Олександр Богатирчук В ІМ'Я НАЦІЇ Публіцистика ----------------------------- СЛОВО ДРУГА Пропонована Вашій увазі збірка публікацій Олександра Богатирчука – не просто данина світлій пам'яті нашого побратима, як це може декому видатися на перший погляд. Це є добірка направду вартісних праць юного націоналіста, більшість яких не втратили актуальності й сьогодні, що свідчить про неабиякий аналітичний розум Сашка та його прозорливість і незаконсервованість мислення. Статті написані й опубліковані в українській періодичній пресі протягом 1999-2002 років, тобто на той час автору було 15-18 років... Звичайно це не є «повне зібрання творів», Сашкових публікацій є набагато більше і знайти їх можна, погортавши підшивки «Вечірнього Києва», «Народної газети», «Українського слова», «Шляху перемоги», «України молодої», «Незборимої нації», «Молоді України», «Дзеркала тижня», «Грона» та інших видань. Написані вони в різний період і з різних приводів. Різні вони й за тематикою, але єднає їх велика синівська любов до України і талант молодого автора. Сашко дійсно був дуже здібним і продуктивним хлопцем, на своєму короткому шляху він встиг багато зробити, і лише уявити можемо, що і скільки він зміг би здійснити і втілити, якби його життєва нитка не обірвалась так несподівано. Сподіваємось, що писання «Професора», які ми випускаємо в світ окремою збіркою, заторкнуть серця молодих українців і спонукають до роздумів і конкретних дій. Адже слово варте чогось тоді, коли воно родить чин. Саме таким є слово Сашка Богатирчука. Недоспівана пісня... Віктор Рог Від нас відійшов у Вічність Олександр Богатирчук, в середовищі МНК його називали "Професором". В лавах ОУН він мав псевдо "Чорний"... Багато хто знав його особисто, але ще більше знали його за публікаціями в пресі, зокрема в "Шляху перемоги", "Україні молодій", "Народній газеті", "Вечірньому Києві", "За вільну Україну", "Молоді України", "Українському слові", "Часі" та багатьох інших. В свої 18 років він встиг написати і опублікувати понад сотню вартісних статей на актуальні теми... Народився Сашко 15 жовтня 1983 року в м. Києві на Борщагівці, в інтелігентній українській родині службовців. Батьки, Анатолій Степанович та Анелія Климівна, з дитинства виховували сина на принципах порядності та відповідальності. Сашко тягнувся до знань, багато читав, мав неабиякий хист до науки, у 1998 році його науково-дослідницька робота "Директорія. Відродження УНР" в Малій Академії Наук відзначена Грамотою відділу освіти. В 1999 році вступає до лав Молодіжного Конґресу Українських Націоналістів, згодом стає інформаційним референтом Молодіжного Конгресу, а в лютому 2000 року – головою Київської міської організації Молодіжного Конґресу. У 16 річному віці виконує обов'язки інформреферента Секретаріату Головного Проводу Конгресу Українських Націоналістів, бере активну участь в розбудові організаційних структур. В 2000 році закінчив загальноосвітню школу № 297 м. Києва і в тому ж році став студентом факультету економіки і менеджменту Українського Державного Університету Харчових Технологій. Того ж року стає членом Юнацтва ОУН, а потім – дійсним членом Організації Українських Націоналістів. На Установчому Зборі Молодіжного Націоналістичного Конґресу 10 лютого 2001 року обраний членом Центрального Проводу, затверджується керівником Інформцентру МНК. Редактор інформаційного бюлетеня Молодіжного Конґресу "Терен", один із творців нашого Інтернет-сайту www.UkrNationalism.org. З часу перебування в наших лавах Сашко був безпосереднім учасником і організатором більшості акцій Молодіжного Конгресу, чи то були таборові вишколи, (де він проводив заняття з політології, історії та інформроботи), чи то були масові громадсько-політичні заходи. Завжди відрізнявся активною, принциповою позицією, відповідальністю, неабиякою працездатністю. Як працівник Відділу інформації та аналітики Центру Національного Відродження ім. Степана Бандери займався аналітичними дослідженнями та політичним прогнозуванням, зокрема в час виборчої кампанії. Активний учасник молодіжного громадського руху, ініціатор та учасник багатьох масових заходів політичного, суспільного та соціального спрямування. Зокрема, виступив організатором протестних акцій МНК щодо некоректного формулювання питань першого Всеукраїнського перепису 5-14 грудня 2001 року в мовній та етнічній сферах. Нам невимовно важко говорити про нього в минулому часі, зважаючи на його величезний потенціал, талант, його гостре перо можна лише здогадуватись, чого би ще міг досягнути "Професор". Згадаймо його добрим словом сьогодні, не забуваймо про нього ніколи... Побратими з Молодіжного Націоналістичного Конгресу В ІМ'Я НАЦІЇ Чи маємо ми зараз моральне право засуджувати мільйони наших покірних співгромадян, котрі, мовчки підкорившись долі, марнують свій час у безнадійних очікуваннях «доброго царя». Сумніваюсь, і річ не в проблематичних моральних цінностях чи абстрактній єдності душ. Мусимо усвідомити інше — кожен з нас несе свою частку відповідальності за все, що відбувається у цій державі, доки вона ще хоч на крихту наша. А нашою вона може бути лише тією мірою, якою ми здатні довести це, не на владних трибунах, а на полі щоденної, копіткої, здавалось би, марудної роботи. Саме ця робота є для нас найвищим сенсом буття, тією вершиною, до якої будемо йти ціле наше життя. Ця вершина, зрошена святою кров'ю наших батьків, кличе до боротьби в ім'я Української держави. І це не просто гарні слова. Адже легше за все, прикривавшись показною любов'ю до рідного краю, забезпечувати свої меркантильні інтереси. Не важче й, сидячи у темному кутку зневіри, хапаючись за голову, голосити про те, як ми в черговий раз загубили матінку Україну. І через що? Усе через тих же абстрактно-відсторонених «ворогів народу»? А чи не нагадує це сталінські часи?! Звісно, тепер «зловмисників» так не називають — термін застарів. Найчастіше побутують у вжитку таємничі «вони», яких уже кожен персоніфікує на свій розсуд (чи то як злодіїв-олігархів, чи як ворожих агентів чужинських держав, або й того гірше — власних сусідів). Жодним чином не маю на меті перешкоджати цій викривально-обвинувачувальній ідилії. Проте все ж відзначу, на мій погляд, така позиція є лише черговою спробою зняти відповідальність із себе. Я не захищаю владу, борони Боже, не збираюся й заперечувати наявність економічної залежності, що не перший рік душить молоду Українську державу. Навпаки, це фактори, з якими слід боротися найперше. Хочу лише запитати: де ми були весь цей час? Невже від 1991 року й донині просто спали. Боюся, що так... Ба, навіть більше, хто сказав, що ми вже прокинулися? Де там, спимо й далі, і сниться нам, що ми «народ, якого правди сила ніким звойована ще не була». Ще визначний ідеолог Українського Націоналізму Дмитро Донцов стверджував, що все вирішує ініціативна меншість, здатна повести за собою маси. Це й називаємо єдино правильним шляхом до національної згуртованості та солідарності. Лише цей шлях відкрила перед нами доля. Його й маємо триматися, якщо не хочемо згинути серед коловороту простору і часу. А те, що це можливо, досить просто довести на конкретному прикладі. Може, тут доцільно було би згадати Ассирію, Вавилон, Шумер чи щось подібне та, на жаль, достатньо й рідних теренів. Куди зникли з наших мап обриси Кубані, Берестейщини, Придністров'я, Дону, Підляшшя (список можна продовжити), куди за останні десять років поділося чотири мільйони українців... Усе це тепер уже риторичні питання. Не забуваймо слів Юрія Липи: «Щоб мати авторитет — треба мати силу! Необхідно постійно мобілізувати її до боротьби. Одним словом, треба бути якнайбільше мобільним і продуктивним». Ми не мусимо бути покірними рабами виборчих технологій (типу «лохотрон») або ж плакатися на чергове розчарування в депутаті. Аж ніяк — ми господарі цієї землі і тільки від нас залежить її майбутнє. Наша єдина помилка дотепер лише те, що ми й досі не спромоглися на об'єднання в єдиній, міцній, згуртованій — організованій силі. Саме організований націоналізм (на відміну від стихійного, нeусвідомленого) є провідною спрямовуючою силою для кожного свідомого громадянина. Цілком очевидно, що не може населення без усвідомлення вищої мети свого існування стати Великою Нацією, здатною утверджувати свої інтереси серед світових. Лише натхненна цією ідеєю спільнота людей перетвориться з людської отари на могутній світоглядний потік, здатний викувати візії майбутнього, загартувати кожного окремо взятого індивіда, скерувавши його в максимально вагомому для держави напрямі. Кінцевої мети нашої боротьби не можливо окреслити, вона, мов небокрай, недосяжна. Та це лише загострює прагнення йти вперед, змушує нас мобілізувати всі сили, довести свою національну спроможність. «Життя триває! Точиться війна!». Що таке поступ? Багатознайство породжує сум. У цій стародавній мудрості легко пересвідчитися, поглянувши на сучасний стан нашого всуціль занархізованого суспільства. Від термінів «олігархи» та «клани» вже ледь не нудить, а занепад економіки триває. Чужинецькі впливи стають домінантою нашого внутрішнього та зовнішнього розвитку. ЗМІ доводять один одному свою незалежність, забуваючи натомість про пересічних громадян. Політики вишикувалися в черги до лав «опозиції». Виборці ж шукають «найдосконаліших» у надії і собі увірвати кусник з передвиборного стола. І все це на тлі тотальної зневіри й апатії населення. Воно, обурене байдужістю з боку владних структур та безпорадністю партій, готове зіграти в піддавки з будь-якою ідеологією або ж псевдоідеологією: чи то комунізм, чи соціалізм, чи демолібералізм. Більше того, українці розчарувалися у власному виборі на грудневому референдумі 1991 року. Та й що тут дивного, адже, голосуючи за незалежність, вони обирали, передусім, стабільну, розвинену європейську державу, регіонального політичного та економічного гегемона. Вони голосували за високий рівень зарплат та пенсійних виплат. Що ж ми отримали натомість? Компартійно-кланову номенклатуру, що, скориставшись слабкістю та роз'єднаністю національно-державницьких сил, і досі ховається за фасадом Української держави, вряди-годи смикаючи мотузочки у великому політтеатрі. Узявши форму провідних національних ідей, ці манкурти наповнили її таким огидним змістом, що на довший час відштовхнули від неї потенційних прихильників з аморфних низів. Чи ж за таку маріонеткову Україну вмирали наші предки? Чи хотіли б вони, щоб у цій державі під проводом «демонократів» один за одним умирали Зеновій Красівський, Вадим Бойко, Святійший Патріарх Володимир, Вадим Гетьман, В'ячеслав Чорновіл, Ігор Білозір... Проте ми мусимо здолати зневіру. Степан Ленкавський визначив націоналізм як «діяння в інтересах нації і мислення інтересами та світоглядом свого народу». Націоналізм є ідеологія наступальна. Той день, коли ми перейдемо до оборонної теорії, теорії збереження наявного, буде останнім днем розвитку і зростання української нації. Адже одним з основних завдань є втілення здорової конкуренції між світовими націями. Як писав Юрій Липа: «Кожна нація, як і окрема людина, може висловити себе й своє лице в безнастанній боротьбі з матеріальним і духовним оточенням. Тільки в такій боротьбі виробиться природна сила України та її вартість для світу». Постава організованого націоналізму в нових умовах має переконливо збурити якнайширші верстви нашого суспільства. Стати для них своєрідним енергетичним стрижнем, світочем істини. Саме в цім є сенс провідництва — стати для мас тим смолоскипом, що поведе їх, спрямовуючи й скеровуючи, виковуючи візії майбутнього. У той же час провідник має бути свідомим і готовим до того, щоб віддати себе всього до останку заради вищої мети, згоріти на вівтарі боротьби. Нині ми гостро відчуваємо брак національно-свідомих кадрів, молодих, енергійних, перспективних. Мудрість, благородство, мужність — ці основні принципи українського традиціоналізму повинні бути рушійними для ініціативної меншости, здатної довести й реалізувати своє право на провідництво. Адже сьогоднішнє юнацтво вибудовує майбутнє своєї держави. Багатьом силам було б дуже вигідно усунути його з цього процесу, зробивши нездалим та безперспективним. Постійно чуємо: «Час молоді прийде завтра, нині нехай зачекає». Ці облудні гасла з уст привладних хомок покликані приспати молодих українців, позбавити віри у власні сили, звести на манівці. Та ми знаємо — час діяти настав, головне його як слід використати. Молодь уже сьогодні має стати тим потоком, тією могутньою хвилею, що знесе всі перепони на шляху до здорового розвитку загалу. Справжній мудрець не той, якому здається, що він розуміє світ, а той, що творить цей світ. Тож ми повинні сконцентрувати й спрямувати в потрібне русло ту колосальну молодечу енергію. І якщо ми нині ще не маємо політичної еліти, то наше покликання і наш обов'язок її витворити й загартувати. На цьому шляху ми будемо сприяти єднанню дійсно національно-державницьких сил. Так, саме єднанню, а не бездумному об'єднанню зерна й полови. Будьмо жорсткими та вимогливими до себе, щоб згодом мати право піддавати тим же випробуванням та вимогам власну націю, торуючи їй шлях до світла. Водночас будемо настільки мудрими, щоб у своїй людській гордині не піддаватися спокусі задоволення бажань власного «еґо». Як твердив Симон Петлюра: «Величний чин наших лицарів учить вірности ідеалам і умінню підпорядкуватися. Тільки вірність і слухняність творять передумови успіху національної боротьби». Що ж таке національний поступ? Невже це лише матеріальний достаток чи затишна домівка? Звісно, ні. Поступ — це щось значно більше, це розвиток суспільства, скерований будителями нації на утвердження в світовій системі цінностей. Чи можемо ми бути в Європі з її освітою, наукою, технологічним розвитком, демократичними цінностями і т. д. ? Так, ми прагнемо гідно увійти до співтовариства націй як країна з тисячолітньою історією, неповторними культурними традиціями. Українці —нація лідерів, а не безхозної «рабсили». Маємо відкинути шлях до Європи як самоціль. Наш поступ у розвитку власних державних інститутів, а не в приниженні та скигленні перед «дядьком Семом» чи ЄС. Мало тепер просто висловити осуд катам. Передусім, потрібно стати на варті української державности й не дозволити її ворогам знову святкувати перемогу на кістках наших співвітчизників. Наш поступ у самовдосконаленні, прагненні досягти великого, творити історію. «Волі українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців» (Євген Коновалець). «Десятиріччя Росії в Україні» не за горами? Як відомо, нещодавно Президент Російської Федерації Володимир Путін заявив, що наступний рік буде проголошено роком України в Росії. У принципі, ми могли б вітати проголошення року України в Російській Федерації. Адже це мало б стати нагодою для налагодження стабільних зв'язків із українським населенням цієї держави, а відтак — допомогло б у систематизації державної допомоги українцям РФ. А вони дійсно сьогодні потребують відкриття шкіл, які б давали змогу вивчити рідну мову, бібліотек з українським книжковим фондом, церков, випуску своїх газет тощо. Та, очевидно, плекати надії на такі наслідки «українського року» було б щонайменше наївно. Інша річ, вага цієї події для української сторони. Тут усе значно цікавіше. Наші урядові чиновники вже готові офіційно проголосити рік Росії в Україні. Втім, останні події спонукають нас до висновку, що ця акція може перетворитися на десятиріччя присутності РФ в Україні. Бездіяльність української влади після захоплення Богоявленського Храму УПЦ Київського Патріархату в м. Ногінську (Московська обл.), безкарна акція НБПР в приміщенні Чорноморського флоту, спроба підпалу Українського культурного центру в Москві російськими шовіністичними молодчиками — все це спонукає до логічного висновку: українці й не збираються захищатись. А, як писав Микола Міхновський; «Народ має право жити, коли він має силу жити». Тож чи не краще легітимізувати існуючий стан речей, який передбачає поступову втрату національної ідентичності та невпинне зросійщення українців? Тепер, коли з паспорту українського громадянина вилучено графу «національність», а сам найважливіший документ став двомовним (чому, аргументовано не пояснено й досі), залишається зробити маленький крок до остаточного переродження українців на «тутешніх» та русофілів, які до кінця життя будуть картатися від своєї гаданої неповноцінності. Спричинити реалізацію такого сценарію може і Всеукраїнський перепис населення, що пройде 5-14 грудня 2001 року. Анкета перепису передбачає можливість самому визначити собі національність (п.6), незалежно від реального етнічного походження. Батьки ж, у свою чергу, будуть визначати національність своїх дітей, причому перевага в цьому питанні чомусь надається матері. Причини цієї новації також не пояснюються. Матимемо справу і з необов'язковістю знання державної мови (п.7-Б), адже саме так може бути потрактоване запитання, чи володіє респондент українською. Більше того, «обираючи» (п.7-А) рідну мову, опитуваний не має зважати на свою національну належність, куди важливіше, згідно з розпорядженням Держкомстату України, звертати увагу на мову, якою більше спілкується в побуті. Отож, можемо констатувати вірогідність того, що володіння українською мовою засвідчить орієнтовно понад 70% населення. Як показує практика, російська меншість, якою б мірою вона не володіла українською мовою, переважно не вважає за потрібне декларувати це публічно. Виглядає на те, що такий результат здатний спричинити впровадження другої державної мови. Не важко зрозуміти, що пункт 7-В («інша мова, якою Ви вільно володієте»), в якому дозволено задекларувати лише одну мову, виявить величезну перевагу російської мови, знання якої визнають як росіяни, так і переважна більшість українців. Попри однобічність такого судження (мовляв, ясна річ, українці володіють російською — адже століття русифікації не могли минути намарне), ми достатньо вивчили вітчизняні політичні сили, щоб тверезо усвідомити — серед них знайдеться багато тих, хто не посоромиться використати такі результати у своїх меркантильних цілях. Результати перепису будуть оприлюднені лише після їх оброблення, а до того моменту «партія влади» отримає безцінну базу даних для підтримки на парламентських виборах 2002 року вигідних їй блоків або ж партій чи окремих кандидатів. Можна буде використати голоси тих, хто виїхав на заробітки за кордон (а таких, за приблизними підрахунками, близько 1,5 млн. чол.), осіб, що зазвичай не відвідують виборчі дільниці тощо. Такої кількості «мертвих душ» буде достатньо для проходження до Верховної Ради будь-якої політичної структури. Водночас ретельний облік дозволить уникнути казусів на кшталт 101% перемоги котрогось із кандидатів та надасть можливість почистити список його «прихильників» від померлих за час, що минув від останнього перепису. Усвідомлюючи всю небезпеку, що виходить від поставлених у переписній анкеті запитань, Молодіжний націоналістичний конгрес чи не єдиний підняв цю проблематику та зробив усе, щоб донести її до широких кіл громадськості та владних структур. Тепер результати перепису, які на найближчі десять років будуть віддзеркалювати обличчя України перед світом, залежать від кожного громадянина. Стоячи перед лицем, ймовірно, найболючішого удару по українській культурі та мові за час незалежності, Молодіжний конгрес вдався до рішучого кроку і закликав українських громадян під час відповіді на запитання 7-В (знання інших мов) анкети всеукраїнського перепису демонстративно вказати на знання не російської мови, а мови басків. Звісно, ми не сумніваємося в рівні освіченості наших громадян, так само не заперечуємо їхнього права на знання російської мови, проте такий вчинок продемонстрував би однозгідність наших думок та готовність на чин в ім'я збереження своїх національно-культурних прав. Баски - народ, який іще з раннього середньовіччя заселяє території в сучасній північній Іспанії та, меншою мірою, південній Франції. Баски були одними з тих, хто героїчно провадив боротьбу за повернення Піренейського півострова Європі, супроти войовничих впливів ісламу. Цей народ проніс свою етнічну, культурну та мовну самобутність через віки, а від 1959 року безперервно веде безкомпромісну боротьбу за державну незалежність всіма доступними методами. Саме під час перепису українці змушені будуть зробити вибір, адже вже зараз регіонами держави поширюються листівки ультрашовіністичного «Русского блока» із закликом називатися під час перепису «русскім человеком». Гасло на листівці настільки ж змістовне, як і самі цілі «Русского блока» — «Не дай себе усохнуть!». Наше гасло: «Мова — душа народу, двомовність — його дводушність!» Вибір за нами самими! Нам виборювати собі достойне майбутнє! Боротьба на два фронти Досвід переконує: якщо довго очікуєш чогось лихого, то воно обов'язково трапиться. Так, ми вже звикли до постійних повідомлень про можливість російських олігархів допомогти схилити шальки терезів на користь; одного з кандидатів у президенти України. І це не просто теревені. Пригадаймо президентські вибори-94: на центральному російському каналі ГРТ активно «розкручується» кандидат Кучма (то вже інше питання — чому?), і він перемагає, про що радісно повідомляє те ж ГРТ. Після цього маловіри викликають запевняння: «Росія на вибори 1999 року в Україні ніякого впливу не матиме. У них свої вибори, їм не до того». Схоже, вершителям доль з північної столиці завжди «до того». Очевидно, що Москва вкотре спробує посадили свою людину в президентське крісло сусідньої держави і це зовсім не заважатиме (як стверджують деякі політологи) московським політикам закцентувати увагу на власних, грудневих виборах. Адже це ланки одного ланцюга: привести до влади в Україні кандидата зразка Симоненка або Ткаченка і відповідно, посилити вплив шовіністичних структур — КПРФ Зюганова; РНЄ Баркашова, НБП Лімонова, ДПА Ілюхіна та подібних. Втім, це програма-максимум. Організації типу «Отечество — вся Россия» Лужкова, чи «Наш дом — Россия» Черномирдіна - згодні вдовольнились перемогою діючого президента. Чи означає це, що Лужков має підстави сподіватися на вирішення т.зв. «питання Севастополя» на свою користь? Що ж до членів Націонал-більшовицької партії, то вони вже дали зрозуміти «кто барін». Адже саме 24 серпня ц.р. у святий День Незалежності нашої держави понад 10 членів НБП зайняли і утримували кілька годин Матроський клуб Чорноморського флоту РФ у центрі Севастополя. «Лімоновці» розвісили там свій партійний стяг, розкидали імпершовіністські листівки українофобського змісту, вигукували: «Севастополь, Крим, Россія». Лишається лише висловити щирі співчуття цій російській партії, яка має таку низьку популярність вдома, що намагається штучно підвищити її за рахунок провокативних дій у сусідній державі. Хтозна, який крок буде наступним? Тіні забутих «баулінів» У російськомовній газеті «Запорізька Січ» з'явилась стаття нардепа від КПУ Павла Бауліна. З перших рядків кидається в вічі її малоросійське, українофобське спрямування. Оскільки це явище набирає обертів в східних областях нашої держави, розгляньмо деякі аспекти матеріалу: 1. Депутат пропонує «возродить единство нашего Отечества, экономический и военно-политический союз народов Украины, Белоруссии и России». Схоже, що Баулін має на увазі розбудову структур організації Лужкова «Наше Отечество— вся Россия». 2. Пропозиція «єдиного Союза» є спробою порушити конституційний лад України і посягнути на саму її незалежність, що суперечить Конституції і підлягає карній відповідальності. 3. Далі бачимо типовий для асимільованого чужим етносом хохла-малороса закид до «пришедшей к власти киевско-западенской элиты». Крім прямої образи українців західного регіону, бачимо тут відверту брехню. Хто при владі — кияни і «западєнці»? Тоді хай відповість, звідки походить президент Кучма, прем'єр-міністр Пустовойтенко, віце-прем'єри Кінах і Тигипко. Усі вони репрезентують сформоване ще в совєтські часи (для творення номенклатури УРСР) «дніпропетровське ядро». Занесло пана Бауліна! Забув і те, що його «шеф», очолюючи фракцію з 122 депутатів ВР, теж входить до владних структур. Чи він і П.Симоненка записує до вихідців з Галичини? 4. Далі гірше — взнаємо, що вся Україна (і захід, і північ, і центр, і столиця) живе за рахунок нахабного оббирання «советских людей Востока и Юга». Забуває автор, що справді колосальні ресурси південно-східної України служили і служать економіці сусідньої держави. «Зато давали и дают различные дотации и льготы Восточной Галиции, где в годы Великой Отечественной войны на добровольной основе формировались дивизия СС «Галичина» и т.п. части карателей». І знову відверта брехня. Спершу викривлено національну історію — паплюжиться пам'ять героїв, що в роки Другої світової війни боролися за волю Батьківщини проти большевицьких окупантів. Але на цьому Баулін не зупиняється і розповідає казочки про «различные дотации». Парадокс! Яке моральне право має щось про це говорити той, чия фракція кілька разів провалювала голосування про утворення на Львівщині нового району тільки тому, що це — Львівщина. 5. Тепер ми можемо спостерігати історичну обізнаність члена компартії: «Народ, живущий здесь (на півд.-сх. України; виявляється окремий народ тут живе — О.Б.) и создавший много веков назад свое государство — Киевскую Русь, говорит на языке предков — на русском языке!» Вражає, коли не враховувати те, що на момент оформлення Київської Русі як потужної в Європі держави (історично прийнято вважати початком цього періоду IX ст.) південно-східні області, так поетично оспівані самим Бауліном, не входили до складу Київської Русі, а були місцем випасу кочових отар прийшлих племен половців та печенігів і лише потім були підкорені київськими князями. Втім, я погоджуюсь з нардепом, можливо саме ці «предки» (тобто половці) дали початки російській мові, яку їх нащадки і сьогодні насаджують вільній нації. 6. Вперед у минуле! Десь так у 1863 рік, коли було видано Валуєвський циркуляр про заборону «малоросійської говірки». Валуєв має гідних наступників-продовжувачів у сьогочасній Україні. Отож: «искуственный язык, созданный галицкой диаспорой (на этом языке уже перевели сочинения Сковороды, а сейчас переводят Шевченко!)». Що вже й казати — чи це галицькі українці в Бауліна — закордонна діаспора, чи українську мову створили емігранти з західної України? 7. Авжеж, у нас «русофобствующий» режим! Цікава у нього фобія — Києво-Печерську лавру — Московському Патріархату, Чорноморський Флот — Росії, російській мові — всебічний розвиток... Де б нам таку «українофобську» владу відшукати? Мова пращурів Бауліна — російська, а я наївний, вважав, що в українців — і мова пращурів українська. Але — то ж в українців... 8. А тепер пішло-поїхало: герой публікації викладає цілу програму культурно-економічної автономії півдня та сходу України, що загрожує територіальній цілісності країни та її збереженню в існуючих кордонах. Дозволю собі викласти кілька аспектів цього «катехизису п'ятої колони». — Вся державна власність областей півдня і сходу — підпадає обласному підпорядкуванню і використанню; — Вище згадані області самі визначають свій експортно-імпортний режим і навіть розміри митного контролю; — Формування незалежних (!) від центру, бюджетів, підрозділів системи МВС; — «Призывники юго-восточного региона проходят службу только на территории края с удалением от места проживания не более 200 км.»; — Утворення «Совета Народного Хозяйства», спільного для цих областей; — Програми радіо і телебачення ведуться російською мовою, відновлюється трансляція програм ГРТ; — Введення регіональної валюти, усунення від виплати всеукраїнських боргів, відмова від будь-якої співпраці з МВФ, ЄБРР; — Заборона «Просвіти», парафій Української Православної Церкви Київського Патріархату та ін. Область має право приєднатись до митного союзу РФ і СНД. Отже маємо програму розорення, розпаду і знищення Української Держави. Кому ж служить Баулін? Відповідь на це питання дає документ, розроблений у 1995 році московським Інститутом оборонних досліджень — «Концептуальные положения стратегии противодействия основным внешним угрозам нацбезопасности РФ», де бачимо: «В целом следует ожидать, что через 3-5 лет экономика Украины подойдет к окончательному краху, республика вполне вероятно развалится. В этих условиях ее восточная и южная части очевидно выразят желание добровольно воссоединиться с Россией... есть все основания рассчитывать на восстановление через 5-10 лет обновленного союзного государства в составе России, Белоруссии, Казахстана и большей части Украины, а также Приднестровья, Абхазии и Южной Осетии». Кому ж тоді служить Компартія України з її «баулінами»? Втім, я вірю Павлові Бауліну — щодо предків, що стояли біли витоків російської мови і центру Київської Русі десь так в Луганську. І якщо один з нащадків диких половців хоче боротися за збереження національної культури і мови — хай бореться. Але перед тим скаже чесно, що він — половець і рідна мова його предків — російська. Але коли він вводить в оману українців, руйнує їхні здобутки, то нагадаю: етнічна батьківщина половців — дика Середня Азія, а зовсім не славна Запорізька Січ. Химерна вузькоколійка більшовицької пропаганди Ще донедавна псевдоромантичні міфи про Павлика Морозова, Павку Корчагіна та сотні їм подібних яничарів були вагомою частиною життя «совєтської молодьожі». З якою метою і ким вони були накинуті нам? Саме на ці питання намагається відповісти Павло Вакулюк у дослідженні «Боярська вузькоколійка як дзеркало більшовицької пропаганди». Він вступає в полеміку зі своєрідним бастіоном імперської агітаційної машини - романом Миколи Островського «Як гартувалася сталь» та його головним героєм, «незабутнім» Павкою Корчагіним. Хто з нас не чув про цей роман? Героїка «громадянської» війни, Київ, що замерзає без палива, та кількадесят «мужніх комсомольців», які ризикуючи здоров'ям та життям, прокладають з Боярки вузькоколійку, щоб порятувати місто. Хто з нас не чув про те, що Павка Корчагін - це автобіографічний образ самого Островського, «людини-легенди» - червоноармійця Першої кінної армії, якого було поранено під Львовом 1920 року? Хто з нас не чув, нарешті, що саме внаслідок цього поранення Островський тяжко захворів, не підводився з ліжка, почав втрачати зір, проте продовжував самовіддано будувати комунізм, змальовуючи героїчні будні молодості? Як після цього можна не захопитися мужністю «незламного борця за комуністичні ідеали»? Та давайте прочитаємо книгу професора Павла Вакулюка. Аргументи автора базуються не на емоціях, вони ґрунтуються на реальних, беззаперечних документах та знаходять логічне підтвердження. А твердження його дійсно сенсаційні. Вони здатні зламати штучний світогляд «совкового» суспільства. Розглянемо дійсну автобіографію Островського, оприлюднену в книзі Вакулюка. Виявляється, Островський — працівник буфету, потім в 1920 р. різав дрова на ст. Шепетівці, працював помічником кочегара та кубовщиком. Хворів на тиф. Виявляється, що у Першій кінній армії він не воював, просто примарилося. Не було й поранення під Львовом, та й вузькоколійку в Боярці, виявляється, він не прокладав. Павло Вакулюк доводить, що хвороби, параліч і, нарешті, сліпота Островського-Корчагіна — результат ускладнень внаслідок захворювання тифом, а не поранення. Павло Вакулюк підводить підсумки своїх пошуків: «В облдержархіві у фонді р-459 зберігаються справи 41, 121, 121а, і 122 за 1920- 1921 роки - накази Залліскому і листування його з різними організаціями та установами, але жодного документа, який свідчить про будівництво вузькоколійки не виявлено. Зважуючи на всі наведені факти, у прихильників ідей «боевой молодості» Павки Корчагіна залишається лише один «аргумент» - яскраві описи краєвидів автора роману «Як гартувалася сталь». Та і цей «аргумент» Павло Вакулюк розвінчав. У своєму романі Островський описує старі граби, зморшки кори під мохом, лопати, які шкребли камінь, глину, що спливала з насипу. Романтика, природа - це, звісно, прекрасно, проте у Боярці граби ніколи не росли, та й зморшки під мохом не могли ховати, бо кора у граба гладенька, й лопати не шкребли камінь, й глина не спливала з насипу, бо ґрунти у Боярці не глинисті, а піщані. Документальні джерела підтверджують, що Островський у Боярці «був, але дуже і дуже недовго, можливо якийсь день-два. Ніякої вузькоколійки не будував. Написане ним в романі не має нічого спільного з тим, що було в Боярці насправді. Більшовицький міф про Павку Корчагіна не має права на існування». Отож, не міг М. Островський у образі Корчагіна описати свою героїчну біографію, бо, власне, у ній і не було нічого героїчно-епохального. Роман «Як гартувалася сталь» був звичайним соціальним замовленням тодішньої злочинної системи. То скільки ж будемо «молитися» на чужі примарні ідеали, обманюючи самих себе? Пам'ятаймо про тисячі й тисячі відомих i безіменних Національних Героїв, що полягли в боротьбі за Україну, за наше вільне майбуття, шануймо їх і наслідуймо. І на їхньому безприкладному чині виховуймо нові покоління українських борців. Знову час обирати Як відомо, Верховна Рада у першому читанні ухвалила суперечливе рішення. За ним до українського парламенту обиратимуть лише за пропорційною системою, тобто за партійними списками. Нагадую, на виборах 1998 року була задіяна змішана, мажоритарно-пропорційна система. Наслідки її застосування на практиці бачимо у надзвичайно «продуктивній» роботі ВР... Дискусії щодо виборчих схем точилися давно. З одного боку, вибір партійної системи є, безперечно, прогресивним кроком української демократії, адже саме партії повинні брати відповідальність за державну політику. Проте ми ще надто молода країна і традиційні демократичні цінності ще не прижились у нас. Тож рішення Верховної Ради є дещо передчасним. Наш виборець ще не навчився робити вибір у морі існуючих на сьогодні партій і партійок: нині маємо 86 офіційно зареєстрованих політичних партій, з них лише 8-10 (а то й менше) реально знайомих пересічному громадянину. Ми захворіли на багатопартійність. Після зникнення унітарного правління «єдиної керуючої і спрямовуючої» розпочався зворотний процес. Безперечно, зараз слід подумати про прийняття жорсткого закону про партії, що не дозволяв би так невпинно плодити політичних аутсайдерів. Наслідки передвиборних прорахунків 1998 року очевидні; за межею парламентських стін лишились такі могутні національно-демократичні структури, як партія «Реформи і порядок» — 3,13% голосів, блок «Національний Фронт» (КУН, УРП, УКРП) — 2,82%, блок партій «НЕП» (ДемПУ, ПЕВ) — 1,23% та багато інших. І якщо завдяки змішаній системі деякі з їхніх лідерів все ж потрапили до Верховної Ради, а подекуди й створили власні фракції (як-то «Реформи-Конгрес» та Трудова партія України), то слід пам'ятати, що після впровадження згадуваної реформи це буде вже неможливо. До парламенту потраплять лише представники партійних структур, що подолають 4-відсотковий бар'єр. А це не така вже й мала цифра, якщо врахувати, що вісім кандидатів-аутсайдерів разом набрали у першому турі президентських виборів — 5,13%, а вони представляли 9 не найдрібніших партій та безліч громадсько-політичних організацій. До суттєвих прорахунків пропорційної системи відносимо й розподіл мандатів у вищому законодавчому органі. Так, до голосів, що отримали партії-аутсайдери, застосовується пропорція: більше відсотків до своїх «доплюсує» переможець виборів, менше — партія, що посіла 2-ге місце, і т.д. От і вийшло у 1998 році: більшість голосів правих, які не здолали бар'єр, отримали їхні ідейні супротивники — Компартія, що, безперечно, неприродно. Нам належало б скористатись досвідом однієї з європейських країн, де партія, що отримала поразку, сама визначає, котрому з переможців передається її політичний «капітал». За таких обставин праві та правоцентристські політичні сили могли б отримати до 20-25% депутатських місць, а не 10%, як це сталося в підсумку. Хоча з іншого боку, можливо, саме жорстка система партійних списків спонукає партії шукати спільних інтересів, йти на єднання або блокування, а саме населення стане більш активним та політичне свідомим. Втім, час покаже. Адже те, що Верховна Рада прийняла закон, ще не означає, що він вступить у дію, — це станеться лише після його підписання президентом. А Л.Кучма запевнив, що підпише закон лише в тому разі, коли ВР ухвалить рішення про утворення двопалатного парламенту. Утворення двопалатного парламенту означає: значне збільшення повноважень президента; подальше усамостійнення регіонів; федералізацію України; уповільнення роботи парламенту внаслідок двопалатної тяганини; криміналізацію регіонів та активізацію в них кланово-олігархічної боротьби... Втім, не слід сприймати все так однозначно. За умови консолідації національно-демократичних сил в єдиному блоці партій на виборах 2002 року цілком реально (при потужній рекламно-агітаційній кампанії) здобути до 15-20% голосів виборців. Я не схильний вірити чуткам, що популярні на маргінесі українського політикуму, мовляв, праві ідеї зжили своє — «От Костенко набрав - 2,17%, Удовенко - 1,22%, а лівоцентрист Марчук — 8,13%...» Так от, взявши такий хід думок, озвучимо лозунги кандидатів-рухівців; «Костенко — європейський вибір!», «Українці обирають Удовенка». Виходить, 2,17% українців хочуть долучитись до Європи, більше того, самих українців в Україні лише 1,22% від загальної кількості виборців. Отакої, але це ж — абсурд. До того ж — 8,13% голосів, відданих за Марчука, є саме правими, бо його підтримала значна частина націонал-демократичних організацій. Більше того, велика частина національно свідомих виборців проголосувала за Кучму, керуючись пересторогою «червоного реваншу» (думаю, вони становлять не менше 10% з 36,49%, які він отримав у першому турі). Тобто правий електорат становить понад 20%, проте за період від 1991 року, коли 23% отримав кандидат у президенти В'ячеслав Чорновіл, він значно роздробився і продовжує розпорошуватись. Все в наших руках. Консолідуються здорові політичні сили навколо української національної ідеї, і ми, безперечно, матимемо потужний, проукраїнський парламент. І байдуже, на якій основі він обиратиметься і скільки в ньому палат. Він повинен бути дієвим і ефективним. Коли ж цього не станеться, продовжуватиметься поглиблення кризового стану, і український народ вкотре картатимуть за нездатність зробити правильний вибір. І будемо мати 100, 200, 1000 нікчемних, карликових партій... Комуністи України чи українські комуністи Відкритий лист до народного депутата Бориса Олійника Зараз часто можна спостерігати загальні суперечки на тему реального існування українського комунізму як суспільного явища. Більшість погодиться — КПУ ніколи не виступала виразником інтересів українського народу — ні до 1991 року, ні після 1993-го. Витоки справді національного комунізму можемо знайти, досліджуючи історію 1920-х років Микола Скрипник, Микола Хвильовий, Олександр Шумський, Михайло Волобуєв — ось імена людей, котрі кинули клич: «Геть від Москви!». В часи безперервних репресій Скрипник провадив політику українізації та вимагав приєднання до УРСР Кубані, Дону, Таганрожчини, Чорномор'я, Ставропілля; Хвильовий обстоював існування національної культури; Шумський і Волобуєв неухильно прямували до побудови окремої політичної та економічної системи. Згодом всі вони розплатилися за це життям. Беззмістовно сперечатися про «українськість» Компартії застійного періоду. Її не було ні етнічно, ні засадничо. Комунототалітарна система підтримувала існування цієї фікції для підтвердження всенародного «одобрямсу». Дивує інше: майже сім років у незалежній Україні існує партія з тією ж назвою, що спекулює довір'ям знедоленого та обкраденого народу, прикриваючи свій антидержавний зміст демагогічними заявами. Наприклад: П. Баулін в своєму ленінському максималізмі зайшов настільки далеко, що був виключений зі Спілки письменників України за заклики порушити конституційний лад. Та врешті-решт все повертається на круги своя. Кандидат-комуніст програв президентські вибори, його партія остаточно дискредитувала себе під час парламентської кризи, щодня втрачає на членстві і стоїть на порозі розколу. Борисе Іллічу, звертаюся до Вас, як до людини поміркованої, співгромадянина. Наші ідеології несумісні. Проте, на мою думку, інтереси України є надпартійними та всеохоплюючими. До того ж ви — поет. І мова, якою Ви висловлюєте свої думки, має бути Вам небайдужою. Нещодавно МЗС Росії поширило заяву про розгортання в Україні т.зв. «насильницької українізації». Цю тезу радо підхопила КПРФ, а за нею і КПУ. Реальні факти засвідчують інше — прояви антиукраїнського вандалізму набувають загрозливих меж. Лише за 1999 рік ми бачили знущання над пам'ятниками українським національним героям в Миколаєві, Сімферополі, інших містах, зникнення пам'ятних табличок, побиття патріарха УПЦ КП Філарета, захоплення Матроського клубу ЧП РФ молодчиками з НБПР Лимонова. Поширюються сепаратистські тенденції у Східній Україні. От вам і національна солідарність. Єдина у Сімферополі українська школа не має нормального приміщення і задля облаштування їдальні використовує туалетні кімнати. Єдина українська школа у Феодосії (№ 20 ім. О.Теліги) мусила звернутися по допомогу до Молодіжного Конгресу, щоб отримати достатню кількість підручників, а згодом і взагалі була пограбована. Не варто продовжувати, адже це набуває ознак державної політики. І за таких умов порушувати питання про утиски російської меншини, «насільствєнную украінізацію»? Коли на своїй землі не можемо забезпечити споконвічні права свого народу, то чи варто плекати геополітичні амбіції? Ви засудили дії НАТО в Югославії, як втручання у внутрішні справи суверенної держави. Згоден, але як було не втрутитись, коли режим Мілошевича знищив 10 тис. етнічних албанців? Краще б звернули увагу на проблему захисту прав українців за кордоном: у Воєводині, Придністров'ї, Півд. Буковині, Підляшші, Таганрожчині, Кубані, Стародубщині, Воронежчині, Курщині, далекосхідних регіонах РФ, мільйонної громади Берестейщини. Не слід забувати, що Віктор Шейман, полковник ФСБ, а нині глава «совбєза» Білорусі, не виключав можливості «Косова на Берестейщині» і вживає заходів безпеки, як-то закриття українських просвітянських товариств, газет, вилучення україномовних книг із бібліотек. Проводиться етноцид української меншини, що становить близько 10% всього населення Білорусі. Мусимо хвилюватися за майбутнє власної нації. На зміну соціалізму прийшов СІЦІЛІЗМ - мафія, клани, фінансові оборудки, убивства, загальна деградація. На Ваших віршах виховувалося не одне покоління наших співвітчизників. Сподіваюсь, Ви, як людина свідома, зможете поставити інтереси незалежної Української держави вище примарних надій на «народне щастя» в оновленому Союзі і зробити правильний вибір. Адже, пам'ятаючи всі «діяння» КПУ, ми можемо пригадати й існування Української комуністичної партії. Ви самі сказали у заяві для преси: «Якщо й буде створено ще одну партію, то її створюватимемо ми, а не Олександр Волков і не СБУ. Тож хід за Вами. На порозі виборів і нових катаклізмів Напруга серед московського політикуму зростає, зрештою, тривога вже охопила практично все населення і переростає в непокору. Вибори і кандидати У неділю в Росії мають відбутися вибори до Держдуми, а оскільки для проходження партій діє 5%-бар'єр, то боротьба розгорілася не на жарт. Потенціальними переможцями виборчої кампанії, могли би стати наступні партії та об'єднання: КПРФ (Геннадій Зюганов), «Отечество — Вся Россія» (Юрій Лужков та Євген Примаков), «Єдінство» (Медвєдь) (формується під теперішнього прем'єра Путіна), «Яблоко» (Григорій Явлінський) та Союз правих сил (Сергій Кирієнко, Борис Немцов, Ірина Хакамада). Свої симпатії, а відповідно і ресурси, вже розподілили й російські ЗМІ. В результаті Росія охоплена не лише політичною, а й інформаційною війною, і це на тлі реальних військових дій на території Чеченської Республіки Ічкерія. Партії і ЗМІ ОВР і особисто Ю.Лужкову охоче надають свій ефір такі телеканали, як «ТВ-6-Москва», «ТВ-Центр» та ін. ГРТ та РТР не приховують симпатій до «Єдінства» та Путіна. «Яблоко» та СПС підтримує НТВ. Крім того, хоч КПРФ чи інші сили й не мають власних каналів на ТБ, проте їм надають вдосталь часу на всіх вищеназваних, до того ж на їх боці й потужна регіональна преса. Найактивніша боротьба точиться між ОВР, що став союзником комуністів, та правими, що намагаються дискредитувати лідерів обох союзницьких структур та не допустити утворення лівої більшості в новій Держдумі. Так, через програми С.Доренка (ГРТ) та М.Сванідзе широкій громадськості стали відомі факти щодо корупції та «клановості» в оточенні мера Москви. У відповідь Лужков подає на Доренка в суд. Та на чесне розслідування годі й сподіватися, коли суди «підгодовує» сам мер. Що вже й казати про рівень «високого суду», коли суддя під час засідання вживає таке: «блін», «вигоню вас всєх на х...», або подібне. Росія і Чечня А в цей же час триває «робота»... Саме так назвав бойові дії російської армії проти народів Північного Кавказу голова уряду РФ Володимир Путін. Робота... Коли гинуть тисячі мирних жителів, а десятки тисяч залишаються без даху над головою, щодня втрачають рідних — це лише «робота». Не можна не помітити, що офіційна Москва змінила інформаційно-пропагандивну тактику. Попередня чеченська компанія висвітлювалась упереджено, тепер же від російських ЗМІ не почуєш і слова правди. Повіривши їм, опиняєшся ледь не на полі казкових баталій. Російські вояки, наче безсмертні — ніколи не гинуть, натомість кожен знищує по тисячі «бандитів», мирні жителі теж не страждають, одне слово — ідилія. Лише якось не вписуються в цю картину напівзруйновані міста та села, їх голодні та залякані жителі, зникає ціла нація... Імперія і суб'єкти Подібну політику Росія застосовує до всіх суб'єктів федерації, Чеченія виступає лише в якості лакмусового папірця. Показовою є її політика щодо угро-фінських народів, зокрема населення Мордовії та Комі. Так, в Мордовії, де проживає два етноси — ерзя і мокша, їх цинічно іменують «мордва», не зупиняючись на національних відмінностях. Навпаки, зараз 60-70% ерзян позбавлені можливості вивчати рідну мову, там же, де вона внесена до програми — відводять лише 3-4% навчального часу. Ерзян витісняють з усіх сфер суспільно-політичного та громадського життя республіки. Вони позбавлені ЗМІ, бібліотек, шкіл, будь-яких державних установ. Тепер у них відбирають батьківську культуру, звичаї, мову. Федеральний центр став на шлях знищення цілого народу. В Комі взагалі задіяна практика карного та судового переслідування правозахисників. Так, в 1995 — 1997 роках судовим переслідуванням був підданий член правозахисної партії «Дор'ям асьнимос» («Захистимо себе») народний засідатель Сиктивкарського нарсуду Республіки Комі Веніамін Надуткін. Коли ж він подав скаргу на суддів, що здійснювали переслідування, то невдовзі був запроторений за ґрати, звинувачений у психічній неповноцінності. У січні 1999 р. ув'язненого визнано винним, проте звільнено за амністією. Підсумок Стає очевидним — за єдиною Росією немає майбутнього, тим більше — не має майбутнього й таке абсурдне утворення як Союз Росії й Білорусі. Це усвідомлюють уже й самі росіяни. Росія своєю теперішньою політикою щодо національних меншин сама підводить себе до прірви. Життєпис Головного Отамана 25 травня 2001 р. виповнюється 75 років від дня вбивства Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри. Ця постать стала знаковою в нашій історії і по праву залишається в народній пам'яті символом Провідника Нації. Подаємо короткий життєпис Головного Отамана. Симон Петлюра народився 10 травня 1879 року в передмісті Полтави, походив з козацького роду, мав багато родичів духовного стану. Початкову освіту отримав у церковно-приходській школі. Згодом навчався у Полтавській бурсі, а від 1895 р. — у духовній семінари, з якої був відрахований на початку 1901 року за те, що став членом таємної української громади та рішуче виявив свої революційно-національні настрої. Ще під час навчання в семінарії 1900 року Петлюра ввійшов до керівного складу Революційної Української Партії, яка головною метою ставила українську державну самостійність. Його журналістська діяльність розпочалася двома роками потому, коли він налагодив контакти з редакцією «Літературно-Наукового Вісника», що виходив у Львові з ініціативи І.Франка, М.Грушевського та В.Гнатюка. Навесні 1902 р. вибухнули великі селянські повстання, в яких немалу роль відіграли полтавські семінаристи. С.Петлюрі загрожувало ув'язнення , як особі, небезпечній російській імперії. Тому восени того ж року вій виїжджає па Кубані., де вчителює та працює над архівами Кубанського Війська. Водночас був активно задіяний у Чорноморській Вільній Громаді РУТІ в Катеринодарі та дописував до нелегальних львівських видань РУП. Безпосереднім наслідком такої активної діяльності став його арешт 1903 року. Після звільнення «на поруки» виїздить до Львова, де активно працює на партійній та журналістській ниві. В грудні 1904 року там відбувається конференція РУП, на якій порушується питання про можливість об'єднання з Російською Соціал-Демократичною Робітничею Партією. Симон Петлюра належав до течії, що рішуче відкинула можливість такого об'єднання, бо розумів, що на практиці це означатиме лише безправне влиття структур РУП до РСДРП. Після амністії 1905 року він бере участь у з'їзді галицьких соціал-демократів, переїздить до Петербурга, де короткий час редагує партійний орган УСДРП (цю назву перебрала РУП) «Вільна Україна». Повернувшись до Києва, працює секретарем щоденного видання «Рада», а згодом - співредактором легального часопису «Слово». В 1909 р. Петлюра переїжджає до Москви, де одружується. 1912-1917 pp. працює редактором журналу «Украинская Жизнь», що виходив російською мовою для інформування росіян про українські справи. Вістка про українську березневу революцію застає його в Мінську, де він одразу стає до керівництва Українським Військовим Комітетом Західного Фронту. Як представник цього Комітету С.Петлюра був делегатом І Всеукраїнського Військового З'їзду 22 травня 1917 p., який обрав його головою Українського Генерального Військового Комітету. Після створення в червні 1917 р. Генерального Секретаріату, що виконував функції уряду держави, Симон Петлюра обіймає посаду Генерального секретаря військових справ УНР. У вересні, як добрий прогнозист, на 3 їзді Народів у столиці він обстоює потребу націоналізації збройних сил, як єдиного шансу на розбудову Незалежної Української Держави, передбачає неминучість розпаду та загибелі російської імперії. Втім, через різке непогодження з виразно пробольшевицьким, антивоєнним курсом голови Секретаріату В.Винниченка, він уже наприкінці того ж року йде з посади. Виїхавши на Лівобережжя, формує гайдамацький Кіш Слобідської України, що складався з червоних та чорних гайдамаків. Після того, як московсько-большевицький уряд оголосив Україні війну та розгорнув широкомасштабні військові дії, саме Кіш Слобідської України на чолі з С.Петлюрою відзначився в боях, а невдовзі був відкликаний до Києва. Симон Петлюра взяв на себе керівництво бойовими операціями для звільнення столиці від комуністів. Та попри безприкладний героїзм, війська УНР під ударами червоних орд Муравйова були змушені відступити. Після укладення Берестейського договору частини Симона Петлюри першими увійшли до Києва 1 березня 1918 р. Під час урядування гетьмана Павла Скоропадського С.Петлюра очолював Київське Губерніальне Земство та Всеукраїнський Союз Земств, водночас публікуючи статті на військову тематику. Влітку того ж року був заарештований за виступи проти збереження великої земельної власності. Звільнившись у листопаді 1918р., активно включається в боротьбу проти гетьмана Скоропадського, що в той час підписав антидержавний договір про утворення федерації з білою Росією. С.Петлюру обрано до складу Директорії відновленої УНР, водночас вій стає на чолі національних збройних сил як Головний Отаман (генеральське звання). Вже 14 грудня 1918 р. його війська знову займають столицю. На жаль, в лютому наступного року їм довелося з боями відступати перед новою навалою червоної чуми. Водночас, говорячи про біографію Симона Петлюри, не можемо забувати про його світоглядову еволюцію. Опинившись на гребені тодішнього політичного життя і зіткнувшись з реальним станом державотворення, він не міг не зважати на позицію своєї партії і чим далі, тим більше бачив її неправильною, а то й ворожою українській справі. Толерування забаганкам московських лідерів, ворожість у ставленні до національної армії, нерішучі дії в час військової боротьби та відсутність будь-якої послідовної тактики з боку УСДРП, а з другого боку потреби в розбудові держави, все це підштовхувало молодого соціал-демократа Петлюру до націоналістичної платформи. Тож після прийняття ухвали Центрального Комітету УСДРП про відкликання її членства зі складу Директорії та Ради Міністрів С.Петлюра, слідуючи своєму креду «Держава понад партії, Нація понад класи», а отже, ставлячи обов'язок перед Державою вище за вузькопартійні інтереси, виніс рішення про вихід з партії. 1 лютого 1919р., після того, як В.Винниченко виїхав за кордон, Головний Отаман обіймає посаду Голови Директорії Української Народної Республіки та спрямовує всі зусилля на здобуття прихильності з боку держав Антанти. 30 серпня 1919 р. у результаті скоординованих дій армії УНР та ЗУНР змогли ненадовго здобути Київ. Та, продовжуючи боротьбу з кривавим большевизмом, уряд УНР був змушений одночасно вести бойові дії з Добровольчою Армією Денікіна. За умов відсутності військового спорядження, медикаментів, пошесті тифу та переходу УГА під оруду Денікіна армія УНР опиняється в районі Любар-Чортория, оточена ворогом звідусіль. 4 грудня на нараді військовиків та уряду під головуванням С.Петлюри поставлено мету вислати армію в запілля ворога, у відомий Зимовий Похід. Наступного дня на засіданні уряду вирішено шукати підтримки та союзників для продовження бойових дій. Внаслідок цього рішення, 22 квітня після довгих переговорів між урядами УНР та Польщі було підписано договір та військову конвенцію, що передбачала спільну боротьбу проти Росії. Восьмого травня 1920 р. Голова Директорії ще раз вступив до звільненої столиці України, проте притриматися там вдалося лише до 10 червня. Того ж року в листопаді, зраджена ненадійним союзником, виснажена та підкошена хворобами, відмовляючись капітулювати, армія з Головним Отаманом та урядом перейшла Збруч і опинилася у таборах для інтернованих. Визвольні змагання завершилися трагічним для України результатом, але живою залишилася Національна Ідея, що освітлювала шляхи для подальших змагань за національне і соціальне визволення, за Українську Самостійну Соборну Державу. Симон Петлюра не припинив боротьби. Він підтримує зв'язки з Україною, керує роботою екзильного уряду УНР та інформаційною діяльністю українців у міжнародних колах. Він організовує українську еміграцію у єдину силу, друкує статті в еміграційній пресі. Наприкінці 1923 р. Головний Отаман виїхав з Польщі і перебував в Австрії, Угорщині, Швейцарії. Восени 1924 р. оселяється в Парижі і організовує видання тижневика «Тризуб». Він залишається символом боротьби за українську державність. Тепер борців за волю України стали називати петлюрівцями, в пам'ять про їхніх попередників — мазепинців. Невтомна діяльність Симона Петлюри призвела до того, що червона Москва винесла йому смертний вирок 25 травня 1926 р. ворожий агент Самуїл Шварцбард виконав атентат на вулиці Расін у Парижі. Чин Симона Петлюри кличе нас до продовження боротьби. Головний Отаман казав: «Не забуваймо про меч, учімося міцніше тримати його в руках». Підготував Олександр БОГАТИРЧУК, член Центрального Проводу МНК Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї! 60 років тому Організація українських націоналістів на весь світ заявила про право українців на власну державу «Держава зберігає та передає грядущим поколінням не лише матеріальні здобутки, а й твори духу і думки, прапори великих історичних чинів та пам'ять про великі подвиги й історичні постаті». Дмитро Мирон «Орлик» З Акта проголошення відновлення Української Держави 1. Волею українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада. Суверенна українська влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння його потреб. 2. На західних землях України твориться українська влада, яка підпорядкується українському національному урядові, що створиться у столиці України — Києві. Українська Національно-Революційна Армія, що твориться на українській землі, боротиметься далі проти московської окупації за Суверенну Соборну Державу і новий, справедливий лад у цілому світі. Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава! Хай живе Організація Українських Націоналістів! Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів — Степан Бандера! Льва-Город, 30 червня, 1941 року, год. 20. Ярослав СТЕЦЬКО Голова Національних Зборів. Такими словами озвався до українських сердець Акт відновлення Української держави, трансльований радіостанцією ім. Євгена Коновальця. Його проголошення відбувалося в тяжких умовах, адже днями розпочалася війна між найбільшими світовими тоталітарними імперіями — нацистською Німеччиною та більшовицьким СРСР. То що ж було рушійною силою в діях українських націоналістів, котрі, відкинувши політику лавірування, що була домінантою в поміркованих політичних колах, рішуче поринули у вир революційної боротьби за Українську самостійну соборну державу? Після трагічного закінчення національно-визвольної боротьби 1917—1921 років українство, що опинилося під Польщею, було змушене шукати нових форм діяльності. Творяться культурні, спортивно-вишкільні організації, а подекуди й політичні партії різних спектрів, найбільшим впливом серед яких користувалися Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), Фронт національної єдності (ФНЄ), Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП), Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та Українська соціал-демократична партія (УСДП). Проте поряд з легальними методами громадської боротьби виникає та набуває поширення нова ідея, згодом виражена кличем: «Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!». Саме ця теза стала наріжним каменем для утворення в 1920 році на базі інтернованих у Польщі стрільців та старшин Корпусу Січових Стрільців Української військової організації, що розгорнула активну пропагандистську та бойову діяльність на захист поневолених співвітчизників. Потреби консолідації розбитої української спільноти міжвоєнного періоду спонукають до проведення 28 січня — 2 лютого 1929 року І Конгресу українських націоналістів, на якому внаслідок злиття УВО, Союзу української націоналістичної молоді, Леґії українських націоналістів та Групи української національної молоді твориться Організація Українських Націоналістів, її, як раніше КСС та УВО, очолює полковник Євген Коновалець. Полковник Коновалець вибудував кредо діяльності ОУН за блискучою формулою поєднання випробуваних кадрів, що набували досвіду у формаціях Січових Стрільців і УВО та молодого членства, з його безпосередністю, юнацьким запалом і максималізмом та жагою до роботи. Діючи в підпіллі, ОУН ставила собі за мету становлення вільної соборної України, визнаючи шляхом до її побудови національну революцію. Каральні заходи так званої «пацифікації», що проводилися варшавським санаційним режимом і включали в себе обшуки, арешти, погроми громадських установ, безжальне побиття селян, що нерідко призводило до їх смерті, змусили Провід українських націоналістів (ПУН) вдатися до широкомасштабних заходів — від пропаганди та бойкоту до саботажних, терористичних акцій. Унаслідок активної діяльності лави Організації поповнили нові симпатики. Роботу з розбудови структур на Наддніпрянщині контролював особисто Євген Коновалець. Саме під час підготовки до конспіративної поїздки на Східну Україну, де існувало близько п'яти центрів революційно-підпільної організації, агент московського НКВС Павло Судоплатов 23 травня 1938 року в Роттердамі виконав атентат на голову Проводу ОУН. Постало питання наступника справи легендарного полковника. Головою ПУНу стає Андрій Мельник, що був соратником покійного по боротьбі 1917—1921років, проте раніше фактично не був задіяний у керівних структурах ОУН. Водночас у Європі назрівають колосальні зміни, Адольф Гітлер поширює впливи на Схід, інспіруючи перерозподіл території між своїми союзниками, та одночасно налагоджує контакти з урядом СРСР, наслідком яких стає серпневий пакт двох диктаторів 1939 року, підписаний Молотовим та Ріббентропом. Активізувались і процеси українського державного життя — 15 березня 1939 року була проголошена незалежність Карпатської України. В обороні української державності Закарпаття, яке за планом Гітлера відходило Угорщині, виступили чільні члени ОУН, які зорганізували створення «Карпатської Січі» — Роман Шухевич, Михайло Колодзінський та Зенон Коссак, а двоє останніх загинули в нерівному бою з мадярськими фашистами. Героїчний, проте безнадійний опір карпатських січовиків було зломлено. І все ж усвідомлено, постала необхідність активізації позиції самостійницького руху в нових міждержавних відносинах, а тим більше після подій «золотого вересня» 1939 року, коли Західна Україна була окупована більшовицькими військами, а легальні українські партії припинили існування. Тож 10 лютого 1940 року було утворено революційний провід ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. II Збір ОУН у Кракові, що проходив 3 квітня 1941 року, унормував діяльність революційної ОУН та одноголосно обрав її провідником 32-річного Степана Бандеру, його заступниками стали 36-річний Степан Ленкавський, 29-річний Ярослав Стецько та 31-річний Микола Лебідь. Попри молодий вік, кожен із них уже пройшов гарт визвольної боротьби та тюремних катівень і мав неабиякий досвід організаційної роботи. Була накреслена і стратегія ОУН(р), зокрема в політичних постановах стверджувалося: «Організація Українських Націоналістів бореться за Українську Суверенну Соборну Державу, за визволення поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах московської імперії СРСР. Організація Українських Націоналістів продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення Українського Народу без огляду на всі територіально-політичні зміни, які зайшли б на терені Східної Європи». В середовищі бандерівської ОУН війну між Німеччиною та СРСР вважали доконаним фактом, про це свідчать і політичні вказівки, які наголошують: «ОУН використає війну з СРСР для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську Державу, для прискорення її здобуття». З цією метою передбачалося, попервах уникаючи конфронтації з німецькими верхами, вибудувати дієві структури національних громадських організацій та домогтися формування власної збройної сили. Уже 15червня 1941 року напрацьовано Меморандум ОУН(р) до уряду рейху. Провід Бандери звертає увагу на проголошення української державності як єдиний шлях до можливої співпраці у військових діях проти московського сталінського режиму: «Кожна потуга, яка, дбаючи одночасно про власні інтереси, бажає влаштувати новий порядок у Східній Європі, повинна мати на увазі цю рішучість українців». Цей меморандум знаходить свою оцінку у рапорті високого чиновника МЗС нацистської Німеччини Гроскопфа: «Німеччині адресуються також вказівки, місцями остерігаючим тоном, що новий порядок може бути впроваджений у Східній Європі не тривалою військовою окупацією; а завдяки створенню незалежної Української держави. Ця держава повинна бути незалежною також і економічно і не мати свій економічний центр у Берліні. Вона мусить, крім того, мати власні збройні сили, які стануть «гарантом німецько-українського союзу» і зможуть зменшити тиск Росії. Щоб підкреслити вимогу мати для України цю важливу позицію, меморандум стверджує, що приклад новостворених держав, таких як Словаччина і Хорватія, не може слугувати моделлю для Великої України...» Іншими словами, усвідомлюючи право на мандат державотворення, здобутий шляхом «плебісциту крові», революційна ОУН рішуче поставила вимогу проголошення незалежності України, додатково зазначивши, що ця незалежність має бути повною та цілком реальною, а не декоративною або ж маріонетковою. У руслі цих прагнень, за ініціативи націоналістичних кіл, 21—22 червня 1941 року відбулася політична конференція, що утворила Український національний комітет, який став репрезентантом усіх значущих політичних сил, окрім ОУН(м) та ФНЄ. У зв'язку з неможливістю обраного голови УНК — Всеволода Петріва — виконувати обов'язки, Комітет фактично очолив доктор Володимир Горбовий. У середовищі УНК було напрацьовано «Декларацію прав українського громадянина», що на сім років випередила прийняття ООН Загальної декларації прав людини. Несподівано посеред зборів делегати дізналися про вибух німецько-совєтської війни. Було оперативно ухвалено «Маніфест напередодні війни», який стверджував конечну потребу негайного проголошення незалежної Української держави. Слід зазначити, що до проголошення державності велася не лише політична, а й військова підготовка. Ще у квітні-травні було засновано Дружини українських націоналістів, що налічували 700 досконало вишколених та навчених військовій справі членів та симпатиків організованого націоналістичного руху. Командиром ДУН став сотник Роман Шухевич, що взяв на себе безпосереднє керівництво однією з його бойових груп — загоном «Нахтігаль» («Соловейко»). Командувачем іншої групи — «Роланд» — став майор Євген Побігущий. Окрім того, революційна ОУН таємно від німецького військового командування створила і підготувала Похідні групи, що мали рушити звільненою Україною, несучи українську владу до кожного її закутка. В їх складі налічувалося близько 5 тисяч осіб, що були розділені на три великі групи: «Північ», яку очолив Микола Климишин, а після його арешту Дмитро Мирон — «Орлик» (бл. 2500 чоловік), що повинна була досягти Києва та області; «Центр» на чолі з Миколою Лемиком — «Сенишином» (бл. 1500 вояків), метою якої були Харків та область; «Південь» під керівництвом М.Річки, а згодом Зенона Матли (бл.1000 осіб) мала дістатися Одеси та Криму. Кожна з цих груп складалася з численних маленьких оперативних груп, які зазвичай налічували від 7 до 12 осіб. 22 червня 1941 року представники Похідних груп, послуговуючись підробними документами для обману нацистських служб, рушили на підсовєтську Україну, організовуючи в кожному населеному пункті інституції української влади — національну міліцію і місцеве самоуправління. Це мало сприяти національній самоорганізації українців, а також стати противагою німецьким наїзникам, якщо ті не визнають зверхності національного уряду на українських територіях. Одночасно з Похідними групами у напрямку Львова просувалися дружини українських націоналістів під командуванням Романа Шухевича. Більшовицька армія залишила Львів 29 червня після багатогодинних боїв з українськими повстанцями, котрі вели безперервні атаки стратегічних точок оборони. На світанку 30 червня український батальйон «Нахтігаль» першим ступив до Львова, згодом — кілька німецьких частин. Спеціальна похідна група, якій, за наказом Степана Бандери, належало взяти владу та проголосити незалежність, прибула після обіду. Група під керівництвом Ярослава Стецька, зокрема складалася з Ярослава Старуха —«Стяга», Івана Равлика, Василя Кука, Лева Ребета та ін. Два заступники провідника ОУН, Степан Ленкавський та Микола Лебідь, шлях яких лежав до Києва, пробилися в Україну дещо пізніше. Сам Степан Ленкавський так писав про цю тактику українських націоналістів: «Незважаючи на перший удар з боку німців, незалежні сили українського самостійницького табору діяли консеквентно і всупереч німецьким планам. Поруч німецьких відділів, а часто випереджаючи їх, маскуючись у різний спосіб перед все більш зірким оком фельджандармерії й гестапо, просувалися вглиб України, маршрутом на схід, постаті членів так званих «Похідних груп». Спеціальна ініціативна група Проводу бандерівської ОУН вирішила скликати широкі представницькі громадські збори о 20:00 у Будинку товариства «Просвіта», на площі Ринок, 10 у Львові. У процесі проходження зборів визріло рішення одразу ж приступити до творення держави. Присутні оголосили себе Національними зборами, що мають право на державотворчу діяльність. Голова Національних зборів Ярослав Стецько відчитав проект Акта проголошення відновлення Української держави, що був спонтанно затверджений делегатами. Після проголошення Акта 30 червня Національні збори затвердили головою (прем'єр-міністром) Українського державного правління Ярослава Стецька та надали йому повноваження сформувати Кабінет Міністрів. Ламаючи хибне твердження про монопартійність та тоталітарну ідеологію ОУН(р), новий прем'єр відновленої України сформував коаліційний уряд не на засадах партійності, а за показником свідомості, національної солідарності та професійних здібностей. Що ж до партійного спектру в уряді, то з 28 членів УДП налічувалося 11 членів ОУН(р), по 3 від УНДО та УСРЛ, по 1 від УПСР та ФНЄ і 9 позапартійних. Ключові посади обійняли: М.Панчишин (позапартійний) — 1 -й віце-прем'єр, міністр охорони здоров'я; Л.Ребет (ОУН) —2-й віце-прем'єр; В Лисий (УСРП).— міністр внутрішніх справ; В.Стахів (ОУН) — міністр закордонних справ; В.Петрів (УПСР) — міністр оборони; О.Гай-Головко (позапартійний) — міністр інформації; М Лебідь (ОУН) — міністр держбезпеки; І.Климів — «Легенда» (ОУН) — міністр політичної координації. P.Шyxeвич став заступником міністра оборони, а Я.Старух — «Стяг» — державним секретарем міністра інформації. Цікаво проходило призначення до УДП міністра комунікації. Не знайшовши гідної кандидатури, прем'єр Я. Стецько запропонував привезти машиною кількох залізничників з головної львівської станції, щоб спитати у них поради. Коли голова УДП пояснив, що дає їм право вибору чесної та порядної кандидатури на цю посаду, то побачив, що у них сльози на очах. Вони просто не могли повірити в те, що хтось дійсно буде радитися про державні призначення з пересічними робітниками. Зрештою, на їхню пропозицію, міністром комунікації було затверджено Н.Мороза. Тим часом вістки про звершення національного чину неслися світом, українські самостійники тимчасово опанували радіостанцію і назвали її іменем полковника Є.Коновальця. На її хвилях було двічі відчитано Акт 30 червня. Проте, дізнавшись про революційні події, своє благословення державотворчому Акту відновлення Української Держави дали митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький, архієпископ (а згодом митрополит) Української автокефальної православної церкви Полікарп Сікорський та станіславський єпископ Григорій Хомишин. Енергійними заходами Ярослава Стецька налагоджено контакти та отримано схвалення відновлення Української держави від президента УНР в екзилі Андрія Левицького, гетьмана Павла Скоропадського, голови державного секретаріату ЗУНР Костя Левицького. За мінімальний проміжок часу Українське державне правління розгорнуло колосальні обсяги роботи, було розбудовано структуру внутрішньої адміністрації країни. Майже половина території соборної України була охоплена сіткою державної адміністрації. Обласні управління УДП постали у Львові, Станіславі, Дрогобичі, Тернополі, Луцьку, Рівному, Кам'янці-Подільському, Житомирі, Вінниці, Кіровограді, Дніпропетровську, всього в 11 областях. Крім обласних, розбудовувалися окружні, повітові, районні та міські управління уряду. Львів вважався тимчасовою столицею Української держави до моменту проголошення державності в Києві. Похідні групи ОУН організовували в кожному місті велелюдні збори на підтримку Акту 30 червня. У переважній більшості областей всієї Правобережної України у цих зборах брали участь тисячі, або й десятки тисяч осіб, як у Бережанах, Бродах, Сокалі тощо. Завдяки акціям Похідних груп, як твердить Анатоль Бедрій, «кілька мільйонів українського населення безпосередньо віддали свій голос за створену Українську Державу». Та було б хибним думати, що нацистські владці спокійно споглядали за творенням у них під боком потужної Української держави. Це могло несподівано стати на заваді реалізації напрацьованих планів, а поява на політичній карті Європи нової країни аж ніяк з ними не узгоджувалася. 2 липня 1941 року звістка про події 30 червня досягла Берліна, того ж дня міністр закордонних справ рейху отримав листа від керівника МЗС України В.Стахіва, котрий офіційно інформував про створення уряду. Було прийнято оперативне рішення взяти під арешт провідних українських діячів, які знаходилися за межами України, а передусім — С.Бандеру, який перебував у Кракові. 3 липня відбулася розмова представників німецької влади, зокрема державного підсекретаря Кундта, з членами Українського національного комітету та Степаном Бандерою, що фактично перетворилася на допит. На репліку Кундта, що лише німецький фюрер має право призначати український уряд, Степан Бандера відповів: «Я хотів би ще раз ствердити і вияснити, що стосовно всіх наказів, які я видавав, я не покликався на жоден наказ ані на жодне порозуміння з будь-якою німецькою службовою інстанцією. Даючи всі розпорядження, я не спирався на жоден наказ, на жодну згоду німецьких чинників, а лише на мандат, що його я отримав від українців. Будівництво й організація українського життя можуть бути зреалізовані передусім лише українцями на замешкалій ними території, і це може само собою статися тільки тоді, коли до цього будуть залучені українські фактори». Після цієї гострої заяви 5 липня в Кракові С. Бандеру було заарештовано та депортовано до Берліна для допитів. Одразу ж було заарештовано провідних членів УНК, зокрема 5 липня — В. Яніва, а 7 липня — В. Горбового. Інші утримувалися під домашнім арештом із забороною займатися політичною діяльністю. Того ж таки 5 липня Гітлер отримав доповідну записку про ситуацію в Україні. Було вирішено: «Українців, котрі брали участь у цій акції (відновленні Української держави. — Авт.), треба усунути і посадити під арешт у Берліні». Для виконання рішення до Львова прибула група нацистських керівників на чолі з Кундтом, підкріплена загонами поліції, присланими з окупованих польських територій. 9 липня 1941 року було заарештовано Ярослава Стецька, у своїй письмовій заяві він відзначив: «Я не узгіднював проголошення Української Державної влади з жодним з німецьких чинників. Я перебрав урядові справи на наказ провідника ОУН». 14 серпня С.Бандера оприлюднив меморандум ОУН(р), в якому Німеччина отримала офіційну відповідь щодо питання про розпуск УДП: «Мета боротьби Організації Українських Націоналістів (ОУН) — тільки Українська Держава, але не така держава, в якій ОУН була б обов'язковою керівною силою. Для ОУН важливо, що український уряд існує як зовнішня ознака Української Держави; їй не йдеться про якийсь визначений уряд, тобто про наперед визначених осіб... ОУН не має жодного права розв'язати державне правління. Це можуть провести лише законодавчі Національні Збори... ОУН не правосильна розв'язати український уряд». Після рішучої відмови відкликати Акт 30 червня, нацисти пішли на розчленування українських територій та проведення тотальних арештів серед провідного націоналістичного активу. 20 липня створено Рейхскомісаріат України з центром у Рівному. 1 серпня Галичину включено до Генерального губернаторства, що раніше включало в себе окуповані польські території. Північну Буковину і частину території Південної України віддано на відкуп Румунії. 5 серпня 1941 р. видано наказ, за яким всіх членів «групи Бандери» мали арештовувати та передавати абверу (контррозвідці). Невдовзі було заарештовано Володимира Стахіва, 9 серпня 1941р. гестапо затримало Степана Ленкавського, згодом Лева Ребета та багатьох інших. А від 15 вересня лік заарештованих підпільників-націоналістів йшов уже на сотні та тисячі. Проте, незважаючи на те, що провідники національної революції Степан Бандера та Ярослав Стецько знаходилися в концтаборі Заксенхаузен (до 27 вересня 1944 року), а Степан Ленкавський — в Аушвіці (Освєнцімі; до 19 грудня 1944 року), українське підпілля продовжувало нерівну боротьбу проти двох окупантів, ставлячи понад усе право народу на вільне буття. З ініціативи ОУН(р) у жовтні 1942 року твориться Українська повстанська армія, що налічувала близько 200 тисяч вояків та діяла практично на всій території України до 1950 року, а окремі боївки — й до початку 1960-х років. У листопаді 1943 року підпільно проводиться Конференція поневолених народів Східної Європи та Азії, яка засуджує як гітлерівський, так і сталінський імперіалізми, цим закладаються підмурівки майбутнього створення Антибільшовицького блоку народів, проголошується безсмертний клич: «Свобода народам! Свобода людині!». Липень 1944 р. приносить роздертій війною Україні утворення нового консолідаційного представницького органу, що продовжив справу українського державного правління — Української головної визвольної ради на чолі з Романом Шухевичем. Українці продемонстрували свою жагу до волі та наснагу визвольної боротьби. Недарма ж генерал де Голль твердив, що якби він мав таку армію, як УПА, німецький чобіт і місяця не топтав би французької землі. На жаль, цього й досі не можуть зрозуміти деякі наші співвітчизники. Відзначаючи ювілей Акта 30 червня, мусимо згадати всіх, хто своєю боротьбою і своєю жертовністю наближали час постання незалежної України, маємо відчути й усвідомити свою відповідальність за її долю тепер і в майбутньому. Злочини компартії в Україні у 1930 - 1950 pp. Найпоширенішим міфом совєтської доби залишається теза про мирний прихід більшовиків до влади, ініційований широкими народними масами. Мовляв, було утворено представницький робітничо-селянський уряд, який займався виключно українськими справами і опирався на місцеві партизанські загони та «національну» комуністичну партію (большевиків) України. Втім, чомусь не береться до уваги той факт, що липневий з'їзд большевиків України 1918 p., який формалізував утворення КП(б)У, відбувався у Москві, і, серед іншого, ухвалив вважати КП(б)У невід'ємною частиною російської партії із центральним органом у Москві. Та й про які масові виступи на підтримку маріонеткового «робітничо-селянського уряду» може йтися, якщо у тому ж липні 1918 р. КП(б)У налічувала тільки 4364 члени. А в сам «уряд», який затверджувався у Москві, увійшли переважно етнічні росіяни, котрі навіть не розуміли української мови. Очевидно, декларативно маючи статус єдиного виразника політичної волі всього українського народу, КП(б)У мусила б передусім відстоювати права титульної нації. Одначе те, що цей процес не міг відбуватися об'єктивно, засвідчують навіть деякі цифри. Проте 1923 року українці становили лише 23 відсотки членів компартії України, тоді як росіян налічувалося близько 60 відсотків, євреїв – 11 відсотків і 2 відсотки поляків. У державних структурах ситуація була не кращою. У колегіях наркоматів налічувалося 47 відсотків росіян, 26 — євреїв і 12 — українців. Серед службовців у наркоматах 40 відсотків становили євреї, 37 — росіян і лише 14 — українці. Тільки 797 відповідальних працівників партійно-державного апарату УССР із наявних 11826 заявили, що знають українську мову. Зрештою, навіть в апогеї українізації представництво українців у ЦК КП(б)У не перевищувало 25 відсотків. Мало того, початок 1930 років ознаменувався грандіозним відкатним процесом щодо усіх тимчасових здобутків у національних сферах. Над проукраїнською частиною КП(б)У нависла загроза звинувачень у «націоналістичному ухилі». За вказівкою Й.Сталіна, його особистий представник в Україні П.Постишев провів масові чистки української компартверхівки. Як наслідок, за січень 1933-го — січень 1934 р. Компартія України втратила 100 тис. членів розстріляними та висланими. Несамовиті чистки серпня 1937-го — червня 1938 р. коштували вцілілим комуністам ще 37 відсотків членства знищеними та засланими до концтаборів. Тобто КП(б)У втратила ще 170 тис. чоловік. Окрім того, 17 міністрів українського совєтського уряду було заарештовано і страчено. Прем'єр УССР П Любченко наклав на себе руки. Із 62 членів ЦК КП(б)У, що були обрані щойно в червні 1937 p., 56 - були репресовані, з 11 членів політбюро ЦК КП(б)У - репресовано 10, з 5 кандидатів у члени політбюро - 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, включаючи й першого секретаря С.Косіора. Це мало на меті, з одного боку, остаточно приструнчити українських комуністів, а з другого — запобігти витоку інформації про голодомор 1932-1933 pp. та масові репресії серед населення. Вважаймо, ці чистки передусім торкнулися парт-верхівки, яка сама раніше допомагала й всіляко підтримувала такі ж, але менші за розмахом, акції. Зайве говорити, що чистки серед пересічних членів партії торкалися, все ж, перш за все її поміркованих представників, що в переважній більшості були українцями за національністю. Стосовно ж керівної структури «українського» большевизму, то варто наголосити - посади перших (або генеральних) секретарів ЦК КП(б)У обіймали виключно представники неукраїнської національності. Зокрема: росіяни Г.П'ятаков, В.Молотов, М.Хрущов, Л.Мельніков, поляк С.Косіор, німець Е.Квірінґ, єврей Л.Каґановіч. І лише в червні 1953 р. першим секретарем ЦК КП(б)У призначено русифікованого українця О.Кириченка. Виглядає на справжній Інтернаціонал. Неукраїнськість та ворожість цих кадрів до титульної нації очевидні. Совєтський Союз став абсолютною большевицькою монархією, де під маскою рівності, братерства та класової боротьби було встановлено жорсткий тоталітарний режим, підконтрольний одній особі. У цій системі координат людина була нічим, слухняним знаряддям залізної волі з центру. Будь-яке неупокорення загрожувало негайними і болючими наслідками. Наш народ, як жоден інший, відчув весь смак «привілейованого» становища у «братньому» Союзі. Так, статус непокірної житниці новітньої імперії змусив українців пережити три (!) люті голодомори: 1921-1922 pp. (від 200 тис. до 1 млн. 500 тис. жертв), 1932-1933 pp. (від 5 до 10 млн. жертв) та 1946-1947 pp. (від 300 тис. до 1 млн. 200 тис. померлих). Цю непомірну ціну довелося заплатити нашим співвітчизникам спочатку В.Леніну, а згодом Й.Сталіну, В.Молотову, Л.Каґановичу, П.Постишеву та виконавцям їхньої волі з КП(б)У лише через те, що вони жили на своїй землі. Сплановані голодомори мали на меті одне - покарати селянство за опір колективізації та підірвати соціальну базу українського національного руху. Мало того, як свідчать архівні документи, існував жахливий задум підготувати виселення всіх українців з території України. Цей факт цілком узгоджується з антилюдською практикою депортації народів і знаходить своє підтвердження у спільному, цілком таємному наказі від 22 червня 1944 р. наркомату внутрішніх справ СССР і наркомату оборони СССР за підписом Л.Берії та Г.Жукова. Фізичне винищення українців передусім спрямовувалося на національну еліту. Так, уже в кінці 1920-х — на початку 1930-х pp. закриваються хоч скільки-небудь незалежні письменницькі мистецькі організації, знищується Українська Автокефальна Православна Церква, що налічувала 6-7 млн. активних вірних. Викорінюється сам український дух із Всеукраїнської Академії Наук, що її перетворюють на АН УССР. Проводяться резонансні справи проти української інтелігенції - процеси Спілки Визволення України та Спілки Української Молоді (1929 p.), Українського Національного Центру (1932 p.), Української Військової Організації (1933, 1938 pp.), Об'єднання Українських Націоналістів (1934 р.) та багатьох інших. Політика московського центру не обмежувалася лише національним гнобленням, українська економіка теж була поставлена на коліна. Дослідник Р.Матузко аналізує спланований занепад українського сільського господарства внаслідок примусової колективізації. За цими даними, у 1930 р. кількість великої рогатої худоби скоротилася на 1 млн. 336 тис. голів, втрачено 30 відсотків врожаю і 33,3 відсотка валового збору (473 млн. пудів) на шляху до комор, посіви озимих у 1932 р. не велися, у 1933 р. становили 17,4 відсотка всього озимого клину. Ярові посіви забезпечувалися зяблевою оранкою на 19 відсотків (у 1933 p.). Цікавими виглядають також оцінки демографічної ситуації в УССР. Так на 1,01.1933 р. населення совєтської України становило 31 млн. 902 тис., а на 17.01.1939 р. - 30 млн. 960 тис. осіб. Загальна кількість українців по всьому СССР становила за переписом 1926 р. - 31 млн. 195 тис. (21,2 відсотка від союзного населення), а у 1939 р. - 28 млн. 070 тис. осіб (16,5 відсотка). Загальносоюзні втрати від терору, як це подають російські науковці, за період 1917—1959 pp. становлять 110 млн. осіб. Серед них і 10 тисяч розстріляних у Вінниці, і 12 тисяч польських офіцерів під Катанню, тисячі замордованих у Биківні, величезна кількість відомих і ще прихованих поховань. За матеріалами ґрунтовних історичних досліджень бачимо, що лише за період 1917-1946 pp. совєтські окупанти знищили в Україні 30 млн.(!) чоловік. Стає очевидним, що із загального числа жертв (110 млн.), принаймні 30 млн. - українці. А якщо порівняємо масову долю українських жертв від загальних та відповідний показник із співвідношення населення, то отримаємо справді жахливий результат - винищення українців було пріоритетним у злочинних діях РКП(б)-ВКП(б)-КПСС та КП(6)У-КПУ, як її безпосередньої виконавчої ланки. Зауважмо, якщо підрахувати мінімальний щорічний приріст населення, помноживши його на 70 років, то вийде, що ми втратили не лише населення у 30 млн. чоловік, а й сучасне покоління українців кількістю 30 млн. осіб. Не думаю, що тоді ми поспішали б тікати з рідної землі, чи шукати нового хазяїна. У нашому посттоталітарному суспільстві й досі побутує, досить вигідний для залишкових компартеліт, міф про відсутність організованого та масового народного опору большевицькій системі. Насправді ж червоний терор мав справу з організованим патріотичним опором, який з різною силою, в різних регіонах та різними способами, а проте постійно діяв. Після утворення Організації Українських Націоналістів її творець та перший Провідник Є.Коновалець виявляє виключну опіку Східноукраїнським тереном, особисто тримаючи зв'язок із клітинами на Наддніпрянській Україні, що діяли в суворо закритому режимі з огляду на постійну загрозу викриття. Цим планам Євгена Коновальця могла завадити лише смерть - 23 травня 1938 р. агент московського НКВД П.Судоплатов виконав атентат на Провідника ОУН. Виходячи з нових реалій покликано до життя Революційний Провід ОУН, а у квітні 1941 р. у Кракові відбуто П Великий Збір ОУН, що обрав Степана Бандеру Провідником революційної ОУН. 30 червня 1941 р. частини ДУН одними з перших вступили у звільнений від большевиків Львів. Того ж дня відбулося проголошення Акта відновлення Української Держави. На Волині за наказом ОУН 14 жовтня 1942 р. утворено Українську Повстанську Армію. У грудні 1944-го — червні 1946 р. совєтські війська окупували всю територію України, було проведено три величезні наступальні операції проти ОУН-УПА. Від липня 1946 р. НКВД застосовує проти УПА навіть методи ведення бактеріологічної війни. «Гуманні» совєтські суди карали підпільників «Короткостроковими» ув'язненнями на 15—30 років. Під час допитів застосовувалися нелюдські тортури, закатованих підпільників не дозволяли ховати «в науку» інший. Формувалися спецбатальйони енкаведистів, що систематично залякували і грабували сільське населення, а то й з'являлися у одностроях УПА, несучи усім зустрічним страх та смерть. На Східній Україні уже нуртував черговий штучний голод, проте совєтська влада заборонила ввіз продуктів під приводом санітарної безпеки. На Західній Україні було ліквідовано Українську Греко-Католицьку Церкву. Проведено лицемірні вибори, і, попри мізерну явку виборців (збройне підпілля провело успішну бойкотну акцію), совєтська влада заявила, що проголосувало 98,8 відсотка виборців. СССР, Польща та Чехословаччина об'єднали свої військові потуги, щоб зламати хребта бунтівній УПА, розпочалися масові депортації українців, у Польщі їх намагалися асимілювати, у Чехословаччині — не помічати, а в СССР - фізично знищити або принаймні відправити на «українізацію» Сибіру. Попри знищення збройного опору УПА не можна говорити про виразну поразку національно-визвольної боротьби 1940-1950 pp. Вона справді коштувала нам надто дорого. Проте саме вона підготувала для прийдешніх поколінь приклад і плацдарм боротьби. Справу повстанців продовжив підпільний Український Національний Фронт на чолі з Крайовим Провідником ОУН Зіновієм Красівським. Свій внесок у справу національного відродження, безперечно, зробили й «шістдесятники» та люди нової хвилі, що заснували СНУМ та в 1990р. робили свою «Революцію на граніті». Зрештою, тепер їхню боротьбу маємо продовжувати ми. Напередодні ювілею державної незалежності маємо виробити концепцію подальшого поступу нації. Адже сидячи за одним столом із вчорашніми злочинцями і поневолювачами, ніколи не розбудуємо справді нашої України. Маємо нарешті дати відповідну оцінку діяльності комуністів, І вчорашніх, і «сьогоднішніх». Замало говорити просто про заборону КПУ, маємо домагатися засудження злочинної комуністичної ідеології. Можливо, тоді будемо хоч на крок ближчими до оздоровлення нації. Лицар невмирущої ідеї Юліан Головінський народився 1894 року. Про його дитинство та юнацькі роки маємо обмаль відомостей, та можемо сказати, що він належав до людей, котрі не словами, а чином доводять свою світоглядну належність. Під час Першої світової війни він служив в австро-угорській армії, переважно на італійському фронті. Заслужив різні військові відзнаки та старшинський ступінь поручника. 1918 року Ю.Головінський повертається до містечка Любачева на Галичині, де одразу береться до формування українських військових відділів, що згодом трансформувались у VI бригаду Української Галицької Армії. Перебуваючи у керівництві VI бригади УГА, Юліан Головінський виступив ініціатором з'єднання з військами Головного отамана УНР Симона Петлюри. Та його задуму не судилося здійснитися. Головінський потрапляє в полон, проте тікає до Чехословаччини. Протягом 1922 — 1924 pp. Юліан Головінський керує бойовою та розвідувальною референтурою УВО. 1924 року він стає крайовим комендантом Української Військової Організації ЗУЗ. І слід відзначити — стає в особливо скрутний та вирішальний для організації час. Адже від 1920 року Галичина, хоч і була окупованою територією в складі Польщі, та все ж мала ще не обумовлений, особливий, статус. 1923 року Рада Амбасадорів (держав-переможниць Антанти) визнала Західну Україну територією Польщі, з іншого боку совєтська влада розгорнула оманливу доктрину НЕПу та «українізації». Ці події мали своїми наслідками поширення угодовських позицій щодо поляків з боку певних політичних кіл Галичини та стратегії приєднання до «вільної совєтської України». УВО мусила стати тою абсолютною потугою, що могла б відвернути українців від облудних тенет обох окупантів та протиставити їм справжню ідею побудови Української Самостійної Соборної Держави. Юліан Головінський активно реалізовував свої далекосяжні плани. У підборі керівних кадрів та вишколі рядових членів керувався оптимальною формулою: старі, вишколені, перевірені кадри мусять вносити досвід та виваженість, молодь, що становить кістяк організації, виграє за рахунок юнацького радикалізму, свіжих ідей та активності. Завдяки такій своїй позиції Головінський зумів якнайкраще розв'язати кадрову кризу та витворити в УВО середовище суцільно націоналістичне. Фінансове питання, як необхідне для унезалежнення УВО від зовнішніх чинників, так само було поставлено на порядок денний і вирішене рішучим чином. Зі свого оточення Головінський відібрав найактивніший, бойовий, перевірений справами, контингент. З кільканадцяти запальних та відважних юнаків і складалася легендарна «летюча бригада». Саме її стараннями під проводом сотника Головінського протягом 1924-1925 pp. було проведено низку експропріаційних акцій щодо польських держкас, в ході яких для Організації вдалося здобути близько чверті мільйона польських злотих, переважно стягнутих польським урядом з українського народу. Не менше переймався крайовий комендант і справою поборювання угодовських настроїв серед української громади, яким протиставив згуртованість та моноліт націоналістичних лав. 1926 року польська влада заарештовує Головінського. Він відбуває півтора роки тюрми, а після звільнення мусить дотримуватись суворої конспірації. Тим часом УВО продовжувала набирати сили та стала центром свідомого українства. Тому цілком природньо, що 1929 року відбувся Конгрес Українських Націоналістів, рішенням якого покликана до життя Організація Українських Націоналістів — як провідний виразник інтересів та одвічних прав Української Нації. Співпрацю та взаємодію УВО з новоутвореною Організацією на ЗУЗ та власне розбудову структур ОУН мав проводити сотник Юліан Головінський, і влітку 1930 р. за покликанням Голови Проводу ОУН Євгена Коновальця він став крайовим комендантом УВО та крайовим провідником ОУН. В червні 1930 року Ю.Головінський бере участь у конференції Проводу Українських Націоналістів, з притаманною йому активністю та запалом розбудовує ланки ОУН. 20 вересня 1930 р. поляки підступом взяли під арешт Головінського. Під час десятиденних тортур він тримався мужньо, участі в УВО-ОУН не визнав, жодних зізнань про членство чи плани Організації не подав. 30 вересня 1930 р. сотника Юліана Головінського було вивезено до Бібрки та жорстоко закатовано польською поліцією. Історія дала нам шанс стати свідками безприкладної боротьби тисяч і тисяч проти поневолюючої системи. Тому імена Юліана Головінського, Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Дмитра Донцова, Юрія Липи, Степана Бандери, Степана Ленкавського, Ярослава Стецька, Романа Шухевича, Зіновія Красівського та тисяч безіменних героїв є для нас дороговказом на шляху нового нестримного Чину в ім'я великої Ідеї. ПИШНІСТЬ І ЗЛИДНІ КРИТИКІВ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ, або ДО ГЕНЕЗИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО РУХУ «Націоналізм - це мислення і діяння інтересами нації» Степан Ленкавський Людство завжди було схильне до самонавіювання в довільних формах. Часом такі навіювання можна було схарактеризувати як стереотипи, часом як зашореність, а часом як т.зв. штампи. Ми самі створили собі теорію про магію чисел і з цікавістю чекаємо кожного року, який має закінчення на нуль, ми щиро вважаємо, що є «щасливі» або ж «нещасливі» дні, ми прислухаємося до порад астрологів тощо. Схоже, що такі штампи вряди-годи допомагають нам жити, оскільки знімають з нас певну відповідальність або ж можуть додати штучного оптимізму. Система штампів, всіляко підтримувана радянським ладом, вкорінилася в нашій свідомості настільки, що, в переважній більшості випадків, особа, яка захоче знищити, ачи похитнути позицію котрогось штампу, буде робити це за допомогою інших же штампів. Та часом такий стан переходить допустимі межі і в спритних руках політичних комбінаторів та ідеологічних махінаторів може перетворитися на грізну зброю. Шляхом формування негативного іміджу (втім, під соусом об'єктивних досліджень та аналізів) громадян намагаються переконати уже не в існуванні «нещасливих» днів, а в наявності ворожих політичних сил чи шкідливих ідеологій. Схоже, за час підневільного існування політика зіцьковування та очорнювання ідеологічних конкурентів міцно вжилася в психіку багатьох індивідів. Зараз в Україні розгорнуто активну дискусію щодо квінтесенції, основних постулатів та перспектив націоналізму на нашому ґрунті. Не варто порушувати питання начасності цієї дискусії, хоч, напевне, вона була би набагато потрібнішою 5-10 років тому, коли процеси становлення нового українського суспільства ще перебували в найактивнішій своїй фазі. Втім, не важко й здогадатися, чому порушувати ці питання стали зараз. Не таємниця, що український політикум перебуває в активній стадії трансформацій та устійнення. Вперше після появи фантастичної кількості партій та громадсько-політичних організацій ми можемо спостерігати за тенденціями до їх укрупнення та реального оформлення ідеологічно-програмової зорієнтованості. Партії блокуються, заявляють про об'єднання, оновлюють програми та активно шукають собі світоглядну нішу. І в цьому контексті було б абсурдно говорити про непопулярність класичного правого середовища. Наведу лише кілька найпростіших прикладів на потвердження своїх думок. Тенденції до зростання популярності націоналізму величезні. На установчому з'їзді провладного передвиборного блоку «За Єдину Україну!» Володимир Литвин заявляє про велику роль політичного націоналізму у розбудові держави, лідер львівської СДПУ(о) визнає себе поміркованим націоналістом, Віктор Медведчук згадує про своє націоналістичне коріння й пише передмови до видань про опозицію в Радянському Союзі, його однопартійці фондують встановлення пам'ятників найвидатнішим учасникам націоналістичного підпілля та, не афішуючи це на всеукраїнському рівні, піклуються про сім'ї ветеранів УПА західного регіону. Такі симпатії до правого руху помітні далеко не тільки в середовищі «За ЄдУ» чи СДПУ(о). Відомим був недавній конфлікт на Волині, коли свій патронат над акцією встановлення пам'ятника одному із визначних діячів консервативного спектра В'ячеславу Липинському доводили цілих 3 партструктури - УНР, Аграрна партія та Демократичний союз. Президент, який став автором фрази, що найбільше до вподоби критикам українського націоналізму: «Національнa ідея не спрацювала», принаймні перед представниками української діаспори на III Всесвітньому Форумі українців постав політиком-державником і радо задекларував націоналістичні гасла, серед яких: «Україна понад усе!». Права ніша стала ласим шматком і на цих виборах. Уже зараз «Команда озимого покоління», кістяк якої склали вчорашні бізнесмени-ендепісти, претендує перетворитися немало-небагато на «праву партію», оскільки ця ідеологія, мовляв, дуже популярна і заслуговує на достойних виразників. Одіозний блок Богдана Бойка «Народний рух України» теж не соромився кидатися націоналістичними тезами, а його лідери навіть декларували прагнення долучити до кола учасників своєї структури один з відламів партії «ОУН в У» та організацію «Тризуб» (втім, її лідер В. Іванишин обмежився пасивною підтримкою «За ЄдУ»). Голова ж НРУ Геннадій Удовенко теж заявляє, що «Рух стоїть на засадах українського націоналізму», щоправда, т.зв. політичного націоналізму американського зразка новітньої нації емігрантів. Тож сама позиція націоналізму та деякі його тези вже внесені в політичне середовище України. Інша річ, що вони не знайшли вираженого речника у владних колах і часто за їхню реалізацію беруться ті, хто до націоналістичної ідеології має хіба що опосередковане відношення. Політичні спекулянти різних мастей, зрозумівши, що поховати націоналізм як потужний чинник суспільного розвитку не вдасться, вирішили перелицювати його позиції та поставити на чолі «ніби-націоналістичних» структур вигідних собі осіб. Звідси й нові потрактування націоналістичної ідеології та позиції. Так, уже традицією стає штучний поділ націоналізму на інтегральний, демократичний, поміркований, молодіжний тощо. Не здивуюся, якщо новітні «праві», які здобувають собі місце серед маститих політиків, невдовзі висунуть теорії ліберального націоналізму. Модним стало поєднувати непоєднуване, щоби згодом піднести цю гостру страву українському народові. Не всі розуміють, що метою такого подрібнення монолітного націоналістичного світогляду є не конкретизація, а роздрібнення і уневажнення значущості конкретних націоналістичних структур. Опоненти націоналістичної позиції переслідують цим лише одну мету - посіяти смуту в народних умах, вибити з-під націоналістичних сил підтримку та підвести їх під риску необмеженої конкуренції. Виразники націоналістичного світогляду просто змушені будуть конкурувати між собою, адже їм навмисне сугестується думка про обмеженість націоналістичного електорату. Тобто, навіюється теза про низький відсоток підтримки правого спектра, а відтак з'являється доволі прозорий натяк - підтримка й так низька, то куди ж її ділити ще з кимось... Таким чином відкривається шлях до перманентних конфліктів, які будуть до нескінченності роз'їдати правий спектр у випадку неузгодженості позицій та узурпування права на сповідування котроїсь ідеології. Визначати, хто є достойним виразником тієї чи іншої ідеї мають право лише народні маси, і визначають вони це не відсотком своєї підтримки на виборах, а реальним бажанням долучитися до справи та знайти себе в певній організації. Інтегральною ж, демократичною, а чи молодіжною може бути партія або організація, чи то за назвою, чи то за суттю, проте аж ніяк не націоналізм як цілісний світогляд. Окремою проблемою намагаються подати питання співвідношення націоналізму та патріотизму і їхньої взаємозамінності. То в чому ж різниця між українським націоналістом та патріотом України? А різниця ця досить принципова. Звернімося до дефініцій, які подає «Словник чужомовних слів» (І. Бойків, О. Ізюмов, Г. Калишевський, М. Трохименко, понад 25 тисяч слів). Отже, «патріотизм - це любов, прив'язаність до Батьківщини, що виникає із спільности традицій, культури й інтересів усіх громадян держави чи народу, гармонії та спільности інтересів кожного з громадян та держави чи народу у цілому». У свою чергу, «націоналізм - це політичний рух, який ставить свій народ і його інтереси понад усе, не визнає жодних зверхностей інших народів над своїм, а визнає і бореться за виключне право свого народу влаштовувати своє життя по своїй вподобі». Отож бачимо, що патріотизм є, власне, емоційним, чуттєвим явищем, яке, в принципі, притаманне кожному свідомому громадянину держави. Для патріотизму не є властивим постулат етнічної єдності. Адже громадянин держави, байдуже якої національності, мав би прагнути до зростання добробуту держави, в якій він перебуває, як важливого чинника власного благополуччя. Також патріотизм не суперечить любові чи симпатіям до кількох держав. Людина може захоплюватися традиціями чи устроєм якоїсь з держав, проте це зовсім не означає, що вона не патріот власної держави. Водночас, цілком очевидним є те, що націоналізм не є політичним фасадом чи певною прибудовою патріотизму. Хибним було б також звужувати націоналізм лише до політичних рамок, як це сміливо робить журналіст Кость Бондаренко у своїй критичній статті («Дзеркало тижня», 5-18 січня 2002 р.). Безперечно, націоналізм це політична течія, проте передусім це й світоглядний рух, спрямований на зміцнення свідомості й гарт духу. Патріотизм - ідеологія почувань, націоналізм - ідеологія дії. Щоби, зрештою, остаточно з'ясувати співвідношення двох явищ, слід зазначити: не кожен патріот здатний до сповідування принципів націоналізму, проте саме природний патріотизм є основою для зародження націоналістичних ідей, а отже - кожен націоналіст є патріотом. Дотично до політичних рейок можна підкреслити, що кожен український політик мав би, сподіваючися на народну підтримку, сповідувати патріотичні принципи, бо як же інакше він буде урядувати у державі, до якої байдуже або вороже налаштований (хіба тільки на наших теренах такий розвиток подій мало кого дивує)? Тобто, кожен політичний сегмент українського політикуму, починаючи від комуністів, соціалістів та соціал-демократів мав би перейти на патріотичні рейки. Гадаю, що примусити згадані або ж інші політичні сили задекларувати націоналістичні принципи було б досить важко. Проте нормальну політичну систему ми отримаємо лише тоді, коли кожен політик будуватиме свою позицію на засадах патріотизму. За таких умов в українському політичному середовищі нарешті стане можливим існування здорової конкуренції, а не дикого взаємного поборювання. Всотавши патріотичні сентенції, націоналізм, одначе, не зупинився на етапі пасивної любові до свого народу. Він поставив за мету служити інтересам нації, як вищому ступеню розвитку народу, його ідейно-політичному оформленню, і вилонювати з цієї нації найактивніших її представників для формування механізму ініціативної меншості, яка могла б взяти на себе відповідальність за долю загалу в скрутний час. Як слушно відзначає один з найвизначніших ідеологів українського націоналізму, автор «44 правил життя українського націоналіста» Дмитро Мирон – «Орлик»: «Український націоналізм не заперечує значення патріотизму в житті й розвиткові народів, він вимагає не лише почування прив'язання до рідної землі й минулого, але політичної активності й боротьби за власну державність». Кожна людина має своє уявлення про квінтесенцію націоналізму. Передусім цьому сприяє існування двох форм націоналізму: організованої і стихійної. За умов аналізу організованої форми націоналізму на первісне враження про ідеологію неодмінно будуть накладатися суб'єктивні моменти кожної конкретної організації, специфіка її діяльності, устрій, внутрішній клімат тощо. Стихійний же націоналізм несе в собі певну незавершеність, оскільки не знаходить свого органічного вияву через організовану силу і може обмежуватися лише хвилевими сплесками емоційних дій. Попри це, очевидно, що саме стихійний націоналізм має найбільшу когорту посвячених, котрі не можуть визначитися серед існуючих організаційних форм. Врешті, саме тому жодна з нині сущих організацій не може уособлювати весь потік ідей і чинів, пов'язаних з націоналістичним світоглядом. Часто говориться про відсутність адекватного визначення суті націоналізму, втім, не варто забувати, що кожен сам долучається до формування уявлень про певне явище. Для мене націоналізм - це прагнення чином довести почування до своєї нації та зберегти і піднести її історично-суспільні права, Тож було би наївно ставити націоналізм у якісь вузькі шаблонні рамки, як-от ототожнювати його позиції з фашизмом чи націонал-соціалізмом (нацизмом), як це робить член-кореспондент НАМ України Мирослав Попович («День», 4 лютого 2002 p.). Дозволю собі знову звернутися до авторитетної думки Дмитра Мирона, який, до речі, загинув у липні 1942 р. в Києві у сутичці з нацистськими окупантами. У своїй ґрунтовній праці «Ідея і Чин України» він пише: «Український націоналізм різниться від націонал-соціалізму світоглядово. Націонал-соціалізм приймає натуралістичний волюнтаризм, тотальну біологію, расизм, нордизм і окрему систему провідництва. Український націоналізм визначає націю не расою і кров'ю, але спільною волею, ідеєю й політичною активністю... Не раса, але сила нації є для нас підставою і метою». Напевне, говорячи про сьогочасну слабкість націоналістичного руху, панове-критики забули відзначити об'єктивні фактори цієї слабкості, які не могли не позначитися на становищі націоналістичної позиції серед мас. Було зроблено все, щоби загнати новітній націоналістичний рух на маргінес, залишаючи його виразникам лише нішу боротьби із комунізмом та захисту, власне, націоналізму від звинувачень у начебто колабораціоністській позиції під час другої світової війни. Напевне, багатьом хочеться, щоби націоналізм спрямовував всю свою енергію і сили на боротьбу з міфічною «червоною загрозою» і лише захищався від нескінченних закидів звідусіль. Нам закидають відсутність нової програми, відсутність приватних ЗМІ, пасивність у Інтернет-просторі (очевидно, критики мало обізнані із ситуацією в націоналістичному сегменті інтернету. Для прикладу, сайт Молодіжного націоналістичного Конгресу - www.ukrnationalism.org — визнано одним із ліпших серед політичних сторінок, а за рейтингами відвідуваності він не поступається сайтам провідних політпартій) тощо. Водночас, варто відзначити спроби нівелювати роль націоналізму як наступальної ідеології, нам хочуть прищепити типово дефензивні ознаки і постійно нав'язують бій на нашій території. Проте не варто забувати, — в словнику українського націоналіста немає слова «капітулювати». І в силу своїх можливостей і здібностей ми маємо і далі вести пропаганду націоналістичних ідей серед широких суспільних мас. Маємо, тому що ця ідеологія приречена на успіх і здобула собі право впливу на державно-політичний механізм. Це розуміють і найвищі урядові чинники. Тому й задіяна латентна пропаганда «зрощення» та «наближення» позицій влади до національної ідеї, тієї самої, яка «не спрацювала». Тому ж і розгорнута саме зараз робота проти традиційних виразників націоналістичних ідей. Мовляв, вони по суті й не є українськими націоналістами, а лише вчепилися за перспективну ідеологію. Вони повинні звільнити її. Добре, приймемо таку позицію. Але звільнити для кого? Для лібералів з «КОПу», «рухівців» Бойка чи для В. Литвина з В. Медведчуком, які готові пристати на ліберальний націоналізм? Таке «звільнення» означало би знищення тієї ідеології, виразником якої була і залишається від 1929 р. Організація українських націоналістів. Так, у націоналістичному середовищі існує багато проблем. Вони були викликані різними причинами. Взаємопоборюванням трьох відламів ОУН, застоєм кадрів післявоєнного періоду, ідеалізмом представників української діаспори, часом невдалої кадрової політики, що призводила до внутрішніх конфліктів, згодом ставленням до політики влади та багатьма іншими факторами. Але це аж ніяк не свідчить про застій загальнонаціоналістичний чи відсутність нових ідей. Ми готові доводити українському громадянству переваги засад свого світогляду. Готові продовжити боротьбу за національну Соборність та Солідарність, в чому й вбачаємо модель тієї «надідеї», що від нас її вимагають сьогоднішні критики. Ми готові до плекання нових соціальних програм, оскільки тверезо усвідомлюємо, що загального добробуту вдасться досягнути лише за умов поєднання національних та соціальних аспектів суспільного поступу. Ми не сповідуємо політики ізоляціонізму і йдемо на активний розвиток міжнародних партнерських стосунків із ідеологічно спорідненими організаціями. Українські націоналісти вибудовують також свою візію майбутньої світової моделі на засадах євроцентризму та шукають місце України в нових умовах. Кость Бондаренко абсолютно правильно відокремлює завідомо різні поняття «націоналізм» та «ксенофобія». Правильною є також його заувага про умовний антагонізм між поняттями націоналізму та інтернаціоналізму (а й справді, що заважає сприймати інтернаціоналізм як співдружність націоналізмів). Проте зайвими є його висновки про те, що «націоналізм - це політична течія, спрямована на створення політичної нації». Степан Ленкавський відзначав, що націоналізм існуватиме доти, доки будуть існувати самі нації. Існування націоналізму неможливе без існування нації. Ще безглуздішим є вживання терміну «політична нація», що останнім часом заполонив усі вітчизняні мас-медіа. Нація сама по собі є світоглядно-політичним твором та своєрідним завершенням народу. Тож було би дивним характеризувати таку універсальну цілість епітетом «політична», «економічна», «соціальна» і т.д. і т.п. Що ж до передачі проводу ідеями у молоді перспективні руки, то це станеться. Але не силою закликів К. Бондаренка чи будь-кого іншого до «нашої політичної еліти», а силою природньої заміни гірших кращими, силою спадкоємності й передачі тяглості ідей до нових поколінь. Як зазначав Ярослав Стецько: «Те що перестаріло, мусить умерти і ніщо не поможе його рятувати! І не треба. Родиться молоде, нове, революційне». Дивною також є спроба п. Бондаренка одномоментно позбутися «мельниківців, бандерівців, двійкарів та інших ОУНвУ». Виникає відчуття, що саме в цих організаціях він бачить символізм роз'єднаності українського політикуму. Водночас, послуговуючись такими критеріями, можна було би сміливо порадити зникнути комуністичним, соціал-демократичним, ліберальним, республіканським, націонал-демократичним та безлічі інших партій, адже ці ідеології чи течії представляють теж не монопольні, а подекуди й світоглядно безвідповідальні структури. Що ж до конкретно названих структур, то залишається констатувати: наявність 3-4 структур з назвою «ОУН в У» ще не означає розколу в націоналістичному таборі (проаналізуємо хоча би, кого підтримували ці структури на виборах - блоки «За ЄдУ» та «НРУ» Б. Бойка). Це означає лише те, що певні особи з кланово-олігархічного середовища виявляють зацікавлення впливом на націоналістичний рух. А не змігши отримати його у традиційних ланках ОУН, намагаються творити численні «ОУН» під себе. В цьому контексті не подивувало би навіть створення такої собі ОУН(ш) - шахтарської, в донбаському регіоні. Хибно було би подавати суспільству картину непримиренної ворожнечі у націоналістичному середовищі. Сучасні націоналісти вже, здається, готові зробити реальний крок для консолідації зусиль в єдиному пориві. Не думаю, що ми будуватимемо нове суспільство з негативною енергією, у кожного є шанс обдумати ситуацію і прийти до єдиного, консолідованого рішення. Проте очевидно, що відсторонити українських націоналістів від участі в державно-політичних процесах не дозволено нікому. Націоналісти не починатимуть «нової» діяльності, проте можу запевнити всіх критиків українського націоналізму: ми не зійдемо зі шляху, накресленого нашими попередниками. Небо стеле чорна хмара, І ми знов йдем у путь, Щоби тую злую долю, Шляхом оминуть. Хоч німіють наші ноги, Та не стишити ходи, Все життя подорожуєм, Хоч не знаємо куди. В'ється смужкою дорога, Так минає все життя, Щось знаходим, щось втрачаєм – І відходим в небуття. Приходять нові покоління. Знов обертається життя, І нова стежка воскресіння Дає надію на буття. Олександр Богатирчук, 5 жовтня 1998 р., м.Київ 6 травня 2002 пішов з життя Олександр Богатирчук - "Професор" Ми втратили велику Людину, вірного друга і побратима Сашка. Йому було всього 18 років... Але своєю працею, здобутками, своїм інтелектом він випередив не тільки свій вік, але і свій час... Для нас він залишається людиною честі, енциклопедичних знань, жертовної праці, твердої волі і міцного характеру, людиною, на яку можна було покластися і на яку хотілось бути схожим. Сашко був і є яскравим прикладом того, як треба жити, боротися, любити і ненавидіти. Не боявся нових ідей і нових перемог, яких так довго чекає Україна. Він вірив і діяв, не боячись взяти на себе відповідальність у моменти загальної нерішучості. "Не кидай слів марно" - кредо його життя. Будучи шляхетною людиною, ніколи не мирився з підлістю і безвідповідальністю. Він був серед тих, які не зраджують, бо сам ніколи не зраджував. Ми ще не знаємо - "ЧОМУ?!!!", але впевнені в одному - ми залишаємося, щоби втілити в життя його надії і сподівання, ідеали. З неймовірним жалем сприйняли ми цю звістку. Нам важко усвідомлювати таку втрату. Ми знаємо, що вся її вага стане зрозумілою багато пізніше. Висловлюємо співчуття всім, хто знав Сашка. Він заповів нам боротися! Все, що мав у житті Він віддав для однієї Ідеї. І горів, і яснів, і страждав, І трудився для Неї. Іван Франко Молодіжний Націоналістичний Конгрес Спогади про достойного українця. Вже три роки немає з нами нашого друга Сашка Богатирчука. Одного разу, перебираючи свій фотоархів, я натрапив на єдину фотографію, де ми вдвох з Сашком. Пригадую, що цей знімок зроблений Сашковим батьком під час одного з гостювань у нього вдома. Тоді ні я, ніхто інший, не могли і подумати, що мине зовсім небагато часу, коли підступна доля забере його назавжди. Залишиться лише ця фотографія і спогади. Ми познайомилися влітку 2000 року на таборових зборах «Слобожанські зорі» під Сумами. Йому тоді ще не було і сімнадцяти, проте мене вразила його, не по роках, серйозність, яскраво виражена індивідуальність. Ми одразу знайшли спільні теми для спілкування. Обмінювалися думками, аналізували перспективи розвитку націоналістичного руху, політичну ситуацію в країні і т.ін. Проговорили майже увесь вільний час. Я був приємно здивований. Не часто зустрінеш хлопця, який вже в цьому віці має сформовану життєву позицію, свої погляди, точку зору з багатьох серйозних питань. Власне, це не завжди скажеш про багатьох дорослих, нібито збагачених життєвим досвідом і знаннями, людей, не кажучи вже про ровесників Сашка. Я вже тоді побачив в ньому наявність багатьох людських якостей, які особисто мені імпонують. Це порядність, безкорисливість, щирість. Згодом я переконався в тому, що не помилився в своїх перших враженнях. Відтоді, по можливості, ми спілкувалися постійно. Мої приїзди до Києва супроводжувалися традиціним спільним проведенням часу з Сашком, Ярославом Іляшем, іншими нашими друзями. Це дійсно були хороші часи. Сашко безперечно був товариським. Я запам'ятав Сашка веселою, запальною і водночас серйозною, вимогливою до себе людиною, творчою особистістю. Він був генератором ідей, планів, революційних замислів. Спостерігаючи за ним, я бачив перспективу, його здібності давали підстави не сумніватися в його кар'єрному зрості. Він міг багато принести користі для нашої Справи, реалізуючи свій потенціал - посісти гідне місце в організації. В ньому відчувалася життєва енергія, яка допомагала йому втілювати задумане в життя. Мені здається, що він своїми діями хотів ніби підштовхнути, спонукати нас до активності, рішучості в нашій боротьбі. Він дуже переживав за нашу Справу, пов'язані з нею здобутки та неудачі. Всі його помисли були пов'язані з Ідеєю, Організацією, Друзями. Ці три речі були сенсом його житття. Цьому віддавався сповна, власне цим він жив, це його підтримувало і давало силу. Цією силою він ділився з нами. Кажуть, що людина живе навіть після смерті, якщо є кому її пам'ятати. Ми завжди пам'ятатимемо Сашка, якого любили і поважали, бо він був особистістю – достойним українцем. Ярослав Фурс З думкою про Сашка для таких як він... Коли думаєш про те, що напишеш до цієї книги про друга, якого вже немає, то починаєш відчувати страх за те, що розповідь буде надто недосконалою, аби виразити все про Сашка... Згадуючи про нього, перше, що можна сказати, це про його принциповість і безстрашність. Так і хочеться сказати «Зараз таких нема...». можливо тому, що «Професора» вже не повернеш і ніякі слова чи букви не передадуть того, ким він був для мене, для нас. Тільки серце і душа знають все. Тому ці слова не тільки про Сашка, а й для тих, хто захоче збагнути, чим для таких людей як він була Україна і посвята великій Ідеї. «Професор» собою символізував нову генерацію українських націоналістів, які поставили собі за мету повернути українцям Україну через розбудову прогресивної і дієвої молодіжної націоналістичної організації, яка стане фундаментом майбутніх перемог нашого народу. Попри масштабність та глибину його ідей, не можна було сказати, що Сашко був мрійником. Кожну свою тезу він підкріплював вагомими аргументами і актуальністю запланованої акції чи проекту. Із його нереалізованих проектів можна пригадати ідею створення Центру зв'язків української діаспори, перш за все для допомоги нашій діаспорі у Російській Федерації та допомоги національним рухам, що значно підсилило б наші державні геополітичні впливи на території колишнього Радянського Союзу. Також Сашко був ініціатором проведення Міжнародної націоналістичної конференції і вже була досягнута домовленість із представниками восьми країн, включно з репрезентантами народів Східної Європи, Прибалтики і Скандинавських країн. Пропагандивний геній Сашка звичайно ж виразився у 2001 році, коли Молодіжний Націоналістичний Конгрес під час Всеукраїнського перепису розповсюдив близько 1 мільйона листівок, де закликалося зазначити у графі «володіння мовою» знання мови басків, як народу, що століттями бореться за свою незалежність, замість російської мови, як мови колишніх окупантів. Тим самим намагаючись нейтралізувати спробу легітимізації на законодавчому рівні російської мови в Україні. І ще про одне... Для дослідників новітньої історії України. Саме Олександр Богатирчук був, у свої 18 років, автором ідеї блоку «Проти всіх», який наробив галасу на Парламентських виборах-2002 року і став предметом подачі скарги до Європейського Суду у Страсбурзі. Ми пишаємось Сашком, бо розуміли, що такі люди є перспективою Молодіжного Націоналістичного Конгресу. Життя Сашка-«Професора» і те, що його немає, спонукає не тільки до пам'яті про нього, а й до наступних наших здобутків і звершень. Тільки вперед! – Сашко так жив, - не знаючи жалю до себе і до інших, бо по результатах наших діянь по нас згадають... Ярослав Іляш, Голова Секретаріату МНК (з 2001 р.) Іскра світлого спомину Нащадок шляхетних і відважних Богатирів, Лицарів, Сашко назавжди залишиться в пам'яті Справжнім. І в часи спільної роботи, і в роки ПІСЛЯ, серце не полишає розуміння того, що Він був надзвичайно Ровесниковим – тим, різниці у віці з яким не відчували ні старші, ні зовсім юні. Він умів з усіма знаходити спільну мову, залишаючись, водночас, безкомпромісним націоналістом. На жаль, в силу обставин, ми бачились не надто часто (думалось – ще все попереду...), але майже кожна наша розмова, кожна зустріч були наповнені жартами. Його «фішкою» завжди були «свіжі» афоризми на політичні теми, автором яких, переважно, був сам Він. Ми дозволяли собі повправлятись в «політичній їдкості», але «жовчі» в ній не було, швидше, іронія, а, часом, і самоіронія... Всі пам'ятають Його «Професором». Це псевдо, справді, дуже личило Йому. Під час «Лисоні» (якщо не помиляюсь – 2001 року), на якій Сашко був писарем, я дозволив собі «перехрестити» друга «Професора» на друга «Ксерокса» в силу того, що цілий ряд документів, потрібних для гутірок, Він переписував (часом і по кілька примірників) від руки. Сашко сміявся з цього псевда, але, напоказ, злився, адже не любив «копіювати», у всіх значеннях цього слова. Він, швидше, намагався наслідувати своїх юнацьких кумирів, творячи щось вишукано своє, особливе, з «професорським» смаком. Творчість у Ньому вирувала... Так склалось, що незадовго до фатального весняного ранку, на папір лягли кілька рядків: Коли зав'яжеш очі хусткою, коли відважишся на крок – отой, останній, перед пусткою, отой, найперший, до зірок, – не звинувачуй, не сповідуйся, нема ні грішних, ні святих, лети собі до зір незвіданих – спокійних, мудрих, золотих... Написалось, призабулось і, раптом – Сашко... Абстракція перетворилась на холод... Знаючи, що писалось не про Нього, тим не менше, не перестаєш повертатись до усміхненого Сашка, читаючи колись написане. Він був братом Неспокою, а знайшов спокійні і тихі зорі, злившись з ними в єдине світло, ставши світлістю... Олег Вітвіцький Київ, 27.05.2005 р.Б. Горем прибита Родино! Жалобна громадо! Дорогі Подруги і Друзі! «Стою німий і жити вже безсилий: Вся думка з білим і смутним горбом Немилосердно ранньої могили». Ці слова поета-неокласика Миколи Зерова з терористично-голодного 1934-го року, коли він утратив 10-річного сина, беру собі на допомогу, щоб висловити ті почуття, які словами майже неможливо описати. Немає слів, щоб висловити свій жаль і щоб зрозуміти глибоко заховану причину трагічного відходу ще юного, але вже світлої пам'яті Олександра. І розумом не збагнути те, що сталося в той день, що його створив Господь для радості людської – в той день, коли ми переживали християнське святкування переходу саме від смерти до життя, - до життя духовного, потойбічного і вічного. Єдиний Бог відає, чому світлої пам'яті Олександр вирішив нас так раптово і безпричинно покинути. Не судімо, бо самі судимі будемо, а уповаймо на Господню ласку, на Його милосердя і мудрість. Як тайна народження та життя, так і тайна смерті для людського розуму недоступні. Світлої пам'яті Олександр залишиться в нашій пам'яті як талановита, працьовита й обдарована допитливим розумом і гарними чеснотами молода людина. Він мав усі завдатки, щоб стати в дорослому віці видатною особистістю, йому пророкували блискучу кар'єру. У нього було легке перо, він умів проникливо аналізувати події і влучно та політично грамотно коментувати поточний політичний момент. Нещодавно ми з ним ще розмовляли про його зацікавлення та його здібності, про прикладання його зусиль і до розвитку Молодіжного Конгресу, і до журналістики, в якій він міг би стати непересічною величиною. Ми спільно робили пляни на майбутнє. А не минуло й двох тижнів від тієї розмови, як його не стало – як його немилосердно вирвано від нас. Мабуть, прірва між жорстокою дійсністю та його високим ідеалістичним баченням і власного життєвого шляху, і долі духово та матеріяльно сплюндрованої України, якою він горів і болів, - ота прірва для нього виявилася, мабуть, неподоланною і тому фатальною Олександр залишиться в нашій пам'яті світлою, ясною, голубоокою, з іскорками легкої самоіронії, мило усміхненою постаттю. Я певен, що і його найближчі друзі по ідейності та спільній праці збережуть про нього якнайтеплішу і тривалу пам'ять. Від імені членів Головного Проводу ОУН і всього нашого членства в Україні і поза її межами, від імені його тісного співпрацівника Олександра Сича з Івано-Франківська (який не зміг прибути на його останнє прощання) висловлюю батькам найсердечніші співчуття з приводу передчасної та болючої втрати дорогого і єдиного сина. Друзів прошу зберегти про свого Друга чисту пам'ять і пом'янути його у ваших молитвах до Всевишнього, щоб він прийняв його душу у Царство своє. Нехай рідна земля йому буде пухом! Слава Україні! Київ, 8 травня 2002 року. Андрій Гайдамаха – Голова Проводу ОУН --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з сайту МНК: www.ukrnationalism.org.ua У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво": www.chtyvo.org.ua