Гурій БУХАЛО кандидат історичних наук ОТАМАН ВАСИЛЬ ТЮТЮННИК Це було кілька років тому. Один із старожилів Рівного прийшов до нас у музей, щоб повідомити про те, що він знає могилу "ад`ютанта самого Петлюри" — отамана Тютюнника. Про це йому колись дуже давно розповідав його батько, який був на похоронах цього військового. Хоча у той час ми були мало знайомі з біографією Тютюнника, але це повідомлення викликало певні сумніви. Невже Тютюнник, отой знаменитий отаман, похований у Рівному? Адже він, Юрко Тютюнник, здається, десь на початку 20 років повернувся в Радянську Україну, вийшов, так сказати, з "повиною", написав сам сценарій про свою "банду", сам у цьому кінофільмі виконав свою ж ролю, написав книжечку, зрозуміло під диктовку тодішнього НКВС, "3 поляками проти України" (яка, до речі, є у книжкових крамницях Рівного, але не користується з відомих причин у покупців попитом). Проте, все одно це його не врятувало: у 1929 році він став жертвою сталінського терору. Значить, у Рівному, яке тоді входило до складу Польщі, Юрко Тютюнник не міг бути похований. Але ідемо на кладовище, що по вулиці Дубенській. Проходимо у перші ворота кладовища, що майже навпроти тролейбусної зупинки. Прямуємо доріжкою, що веде до запущеної тоді Миколаївської церковці. Справа був пам`ятник на могилі будьонівців. — Гляньте ось сюди, — показав новий всій знайомий на один з пам’ятників. Він виділявся серед інших своєю масивністю, цікавим завершенням. Підходимо ближче. Прямокутна стела похилилася вліво, у верхній її частині — барельєфне, зображення обличчя людини. — Злі люди хотіли зруйнувати пам’ятник, але він виявився "твердим горяшком" — цього їм не вдалося зробити. Але гляньте, що вони зробили з барельєфом. І дійсно, пам’ятник був у запущеному стані, він потріскав від часу, а барельєф був дуже понівечений — ніс відбитий, очі повибивані... Ледве проглядалося обличчя. — Ось тут і похований Тютюнник, отаман, повірте мені. — Цей пам’ятник, як говорив всій батько, побудований на кошти гімназистів Рівненської української приватної гімназії. Вони ж бо дуже шанували отамана. Юнаки і дівчата часто приходили сюди, приносили квіти. Але на жаль, більше нічого ми не знали про Тютюнника, не знали навіть, як його звати. Йшли роки... І ось нарешті відкрилися деякі спецфонди державних архівів. Перегортаю підшивку "Волині", яка виходила у Рівному в 1941-1944 роках. В одній із статей зустрічаю абзац, у якому говориться про Василя Тютюнника, про його мужність, відвагу, стійкість, аскетизм, про те, що він всього себе віддав боротьбі за незалежність та самостійність України. І більше ніяких даних. Нічого конкретного не дала і "Балада про Василя Тютюнника", яка була опублікована в одному з номерів газети, за підписом Євгена Маланюка. Звертаюсь з проханням до українців — знайомих, які проживають нині у США, Канаді, Франції. З Паризької Бібліотеки музею Симона Петлюри наш земляк Василь Михальчук надіслав ксерокопію невеликої статті з "Енциклопедії У країнознавства", яка вказувала, що Василь Тютюнник народився у 1882 (на жаль, день і місяць народження не вказані), був полковником Генерального штабу Української Народної Республіки, згодом Головнокомандуючим і начальником штабу Дійової Армії УНР. Особливо зацікавила мене фраза: "Помер у Рівному 20.12.1919 року від тифу. Тут і похований. Стаття проілюстрована і фотографією, яка також — на барельєфному зображенні на пам`ятнику. Але найбільшу допомогу надала землячка Антоніна Горохович з Великих Межиріч Корецького району, нині широко відома в українській діяспорі літератор та громадська діячка. У своїй бібліотеці вона знайшла ряд нарисів, спогадів, поетичних творів про Василя Тютюнника згадуваного вище Євгена Маланюка. Виявляється, він протягом 1918-1919 років був ад’ютантом полковника Тютюнника. Тепер ми знаємо, що Маланюк — відомий у діяспорі (а нині вже й в Україні) поет та есеїст. Допомогли відновити біографію Василя Тютюнника й інші матеріяли, які ми отримали з діяспори не так давно. Виявляється, що батьківщина Василя Тютюнника — село Єньки Хорольського повіту на Полтавщині. У Ромнах закінчив реальну школу. З 1913 року навчався в Тифліській військовій школі. Після закінчення її отримав призначення на військову службу в один з сибірських полків. У роки першої світової війни він був спочатку командиром кінної розвідки полку, потім — старшим ад'ютантом штабу корпусу (посада — капітан Генерального штабу). Тут Тютюнник набув глибоких знань штабної роботи. А лютнева революція 1917 року застала підполковника Василя Тютюнника на посту командира полку. Влітку цього ж року він був на відповідальній посаді начальника оперативного відділу Генерального штабу Української Народної Республіки. Згодом був почергово першим генерал-квартирмейстером військ Директорії, помічником начальника Генерального штабу (пізніше штабу (Дійової Армії), від весни 1919 року з місячною перервою — командуючий армією УНР аж до самої смерті. Ось як описує його останні дні Євген Маланюк: "Рівненський шпиталь... — 3 Тютюнником зле. "Ваш отаман, видно, працював, вже будучи хворим, — у нього перепрацьоване серце. А тиф, знаєте, така річ, що все залежить від витривалості серця. Нічого не можу пророкувати". — Так каже ординатор-лікар. Наближується криза. Два дні шукаю по Рівнім "дігалену". Знаходжу. Отаман — непритомний увесь час. Раз заходжу лише. Пізнав. Говорити не може. Тремтячою рукою намагається показати мені криву своєї температури на стіні — страшний спад кризи: з 40 до 35,5. Але свідомість того, що кризу перебув, — наповнює всіх надією, хоч вигляд хворого — невимовно жахливий. Це дійсно тільки тінь людини". І старшини і вояки переживали за свого улюбленого командира. Хотіли вірити, що отаман одужає, проте... "...За два дні — ранком 19 грудня 1919 — несподівано, — пише Маланюк, — (завжди смерть "несподівано") повідомляють: вмер. "Розрив серця" після кризи! "... Одягли в той самий френч (темно-зелений), єдиний (у Командуючого Армії), який всі пам’ятають, в якім був за Центральної Ради, за Гетьмана, за Директорії, за Головного Отамана. На труні — крива шабля в сріблі, — єдиний люксус (це був мій ад’ютанський подарунок, — з цією шаблею я перебув і світову війну) в Отамана — і славнозвісна сіра смужкова шапка, — також подарунок (здається від повстанців). Чота польського війська. Ляфету не можна було в Рівнім дістати, отже, звичайна чорна карета, — зовсім не для генерала. Сальва в мокрім повітрі. Потім — простий дубовий хрест... "А на хресті — прямокутна довгаста цинкова бляха, на якій було зображено тризуб в обрамленні лаврового вінка, а під ним напис:. "Отаман Василь Нестерович Тютюнник, командуючий Наддніпрянською армією УНР. Помер в ніч з 18 на 19 грудня 1919". І, цікаво, що цей напис кілька тижнів тому потрапив у Рівненський краєзнавчий музей, де відтепер буде зберігатися назавжди. А згодом замість дубового хреста було споруджено на могилі пам’ятник-обеліск, який чудово зберігся до наших днів. І зовсім недавно барельєфне зображення Василя Тютюнника відновив молодий рівненський скульптор Олександр Євтушенко. Тепер цей барельєф з бронзи сяє у всій своїй красі. А одна з вулиць міста Рівного названа іменем полковника Василя Тютюнника. Наше покоління таким чином вшановує пам`ять славного сина українського народу, про якого згадуваний вище Маланюк писав: "Хиба його — одна завчасність: і народився —завчасно, і завчасно ж нас залишив".