П'єр Буль 
 
ЗАГАДКОВИЙ СВЯТИЙ 
 
--------------------------------------
 
		Найдорожчій, завжди чуйній подрузі, милосердя якої навіяло мені цю моторошну історію. 
	
	
		І
	
	Незнайомець дійшов до лепрозорію, коли над долиною опускалося сонце. Він спинався нерівним кроком по схилу Гори Недужих, то важко опустивши плечі й понуривши голову, мовби стомлений до краю, то випростуючись на весь свій високий зріст і додаючи ходи. Помітно було, що він насилу долає втому, і це відбивалося на його напруженому обличчі. Здавалося, йому вже збайдужіла і мета його подорожі і можливе запізнення. Попри спекоту, він був у рудій вовняній рясі, що сягала майже до п'ят. Обличчя помережали брудні патьоки поту впереміш із пилом. Біля хреста, що позначав вхід до царства прокази, він присів на камінь, поклав обіч прочанський ціпок з убогим клуночком на ньому й, важко дихаючи, знесилено заціпенів. 
	
	Та невдовзі підвівся — від постаті його одразу побігла по землі довжелезна тінь, паралельна тіні від хреста. А погляд його враз ніби спалахнув, худе, вилицювате обличчя просвітліло. Біля монастирського муру, що обносив і містечко, він помітив брата Роза: той дивився, як заходить сонце, і чекав пори, щоб дзвонити до вечірні. Брат Роз і настоятель були єдині, хто лишився в притулку для прокажених. Проказа вбиває повільно, любив повторювати лікар Жан Майяр. Та врешті-решт вона доконала всіх ченців, окрім, звичайно, тих, що вмерли своєю смертю од старості. Ті, хто прибув сюди, коли колонія ще засновувалась, тобто за часів короля Людовіка Святого, віддали Богові душу, і вже давно ніхто не з'являвся їм на заміну. Брат Роз був чи не останній старожил у монастирі. Він прибув сюди ще на початку століття, зовсім молодим хлопцем. Недуга торкнулася його лише через багато років, бо дуже селянське тіло доблесно опиралося їй. І в шістдесят років вона не особливо зачепила його, хоч ознаки її були помітні і на руках, і на обличчі. Ще жвавий, він був у лепрозорії незамінним: прислужував настоятелеві під час церковних треб, дзвонив до відправ, ходив коло прикутих до ліжка хворих, носив за лікарем ліки, наглядав за роботою в полі. А ще ховав померлих, бо ж проказа, хоч вбиває і повільно, зате невблаганно. 
	
	Незнайомець, на очах у враженого брата Роза, перетнув означену хрестом межу й заквапився до нього. Але раптом зупинився, ніби розчарувавшися, що завважив чернечу рясу й накидку, ніби прикро вражений, що побачив того, кого побачити не сподівався. Однак придивившись, помітив на обличчі ченчика ознаки, які свідчили про багато що: обрезклі повіки й брови, розпухлі губи, роздутий ніс, лискуча, як поверхня рогу, шкіра на чолі, голова, вкрита суцільним твердим струпом. На ці ознаки, що викликали огиду й жах, він начебто збадьорився, його очі знову спалахнули, а щоки від дивного збудження зарожевіли. 
	
	Незнайомець знову рушив до ченчика, який застережливо виставив перед собою худющу руку. Але той порух не подіяв на прибульця, бо він квапливо наближався. Що могло б збентежити брата Роза, якби взагалі щось могло збентежити прокаженого з Гори Недужих. 
	
	Проте прибулець не виказував ніяких лихих намірів. Він зупинився біля ченчика, опустився на одне коліно і, схопивши його руку, притяг її до вуст і став палко цілувати. Ченчик, щойно минуло перше заціпеніння, рвучко висмикнув руку, відсахнувся назад і знову виставив перед собою розчепірену долоню. 
	
	— Відійди, чужинцю! Невже не знаєш, що ти в лепрозорії? Чи гадаєш, що моя чернеча ряса захистить тебе від зарази? Я не ношу червоної нашивки і не маю калатала, бо тут усі свої. Ми ніколи не виходимо за хрест, і ніхто з долини не провідує нас. Але поглянь на моє обличчя. Я прокажений, як і всі на цих пагорбах. 
	
	— Знаю, брате мій, — відповів незнайомець, — саме до Гори Недужих Всевишній і спрямував мене. Я цілком свідомо прийшов до прокажених, і ти перший, кого я зустрів. Тож поцілуй мене, брате, з дороги. 
	
	Брат Роз затремтів. Його, що звик чути лише хрипкі голоси прокажених, до краю зворушив глибокий і напрочуд низький голос. 1 раптом його охопило відчуття, що такий голос свідчить про надприродність прибульця. Незнайомець знову наблизився з розпростертими обіймами. А що ченчик і не думав опиратися, то пригорнув його до себе і довго цілував спотворені проказою щоки. 
	
	А очамрілий брат Роз, захмелілий від чарівного запаху, яким напоював його подих чужинця, вже достеменно знав, хто він. Раптове осяяння освітило його наївну душу. Щойно незнайомець послабив обійми, як він, навіть не вклонившись, повернувся й припустив до лепрозорію. Біг до монастиря і горлав: 
	
	— Святий, святий! Брате настоятелю, Всевишній послав нам його... Святий!.. 
	
	У ті часи, за владарювання Філіппа Валуа, лепрозорій на Горі Недужих, одрізаний від решти світу, жив своїм життям. Він являв собою царство, що корилося особливому володареві, — вражене недугою царство прокази, яке викликало страх і ненависть у здорових людей. Ніхто з мешканців долини не важився наблизитися до узніжжя гори, а якби прокажений надумав пуститися до довколишніх сіл, йому було б непереливки. Межу, позначену хрестом, ніхто не смів порушувати. 
	
	Лише коли прибував черговий хворий, прокажені здаля могли побачити здорових людей. Того дня своєрідна процесія долана і огидою, і страхом водночас на чолі з священиком піднімалася на гору, невблаганно поганяючи приреченого перед собою, а той, скоряючись лихій долі, слухняно плентав попереду юрби і не думав опиратись. Вила, якими дехто розмахував, були ні до чого. Він зупинявся біля хреста, крутив новеньким калаталом, що зблискувало на сонці, а переслідувачі пронизливо кричали здаля. Превелебний настоятель Тома д'Орфей тяжко зітхав, чуючи цей жахливий шарварок. Він ступав за огорожу і підходив сам або ж із братом Розом, бо селяни не стерпіли б стількох прокажених. Священик зоддалік вигукував ім'я новоприбулого, засвідчував, що здійснив над хворим поховальний обряд, як велить закон, повідомляв кілька коротких новин і цим завершувалося: супровід хутко повертав назад. А вигнанець поруч із настоятелем неквапливо вступав у царство прокази. 
	
	Те царство було зовнішнім світом у мініатюрі, мало свою ієрархію і свої соціальні контрасти. Настоятель пробував поламати перепони, які виростали поміж, різними хворими, але давно збагнув марність своїх намагань. Магістр Жан Майяр, не тільки досвідчений лікар, а й філософ, наводив йому щоднини безліч доказів того, що без цього годі існувати будь-якому суспільству. А тут йшлося про суспільство, що складалося лише з прокажених. 
	
	Проказа сама по собі породила касти, насамперед тому, що мала незліченні відтінки і різний ступінь ураження організму. Ті, кого вона тільки торкнулася, здеформувала, але не спотворила обличчя, хто ще не сочився огидними виразками, складали аристократію, яка купчилася в огорожі довкола монастиря, в малому лепрозорії, як його називали. Вони вкрай ревниво оберігали свої привілеї і дивилися на інших хворих як на нечистих. Ті ж займали хижки поза містечком і творили так званий великий лепрозорій. А що гора скидалася на головку цукру, то її оповили кільчасті смуги, що звужувалися до вершини. Кожна з тих смуг давала притулок певному розрядові прокажених. Чим вище вони розміщувалися, тим жахливіше виглядали. Останню смугу іноді називали верхнім лепрозорієм, що водночас означало кляте місце. А на самому вершечку мешкав Чорний Африканець, сиріч абіссінець; його привели з собою рицарі після останнього хрестового походу й залишили тут, коли виявили, що він прокажений. 
	
	Магістр Жан Майяр, котрий свого часу навчався в салернському університеті і читав там Данте, іноді порівнював Гору Недужих із пеклом поета-флорентійця, пеклом, що його знавіснілий сатана перевернув догори дном. 
	
	Серед мешканців малого лепрозорію, в лоні еліти, склалися уявлення про різні касти, які не спілкувалися між собою: отож існувала каста лев'яча, потім собача, воляча і свиняча. А ще були прокажені з подобою сатира й інші. її величність проказа тішилася вигадуванням найнеймовірніших спотворень, якими щедро обдаровувала своїх бранців. Аристократія жила в містечку, і якщо виходила з нього, то хіба наглянути за роботою в полі неподалік; та робота лягала на плечі прокажених з великого лепрозорію, але з нижчого кола, тобто менш страхітливих. Окрім лікаря, брата Рози та іноді настоятеля, жоден із цих міщан не наважувався піднятися до верхнього кола. 
	
	Та воно й нечасто траплялося, щоб прокажений нижчої смуги проникав у вищу зону, де лютувала проказа ще огидніша. Протилежні випадки були ще рідші. Коли ж, бува, таке ставалося, то прибулець дотримувався щодо мешканців тих .же законів, що й у суспільстві здорових щодо прокажених; тобто він мусив ще здаля сповіщати про себе і не наближатися до людей. Тоді усі тицяли в нього пальцями і розбігалися хто куди, затуляючи носи, — так виявляючи свою огиду й відразу, які, зрештою, більш привілейовані прокажені виявляли до них і собі. 
	
	Приречені з верхнього лепрозорію майже ніколи не бачили створінь, скривджених долею більше, ніж самі, і не мали нагоди похизуватися своєю проказною вищістю, від чого зазнавали постійних моральних тортур, не менш жорстоких, аніж фізичні. Тільки порівняно з чорним прокаженим на вершечку гори вони могли відчувати якусь вищість, і то лише тоді, коли той вилазив зі свого лігва. Але це траплялося вкрай рідко. Та коли він зважувався на таке, то неодмінно в повному строї прокаженого і з калаталом, яким безперервно торохтів. Тоді вся людність Гори Недужих аж трусилася з жаху. 
	
	Ніякий писаний закон не визначав цих правил, однак піддані самодержавиці Прокази приставали до них самохіть. Настоятель осуджував це, але й сам почувався незручно, коли доводилося бувати в найвищій зоні: хоч і картав себе, що відчуває огиду, та все одно не міг наблизитися до негра. Останнього провідував хіба Жан Майяр. Він приносив йому ліки й інколи через силу проводив із ним хвилину-другу. Так що лікар навчився кількох слів дивної мови абіссінця; з них він уторопав, що той бідолаха був у своєму краї чи то знахарем, чи то чаклуном. 
	
	Коли Жан Майяр після тих відвідин, які, що не кажіть, дорого йому коштували, спускався крутосхилом, то помічав, як обабіч дороги мешканці кожної смуги гидливо одверталися від нього. Його друг Тома д'Орфей приймав ного в містечку насуплений і похмурий. Це зовсім не значило, що він сердився. Він сприймав остракізм прокажених, як таке, від чого нікуди не дінешся, і поблажливо всміхався, нібито йшлося про дитячу забаву. 
	
	Чекаючи вечірні, превелебний Тома д'Орфей розпивав у товаристві лікаря традиційний келих вина. Вино було з власного невеличкого виноградника, що його обробляв сам брат Роз. Він же й давав лад врожаю, стараючись, щоб не пропало жодної краплини соку. Завдяки йому обидва побратими могли щовечора вихилити по добрій чарчині вина. Хоч і невелика розрада, але кожен із них неабияк цінував її. 
	
	Настоятелеві повернуло на сімдесят п'ятий рік, він теж довгенько опирався проказі, протиставляючи її нищівній силі просте, без надмірностей життя, ретельне дотримання релігійних обрядів і неухильне виконання приписів Жана Майяра. Проказа хоч і спотворила його обличчя, і досі пощадила його від виразок, свищів, нагноєнь та інших неприємностей. Він дякував за це Всевишньому і щодня в молитвах благав його про ласку померти від старості таким, яким є зараз. Він належав до левової касти і вже звик до цього. Іноді на нього находили гордощі від того, що він гарний представник цієї касти, справжній взірець, винятковий і досконалий, бо ж довкола тонзури в нього зберігся жмут волосся. Жан Майяр жартобливо порівнював його з гривою, яка обрамлює найяснішу морду царя звірів. 
	
	А лікар із своїм приплюснутим, але всюдисущим носом, теж набряклим, проте хтивим і не надто набубнявілими губами скоріше належав до прокажених-сатирів. Він сам приставав на це стримано й гордо, твердячи не раз напівжартома-напівусерйоз, що те, як проказа нівечить людей, пов'язано з їхньою вдачею. Він наводив численні приклади на користь цієї думки, от хоч би у випадку з братом Розом, відданість якого безперечна і голова якого нагадує голову доброго великого пса. 
	
	Замолоду магістр Жан Майяр наблукався світами, провадив неспокійне життя мандрівного спудея у Франції та Італії, ревно вивчав медицину і філософію, скуштував чимало земних утіх. Він ніколи не дорікав собі за це яскраве минуле і виробив тверде життєве правило — ніколи не картати інших. Відколи він розпізнав на собі ознаки прокази, років дванадцять тому (йому тоді якраз виповнилося сорок), він не став витрачатися на даремні прокльони. І сам пустився на пошуки лепрозорію з лагідним кліматом, так, наче б шукав, де відпочити. Гора Недужих сподобалася йому. Він прийшов сюди самохіть, щоб опинитися тут раніше, аніж його запроторять силоміць. Це неабияк втішило настоятеля, тим більше що той виявився приємним товаришем і вправним лікарем. Проказа вбиває поволі — такий був його девіз. І довкола нього він витворив цілу філософію самовтіхи. 
	
	Того вечора Тома д'Орфей перебував у кепському гуморі, як це з деяких пір з ним траплялося все частіше. Побідкавшись, що монастир через надбальство став руїною, він почав жалітися на захлання віку й занепад християнських чеснот. 
	
	— Дух милосердя полишив Французьке королівство. Ніхто вже не дбає про нещасних. А прокажені викликають лише відразу. Колись найбільший вельможа не дозволив би ставитись до них так, як тепер кожне ледащо. Раніше не бракувало праведних і милосердних душ. Добрий приклад ішов з верхів, я це знаю. Невдовзі після того, як я народився, наш святий король Людовік переставився. І коли я вже був підлітком, люди ще розповідали, як він повівся з одним особливо страхітливим прокаженим в абатстві Ройямон. Коли нещасний прибув у ті краї, добрий король нікому не дозволяв опікуватися тим бідолашним вигнанцем долі. Він цілував йому руки й обличчя, прислуговував, коли той їв, підкладав йому найкращі шматки і сам клав їх до знівечених уст. Навіть мив йому ноги. Не було такої послуги, якої б він йому не виказав. 
	
	— Зате, — мовив лікар, — наш добрий король здобув вічне життя. Настоятель знизав плечима і повів далі.: 
	
	— І цей приклад зробив своє, і люди співчутливо ставилися до нещасних. 
	
	Королівське поводження запалювало святим вогнем чисті душі, які не боялися підійти до прокажених. 
	
	— Атож, — притакнув Жан Майяр, прибравши одну з найвишуканіших гримас сатира з величезними губами. — Можна навіть сказати, що святих плодилося тоді в королівстві, як риби в морі. Не було жодного рицаря чи абата, зачучвіреного ченчика чи побожного міщанина, який би не прагнув знайти найвідразливішого прокаженого, щоб поцілувати його й одним махом здобути спасіння душі, привернути увагу самодержця. Ніколи доти ноги старцюг не були вимиті ретельніше, настоятелю. Ніколи прокажених так не пестили й не голубили. От тільки чи одні й другі належно цінували ці добродійства, чи належно пишалися тим, що завдяки їм стільки людей досягло царства небесного. 
	
	— Смійтеся, пресвітлий філософе, — дорікнув настоятель, — але брак милосердя до людей пече мою душу; та й уся людність у лепрозорії тяжко страждає. Агій! Прокажені менше всього обходять нашого короля Філіппа, йому тільки війна в голові. 
	
	— І воює він украй кепсько, — докинув лікар. — А що вже наші вельможні панове, то ті воюють іще гірше, їм би тільки пити й гуляти. Бурдюки, налиті вином, обвішані залізяччям, вони не здатні битися з англійцями навіть тоді, коли опиняться вдвох проти одного... Що ж до наших прокажених, настоятелю, то смію гадати, що вони вже звикли до своєї ізоляції. Настоятель зітхнув. 
	
	— На жаль, усе значно гірше, ніж вам здається. Вони вже забули, що таке терпіння. Егоїзм і озлобленість — ще заразливіші, ніж проказа, їхні серця зачерствіли. І вони поводяться, як мешканці долини. Ніхто не виявляє й крихти жалю до свого брата. Прокажений каліка ненавидить прокаженого сліпого. Прокажений безносий відвертається від прокаженого, вкритого виразками. 
	
	— І всі тікають, як чорт від ладану, від прокаженого негра. Ваша правда. Але наше усамітнення, я не раз говорив вам про це, вимагає певного соціального устрою. 
	
	— Не хочу навіть слухати ваших вигадок! — аж розсердився настоятель. — Я лише скромний пастир і вважаю такі звичаї мерзотою. Але не це найгірше... 
	
	Він урвав мову, щоб відпити з келиха. Для Жана Майяра завжди було дивовижею спостерігати, як той смакує вино. Роздута верхня губа незграбно лягала на пруг чарки, майже покриваючи його, а язиком він тим часом хлебтав вино, як ото тварина. Лікар дивився на нього збоку і думав, що його друг усе більше скидається на лева. І що сьогодні це сумний лев, від чого він не ставав гарнішим. 
	
	— Є іще гірше, — продовжував чернець, коли поставив свою чарку. — Мене найбільше лякає, що і я вже піддаюсь цьому егоїзму, який так засуджую. Мені все важче виявляти милосердя до прокажених, моїх братів. Признаюсь вам, любий Жане, нам потрібен свіжий струмінь. Вечорами всю гору оповивають випари прокази. Скінчиться тим, що це вб'є найміцніші християнські чесноти. 
	
	— На горі справді тхне проказою, — визнав лікар. — Неприємний запах, але витримати можна, а якщо підійти філософськи, то й звикнути. Він віднаджує всіляких злочинців, як і ваших полохливих щирих християн. Не забувайте про це, настоятелю. 
	
	Він хотів докинути іще щось мудре, та знадвору саме долинули вигуки брата Роза. 
	
	
		4
	
	— Святий, брате настоятелю! Господь послав нам його! Він прийшов, він тут! Настоятель здригнувся. Його плескатий ніс зморщився, як у лева, що зачув небезпеку. Йому здалося, що цю звістку, яка дивовижно співпала з тим, про що оце думав, послало саме небо. Він підвівся зі свого кульгавого ослінця й підійшов до вікна. З його келії на другому поверсі було видно невеличку площу, до якої доходила головна вулиця лепрозорію. Увечері тут панувала похмура тиша, але зараз вигуки брата Роза зродили тут дивний відгомін. А брат Роз під вікнами не заспокоювався: 
	
	— Він прийшов здалеку, брате настоятелю. Це видно з його запиленої ряси. Він підійшов, подивився на мене і не втік. Розпростер руки і обійняв мене. Від нього пахне ладаном і миррою. 
	
	Жан Маняр невдоволено забурчав: 
	
	— Цей чернець верзе казна-що, він доведе нас до сутички з мешканцями долини. Хтось прибився, певно, сам не знаючи куди... А ти гукнув йому, щоб він одійшов від тебе? Ти сказав йому, хто ти такий? — Потім докірливо додав: — Закон так велить, і ти це добре знаєш. 
	
	— Так я і зробив, пресвітлий лікарю! А він мені каже, мовляв, з власної волі прийшов до прокажених. Я попередив його, правду вам кажу. Отоді він і став цілувати мене. 
	
	— Поцілунок прокаженому! — гидливо кинув Жан Майяр. Настоятель вагався, намагаючись притлумити розчулення, яке затоплювало його. А брат Роз був такий отетерілий, що він подумав, чи не поробилося щось йому. 
	
	— Де він? 
	
	Брат Роз показав рукою, і настоятель у вікно побачив високу постать у рудій рясі. Незнайомець саме проминав браму, простуючи до монастиря. Було щось надприродне в цій появі, подув якоїсь таємниці, яка п'янила ченцеві душу і впевнювала, що Всевишній почув його молитви. 
	
	Прибулець крокував досить швидко, та коли вийшов посеред бруківки й роззирнувся, то зрозумів, що опинився в центрі уваги цілого збіговиська; прокажені позбивалися у вузеньких провулках, залишаючи вільною головну вулицю. І сповільнив ходу. 
	
	Збудження брата Роза відразу знайшло захоплений відгомін у прокажених. Якими б байдужими і зачерствілими вони не здавалися, проте в глибині душі поділяли тугу настоятеля і плекали надію, що в їхньому світі ще відродяться ласка й милосердя. Колись Тома д'Орфей з високого амвона не раз оповідав їм про доброго короля Людовіка, про інших святих, які наслідували царствений приклад. А тепер він і не згадував про те, боячись заронити нездійсненні бажання. Проте старі не забули тих розповідей і передавали їх молодшим. 
	
	І ось вони самі побачили одну таку легендарну постать, яку віддавна плекали в потаємних мріях. Крик «Святий!» швидко роздмухав полум'я, і всіх охопило передчуття чуда: невідомий — це месія, якого послав їм Всевишній, щоб перетворити їхнє пекло на царство любові. І все ж вони не наважувалися підійти до нього. Здавалося, він нагнав на них страху, тривоги, ба навіть розчарування. Щойно він уповільнив ходу, як одна стара з одвислими щоками, певно, сміливіша за інших, вийшла трохи до вулиці і опинилася зовсім близько від нього. 
	
	Незнайомець зупинився, потім підійшов до неї, розпростер руки і — всі аж затамували подих — зімкнув їх в обіймах. Поцілував стару і рушив далі. А наростаючий гомін засвідчив, що пристрасті сколихнули лепрозорій. 
	
	— Бачили? — Настоятель був зворушений до краю. 
	
	— Та бачу, ваша милість. Схоже, що бажання досягти царства небесного знову повернулося з забуття. 
	
	Прокажені посміливішали. Незнайомець крокував тепер між двох шерег людей, яких аж трусило від зворушення — їхнє захоплення ладне було перерости в фанатичне поклоніння. Коли він підійшов до вікна, сотні ротів з порепаними губами підхопили вигук брата Роза: «Святий! Святий!» І їхні знеможені руки тяглися до нього. 
	
	— Мир душі твоїй, чужинцю, — заговорив настоятель. — Ми неабияк зворушені, ти сам бачиш, твоєю появою і приязню, яку ти нам явив. Але чи розумієш ти, на що наражаєшся, прийшовши сюди, до нас? 
	
	— Я не боюся прокази! 
	
	Занімілу юрбу, як перед тим і брата Роза, вразив його низький, глухий голос; незвичність його можна було пояснити хіба тим, що чужинець промовляв крізь зціплені зуби. Настоятель, зворушений як голосом, так і благородною відповіддю, квапливо спустився дерев'яними сходами, розчахнув двері і постав перед незнайомцем. Той упав йому до ніг, схопив за руки і став обціловувати їх. 
	
	— Устань, брате мій, — озвався настоятель, пробуючи вивільнитись. — Хай буде благословенний поклик, який привів тебе сюди. Я ледве стримуюсь, щоб не обійняти тебе, бо те було б моєю слабістю. Придивися до мене. Придивися до нещасних довкола себе й подумай, чим ти ризикуєш заплатити за цю свою велику любов. 
	
	Прибулець мить дивився на лев'яче обличчя з широким розплющеним носом, а тоді обвів поглядом тих, серед кого опинився. 
	
	Окрім хіба малих дітей, важко було знайти обличчя, хоч трохи людське. Лікар часто казав, що кумедних хвилювання робить потворними. На слова, що їх настоятель мовив з почуття обов'язку, хоч і всупереч власному бажанню, юрба занепокоїлась. Вона відразу наїжачилась, не визнаючи нічого, що б завадило святому здійснити його обов'язок, їхні нерви, оголені до живого недугою, не визнавали ніяких заперечень, а лють перетворила юрбу в грізну тічку, в якій повною мірою проявлялися тваринні нахили, що ними її величність проказа наділила кожного з цієї зграї: свою гіркоту «лев'ячі» виражали помуркуванням, схожим на приглушений рик; «свинячі» ж рила витяглися і порохкували, наче розлючені вепри; «собачі» скреготіли зубами, чулося їхнє погрозливе гарчання. Здавалося, вони от-от кинуться до настоятеля і розірвуть його на шматки. 
	
	Тим часом скидалося на те, що прибульця анітрохи не збентежило це видовище. Він знову глянув на настоятеля і мовив своїм дивним голосом: 
	
	— А хіба всі люди не брати? 
	
	— Атож, вони брати, але сьогодні багато хто забуває про це. Атож, багато хто забуває про це, — повторив він іще раз. 
	
	Жан Майяр, що уважно спостерігав за ним, відзначив гіркоту в його словах. Втім, він і не здивувався; його філософія допускала, що це не суперечить святості. 
	
	— Але я не забув цього, — озвався чужинець. — І ось я тут, серед вас. То чого ж відштовхуєте мене, брате настоятелю? 
	
	— Я? Відштовхую тебе? 
	
	Побожного остереження в його голосі майже не було. Незнайомець уже впевнено ступив до нього, розкрив обійми й міцно пригорнув його, витираючи щоками сльози, які котилися по спотворених щоках настоятеля. 
	
	Цей яскравий вчинок чужинця призвів до того, що дратливе напруження враз спало, почулися захоплені вигуки і щільне кільце довкола прибулого послабло: кожен прокажений нетерпляче чекав належного йому чудодійного поцілунку. Але Жан Майяр відкликав його убік і стишено заговорив: 
	
	— Постривай-но хвилиночку, прибульцю. Чи уявляєш ти, на що прирікаєш себе, коли збираєшся перебути тут ніч — адже я вірно зрозумів твій намір. Там, у долині, люди звідусіль гнатимуть тебе. Якщо ти не з тих країв, а так воно видасться, то ти можеш і не здогадуватись, які суворі в нас закони щодо прокажених. Тікай звідси мерщій, і, може, вдасться приховати, що побував тут. 
	
	— Пробач нашому лікареві, — занепокоївся настоятель. — Він гадає, що застерегти тебе — його обов'язок, як і я щойно вважав. Він дуже вчена людина. І хоч не виліковує прокази, бо вона невиліковна, й сам прокажений, але ніхто в цьому ділі не тямить краще за нього. Однак божеське не по йому. Що ж до мене, брате мій, то я одразу визнав тебе. 
	
	— Амінь, настоятелю, — Жан Майяр примружив око, від чого його обличчя прибрало моторошного виразу. 
	
	— Я прийшов, — відповів чужинець, — з міста, вежі якого, мабуть, видно з вашої гори. Я знаю звичаї цього краю і жорстокі серця тутешніх мешканців. Однак, монсеньйоре лікарю, якщо така ваша ласка... 
	
	Здавалося, незнайомець відчув у Жанові Майярі ворога. І заговорив до нього стримано, мовби не договорюючи чогось, весь час відвертаючи голову. 
	
	— Одначе, монсеньйоре лікарю, я не маю найменшого бажання повертатися в долину. Я хочу жити з прокаженими. Чи прокажені не приймуть мене? 
	
	— Та що ти! — скрикнув настоятель. — Я одразу визнав тебе, кажу тобі! Хай буде благословенний посланець Всевишнього! 
	
	— Тоді дозвольте мені залишитись. Нічого мені не треба, хіба що жмут соломи в найнужденнішій хижці. 
	
	— Будь моїм гостем. Увійди в цей монастир, як у свій дім. Велике щастя і честь для мене приймати тебе. Увійди, ти, певно, добряче стомився з дороги. 
	
	Під глузливим поглядом Жана Майяра настоятель штовхнув прибульця в свою кімнату, підніс йому вина і зголосився власноруч помити йому ноги. Той погодився, але, схоже, з великою нехіттю. Він навідріз відмовився від помешкання, яке запропонував настоятель, і виявив уперте бажання повернутись до гурту, який усе наростаючим гулом виражав своє нетерпіння. 
	
	Лікар, який спостерігав за ним, вирішив випробувати його святість. 
	
	— Ти ще не бачив прокажених, справді страхітливих. Ті, яких ти тут бачиш, мають більш-менш людську подобу. Та перш ніж зустрінешся з іншими, приготуйся до найстрашнішого. 
	
	— Хіба ж люди не брати? — повторив той своїм дивним голосом. — Ніякі страхіття прокази не відлякують мене... Так-так. — І занепокоєно поцікавився: — Виходить, не всі прокажені живуть у цьому притулку! 
	
	— Гай-гай, брате мій, — відповів настоятель. — Наше місто стало занадто тісним, аби вмістити всіх. Дехто навіть з тяжче уражених мусить тулитися по халупах, розкиданих на схилах гори. Щоб обійти великий лепрозорій, треба майже два дні. 
	
	Незнайомець наче знову не на жарт занепокоївся, бо рвучко підвівся. 
	
	— Брате настоятелю, я не можу гаятись, — квапливо заговорив він. — Мій обов'язок бути з нещасними. 
	
	— «Ніякі страхіття прокази не відлякують мене», — задумано повторив лікар. — Оце справді відважний чолов'яга! 
	
	Чужинець зник так швидко, що настоятель не встиг ворухнути й пальцем, щоб затримати його. А Жан Майяр підійшов до вікна і задивився надвір. Западали сутінки. 
	
	— Дивна птаха отой ваш святий, настоятелю, — продовжив він. — Диви, як хутко подався він до прокажених, а їх, нівроку, тут не бракує. Ще не ступив і двадцяти кроків, а вже потерся пикою об добрий десяток гарненьких прокажених мордочок. Ніхто з наших не хоче зректися такої радості. На площі аж чорно від людей. Деякі ось ідуть розшукувати своїх дружин, аби і їх привести до нього... Що ж то він робить? Все те саме. Нахиляється. Притискає їх до своїх грудей. Цілує в чоло, в щоки. Знову цілує, а тоді переходить до іншої. Будьте певні, негідниці не від того, аби він іще їх цілував. Але він не затримується. Маєш собі святого, який надто квапиться заслужити спасіння або ж довести свою святість! 
	
	— Магістре Жане, не блюзнірствуй! — відрубав настоятель, і досі приголомшений. — Це святий, і велич його не дозволяє йому й миті перепочинку. 
	
	— Авжеж, — буркнув лікар. — Тож чи не годилося б вам порозмовляти з ним трохи довше й дізнатися, звідки ця його святість. Ви ж знаєте, є царствені святі, але він не з таких. Є ще рицарські святі, а до них він не належить тим більше. Святі ченці? Але ж він без тонзури. Він і не селюк, куди там. А втім, я ще не чув, аби хтось бачив мужицького святого. 
	
	— Та при чому тут його ранг у світі. Він святий, і цього нам повинно бути досить. Невже ви не дочули, як оце я, чарівних пахощів від нього? Я й досі захмелілий від них. Братові Розові не здалося — це запах ладану й мірри. 
	
	— Матінко рідна! Як на те, то і я не згірше від вас нюхнув його, хоч він і не удостоїв мене поцілунком. Дякувати Богові! Куди ліпше було б, якби пречисті небеса послали нам вродливеньку святу! От тільки, настоятелю, хоч я і не зовсім знаюсь на діяннях святих, мені не доводилося чувати, аби вони якось особливо пахли. 
	
	— Отут ви і помиляєтесь, високовчений докторе, — вкрай поважно мовив старий. — У давні часи святих завжди супроводжували дивні пахощі, тож повітря довкола них аж пахтіло. Це достеменно. 
	
	Жан Майяр мовчки позирнув на свого побожного друга і недовірливо похитав головою. А коли незабаром полишив його, то превелебний Тома д'Орфей все ще був під враженням того, що сталося. А метушня у монастирі ще довго відганяла його х:он. 
	
	Прибулець блукав малим лепрозорієм до півночі, кидаючись без розбору з вулички на вуличку, обціловуючи прокажених, які траплялися все численнішими гуртами: їх тягло до нього, як магнітом. І от, коли перше збудження, викликане його появою, трохи вляглося і вулички спорожніли, він на хвилю замислився і вніс у свою химерну поведінку певні корективи. 
	
	Він попросив брата Роза, який ні на крок не відставав від нього, бути йому проводирем і взявся відвідувати всі хижки підряд. Там він знаходив прокажених, які не виходили з домівок через недугу чи просто через лінощі. І скрізь його милосердя мало простий і певний вияв: він входив, простирав руки і пригортав усіх підряд пожильців. Чи хтось пробував ухилитись? Траплялося й таке, але він усе одно не відступав: доганяв норовистого, заганяв у глухий кут і там своїм дивним голосом, що бринів глибоким докором, присоромлював нещасного, що той цурається його. 
	
	— Хіба ж усі люди не брати? — повторював він. — Я прийшов до тебе з любов'ю, а ти відштовхуєш мене! 
	
	І найчерствіший прокажений відчував, як розм'якає його серце, і він з плачем приймав належний йому дарунок. Після цього обнишпорював усі закутки, чи, бува, не обминув когось—ні лежачого хворого, ні малюка в колисці, —і нетерпляче квапився до іншої оселі. 
	
	Обхід свій він закінчив далеко за північ, а тоді знову опинився на головній вулиці. Кілька прокажених, яким не спалося, побачили його при світлі ліхтаря, що його носив за ним брат Роз. Вони завважили, що його обличчя мокре від поту, шкіра мертвотно бліда, і думка, що він жертвує собою задля них, неабияк утішала прокажених. Брат Роз благав його трохи перепочити, а не рушати до великого лепрозорію, куди він нестримно поривався. Він хотів затягти його у свою кімнатку, коли вже відмовився від гостинності настоятеля, але незнайомець тільки заперечливо хитав головою. 
	
	Двоє чоловіків упівголоса перекинулися кількома словами, яких ніхто не почув. Після цього вони розтанули в нічній пітьмі. Святий і собі зник, його тінь перед світанком вже не метушилась вуличками, і кожен подумав, що він нарешті угомонився у хижці ченця. Перешепти стихли, і на Горі Недужих залягла глибока тиша. 
	
	
		II
	
		1
	
	Тома д'Орфей прокинувся незадовго до вранішньої відправи й подався до каплички складати дяку Всевишньому. Пробув він у ній недовго, бо вкрай кортіло дізнатися, як там поживає вчорашній гість. Дорогою перестрів Жана Майяра, який своїм звичаєм ішов до богадільні, щось ніби довгого бараку, де розміщували хворих, які потребували постійного догляду. Цим займався брат ї-оз. А що чернець часто відлучався в господарських справах, то лікар вимагав, щоб у богадільні чергував хтось із трохи здоровіших прокажених, на що останні йшли вкрай неохоче. 
	
	Жан Майяр розговорився з братом Розом. На запитання: «Де він?», що його настоятель кинув йому ще здалеку, той здвигнув плечима й сердито відповів: 
	
	— Подався до великого лепрозорію, любий настоятелю. Ще вдосвіта, переночувавши в богадільні. 
	
	— У богадільні! Але ж наш нужденний шпиталик переповнений і так. Не кожен прокажений має навіть окреме ліжко. 
	
	— Так він забажав, — мовив брат Роз. — Він ділив ложе з двома найзапущенішими прокаженими. 
	
	— Він спав з прокаженими? 
	
	— Так він забажав, — повторив чернець. — Спав лише кілька годин і то коли допоміг мені опорядити хворих. 
	
	— Магістре Жане, — поважно заговорив настоятель, — чи не дивує це вас? 
	
	— Що й казати, вчинок мужній, і я не від того, аби Всевишній послав нам такого ревного санітара—та ще й святого! Повторюю, я зовсім не від того, аби дух Божий виявлявся в нього, але не як оця підозріла лихоманка. Він охоплений якимось шалом, настоятелю. Якщо з ним і далі коїтиметься таке, він довго не витримає. Бо нема заразнішої недуги, аніж лихоманка, навіть якщо вона свята. І сьогодні моїх лобуряк лихоманить з самого рання. Такі переживання їм шкодять. Вплиньте на нього своїм авторитетом, щоб він заспокоївся і трохи стриманіше виявляв свою святість, настоятелю. Це вам радить лікар. Отаке збудження може довести до божевілля. 
	
	Настоятель задумався. Він знав, що його друг — розважлива людина й здібний лікар, що часто, мовби жартома, давав корисні поради. Він сам не визнавав надмірностей і, хоч не признавався собі, його теж неабияк дивувала поведінка незнайомця. 
	
	— Не личить мені, — озвався він, — заливати водою святе полум'я. Але я спробую порадити йому доцільніше розподілити свої сили, щоб краще виконати свою священну місію. 
	
	— То ходімо зі мною. Я маю обійти великий лепрозорій. Ми, безперечно, зустрінемо нашу птаху, і ви зможете усовістити його. І гадаю, що доведеться заночувати десь на горі, щоб завтра потрапити на вершину. Давненько я не провідував свого темношкірого пацієнта. 
	
	Ці дещо зневажливі слова про негра на вершечку гори ховали в собі натяк на примітивні медичні знання, що їх Жан Майяр, як йому здавалося, відкрив у нього. Та щойно мова заходила про негра, настоятелю було не до жартів: його охоплював жах і тремтіння, якого не міг опанувати. Однак лікар наполягав: 
	
	— Останнім часом ви замикалися в чотирьох стінах, а це не гаразд для здоров'я. Прокажені хоч трохи мусять займатися фізичними вправами. 
	
	Настоятель вагався. Можливість провести ніч де доведеться мало приваблювала його. Але лікар казав слушно: він занадто призвичаївся до монастирських стін, і його гризли докори сумління за те, що уникає прокажених, які викликають відразу. Та й хотілося чимшвидше побачити чужинця. Тож таки наважився. 
	
	— Ходімо, — сказав він, — ваша правда. Сидіти вдома шкідливо як для тіла, так і для духу. Я з вами. 
	
	Вони вийшли за огорожу. За ними, несучи скриньки з ліками, крокував брат Роз і молодий прокажений, нав'ючений ряднами для ночівлі і сяким-таким харчем. Останній прислужував Томі д'Орфею, який, хоч і не признавався собі, підібрав його з чистого егоїзму, бо його обличчя ледь діткнула проказа, воно було майже людське. 
	
	Спочатку вони йшли полями, які оточували містечко. Перед ними простягався приємний краєвид, стежка вилася некрутим узбіччям, тож можна було розмовляти. Приятелі розговорилися. Ранкове повітря і рух збадьорили настоятеля. Біля виноградника, якому вони завдячували щоденною порцією вина, він склав небесам дяку за багатий урожай, що його можна було сподіватися цього року. І похвалив брата Роза за невсипущу працю. Ченчик аж зашарівся з утіхи. 
	
	— Земля тут добра, — озвався він. — Біда в тім, що трохи далі вона нічого не варта. А нам слід розширювати обробіток землі. Ротів у нас більшає що не рік. 
	
	— Проказа вбиває повільно, — філософськи відзначив лікар. 
	
	То була правда: мешканців лепрозорію більшало, і це найбільше непокоїло настоятеля. Проказа справді вбиває повільно, але вона не пригальмовує інстинкту розмноження. Жан Майяр вважав, що вона навіть посилює статевий потяг. І справді, народжуваність перевищувала смертність. Діти, яких годі було ізолювати від батьків, заражалися одразу ж, щойно з'являлися на світ. Тож і були приречені на те, що Гора Недужих навіки лишиться їхньою єдиною вітчизною. 
	
	Після кожної такої дитини, здебільшого позашлюбної, настоятель скрушно зітхав. А лікареві, який оглядав прокажену поліжницю, чорти шкребли по душі. Один проповідував цноту, інший закликав до розважливості — однаково марно. Прокажені чхали на священицькі прокльони та кпили з розумних порад і гайнували ночі з жінками. І то так завзято, що наслідки виявлялися дуже скоро. Не в змозі викорінити зло, Тома д'Орфей намагався його обмежити: серед загальної нехоті він насаджував урочисті церковні шлюби й хрестини. А лікар клявся-божився, що скручуватиме в'язи кожному нещасному немовляті. Та чи ж міг він на таке наважитись? Отож її величність Проказа могла пишатися, як більшає її підданців. 
	
	Настоятель зітхнув, але не відповів братові Розу. Вони проминули смугу доглянутих земель. Схил гори крутішав. Незабаром за поворотом стежки поглядові відкрилася долина, над якою здіймалася Гора Недужих. З південного боку повітря було прозоре: у денному світлі виразно вимальовувалися обриси величезного лісу. А з протилежного боку, від міста, краєвид застеляла червоняста імла. 
	
	— Я помітив її ще вчора, — озвався лікар. — Якісь дивні випари. Від сонця вони не розвіюються. 
	
	— То пил, — докинув брат Роз. — Курява здіймається над дорогами й трактами. Пригадую, я бачив таке ще малим. Під час ярмарку. Гендлярі з усього королівства вирішили зібратися в цьому містечку. Дороги були посмуговані возами й потоптані верхівцями. 
	
	— Або ярмарок, або велике свято, не інакше. 
	
	Якийсь час вони похнюплено мовчали. Нічого в лепрозорії не бачачи, крім прокази, вони вже змирилися зі своєю долею. Та досить було їм поглянути на долину, як спогади пробудилися в їхніх душах і в них піднялася туга, яку ятрили віддалений гармидер і безперервне бемкання дзвонів. Жан Майяр спробував розвіяти її у звичний для себе жартівливий спосіб. 
	
	- Про що свідчить дим і гамір у долині, настоятелю? Очевидно, це одне з двох ваших нових релігійних свят. Дзвони так бемкають, ніби от-от мають розколотись. А може, сталося якесь чудо. На радісну звістку мчать юрбища прочан та ще гендлярі, ласі випродати залежалий крам. Але ми можемо собі кпити з цього. Бо хіба від учора ми не маємо власного святого? 
	
	— Мабуть, ваша правда, магістре Жан, — озвався настоятель. — Бог помістив нас на Гору Недужих, він же й послав нам свого посланця, аби присоромити нас за наш егоїзм. Певен, що в душі ви думаєте, як і я: не можна без кінця жити без любові й ласки. 
	
	— Хай святиться... Амінь, настоятелю, — глузливо докинув лікар. — Але мені кортіло б уздріти цього месію при світлі дня. А ось нібито й він!.. 
	
	Вони добулися лісистої околиці, де досить далеко від стежки тулилося чимало хижок. Тут вони й побачили незнайомця: він стояв непорушно, зіпершись об стовбур дерева, майже схований у його тіні. І не бачив їх. Він уважно стежив за дітьми, захоплених, здавалося, якимось химерним обрядом. Більшість із них трьома рядами завмерла навпочіпки. А перед ними, обвішана бляклими сухозлітками, стояла навколішки дитина. Трохи далі, обличчям до гурту, певно, їх заводій щось говорив і вимахував руками. Він не помічав ні незнайомця, ні новоприбулих. 
	
	Настоятель хотів дати знати про себе, та Жан Майяр прошепотів: 
	
	— Постривайте, настоятелю. Я хотів би придивитися до нього, коли він певен, що його ніхто не бачить. 
	
	— Але ж що там роблять дітлахи? 
	
	— Вони тільки бавляться. 
	
	— Бавляться? 
	
	— Давайте поспостерігаємо й за ними. Адже вони майбутнє лепрозорію!.. Це їхня улюблена гра: прокажені діти грають у прокажених. 
	
	
		2
	
	У хлопчика, який стояв навколішки, голову покривала чорна вуаль, на грудях був приколотий клапоть червоної матерії, незграбно вирізаний у формі серця. Він зображав прокаженого. Більшенький хлопчак, що стояв обличчям до нього, здійснював поховальний обряд. Промовивши від початку до кінця літанію, в яку вставляв латинські слова, від чого інші аж за животи хапалися, він нахилився, згріб у пригорщу землі і став сипати на голову «небіжчика», примовляючи: 
	
	— Друже мій, ось знак, що ти вмер для цього світу. 
	
	Три ряди малюків перешіптувалися, штовхали один одного ліктями. «Прокажений» так зігнувся до землі, що аж торкався її чолом. А ведучий продовжував: 
	
	— Назавжди забороняю тобі входити до церкви чи до громадських місць, приєднуватися до будь-якого товариства чи брати участь у будь-якому зібранні. 
	
	Назавжди забороняю тобі мити руки в криницях, потоках, струмках чи в якійсь іншій воді поза твоєю мискою. Забороняю носити іншу одежу, окрім тієї, яку носять прокажені. 
	
	Забороняю тобі, коли ітимеш полем, відповідати тому, хто питатиме тебе про щось, не зійшовши спершу з дороги і не ставши проти вітру, щоб не заразити того, хто запитує. Віднині ти уникатимеш великих шляхів, аби когось не зустріти. 
	
	Забороняю тобі, якщо доведеться іти стежкою через поле, торкатися тинів і кущів обабіч. 
	
	Забороняю тобі торкатися кого б то не було, особливо малих дітей, юнаків і дівчат. 
	
	Забороняю тобі назавжди пити чи їсти з будь-ким, окрім прокажених. «Священнослужитель» зробив порух рукою, «прокажений» підвівся і, потрясаючи двома шматками прив'язаної одна до одної бляхи, які означали калатало, підійшов до виритої в землі ями. Поки він ішов, усі інші відверталися вбік, затикали носи, вдаючи безмежну відразу. «Небіжчик» ліг у яму. Діти здаля кидали на нього грудки землі, поки не присипали наполовину. 
	
	То був обряд сепараціє лепрозорум, що передував вигнанню прокаженого, в якого виявили недугу; цей обряд назавжди відлучав його від живих людей. Діти, які народилися в лепрозорії, не зазнали на собі цього обряду, але свого часу він справив глибоке враження на їхніх батьків, і ті без кінця говорили про нього, відзначаючи різні його форми. Велике й мале знало цей обряд до найменших деталей. 
	
	В цій грі було стільки життєвої правди, що настоятеля вразило до глибини душі. Що ж до лікаря, який за час своїх мандрівок великим лепрозорієм звик до таких ігор, то його передусім цікавила поведінка незнайомця. Останній, здавалося, цілковито поринув у дитячу забаву. Коли діти ненадовго зробили перерву, він вийшов з-під дерева й попрямував до них. Жан Майяр завважив, що він іще блідіший, аніж учора. Його змарніле обличчя спотворили втома й безсоння. Проте очі його палахкотіли якимось несамовитим вогнем. 
	
	Коли він підійшов, діти вмовкли, а найменший із них з плачем утік. Ще трохи, подумав лікар, і всі розлетяться, як зграя горобців. Але чужий підійшов до них з усмішкою, лагідно заговорив до них, і вони зацікавлено почали слухати його. 
	
	Настоятель знову хотів вийти до них, але Жан Майяр і цього разу стримав його. Вони здогадалися, що незнайомець попросив дітей розповісти, в чому полягає їхня гра. І зненацька довкола розлігся його сміх, якого вони доти ще не чули. Він сміявся так само, як і говорив — крізь зціплені зуби. Невдовзі стало очевидним і те, що він захотів і собі приєднатися до їхньої розваги, а вони, неабияк зацікавлені, охоче погодились. 
	
	Нова гра була простіша, але так само навіяна проказою. Старший з дітей начепив на себе всі аксесуари прокаженого і тепер сам виконував його роль. Інші з вереском втікали від нього, вдаючи страшенний переляк, а він гнався за ними і брязкав своїм причандаллям. Той, кого він наздоганяв, мусив зайняти його місце. Але чужий своєрідно сприйняв гру: замість тікати від «прокаженого», він пішов йому назустріч, розвів руки і взяв його в свої обійми. 
	
	Він відпустив розгубленого хлопця, лагідно заговорив із ним і невдовзі весь гурт щільно оточив його. Здавалося, він виголошував перед ними проповідь, з якої лікар і настоятель розібрали тільки його звичне запитання, висловлене цього разу як болісний докір: 
	
	— Хіба всі люди не брати? 
	
	— Нічого собі проповідник! — пробурмотів Жан Майяр. — Настоятелю, у вас з'явився серйозний суперник. 
	
	Схоже було, що шибайголови перемінили свою віру, бо щойно гра розпочалася знову, як вона перетворилася на вияв милосердя; незнайомець сам зображав прокаженого, а дітлахи, замість тікати, бігли до нього й кидалися в обійми, щоб поцілувати його. Так він пообіймав їх усіх, навіть малюка, який було втік, а потім і собі підійшов до нього. Згодом, збайдужівши до гри, він зірвав вуаль та червоне серце і без жодного слова подався сягнистим кроком до вершини гори. Це було настільки несподівано, що всі сторопіли. 
	
	Приятелі, поринуті кожен у свої думки, рушили далі, важко дихаючи, бо небо почало хмаритись, від чого задуха ставала нестерпнішою. 
	
	— Настоятелю, — раптом озвався Жан Майяр, — коли я придивлявся до його витівок, мені подумалось, чи не любострасник він. 
	
	Тома д'Орфей запротестував тим обуреніше, що сам був вкрай здивований і стурбований поведінкою незнайомця. 
	
	— Магістре Жане, — мовив він суворо, — я бачу в цьому тільки приклад милосердя дітям, які, може, й без лихих намірів затіяли досиїь мерзотну гру. І приклад пішов їм на користь, вони вже не бавитимуться в такі жорстокі ігри. — Принаймні, на якийсь час. Амінь, настоятелю. А він тим часом пішов собі, щоб знову налітати на прокажених, як яструб на курчат. 
	
	Вони виявили його в місцині, яку намітили для ночівлі. То було поселення, де скупчилося чимало прокажених — останнє перед високим лепрозорієм. У лікаря там була хижка, де й відпочивав під час обходів. Прийшовши туди пополудні, він обійшов хворих, а тоді знову повернувся до настоятеля. Обидва приятелі вмостилися якомога зручніше до вечері, а тим часом брат Роз і слуга стелили ліжка. 
	
	Незнайомець, як дізнався Жан Майяр, ще не добувся цього своєрідного селища, але звістка про нього якимось дивом докотилася й сюди, бо прокажені вже чекали його на галявині. Боячись пропустити хоч одну живу душу в цій круговій мандрівці, він не інакше як плівся стежками, що оперізували схили гори. Не проминаючи найвіддаленішої хижки, він повільно спинався по довгій спіралі, тоді як лікар і його товариш піднімалися коротшим шляхом. 
	
	Запала ніч. Юрба прокажених на галявині здавалася невиразною, безформною масою, і настоятель відчув полегкість. Бо і так до краю вражений був цим безміром болячок, гнійних струпів і клаптів шкіри, що звисали наче пелюстки зів'ялих квітів, прогнилих кінцівок, які, здавалося, от-от відпадуть — усіх напастей, спільних для цих людей, що аж надто високо забралися по драбині жаху. Відчував і невисловлений жаль, що темінь не розвіяла запаху цього збіговиська, запаху гниючої прокази, несхожого на той, до якого звикли в малому лепрозорії. 
	
	Щойно в хижку війнуло особливо гострим смородом, як він сполотнів, підвівся і рвучко опустив дошку, що заміняла віконницю. Потім, наче засоромившись, пригнічено сів знову. 
	
	— Бідолашні люди! — промимрив він. 
	
	— Проказа вбиває повільно, — мовив лікар, — але даремно ви так бідкаєтесь, настоятелю. Немає зла без добра. 
	
	— Атож, добра! — фукнув своїми величезними губищами Тома д'Орфей, як розлючений лев. 
	
	— Безперечно. Проказа — чудова пересторога для вояк. Війна ж, це незмірне лихо, схоже, хоче надовго осісти в нашому королівстві. Матінка проказа тримає англійців на достатній відстані звідси. Ніякий ворог не зважиться поткнутися в лепрозорій, а свій і поготів: маю на увазі тих лицарів, які, вештаючись по дорогах, грабують села під приводом захисту бідних людей. Мені спало на думку, настоятелю, що Гора Недужих — це притулок миру й спокою. Отак господь Бог перетворює лихо на благодать. 
	
	— Амінь вам, невірний чоловіче, — ледь усміхнувся Тома д'Орфей. 
	
	— Я не певен, чи покинув би цей притулок, навіть якби міг, щоб знову поринути в той божевільний світ. 
	
	Настоятель, обдумуючи таке міркування, дійшов висновку, що філософія — непогана річ. Але голоси знадвору змусили його прислухатись. Він відчинив вікно, але годі було розібрати бодай слово: починаючи з певної зони, чимало з прокажених, мовний апарат яких був уражений, послуговувалися хрипким помуркуванням, мовби гарчанням, незрозумілим для невтаємничених. Тільки лікар сяк-так орієнтувався в цих примітивних виразах, що ними спілкувалися на різних рівнях гори. Він підтвердив настоятелеві те, про що той уже здогадався: незнайомець був неподалік. Він попросив брата Роза загасити свічку. Обоє вмостилися біля вікна, широкого настільки, аби вони могли вистромити свої величезні голови й стежити в сутінках за прибуття святого. 
	
	Від його появи, про що оповістило безладне гарчання прокажених, які раптом заворушилися і загаласували, в обох чоловіків кров похолола в жилах: їм здалося, що вони стають свідками якогось огидного видовиська, страхітливого кошмару. 
	
	Мовби прелюдією до цього, ліс спершу заполонила низка мерехтливих світляних цяток, яких на очах більшало. Аж поки це послідовне миготіння таємничих блискавок не перетворилося на суцільний вогонь, що променів у лісовій гущавині якимось магічним сяєвом. Відтак із стежки навпроти галявини вигулькнула ціла карнавальна процесія. 
	
	Відкривала хід вервечка дітей зі смолоскипами, що палахкотіли червоними вогнями. Побачивши тих, що йшли відразу за дітьми, настоятель і лікар-філософ застигли з жаху. А блаженний брат Роз, що напружував зір, приклавшись до шпарини в стіні хижки, глухо зойкнув, їх переляк викликали як огидність видовища, так і його незбагненність, бо відстрашлива істота, яка перла наперед, здавалася страхітливою потворою. Вона здалася їм безформним одороблом, увінчаним трьома головами, що його несла сила-силенна перемішаних ніг. Тіло її було таким непомірне широким, аж наче б перевалювалося обабіч дороги. 
	
	- Cerbero fiera crudele e diverse Contre gole canina mente, — несамохіть забурмотів Жан Майяр, втираючи з чола піт. 
	
	Справді, ототожнити ту потвору з дияволом біля дверей пекла здавалось йому тієї хвилини єдиним розумним порівнянням. 
	
	Враження, яке справила ця сатанинська проява, спершу не дозволила друзям достерегти, з чого ж вона, власне, складалася. Коли ж вони примусили себе це зробити — то був єдиний спосіб вийти з остовпіння, яке їх охопило, — вони помітили, що кожна складова частина чудовиська відзначається особливою бридкістю. Як тільки до настоятеля повернулася здатність помічати ще щось, його нажаханий погляд після першого приголомшення зупинився на головах потвори. Від тих голів годі було одірвати погляд. Одна з них, ліворуч, була безноса, замість губ лишилися тільки клапті м'яса. Чорна діра посеред обличчя здавалася безоднею, глибини якої ніколи не освітить навіть промінчик світла. Що ж до голови праворуч, то на ній не було й шматочка шкіри, схожої на людську, хоч би одного клаптя, не враженого гниттям. То була суцільна рана, суцільний гангренозний струп, схожий на величезну брилу. І треба було добре придивлятися, аби сяк-так догледіти окремі органи чуттів в загублених і заропілих складках, на які полум'я смолоскипів кидало химерне плетиво тіней і відблисків. 
	
	Третя голова, посередині, була похилена вперед у якомусь крайньому пригніченні. Вона безладно хилиталася і в такт ходи перехилялася то до лівої, то до правої голови, її постава викликала у настоятеля думку, що вона силкується приховати відчуття чогось іще більшого, ніж відраза, яку викликали її сусідки. І ось серце його аж зайшлося, коли в нього з'явилося передчуття, коли він збагнув, що голова ледь помітно випростовується і от-от завидніє обличчя. Настоятель похолов, коли упізнав у тому обличчі прибульця. 
	
	То був таки він. Двоє прокажених з відособлених хижок підтримували його з боків, майже несучи його. Отак вони й супроводили його аж сюди. А він так міцно оплів своїх напарників руками, що, здавалося, всі троє — одне тіло. 
	
	Страх не покидав настоятеля і лікаря, як і думка про неприродність видовища. Настоятеля трусило від відрази, наче самим тілом відчував гидотність обіймів незнайомця з тими двома потворами. 
	
	— Ця людина—свята! —загорлав він щосили, ніби переконуючи самого себе. — Тільки святий здатен витримати таке! 
	
	— Це святий, поза сумнівом, — мовив Жан Майяр. — Але я гадав, що святість несе спокій і погідність душі. А цей скажений як з цепу зірвався. Знову викидає свої коники. 
	
	Незнайомець, якого обидва прокажені полишили, якийсь час стояв приголомшено і непевно. Та оскільки юрба натискала на нього, він похопився і опанував себе. Не гаючись, без хвилі відпочинку він ще жадібніше поновив свої обійми й цілування, привносячи в нього шал несамовитості і одноманітності. Він розкидав руки, підходив до прокаженого, з якимось шаленством притискав його до себе, впивався губами у відтручуюче тіло, а тоді полишав його, щоб перейти до іншого. 
	
	Жан Майяр, в якого вже пробудилося зацікавлення науковця, бачачи, як він те робить, дійшов цікавого висновку, що він схожий на гарячкового звірка, який стрибає з самки на самку, марно шукаючи здобичі, яка б утолила його непогамовну жагу. 
	
	— Я помилявся, коли підозрював його в любострасті, — промимрив він. — Той самий шал спонукує його обнімати прокажених чоловіків, жінок, дітей і стариків. Нікому він не надає переваги, вік і стать не істотні для нього. Юродивий? Святий юродивий? І такі бувають. Від учора цей безумець перецілував понад п'ять сотень прокажених пик, а йому все мало... Настоятелю, я вбачаю лише одне розумне пояснення. 
	
	— Розумне пояснення! — глузливо пирхнув настоятель. 
	
	— Грішник, навернений грішник. Його опосіло душевне сум'яття, його гризуть докори сумління. Він думає порятувати душу і якось потрапити в рай, без кінця повторюючи ці обійми. Але щоб надихнути на таке завзяття, на таку самопожертву, необхідно, аби його постійно мучили бозна-які гріхи. 
	
	— О невірний! — дорікнув Тома д'Орфей. — Коли ти вже перестанеш дошукуватися земного там, де царює небесний промисел. Це ж святий! 
	
	— Шукати пояснень мене спонукає мій фах, — відрубав лікар. — Для мене цілком природна думка, що інтерес — це потужний рушій вчинків навіть святої людини. 
	
	Він якийсь час дивився за тим, що відбувається за вікном, а тоді поважно заговорив: 
	
	— Щиро кажучи, я збитий з пантелику. Звичайно, його мужність змушує думати, що він наділений вищою силою... Але чому ж усевишній не надав своєму обранцеві більш благопристойної подоби? Чи запримітили ви цей паскуднющий закарлючений ніс, оте мертвотно бліде обличчя, оті виступаючі вилиці і вперто стиснуті губи?.. А запах ладану й мірри, який вас обдав учора і який п'янить усіх, кого він обнімає... Чи не приховує він у собі запаху сірки? 
	
	— Сам ти сатана! — огризнувся настоятель. — Не віруєш у сили небесні, сієш підозру... 
	
	— Я помиляюсь, атож. Сатана — лише винахід попів, який, проте, надихнув монсеньйора Данте на прекрасні вірші... І все ж, погляньте, що він робить тепер. 
	
	Незнайомець, щільно оточений юрбою, стояв посеред галявини. Настоятель знову підійшов до вікна і побачив серед того тлумища його високу постать, освітлену смолоскипами, що їх високо тримали хлопці. Він побачив його в мить, коли той нахилився над немовлям, що його піднесла йому якась прокажена. 
	
	Та чи посіяли слова Жана Майяра тривогу в душі настоятеля? Чи враження, яких довелося зазнати, довели його мало не до галюцинацій? А може, мерехтливе світло смолоскипів у фантастичний спосіб розмило справжність життя? Певно одне, що обличчя святого, яке в цю мить позначила чорна злоба, раптом викликало в старого новий напад жаху. Поведінка немовляти тільки посилила це спочатку невиразне враження. Мале аж заходилося плачем і так відбрикувалося, що бідолашна мати ледве втримувала його на руках. Ті кілька секунд, поки святий з перекошеним обличчям, з якимось сатанинським оскалом схилявся над малюком, настоятеля не полишало враження, ніби дитину кинуто в пащу потворному людожерові. 
	
	Він заплющив очі і перехрестився. А коли розплющив, видиво розвіялось Святий випростався і перейшов на інше місце. Дитинча тільки схлипувало. Настоятель провів рукою по обличчю і став докоряти товаришеві, що той провадив безбожні розмови, які можуть розтривожити прості й щиросерді душі. 
	
	— То що, підійдемо й поговоримо з ним? — запитав лікар і непевно знизав плечима. 
	
	Настоятель вагався. Він почувався розбитим від вражень цього вечора, його мало тішило опинитися серед прокажених. 
	
	— Почекаймо до завтра. Він, певно, і заночує тут. 
	
	— І ймовірно, зірветься серед ночі... А втім, маєте слушність. Він угамується, тільки коли обійде лепрозорій, що й станеться незабаром, бо надто квапливо він це робить. Ми, очевидячки, наздоженемо його біля вершини... Настоятелю, а от цікаво, як він поведеться з прокаженими клятого кола? 
	
	Превелебний Тома д'Орфей здригнувся, але не відповів. І обоє полягали спати. Хижка мала лише одну кімнату. Лікар уже давно загасив свічку, а усе бурмотів: 
	
	— Якщо він не побоїться пригортати прокажених і нагорі, настоятелю, якщо він не здригнеться і не сахнеться назад перед чорною машкарою на вершині, отоді вже я сам, сам схилюся перед ним. І визнаю його за святого. 
	
	
		III
	
	Вони розпочали своє сходження рано-вранці, бо дорога, яку мали подолати, була крута і важка. Як і передбачав Жан Майяр, незнайомець вирушив раніше, ніж вони; він тепер піднімався по спіралі, яка все звужувалась. У повітрі пахло грозою, спека стояла нестерпна. У найбільш важкопрохідних місцях настоятель кректав і спотикався. 
	
	Вони проминули пустельну місцевість і дерлися крізь понуре громаддя потрісканих скель, які здіймалися біля входу в верхній лепрозорій. 
	
	— Ось вам і дев'яте коло зі своїми нещасними пожильцями, — озвався Жан Майяр. 
	
	— О soura tutte mal create plebe Che stai loco onde parlare e duro Me foste stole qui pecore о zebe. 
	
	— Я не розумію італійської, — похмуро кинув настоятель, — але волів би знати, чи ваш флорентієць не знайшов би тут кілька додаткових жахіть, аби дообладнати ними своє пекло. 
	
	— Щонайменше одне він відкрив би, настоятелю, — важко сапаючи, відповів лікар і зупинився перевести дух. — Його пекло — це гавань, входячи в яку весь час спускаєшся вниз. Той, хто прибуває туди, не наражається на задишку, яка дошкуляє нам. 
	
	На таку відповідь старий не повеселішав. Після короткого перепочинку, він знову важко потягся вгору. Потім запитав: 
	
	— А скільки залишилося жити тим, що мешкають тут? 
	
	— Місяці, можливо, роки. Я знав прокаженого, все тіло якого гноїлося і кишіло червами. Але він прожив чимало. Настоятель несамохіть зітхнув. 
	
	— Проказа вбиває повільно, і той нещасний радів з того. Він боявся смерті, — додав Жан Майяр. 
	
	Вони піднімалися все вище. Вершина вужчала. Настоятель сходив потом, і цей піт здавався йому заразним. Ніколи ще, як сьогодні, він не відчував так тягаря років і прокази. 
	
	І справді, повітря ставало задушливим. Над долиною громадилися темні хмари. Від міста поля застилала червона пелена. Лікар спробував розрадити товариша тим видовищем. 
	
	— Чи не дивина, настоятелю? Певно, таки пилюка, але вона висить уже ось три дні. Щоб підняти таку куряву, потрібен величезний натовп, який би без упину тупотів дорогами. Що ж то за ярмарок, яке свято спричинилося до цього? 
	
	— Ет, хіба я знаю? Може, війна, паніка, — відмахнувся нетерпляче настоятель. — Та яке це має значення? Чи ж не казали ви вчора, що вороги королівства нам не вороги. 
	
	Превелебний Тома д'Орфей справді був у кепському настрої. І для цього було кілька причин. По-перше, верхній лепрозорій завжди навівав йому похмурі думки, хоч лікар і запевнив, що його тіло не зазнає більш-менш значної шкоди. 
	
	Проте він часто вбачав у деяких мешканців клятого кола самого себе в майбутньому, і це здавалося нестерпним. По-друге, він вважав, що товариш спричинився до неспокою, якою повнилася його душа через розмови про святого; лікаря він вважав винним і в тому, що той потроху розвіяв його радість, яку викликав незнайомець. Уві сні його мучили жахні кошмари, в яких ангели перетворювалися на чортів. 
	
	Жан Майяр не відповідав. Вони довго йшли і біля самої вершини гори побачили того, кого шукали. Святий сидів на камені, де купчилися хижки останніх мешканців на вершечку гори. Жоден з прокажених не виткнув носа, але обоє здогадувались, що вони стежать за ним крізь ломаччя, з якого були стулені їхні лігва. Тут прокажені рідко вилазили із своїх барлогів, ніби соромилися явити себе білому світові. 
	
	Незнайомець, здавалося, дрімав, понуривши голову. Він помітив їх лише тоді, коли ті підійшли до нього. Він здригнувся і повернув до них змарніле обличчя. Лікар лагідно заговорив до нього: 
	
	— Ти виснажився, чоловіче добрий, дійшов до краю. Твої відвага і завзяття гідні поваги, але навіщо вбивати себе задля милосердя до інших. Ти краще сповниш його, якщо розрахуєш свої сили. Наш настоятель, і сам людина свята, скаже тобі, що слід дбати про своє здоров'я, якщо хочеш прислужитися людям. А я ж бачу, що ти от-от упадеш. 
	
	— То від спеки, — промимрив святий. 
	
	Він говорив, а зуби його були затято стиснуті. Губи стягувалися так, що з'являвся якийсь дивний оскал. Однак і голос його втратив свою глибину, він ледь-ледь був голосніший за шепіт. 
	
	— Брате мій, — мовив настоятель, — магістр Жан дає розумну пораду. Я казав тобі, що коли йдеться про наше здоров'я, нема обізнанішої людини, ніж він. Отож, якщо ти згоден з ним, пригамуй свій запал. Повертайся з нами в монастир, де ти відпочинеш. А завтра, підкріпившись, продовжиш свою святу справу. 
	
	— У тебе тремтять руки, — додав лікар. — Я певен, що в тебе гарячка. Він підійшов, щоб узяти його за руку, але незнайомець підхопився і відскочив назад; похмурі очі люто зблиснули. 
	
	— Мені ще треба провідати ось тих, — мовив він своїм приглушеним голосом. Він переборов свою втому й рішуче попростував до найближчої хижки і зник у ній. Лікар подався слідом, скрушно похитуючи головою, бо й собі мав справу в цьому вертепі. Брат Роз із ліками супроводжував його. Але настоятель не міг примусити себе і наблизитися до клоаки, з якої нестерпно тхнуло. Опустився на землю і став чекати на них. 
	
	Коли Жан Майяр вийшов, його було не впізнати. Він заговорив вкрай поважним, не звичним для нього тоном: 
	
	— Настоятелю, мені соромно за своє глузування й підозри. Він справді надприродна істота. Те, що я побачив, перевершує уявлення про героїчне. Бо, кажу вам щиро, тих, що живуть тут, можна порівняти хіба з гниючими трупами. Я — лікар, я — прокажений, можу доторкнутися до них хіба пучками пальців у рукавичках, і то відвернувшись. А він навіть не здригнувся. 
	
	— І він їх... 
	
	— Так, настоятелю. Він їх обіймав, пригортав так само палко, як і інших. Тома д'Орфей якийсь час сидів мовчки, йому було не по собі. І дорікав собі за те, що не знаходив потрібних слів, аби звеличити цю нечувану, дивовижну чесноту. Нарешті він спромігся: 
	
	— Бог наділяє своїх обранців мужністю, яка вражає. Я почуваю себе недостойним... 
	
	— І я також, — зізнався лікар. 
	
	— Хіба ж ми всі не брати? — прошепотів позаду чийсь голос. Вони аж підскочили. Той безбарвний і водночас презирливий голос викликав у них інстинктивну відразу. 
	
	Святий залишив виселок, коли відвідав кожну хижку. Він присів неподалік від них і застиг, приклавши до грудей руку. Вони підходиди до нього, та цієї митц порив вітру шугнува Горою Недужих і це ненадовго відаолікло їх. Вони несамохіть підставили спітнілі обличчя цьому повіву, щоб трохи освіжитися. І враз помітили, що краєвид змінився: пелена куряви над долиною в кількох місцях розсунулася і крізь просвіти завидніли клапті полів. Водночас сонце, пробивши запону хмар, освітило землю. Як вони і здогадувались, на дорогах панував незвичайний рух. Брат Роз, що мав гострий зір, описував їм карети, вершників, людей, що тюпали пішки. З його слів виходило, що все це сунуло в одному напрямку, від міста. 
	
	— Це нагадує переселення, настоятелю, — мовив Жан Майяр. — Війна, очевидно. Але ж... 
	
	Він не договорив і впав у задуму. Вітер задував довгими поривами, а потім западало коротке затишшя. Настоятель, вдихнувши повітря на повні груди, раптом здригнувся і поглянув на свого друга. Той збентежився не менше, його величезні ніздрі широко роздималися. 
	
	— Почули? 
	
	Жан Майяр згідливе кивнув головою, а його ніс ще ревніше принюхувався до повіву вітерцю. 
	
	— А може, то трупний запах. Хтось із наших прокажених... 
	
	— Ні, той запах не від Гори. Ми стоїмо спиною до хижок, а сморід доносить вітер. Та й прокажений завжди тхне проказою, я ж ладен заприсягтися, що це не запах прокази. 
	
	Деякий час вони стояли мовчазні й стурбовані. Вітер ущух, запах розвіявся. Вони обернулись до незнайомця, який непорушне розпластався на землі. І саме тоді їхню увагу привернуло пронизливе тріскотіння, схоже на деренчання калатала. Воно долинало з вершечка гори і ніби наближалося. 
	
	Для мешканців Гори Недужих та тріскотнява пролунала наче сигнал страшної тривоги. Жах і паніка охопили всю гору. В хижках ця тривога вбачалася в дужчому помуркуванні й гарячковому коливанні рядюжок на дверних проймах. Служник настоятеля кинув пакунки, які ніс, і щодуху дременув крутосхилом. 
	
	— Негр! Негр! — перелякано забелькотів брат Роз. 
	
	Блаженний ченчик досі спокійно проминав найвідразливіші кола, входив з лікарем у найгидотніші халупи, перев'язував найзапущеніші виразки, але поява прокаженого негра і його вибила з колії. Коли він супроводжував Жана Майяра до верхнього лепрозорію, то завжди зупинявся оддалік від вершини гори — лікар підіймався туди сам; він, проте, аби наважитися на зустріч із абіссінцем, мусив щоразу вдаватися до свого професійного сумління і до всієї своєї життєвої філософії. 
	
	Калатання ближчало, і лікар спробував пожартувати, хоч голос його помітно тремтів: 
	
	— Ось вам і сатана, що опосів вершечок гори. Його примістив туди сам вельмишановний Данте, отож наше власне пекло тепер цілком укомплектоване. 
	
	У настоятеля підітнулися ноги, він не міг спромогтися й на слово. Гидотна постать, що вигулькнула з-за закруту стежки, спускалася до них. Святий, наче струснувшись від заціпеніння, підвів голову. Тоді неймовірним зусиллям підвівся і, заточуючись, випростався. Негр зупинився, певно, трохи здивований, що той не дав ногам знати слідом за іншими. Він був у повному своєму обладунку — сірому лахмітті з червоним серцем на грудях, обличчя вкривала чорна вуаль. Святий розпростер раптом руки і ступив до негра. Настоятель несамохіть сіпнувся вперед і застережливо гукнув: 
	
	— Ні, ні, брате мій! Не його, не його, тільки не його! Всевишній цього не хоче, Бог не може хотіти цього! 
	
	Брат Роз, попри своє захоплення святим, не витримав цього видовища. Він скоцюрбився до землі і затулив обличчя руками. 
	
	— То хіба люди не брати? — прошепотів святий. 
	
	— Облиште його, настоятелю, нехай зробить своє діло, — пробелькотів Жан Майяр. — Врешті-решт, запевняю вас, він менше уражений недугою, ніж інші. 
	
	— Але ж він чорний! — пригнічено простогнав Тома д'Орфей. Незнайомець ступив ще крок, і настоятель розпачливо сіпнувся. Цієї миті, ніби щоб посилити його розпач, війнув вітерець і знову доніс той запах. Уся верхня зона просякла смородом, який на хвилю замінив стійку затхлість прокази, не перемішуючися з нею. Настоятеля й лікаря занудило, їх мовби паралізувало. А незнайомець наче й не помітив цього, бо й далі чимчикував до прокаженого негра. 
	
	Але той почув сморід і зреагував на нього якось дивно. Різким відрухом, ніби ото птах витягає шию, він повернув укриту вуаллю голову до долини й насторожився, ніби помітив на обрії якийсь віщий знак. Коли незнайомець з розпростертими обіймами наблизився до нього, той тим самим механічним порухом повернувся до нього. Настоятель втратив владу над собою. 
	
	— Стримайте його! — закричав він. — Людоньки! Заклинаю, Бог не може хотіти цього! У цьому якась зловорожа сила. Цей запах... 
	
	— Цей запах, — буркнув Жан Майяр, — колись, в Італії, мені здається... 
	
	Збентежений лікар силкувався пригадати щось давно призабуте, зморшки на його кумедному обличчі поглибшали. 
	
	Він урвав на півслові, а обидва ченці тим часом несамовито хрестилися. Святий уже був біля прокаженого. Вияв любові й милосердя цього разу вилився в шалений наскок. Розмашисте зірвав із негра вуаль, і перед очима мешканців лепрозорію постало його оголене обличчя — брезкле, величезне, знівечене; і передусім чорне, чорне, як сатанинська пика, подзьобана синюватими плямами прокази. Святий стиснув цю почвару в обіймах і припав губами до його щоки. 
	
	Обійми були короткими. Своєю ж несподіваною раптовістю такий фінал протверезив глядачів. 
	
	Негр спершу вхопив своїми ручищами святого за голову, відірвав її від себе і, тримаючи міцно перед своїм обличчям, яке попри свій сатанинський вигляд, виражало справжнє людське почуття — страх. Якусь мить застигло вдивлявся в святого, а тоді, не відпускаючи голови, раптово і блискавично, наче відрухом нажаханого звіра, озирнувся на долину. Ніздрі його ворушилися, ніби він насичувався запахом, що його затухаючий порив вітру проносив схилом гори. Він стояв з витягнутою шиєю, і його переляк набував дивовижної сили: страх, жах і безнадія читалися на його обличчі й в очах, коли він так само блискавично перевів погляд на святого. 
	
	І тоді його губи, обрамлені брезклими ковбасами закраїн, розтулилися. З них вирвалося ревище, воно розляглося Горою Недужих і від нього похолола кров у мешканців верхнього лепрозорію. Водночас він так віджбурнув святого, що навіть це могло викликати смертельний жах. Той прозадкував трохи, спотикаючись, а тоді жвакнувся об землю й застиг, немов поламаний картонний паяц. 
	
	Прокажений негр обернувся до Жана Майяра і перш ніж заревти вдруге, кинув кілька слів своєю варварською мовою. А тоді зірвався з місця і так дременув, що калатало на його поясі несамовито задеренчало, мовби лиховісний супровід прокляттям, що їх він посилав небові. 
	
	
		3
	
	Негр зник, і це ніби трохи заспокоїло Тому д'Орфея. Він ще раз перехрестився і запитав: 
	
	— Що він сказав? 
	
	Жан Майяр відповів не одразу. Він зблід, його обличчя ще більше змарніло. Йому здавалося, що уривки спогадів, які доти ледь зринали в свідомості, вже зливаються в одне ціле і от-от він збагне все їхнє значення. Та перш ніж збагнути це, перш ніде він збагнув загадку, його приголомшило передчуття жаху, що його несла ця розгадка. Це передчуття позбавило його звичного самовладання. Нарешті тремтячим голосом він заговорив: 
	
	— Він сказав... Коли щиро, то я второпав лише слово — «чорна». Хвилиночку... Так-так: чорна. Він казав про щось чорне, я цього певен. Це слово з його мови я найкраще знаю. Він часто повторював його мені, б'ючи кулаком у груди... Очевидно, він натякав на колір своєї шкіри... Але цього разу його обходило зовсім інше. 
	
	Його роздуми перебила нова хвиля смороду. Раптом, щось надумавши, він підійшов до святого, який лежав непорушне. І грубувато заговорив до нього: 
	
	— Гей, ти! Ти нібито приблукав з міста, як сам казав. Тож мусиш знати, що там діється. Спочатку ми думали, що це свято, але... 
	
	Поглянувши на святого, що лежав на землі, він скрикнув. Обличчя святого бралося мертвотністю, ніби воно розкладалося просто на очах. 
	
	— Настоятелю, та він же конає! 
	
	— Свято, аякже! — раптом пробурмотів святий і гримаса спотворила його обличчя. 
	
	Він спроб'ував підвестися, але голова його безсило опала. Він заплющив очі й уже не вор -шився. Жан Майяр, забувши про все, гнаний професійним обов'язком, став перед ним на коліна й приклав вухо до грудей святого. 
	
	Від того дотику святий знову розплющив очі, його обличчя спотворила моторошна гримаса, ніби миттєвий оскал. Останнім надлюдським зусиллям він розвів руки й судомно притиснув до себе лікаря. 
	
	— Брате мій... — промимрив він. 
	
	Жан Майяр брутально вирвався. На його обличчі застиг той самий жах, що перед тим і в негра. Так само хижо ворушилися і його ніздрі. Він поблід іще дужче. 
	
	— Аромат святості розвіявся, настоятелю! — кинув він. — Лишився тільки сморід, отой, що доноситься з міста. Ні, далебі, то не запах прокази. То не може бути запах прокази! 
	
	У цю мить святий перебив його мову. Наче від шаленого нападу лихоманки він прорвався потоком безладних слів: 
	
	— Свято, кажете... Яке там свято... З процесіями... похоронними процесіями... Візок з мерцями... ніч... Я тягнув візка... інші не наважувались... Я закопував мертвих... на кладовищі... І напівживих... Коли відходив... відразу набігали вовки... дряпали пазурами землю... Всі боялися тягти візок... Але ж... хіба всі люди... не брати... 
	
	Він раптом аж ніби загарчав. Несподівана гучність його голосу розляглася довкола. Святий оце чи не вперше розтулив рота, роззявляючи щелепи так, немов уже сповнив свою місію і годі стримувати себе довше. Його язик, що його він так приховував, розпух і був синювато-чорний. А з-під такого ж чорного піднебіння ринула відворотна каламуть смороду. 
	
	— Любий лікарю... я впізнав тебе... Коли я захворів... ти підійшов до мене... О-о, тільки на десять кроків, на десять кроків, закутаний у сміховинну маску і пропахлий ладаном. Це ти наказав забити дошками мою хижку... Але ти забув про вікно, забув у мене дещо зі своїх пахощів... Це ти заборонив підходити кому б то не було до моєї домівки. Це ти намалював на стіні білий хрест і написав: 
	
	«Господи, змилуйся над нами»... 
	
	— Господи, змилуйся над нами! — відлунив Жан Маяйр, ніби вражений громом. 
	
	— Ніхто не змилувався наді мною, та я не побоявся прийти... до прокажених. Що мені проказа, вона безсила переді мною. Я поцілував тисячу прокажених... і тебе теж, славний прокажений лікарю... Ти кажеш, що проказа вбиває повільно?.. Ха-ха-ха! Хіба з мене не чудовий лікар, не найкращий з лікарів?.. 
	
	— Настоятелю, — заревів Жан Майяр, вийшовши з заціпеніння.- - Ваш святий... Наш святий!.. 
	
	У скаженому пориві він кинувся на чоловіка, який, зомлівши, знову опав назад. Кількома дужими, несамовитими порухами він заголив його довгу руду сутану й стягнув нижній одяг. Настоятель побачив, як лікар, уздрівши останнє жахіття, яке відгорнув, захитався і поточився назад. Страхітливі пухлини й огидні чорні плями обсипали паховини святого. Ті ж лиховісні болячки були під пахвами і вже перекидалися далі. Плями, розширюючись і з'єднуючись, оповивали тіло похоронним саваном. 
	
	Лікар брутально вилаявся, він аж тремтів з люті. Тицьнув пальцем на страхітливі прикмети і обернувся до свого друга. 
	
	— Настоятелю, — заревів він, — це стократ, тисячократ жахливіше за проказу! Ця пошесть убиває за п'ять днів — чума! Чорна чума! 
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": 
http://web.archive.org/web/20020529184559/tech77.hypermart.net/ 
 
У *.txt форматував Віталій Стопчанський 
 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua