© C. Baudelaire
© І.Драч, М.Терещенко, С.Зінчук, I.Петровцій, Д.Павличко, М.Зеров, С.Гординський, М.Вороний
Джерела: Зарубіжна література. Хрестоматія. 10 клас: У 2 т. /Автори-упорядники: В.В. Уліщенко, А.Б. Уліщенко — X.: Торсінг, 2002; Українська література: Хрестоматія для 11 класу.- К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2004 (вірш "Живий смолоскип"); Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990 (вірші "Подорож", "Moesta et errabunda"); Вороний М.К. У сяйві мрій. - К.: ВАТ Видавництво «Київська правда»", 2002 (вірш "Півсвіта в волоссі");
Електронні тексти: www.ukrlib.com
Альбатрос - Переклав М.Терещенко
Благословення - Переклав І.Драч
Люблю той вік нагий, коли, теплом багатий... - Переклав С.Зінчук
Передіснування - Переклав I.Петровцій
Відповідності - Переклав Д.Павличко
Хвора муза - Переклав Д.Павличко
Гімн красі - Переклав Д.Павличко
Перестерігач - Переклав М.Зеров
Зосередження - Переклав М.Зеров
Із книги «Квітли зла» - Переклав I.Петровцій
Живий смолоскип - Переклав С.Гординський
Подорож (уривки) - Переклав М.Зеров
Moesta et errabunda - Переклав М.Зеров
Півсвіта в волоссі - Переклав М.Вороний
Буває, пливучи дорогами морськими,
Аби розвіятись, полюють моряки
На альбатросів тих, що в вишині над ними
Серед блакиті й хмар пливуть віддалеки.
Коли на палубу вже люта сила збила,
Король небес, що знав всі грози без числа.
Волочить важко так свої великі крила,
Мов сніжно-білі два розкинуті весла.
Крилатий мандрівник - який незграбний в рухах,
В польоті буйнокрил - каліка на ногах!
Ще й дражняться - той в дзьоб йому із люльки дмуха,
А той, глузуючи, кульгає, ніби птах!
Поете! Князю хмар твоя подібна сила,
Між блискавок ти свій у грозовій імлі;
Але під шал образ перешкоджають крила
Тобі, вигнанцеві, ступати по землі.
Щоб їм розважитись, веселий гурт матросів
Серед нестримних вод розбурханих морів
Безпечно ловить птиць, величних альбатросів,
Що люблять пролітать слідами кораблів.
На палубу несуть ясних висот владику.
I сумно тягне він приборкане крило,
Що втратило свою колишню міць велику,
Мов серед буйних вод поламане весло.
Мандрівник зборканий знесилено ступає!
Плавець повітряний незграбний і смішний!
Той тютюновий дим у дзьоб йому пускає,
А цей, дратуючи, кульгає, мов кривий.
Поет подібний теж до владаря блакиті,
Що серед хмар летить, мов блискавка в імлі.
Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій
Він крила велетня волочить по землі.
Рубенс, плин забуття, сад розкішної ліні,
Плоті свіжа подушка, де стигне сам шал,
Та життя клекотить і вирує в бродінні,
Як повітря у вітрі, як море у шквал;
Леонардо, свічадо глибоке і тьмаве,
Де розкрилених ангелів світиться сміх,
Де зринають їх тіні таємні в оправі
Льодових верхогір'їв та сосен гінких;
Рембрандт, темний шпиталь, повен туги щемкої,
Де велике розп'яття - єдина з окрас,
Де молитви із бруду злітають юрбою -
Косий промінь зими їх стинає нараз;
Мікеланджело, світ в грандіознім видінні,
Де з Гераклами в шалі змішались Христи,
Де з могил на весь зріст підіймаються тіні.
I свій саван деруть, аж ламають персти;
Хтивість фавна, завзяття боксерського бою,
Що і в грубім красу своїх слуг береже,
Серце, повне гординею, жовчю й журбою,
Каторжан імператор смутенний, Пюже;
Вічне свято, Ватто - стільки серць, мов огнистий
Рій метеликів пурхнув,- ряхтить карнавал,
I нелічені люстри вливають займистий
Безум свій у жаркий кругойдучий цей бал;
Гойя, шабаш бісівський, навала кошмарів,
У дзеркалах - відьми серед діток малих,
В казані - людський плід, найрозкішніше з варив
I чортів спокуша лиск дівочих панчіх;
Крові озеро в тьмі, де шугають примари,
Де злий ангел завісу лісів розрива,
Де під небом згорьованим линуть фанфари,
Наче Вебера схлипи - це Делакруа;
Всі прокляття, хула ота несамовита,
Цих екстазів і скарг молитовний вінець -
Це луна, в лабіринтах стократно відбита,
Це божественний опій для смертних сердедь!
Гук цей тисячогорлий - наказ по сторожі
З тисяч рупорів від тисячі голосів,
Це маяк, що твердині освітлює гожі,
Це загубленим поклик у хащі лісів!
Ось воістину, Боже, свідоцтво єдине
Про достойність людини: крізь товщу віків
Це вогненне ридання до вічності рине,
Щоб умерти край чорних її берегів!
Коли верховних сил незбагненим велінням
З'являється поет у злі, сумні роки,
То мати в розпачі, з прокляттям і тремтінням,
До Бога простира сердито кулаки:
«Бодай зродила б я клубок гадюк у хащі,
Ніж годувати глум цей - виродка в журбі!
Будь, ноче, проклята - утіхи всі пропащі,
Покуту за гріхи я зачала в собі!
Чому я обрана, і за яку провину
Страшна відраза я для мужа? Та з жалю
Я покруча цього у полум'я не кину,
Його, як вісточку любовну, не спалю,
Ні, я проллю твій шал, твоє отруйне мрево
На проклятий стократ цей злючий сповиток.
Так вправно я скручу оце нужденне древо -
Не випустить воно зачумлених бруньок!»
Отак вона ковта прокльонів хижу піну,
Не тямлячи крутих верховних повелінь.
В геєні огняній за матірню провину
Вона сама собі роздмухує жарінь.
Та ангельська над ним простерлася десниця
I сонцем п'яне це занедбане дитя;
Амброзія богів йому в усьому сниться,
Вода йому - нектар, нектар - усе життя;
Він грає з вітром, він - із хмарою в розмові,
Він славить гімнами сп'яніло хресний шлях,
I дух, що йде за ним слідом журби й любові,
Поета впізнає безжурного, мов птах.
Та жахом повні ті, кого любить він хоче,
Хоч серця злагоду несе назустріч всім,
Та любі їм лише його скорботні очі -
Всі трутизну свою випробують на нім.
В питво домішують золи та каламуті,
На хліб його плюють - скажена слина в них.
Чого торкнеться він, сахаються у люті,
Бояться, як чуми, стежок його прямих.
На людних торжищах його дружини мова:
«Коли для нього я гарніша від усіх,
Буть ідолом його я все життя готова,
Пишатись в золоті - од голови до ніг;
Я прагну розкошів, і мирри, й фіміаму,
Колінопреклонінь, і м'яса, і вина,
Так - узурпую я закохану нестяму
I висмію в душі - ядуча ж бо вона!
А як відчую бридь по цім блюзнірськім грищі,
То не схибне моя міцна й тонка рука -
Тендітні нігтики, мов гарпій пазурища,
Вона йому нехай у серце запуска!
Немов пташа з гнізда в оцій земній юдолі,
Червоне серце враз я видеру - і тут
Улюблений мій звір насититься ним долі,
Куди жбурну цей шмат бридливо я у бруд!»
Та що йому цей ґвалт! До неба - очі й вуха:
Побожні руки він здіймає у блакить.
В сліпучих блискавках його ясного духу
Розгніваний народ кипить і клекотить:
«Благословенний будь, мій Боже, що страждання
Мов ліки очисні, даруєш щедро нам;
Вони для душ міцних - небесні пожадання,
Вони для праведних - божественний бальзам!
Я знаю - бережеш ти місце і поету,
Де воїнства твого щаслива височінь,
Запрошуєш його до горнього бенкету
Престолів, доброчесть, верховних володінь.
Я знаю, тільки біль - ота шляхетна цнота,
Якої не страшать моря пекельних скрут,
Хай у вінку моїм горить одна скорбота -
Усіх світів і літ один містичний жмут.
Що перед тим вінком сяйні скарби Пальміри
З усіх морських глибин затаєним вогнем;
Що перед ним ясні перлини і сапфіри -
Перед найвищою з сліпучих діадем;
Бо ж буде творена в твоїм благословінні
З первісних променів - не з золота-срібла,
А очі смертнії в прекрасному тремтінні
Для неї лиш сліпі і тьмяні дзеркала!»
Люблю той вік нагий, коли, теплом багатий,
Клав позолоту Феб на чистий мармур статуй,
А жінка й чоловік, моторні і міцні,
Втішалися життям без страху та брехні,
I промінь із небес їм пестив груди й спину,
Здоров'ям повнячи тілесну їх машину;
Кібела лагідна в достатку благ земних
Не мала за тягар кормить дітей своїх,
А, наче мати, всіх зарівно доглядала
I молоком сосків все суще напувала.
Могутній чоловік цінив, як вищий дар,
Жону свою, він був достойний володар,
Вона ж була як плід, без ґанджу і без цвілі,
Із чистим полиском на благороднім тілі!
Поете наших днів, коли захочеш ти
Мужчин та їх жінок величчя наготи
Побачити тепер, у душу холод рине,
I відсахнешся ти од хмурої картини:
О, гидь потворних тіл, що будять жаль і сміх!
Побачиш плюсклих тут, пузатих і кривих;
Покручені хребти; он ті гладкі, пикаті,
А ті гримлять кістьми, немов з розп'яття зняті!
Сказати б, ще дітьми користі Бог лихий
В залізо їх повив, байдужий і глухий!
А ці жінки, худі, пом'яті, блідоусті,
Страшні породження, погрузлі у розпусті;
Дівчата, що спішать до матірніх гріхів,
Заледве їхній час плодитися наспів!
Щоправда, у племен, спотворених фізично,
Новітня є краса, старим вікам незвична:
Торкнула лиця їм сердечних ран печать -
Красою туги нам її годиться звать.
Та всі ці витвори новітніх муз спізнілих
Не перешкодять нам, поріддю хворобливих,
Торгашеських часів - віддать належну дань
Пресвітлій юності з безмежжям поривань,
Веселій і ясній, як чистих вод потоки,
Котра, мов граючись, розносить на всі боки,
Як весняні квітки або небесну синь,
Свій аромат, пісні і ніжності жарінь.
Під пишним портиком я жив. Сяйної днини
Там грало сонце вод мільйонами вогнів;
Величний мій палац колонами яскрів,
Мов грот базальтовий вечірньої години.
Там хвилі, пестячи небес ясні картини,
Єднали в дивний гімн всепереможний спів
Могутніх вод морських і клекіт кольорів,
Що відбивалися в очах моїх без зміни.
Серед блакиті, хвиль і мирних берегів -
Це там, це там я жив, пив холод насолоди!
Невільник голий мій, що в пахощах п'янів,
Віть пальмову ледь-ледь хитав для прохолоди
I думав про одне - розгадував невміло
Болюче таїнство, що так мені боліло.
Природа - храм живий, де зронюють колони
Бентежні стогони і неясні слова.
Там символів ліси густі, немов трава,
Крізь них людина йде і в них людина тоне.
Всі барви й кольори, всі аромати й тони
Зливаються в могуть єдиного єства.
Їх зрівноважують співмірність і права,
Взаємного зв'язку невидимі закони.
Є свіжі запахи, немов дітей тіла,
Є ніжні, як гобой, звитяжні, молодечі,
Розпусні, щедрі, злі, липучі, як смола,
Як ладан і бензой, як амбра й мушмула,
Що опановують усі безмежні речі;
В них - захват розуму, в них відчуттям - хвала.
Скажи, що сталося, моя ти музо вбога?
Ніч одійшла, але в твоїх страшних очах
Похмуро палахтить ненависть і тривога;
Там видива нічні відбив безумства жах.
Чи мучила тебе сукуба тонконога,
Чи пестив домовик рожевий, наче птах?
Чи кулаком важким, немов скали відрога,
Кошмар топив тебе в Мінтурнських болотах?
О, як хотів би я, щоб ти була здорова,
Щоб сильний дух тебе навіки полонив,
Щоб кров твоя текла, як та антична мова,
Де в ритмі хвиль живе могутності мотив,
Де в грі чергуються - то Феб, натхненник слова,
Отець пісень, то Пан, міцний володар жнив.
Красо! Чи з неба ти, чи з темної безодні
В твоєму погляді - покара і вина,
Безумні злочини й діяння благородні;
Захмелюєш серця, подібно до вина.
В твоему погляді - і присмерк, і світання,
Як вечір грозовий, приносиш аромат.
Німим стає герой з твого причарування,
I сміливішає дитина во сто крат.
Чи ти зійшла з зорі, чи вийшла із провалля,
Йде фатум, наче пес, за покроком твоїм;
I, розсіваючи біду чи безпечалля,
У всьому вільна ти, хоч пані над усім!
Красо! Ти по мерцях ступаєш без мороки,
Злочинство, ревністъ, жах - то наче золоті
Коштовності, твої чарівливі брелоки,
Що витанцьовують на твому животі.
Коханець зморений, що пригортає милу,
Що кволо хилиться й зітхає раз у раз,
Нагадує того, хто сам свою могилу
Вкриває ласками у свій вмирущий час.
Немає значення, чи з пекла ти, чи з раю,
Потворно вибредна, страхітлива й свята,
Як до безмежностей, що я про них не знаю,
Але жадаю їх, відчиниш ти врата!
Це байдуже, хто ти, чи Діва, чи Сирена,
Чи Бог, чи сатана, чи ніжний Херувим,
Щоб лиш тягар життя, о владарко натхненна,
Зробила легшим ти, а всесвіт - менш гидким!
Людина має в глибині
Сердечній, мов на троні, Змія;
На кожне «хочу», кожне «смію»
Він, жовтий, прорікае: «Ні!»
Полонять зір тобі Наяди,
То мовить Зуб, митець заглади:
«Пильнуй обов'язків своїх!»
Ти сад ростиш, свій вірш і діти,
Але говорить Зуб: «Радіти
Чи будеш завтра між живих?»
Серед надії і спонуки
Ще дня людині не було,
Щоб остороги не прийшло
Від ненависної Гадюки.
Розважна будь, моя Скорбото! В неспокої
Ти звала Вечір; він спускається; він тут;
Кладе на місто тінь густі свої навої,
I буде мир одним, і другим - біль і труд.
В час, коли Втіха, кат без милості малої,
На бенкети бичем жене низотний люд,
Щоб жниво раб зібрав для совісті гризької,-
Скорбото, руку дай, ідімо від отрут!
Глянь, як киває нам з балконів хмар стемнілих
Усопших Років ряд в убраннях застарілих,
Як Жаль з глибоких вод нам усміх подає;
Як Сонця попели в могилу сходять кротку
I як на сході Ніч, мов саван, постає,-
О, слухай, дорога, її ходу солодку!
Понад плеса пругкі піднебесних рівнин,
Понад гори, ліси, понад хмари і води,
Де ні сяєво зір крізь ефір не доходить,
Де кінчається сонячних променів плин,
О, мій дух невгамовний, ти линеш, пливеш,
Наче вправний плавець, що розрізує хвилі,
Борозниш неосяжність, і серце безсиле
Осягти насолоду - жага ця без меж,
Ти летиш у світи, де від ніжних гидот
I очистишся в радісне - світлім повітрі,
I нап'єшся вогню, що в божественнім вітрі,
Наче дума струмує з незримих висот.
Ти полишив нудьгу і безмежну журбу,
Що у келих життя наливає утому,
Ти довірився радо крилові міцному
I впливаєш в тіла теплих зоряних бур.
В кого думи, як зграї веселих птахів,
Пориваються в небо у вільному леті,
Хто пливе над життям, той по звичній прикметі
Мову квітів збагне, вчує дерева спів.
О руно золоте! Гривасте коливання,
І кучерів тремких пахуче стоголосся!
Щоб заселили мій альков у мить смеркання
П'янливі спомини, що сплять у цім волоссі,
Я підійму їх, мов хустину, в час прощання.
I млосна Азія, і Африка гаряча,
I весь далекий світ, відсутній і незримий,
Живе в глибинах цих, у ароматних хащах.
Немов надбожий дух, що музикою рине,
Пливе в цих запахах душа моя незряча.
I я пливу в той край, де дерево й людина,
Ще повні соку й сил, у дикій спеці мліють:
Я, коси дужі, ваш, я ваш і з вами лину!
Перлинне море це на хвилях мрій леліє
Вітрила і вогні - зкришталені хвилини.
То порт - у нім душа моя жагу вгамує,
У хвилях кольорів, і звуків, і парфумів;
Муаром, золотом там кораблі струмують
Назустріч славі, що в химернім тлумі
Із неба чистого спекотою вирує.
I голова моя, сп'яніла од кохання,
Ув океан оцей бездумно поринає
Душа - тремтливий дух у млосному вмиранні
I лінощі давно минулі відшукає,
Блакитні кучері, мов балдахін темнавий,
Ви неба голубінь мені навік вернули.
Ці пасма, що боги створили вмить забави,
П'янять мене - вітри з них зачерпнули
Єлей оливи й запах мускусу лукавий,
Надовго! Назавжди! Рука моя в цю гриву
Рубіни сіятиме, перли і сапфіри,
То ж будь моїм бажанням незрадлива!
Бо ти - оазис мій, моя одвічна віра!
Святе моє вино, вино жаги п'янливе!
А тілом ти така зваблива,
Коханко щира! -
Немов тканина мерехтлива,
Заблисне шкіра!
Твоє волосся - хвильне море,
П'янке, невпинне,
I заплелися в хвилі зорі,
I білі, й сині.
Мов корабель, що спав під небом,
Крізь вітру клекіт
Моя душа летить до тебе
У край далекий.
Ні біль, ні радість ще не спали
В очах шовкових,
Ті очі - скарб! У них змішались
I тиша, й слово.
Ритмічна хвиля гралась, билась,
Текла ефірно!
Ти, мов змія, гойднула тілом,
Жезлу покірна.
Ось ти спинилась, ти заснула -
Дитя!.. дитятко!..
Ось ти голівкою хитнула,
Немов зміятко.
Ти раптом тілом стрепенулась,
Ти - дивний човен!
В той човен ласки зачерпнулось,
Він тиші повен.
Зростала тиша... Ніжний дотик -
Хтось кригу вилляв!
I до зубів пливла із рота
Медова хвиля.
Тече!.. Я п'ю вино Богеми Гірке, прозоре,
I щоб померла в серці темінь, Посію зорі!
Лиш дон Жуан дійшов до чорних вод Харона
I лепту за провіз дав злому жебраку,
Той, наче Антісфен похмурий, водне лоно
Розрізав веслами, гладінь од сліз гірку.
З обвислими грудьми, в прозорих покривалах
Сміялися жінки, аж трясся небозвід,
Ревли, мов жертви ті, що вже згоріти мали
I був той дикий рев холодний, наче лід.
I Сганарель радів - мав на борги надію.
I мовчки дон Луїс лиш палець простягнув -
Він тикав мертвякам усім на лиходія,
Зухвальця, що зганьбив старечу сивину.
Скорботилась худа, цнотлива ще Єльвіра,
I марила, щоб цей підступний чоловік
Подарував хоча би усмішку нещиру,
Які світили їй у той весняний вік.
А збройний командор серед страшного виру
Стояв біля керма, як вправний капітан...
Герой не бачив їх,- опершись на рапіру,
Щось думав про своє наш гордий дон Жуан.
А з хором цих проклять що Бог робити буде? -
Анафеми течуть рікою в Божий стан!
Він м'яса та вина обжершись, як тиран,
Сном праведника спить під музику огуди,
Страшні ридання жертв, засуджених до страти,
Для ніжних Божих вух - симфонія п'янка.
Купається в крові їх Величі рука -
Жаги господніх рук і кров'ю не здолати!
- Ісусе, пригадай - благав ти на колінах
По щирості своїй в Маслиновім Гаю
Того, хто розважавсь у тихому раю,
Як цвяхи забивав злий кат у тіло сина.
Коли ти відчував гидкі плювки паскудства,
I варти, й натовпу, і не підняв руки;
Коли безжалісно ввіткнулися голки
В той череп, у якім жило велике Людство;
Коли страшний тягар напівживого тіла
Рвав м'язи рук твоїх, прибитих до хреста;
Коли свій піт і кров у спразі ти ковтав;
Коли мішенню був для звірів розлютілих,
Чи ти згадав ті дні, і радісні, і світлі,
Коли, щоб сповнити пророцтво Божих слів,
Ти на покірливій ослиці із полів
Приїхав повідать про небеса розквітлі,
I в серці сповнений відваги та надії,
Із храму батогом прогнав ти гендлярів?
Чи сумнів злий твого сумління не роз'їв,
Перш ніж ввійшов у плоть спис гострий лиходія?
- Я чесно відійду у світі цім жахливім,
Де дія - мрії тінь, хто й як би не почав,
Мерзенний, сам помру од власного меча!
Петро відрікся від Христа... і справедливо!
І
Авеля плем'я бог не забуде -
Мирно їдять вони, п'ють і сплять.
Каїна племені з вічного бруду
Виповзти важко - там і здихать.
Авеля плем'я. Жертву щоденну
Ангел возносить Богу до рук!
Каїна плем'я, діти нужденні,
Скоро кінець ваших лих і мук.
Авеля плем'я, ваші посіви,
Ваша скотина - буйні, гладкі.
Каїна плем'я, псюги паршиві
Вашим же шлункам навіки близькі.
Авеля племені гріє утроби
Юшка домашня, ніжна, мов кал;
Каїна плем'я, в ваших трущобах
З голоду здох би навіть шакал.
Авеля плем'я, в тихій любові
Множтеся - ваші багатства ростуть!
Каїна плем'я, серце без крові,
Присуд господній ти не забудь!
Авеля плем'я, їжте, мов трутні,
Множтеся, мов блощиці лісні!
Каїна плем'я, ваше майбутнє -
Кров'ю запльовані чорні дні.
II
Авеля плем'я, падло із жиру,
Здохнеш - землю угноїш хоч раз!
Каїна плем'я, вам не до миру -
Ваша робота жде ще на вас.
Авеля плем'я, кайся, молися -
Скоро загине неправди тінь!
Каїна плем'я, в рай заберися,
I злого Бога на землю скинь!
I
Темрява
У склепі невимовної печалі,
Куди зла Доля вислала мене,
Де радісне проміння не сяйне,
Де вічна Ніч трима скрижалі,
Художник, Богом проклятий своїм,
Творю в пітьмі й творінь моїх не видко;
Тут куховарю цвинтарні наїдки,
Тут, скип'ятивши, власне серце їм.
Та враз просвітить, заіскриться, зблисне
Розкішний промінь - марево краси.
Коли ж у нім щось східне й беззахисне
Сягне своїх непереборних сил,
Я пізнаю - ввіходить величава
Вона! Вся - з ночі, та яка яскрава!
II
Рама
Як пишна рама дивно увінчала
Майстерним пензлем зроблену картину,
В якій природа в осяйну хвилину
Незвичне і прекрасне поєднала,
Так меблі, одяг, мідь, разки корала
Несли її чарівності данину;
Здавалося, красу її єдину
Уся та дивовижа обрамляла.
Коханою всіма себе в'являла,
Вчарована ж собою, дозволяла
Принадливість розпещеного тіла
Лиш атласній білизні цілувати,
Та в жоднім русі приховать не вміла
Зрадливу пустотливість мавпеняти.
III
Портрет
Хвороба й Смерть за попелом гірким
Розвіють полум'я, що в нас палало,
Ці ніжні очі з поглядом палким,
Вуста, де серце в щасті потопало,
Цілунки всемогутні, як бальзам,
В нестямності жагучій хміль крилатий,
Що лишать по собі? - Чужим вікам
В три олівці малюнок бліднуватий,
Та й він, як я, на самоті вмирає,
Де сивий Час, байдужий дідуган,
Крилом жорстоким дні мої стирає:..
Життя й Мистецтва винищивши лан,
В душі моїй не вб'є рука лукава
Тієї, хто для мене втіха й слава!
Проводячи мене, йдуть очі ці огненні,
Що, мабуть, янгол їх магнетом прояснив,
Йдуть божеські брати, що братні і для мене,
Крізь діамантові розсипини вогнів.
Спасаючи мене від зла тенет всесильних,
Вони ведуть мене в краси величний храм;
В них маю слуг моїх, та я для них - невільник,
I весь корюся я живим тим свічникам.
Предивні очі! Ви, в містичному паланні,
Мов свічі, що горять удень. Їх багрянить
Жар сонця, та не тьмить їм сяєв полум'яних:
Вони вітають смерть, ви - воскресіння мить,
Ваш гімн - душі моїй, пробудженій з могили,
Зірки, що сонце їх притьмити вже безсиле!
I
Дитя, закохане у мапи та естампи,
Вбирає світотвір очима ранніх літ!
Такий широкий світ в вечірнім світлі лампи,
I в згадках молодих такий маленький світ!
От вирушаєм ми. В томліннях і тривогах
Горять у нас серця... Бажання, гіркість, гнів,-
I ми колишемо у ритмі хвиль розлогих
Безмежність наших дум на тісноті морів
Той, утікаючи з безславної вітчизни,
А той одкинутий вітчизною - пливуть...
А третій, щоб забуть жіночих уст трутизну,
Від чар Цірцеїних рушає в дальню путь.
Він звіром стати мав. I от утік з неволі
На світло і простíр, під інший небозвід.
Хай сонце припіка, мороз обличчя коле,
Із губ стираючи гидких цілунків слід...
Та справжні мандрівці - то ті, що від'їжджають
Без цілі і мети... Серця легкі, як дим,
Вони призначення і долі не втікають
I мають на устах завжди одно: «Пливім!»
Бажання в них і сни як хмарок переливи,
Мов новобранець той, що догляда гармат,
Про втіхи снять вони, незнані і мінливі,
Що навіть імені у мові їм нема.
VI
Та й не забудемо ще речі головної!..
Ми, й не шукаючи, скрізь бачили одне -
На кожному щаблі драбини життьової -
Гріха безсмертного видовище нудне.
Ми жінку бачили: невільниця одвіку,
Самозакохана, несита і дурна...
Мужчину бачили: пожадливий і дикий,
Служник невільниці, загиджений до дна
Скрізь у пошані кат, а праведника гнано,
На святі - бéшкети і крові п'яний клич
Скрізь панування яд знесилює тирана,
А люд боготворить його пастуший бич
Релігій без кінця. Зарозумілі й ниці
Розташуватися хотять у небесах,
I святість на гвіздках, у вбогій власяниці,
Розкошів зазнає - немов у подушках.
Людина, як раніш, од власних сил п'яніє;
Нестримна, як була у давню давнину
Грозиться богові в зухвалій агонíї:
«Тебе, владико мій, мій образе, клену!»
Найбільші ж мудреці із людської отари
Втікають, щоб себе п'янити день у день
I в опії знайти безмежні, райські чари,-
Од світу нашого довічний бюлетень!
VIII
Смерть... давній капітан. Пора! Напнім вітрило
Цей край докучив нам. О смерте! смерте! в путь
Довкола - океан, і небо як чорнило,
I лиш в серцях у нас твої огні цвітуть.
Пролий отруту нам, в ній радість нам світає.
Наш мозок спалено, жадоба серце рве -
Пірнуть в бездонний глиб (пекельних мук чи раю?),
У глиб НЕЗНАНОГО, щоб віднайти НОВЕ.
Скажи, твоє серце не лине, Агато,
Від моря засмічених улиць міських
До іншого моря, де сяйва багато,
Де тоне все в чарах дівочо-ясних.
Туди твоє серце не лине, Агато?
О море широке, вгамуй мої рани.
Хто даром співецьким тебе наділив?
Вітри над тобою гримлять, як органи
А ти колисковий наспівуєш спів.
О море широке, вгамуй мої рани..
В хиткому вагоні, на кермі фрегата
Тут сльози потоком нечистим течуть
«Полинемо звідси! - ти скажеш, Агато
Щоб горя не бачить і плачу не чуть»
В хиткому вагоні, на кермі фрегата
Та як ти далеко, запáшний мій раю,
Де радість витає, сміється блакить,
Де гідна любові людина кохає,
Де чисте бажання на серці горить,-
О, як ти далеко, запашний мій раю
Мій раю зелений, кохання дитяче,
Квітки й поцілунки, забави й пісні.
І скрипка, що в сутіні тужить і плаче
I вечір над садом, і кубки хмільні,
Мій раю зелений, кохання дитяче.
Мій раю невинний, несміливі втіхи
Як дальній Китай, ви далекі від нас
Ні чари дзвінкого сріблистого сміху
Ні скарги тужливі не викличуть вас,
Мій раю невинний, несміливі втіхи
Дозволь мені довго-довго дихати пахощами свого пишного волосся, дай припасти до його лицем, як припадає той, що прагне, до хвиль струмка; ніби пахучою хусткою, я хотів би обмахуватись ним, щоб розвіяти в повітрі свої спомини.
Якби могла ти знати, що я бачу, що вбираю в себе, що я чую в твоїм пишнім волоссі! Пахощі його, немов музика, ваблять до себе мою душу.
В цім волоссі затаїлась чудова мрія; мені сняться щогли і вітрила; ось бачу я в сні безмежне море; вітер несе мене в чудові краї; чистіша і глибша блакить неба, в повітрі віє пахощами фруктів, листя і людського тіла.
В цім океані волосся мені ввижається затока - там лунають тужливі пісні, там метушливо рухаються міцні люди, що зійшлися з ріжних країв; кораблі виступають своїм тонким і складним профілем всіляких форм на тлі неосяжного, в вічному полум'ї, неба.
Пестячи твоє волосся, я знов переживаю солодку втому тих довгих годин, коли в каюті чудового корабля, на канапі серед квітів мене вколисували хвилі прибою, під гомін свіжих течій в тихій затоці.
В пекучій глибині твого волосся я чую запах тютюну, змішаного з опієм і цукром; чорна ніч його сяє мені безсмертною тропічною блакиттю; а пушок по краях п'янить мене пахощами мюску, смоли і кокосового масла.
Дозволь же мені довше кусати ці важкі чорні кучері; мені здається, що я знищую свої спомини, коли гризу їх, ці гнучкі, свавільні пасма.
© Aerius, 2004