, певно, персам, не iнакше!

Меотiда хвилювалась, як справжне море.

Зеленкуватi вали хвиль з бiлими баранцями на гребенях з шумом накочувались на вузьку смугу прибережного пiску й вiдкочувались назад, всiваючи все навколо водоростями й драглистими тiлами медуз. Було вiтряно, i вали йшли на берег раз у раз, вперто штурмуючи його, намагаючись дiстати до високих глиняних круч, що вiдливали на сонцi золотом. І там, де прибережна смуга пiску була вузькою, море дiставало берег, пiдлизувало його, i високi кручi обвалювались, з гуркотом шугаючи вниз… Глинянi кручi високi й обривистi, з них далеко видно, а на iхнiй височинi дихалось легше. Вiтер з озера-моря трохи остудив перепечене за двадцять один день походу перське вiйсько. Остудив, але ненадовго. Сонце пекло тут ще немилосерднiше, тiло пiд його промiнням шерхне, стае сухим та болючим, чорнiе… Тяжко воiнам, закутим у панцири, тяжко.

Але до вiдпочинку ще було далеко – потрiбно спершу захиститись на випадок наскоку кочовикiв, щоб не зiпхнули iх, бува, з високих круч у сине озеро-море. Увесь той край, де впадав Оар в озеро, був порiзаний глибокими ярами та балками, i це значно полегшувало спорудження укрiплень. Загони ставали таборами мiж тими ярами та балками, i таких таборiв, коли всi вже нарештi порозташовувались, вийшло вiсiм. Кожен табiр з тилу захищало озеро, з бокiв – яри та урвиська, i тiльки попереду чигала небезпека. Тому кожний табiр споруджував з боку степiв захисну стiну, себто вал. Копали глибокi рови, а перед ними нашвидкуруч насипали вали, квапились – часу не було. Та й не збиралися тут довго вiдсиджуватись. І все ж на випадок якоi бiди за валами можна було вiдбиватися довго, а при потребi сюди з Істру мiг пiдiйти i флот.

Дарiй нарештi трохи заспокоiвся. В таборах, на випадок чого, можна буде залишати залогу i хворих та поранених воiнiв, а з головними силами робити рейди-наскоки в глиб Скiфii. Вiсiм таборiв на березi Меотiди стануть тодi надiйним тилом для вiйська.

Нагортаючи вали з боку степу, вiйсько трудилося зранка й до темряви. Дарiй остаточно вирiшив далi на схiд не йти, а почати бойовi дii тут i тут змусити скiфiв прийняти битву. Одночасно iз спорудженням укрiплень владика посилав великi загони у степ на пошуки скiфiв. За задумом, такi загони мали здiйснювати спустошливi наскоки на скiфiв, вимотувати iх, розсiювати, знищувати, а виходило навпаки. Скiфи робили спустошливi наскоки на перськi загони, вимотували iх, розсiювали у степах.

Сили перськоi орди танули.

Все менше й менше залишалося днiв до тих шiстдесяти, протягом яких iонiйцi охоронятимуть мiст на Істрi, а вирiшальноi битви ще не було.

Кiнчався харч… Вiйсько трималося на самих лише пiдсмажених зернах гендуму. В обiд iнодi давали по шматку комача – прiсного хлiба з ячменю вперемiшку з попелом (пекли його на багаттях), увечерi – i то не всiм – перепадало по шматочку кешка – овечого сиру. Це була щоденна iжа бiдарiв перського царства, та iжа, про яку казали: «iж так, щоб не помер з голоду». І вiйсько iло так, щоб не померти з голоду, i не лише не померти, а ще щоб вистачило сил ганятися за скiфами. Дарiю ж та його наближеним готували кебаби, сiх-кебаби, лапшу ош, щоранку i щовечора була кава, був шербет, свiжа вода, не кажучи вже про яблука, iнжир, виноград.

Цар жадае битви, охляле ж його вiйсько жадало iжi i води: хоч чого-небудь, аби пожувати, аби вкинути у шлунок…

– Айш!! – хрипiли воiни. – Дайте нам айш!!

Айш – хлiб, iжа i взагалi, у ширшому розумiннi, – життя.

Крикунiв сiкли, декого страчували.

– Доганяйте скiфiв, – радили iм военачальники. – Як доженете – буде вам айш. У скiфiв е айш! Женiться!

Перськi загони ганялися за скiфами i поверталися нi з чим. Це в кращому разi. Здебiльшого ж такi загони зникали в степах безслiдно. Почорнiлий Дарiй нiчого не мiг збагнути. Впадав у вiдчай. Задихався вiд лютi. Яка ганьба! Круг пальця обвели. І це його – царя царiв! Із роду самих Ахеменiдiв! І хто? Якiсь дикi кочовики! Наздогнати! Покарати! Всю Скiфiю розiп'ясти!

Гнiв спадав, i тодi вiн вiдчував себе в западнi. Ганявся за скiфами, а упевненостi не було. Бiльше того, було вiдчуття, що з ним граються, що його водять за нiс. Такоi ганьби з ним звiдтодi, як вiн став царем, ще не було. Навiть насмiшки i кпини вавилонян здавалися йому тепер дитячими жартами. А тут… Вiн не програв бою, але й не виграв його. Невже кочовикам нестрашне його вiйсько? Хто повiрить у таке? Затiваючи похiд у Скiфiю, вiн мрiяв не лише приборкати непокiрних кочовикiв, i так приборкати, щоб вони навiки забули дорогу в Мiдiю, а й захопити безлiч рабiв, тисячнi табуни коней, стада худоби. А сам похiд здавався, як легка прогулянка у невiдомi краi. І ось… Скiфи вiдходять i вiдчувають себе переможцями, а вiн… Ганьба, ганьба! Воiнам важко блукати безводними степами, важко военачальникам пiдбадьорювати iх, важко було i Дарiю. Йому, мабуть, було найважче з усiх. Так важко, як нiколи. То вiн тiльки виду не подае, а насправдi на душi в нього тяжкий гнiт. І Дарiй покiрно несе той гнiт, i нiхто не бачить, як йому важко.

А хiба йому коли легко було? За всi роки царювання вiн не пам'ятае такого року, щоб вдалося тихо i спокiйно посидiти на тронi. Нi, не було такого, втiшав, заспокоював себе Дарiй. Роки його царювання минали у тяжких i виснажливих походах та в безкiнечних битвах. Доки одну краiну усмирить, тим часом три чи п'ять iнших повстануть. І так з року в рiк. З першого року його царювання.

Важко йому тепер, дуже важко, на тiлi й душi – камiння. А хiба було йому легко, коли вiн убив Гаумата-мага i повернув Ахеменiдам престол? Чи вiн тодi спокiйно на нiм сидiв? Впоравшись iз самозванцем, вiдразу ж вирушив придушувати бунтiвний Вавiлон.

Один чоловiк, вавилонянин, на ймення Надiнтобайра, син Анiрi, повстав у Вавилонi, пiдкореному Персiею. А повставши, назвав себе Навуходоносором. Вiйсько самозванця стало на березi Тигру. Дарiй пiдiйшов до рiки з iншого боку, рiка була непроходима вбрiд, i той чоловiк, що проголосив себе Навуходоносором, думав врятуватися за водою. Тодi Дарiй посадив одних на мiхи, iнших на верблюдiв та коней. Ахурамазда йому допомiг. З волi Ахурамазди вiн перейшов Тигр, там i розбив вщент вiйсько вавилонського самозванця. Те сталося в 24-й день мiсяця ассiядiя. Надiнтобайра, який називав себе Навуходоносором, з кiлькома вершниками утiк у Вавилон. Тодi вiн пiшов у Вавилон i з волi Ахурамазди взяв Вавилон, схопив самозванця i умертвив його…

Легко йому тодi було?

О, доки вiн усмиряв Вавилон, за його спиною повстали: Персiя, Елам, Мiдiя, Ассирiя, Єгипет, Парфiя, Саттагiдiя, Сака… То чи легко йому тодi було?

Дарiй ходив i ходив по шатру, важко ходив, похмуро, та все питав i питав себе: чи легко йому було тодi, в 522 роцi?

О нi. Того року вiн витримав 19 битв, виграв усi, ще й захопив у полон дев'ять царiв. Навiть для iсторii велiв записати на пергаментi, на шкiрi та вирiзьбити на скелi таке:

«Говорить Дарiй-цар: Ось що я звершив з волi Ахурамазди, i звершив за один рiк. Ти, який з часом прочитаеш цей напис, вiр тому, що мною зроблено, не вважай це лжею».

Тож чи легко йому було тодi?

О нi, було йому тодi важко, дуже важко, але вiн витримав отi дев'ятнадцять битв i виграв iх усi. То чому ж зараз йому, коли вiн не програв ще жодноi битви, чому зараз йому так важко? Так важко, як нiколи не було, важче навiть, як у той рiк, коли його чекали дев'ятнадцять битв. Чому йому так важко iз скiфами?.. Ходив i не знаходив вiдповiдi.

Тодi, в 522 роцi, йому не снилися поверженi ним царi, вiн тодi спав мiцно, спав будь-де: в походi, навiть на мiсцi битви, серед порубаних тiл, i спав мiцно, i вранцi прокидався свiжим та бадьорим. То чому зараз йому – царю царiв! – заледве чи не щоночi сниться той худоребрий сак, злидар, якийсь пастух без роду-племенi, якому вiн хтозна-коли вiдтяв голову?..

Чому його безстрашне, добре навчене i витривале вiйсько, яке нiколи не знало нi втоми, нi поразки, яке за рiк витримало дев'ятнадцять битв, чому воно тепер, у скiфських степах, вибилось iз сил i, не провiвши жодноi битви, вже втратило вiру в перемогу?

Запитання, запитання, запитання…

А вiдповiдi – жодноi.




Роздiл десятий

Якщо розумнi – здогадаетесь самi…


Настав день, i Дарiй змушений був, пересиливши власну гордiсть, вiдрядити своiх послiв до невловимих скiфiв. Це вже був початок поразки, хоча царськi посли й мали передати скiфам таке послання:

«Дарiй, цар великий, цар царiв, Вiштаспiв син, Ахеменiд, перс, син перса, арiець iз арiйського племенi.

Ахурамазда подарував менi царство велике, багате на добрих мужiв i добрих коней. Я привiв добрих мужiв на добрих конях до вас, скiфи. Я придушив Вавилон, Персiю, Мiдiю, Елам, Єгипет, Парфiю, Саттагiдiю, придушу й вас, кочовики, у вашiй землi. Якщо ви сильнi, якщо ви справжнi мужi, а не боягузи, то вступайте зi мною у битву велику, а якщо слабодухi – то визнайте свое безсилля i прийдiть до мене iз землею i водою».

Для скiфського царя Дарiй велiв заготовити ще й таке послання:

«Дивак! Чому ти все тiкаеш i тiкаеш? Якщо ти вважаеш себе сильним протистояти менi, то зупинися. Облиш свое блукання i бийся зi мною. Якщо ж визнаеш себе безсильним, то визнай мене своiм владикою i прийди до мене з поклоном, як i належить приходити рабу до свого пана».

Дарiй мав гострий розум i, попри гнiв свiй та лють, що душили його щодень, все ж ясно усвiдомлював марнiсть такого послання. Якщо скiфи не злякалися його величезного вiйська i граючись водили його за носа по своiх безкраiх степах, то царських погроз i зовсiм не злякаються. Все це вiн усвiдомлював, але iнакше не мiг. Не буде ж вiн знову безцiльно блукати степами, бачачи тiльки хвости чужих коней? Треба ж було щось дiяти, якось дiстати скiфiв, а вiн нiчого кращого, крiм погроз, придумати не мiг. Якщо його велетенське вiйсько не дiстало скiфiв, то, може, хоч посли дiстануться до них?

Вiн сидiв на конi, груди якого були забранi залiзною сiткою, а голова захищена золотими пластинками, сам був у панцирi й шоломi, в центрi свого великого вiйська, в оточеннi гвардii «безсмертних», готових кiстьми лягти, а свого царя захистити навiть тодi, коли все вiйсько виляже, але упевненостi не вiдчував i на своi безсилi погрози скiфам надiй не покладав. Надсилаючи погрози, вiн випрошував у них битву. Це була образа з образ, але виду вiн не подавав, нiби так воно й мало бути. І своiм особистим послам – знатним мужам Персii – вiн вкотре нагадував:

– Так i заявiть: або – або… Або хай скiфи здаються на мою милiсть, або хай б'ються з нами.

А сам думав: скiфи просто посмiються з його послiв!

Подумав так тому, що на iхньому мiсцi вiн би теж смiявся.

Скiфи i справдi смiялися.

Але хоч i дикi степовики, та, як приймати послiв, знають, бо прийняли iх поштиво, з гiднiстю, завели iх до бiлоi юрти i напоiли холодним кумисом. І в цiй ввiчливостi теж вiдчувалася сила iхня. А ось iз царського послання смiялися. Нi, не вголос, але очi iхнi були веселi й глузливi. А смiеться тiльки той, хто вiдчувае за собою силу. Це Дарiй розумiв, але не мiг тiльки збагнути: в чому полягае сила степовикiв? У вiйську?.. Але воно менше i не таке досвiдчене, як перське. Тодi в чому?.. Хiба в тому, що вони вдома, у своiх степах, а вiн, перський цар, блукае тут iз зав'язаними очима. Та ще, мабуть, iхня сила у мудростi й хитростi iхнього царя. О, тiльки стара i досвiдчена лисиця може затiяти таку вiйну iз персами!

А вiдповiдь його, одна вiдповiдь на царськi погрози чого варта.

«Мое становище таке, перський царю! Я i ранiше нiколи не тiкав зi страху перед ким-небудь, i зараз не бiгаю вiд тебе. А чому я вiдразу ж не вступив iз тобою у битву, я тобi охоче поясню. У нас немае городищ, якi нам треба захищати. Ми не боiмося iхнього розорення i спустошення i тому не вступаемо з вами у бiй. Та е у нас отчi могили. Знайдiть iх i спробуйте зруйнувати – i тодi дiзнаетесь, будемо ми битися за цi могили чи нi… Тобi ж замiсть дарiв – землi й води – я посилаю iншi дари, на якi ти заслуговуеш. А за те, що ти назвав себе моiм владикою, ти менi дорого заплатиш!»

Дарiй мовчав, похмурий, як нiч.

Чи варто було набиватися на битву, щоб отримати у вiдповiдь таке послання?.. Та й ким погрожувати скiфському царевi? Вiйськом, яке зрання й дотемна канючить айш? Вiн не мiг збагнути свое воiнство. Вiдколи почався скiфський похiд, вони щодень вимагають одне й те ж: iжi, iжi, iжi…

Його воiнству байдуже, що персiв переслiдуе одна невдача за iншою, воно вимагае одного: iжi, iжi, iжi. Воiнству байдуже, що воно покрило себе неславою, що з нього кепкуе цар кочовикiв, воно вимагае айш… У нього, царя, все е, вишуканi страви у нього е, але жоден шматок не лiзе в горло. Та i як вiн полiзе, коли йому приносять такi послання скiфського владики… Не мав уже сили навiть гнiватись. Сидiв у своему розкiшному шатрi, i його нi на мить не залишав пекучий бiль. Перед ним на килимi що тiльки не стояло з iжi й питва, а вiн на ту iжу i на питво не мiг i дивитись… Його, всесильного царя iз таким вiйськом, якiсь кочiвники водять за нiс! Ще й пропонують йому, як у насмiшку, шукати могили iхнiх предкiв! Дались вони йому, тi могили! Вiн – покоритель Азii! Як пiсля такоi поразки й неслави повертатися додому? Про його невдалий похiд у Скiфiю дiзнаються всi народи i племена царства, а дiзнавшись, вiдчують, що цар царiв не такий уже й сильний, коли його обвели круг пальця якiсь кочiвники у кибитках! І почнуть пiднiмати голови. Ще й говоритимуть про нього: «Той, якого обхитрили скiфи».

Вiйсько гинуло без iжi. Щодень стратеги посилали навсiбiч загони у пошуках харчу, але скiфи спокiйно знищували iх. Бiльше того, перськi вершники, побачивши скiфських лучникiв, вiдразу ж повертали назад коней i, збиваючи з нiг власну пiхоту, мчали до табору. Ганьба!

А ще через день скiфи спiймали десять вершникiв, але не забили iх i навiть не вiдiбрали у них зброi. Вони напоiли iх кумисом i велiли вiдвезти своему царю дари. І вони привезли Дарiю незвичайнi дари: три клiтки, у яких сидiли птах, миша i жаба. А на клiтках лежало п'ять стрiл…

– Що це таке? – запитав цар своiх найближчих мужiв. – Про що говорять дари варварiв?

Знатнi мужi старанно розглядали дари, але сказати певного нiчого не могли. Вершники, якi привезли клiтки, теж нiчого не могли повiдати.

– Скiфи сказали: якщо ви, перси, розумнi, то здогадаетесь самi.

– Я питаю вас, що означають дари степовикiв? – повторив цар, i мовчати далi було небезпечно, бо в царських очах уже почали спалахувати блискавки…

Тодi наперед ступив один iз полководцiв i так сказав:

– О владико всiх людей вiд сходу i до заходу сонця! Дари означають, що скiфи пiдкоряються тобi небом, землею i водою, визнають тебе своiм паном i повелителем!

– А стрiли? – швидко запитав цар.

– Стрiли?.. – зам'явся велеречивий полководець. – Стрiли промовляють… ворог складае перед персами зброю.

Дарiй люто бликнув на краснобая i крiзь зуби процiдив:

– Це тобi так хочеться, але не це символiзують варварськi дари! – Обвiв присутнiх важким поглядом: – Хто скаже правду? Я за правду не караю, навiть якщо вона буде неприемною для моiх вух.

І тодi наперед ступив давнiй сподвижник Дарiя, з яким вiн колись убивав мага на перськiм тронi. Це був Гобрiй.

Вiн сказав:

– Владико мiй, дозволь мовити правдиве, хоч i гiрке слово. Скiфськi посланцi сказали ось що: якщо ви, перси, не полинете у небеса, перетворившись на птахiв, або не зариетесь у землю, як мишi, чи не сховаетесь у болото, як жаби, то не повернетесь назад, а будете поцiленi ось цими стрiлами!

Дарiй подивився на свого давнього друга i сподвижника Гобрiя i сказав:

– Це схоже на правду.

Запала довга i важка мовчанка.

Перси дивилися на незвичайнi дарунки скiфiв, i кожний думав одне i те ж: як вибратися звiдси, як ноги винести iз Скiфii?

– Я слухаю вас, моi полководцi, котрi ранiше не знали поразок у битвах! – глухо мовив цар.

Полководцi мовчали, облизуючи сухi, потрiсканi губи.

– Говорiть, знатнi мужi!!!

Тодi Гобрiй зважився вдруге:

– Треба повертатися до Істру…

Схопився Дарiй, вдарив ногою по клiтках, не тямлячи себе, кричав:

– Дикуни!!! Ви навiть воювати по-чесному не тямите! Боягузи! Пiдлi боягузи! Хитрi лисицi! Я прийшов з вами битися, а не бiгати за вами по степах! Так i бийтеся зi мною, доведiть свое лицарство! Так бийтеся зi мною! Шалiйте! Покажiть свою силу, i я тодi покажу вам свою!

Але спалах лютi минув так же раптово, як i виник.

Важко дихаючи, цар царiв зневажливо сказав своiм полководцям:

– Цi дари означають одне: у мене дуже багато людей, але дуже мало справжнiх мужiв. У скiфського царя дуже мало людей, але дуже багато справжнiх мужiв!

Не допомiг персам укрiплений табiр на березi озера-моря. Того ж дня, як було одержано скiфськi дари i вияснено, що вони означають, Дарiй велiв кидати недобудованi укрiплення i негайно виступати в похiд. Владика переконався, що, сидячи за валами, кочовикiв не примусиш прийняти вирiшальну битву, а загони, якi його полководцi посилали щодень в глиб Скiфii, танули, як лiд на сонцi. До всього ж вже минуло тридцять з чимось днiв звiдтодi, як перси перейшли Істр. До шiстдесяти днiв, доки iонiйцi зберiгатимуть мiст, залишалося надто мало часу. А ще треба було знайти скiфiв, розбити iх (Дарiй ще вiрив, що йому це врештi вдасться) i встигнути повернутися до Істру у визначений строк.

Кинувши наполовину збудованi укрiплення, перси знову подалися в гонитву за степовиками. Геродот у своiй «Історii» розповiдае, що, йдучи дуже швидко, Дарiй наздогнав скiфiв: «вiн погнався за ними, а вони все йшли на один день путi попереду, i Дарiй йшов за ними невiдступно».

Все повторилося, як i перше: скiфи вiдходили, перси наступали, але мiж ними незмiнно залишався один денний перехiд, i здолати його перси нiяк не могли. «Цi блукання тяглися довго, – додае Геродот, – i iм не передбачалося кiнця».

Так почався третiй i – останнiй, завершальний перiод скiфо-перськоi вiйни. І кiнець iй уже був недалеко. Дарiй не знав, що на радi в Іданфiрса було прийнято рiшення: на завершальному етапi вiйни змiнити тактику i перейти до бiльш активних бойових дiй. Якщо до цього скiфи уникали великого бою (крiм наскокiв та дрiбних сутичок), то тепер вирiшено бiльше не водити персiв, а нападати на них вдень i вночi. І особливо коли вони будуть зайнятi добуванням собi провiанту.

З того часу iнiцiатива повнiстю переходить до скiфiв.

Дарiй уже розумiв, що едина його надiя на рятунок – це негайна втеча до Істру. Але вголос про те ще не наважувався сказати. Вiн все ще гнався за скiфами, гнався, втрачаючи i обози, i загони, гнався, вiдчуваючи, що женеться за своею загибеллю. Удари скiфiв ставали все вiдчутнiшими i спустошливiшими, а нiчнi наскоки на сонний табiр i зовсiм вимотували персiв. Дух у вiйську катастрофiчно падав. А скiфiв попереду ставало все бiльше й бiльше. Розвiдка доносила: окремi скiфськi вiйська об'еднуються в одне. Це не вiщувало нiчого доброго, i на однiй iз нарад Гобрiй зважився i нарештi сказав те, що вiн думав:

– Царю! Неприступнiсть цих людей менi приблизно була вiдома з чуток, а на мiсцi я ще бiльше переконався у нiй, бачачи, як вони знущаються з нас. – (Брови Дарiя смикнулися i гнiвно насупились, але Гобрiй вирiшив – будь-що-будь говорити i далi, i говорити те, що вiн думае, незалежно вiд того, подобаеться це владицi чи нi). – Тому я гадаю, що, тiльки надiйде нiч, нам треба запалити вогнi, як ми це завжди робимо, щоб освiтити табiр на випадок наскоку степовикiв, обманути тих наших людей, якi найбiльш слабi та негодящi для перенесення незгод, прив'язати всiх ослiв i вiдходити, поки ще скiфи не поспiшили до Істру з метою зруйнувати мiст чи iонiйцi не прийняли рiшення, яке б могло нас погубити.

Дарiй хотiв було сказати: «Знищення мосту на Істрi – це наша вiрна загибель», але промовчав. Насупився, засопiв, лице його – почорнiле i схудле – закам'янiло. В шатрi стояла така тиша, що чути було, як важко дихае цар.

Полководцi завмерли в очiкуваннi лиха.

Гобрiй зблiд, прикусив губу, але вiдкрито дивився царю в очi. Вiд своеi поради вiн не думав вiдмовлятися.

Дарiй подивився на нього гнiвно, якусь мить посопiв, а тодi з шумом зiтхнув (це вказувало, що спалах гнiву в царя царiв минув), i полководцi теж полегшено зiтхнули.

Нi на кого не дивлячись i нi до кого конкретно не звертаючись, Дарiй буркнув: «Треба добре помiзкувати, як нам забезпечити свое повернення». Не сказав – втечу, а всього лише – повернення.




Роздiл одинадцятий

Голова ватага Анахарiса


Тепер уже Тапур вiв головнi скiфськi сили. Пiсля погроз Дарiя i вимог дати бiй владика Гданфiрс весело сказав на радi:

– Вождi моi! Мужi моi! Вiтаю вас iз першою перемогою: перський цар прохае у нас битви. У нього вже немае сил ганятися за нами, i вiн, аби вберегти свою гiднiсть, прохае битви!

Вождь Таксакiс пiдняв свою важучу дубину, оковану залiзом, iз якою нiколи не розлучався, i прогудiв басом:

– Треба зважити на прохання чужого царя i дати те, що вiн хоче: битву! Я готовий!

– І я готовий! – сказав Скопасiс.

– І я готовий! – сказав Тапур.

– Дамо битву, але… але не зараз, – вiдповiв Іданфiрс i хитро примружив своi очi. – Трохи-трохи пiзнiше. Як перси пiдступлять зовсiм. Ще поводимо iх, потерзаемо, а тодi буде в самий раз. А зараз будемо чинити ось як. Вождь Скопасiс iз своiм вiйськом пiде на захiд до Істру для переговорiв iз iонiйцями, якi захищають царський мiст. Його треба будь-що зруйнувати i вiдрiзати Дарiю всi шляхи до втечi, щоб вiн назавжди лишився у наших степах. Вождь Таксакiс iз своiм вiйськом пiде на пiвнiч, обiйде непомiтно головнi перськi сили i вийде iм у спину. Вождь Тапур iз своiм вiйськом i моiми загонами буде стояти до персiв лицем i триматиме iх у постiйнiй напрузi. Загони, якi Дарiй посилае у рiзнi боки за водою i харчем, – знищувати! Персам не давати спокою нi вдень нi вночi, кусати iх, смикати, тривожити i тримати на однiм мiсцi. Або водити по колу, доки Таксакiс не зайде iм у спину, а Скопасiс не зруйнуе мiст на Істрi. А вже тодi дамо персам те, чого вони вiд нас хочуть, – битву! Одну-едину – i останню!

Спека.

Нi дощику у Скiфii, нi хмаринки на небi.

Сонце – люте i несамовите, пече й пече, як найнялося.

Жовте марево гойдаеться у степах.

Горить степ пiд палючим промiнням, вигорае. Хай пече Колаксай злiше, дошкульнiше, хай задихаються без води у чужих степах перси, хай конають вiд спраги!

Не впораеться небесний бог, вогонь допоможе. Трави стоять сухi, iскру пусти – загоготить у степу полум'я, шугне вогняний вал до неба… Мов голодна сарана, сунуть вороги спеченою землею, задихаються вiд гарячого попелу, падають конi, пiшi… Води… І здаеться персам, що й вода разом iз скiфами утiкае на пiвнiч.

А та, що залишаеться…

О, то страшна вода!

Один iз перських загонiв надибав у покинутому таборi колодязь. Така холодна, така смачна була у нiм вода. Триста душ напилося. До останньоi краплини вичерпали колодязь, а потiм страшнi корчi покидали персiв на землю… Пило триста, лише десяток ледве-ледве дiстався до своiх… Помирати…

Страшний скiфський степ!

Інший загiн подався шукати хоч якусь поживу i наскочив на засаду. Де взялися степовики, з-пiд землi вискочили чи з неба впали, перси того гаразд i не второпали.

– Ар-р-р-а-а-а!!!

Закрутився, завертiвся свiт у смертельнiй круговертi.

Стрiли, як злi оси, жалили чужинцiв звiдусiль, а де вони бралися, важко було збагнути.

– Ар-р-р-р-а-а-а-а!!! – на всю свою могутню горлянку кричить Тапур. – Рубайте персiв! Колiть!!! Топчiть кiньми! Витирайте об iхнi чуби своi руки!!

Меч так i миготить у його руках. Навiдлiг рубав чужинцiв, кому голову зносив, i вона каменюкою летiла на землю й пiдстрибувала, бризкаючи i цвiркаючи кров'ю, кого з плеча й до самого коня розрубував, кого навскiс стинав… За ним мовчки й завзято рубався ватаг Анахарiс.

– Ну, як, ватаг, погуляемо?! – кричав йому вождь.

– Погуляемо! – вiдказував Анахарiс.

Зiйшовшись впритул, стiна стiною, скiфи i перси оглушували один одного бойовими кличами своiх родiв i племен. Змiшалося все: конi, люди, крики звитяги, стогони, вигуки радощiв i передсмертнi зойки… Билися пiшi i кiннi, рубалися мечами, хто мав мечi, кололи ножами, хто мав ножi, проштрикували один одного списами, хто мав списи… Поранених затоптували конi, але поранених було мало. Із коней падали тiльки мертвими.

Перси билися вперто й завзято, лавою насiдаючи на скiфiв, надсадно кричали, пiдбадьорюючи себе криками.

А згодом i сили вже не стало кричати. Тiльки хрипiли…

– Персидi нарештi зацiпило! – загаласували скiфи. – Постривайте, чужi зайди, ми ще повитираемо своi руки об вашi чуби!

Розпалений боем, Тапур ввiрвався у саму колотнечу, де вiд пилу, пiднятого кiньми, й дихати не було чим. Вертiвся на конi, вiдбиваючи удари з обох бокiв, сам рубав… У смертельнiй тиснявi перськi i скiфськi конi билися грудьми один в одного, iржали, кусалися за шиi, i вершники, перегнувшись, зчiплювалися в двобоi, душили один одного i теж кусалися…

Тапур схрестив свiй меч iз мечем сотника-здорованя, але той вiдбив удар i сам напав. Був вiн досвiдченим рубакою i надзвичайно сильним. Вiдбивши напад вождя, вiн ринувся вперед, i його меч, розсiкаючи повiтря, полетiв на Тапура. Тапур, вдавши, що вiн падае з сiдла, метнувся попiд животом коня i виринув з другого боку, тримаючись за повiд. Мить, i вiн уже у сiдлi й з усього розмаху розрубав сотника навпiл… І тут збоку налетiв на Тапура перс у шоломi з пишним султаном iз пiр'я. Його довгий i важкий меч злетiв угору, сяйнув проти сонця крицею i стрiмко полетiв на голову вождя…

– Тапур, стережися!!! – хотiв було крикнути Анахарiс, але в горлi у нього все пересохло, i вiн не зумiв повернути й язиком. Тiльки бачив, як чужинський меч летiв на голову вождя…

І Анахарiс, напружившись, стрибнув iз свого коня на Тапура, прикриваючи його собою, i в ту ж мить, як вiн стрибнув, важкий i чомусь такий холодний меч розсiк його навпiл… І болю Анахарiс не вiдчув, бо здалося йому, що крижаний водяний потiк пронизав його наскрiзь i остудив пекучий вогонь… І тiльки згас той вогонь, як вiн провалився у густу i вiчну пiтьму… Але в останню мить йому здалося, що то не вiн провалився у чорну порожнечу-прiрву, а провалився гарячий бiй…

Тапур зупинив коня посеред побоiща i рукавом куртки витер мокре чоло. Задоволено оглянувся навколо. Перемога! Бодай i маленька, над одним лише перським загоном, але – перемога! А багато малих перемог складуть одну велику, i це добре. Перський загiн винищено до останнього вершника.

– Воiнство мое славне! – звiвшись у сiдлi, крикнув вождь до своiх вершникiв. – Арес послав нам перемогу! Слава Аресу!!!

– Слава Аресу!! – загримiло на рiвнинi. – Слава Тапуру!

– Анахарiсу слава вiчна вiд роду до роду скiфського! – крикнув вождь, блискаючи збудженими очима. – Слава тим, хто вiдважно бився i хто своiм життям рятуе товариша по зброi.

– Слава!!!

Воiни схилилися над розрубаним ватагом, один iз них швидким, невловимим рухом вiдтяв у трупа голову, показав ii всiм. І воiни схилили у шанобi своi голови i випросталися.

– Це найхоробрiша голова з усього скiфського роду з бойовим кличем «арара»! – крикнув старий воiн. – Ми висушимо голову ватага Анахарiса, настромимо ii на священний спис, i вона, голова мужнього Анахарiса, водитиме нас у боi, i ми не знатимемо поразки!

І помчав рiвниною, пiднiмаючи в руцi голову ватага Анахарiса та вигукуючи бойовий клич:

– Арара, скiфи!.. Слава героям, смерть ворогам!!!




Роздiл дванадцятий

На човнi у небуття


Вiн спинився на березi, безвiльно опустивши руки.

Низько, ледь не зачiпляючись за дерева й будинки, над щасливим мiстом сунули важкi сiрi хмари. Хвилi билися в гаванi, мов у западнi, рвучись на волю, оскаженiло кидались на берег i в безсиллi, запiненi, скочувались назад, зрозумiвши свою безвихiдь…

І так раз у раз, раз у раз…

Вiтер забивав дух, i йому здавалося, що на березi лиману нiчим дихати. А чи, може, з його грудей уже зникло серце, i кров бiльше не вирувала по тiлу, i вiн закляк, задихався… Вiтер шарпав на ньому гiматiй, наче хотiв його здерти, i Родон сказав вiтру:

– Нащо тобi мiй плащ? Вiзьми краще мою душу… Якщо вона в мене ще лишилася…

Вiдв'язав човна, хотiв було сiдати, але в останню мить завагався. Нi, не злякався того, що задумав, а просто захотiлося ще раз, востанне, подивитися на рiдне мiсто. Тримаючи неспокiйного човна за ланцюг, стояв, опустивши сиву голову, не в силi глянути на рiдне мiсто. Човен злiтав на хвилях, поривався у море. Родон ледве втримував його за мокрий ланцюг.

– Почекай… – глухо мовив до човна, – ще встигнемо… Та й мiсця вистачить, велике море… Глибоке…

Долоня вiд iржавого ланцюга зробилася червоною, iржа стiкала з неi, наче кров… Родон до болю в руцi стис ланцюг i рвучко повернувся посiрiлим обличчям до мiста. Кущуватi колючi брови архонта зсунулись на перенiссi, важко зависаючи над холодними, колись сталистими, а тепер безпомiчними очима, у яких застиг бляклий туман… І на душi був такий же бляклий сiрий туман, i нiде не видно було просвiтку. І дивився архонт на мiсто з нiмим докором, як на друга, який зрадив його i вiдвернувся вiд нього. Але мiсто його не зраджувало i навiть не знало, що вiн затiяв i чому вiдв'язав на березi човен. Мiсто ще спало, бо надто було рано, а йому було все одно, що нiч зараз, день чи ранок, бо останнi ночi вiн уже не спав… З незрозумiлою злiстю до самого себе подумав, що то не бiда, виспиться вiн на тiм свiтi.

Човен поривався, борсався, злiтав на хвилях, рука архонта смикалась, i з долонi стiкали червонi краплi…

– Кажу, почекай, – вже гнiвно вигукнув до човна. – Хочу востанне подивитися на мiсто, у якому прожив двадцять п'ять лiт. Мусить же воно попрощатися iз своiм архонтом. Для нього жив i серцем своiм, i мечем… Хоча… хоча мiсто пiдбере собi нового архонта, а ось де вiн ще знайде таке мiсто? На днi моря його немае.

Човен нiби зрозумiв його, на мить утихомирився (чи, може, вiтер затих) i легенько гойдався на хвилях.

Архонт все стояв i дивився на мiсто.

І навiть бачив звiдси свiй бiлий будинок на горi. Покинув вiн його опiвночi, щоб нiколи вже бiльше до нього не повернутися. І хто б мiг знати, що ось так закiнчиться його життя.

Десь жалiбно квилила чайка.

Чи плакала, чи скаржилась на свою долю.

– От i все… – мовив архонт до мiста. – Спиш ти, то й спи, як маеш сни, а старий Хронос з косою уже вiдмiряв мiй час.

З мiста не долинув жоден звук, наче вимерло все навкруг.

Ранок народжувався сiрим, непривiтним. І мiсто було сiре, пустельне, наче попелом засипане… А може, то так сiро i пустельно було в нього на душi?

Глухо зiтхала вода.

– Ат!.. – сказав зрештою архонт. – Пора кiнчати!..

Ступив у човен, той легко злетiв на хвилях, радiючи, що вирвався на волю. Архонт налiг на весла, i човен швидко вiддалявся вiд берега. Щоб не дивитися на мiсто, архонт сiв до нього спиною i грiб швидко, наче квапився пошвидше втекти вiд мiста.

Коли вiдплив далеко вiд гаванi, випростав спину i подумав, що його нiхто не побачив, а з берега не впiзнають… Подумають, рибалка далеко заплив…

Витяг весла з води, бо вони йому бiльше уже були не потрiбнi, i сидiв, зiгнувшись, вiдчуваючи, як кам'янiе його тiло.

Хвилi кидали човен то вгору, то вниз, крутили його, намагалися перевернути, й тому било хвилею у борт, але Родон не звертав на те уваги. Човен крутився серед хвиль, а вiн, зайнятий думками, дивився в потемнiлу далину спорожнiлими очима. Єдине, чого вiн боiться, то це вiдчаю… Бо вiдчай – то перша ознака безсилля. Та вiдчай, вже, здаеться, прийшов до нього, i спершу вiн хотiв було вiдiгнати його, а потiм подумав: а навiщо? Чи не все одно? Нiхто вже не дiзнаеться, з яким настроем розквитався вiн iз своiм життям.

– Ольвiе… – забувшись, промовив уголос архонт. – Яка ти жорстока, дочко моя! У мене нiкого немае, крiм тебе, Ольвiе…

«Ольвiе… Ольвiе…» – почувся йому власний розпачливий голос.

Кiлька днiв тому iз Скiфii повернувся його гонець. Скiфськими степами сунула перська орда. Греки з дня на день чекали нападу, але перси пiшли в глиб степiв. Мiсто обiйшла бiда стороною, але Родон хвилювався за долю дочки. Послав гiнця, послав не як архонт. Як батько. Вибрав вiдчайдуха, котрому все нiпочiм. Щедро заплатив, попрохавши будь-що пробитися до Ольвii, дiзнатися, як там вона. І – негайно назад.

Гонець побував у скiфiв, повернувся i довго не мiг глянути в очi архонту.

Родон до найменших подробиць пригадуе все, що йому повiдав гонець. Вiстi вiн принiс страшнi.

Море шумить, i вчуваеться йому в шумi голос дочки…

Ольвiя холодно дивилася на гiнця рiдного мiста, не вiдчуваючи нi радощiв, нi бодай хвилювання.

– Слухаю тебе, посланець архонта, – промовила вона чужим голосом i глянула мимо нього. – Чому ти сюди примчав?

Гонець iй сказав:

– Я мчав до тебе багато днiв, славна дочко нашого мiста. Всюди перси, i я вужем прошмигнув мимо iхнiх роз'iздiв. Мене послав архонт, твiй батько. Архонт дуже тривожиться за тебе, бо в скiфськi степи прийшла велика орда. Архонт хоче знати, як живе його дочка, чи не потребуе допомоги? А може, ii життю загрожуе небезпека?..

Гонець мовчав, чекаючи вiдповiдi.

У кочовищi не затихав жiночий лемент, плач дiтей, гавкiт собак: гонець уже знав, що жiнки та дiти збираються в далеку дорогу на пiвнiч.

Ольвiя мовчала i дивилася кудись мимо гiнця.

Вже були зiбранi всi юрти i шатра, завантаженi збiжжям повозки, i кочовище заворушилося, заскрипiло колесами.

А Ольвiя все ще мовчала. Вона стояла перед гiнцем у чорному довгому платтi i такiм же чорнiм клобуцi, горда i печальна водночас, вона була в ту мить далеко вiд нього.

І гонець, не дочекавшися вiдповiдi, повторив свое запитання:

– Архонт хоче знати, як поживае його дочка.

Ольвiя нарештi ворухнула губами:

– Спасибi тобi, мужня людино, що примчав сюди, прорвавшись крiзь перськi загони. Скажи, як поживае мiсто? Перси не погрожують моему мiсту?

– Слава богам, поки що добре. Щоправда, занепала торгiвля, бо всюди у степах перси, i купцi не вiдважуються бодай носа виткнути у степ. А так… все нiби гаразд. Дехто теревенить, що буцiмто перси нападуть на Ольвiю.

Вона заперечливо похитала головою.

– Нi, персам не до грекiв. Не сьогоднi-завтра вони будуть тiкати iз скiфських степiв до рiки Істру.

І вмовкла.

– Архонт цiкавиться, як поживае у скiфському краi його дочка, – вдруге нагадав гонець. – Я поспiшаю, дорога не близька.

– Архонт цiкавиться, як поживае у скiфському краi його дочка? – з притиском повторила запитання Ольвiя. – А чого архонт не поцiкавиться, як всi цi роки проживала у Скiфii слiпа рабиня Мiлена?

– Про вiщо говорить Ольвiя? – з подивом запитав гонець.

Ольвiя глянула на нього так, що вiн мимовiльно позадкував.

– Я питаю, чому архонт не поцiкавиться, як жила i мучилася у скiфськiй неволi Мiлена?

– Я не розумiю… нiчого не розумiю… Яка Мiлена?

– Тобi й не треба знати, – сухо сказала Ольвiя. – Ти лише передай архонту… Скажи йому… Скажи, що Ольвiя знайшла у Скiфii гречанку, котра була продана у рабство i котрiй скiфи викололи очi, як це вони роблять з рабами. Ту гречанку звали Мiленою. Помираючи, вона повiдала менi таемницю ii життя. Передай архонту… це не по-людському так чинити… І ще передай архонту, що дочки в нього бiльше… немае… Хай забуде ii, як колись забув Мiлену…

Старий бiлобородий скiф пiдвiв Ольвii коня.

– Пора, господине. Кочовище вже вiдходить, перси близько.

Ольвiя сiла на коня, рушила, але нараз круто повернула коня i сказала гiнцевi:

– Повертайся додому. Скажи, щоб архонт пам'ятав Мiлену. На старостi буде це нелегко, може, навiть тяжко, але слiпiй рабинi теж нелегко було у тьмi рабства!

І геть погнала коня…

І – все…



Сiра ранкова мла нависла над лиманом.

Вона опускалася все нижче i нижче до води, i Родону було важко дихати, i нiчим дихати. Сидiв у човнi, звiсивши голову, i внутрiшнiм зором бачив ту сцену, чув страшнi слова Ольвii…

Човен кидало, хвилi налiтали iз сiрого мороку, i здавалося, що й вони важко зiтхають.

Мiлена… Мiлена… Мiлена… Шепотiли хвилi чи, може, то йому так вчувалося?

Мiлена…

Мати Ольвii, його юна i вродлива дружина…

Далека, ой, далека його дружина!

Його любов едина, i його горе едине.

Слiпа рабиня скiфська…

Хтось невидимий колов ножем архонта в серце, i вiн нiчого не мiг вдiяти. Хай крае серце, коли е бiль у серцi, тодi вiдчуваеш себе живим, а не мертвим. Вiн любив Мiлену. Вiн любив ii до безтями. О, тепер нема чого таiтися перед самим собою; вiн любив Мiлену, хоч i намагався останнi вiсiмнадцять рокiв вирвати ii образ iз свого серця. О, як вiн любив ту далеку i зрадливу Мiлену! Все життя любив, життя ненавидiв, проклинав, намагався ii забути i… І нiчого не мiг вдiяти iз собою. Вона впилася в його серце гострою скалкою, яку нi вирвати, нi загоiти рану… А ще вiн ненавидiв зраду. Тому й продав ii у рабство. Пробачити зраду – значить, зрадити себе… Богиня Ата, богиня блискавичного безумства, наслала на нього таку лють, що вiн ослiп вiд ненавистi. І забагнув жорстоко помститися вродливiй, але невiрнiй дружинi. І вiн помстився.

Та хiба йому легко було потiм? Чи не мучився вiн всi цi роки? Хiба вона, молода i гарна його жона, не приходила до нього у сни? Хiба вiн не скреготiв зубами вiд болю? То вiн на людях себе не видавав, крем'яним здавався, а вночi… Мов лютi звiрi, терзали його думки. Не мiг забути Мiлени, але й пробачити iй теж не мiг. Так i мучився вiн усi цi роки.

Та що тепер. Кому докоряти, кому кого винуватити, як уже лiтае над ним крилатий Гiпнос з головкою маку в однiй руцi i рогом у другiй. Ось вiн пiдносить рiг до губ… Родон чуе трубнi звуки… Гiпнос – син ночi, бог сну… Вiчного сну для Родона. І вiн уже трубить, що архонтове буття вже скiнчилося, вiднинi його чекае небуття. І сон… Вiчний сон у пiдземному царствi Аiда.

А може, й там, у темному-претемному царствi Аiда, не зможе вiн забути Мiлену? О нi, ковток води з пiдземноi рiчки Лети, i вiн забуде все: землю i сонце, життя у бiлому свiтi i Мiлену… То – швидше, швидше туди, до забуття!

Два голоси сперечалися у ньому.

Перший: «Тобi не буде прощення, жорстокий чоловiче! Твоя совiсть нiколи не знатиме спокою. Ти не тiльки занапастив життя Мiлени, ти й свое життя погубив! Гнiв Немезiди не дасть тобi спокою!»

Другий: «Але ж Мiлена зрадила тебе. Пiдло! Таемно! Ти не прощаеш зрадникiв. Жiнка, котра зрадила законного чоловiка й сiм'ю, зрадить i народ, i святинi народнi».

Зцiпивши зуби, Родон слухав тi голоси, i обидва вони здавалися йому правими. Коли вiн вiддавав Мiлену скiфам, то не думав, що вони можуть позбавити ii очей… Вiн тодi нiчого не думав, бо у гнiвi великому був. І думав, що забуде ii на другий же день. Але не мiг забути за всi вiсiмнадцять рокiв i, очевидно, вже не забуде ii до кiнця своiх днiв.

Коли Ольвiя була поруч, вiн ще тримався. Чи вдавав, що тримаеться… А як не стало Ольвii – з'явилась Мiлена. Вона завжди стояла перед його очима, дивилася на нього гiрко i журно… Не з гнiвом, а з тихим, нiмим докором, вiд якого вiн не знаходив собi мiсця…

Коли думав про дочку, трохи легшало на душi.

Думав… А тепер вже й думати немае про кого… Дочка… рiдна дочка вiдреклася вiд нього. То на що тепер сподiватися? На кого? На яке чудо? Це був той удар, якого вiн уже не мiг знести. Його гордiсть, його сила були зломленi. А без гордощiв, без сили i гiдностi, без правоти у собi вiн уже не мiг жити. І не мiг, i не хотiв.

Коли уявляв зустрiч Ольвii iз слiпою скiфською рабинею Мiленою – кригою бралося тiло.

Мiлена… Мiлена… Мiлена… Чи шепочуть хвилi й справдi iм'я його далекоi юноi дружини, чи йому вчуваеться?

Стривай, якi у неi були очi?..

Забув… О нi, хiба можна забути очi коханоi…

Вiн побачив ii вперше лiт зо двадцять тому на осiннiх пiанепсiях – святi в честь золотокудрого Аполлона, бога сонця, свiтла й тепла. Щоосенi, проводжаючи Аполлона, греки дякували йому за весняне та лiтне сонце й тепло, i несли у руках ейресiони – гiлки маслин, обмотанi вовною та обвiшанi плодами, й спiвали хвалебнi гiмни.

На чолi урочистоi процесii не йшли, а пливли юнi дiвчатка з ейресiонами в руках. Крайньою злiва на осiннiх пiанепсiях пропливала струнка i тендiтна дiвчина з довгим волоссям i карими очима, що сяяли, наче двi зорi. Вiн глянув на неi, занiмiв з подиву i радощiв i, вражений ii вродою i чистотою, потонув у тих карих вологих очах…

– Як тебе звати? – запитав вiн.

– Мiлена… – тихо вiдповiла вона, опустивши очi…

– Родон…

Вiн звiв голову i побачив Мiлену.

Побачив ii у скiфськiй куртцi та скiфському башлику.

Тихо й обережно ступаючи, вона йшла водою до його човна. Якось дивно йшла, немов увi снi… Та, власне, не йшла, а пливла… летiла… Плавно i легко, ледь торкаючись ногами хвиль… Замiсть очей у неi зiяли двi кривавi ямки. Вона дивилася тими ямками на нього, i вiн дивився на тi ямки, не розумiючи, де ii очi?

– Родон… – озвалася Мiлена. – Коли ти нарештi повезеш мене у Грецiю?.. Ти ж обiцяв, i я дуже хочу побувати в Афiнах. Я хочу подивитися на столицю сонячноi Еллади.

– Як ти можеш подивитися, як у тебе немае… – i вмовк, боячися сказати, що у неi немае очей i тому вона не зможе подивитися сонячнi Афiни…

– Все одно хочу побачити свою Грецiю! – вперто сказала вона. – Тiльки ж на кого ми лишимо Ольвiю?

– Хiба ти забула, – сказав вiн, – що Ольвiя вже доросла i в неi е чоловiк, скiфський вождь Тапур?

– А-а… так, – засмiялась Мiлена. – Справдi забула, що Ольвiя вже доросла. Як швидко час летить.

– Швидко, – згодився вiн. – Нiби вчора я побачив тебе на осiннiх пiанепсiях, а вже… вже наша дочка доросла…

– І все одно я хочу в Афiни, – сказала вона. – Раз дочка доросла, ходiмо в Афiни. Ти обiцяв менi показати Афiни.

– Ну що ж, – звiвся вiн у човнi. – Ольвiя вже доросла, i ми справдi можемо тепер пiти в Афiни…

І Родон зробив крок iз човна…

…Через кiлька днiв над лиманом прошумiла буря, i хвилi викинули на берег перевернутий човен архонта…




Роздiл тринадцятий

Де ваша сила, сифи?


І настав той день, коли Дарiй сказав одне лише слово: «Все!» І запала гнiтюча мовчанка, i полководцi злякано дивилися на свого владику. І Дарiй тодi видавив iз себе ще кiлька слiв: «Досить ганятися за скiфами, пора повертати коней до Істру».

Нi, вiн не сказав, навiть самому собi не сказав, що пора тiкати… А сказав лише, що пора повертати коней до Істру.

Та на захiд дорога нелегка, а вiйсько було повнiстю виснажене, i Дарiй звелiв стати на день табором у долинi.

А сам з Гобрiем, якому особливо довiряв i з думкою якого завжди рахувався, помчав до ближньоi могили, що здiймалася над усiею рiвниною. Гобрiй встиг гукнути тисячнику iз гвардii «безсмертних», i той iз своею тисячею помчав за ними. Дарiй з Гобрiем на конях пiднялися на могилу, а тисяча гвардiйцiв, наiжачена списами, оточила могилу внизу суцiльним кiльцем коней i списiв. З високоi могили було видно на всi боки. Спершу Дарiй подивився на захiд, туди, де за степами i долами мав бути Істр. На заходi аж чорно було вiд скiфських вершникiв, вони носилися сюди й туди, а з-за обрiю виринали все новi й новi загони.

– Яка до них вiдстань? – запитав вiн Гобрiя.

– Гадаю, що десь бiля денного переходу, – вiдповiв Гобрiй. – Вони завжди тримаються од нас на вiдстанi денного переходу.

– Нi, – заперечив цар, – цього разу вони тримаються на вiдстанi пiвденного переходу. Що це означае? Невже скiфи так осмiлiли, що стали пiдходити до нас ближче?

– І все одно вони кинуться тiкати, як тiльки ти велиш вiйську iти на них.

Цар промовчав i повернув коня на схiд. Глянув поверх свого вiйська, що запрудило всю долину, на обрiй. Там теж сюди й туди снували вершники, i було iх багато.

Дарiй нахмурився.

– Досi вони трималися тiльки попереду нас, i ми iх увесь час гнали. Тепер же вони вирiшили зайти нам ще й у спину.

Оскiльки цар прямо не звертався iз запитанням до Гобрiя, то Гобрiй нiчого не вiдповiв, пам'ятаючи, що чим менше висловлюватимеш владицi своi думки, тим довше житимеш.

Дарiй повернув коня на пiвдень i вiдразу ж – на пiвнiч. І на пiвднi, i на пiвночi теж носилися скiфськi вершники.

– Схоже на те, – сказав цар, – що кочовики забагли нас оточити. Як ти гадаеш, Гобрiй, iм це вдасться?

– Скiфи того тiкають од твого вiйська, великий царю, що iх менше, – обережно почав Гобрiй. – А коли iх менше, то як вони зможуть оточити тих, кого бiльше?

– Це так, – згодився Дарiй, – у них не вистачить сили взяти у кiльце мою орду. І все ж вони з чотирьох сторiн свiту оточують долину.

– Владико! Я думаю, що головнi iхнi сили знаходяться на заходi й сходi. А на пiвднi i пiвночi невеликi розвiдувальнi загони, якi просто наглядають за нами.

– Гм… – Дарiй мовчав, щось розмiрковуючи. – Хай буде по-твоему. І все ж негайно вели оточити табiр трьома рядами возiв.

– Слухаю, великий царю.

– Менi казали, що скiфськi конi нiколи ранiше не бачили ослiв та мулiв, i тому бояться iхнього крику.

– Так, iхнi конi шарахаються, як почують крик ослiв.

– Тодi прив'яжiть мулiв та ослiв до возiв i не давайте iм iсти. Хай вони кричать i криком вiдлякують скiфських коней.

– Слухаю, великий царю.

– Вiзьми кiлькасот «безсмертних», i роздобудьте менi одного живого скiфа. Якщо мое вiйсько не може спiймати всю Скiфiю, то спiймайте хоча б одного скiфа. Я подивлюся, що це за народ i чи варто з ним далi воювати.

– Слухаю, великий царю! – Гобрiй повернув коня i з'iхав з могили. Гвардiйцi внизу розступилися, розiрвавши кiльце, випустили Гобрiя i знову зiмкнули навколо могили кiльце.

А Дарiй, лишившись сам, знову подивився на всi чотири сторони свiту i бiльше не сумнiвався у тому, що скiфи намагаються його оточити в долинi. Але для чого? Тримати його в облозi у них не вистачить сили, та й вiн легко розiрве будь-яку облогу. До всього ж i скiфський цар не такий простакуватий, щоб розпорошувати свое вiйсько по всiй долинi. Гобрiй правильно розсудив, що головнi сили кочовикiв на сходi i частково на заходi. А на пiвднi i пiвночi просто окремi сторожовi загони. Але для чого скiфи зосередили своi сили на сходi i заходi? Невже вони вирiшили у цiй долинi дати йому вирiшальний бiй? Той бiй, якого вiн прагнув з першого дня походу в цi степи? І якого менше всього хотiв би зараз, коли вiйсько ослаблене блуканням по степах…

«Але нiщо так не пiднiмае дух воiнiв, як битва», – подумав вiн i пустив коня з могили. Гвардiйцi розступилися перед ним, вiн промчав проходом до полководцiв, якi вже чекали на нього.

– Готуйте вiйсько, – сказав вiн iм, – у цiй долинi скiфи на власних шиях пiзнають мiць перського меча i руки, яка його тримае…



Того ж дня тисяча царських гвардiйцiв, напавши на скiфський розвiдувальний загiн, в сутичцi, цiною двох десяткiв «безсмертних» захопила одного скiфа.

Полоненого пригнали у перський табiр на арканi, i всi збiглися дивитися на степовика, як на диво яке незбагненне, бо всiм хотiлося зблизька подивитися, а який же вiн, скiф? Бiгли дивитися з надiею побачити щось незвичайне, якщо не людину з рогами, то принаймнi богатиря, а розходилися з розчаруванням. Скiф виявився дрiбним на вигляд, такий собi звичайнiсiнький пастух, i нiчого у ньому не було ось такого… незвичайного, як то вже говорили у вiйську про скiфiв. Одне слово, не було навiть на що дивитися. І всi думали: а може, то спiймали i не скiфа?

Із полоненого зняли аркан i по знаку Гобрiя завели до царського шатра, попередньо обмацавши i куртку його, i пояс, i штани.

І тiльки полонений опинився у шатрi i глянув на царя царiв, котрий сидiв на похiднiм тронi, як гвардiйцi зашипiли до нього:

– Падай!.. На животi повзи до царя царiв, дикун!

Але скiф вiдповiв ледь насмiшкувато:

– Хiба перси не вiдають, що добрий бог для стояння на землi дав скiфовi аж двi ноги?

– Мерзенний!.. – люто прошепотiв до нього Гобрiй. – За неповагу до великого владики ти поплатишся головою!

– Головою – то й головою, – безтурботно вiдповiв скiф. – Я торгуватися не люблю. Та й до всього ж я ваш гiсть.

Лiвий кутик уст царя смикнувся, i вiн ворухнув бровою. Вiд полоненого всi вiдскочили: i Гобрiй, i гвардiйцi. Цар пильним, не без цiкавостi поглядом розглядав свого «гостя» i скептично кривився. Дивуватися не було чому. Перед ним стояв низькорослий, навiть дещо малий, вузькоплечий, кiстлявий чоловiчок. Дрiбний, непоказний, незнатний i, напевне ж, небагатий. Ношена куртка в кiлькох мiсцях пропалена вогнем, на лiктях дiрки, заяложенi штани з вистрьопаними холошами, сап'янцi з дiрками. Борiдка рiденька, руда, очi безжурнi, веселi. На носi й щоках – ластовиння. Як у жiнок. Одного вуха немае, тiльки дiрка…

– Де позбувся вуха? – дещо добродушно запитав Дарiй.

– Хазяйський жеребець одгриз, – так же добродушно, навiть аж безтурботно вiдповiв скiф. – Ох i лютий же! Всiм жеребцям жеребець.

– Як лютий, значить, справжнiй кiнь, – одказав цар. – Я люблю лютих коней за те, що вони… лютi.

– Ми й лютих коней укоськуемо! – дивлячись царю в очi, вiдповiв полонений, i це Дарiю не сподобалось.

Запитав сухо:

– Ти хто?

– Скiф, – охоче вiдповiв полонений i в свою чергу поцiкавився: – А ти хто?

– Перс!!! – не втримавшись, крикнув Дарiй, бо його вже починала дратувати така поведiнка цього непоказного чоловiчка. – Перс я! Син перса!

– Перс – то й перс, – знизав плечима полонений. – Тiльки ж чого кричати? Я ж не кричу на тебе, що я скiф?

Дарiю на якусь мить забракло повiтря, але силою волi вiн стримав себе i процiдив крiзь зуби:

– Я дуже радий, що ти скiф!

– То ти, напевне, з радощiв бiгаеш за нами степами? – заусмiхався полонений. – Геть усi трави своею ордою витовк.

– Ти звiдки такий… веселий?

– Із Скiфii, царю.

– Знаю, що iз Скiфii. Де твое кочовище?

– Там, на заходi, – махнув скiф рукою. – На березi Маленькоi рiчечки, що тече через толоку iз старими вербами.

– На березi Маленькоi рiчечки, кажеш? – мовив цар. – Воно й по тобi видно, сам ти маленький.

– Малий, – охоче згодився полонений. – Не вдався ростом. Але наша Маленька рiчка впадае у дуже Велику рiку. Так i я… Сам маленький, а народ мiй великий.

– Ти, я бачу, балакучий, – повiльно тягне цар. – Все знаеш.

– Авжеж, дещо знаю.

– Тодi скажи, де початок i де край вашим степам?

– Там, де сходить сонце, початок, а там, де воно заходить, – край. – І, помовчавши, додае: – Тiльки не йди, царю, на край, бо не повернешся назад. Ми не любимо непроханих гостей.

– Не любите, так бийтеся! Ви – боягузи. Ви втiкаете вiд перських мужiв, як собаки вiд вовкiв.

– Ми втiкаемо, а ви бiгаете за нами, – безневинно посмiхаеться скiф, i очi його повнi насмiшок. – А ти, царю, спробуй нас наздогнати.

– Ви пiдступно воюете з нами! – не стримавшись, кричить цар. – Ви пiдло отруюете воду в колодязях!

– Воюемо, як умiемо, а що воду отруюемо, то… не пий. Ми тебе в гостi не звали.

Дарiй зовсiм несамовитiе i хапаеться за рукiв'я меча, хоч через мить i шкодуе за цей свiй жест.

– Дай i менi меч, щоб i я мав за що хапатися, – раптом каже одновухий скiф.

– Ти й так загинеш вiд перського меча!

– Але, стративши мене, ти все одно не здолаеш Скiфii.

– Хто ваш цар? – уже спокiйно питае Дарiй, намагаючись придушити в собi спалахи гнiву.

– Іданфiрс.

– Не чув про такого.

– Не чув, а вiднинi знатимеш.

І Дарiй подумки згоджуеться, що вiднинi вiн знатиме, хто такий Іданфiрс, – стара хитра лисиця.

– Що ж, скiф iз Малоi рiчки, жити хочеш?

– Жила б Скiфiя, а я собi мiсце i на тiм свiтi знайду.

– Похвально, – згоджуеться Дарiй. – Вiдповiдь достойна воiна. Тебе як звати, невдатний iз себе, але мужнiй духом скiфе?

– Спанiф. Пастух я.

– Тодi скажи, пастуше Спанiфе, де ваша сила?

– Наша сила?.. – Скiф шкребе пальцем у своiй рудiй борiдцi. – Як тобi розтовкмачити… – І рiшуче додае: – Так тому й бути. Дай менi меч або хоча б акiнак, i я тобi покажу, де наша сила.

Гвардiйцi, котрi стояли позад скiфа, взялися за рукiв'я мечiв.

– Не бiйся, царю, – насмiшкувато кидае полонений. – Сам-один я не в силi упоратися iз твоiм вiйськом. Бо воно у тебе не тiльки велике, а й, нiде правди дiти, вiдважне.

– Гм… – Дарiй повертаеться до Гобрiя: – Ану, кинь йому свiй меч, подивимося, чи вiн хоч умiе його тримати в руках.

Гобрiй вихопив свiй меч з пiхов i з презирливим жестом кинув його полоненому. Той схопив його на льоту, попробував лезо на нiготь i лишився задоволеним.

– Замашний у тебе меч, знатний перс, – сказав вiн. – І гострий, сам у тiло лiзе. Я все життя мрiяв мати свiй меч, але так i не добув його.

І зненацька, щось рiзко крикнувши, Спанiф змахнув мечем i застромив його собi у живiт.

Перськi военачальники оцiпенiли, гвардiйцi рвонулися уперед i застигли враженi.

Спанiф стояв перед Дарiем, ледь зiгнувшись, i в його очах клекотiла така ненависть, що Дарiй здригнувся.

«Падай!.. – подумки сказав вiн. – Падай же…» І ще подумав, що цей скiф дуже схожий на того сака iз берегiв Яксарту…

Скiф ворухнув закривавленими губами, i з кутика його рота потiк червоний струмок.

– Ти, царю, хотiв знати, де наша сила? – захрипiв вiн, важко дихаючи, i, висмикнувши меч, кинув його пiд ноги царевi. – Ось де наша сила. Забирайся геть, чужинський царю, коли хочеш живим повернутися у свою Персиду. А меч… меч у вас, перси, хороший… Все життя мрiяв мати такий меч…

Захитавшись, скiф зробив було крок до царя, але ноги його пiдломилися, i вiн важко впав на правий бiк.

– У мужностi цьому малому скiфу не вiдмовиш, – сказав Дарiй i перевiв погляд на скiфа. Той лежав на боцi, трохи пiдiгнувши пiд себе лiву ногу, а праву руку викинув далеко вперед, наче вiн хотiв дiстати царя. І дивився на персiв вiдкритими застиглими очима.

– Тепер я зрозумiв, хто такi скiфи. Вони дуже схожi на сакiв, – сказав Дарiй i кивнув на труп. – А цього… малого скiфа iз Малоi рiчки поховайте iз вiйськовими почестями.

Перським воiнам варто брати приклад iз цього непоказного i невдатного на вид скiфа, як треба бути мужнiм.

І так було вчинено, як велiв перський цар, i малого скiфа iз Малоi рiчечки, що впадае у Велику рiку, було поховано з усiма вiйськовими почестями.




Роздiл чотирнадцятий

Якщо сифи ганяються за зайцем…


Нi свiт нi зоря, коли Дарiй ще лежав, накрившись теплим вовняним плащем, його розбудив Гобрiй. У шатрi було напiвтемно, тiльки тьмяно блимали мiднi свiтильники, у яких у жиру плавали гноти. Незважаючи на раннiй ранок, у таборi стояв шум, чулися крики, iржали конi, кричали вiслюки та мули, ревiли верблюди.

– Великий царю! – Гобрiй – а тiльки вiн один мiг так рано розбудити царя – опустився бiля непорушного Дарiя на одне колiно. – Не гнiвайся, що посмiв потривожити тебе так рано – новi вiстi.

– Знатний Гобрiй хотiв сказати: поганi вiстi? – чистим голосом, наче вiн i не спав, перепитав цар, не дивлячись на Гобрiя i не встаючи. – Звiдтодi як ми перейшли Істр, я вже звик до поганих вiстей. Говори, я слухаю.

– На схiд вiд табору виявлено велике скупчення скiфiв – кiнних i пiших. – Гобрiй помовчав, чекаючи, яка буде реакцiя царя, але цар мовчав, i Гобрiй, зiтхнувши, продовжував далi: – Кiннота кочiвникiв вишиковуеться у бойовi ряди.

Цар мовчав i не озивався з-пiд вовняного плаща.

Гобрiй помовчав i зрештою делiкатно й обережно кашлянув, аби нагадати про себе.

– Ти мене надто рано розбудив, Гобрiй, – невдоволено озвався Дарiй. – Чого хочуть скiфи?

– Вони прислали свого вiсника, який i крикнув нашим дозорцям таке: «Перси! Ваш цар просив у нашого царя битви. Передайте своему царю, що ми готовi зараз дати йому те, чого вiн просив у нас».

– Ах, яка радiсть, – iронiчно буркнув пiд вовняним плащем цар царiв. – Ми просили, кочовики нарештi змилостивились… Хочете битви – будь ласка… Ах, який щедрий жест!

Гобрiй, нiчого не розумiючи, стривожено прислухався до бурмотiння царя… Що це з ним?.. Невже i на нього подiяли цi проклятi степи так, як на воiнiв, – тi зовсiм занепали духом i, загледiвши у степах скiфiв, повiсили носи…

Гобрiй помовчав i сказав, щоб нагадати про себе:

– iхнiй вiсник чекае вiдповiдi.

Дарiй позiхнув i перевернувся на другий бiк.

«Що з владикою?» – стривожено подумав Гобрiй.

– Скажи iхньому посланцевi, – зненацька озвався цар, – таке: наш цар просив його так рано не турбувати. Вiн, мовляв, живе не в степу i тому звик спати доти, доки не зiйде сонце.

– О великий царю! Така дотепна вiдповiдь приголомшить i налякае диких кочовикiв! – палко вигукнув Гобрiй. – Досить iм почути, що ти спокiйно спиш на виду у всього iхнього вiйська, як iхнiй дух занепаде, а дух твого вiйська вiдразу ж пiднiметься.

– Мене не цiкавить iхнiй дух, я хочу спати! – дещо сердито одказав цар. – І ще оголоси у таборi, щоб моi воiни не шумiли, доки iхнiй цар зболить уранцi вiдпочивати. Мене ж збудиш, як зiйде сонце.

І натягнув вовняного плаща аж на голову.



За всю минулу нiч Дарiй так i не склепив повiк.

Нi разу!

Не спав i тодi, коли у шатро нi свiт нi зоря зайшов Гобрiй iз вiсткою, що скiфи лаштуються у бойовi порядки. Не заснув вiн i тодi, коли Гобрiй вийшов iз шатра i велетенський табiр затих, чекаючи, доки зiйде сонце. Не до сну було нi вночi, нi, тим бiльше, вранцi, коли Гобрiй повiдомив про скiфського вiсника.

Всю нiч i перед свiтанням лежав вiн пiд вовняним плащем iз розплющеними очима i думав про одне i те ж: як, не принизивши своеi честi, виплутатись iз невдалого скiфського походу? Вiйсько виснажене до краю, настрiй у воiнiв зовсiм нiкудишнiй, гонитва за скiфами, iхнi спустошливi щоденнi напади зовсiм вибили у його воiнiв вiру в перемогу. Коли вiн перейшов Істр, його воiни ладнi були здолати будь-якого ворога, але тепер, пiсля стiлькох виснажливих днiв блукання, пiсля голоду i спраги, коли в таборi стiльки поранених i ослабiлих, коли на пiхоту вже не можна покладатися, битва й зовсiм не бажана. Без вiри у свою перемогу воiни уже не воiни.

Втратив вiру в перемогу i вiн, цар царiв.

Ще день тому, ще два днi тому вiн вiрив, що досить наздогнати боягузливих кочiвникiв, як вiн iх розiб'е наголову, знищить, змете з лиця землi… Ще день, ще два днi тому вiн так вiрив. Ще день, ще два днi тому всi його бажання i помисли сходились до одного: догнати кочiвникiв. Будь-що догнати кочiвникiв i нав'язати iм бiй, той бiй, пiсля якого iм уже не воскреснути нiколи.

Так вiн думав, цим вiн жив ще день, ще два днi тому. А коли побачив зблизька одного скiфа, коли поговорив з одним живим скiфом, iз тим малорослим пастухом Спанiфом iз берегiв Малоi рiчки, що впадае у Велику, то збагнув, що скiфiв йому не здолати. А тому не здолати, що скiф той Спанiф дуже схожий на сака Сiрака iз берегiв Яксарту. Всi вони, скiфи, однаковi, всi вони, скiфи, такi ж, як i саки, – пiдступнi, i хитрi, i вiдважнi. Бо всi вони е породженням темних i злих сил Ангро-Манью. І всiх би iх винищити до одного! Зрубати на корню! Щоб жодна гiлка нi сакського, нi скiфського родiв бiльше не зеленiла i не приносила плоду.

Перевертався пiд вовняним плащем, щось бурмотiв сам до себе i нiяк не мiг заснути. Чим бiльше намагався не думати нi про сакiв, нi про скiфiв, тим бiльше про них думав… О, як той скiф Спанiф та схожий на сака Сiрака! Обидва низькорослi, обидва худорiднi, незнатнi, обидва бiдняки з бiднякiв, обидва – пил на вiтру… Хукни – i немае iх. А бач… Обидва нiщо в порiвняннi iз знатними i сильними свiту цього, а бач… Йому б побiльше таких воiнiв, вiн ще пiвсвiту завоював би!

Перевертався з боку на бiк i все думав: як той скiф схожий на того сака! Намагався не думати i думав. Тодi, аби спекатись тих думок, почав повторювати молитви iз Ясни, фаргард 12, вiрш 1: «Проклинаю дайвiв. Признаю себе прихильником Мазди, зороастрiйцем, ворогом дайвiв, послiдовником Ахури, тим, хто славословить Амшаспандiв, тим, хто молиться Амшаспандам…»

Повторював завчено, як повторював не раз i не двiчi, але бажаного заспокоення молитва не приносила йому. Бо молився, а думав про те, як той скiф схожий на того сака! Невже вiн, цар царiв, володар такого вiйська, втратив вiру в перемогу над якимись там дикими кочовиками? А що коли про це дiзнаеться вiйсько?

І коли Гобрiй нi свiт нi зоря сказав про скiфського вiсника, Дарiй негадано для самого себе i вирiшив пiдняти дух воiнства. І це йому блискуче вдалося. Коли глашатаi помчали у всi кiнцi велетенського табору iз словами: «Цар царiв зболить спочивати i просить своiх воiнiв не шумiти, доки не зiйде сонце», табiр вражено притих. Коли ж пронеслася чутка, що Гобрiй передав скiфському вiснику слова Дарiя не турбувати його так рано, перське вiйсько ожило. Воiни чи не вперше за останнi днi заусмiхалися. Якщо iхнiй цар на виду в чужинського вiйська спить i просить рано його не турбувати i в таборi не шумiти, то вiн вiрить у перемогу, i самi боги, звичайно, вдихнули йому такий спокiй i впевненiсть.

Так того ранку у перських воiнiв з'явилася надiя i вiра у iхню перемогу.

У Дарiя ж ii не було, i вiн, перевертаючись з боку на бiк пiд вовняним плащем, з тривогою думав: як вiдiрватися од скiфiв, уникнути битви i швидко, не блукаючи, дiстатися Істру?

Думав i не знаходив вiдповiдi.



Коли Гданфiрсу передали слова Дарiя не турбувати його, доки вiн вiдпочивае, Гданфiрс тiльки головою похитав i язиком прицмокнув:

– Ловко!.. Не iнакше, як воiни Дарiя вже втратили бойовий дух, i цар хоче його пiдняти своiм вигаданим спокоем… Ах, як ловко придумав перський цар iз своiм спанням!.. Даю голову пiд заставу, що вiн не спав усю нiч i зараз не спить. Але ця хитрiсть йому вдалася, i в його таборi зараз пануе пожвавлення. Виявляеться, Дарiй не такий уже й прямий, як я думав. Та ми теж заднiх не звикли пасти. Цар пiдняв дух своiм воiнам, а ми той дух i зiб'емо. І теж хитро та ловко!..

І скiфи збили персам бойовий дух справдi ловко, хитро i просто.

Ось як розповiдае про те Геродот у своiй «Історii» (Книга четверта. «Мельпомена»):

«Коли скiфи вже стояли у бойовому строю, то крiзь iхнi ряди прошмигнув заець. Побачивши зайця, скiфи вiдразу ж кинулись за ним. Коли ряди скiфiв змiшалися i в iхньому станi здiйнявся крик, Дарiй запитав, що означае той шум у супротивника. Дiзнавшись, що скiфи ганяються за зайцем, Дарiй сказав своiм близьким: «Цi люди глибоко зневажають нас, i менi тепер ясно, що Гобрiй правильно розтовкмачив про скiфськi дари. Я сам бачу, в якому становищi нашi справи».



І було так, що Дарiй пiдняв своему воiнству дух, а скiфський заець в один мент його збив.

І вишикувалися скiфи на рiвнинi в бойовi шеренги, i вже iхнi горластi задираки почали брати на кпини супротивника:

– Ей ви, перси! Чи вже виспався ваш цар? Якщо виспався, то хай виходить. Вiн просив у нас битви, ми прийшли дати вам битву! Як ви хочете, так ми вас i розколошматимо! Бо чужi прохання ми завжди виконуемо!

Затрубили труби, в кiлькох мiсцях перси розсунули вози, якими був захищений табiр, i кiннота почала хвиля за хвилею виплескуватися iз табору i ставати бойовими рядами напроти скiфськоi.

Виiхав i став на узвишшi Дарiй iз своiми близькими.

– І справдi iхнiй цар виспався! – галасують скiфськi задираки. – Вдома, видно, заважали йому, так вiн до нас прийшов спати.

– Ой, глядiть, перси, бо багато вас сьогоднi засне вiчним сном!

Ось уже обидвi сторони вишикувалися на рiвнинi, можна й починати. Але скiфи чомусь не спiшать нападати першими. Дарiй теж вагаеться подати сигнал. За ним стоiть рiвними рядами гвардiя «безсмертних», i для неi через увесь табiр на захiд уже приготовлений широкий вихiд. Це на випадок утечi. Кiннота – лучники i списоносцi – будуть прикривати, а «безсмертнi» втiкатимуть з царем, як будуть непереливки…

Трубачi, пiднiсши вгору мiднi труби, чекають помаху царськоi руки. Дарiй уже зводить руку, як зненацька на супротивному боцi зчиняеться весела метушня… Переднi вершники, зламавши стрiй, носяться сюди й туди, свистять, регочуть…

Гру яку затiяли, чи що? Дарiй повiльно опустив руку, i трубачi трохи ослабли, передихнули.

Що скоiлося? Чому скiфи, зламавши бойовий стрiй, гасають сюди й туди? Та ось до узвишшя, на якiм стоiть цар, мчить начальник лiвого крила кiнноти, i на лицi в нього розгубленiсть, подив.

– Що там?.. – швидко питае цар. – Вони збожеволiли? Чи перешиковують своi ряди?

– Заець, великий царю! – кричить начальник кiнноти.

– Який заець? – не йме вiри Дарiй.

– Звичайний… скiфський.

– Я питаю, в чому рiч?! – вже кричить цар. – Кого ловлять кочовики на наших очах?

– Скiфи ганяються за зайцем, великий царю, – пояснюють уже близькi царя. – Вони побачили зайця мiж iхнiми рядами i вирiшили його, поки не почався бiй, зловити.

Скiфи, ганяючись за зайцем, реготали, свистiли, улюлюкали… На персiв навiть не дивилися, нiби тих уже й не було.

Потемнiв на лицi Дарiй, нiчого не сказав, а мовчки повернув свого коня у табiр. Военачальники переглянулись мiж собою, i нiхто з них не зважився подати сигнал до початку битви.

Скiфи з реготом ловили зайця, а перси, пiдбадьоренi того ранку своiм царем, в один мент так занепали духом, що, зламавши стрiй i не чекаючи команди, повернули у табiр.

Скiфи навiть не переслiдували iх.

Не було вже такоi потреби.

– Навiщо?.. – хитро посмiхався Іданфiрс на чолi свого вiйська i мружив променистi очi. – Заець все зробив, що треба було.



Того дня, побачивши, як скiфи з галасом i безтурботнiстю, наче тi дiти, ловлять на очах у його вiйська зайця, Дарiй зрозумiв, що похiд вiн програв. І програв без вирiшального бою, якщо не рахувати дрiбних сутичок.

Ще день тому, хоч i збирався вiн повертати коней до Істру, але нi-нi, та й вагався, на щось сподiвався, на чудо, зрештою, то тепер вiн уже i не вагався, i не сподiвався нi на що! Ясно було одне: цi скiфи дуже схожi на сакiв, а тому треба пошвидше вiдходити до Істру! Але як це непомiтно зробити на очах у всiеi скiфськоi орди? Адже досить йому зробити хоч один крок на захiд, як кочовики крикнуть:

«Перси тiкають!..» – i тодi почнеться… Нi, не бiй, а рiзанина. Але тiкати треба, i тiкати по змозi непомiтно.








…Чим бiльше впаде у воду, тим бiльше буде рештi на мосту…



Утвердившись у такiй думцi, вiн викликав Гобрiя i сказав:

– Менi потрiбна надiйна порада, як нам безпечнiше повернути додому. Говори, Гобрiй, ти завжди вiдзначався кмiтливiстю.

– Царю мiй! – Гобрiй вирiшив говорити всю правду. – Я чув i ранiше про неподоланнiсть цього народу, а тут я ще бiльше переконався у цьому, бачачи, як вони знущаються з нас.

– Так, – згодився цар. – Коли вони ловили зайця на наших очах, вони знущалися з нас.

– Цей народ не можна поневолити, – Гобрiй не добирав слiв. – Нам треба йти до Істру. І йти негайно. Сьогоднi ж. Наприклад, вночi. І йти швидко, щоб скiфи нас не випередили i не знищили мiст на Істрi. Той мiст – едине наше спасiння.

– Але як непомiтно вийти iз табору?

Гобрiй на мить задумався.

– Треба по всьому табору розпалити великi багаття, ослiв i мулiв кинути прив'язаними i голодними. Вони всю нiч кричатимуть, i скiфи думатимуть, що ми в таборi. А ми тим часом до ранку будемо далеко звiдси.

– На швидкiсть руху сподiватися не доводиться, – сказав iз жалем цар. – У нас багато пiхоти, крiм того, пораненi i ослабiлi… Таких набереться чимало. Як бути, Гобрiй?

І Гобрiй зрозумiв, що цар уже давно надумав, як бути, а питае лише для того, щоб на чиiсь плечi перекласти наслiдки за вчинки. Але швидкiсть – гарантiя життя, i Гобрiй вирiшив моральний бiк узяти на себе.

– Великий царю! Рятуючи поранених i ослабiлих, ти ризикуеш втратити i гордiсть свою – гвардiю «безсмертних» та кiнноту. Без них повертатися у Персiю не можна. А рiзнi там пiшi племена, що е у твоему вiйську, можна лишити. Вдома скажемо, що вони полягли во славу перського меча!

І сказав Дарiй:

– Бути по-твоему! Досi твоi поради, мудрий муже, мене виручали, гадаю, вони виручать мене i цього разу. Поранених i ослабiлих воiнiв, а також пiших, втрата яких для нас нiчого не варта, залишити у таборi. Їм сказати: цар з вiдбiрним вiйськом здожене скiфiв, розiб'е iх i тодi повернеться за ними у табiр… А вони хай пiдтримують усю нiч багаття.

Вiн тiкав, тiкав, кидаючи напризволяще ослабiлих i поранених. Тiкав, але навiть сам собi в тому не зiзнавався. «Я не тiкаю, – говорив вiн сам собi. – Я рятую свое вiйсько. Я кидаю кiлька тисяч негодящих уже нi на що людей, щоб врятувати десятки i десятки чудових воiнiв, якi менi ще знадобляться у Персii».

«Я програв цей похiд, – говорив вiн сам собi, – але це не означае, що я слабкiший за скiфського царя. Просто обставини склалися не на мою користь. Ахурамазда далеко звiдси, вiн у Персii, тому й не змiг менi допомогти. А тут, над Скiфiею, носяться темнi сили Ангро-Манью, тут – обитель дайвiв[35 - Дайви – божки злого свiту.]. Вони менi й нашкодили. Немае такого полководця, який би хоч раз, та не програв бiй. Я не програв бою, я рятую свое вiйсько…»

Але на душi було важко. Вiн знову i знову думав: а чи було йому коли легко? Нiколи, за всi роки царювання не було йому легко, адже щороку то одна краiна повставала проти нього, то iнша, то по кiлька за раз. І вiн з незмiнним успiхом iх придушував, зачинщикiв брав у полон, вiдрiзав iм носи та вуха i садовив iх на палi. Як то було iз Фарвартiшем, який повстав у Мiдii, чи iз Чiссатахмою, який повстав у Асагартii, чи як то було iз Вахiаздатом, який повстав у Персii, як то було з десятками iнших, хто повставав проти нього.

Йому тодi було важко, але вiн – перемагав. Йому i тепер важко, але перемога вiд нього далеко, i тому йому зараз так важко, як ще нiколи не було до того. І Ахурамазда далеко вiд нього, i не рятуе, як рятував ранiше, а всюди – дайви, дайви, злi, пiдступнi, мстивi… Йти звiдси геть, пошвидше йти звiдси! Хай лишаються в таборi ослабiлi й пораненi. Вiн не тiкае, вiн рятуе свое вiйсько, яке ще йому знадобиться у Персii. Йти звiдси – i жодноi згадки про скiфський похiд: нi в каменi, нi на глинi, нi на пергаментi, нi на шкiрi. Не було такого походу, а були iншi, тi, де вiн перемагав.




Роздiл п'ятнадцятий

Втеча вiд злого духа


Вона лежала на ведмежому хутрi, вiдчуваючи, як тужавiе тiло i стае нiби чужим, а пальцi на руках i ногах беруться кригою. Свiтло боляче рiзало очi, i вона з трудом склепила повiки. І вiдразу ж побачила Мiлену. Мати iшла пустельною, довгою та чорною дорогою, над якою кружляла галич, i несла на руках Лiкту. Ольвiя хотiла iм помахати, але не могла ворухнути рукою. Тiльки подумала: от i все. Мати вже у свiтi пращурiв. І донька там, ii маленька Лiкта, яка i пожити на бiлому свiтi не встигла.

Застогнала крiзь стисненi зуби… Одна за одною двi тяжкi втрати. Батька вiднинi у неi теж немае. Лишився у мiстi Ольвii лише архонт. І тiльки. Жорстокий i безжальний архонт. Але не батько. Бiльше не батько.

Тапур не знав, що в кочовище приiжджав гонець вiд архонта. Це було в останню мить, як скiфи залишали кочовище.

– Я сказала йому все про Мiлену… Все, все…

Хто це сказав? Хто?

Вона хотiла подивитися, хто ж то говорить бiля неi, але тiло не слухалось ii, задерев'янiло, стерпло. Пальцями рук i нiг повзли крижанi мурашки. Важкий тягар навалювався на груди, здавлював серце, стискував кощавими пальцями горло…

«Що це зi мною дiеться? – над силу подумала вона. – Земля пiдi мною гойдаеться… І провалюеться. І я наче гойдаюся над прiрвою. Може, i я йду у свiт пращурiв до матерi i дочки?..»

Зборовши важкий гнiт, що здавлював тiло, вона хотiла було рвонутись i, застогнавши, впала навзнак.

– Мамо… – ледь чутно прошепотiла. – Доню моя… Почекайте, я зараз… прийду до вас…

Закрутилася пiд нею земля, i полетiла вона чайкою у чорне провалля. Але страху не було. Була якась полегкiсть… Коли вона була маленькою, iй часто снилося, що вона лiтае… Змахне руками i летить. Як чайка. І зараз iй здалося, що вона маленька i летить, i вiд того лету iй легко та радiсно. Бо знае, що то сон, що вона зараз проснеться i побiжить до моря зустрiчати свiтанок.



Вона й справдi прокинулася.

Тiльки не малою i не вдома, а у скiфськiм шатрi на ведмежiй шкурi. Прокинулася раптово, наче виринула iз гарячоi води. В грудях пiк вогонь.

– Де я?.. – важко дихала i, схопившись, сiла на шкурi i руками потяглася до грудей. – Заберiть вогонь… Мене пече вогонь…

– Ольвiе…

Голос такий знайомий-знайомий…

Наче в туманi, вона побачила Тапура. Вiн сидiв бiля неi на п'ятцi ноги у чорнiм похiднiм башлику, у бойовiй куртцi, пiдперезаний широким поясом, на якiм висiв акiнак у золотих пiхвах.

– Сядь ближче, – попрохала вона. – Менi так страшно…

– Я бiля тебе, – вiн узяв ii руку. – У тебе дуже холоднi руки. Слава богу, що ти нарештi прокинулася.

– Чому – нарештi? – з подивом запитуе вона. – Хiба я довго спала?

– Три днi i три ночi ти не вставала iз цiеi шкури.

– Що ти говориш, Тапуре? Як це я могла спати аж цiлих три днi i три ночi? Що зi мною сталося? Як я опинилася у цiй юртi?

– Ти не захотiла iхати iз табором на пiвнiч i повернулася iз загоном до мене у вiйсько. Та мене вже не впiзнавала. Ти вся тремтiла, кликала то Лiкту, то Мiлену, то якогось скiфського гiнця. Я занiс тебе в шатро, i ти вiдразу ж заснула. І спала цiлих три днi i три ночi. Але все вже минуло. Ти дуже стогнала i кудись поривалася, тому що в тебе вселився злий дух. Вiн i мучив тебе три днi i три ночi.

Ольвiя потерла скронi, пригадуючи подii останнiх днiв. Загибель дочки, втеча з полону, смерть слiпоi рабинi… Гонець вiд Родона… Вона вiдмовилась вiд батька… Зiбралась iхати на пiвнiч iз жiнками й дiтьми, але в дорозi повернула назад. Хто ii зустрiв, не пам'ятае. Потiм кволiсть, земля кудись попливла – i сон… Не сон, а – небуття.

– Як ти себе почуваеш?

– У грудях пече, – зiтхнула вона, – й голова крутиться. Але спасибi боговi Телесфору, вiн принiс менi видужання.

– Як ти змiнилася…

– Погiршала, – кволо всмiхнулась вона. – У мене таке зараз вiдчуття, нiби я вже давно-давно живу на свiтi. Нiби я прожила цiле життя, i всiм наситилася, i пора вже завершувати коло.

– О нi, ти так мало жила на свiтi.

Вiн дивився на неi i вiдчував, як у його серцi наростае до неi нiжнiсть. І ще смуток. І ще якесь незнайоме досi вiдчуття, не знане ранiше. І те незнайоме вiдчуття його приемно здивувало. Виявляеться, крiм коней, золота i влади, е ще щось iнше, чим людина живе. От вiн дивиться на неi i вiдчувае, що без Ольвii його життя було б не таким. Зовсiм не таким було б його життя, якби вiн не зустрiв Ольвiю. Ось це нове, досi не знане почуття, що перед тобою стоiть не просто жiнка, а дорога тобi людина, котру треба берегти i жалiти, вперше пробудилося в його серцi. А пробудившись, сколихнуло, оживило у ньому доброту… О боги, яке то щастя мати кохану жiнку! Коли навiть гiркi зморшки в кутиках ii уст стають тобi дорогими.

– Ольвiе… Ольвiе… – наче вперше вимовляе вiн ii iм'я. – Менi здаеться, що я без тебе був би зовсiм не таким, як зараз з тобою.

Припавши до його плеча, вона беззвучно заплакала, i плечi ii дрiбно тремтiли.

– Ти чого… плачеш?

– У мене немае нiкого, крiм… тебе.

Вiн пригорнув ii до себе.

– Тобi бiльш нiкого й не треба. Але менi здаеться, що у тебе, крiм горя з дочкою, е ще якесь горе?

– Дочка загинула, Мiлена померла.

– А-а… слiпа рабиня? Ну й що?

– О, ти нiчого не розумiеш!

– Ти так говориш, нiби померла твоя рiдна мати.

Ольвiя враз вiдсахнулася.

– Звiдки ти знаеш?

– Я нiчого не знаю, крiм того, що померла твоя рабиня, i ти дуже сумуеш за нею.

– Мiлена – не рабиня! – вигукнула вона. – Не смiй ii так називати.

– Своею добротою i лагiднiстю вона заслужила, щоб називатися людиною, – згодився вiн. – Я знаю, Мiлена тебе любила i берегла. Але все ж таки не треба так за нею побиватися.

Ольвiя болiсно думала: сказати йому чи не сказати про ту страшну таемницю? Повiдати, що слiпа рабиня – ii мати?

Заворушила губами, але так i не зважилась.

– Ох, Тапуре… У серцi моiм камiнь…

– То тебе мордуе злий дух!

– Чи злий вiн – не знаю, але що не вiд добра вiн, то це так.

– Ми втечемо вiд злого духа! – гаряче зашепотiв вiн.

– Як – втечемо?

– Сядемо на коней – помчимо в степ, а злий дух i вiдстане. Скiфи завжди так роблять, iнакше злий дух тебе зовсiм замордуе.

– Ох, якби можна було утекти вiд злого духа! – запально вигукнула Ольвiя. – Як би то гарно було тодi у свiтi жити!

– Утечемо! – зашепотiв Тапур i приклав пальця до губ. – Тссс!.. Злий дух почуе, що ми затiваемо, i нам важко буде його спекатись.

Вiн схопив ii за руку i мовчки вивiв iз шатра.

Саме привезли вiд Борисфену воду у великих шкiряних мiшках, i Тапурове воiнство оточило вози iз мiшками, з яких капала вода. Тапур пiдвiв Ольвiю до осiдланих коней, допомiг iй сiсти, сам сiв на другого коня.

– Знiми iз себе куртку та башлик i тримай iх у руках.

Ольвiя зняла куртку i башлик, i вони рушили. Сонце стояло над головою, було спекотно, але Ольвiя спеки не вiдчувала. Пiсля трьох днiв сну ii приемно зiгрiвало сонячне тепло.

Виiхавши за табiр, пустили коней швидше. Спинилися, коли вiд'iхали вiд табору на полiт однiеi стрiли.

– Еге-ге-ей!!! – крикнув Тапур, i луна пiшла степом. – Злий дух, ти чуеш нас? Озвися!

І вмовк прислухаючись. Зовсiм поруч почувся слабенький писк. Тапур стрепенувся i радiсно глянув на Ольвiю.

– Чула?.. То злий дух озиваеться до нас посвистом бабака.

І крикнув у степ:

– Злий дух! Не ховайся в норi, не свисти бабаком, а втiкай геть вiд Ольвii пошвидше! Я не хочу тебе бачити й чути. Не смiй бiльше й близько пiдходити до Ольвii.

Вдруге свиснув бабак.

– Сердиться… – прошепотiв Тапур. – Лютуе, що ми хочем втекти од нього. – І крикнув Ольвii: – Кидай хутчiше куртку – i гайда!

Ольвiя кинула куртку, i конi зiрвалися з мiсця.

– Ap-p-p-a-a-a!!! – кричав Тапур. – Злий дух, бери куртку Ольвii i не женися за нами! Тобi нiколи нас не здогнати. Ми втечемо вiд тебе назавжди!

Ольвiя припала до конячоi гриви, вiтер засвистiв у вухах, замиготiв степ, летячи разом iз нею. Не вiдчувала коня, здавалося, що летить на власних дужих крилах, а навколо такий радiсний свiт, де немае бiльше зла, а е лише добро i щастя.

– Ар-р-р-а-а-а!!!

За горбами вони стишили хiд. Ольвiя так i не могла зрозумiти: чи на конi вона мчала, чи летiла на власних крилах? Вiдчувала себе легко, нiби й справдi утекла од усього злого i недоброго. З радiстю вдихала мiцне i терпке степове повiтря, гаряче, туге, вiдчувала, як мiцнiють груди, як нова сила вливаеться у ii змучене тiло. Як добре, коли можна утекти вiд зла!

– У нас бiльше немае зла? – все ще не вiрила Ольвiя.

– У нас лишилося тiльки добро!

Ольвiя помовчала i задумливо мовила:

– Якщо зло коли-небудь з'явиться, ми завжди будемо утiкати вiд нього. І будемо жити з тобою, як Бавкiда та Фiлемон.[36 - Фiлемон та Бавкiда – щаслива подружня пара, яку боги нагородили довголiттям i надали iм можливiсть померти одночасно.]

– А хто це такi?

– О, то найвiрнiша подружня пара у всiй Грецii! – вигукнула вона. – Сам батько богiв, великий сотер Зевс, гостював у них пiд виглядом подорожнього. Подружня вiрнiсть Бавкiди та Фiлемона так зворушила його, що Зевс подарував iм довголiття. «А коли вiдживете свое, – сказав Зевс, – то помрете разом, щоб ви й на мить не розлучалися…»

– Ви, греки, мабуть, усi щасливi?

– Нi, – зiтхнула Ольвiя. – Щасливi лише ефiопи, якi мешкають далеко-далеко звiдси, аж на краю землi. Ефiопи не знають хвороб, довго-довго живуть, не вiдаючи, що таке горе. У них часто гостюють боги. От би поiхати до них за щастям.

Тапур заперечливо похитав головою.

– На своiй землi горе краще, як на чужiй щастя, – мовив тихо, але твердо. – Ми вдома будемо здобувати свое щастя. Ось виженемо персiв i будемо з тобою жити зовсiм по-iншому.

– Перси бiльше не повернуться сюди? – запитала вона з тривогою.

– Нiколи! – запально вигукнув Тапур. – Доки житимуть, сюди, у нашi степи, вони вже не повернуться.

На ii очах заблищали сльози.

– А хто менi поверне маленьку Лiкту?

– Ольвiе!.. За смерть дочки я вiдомстив персам. Я ганяв iх, як зайцiв! Моi воiни здирали з них чуби i витирали об них руки!

– І все одно у мене немае Лiкти… – Ольвiя прикусила губу, помовчала, борючись iз плачем, а тодi над силу прошепотiла: – Немае i нiколи не буде. А в моiм серцi – важкий камiнь. Але менi трохи легше, що ви збили персам пиху!

– О, перси без жодного великого бою програли похiд i втiкають зараз до Істру! – весело вигукнув вiн. – От як iх зумiв поводити за носи мудрий i хитрий Іданфiрс! Пiд кiнець ми хотiли дати iм вирiшальну битву. Ми пiдiйшли до перського табору, сказали iм, що вранцi будемо з ними битися. Усю нiч у iхньому таборi горiли багаття i кричали вiслюки… А коли ми вранцi увiрвалися в табiр, там виявилися вiслюки та пораненi i ослабiлi воiни, котрих Дарiй кинув напризволяще. А сам вiн утiк на захiд. І тiкае зараз туди, звiдки прийшов: до Істру. Там, на Істрi, у них лишився мiст – единий iхнiй порятунок. От Дарiй i поспiшае перебiгти по мосту на той берег i сховатися у фракiйськiй землi. Та вiн не втече, Іданфiрс вже послав Скопасiса iз вiйськом, щоб вiн випередив персiв i зруйнував мiст. Ось тодi ми притиснемо персiв до Істру i скинемо iх у воду…




Роздiл шiстнадцятий

Скопасiс бiля мосту


Скопасiс таки випередив Дарiя. Вiн повiв загiн навпростець до Істру, одному йому вiдомими шляхами, i, коли прийшов до захiдноi рiчки, персiв ще там не було. Йшли вони кружним шляхом, блукали, тож скiфи й випередили iх. Мiст охороняв мiлетянин Гiстiей iз своiм загоном та будiвничий Кой iз своiми людьми.

Вони пiдвели вiльнi трiери до скiфського берега i посадили на них лучникiв. Крiм того, лучники залягли ще й на мосту i частково на березi, а також у човнах. При нападi на мiст човни i трiери мали вiдходити од берега на глибоку воду, не пускаючи нападникiв до прибережного пiску. Якщо ж нападники все ж таки прорвуться до води, Гiстiей замислив вiдвести од берега кiлька трiер з мостом. Коли ж скiфи кинуться вплав, iх легко можна буде перебити на водi. Так Гiстiей замислив оборону мосту i сподiвався, що вiн утримае його до приходу головних перських вiйськ.

Скопасiс хотiв було з ходу ринутись в бiй i цiною будь-яких втрат узяти мiст i спалити його. Одначе ватаги вiдрадили.

– За день навряд чи ми вiзьмемо мiст навiть будь-якою цiною, – казали вони, – тож доведеться мiст брати облогою. Сутичка бiля мосту може затягнутися надовго, а з дня на день пiдiйдуть зi степу перси, i тодi ми опинимося мiж двома вогнями – мiж Дарiем i охоронцями мосту. Кепсько тодi нам буде, адже Дарiй веде iз собою велику силу.

– То як тодi дiяти? – запитав Скопасiс ватагiв.

– Краще всього вступити у переговори з охоронцями мосту, – сказали ватаги. – Вони знають, що перси втiкають iз наших степiв, i тому будуть зговiркiшими. Мiст охороняють iонiйцi та мiлетяни, а iхнi землi Дарiй теж захопив. Дiзнавшись, що перси програли похiд, вони виступлять проти них.

Скопасiс, повагавшись, все ж погодився з думкою ватагiв i послав до мосту свого вiсника, котрий, наблизившись до берега, закричав:

– Гей, iонiйцi!!! Визначене вам число днiв уже минуло, i ви, залишаючись тут, чините неправильно. Ви ж тiльки зi страху перед персами лишилися тут. Тепер же ви руйнуйте переправу i йдiть вiльними звiдси по-доброму. Та дякуйте богам i скiфам. А вашого владику Дарiя ми довели до того, що йому не доведеться виступати походом проти будь-якого народу!..

Тодi iонiйцi стали тримати раду.

На радi були присутнi тирани мiст Геллеспонта i тирани з Іонii. Рада проходила бурхливо й тривала довго. Дехто з тиранiв Геллеспонта почав висловлюватися за те, щоб послухати скiфiв. «Якщо вони прийшли й галасують на тiм березi, – казали вони, – то справдi перемогли персiв». Іншi ж доводили, що це скiфи iх лякають, не можуть вони перемогти велетенську силу перського царя, i що iх не треба слухати.

Гiстiей сказав:

– Що дали нам скiфи?..

– Нiчого, – в один голос вiдповiли тирани.

– А що дав нам перський владика? – запитав Гiстiей.

– Землi нашi захопив! – хтось вигукнув.

Гiстiей спокiйно зауважив:

– Але тиранами мiст ми стали з милостi Дарiя.

І всi згодились, що це так.

– Якщо ж могутнiсть перського царя похитнеться, – вiв далi Гiстiей, – то нi ви, нi я не втримаемося при владi. Якщо Дарiй потерпить поразку, народнi правлiння нас просто виженуть геть. Так я кажу чи не так?

– Так, – згодились присутнi i пристали на думку Гiстiея.

Ще порадились i вирiшили: аби скiфи силою не перейшли на фракiйський берег, треба зруйнувати мiст iз iхнього, скiфського, боку. Але зруйнувати на полiт стрiли. Тодi скiфам здасться, що iонiйцi iх послухали, i вони пiдуть назад, у своi степи.

На край мосту вийшов високий чоловiк у бiлому плащi й повстянiй перськiй шапцi, з мечем при боцi.

– Я Гiстiей!.. – крикнув вiн молодим i дужим голосом. – Менi Дарiй доручив охороняти мiст, i я буду iз вами, скiфами, говорити.

– Говори швидше, iонiець, ми не маемо часу! – крикнули скiфи, i охоронцi мосту зрозумiли, що вони не ризикують довго стояти на березi, боячись, щоб на них не напали перси.

– Скiфи!.. – кричав чоловiк у бiлому. – Ви прийшли з доброю радою i прийшли своечасно. Ви показали нам правильний шлях, i за це ми готовi служити вам. – Скопасiс при цих словах гордовито випростався у сiдлi i схвально кивнув головою. – Зараз ми почнемо руйнувати переправу.

– Руйнуйте пошвидше! – крикнули скiфи.

– Зараз почнемо, – запевнив iх чоловiк у бiлому. – А доки ми будемо знищувати мiст, ви, скiфи, пошукайте персiв. Коли ж ви iх знайдете, то вiдомстiть за нас i за себе, як вони того заслуговують!..

Скопасiс був задоволений з того, що подii так повернулися i охоронцi мосту, злякавшись, пристали до скiфiв. Хай самi руйнують мiст, це буде, далебi, краще, анiж затiвати з ними бiйку i гаяти добрий день. Краще вiн кинеться навстрiч персам i спробуе несподiваним ударом в середину орди розколоти ii i захопити Дарiя або ж його полководцiв… Вiд цiеi думки Скопасiс не мiг усидiти в сiдлi, i кiнь пiд ним гарцював… Захопивши Дарiя, Скопасiс прославиться на всi вiки, i про нього будуть говорити, як про переможця персiв. А коли Іданфiрс збереться у свiт предкiв, то вiн, Скопасiс, стане владикою Скiфii.

– Знищуй мiст, бо нам немае коли чекати! – крикнув Скопасiс. – Нашi конi не вмiють довго стояти на однiм мiсцi. Або на вас кинуться, або на персiв.

– До вечора од мосту не залишиться i згадки! – пообiцяв чоловiк у бiлому, i по якомусь часi iонiйцi справдi почали розбирати мiст. Вони зняли канати, якi були прив'язанi на скiфському березi до паль, i почали вiдводити першi трiери, на яких i лежав мiст… Затрiщало дерево, полетiли у воду колоди, посипалась земля iз настилу… Чекати ж, доки вони розберуть увесь мiст, нетерпеливий Скопасiс не став, а кинувся з усiм вiйськом навстрiч персам, котрi, за його передбаченням, мусили вже бути десь близько. Мiст його бiльше не цiкавив, Скопасiс мчав уперед iз святою вiрою, що саме його боги вибрали тим, хто схопить царя царiв i на своему арканi приведе до владики Іданфiрса.



Та тiльки скiфи зникли за обрiем, як iонiйцi, посмiюючись, почали зводити назад трiери, знову прив'язали канати на скiфському березi до паль, пiдсипали землi, що було висипалась, i мiст знову був готовий, цiлий, як i ранiше.

Скопасiс розминувся iз персами.

Вiн шукав iх на головному шляху до Істру, тодi ж як перси дiсталися мосту кружним шляхом…

Мосту бiля скiфського берега не було. Перси не знали, що iонiйцi, порадившись мiж собою, вирiшили на нiч – а раптом скiфи повернуться до ранку? – вiдвести од берега трiери iз частиною мосту. Якщо ж перси першими прийдуть, iх легко буде знову звести, якщо ж скiфи – тодi доведеться його руйнувати…

Але першими прийшли перси.

Висипали на берег опiвночi, мокрi – всю нiч iх поливала злива – злi, наляканi, нетерплячi, маючи лиш одне бажання: якомога швидше опинитися на тiм боцi. На тiм боцi у безпецi.

Мосту не було.

Билася у берег хвиля, тиша, пiтьма…

Злякалися перси, заметалися берегом, почали кричати, пересилюючи шум вiтру i дощу:

– Іонiйцi, зрадники пiдлi, де ви подiли мiст?!!

– Ми знайдемо вас i на тiм березi i вирiжемо до одного усе ваше плем'я!!!

І тут спалахнули посеред рiки головешки, i перси побачили, що мiст цiлий, а немае його тiльки бiля скiфського берега, а побачивши те, враз ожили…

– Владико?!! – кричав Гiстiей. – Ми одвели кiнець мосту, щоб скiфи його не захопили. Вони вже приходили сюди.

– Давай швидше мiст!! – загаласувала орда.

Доки пiдводили до берега трiери i закрiплювали канати, Дарiй нервово кусав губи, бо до останньоi митi чекав скiфського нападу i все ще не вiрив, що йому пощастило вислизнути iз iхнiх степiв. Але доки пiд копитами його коня лишатиметься хоч жменя скiфськоi землi, вiн не може почувати себе у безпецi. Лив дощ, та Дарiй його не помiчав, швидше б наводили мiст!..

Плащ на ньому був мокрий, хоч викрути. Текло за спину, геть промокли плечi. Вiн мiг би пересiсти в закриту кибитку i перевдягтися в сухе, але лiнь було ворухнути рукою, не те що вставати з коня. Та й чого вставати? Що вiд того змiниться? Йому вже все одно, скiфський похiд вiн програв, а решта… все дрiб'язок. Надiйшло якесь отупiння, збайдужiння, лише одна думка була ще живою: швидше б на той берег. Все iнше – не варте уваги. І дощ також… Все минеться, все забудеться, тiльки б швидше на той берег. Попереду його ще чекае багато блискучих перемог, i скiфський похiд забудеться, як його й не було.

А дощ як найнявся, то припускав, зриваючись у зливу, то затихав i сiявся дрiбний, настирливий… Із сiроi дощовоi мли ледь виступали ряди «безсмертних». Вiйсько його розтяглося степами, до Істру дiсталася лише його голова – «безсмертнi» з царем та його наближенi, лучники i списоносцi. А решта вершникiв ще десь скаче степами, десь бредуть ще степами пiшi, бредуть, якщо iх не вирубали пiшi скiфи.

Вiн заплющив очi, вiдчуваючи, як по його обличчю збiгають потоки дощу, але сидiв у сiдлi непорушно, наче закляк… Кiлька разiв пiд'iздив до нього вiрний Гобрiй, щось говорив, певно, благав його пересiсти в кибитку, та вiн не озивався i не ворушився, i Гобрiй вiдставав… А дощ все лив i лив… Хоч би швидше навели мiст, чи довго будуть вовтузитись на Істрi iонiйцi? Як повiльно сунуть трiери, пiдводячи до скiфського берега мiст.

І як повiльно плине час.

І цей дощ… Який надокучливий дощ. Заплющити очi, щоб нiчого не бачити, замкнутися в собi… в собi… Вiд усього свiту вiдгородитися… Побути б хоч мить на самотi… Хоч одну мить.

Чи вiн задрiмав пiд дощем, сам мокрий, сидячи на мокрому конi, i йому привидiлось, чи й справдi… На високiм скiфськiм березi з'явилося двое… Придивившись, вiн упiзнав скiфа Спанiфа i сака Сiрака. Обое низькорослi, в якомусь дрантi, вони стояли на кручi плече в плече i шкiрили зуби.

– Пiдле плем'я!.. – пробурмотiв вiн.

– Царю, iз Персii прибув гонець, – донiсся до нього голос, i вiн, здригнувшись, повiльно звiв голову.

– Царю, – говорив Гобрiй. – Із Персii прибув гонець.

Вiн кивнув, i тiеi ж митi до нього пiдбiг гонець у мокрому забрьоханому плащi.

– Персiя радiе, що цар покорив скiфiв! – вигукнув гонець. – Персiя готуеться врочисто зустрiти царя царiв!

Дарiй мовчав, суплячи брови, з яких скочувалися краплини дощу.

– Царю! – Ми всi е свiдками твоеi блискучоi i незрiвнянноi перемоги над скiфськими племенами! – вигукнув Гобрiй. – Кочовики розбiглися по своiх степах i тремтять, як бабаки в норах!

У Дарiя наче камiнь спав з душi. Вiн вдячно глянув на Гобрiя i повернувся до гiнця.

– Якi ще вiстi ти привiз менi?

– Твiй син, цар Ксеркс, велiв передати, що в царствi твоему великому мир i благополуччя. Але саки повстали i не визнають тебе бiльше за владику. У царственного твого сина Ксеркса замало сил, щоб iти на сакiв. Вiн жде твого повернення, царю царiв.

Дарiй нiчого не сказав. Гобрiй зробив ледь помiтний жест рукою, i гiнця як вiтром здуло.

«Починаеться, – зiтхнув цар. – Починаеться те, що вже було не раз. Досить пiти усмиряти один народ, як вiдразу ж повстае iнший. Ось чому менi не давав спокою сак Сiрак!..»

Дощ не вщухав, Дарiй, увiбравши голову в плечi, зсутулився i сидiв так – мокрий на мокрому конi, – вже не вiдчуваючи, що по його обличчю i бородi течуть холоднi патьоки. Вiд тих патьокiв щемiло в очах i неприемно було дивитися на сiру й мутну дощову пелену, в якiй копошилося розпорошене, перемiшане, мокре, як йому здавалося, облiзле вiйсько. Навiть на очах у свого владики вже нiхто не дбав хоч про якийсь там порядок…

До горба, на якому владика бовванiв на конi i пiднiжжя якого щiльними рядами оточили «безсмертнi», раз по раз мчали полководцi, але iх переймав Гобрiй, щось iм наказував, сам носився сюди й туди, намагаючись навести лад на переправi та кваплячи iонiйцiв пошвидше вiдновити рятiвний мiст.

«Дарма Гобрiй сказав про мою начебто перемогу над скiфами, – подумав Дарiй роздратовано (вiд дощу вже нестерпно щемiли очi). – Поразки не втаiш, вона крилата i встигае швидше облетiти всi краi, народи й племена, анiж переможений встигне повернутися додому. І чим знатнiший i знаменитiший муж, який програв, тим бiльшими виростають крила в його поразки, тим швидше i далi вона летить…» І був певний, що вдома, в Сузах, про його невдалий похiд у степи до Понту знатимуть ранiше, анiж вiн встигне повернутися в столицю.

Заплющив очi (вiд дощових патьокiв, що збiгали по обличчю, вони щемiли немилосердно), i вiдразу ж перед його внутрiшнiм зором постала Атосса – жона його велемудра. Ще коли вони побралися, цариця сказала йому просто i прямо:

«Цар! (О, свого величного мужа навiть на шлюбному ложi Атосса величала не iнакше, як царем.) Ти не покорив ще жодного народу i не збагатив Перськоi держави. (Тодi, на початку його царювання, це було й справдi так, i тiльки вона одна-едина у свiтi могла йому про те сказати, не тривожачись за свою безпеку.) Людинi молодiй, як ти, володарю великих скарбiв, треба прославити себе великими подвигами, щоб перси знали: над ними пануе муж! Це тобi буде удвiчi вигiдно: перси знатимуть, що на чолi iх стоiть муж, а, займаючись вiйною, вони не матимуть дозвiлля, щоб повставати проти тебе!»

(О, вона мудра, його жона i дочка царя Кiра! Вмiе бачити бiльше, i погляд ii проникае в суть речей глибше, анiж можуть бачити i бачать простi жiнки!)

І вiн, пригадуе, вiдповiв своiй мудрiй i гостроокiй жонi так:

«Все, що ти говориш, я i сам думаю звершити. Адже я збираюсь перекинути мiст з нашого материка на iнший i йти на скiфiв».

Цими словами вiн ще тодi зарахував майбутнiй похiд на скiфiв до розряду подвигiв своiх великих.

«….перекинути мiст з нашого материка на iнший…»

І ось iонiйцi лаштують той мiст, по якому вiн мае втiкати iз Скiфii. З великого подвигу вийшла велика неслава! Але як довго вовтузяться з тим мостом! Невже не розумiють, що дорога кожна мить. Об'еднане скiфське вiйсько не лише вдень, а й вночi йде по його слiдах, намагаючись будь-що наздогнати перське вiйсько перш, нiж воно переправиться на той берег. І буцiмто скiфи вже поруч (принаймнi так йому доповiла розвiдка), лише нiч, коротка лiтня нiч, сiра, навiть свiтлувата, а не рятiвно чорна, вiддiляе iх вiд персiв.

Гвалт у вiйську посилився, в дощовiй пеленi все загоготiло, завирувало i загаласувало. Вiн поспiшно розплющив очi, глянув стривожено i полегшено перевiв подих – то його вiйсько радiло, що мiст уже готовий i можна починати переправу.

Щiльнi ряди «безсмертних» розступилися, утворюючи неширокий прохiд, що вiв з горба до мосту, Дарiй спустився вниз i в сiрiй млi першим пустив свого коня на мiст – мокрий, скрипучий, слизький, але такий надiйний в ту коротку лiтню нiч, такий бажаний йому в ту мить – найдорожчий з усiх мостiв i переправ, по яких вiн будь-коли рухався. А за владикою, витримуючи потрiбний iнтервал, на фракiйський берег Істру ринулось його нетерпляче вiйсько – спершу «безсмертнi», потiм кiннота, ряди якоi таки досить порiдiли за шiстдесят днiв скiфського походу. Вершники сунули по мосту так щiльно, а заднi так натискували, що час од часу то там, то тут, вiдчайдушно iржучи й гризучи один одного у сплетених клубках, конi зривалися з мосту разом з людьми. У темних та швидких водах Істру з'являлась то кiнська голова з ошкiреною мордою, то чиясь рука намагалась вхопитися за повiтря… Та на них нiхто й не дивився – чим бiльше впаде у воду, тим вiльнiше буде рештi на мосту… Вершники нi-нi, та й хапалися за зброю, прокладаючи собi дорогу, i ладнi були давити всiх i вся. Мiст розгойдувало, вiн хилитався, скрипiв, наче кректав, i все навколо тонуло в галасi, iржаннi та ревись-ку води внизу. А бiля мосту, на скiфському березi, на узвозi й побiля нього творилося щось досi не бачене у вiйську царя царiв. Все змiшалося – конi, люди, худоба… Сотники i тисячники марно намагалися навести лад – вершники вiдтiсняли кiньми пiших, коли тi навалою кидались на штурм переправи, кололи списами, топтали кiньми. Найбiльш нетерпеливi кидались у воду з берега, щоб плавом, тримаючись за повiд коня, дiстатися у Фракiю. Їх швидко зносило, i невдахи, мигнувши раз-другий, зникали в мутнiй круговертi води. Пiшi поспiшно надували бурдюки (якщо вони в кого ще вцiлiли, а не пiшли на iжу) i, осiдлавши iх, кидались в Істр. В тiй колотнечi та панiцi (пронеслись чутки, що неподалiк рiки вже бачили передовi загони степовикiв) воiн, у якого не було бурдюка, мiг непомiтно штрикнути ножем пiд бiк товариша i на його бурдюцi рятуватися плавом…

І так тривало всю нiч.

Але всi переправитись на той бiк не встигли.

Коли пiд ранок Дарiю доповiв Гобрiй, що за даними розвiдки (а вона чи не едина у всьому вiйську зберiгала спокiй i порядок), об'еднане скiфське вiйсько вже винищуе окремi пiшi загони персiв на вiдстанi польоту стрiли вiд рiки, владика велiв зруйнувати мiст. Гобрiй мовчки кивнув бородою на знак згоди i зник в дощовiй пеленi. І мiст було зруйновано на очах у тих загонiв, котрi, вiдбиваючись вiд степовикiв, ще тiльки-но пiдходили до рiки. Дарiй пожертвував ними, остерiгаючись, щоб на iхнiх плечах скiфи не вдерлись на мiст i не перейшли Істр.

Кажуть, що з того берега ще кiлька днiв (як вiтер дув iз Скiфii) доносились розпачливi крики. То, благаючи порятунку, конали пiд мечами степовикiв покинутi пiшi загони. Лише небагатьом з них пощастило на бурдюках переплисти рiку.

Два днi на тiм боцi шумiла-стугонiла злива, змиваючи iз скiфськоi землi слiди чужинськоi орди…

Рятiвника свого, вiрного мiлетянина, Дарiй не забув, хоча сам похiд у Скiфiю волiв би з корiнням вирвати з власноi пам'ятi. Вже в затишному шатрi на фракiйському, а отже, й безпечному березi Істру, перевдягнувшись у все сухе i виспавшись чи не вперше за останнi днi спокiйно i всмак, Дарiй проснувся вранцi i вiдчув у жилах своiх гарячу кров. І ще вiдчув незбориму жагу до життя, ту жагу, яку вiдчувають всi, кому пощастить вирватись iз смертельних пазурiв.

Радiючи, що вiн живий i житиме, владика зненацька для самого себе подумав:

«А що було б, коли б Гiстiей та пристав до скiфiв i зруйнував би мiст через Істр?..»

І вiд думки тiеi у жилах його почала холонути кров.

Того ж ранку цар царiв велiв нагородити Гiстiея за збереження мосту у Фракii, а самого мiлетянина нарiк своiм «мудрим i вiрним другом». Такого звання-титулу – «мудрий i вiрний друг царя царiв» – з уст Дарiя рiдко хто удостоювався.

А тут – було за що. Адже подвиг мiлетянина Гiстiея пам'ятатимуть у Персii навiть i по смертi самого Дарiя.

Минуть роки, i син його Ксеркс, ставши царем, оцiнюючи вiрнiсть Гiстiея та iонiйцiв з його загону, так скаже на однiй iз нарад:

«Вiд них, вiд охоронцiв мосту через Істр, залежали загибель чи врятування всього перського вiйська».

«О, так, – пiдтвердить дядько його Артабан. – Якби тодi Гiстiей та послухав скiфiв, то вiйсько Персii загинуло б… – Потемнiвши на виду, додав: – Навiть i подумати страшно, що вся держава царя була тодi в руках однiеi людини!..»



Геродот розповiдае:

Пiсля втечi iз Скiфii Дарiй, будучи в Єгиптi, забаг поставити перед храмом Гефеста свою статую, i не де-небудь, а поруч iз статуями Сесострiса (Рамзеса II). Але «жрець Гефеста не дозволив цього зробити, заявивши, що Дарiй не здiйснив таких великих подвигiв, як фараон, котрий не тiльки покорив всi тi народи, що й Дарiй, а й до того ж ще й скiфiв, яких Дарiй не змiг побороти».

«І Дарiй, – додае далi батько iсторii, – змушений був погодитись з цим».




Роздiл сiмнадцятий

Для чого людина у свiтi живе?


Ще дотлiвали численнi пожежi в степах, ще не встигли влягтися хмари пилу, ще скiфи виловлювали там i тут розпорошенi, заблукалi перськi загони, ще звозили докупи iхнi обози, вiдбитi в боях, ще не вгамувався роз'ярений шал гарячих i стрiмких сутичок, ще скiфськi конi не встигли охолонути вiд нестримноi погонi за втiкаючим ворогом, ще мечi не були витертi вiд ворожоi кровi, а владика Іданфiрс вже зiбрав на раду мужiв своiх знатних.

Примчали Скопасiс, Таксакiс, Тапур – кожний iз своiми ватагами i знатними воiнами.

Вигукували:

– Владико! По той бiк Істра побитою гадюкою уповзае перська орда в глиб фракiйськоi землi!

Висока могила, далеко з неi видно!

Ге-ен могутнiй Арпоксай голубiе, а навсiбiч i аж ген до обрiiв, i ще далi й далi – земля скiфська простилаеться. Дотлiвають на нiй пожежi, останнi чорнi дими тануть у високостi неба, i небо яснiе, i далина свiтлiе – вiльна вiднинi рiдна земля. І вже на пiвнiч послано гiнцiв швидкокрилих, щоб скiфський люд – жiнки, дiти, юнаки та дiди – поверталися до своiх кочовищ – вiльна земля!

Над широкою долиною вiтри шумлять.

Над високою могилою вiтри шумлять, бiле волосся Іданфiрса (а воно за шiстдесят днiв вiйни ще бiлiшим стало) на вiтрах скiфських мае… На вершинi могили бiля владики три його найзнатнiшi вождi: Скопасiс, Таксакiс, Тапур. Царськi слуги пiдносять iм золотi чашi, повнi хмiльного бузату. А нижче – знатнi воiни i ватаги пiднiмають чашi за перемогу, за царя свого, за вождiв, за воiнiв iхнiх вiдважних, за бiлого геть Іданфiрса п'ють.

– Владико! По той бiк Істра побитою гадюкою уповзае перська орда в глиб фракiйськоi землi!

Іданфiрс зводить до небес тремтячi висохлi руки своi, жовтi, худi, маслакуватi, шкiра та костi.

– Батьку наш Папай! Ти чуеш радiснi вигуки вождiв моiх, що перська орда побитою гадюкою уповзае за Істром в глиб фракiйськоi землi? Ми, опоясанi акiнаками, зiбралися, щоб сказати тобi, батьку наш: ми розбили персiв, земля наша, край наш вiльний вiднинi. Осине гнiздо Скiфii вжалило Дарiя, втiкае вiн вже за Істром, хоч i нахвалявся, йдучи на нас, що Колесо Персиди потрощить нашi костi. Але перемогла ясна скiфська зброя, нагострена на чорному камiннi. По скiфських степах свiтла та радiсна яса летить – побiда, побiда, побiда!

Із золотих чаш здiйснили жертовне узливання, пили хмiльний бузат за Папая, за Ареса, за побiду, за ясну скiфську зброю i мужiв ii кмiтливих, за осине гнiздо Скiфii, що, заворушившись i грiзно загудiвши, вигнало ворога з краю свого.

Тихим старечим голосом, стомленим i вицвiлим, Іданфiрс гомонiв iз своiми вождями.

А слухала його вся Скiфiя.

– За шiстдесят днiв походу перси втратили багатьох хоробрих воiнiв iз свого вiйська. Живу силу iхню ми пiдрубали глибоко пiд корiнь. Дарiю треба чимало часу витратити, щоб зализати рани i вiдновити свою колишню мiць. Та й неславу вiн здобув, не швидко ii спекаеться. Дарiй ранiше не знав невдач, а од нас потерпiв поразку, тож слава дiстанеться нам велика i поголос землею пiде про нас великий. Персiв було бiльше, а ми не злякалися i вступили з ними в двобiй, вимотали iх i вигнали геть. Ми нав'язали iм свою задумку ведення вiйни в невигiдних для них умовах – i – виграли. Ми не лише сильнiшi, а й кмiтливiшi. Скажу бiльше: на в'язах у нас непоганi виявились голови. Хоча ми й допустилися похибок. Перший наш прорахунок: не зумiли захопити i знищити мiст на Істрi. (Скопасiс засовався, засопiв i зрештою опустив голову, буркнувши: «Моя вина. Повiрив iонiйцям, будь вони…»). Другий прорахунок, – тихо говорив далi владика i мружився до сонця, – коли перси, полишивши в таборi ослабiлих воiнiв та обози, кинулись тiкати, ми «загубили» iх. Досi не збагну, як це могло трапитись? Доки ми iх шукали в степах, час було втрачено, i перси встигли першими дiстатися до рятiвного мосту. Виходить, що персiв ми хоч i побiдили, але повнiстю не знищили, як то треба було, а лише вигнали iх з ганьбою iз своеi землi. – Помовчав, замислено в далину дивлячись. – Але й це немало. Бо це – велика i славна побiда. І нею ми змiцнили свое становище, вiдчули себе силою, яка здатна ламати хребет iншiй, ще бiльшiй силi. Тепер ми будемо наводити лад у себе вдома, у своему краi. Будемо гуртувати, збирати i змiцнювати Скiфiю, щоб жоден ворог не посмiв бiльше зазiхати на нашi краi. А щодо персiв, то маю ось що сказати вам, вождi моi: чи будемо сидiти й радiти, що перси втiкають за Істром, що ми iх побили малою своею кров'ю, а чи, може, сидiти нам ще рано?

– Дозволь слово мовити, владико, – забасив дебелий та кремезний скiфський богатир, вождь Таксакiс, аж чорний вiд степовоi засмаги. – Хто як, а тiльки я радiти не збираюся. Я такий, що ще поганявся б за Дарiевим воiнством. А чого? Руки моi ще тримають зброю, то чого сидiти i радiти? Гнати персiв треба, гнати i за Істром, – i погладив свою дубину, оковану залiзом. – А потрощив я перських голiв чимало, ой потрощив! Так i лущив iх, так i лущив, як шкаралупу!

– Владико, дозволь слово мовити, – озвався Тапур, ставлячи на бiлу повсть золоту чашу. Іданфiрс кивнув головою, запрошуючи його говорити. – Я думаю, що треба негайно послати за Істр наше вiйсько i поганяти Дарiя ще й у тамтешнiх краях. Заодно ми провчимо й фракiйцiв у лисячих шапках – бiльшiсть iз них виступила на боцi персiв, ворогiв наших.

– Якщо не провчимо лисячi шапки, – втрутився Скопасiс, – то не будемо мати спокою на заходi скiфських земель. Ти знаеш, владико, що фракiйцi давно зазiхають на наше добро, не раз iхнi зграi перепливали Істр i шастали в наших краях – жiнок ловили наших, коней. Настав час дати лисячим шапкам по… шапках! – весело вигукнув Скопасiс. – І дозволь, владико, це зробити менi!

Примружившись, Іданфiрс потеплiлими очима дивився на Скопасiса – одного з найвiдомiших своiх вождiв. Хитрий, кмiтливий, везучий Скопасiс! Хоч трохи довiрливий – iонiйцi й скористалися цим. Але навчений раз, вдруге Скопасiс не швидко повiрить лисячим словам ворогiв.

– Що ж, бути по-твоему, – Іданфiрс ляснув долонею по колiнi. – Дай по шапцi лисячим шапкам! На помiч тобi даю Таксакiса. Удвох поколошкаете за Істром персiв i будете iх гнати доти, доки вони не забудуть дорогу в нашi краi!

– Я готовий! – вигукнув Таксакiс, однiею рукою пiднiмаючи свою важенну дубину. – Ох i погуляе оця штука по перських головах ще й за Істром!.. Вiдведу душечку свою, вiдведу…

– Тапур залишиться зi мною, – пiдсумував Іданфiрс. – Вдома зараз теж клопоту чимало, та й племена деякi треба провчити. Тi, якi нам не хочуть коритися. А чого – ми тепер сила i будь-яку силу скрутимо в баранячий рiг!

Як було вирiшено, так i вчинено: вiдбiрнi кiннi вiйська пiд орудою вождiв Скопасiса i Таксакiса перейшли невдовзi Істр (скiфи знали броди на Істрi) й кинулись в погоню за персами, «вiддячуючи» заодно i iхнiм спiльникам – фракiйцям.



За шiстдесят днiв i ночей перського походу в Скiфiю, коли вiн нi на одну мить не випускав iз свого ясного розуму хiд вiйни, Іданфiрс постарiв, зсутулився, iзсохся, зробившись ще меншим, ще тендiтнiшим на вигляд i нiби увесь аж свiтився. Протягом тих шiстдесяти днiв i ночей вiйни вiн вiддавав всього себе перемозi, вiддавав до останньоi краплi сили й життевоi снаги. І тепер тихо, на очах у люду свого догорав, як суха бадилина. Молодi та дужi його вождi ганялись десь за Істром за персами, скiфський люд з пiснями повертався з пiвночi у своi кочовища, а владика iхнiй нiби вже нiчого не бачив i не чув, i нiчому не радувався. Вiддавши всього себе перемозi, вiн бiльше собi вже не належав, i здавалось, що все iнше його вже не цiкавить, не хвилюе. Вiн з трудом вже сiдав на коня, а потiм i зовсiм перестав пiдходити до нього, зробився тихим, мовчазним та все думав, що час йому, що пора йому вже збиратися у свiт пращурiв. В цьому свiтi вiн свое зробив – врятував край свiй вiд чужинськоi навали, вiддав всього себе побiдi, тож бiльше йому в цьому свiтi робити нiчого. Вiдчував, що життя його завершувало свое останне коло.

І добре – дякуючи богам! – завершувало.

Для чого людина живе у свiтi бiлому, думав Іданфiрс i беззвучно шепотiв сухими, синюватими губами: а заради справи, якiй людина служить. Справа ж його, як владики Скiфii – захист землi рiдноi. Вiн захистив ii, виконав свiй священний обов'язок, тепер можна передати Золоту Вуздечку молодим. Хай вони володарюють i захищають край свiй. А вiн свое зробив, i справа його, якiй служив – перемогла. Тепер нове життя почнеться у цих краях, а нове життя завжди належить молодим.

Для чого людина живе на свiтi бiлому?

Щоб слiд свiй лишити на чорнiй землi пiд ясним сонцем.

Вiн лишив свiй слiд, i добрий слiд лишив на землi своiй. Тож – пора. До прадiдiв, до пращурiв.

…Минуть вiки, не один десяток iх пронесеться над скiфською землею, а люд скiфський з уст в уста передаватиме легенди про старого, i мудрого, i хитрого владику Іданфiрса, про те, як вiн перемiг велетенську орду чужинського царя. Перемiг не бiльшим вiйськом, а великим хистом полководця, не проливши при цьому скiфськоi кровi… Майбутнi поколiння спiватимуть героiчних пiсень про подвиг Іданфiрса, передаватимуть перекази, де правда i фантазiя вже переплетуться навiчно, воiни i вождi в шанобi завмиратимуть при однiй лише згадцi цього славетного iменi, i кожний скiф, опоясаний акiнаком, клястиметься iменем Іданфiрса, як iменем самого бога. І виросте легендарна постать Іданфiрса, i стане вiн найбiльшим скiфським велетом для всiх майбутнiх поколiнь, i всi будуть свято вiрити, що за життя Іданфiрс i справдi був богатирем, якого досi свiт не знав i не скоро знатиме.

І слава про скiфiв, як про непереможний народ воiнiв, нестримних Вершникiв з Луками, облетить всi тамтешнi народи i племена, прогримить у вiках i набагато переживе самих скiфiв.




Роздiл вiсiмнадцятий

Де ти подiвся, боже вiчноi молодостi i життя?


Перед нею було озеро iз джерельною водою.

Вона здивовано клiпала очима, не вiрячи баченому.

Невiдь-де взялася серед одноманiтних рiвнин гарячого степу ця незвичайна балка з живою водою бога вiчностi. Нiби iз-пiд землi вона виринула, дихнула свiжiстю. Мовби й не було нагорi спопеляючого сонця, пустельного степу навколо.

– Що це?.. – вражено питала Ольвiя. – Наче iнший свiт.

– Це свiт бога живоi води i вiчностi, – казав Тапур. – Допоки б'ють тут джерела, допоки i родять у наших степах трави.

– А перси тут не були?

– Один iхнiй загiн у пошуках води надибав було цю балку, але ми його знищили!

Спiшились i вiддали коней охоронi.

Ольвiя, стоячи на схилi балки, задумливо дивилася на верхiв'я дерев, що визирало з глибокоi балки.

– Невже там унизу немае спеки?

– О, спека не владна над озером Пама-Лама, – Тапур показав рукою на середину балки, де блакитнiло озеро. – Там – жива вода. Ти скупаешся в нiй, змиеш iз свого тiла слiди злого духа. І тiльки тодi ти станеш здоровою. Знай: хто скупаеться в озерi iз живою водою, той не вiдае, що таке старiсть. А я дуже хочу, щоб ти завжди була молодою i гарною! А скупавшись в озерi, ми поiдемо до владики Іданфiрса пити хмiльне вино перемоги. Його гiнцi у рожевих плащах розносять цю радiсну звiстку по всiх вiйськах.

Вузенькою стежкою спустилися по схилу на дно балки, де земля була м'якою i прохолодною. Свiжий подих балки, пахощi трав п'янили Ольвiю. Вона роззулася i ступала босонiж по м'яких травах, що були тут м'якiшi за найнiжнiшi килими.

А потiм хiдник пiрнув у кущi, продирався крiзь верболози вузькою звiриною стежкою, котра то збiгала у глушину, то виплутувалась на маленькi галявки, на яких стояли старi верби, по колiна пiрнувши у трави. Обабiч стежки жебонiв маленький свiтлий струмок, весело поспiшаючи до озера. Тапур i Ольвiя пiшли понад струмком i невдовзi в зеленiй чашi кущiв i трав побачили озерце, що привiтно глянуло на них свiтлим, чистим оком з-пiд зелених вiй. На водi сидiла качка, наче зiниця озера-ока.

Качка здивовано дивилася на них, нiмо питаючи iх: як ви тут опинилися i що вам треба у царствi бога живоi води?

– Ми прийшли по вiчну молодiсть! – нiби вiдповiдаючи на те нiме запитання, вигукнув Тапур.

Качка схопилась, пробiгла по гладi озера, гучно ляпаючи крилами по водi, хоркнула й, пролетiвши над озером, упала десь у вербняки… Потривожене озеро заспокоiлось, i знову вода стала свiтлою, наче срiблом покрилась. Ольвiя глянула вгору, високо над нею голубiло небо, на схилах балки виднiлись охоронцi Тапура i бiлi хмарки за iхнiми плечима…

– А в бiлому свiтi все-таки гарно, – вихопилося в Ольвii. – Хоч i горя багато, а все одно – гарно… Коли б не було богинi старостi Грайi, i зовсiм було б добре.

– О, в нас буде багато-багато життя, – посмiхався Тапур. – На днi цього озера живе добрий бог, вiн ненавидить смерть i проганяе ii геть, як тiльки вона наблизиться до Пама-Лама. Так скiфи називають цю балку. Пама-Лама, жива вода бога. Царство життя! Царство вiчноi молодостi!

У заростях вербняка зненацька лунко трiснула гiлка.

– Тапуре… – здригнулась Ольвiя. – Я… я боюся. У мене таке вiдчуття, нiби зi мною тут мае щось статися.

Тапур весело смiявся, блискаючи бiлими зубами.

– Авжеж, станеться. Ти назавжди залишишся молодою i гарною. От що з тобою станеться.

І радо крикнув:

– Чи правду я кажу, боже Пама-Лама?

– …ама… ама… ама… – понеслося над озером.

– Чуеш?.. – шепнув вiн Ольвii. – Бог вiдповiдае, що ти станеш молодою i гарною назавжди. І будеш жить, жить, жить…

– …жить… жить… – понеслося над озером.

– Чула? – радiсно засмiявся вiн. – Бог говорить, що будеш ти молодою жить. Але щоб згинула старiсть, треба омити тiло живою водою Пами-Лами. Швидше роздягайся i бiжи в озеро до живоi води…

І Тапур вiдвернувся i по хвилi вiдчув, як щось пролетiло й опустилось на траву… Йому здалося, що зелена трава у тiм мiсцi трохи побiлiла… Вiн тихо засмiявся, обережно скосив очi: на зеленiй травi лежала бiла сорочка, й трава навколо неi посвiтлiла…

Тапур рвучко повернувся, Ольвiя стояла на березi без сорочки. Руки – мов крила розпростерла, одна нога вже у водi… Вiдчувши, що вiн дивиться на неi, тихо ойкнула i застигла з пiднятими руками, наче хотiла у ту мить злетiти…

Тапур занiмiв з подиву… А вона, стрiвшись з його очима, стояла розгублена, злякана, не знаючи, що робити. І Тапуру здалося, що Ольвiя ось-ось полетить вiд нього…

У вербняку знов трiснула гiлка.

Тапур нiчого не бачив i не чув. Вiн стояв перед Ольвiею немов заворожений, дивився на неi спрагло i шепотiв ii iм'я…

Це була остання мить його щастя.

Смерть свою Ольвiя побачила першою.

Заросле бородате обличчя, божевiльнi очi… І рот оскалений, наче у мертвяка… Нi звiр, нi людина… А ще вгледiла стрiлу з гострим залiзним наконечником, що тремтiла на туго натягненiй тятивi…

– Тапур!!! – хотiла крикнути вона, але тiльки прошепотiла.

Свиснула-дзизнула стрiла…

І Тапур мов у жахливому, неймовiрно жахливому снi чи мареннi побачив, як щось довге й тонке iз свистом прилетiло до Ольвii i клюнуло ii посерединi грудей, мiж персами… І вже не було у свiтi такоi сили, котра б устигла вiдвести лихо. Воно клюнуло i глибоко впилося у ii бiле i таке гарне тiло…

Ольвiя хитнулася, руки ii безпомiчно зметнулися вгору, наче в останню мить вона хотiла злетiти угору…

– Ольвi-i-iе?!! – закричав Тапур i кинувся до неi, все ще не усвiдомлюючи, що ж сталося.

Ольвiя упала йому на руки.

Вiн пiдхопив ii, обережно опустився з нею на траву.

Голова ii вiдкинулась назад, хвилясте волосся розметалося по травi.

Вона ще була живою i встигла здивовано прошепотiти бiлими, як снiг, губами:

– За вiщо?.. Я жити хочу… жи-ити-и… Чому бог впустив смерть у царство життя?..

І потiм крикнула:

– Он вони!..

– Хто?!

– Кери летять… страшнi кери. А за ними Ереб… а-а-аа…

Здригнулась, заплющила очi й застигла…

Лежала у нього на руках молода, гарна, наче спала…

А вiн усе ще не мiг збагнути, вiдчути, що ii вже немае. Що ii бiльше немае, що життя вже покинуло ii… Навiчно.

– Ольвiе?.. – вражено i тяжко кликав вiн ii. – Це правда чи це страшний сон?..

Вiн ще сподiвався, що вона житиме, бо не мiг ii уявити мертвою i холодною… Вiн ще вiдчував тепло ii тiла i тому не мiг повiрити у смерть. Обережно витяг стрiлу з ii грудей, кров побiгла по грудях швидше. Вiн злякано затулив долонею той кривавий струмок, у вiдчаi озирнувся, благаючи про помiч.

– Боже Пама, – кричав вiн i хлюпав водою на ii рану в грудях. – Я благаю тебе, врятуй… Твоя ж вода жива. То оживи мою Ольвiю, оживи-и… Де ж ти, боже? Чому мовчиш?

Чому баришся?.. Йди хутчiй на помiч… Верни iй життя. Ти чуеш мене, бо-о-оже-е?..

Хлюпав i хлюпав iй на груди живою водою.

Бог мовчав.

Ольвiя холонула…

Тапур у вiдчаi хлюпав i все ще вiрив, що Ольвiя оживе вiд живоi води Пама-Лама.

Не бачив, як його воiни витягли iз кущiв божевiльного перса з дико виряченими очима i розпухлими, спеченими губами.

Свиснув меч, покотилася голова у траву, а вiн встиг ще зробити кiлька крокiв до води, перш нiж упав безголовий…

– Боже… – шепотiв Тапур, холонучи вiд того, що на його руках холола Ольвiя. – Де ти подiвся, добрий боже вiчноi молодостi i життя? Чому мовчиш? Ти ж бог життя. Як ти мiг впустити у свое царство смерть?.. Як мiг??? Як мiг??? – закричав вiн, не тямлячи себе.

Бог мовчав.

Руки Тапура тремтiли, й Ольвiя на руках у нього теж тремтiла. І йому у вiдчаi здавалося, що вона оживае… Всього вiн мiг чекати. Навiть власноi загибелi, але тiльки не цього… Багато, дуже багато бачив вiн на своему вiку смертей i звик до них, як звикають до чогось звичайного, буденного…

Але такоi безглуздоi, такоi дикоi i жорстокоi смертi уявити не мiг…

– Боже Пама-Лама-а-а??? – востанне закричав вiн.

Бог мовчав.

На озерi iз живою водою – анi шелесне.

Ольвiя не оживала…

І чи не вперше Тапур збагнув, що смерть – то не просто звичайна, буденна подiя. Смерть – то страшна рiч. І жорстока. Бо жорстокiшого за вбивство живого життя не може бути нiчого у свiтi.

«І вода у цьому озерi мертва, i бог його – мертвий бог», – подумав вiн, i вiд тiеi думки, вiд того усвiдомлення своеi безвихiдностi йому стало боляче й тяжко.

Його пiк тупий бiль, а бог мовчав, а Ольвiя холола на його руках, i тiло ii терпло й дерев'янiло.

«Втiкали вiд злого духа, а наздогнали смерть», – подумав вiн, i одна сльоза – перша й остання у його життi – викотилася з ока i впала Ольвii на холодне, мертве лице…

І пили того дня всi чоловiки Скiфii хмiльне вино перемоги.

І пив його з усiма чоловiками Скiфii i Тапур.

Але дуже гiрким i терпким видалося йому хмiльне, солодке вино перемоги. І не мiг вiн захмелiти, хоч i багнув того, i не мiг вiн забутись, хоч i багнув того. І коли воiни заспiвали давню скiфську пiсню чоловiчоi мужностi, вiн теж пiдхопив ii, сподiваючись хоч у пiснi знайти – хоч на мить знайти! – забуття:

		Ми славим тих, хто степ любив безмежний,
		Ми славим тих, хто зрiс в сiдлi коней прудких,
		Ми славим тих, хто вмiв любить жiнок вродливих,
		Хто сонце дав синам i звагу батькiвську безстрашну.
		Ми славим тих,
		хто пив бузат хмiльний у дружнiм колi
		І побратимству вiрний був щодня й завжди.
		Ми славим тих,
		хто, полум'я уздрiвши веж сторожових,
		Сiдлав коней i мчав на бiй iз кличем бойовим.
		Хто в сiчi злiй пив кров гарячу ворогiв.
		Ми славим тих, хто мужньо в iнший свiт пiшов,
		У битвi смерть свою лице в лице зустрiвши.




Епiлог

І зачинив Тапур дверi навiки


Ольвiю поховали в межирiччi Борисфену i Танаiсу, у безмежнiм краi кочiвникiв, неподалiк караванного шляху, що поспiшав скiфськими степами до далеких берегiв Гостинного моря.

Поховали на узвишшi, на Трьох Вiтрах, щоб здалеку було видно на рiвнинi ii могилу, щоб i Ольвii також було далеко видно.

А видно Ольвii, як внизу, на рiвнинi, степ мрiе, видно, аж ген до обрiю, де кряжi синiють, де голуба стрiчка Борисфену зливаеться з блакитним небом. Та ще видно, як вдалинi неквапливо повзе валка по караваннiй дорозi, прямуючи до моря, до ласкавого i теплого Понтусу Еуксiносу – Гостинного моря, до щасливого мiста Ольвii.

Далина…

Сива ковила на вiтрах гойдаеться…

Марево вдалинi блукае.

Пролетить орел.

Мигне степом руда лисиця, i довго потiм зеленi трави полум'янiють, наче пiдпаленi лисячим хвостом.

Пронесеться табун, а ген на обрii промчать вершники.

Пройдуть обабiч могили сторожкi дрохви, свисне рудий бабак, прошумить вiтер, линучи на пiвдень, теж до берегiв Гостинного моря, пропливе вгорi самотня хмарка… Зупиниться над високою могилою, задумаеться, потемнiе…

І впаде тодi вниз кiлька крапель, блиснуть вони сльозинками на зеленiм листi, зiтхне вiтер, i попливе хмарка далi – сумна i печальна…

Тиша.

А то зненацька прокотиться степами грiм, лункий, гуркiтливий, зашумлять вiтри, женучи поперед себе важкi чорно-синi хмари… Загуде, засвище вiтрисько, пригинаючи ковилу до землi, потемнiе в степу, насупиться-нахмуриться далина, закутаеться у важку сiру кирею… На обрii, де кряжi, аж чорно стане, там лютують блискавицi, небо краячи… Розiйдеться грiм-громенко над степами, погуркае, аж трiск та виляск навколо стоять, а тодi раптово затихне, затаiться десь у небi, нiби його й не було… На мить стане так тихо в степу, що аж у вухах лящить вiд тишi, i все живе принишкне в очiкуваннi чогось страшного… Сюркне десь коник раз-другий, сполошено крикне птах, i знову нiмо… А небо чорнiе, як гнiвом наливаеться, а тодi – тр-р-ра-ах!!! Аж виляски пiшли. І знову тиша, тiльки тривожно засвистять бабаки, ховаючись по норах… Та ось вже вухо починае вловлювати вiддалений шум, ще не ясний, не чiткий. Але тривожний, загрозливий, всеперемагаючий. Шум наростае з кожною хвилею, вiн наче мчить з глибини степу на широких могутнiх крилах, а iнодi пересiдае у залiзну колiсницю i – гримить, гримить, гримить… Та ось грiм затих, тiльки чути зляканий шелест ковили, а потiм засвистiло все навколо, загуло, завертiло, як у вирi, i вже степ потонув у тiм сум'яттi…

Потемнiло до болю в очах, i линула злива…

І зник свiт за водяною стiною, тiльки трiск стоiть, а що там за дощем – пiди розглянь.

Як зненацька примчить, так зненацька i вгамуеться водна стихiя. Потягне грiм за собою хмари, пошумить злива далi, на обрii ще дужче потемнiе, i там – наче кiнець свiту. А тут почне хутко вигодинюватися, блискавиця ще кiлька разiв черконе по небу, i почне затихати грiм, тiльки далеке вiдлуння ще бурчатиме в степу, затихаючи, завмираючи… Вигляне сонце, зелений вмитий степ спалахне барвами, i встане мiж небом i землею веселка… Одне коромисло ii, здаеться, там, у морi, воду п'е, а друге тут, за могилою Ольвii. А може, i на ii могилi…

Тихо стане, свiжо, чисто, легко…

– Гроза… – скаже Тапур i вийде iз бiлого шатра, i довго-довго дивитиметься в потемнiлу далину, де пiд барвистою веселкою стоiть висока могила на узвишшi Трьох Вiтрiв.

«Як вона там?» – подумае вiн i тамуе бiль, що нiяк не хоче вщухати, вмирати, зникати…

Тяжко стане на серцi. Примчить до могили Тапур, зупинить бойового коня, задумаеться… Вiтер колошматить чорне його волосся, щось гуде у вуха про далекi военнi дороги, про чужi землi… Дивиться Тапур в далину, думае, степ слухае… Про неi думае… Про Ольвiю… Блищить мокрий вiд роси степ, блукае степом марево… Зринае з того марева бiла постать, руки до нього простягае… Ольвiе… Ольвiе… Нi, то не вона, то туманець пiсля зливи блукае мокрим степом… Не вона… А вiн бачить ii, бачить стрiлу у ii грудях… І червоний струмочок, що витiкае з-пiд стрiли, бачить. Вона простягае руки, все ближче i ближче пiдпливае до нього над степом, але Тапур не ворушиться, i Ольвiя летить над землею далi i зникае за веселкою…

Минув уже рiк з дня загибелi Ольвii, а Тапуру все здаеться, що те лихо сталося сьогоднi, вчора…

Нiби вчора, нiби сьогоднi, нiби у цю мить вилетiла iз вербняка чорна стрiла божевiльного перса… Нiби в цю мить, а на ii могилi вже послався чебрець i кров'ю полум'янiе горицвiт…



Вiд кочовища до кочовища Ольвiю везли на траурнiм повозi, запряженому двома бiлими i двома чорними кiньми. Двi тисячi вершникiв iхали з обох бокiв повоза, супроводжуючи свою господиню у свiт предкiв. Процесiя рухалася повiльно, зупиняючись на перехрестях дорiг, i в кожнiм кочовищi назустрiч з голосiнням вибiгали скiф'янки, виходили чоловiки… Як велить прадавнiй звичай, скiф'янки плакали й голосили, рвали на собi одяг, волосся, дряпали обличчя… І тягучий, тужливий плач линув над степом… Так скiфи прощаються з найдорожчими своiми спiввiтчизниками.

iхали кружними шляхами, щоб бiльше обхопити кочовищ, щоб бiльше степовикiв попрощалося з Ольвiею, оплакало ii, i Ольвii тодi буде не так тяжко покидати цей степ.

Тапур iхав вiдразу ж за повозкою i нiчого не бачив, крiм бiлого плаття Ольвii, що холодним снiгом зими бiлiло на повозi… І здавалось Тапуру, що увесь степ укритий снiгом зими…

Скриплять колеса, рiвномiрно рухаються вершники у чорних башликах, лунае голосiння, а степ Тапуру видаеться бiлим i холодним. І думае вiн про неi… Нi, вiн не просто любив Ольвiю. Вiн багатьох любив i знав… Але забув iх i нiколи не згадае за свого життя… А ось Ольвiю не забуде. Вона йому дорога. Ольвiя стала йому рiдною. А це вище любовi. Це – вiчне. І скiльки вiн житиме, вiн пам'ятатиме ii i знатиме, що вона була у нього… А ще вона приходитиме до нього у сни… Часто приходитиме. І вiн буде з нею говорити, i обнiме ii у снi, i вiдчуватиме ii живою, молодою i гарною…

Щось бринить у його душi, невловиме, не знане досi: вiн любив i любить. І вона йому рiдна. І вiд цього йому легше прощатися з нею. Адже вiн став iншим. Тому iншим, що в нього була вона. Була i буде. Хоч у снах буде.

Скрипить сумний повiз.

З кожним обертом колiс все ближчае i ближчае i вiчна домiвка Ольвii, а отже, i мить прощання…

Яму викопали глибоку. Сонце висушило ii, i стiни затвердiли. А вже потiм стiни вимурували камiнням, а на дах поклали мiцнi дубовi колоди, якi напиляли бiля Борисфену. Мусять вони вiками тримати на собi важкий курган. В гробницю Ольвii ведуть маленькi дверi. Посерединi гробницi вже стоiть високе ложе, накрите пурпуровим покривалом, на кiнцях якого тихо подзвонюють золотi бляшки…

Тапур не вiрить, що це вже – все.

Не вiрить, що вiднинi вона буде приходити до нього тiльки у сни… Вiн заплющуе очi, стоiть, ледь похитуючись. А коли глянув – на ложi вже був саркофаг iз кипарисового дерева…

У саркофазi – Ольвiя.

Наче жива, тiльки зблiдла i мовби чимось здивована. Тапур знае, чому вона здивована. Коли перська стрiла ii клюнула в груди, вона здивовано вигукнула: «За вiщо?..» І так i пiшла у той свiт з нiмим подивом на блiдому обличчi: за вiщо?.. І зараз на ii обличчi застиг той вiчний подив, i все ж вона видаеться йому живою. Вкотре вiдганяе вiн думку про ii смерть… Лежить Ольвiя м'яко i спокiйно, наче задрiмала перед ранком. На вигляд – трохи втомлена, навiть зморена. Тому й прилягла вiдпочити…

Дихнеш – на нiй ворухнеться легке бiле шовкове плаття… Хвилясте каштанове волосся перев'язане золотою стрiчкою, на головi сяе дiадема iз золота i коштовного камiння. У вухах блищать золотi серги, на руках – золотi браслети. Мовби на свято вирядилася Ольвiя.

«Вона жива… жива… жива, – думае Тапур. – Ось зараз вона встане, ми вийдемо звiдси, скочимо на коней i помчимо у степ».

Але вона не встае, i вiн тяжко зiтхае…

Бiля лiвоi руки Ольвii поклали бронзове дзеркало iз золотою ручкою та золотий гребiнь, на якому зображенi сцени iз скiфського життя, а також поставили лекiф з парфумами. Вздовж правоi руки лежить меч у золотих пiхвах. Так велiв Тапур. Щоб на знак ii звитяги поклали меч. А ще поставили у гробницi золоту чашу, в кутку – скриню з одягом, щоб на тiм свiтi вона мала у чiм ходити. Золота для Ольвii вiн не шкодував. Бiльше золота – легше житиметься iй на тiм свiтi.

Поклали i вийшли.

І лишився Тапур сам.

З нею удвох…

Досi Ольвiя, хоч i мертвою, а була поруч з ним, нинi вiн прощаеться з нею назавжди… А серце не вiрить i вiрити не хоче…

– Ольвiе?! – зненацька вигукуе Тапур, i голос у гробницi лунае глухо i тяжко.

– Ольвiе? – голоснiше повторив Тапур. – Озвися до мене востанне, бо мушу йти. Озвися, щоб я понiс у бiлий свiт твiй голос.

Дзеленькнула бляшка на пурпуровiм покривалi.

Тапур кинувся до саркофага.

– Ольвiе? – крикнув збуджено. – Ти подала менi знак. Знаю, що смерть онiмила твоi вуста на цiм свiтi. Слухай моi останнi слова, доки я не зачинив гробницю. Я тебе любив. І люблю. Але «любов» – то не те слово. Я щасливий, що ти в мене була, будеш i е. Що ти назавжди залишишся у моiм серцi. А тому мое серце i не порожне. Воно наповнене тобою, як степ сонцем, як далина небом. Прощай, Ольвiе. Спасибi тобi за те, що ти була.

І зробив два кроки до виходу.

Але щось нiби його спинило, i вiн здригнувся. І прислухався. І здалося йому, що знову тоненько задзвенiла золота бляшка.

– Ольвiе…

Вiн повернувся до саркофага.

– Ольвiе… – повторив вiн i вiдчув, як тупий бiль полосонув серце. – Ти не гнiвайся, що покидаю тебе. Як менi не тяжко, але мушу йти. І я йду… – Проте вiн не йшов, а стояв i все дивився на неi, дивився. – Ось ще трохи подивлюся на тебе i пiду. І зачиню дверi. Вони заскриплять тужно i потiм все життя скрипiтимуть в моiй душi. Я зачиню дверi, Ольвiе, навiки. Їх завалять камiнням, щоб нiхто не мiг потривожити твого вiчного сну. А потiм… Потiм моi люди всю нiч палитимуть багаття i спiватимуть прощальних пiсень. А вранцi до твоеi гробницi потягнуться повозки iз скiфською землею. Їх буде багато, багато… І всi вони везтимуть землю… На твою могилу. День возитимуть землю, два, три, десять днiв… Багато-багато днiв возитимуть вони землю i зсипатимуть ii на твою домiвку. І доти зсипатимуть, доки не виросте над тобою найвища могила. Така висока, що ii видно буде усiй Скiфii… А ще потiм… Що ж буде потiм?.. – Вiн задумався i довго мовчав, звiсивши голову. – А потiм будуть вiки… Багато-багато вiкiв пропливе над твоею могилою. І виросте на нiй ковила чи гiркий полин… Дощi шумiтимуть над тобою, i грози гримiтимуть, i сонце сяятиме… І може, коли прилетить вiд твого Гостинного моря бiла чайка на твою могилу i нагадае тобi про твiй край…

Прощай, Ольвiе!

Тiльки частiше приходь у моi сни. Я буду чекати тебе цiеi ночi, приходь у мiй сон. Я так тебе чекатиму у снi… Живою приходь i радiсною… Я так тебе чекатиму ввi снi. Так чекатиму…

Тапур повернувся i вийшов, з пронизливим скрипом зачинив за собою важкi дубовi дверi Ольвiiноi могили. Зачинив навiки…



notes


Примечания





1


Колаксай – цар-сонце (скiф.).




2


Арпоксай – владика, повелитель вод (скiф.).




3


Наприкiнцi II – на початку І тисячолiття до н. е. Пiвнiчне Причорномор'я населяли найдавнiшi з вiдомих пiд власною назвою племен – кiммерiйцi. За Геродотом скiфи жили в Середнiй Азii, iх потiснили массагети – одне з найсильнiших скiфських племен, i вони, прибувши в Пiвнiчне Причорномор'я, захопили кiммерiйськi землi. Сталося те, якщо вiрити письмовим джерелам, у VII ст. до н. е.




4


Саями називали себе царськi скiфи (давньопер.).




5


Як свiдчить iсторик Страбон, скiфи називали себе сколотами. Слово ж «скiф» означае «блукач», «вiчний мандрiвник».




6


Гiппемологи – букв, тi, що доять кобил, назва одного iз скiфських племен.




7


Кожний скiфський рiд чи плем'я мали бойовi кличi, по яких воiни впiзнавали своiх.




8


Горгона – жiноче чудовисько, погляд якого всiх, хто дивився на неi, перетворювала в камiнь (грец.).




9


Мегера – уособлення гнiву i мстивостi, зображувалась жахливою жiнкою iз змiями замiсть волосся (грец.).




10


Ламiя – фантастичне чудовисько, що пожирае дiтей i живиться iхньою кров'ю. Ламiею лякали дiтей (грец.).




11


Понтус Еуксiнос, Понт Евксiнський, тобто Гостинне море (грец.) – Чорне море.




12


Сауран – швидкий, невтомний свiтло-рудий кiнь iз темною смугою вздовж хребта, котрий, як гадали кочовики, походить вiд дикого коня.




13


Земля Герр (як i рiчка Герр) – як гадають деякi вченi, нинiшня р. Молочна, над правим берегом якоi i нинi височать стародавнi кургани.




14


Хоча ритуал очищення i мав релiгiйний вiдтiнок, але це була швидше всього своерiдна скiфська лазня, адже з водою в степах завжди було скрутно.




15


Ахат – супутник i товариш Енея, в переносному значеннi Ахат – вiрний товариш i супутник.




16


Лiмос – голод




17


Доблос – раб (грец.).




18


Ананке (Ананка) – необхiднiсть. Богиня, що уособлюе неминучiсть (грец.).




19


Село Парутине, котре виникло на територii пiвнiчноi частини ольвiйського некрополя.




20


«Велике вухо» – так скiфи образно називали чутки.




21


Tipас – Днiстер.




22


Ілiфiя – богиня дiтонародження, зображувалася молодою жiнкою iз закутаною в плащ головою, але з оголеними руками, з факелом у руцi – символ початку нового життя, немовляти, яке щойно народилося (грец.).




23


Рiки Скiфii: Борисфен – Днiпро, Істр – Дунай, Гiпанiс – Пiвденний Буг, Пантiкап, Гiпокiрiс (мiсце знаходження цих двох рiчок не встановлено), Герр – Молочна, Танаiс – Дон.




24


Ахурамазда (Ахура Мазда, по-грецьки Ормузд – Мудрий Господь, букв. Велика Мудрiсть) – верховний богу давньоiранських релiгiях.




25


Спiтамен кшатра – осяйний хоробрiстю i мужнiстю цар (давньопер.).




26


Як гадають вченi, мiст на Дунаi (Істрi) було споруджено, очевидно, десь на дiлянцi мiж сучасними мiстами Тулча i Ренi, ширина рiки там 1 км, глибина до 7 м. Найбiльш ймовiрним мiсцем будiвництва мосту е мiсцевiсть бiля сiл Ісакчi (на правому березi рiки) та Орловка (на лiвому). Шлях вiд тогочасноi столицi Персii Суз до Дунаю (Істра) радянський вчений Б. А. Рибаков визначив у 2300 км.




27


Дар'явауш – староперська форма iменi Дарiя.




28


Парсастахра – давня назва столицi Ахеменiдiв, що означае «сила персiв». У грецькiй передачi – Персеполь.




29


Ноуруз – Новий рiк за iранським солярним (сонячним) календарем.




30


Дарiй про перську державу, Дарiй про самого себе – наскальний напис iз Накшi Рустема, неподалiк Персеполя.




31


«Свое вiйсько вони роздiлили на два загони», так подае Геродот. За Історiею Украiнськоi РСР (том І) скiфи роздiлили своi сили на три загони, вiдповiдно до племiнного подiлу. Це бiльше вiдповiдае iстинi.




32


Давньоперський календар: адукапiш – березень-квiтень, туравахара – квiтень-травень, тайграчiш – травень-червень, гарманада – червень-липень, дрнабаджiш – липень-серпень, харапашiя – серпень-вересень, багаядiш – вересень-жовтень, вркаджан – жовтень-листопад, ассiядiя – листопад-грудень, анамака – грудень-сiчень, тваяхва – сiчень-лютий, вiяхна – лютий-березень.




33


Озеро Меотiда – Азовське море.




34


Рiка Оар, як вважають iсторики, знаходилась на захiд вiд нинiшнього Бердянська, приблизно бiля р. Корсак.




35


Дайви – божки злого свiту.




36


Фiлемон та Бавкiда – щаслива подружня пара, яку боги нагородили довголiттям i надали iм можливiсть померти одночасно.