Дмитро Білий 
 
ЗАЛОЖНА ДУША 
 
Роман 
-------------------------
 
	(українська ґотика з елементами непрочитаних лекцій)


		«...серед малоросіян одним із найстрашніших заклять вважається закляття "заложної душі", коли людина, що не може виконати своєї присяги, стає приреченою на вічні муки небуття, якщо не передасть іншому тягаря свого потойбічного прокляття і, таким чином, не поновить навічно своє страшне приречення...»
		П.Куліш. «Записки о Южной Руси» 3 частина.[1] 
	
	
	...Під ранок гучна асамблея у пишному намісницькому палаці міста, щойно упокоєного після мазепиної смути, дійшла свого апогею. Гості встигли добряче перепитися — офіцери міського гарнізону вже мало що тямили у безкінечних блюдах, що розносили моторні служниці, ледь встигаючи ковтати пахучі меди та горілку, та намагались тих служниць за пишні принади ухопити... Полковники новообраного гетьмана Скоропадського вихвалялися своєю вірністю Великому Самодержцю і вкотре доповідали про свої заслуги у викорененні нещодавньої зради [2]. Музики італійського квартету чесно відробляли золоті червінці з намісницької скарбниці, граючи солодкаві квартети. Волоські та семигородські вина, густі мальвазії, запіканки та наливки лилися рікою, у здоровенних барилах пінилося бурштинове пиво, жбани та коряки із хлібною горілкою здавалися невичерпними, і вже не один офіцер чи гетьманський старшина застигли біля них із велетенськими мідяними остзейськими кухлями у руках, повісивши хмільні голови. Велику кількість полеглих, немов від свейської картечі, під парами винними уносили спритні намісницькі гайдуки на двір, де полеглі блювали у зелені кущі. Обличчя маснилися від жирних страв, що громадилися на велетенських тарелях. Сотні свічок яскраво освічували простору залу, де все крутилося у п'яному безладі: деінде гойдалися розхристані мундири і літали оксамитові рукава жупанів; там сипали амстердамську пудру із суконь веселі дами паризького балету й пилом здіймалося миргородське борошно над довгими перуками; на одному кінці столу хапалися за рапіри, а в іншому пили здоров'я самодержця і за впокоєння Малоросії; там танцювали краков'як, а там менует, там верещали жінки, а там ревіли старих ландскнехтських пісень гессенські, саксонські, французькі, ґанноверські, швейцарські, англійські та ломбардські офіцери російської армії.
	
	Вряди-годи всі погляди зверталися до почесного центру довгого каре дубових столів, де сиділи господарі нечуваного бенкету, світліший князь Ґаґін — один з найулюбленіших вельмож і радників Великого Государя та господар палацу і всього міста, жалуваного йому за щиру послугу у викорененні вогнем і залізом мазепинської смути — і намісник, жалуваний великими маєтками, почестями і дворянським титулом, сам пан Горлач. Худий Ґаґін давно вже був п'яний, але звичний до царських політесів у Монплезирі, добре тримався на коротких ногах у білих панчохах і голландських туфлях; що ж до пана Горлача, то був він із себе огрядний, в обов'язковому кармазиновому жупані із блакитним черезплічником Андрія Первозванного. Мав намісник набрякле червоне обличчя, довгі руді вуса, і чуприну, підстрижену під глек. Пив горілку — чару за чарою, на диво, не п'яніючи, тільки очі його все більше наливалися темною кров'ю. 
	
	Коли вже гості були без тями від п'янких веселощів, найвірніший гайдук намісників, волох Лупул, вловив непомітний рух Горлача, вийшов на середину зали, витріщив здоровенні чорні очі, зворушив вуса кольору воронового крила, поправив криву перську шаблю на шкіряному чересі і щосили грюкнув окутим кінцем держака алебарди по мармуровій підлозі. Гуркіт покотився залою, і дехто з гостей здивовано озирнувся на зарозумілого пахолка, але той прийняв із рук вартового ґвардійця тяжку старовинну фузею, преспокійно запалив ґніт, дочекався, коли полум'я із тріском сягне замка, і пальнув у стелю. Широкий ствол порхнув білим димом — із розцяцькованої вишуканим розписом та ліпниною стіни на голови гостей посипалась крейда та покришений гіпс. На таке неподобство десятки рук схопилися за шаблі та рапіри й десятки очей повернулися до господарів, немов питаючись — а чи не зарубати дурного холопа? Переляканий квартет збився й на останнє видав якийсь дивний зиґзаґуватий акорд... Втім, світліший князь поблажливо махнув на гостей рукою і хитаючись із золотою чарою підвівся. В той же час галас притих, і тільки забулькали хмільні струмки у чари, кухлі й коряки. Милостиво дочекався князь повної тиші, мацнув за старою звичкою голене підборіддя, але бороди боярської там не знайшов, головою у німецькій перуці покрутив і почав свою прощальну промову: 
	
	— Панове Гості, офіцери ґвардійські та армійські, старшина малоросійська та гетьманська, всією душею справі Государя віддана, а найперше ти, пане господарю славетний Горлач! Рік минув, як разом здолали ми із тяжкими трудами нашестя богомерзенних свеїв і зраду підлу анатемського Івашка Мазепи та клятих запорогів. Тяжко нам сталося, але з допомогою Божою та вірністю малоросійською, ворога ми побороли і в Малоросії лад та спокій навели, задля блага спільного. Всі ми пам'ятаємо, як пан Горлач вірним скіпетру залишився і ревно зраду з Вітчизни нашої викоренив. За те Всемилостивійший Государ наш, службу вашу не забув і обдарує вас ще більшими благами, а присутніх новими привілеями та жалуванням! Віват вам, пане Горлач, й віват вам, панове гості!
	
	— Віват!!! — ревнули гості, немов схопилися в атаку — і бенкет закружляв із новим запалом. А за вікнами палацу затріскотів феєрверк, гучний і яскравий, і темне небо враз розцвітив фарбами...
	
	— А і добре у тебе, Якове Опанасовичу, — милостиво спираючись на гостинну руку господаря, промовив князь Ґаґін, тяжко виходячи з-за столу, — хіба що не чув я у тебе співів малоросійських, які є вельми солодкозвучні для вуха нашого.
	
	— Завтра до палацу нашого прибудуть найкращі співці полкові, до різних дотепних штук удатні, а ще і дівчата тут дуже гарячі, — із готовністю відповідав господар, бережно проводячи гостя до виходу, де вже чекали муштровані лакеї, аби відвести до найкращої опочивальні палацу. 
	
	— І за що люблю я тебе, любий Якове Опанасовичу, так це за вірність твою та передбачливість! — розчулено промовив Ґаґін і щиро, по-братерськи, розцілував намісника в обидві щоки, прямо у товсті червоні губи, захитався, але вже був підхоплений надійними руками льокаїв, що понесли його до покоїв.
	
	Тим часом намісника обступили гості, тягнули до нього келихи і присягали у вічній відданості та вдячності.
	
	— П'ю до вас, гості люб'язні, — гуляйте, бенкетуйте, музик слухайте собі на радість, а я вже старий, піду відпочину, — відповідав їм намісник і в супроводі гайдуків, вдячно киваючи до протягнутих келихів, під здравиці "Прост!" та "Віват!" покинув залу.
	
		* * * 
	
	Палац будували італійські архітектори для Горлачевого попередника, полковника опального гетьмана. Палац був великий, двоповерховий, із розписами та барельєфами, немов чарівною силою перенесений від берегів веселої Франції та Венеції до химерної Гетьманщини. Утім, перший господар палацу, так і не встигнувши насолодитись окрасами своєї барокової резиденції, сконав на дибі, засічений канчуками за причетность до мазепинської зради, а новий намісник, маючи інші турботи, надто палацом не переймався. На те були в нього вірні слуги. 
	
	Провівши князя, Горлач пройшов у супроводі Лупула і двох гайдуків до своїх покоїв — двійко здоровезних лейб-ґвардійців із протазанами виструнчилися біля дверей при його наближенні. Намісник кивнув Лупулу: 
	
	— Розпорядися, щоб мені до спальні діжечку горілки поставили, а я тим часом ще дечого покуштую.
	
	Лупул щось гортанно крикнув гайдукам і зник у темряві, а гайдуки підхопили зі стін канделябри з накипілими свічками та пішли за Горлачем, який, п'яно хитаючись, човгав попереду. 
	
	Мінливе сяйво від свічок у канделябрі кидало на стіни три похмурі тіні. Намісник і гайдуки минули довгий звивистий коридор із гобеленами та венеційськими картинами і спустилися сходами у кімнату, щедро прикрашену вишуканою зброєю і рицарськими панцирами. Тут один із слуг, чорновусий угрин, покрутив щось за крилатим гусарським панциром — і частина стіни із зображенням якоїсь фатальної битви між християнським воїнством і бусурманами, риплячи, розвернулася, відкриваючи темне провалля. Вологий протяг з отвору хитнув вогники на канделябрах. Очі намісника розширилися, він вихопив свічку з рук гайдука і ступив на невидимі сходини. Слуги залишилися біля отвору, обличчя їх закам'яніли. 
	
	Освітлюючи собі шлях, намісник повільно спускався грубо витесаними кам'яними сходами вниз. Він хрипко дихав, примарний блиск свічок вихоплював викладені дубовими колодами стіни підземелля, з яких стирчали залізні гаки. Нарешті, Горлач опинився перед дверима, припнутими важким засувом. Пан намісник легко відсунув засув, відчинив двері й опинився у невеликій коморі. Стіни її були завішані турецькими килимами, посередині стояв невеличкий стіл і широке ліжко, заслане білими вовчими шкірами. 
	
	На ліжку, перелякано зіщулившись, сиділа молода дівчина — видно було, що її очі забули світло, густі русяві коси були розкуйовджені, а довга полотняна сорочка подерта. 
	
	— Чого злякалася, дурна? — просипів Горлач. — Я тобі подарунок приніс. 
	
	Із цими словами він протягнув дівчині блискуче намисто. Але та перелякано забилася у куток кімнати і вибалушеними очима дивилася, як намісник тяжкими кроками наближається до неї. 
	
	— Випусти мене... — тільки змогла, благаючи, вимовити вона, закриваючись тонкими руками.
	
	Ніщо не здригнулося на повному обличчі Горлача. Дівчина затрусилася всім тілом, не в силах відвести погляду від застиглих очей намісника. Він наблизився до своєї полонянки, схопив її за руки і кинув на ліжко. Полонена щосили заборсалася, намагаючись звільнитися від цупких пальців, що впилися їй у плечі. Намісник схилився і жадібно всотував тепло дівочого дихання. Здавалося, що гнучке тіло б'ється у пазурах великого червоного павука. Раптом дівчина завмерла: очі її розширилися від жаху — довгі ікла стирчали із рота пана Горлача, вона знову рвонулася, але не встигла, у шию з хрустом ввійшли блискучі ікла. На білу ряднину бризнула довга цівка крові. Тіло кілька разів тіпнулося й застигло...
	
	...Витираючи червоним рукавом скривавлений рот, пан Горлач піднявся до кімнати, де на нього чекали гайдуки. Нічого не кажучи, він тицьнув канделябр угрину і похитуючись пішов коридором. Гайдуки, немов дві чорні тіні, потяглися за ним. 
	
	Десь посеред коридору намісник зупинився: вираз задоволення щез з обличчя, і він тривожно озирнувся на гайдуків — ті мовчки взялися за руків'я шабель. Було тихо — тільки лунали хлопки феєрверку і вигуки бенкетуючих. Підібравшись, вони рушили знову, завернули за ріг і застигли — біля напіввідчинених дверей опочивальні лежали два вартові. Одному на білий ґвардійський мундир густо спливала кров із перерізаного горла, у другого зі спини стирчав уламок протазана. Горлач кивнув гайдукам. Ті вихопили шаблі і заскочили до опочивальні — на порозі, біля перегорнутої діжки, із якої тоненьким струмком витікала горілка, сидів Лупул, пришпилений власною шаблею до стіни. 
	
	В опочивальні, біля палаючого комина у кріслі, сидів чернець. Обличчя його було прикрите чорним каптуром. Гість, не поспішаючи, гострив коротким ножем дерев'яний кілок. Біля його ніг жовтіли тріски. 
	
	— Ти що за один? — просипів Горлач.
	
	Чернець підняв голову, байдуже блимнувши на гайдуків, і озирнув багато прибрану опочивальню:
	
	— А добре у тебе тут... на січових лавах, звісно, жорсткіше було...
	
	— Хто ти? — люто вигукнув Горлач. 
	
	— Хіба не бачиш, пане наміснику? — святий отець.
	
	— Так це ти моїх людей причастив? 
	
	— Авжеж, сам знаєш — чернеча злоба до гроба! Зараз і до тебе черга дійде, — із цими словами чернець скинув з обличчя каптур. Лице його було молоде, попечене сонцем і завітрене степовими вітрами. На голові куйовдилася запорізька чуприна. Очі його були холодні, і за цим холодом відчувалися запекла ненависть і сила. 
	
	— Багато я таких святих отців із Січі на дибу відправив... — прохарчав Горлач і несамовито закричав: — Візьміть його! 
	
	Гайдуки кинулися із шаблями на ченця. Той, немов недбало відмахнувся від мухи широким чорним рукавом ряси, — короткий ніж свиснув у повітрі, і один гайдук застиг на півдорозі з лезом у серці. Чернець зіскочив із крісла, ухилився від шаблі угрина, мов тінь, майнув у нього під рукою і одним рухом зламав гайдукові шию. 
	
	— Твоїм пахолкам тільки з дівками воювати... — видохнув чернець, зимно дивлячись наміснику просто у вічі. 
	
	Клацнув курок — Горлач підвів тяжкий пістоль. 
	
	— Забув ти, що чоловік стріляє, а Бог кулі носить.... — сказав чернець, ледь скрививши тонкі губи. Бухнув постріл. Коли дим розсіявся — чернець стояв на місці, глузливо посміхаючись.
	
	— Проклятий запорог! — скрикнув Горлач, жбурнувши пістоля у вікно — високе скло розлетілося на друзки, і кинувся із шаблею на ченця. Той підхопив шаблю вбитого гайдука і відбив могутній удар. Із розпечених лез сипнули іскри. 
	
	Удари Горлача були сильні і досвідчені, але чернець граючись увертався і сам блискавично контратакував. Уже кунтуш намісника деінде був розсічений шаблею дивного ченця, вже пан Горлач важко сопів, і тільки несамовита лють надавала йому сили. Раптом чернець невловимим рухом вдарив його лезом по правиці — коштовна шабля намісника впала на килим. Горлач голіруч кинувся на ченця, але у груди йому ткнувся гостряк шаблі.
	
	На мить запала тиша. Очі намісника розширились, запливаючи кров'ю, коли долоня ченця до білого хрусту стиснула руків'я шаблі. 
	
	— Йди до пекла, свинячий виродку! –видохнув чернець і навскісним ударом рубонув намісника. Лезо розвалило плече і глибоко загрузло у грудях пана Горлача, що сповзав на коліна, скрюченими пальцями чіпляючи скривавлене лезо. Чернець із огидою глянув на тіло, з якого, заливаючи килим, хлюскала кров, потім підняв кілок і схилився над конаючим. 
	
	— Стій!!! — почувся вигук. Чернець озирнувся — у дверях товпилися офіцери, гайдуки і солдати намісницької варти. Із десяток мушкетів цілив йому в груди... 
	
	Чернець миттєво підхопив з комина палаючу головню і жбурнув у діжку, біля якої вже натекла добряча калюжа горілки. Діжка вибухнула високим синім полум'ям. Одночасно тріснули постріли. Враз до опочивальні увірвався весь озброєний натовп. Штори палали, полум'я швидко розпливалося по килиму. Опочивальню миттєво затягнув чад і пороховий дим... Хтось кричав, хтось лаявся і натужно кашляв. Закриваючись від жару, солдати прийнялись гасити вогонь, а коли у кімнаті трохи розвиднилося, всі побачили зібгану чорну рясу із каптуром, що валялася біля комина. Посередині опочивальні лежав, скрутившись, намісник — навколо нього по пишному килиму розтікалася величезна калюжа чорної крові. Капітан лейб-ґвардії зі шпагою в руках схилився над ним.
	
	— Що з ним? — спитав князь Ґаґін, який в оточені ґвардійців з'явився серед натовпу. 
	
	Офіцер підвів голову, глянув на князя і сказав із сильною німецьким акцентом:
	
	— Ваша світлість, він мертвий...
	
	
	
		1. Мертвий вершник
		
	
	В літо Боже 1775 року часто–густо впадали на степ суховії, закривали сонце густою хмарою чорного пилу, неслися, нахиляючи трави до землі, летіли з тяжким завиванням понад Дніпром, лякаючи гуртовиків і розганяючи врізнобіч отари й табуни. По запорізьких зимівниках та бурдюгах між дідами абшитованими точилися довгі розмови про близький кінець світу; про мерців, які невдовзі повинні вийти зі своїх могил та порахуватися з нерозумними онуками за тяжкі гріхи, про упирів та відьом, насланих Господом Богом на рід людський, про підступність московську та хитрощі бусурманські. Святі старці зі власноруч видовбаних печер споглядали за спалахами зірок, смутніли і зі страхом молилися за спасіння роду християнського та за власні душі, що несли на своєму сумлінні чимало крові, пролитої у часи молодечого козакування. Подорожні на переправах, чумаки, купці та крамарі поспішали до храмів, а володарі наддніпрянських степів, запорожці, щиро прощалися між собою, били шапками об землю та кидали останні золоті червінці на стіл шинкарям, плакали під дзенькіт мандрівних перебендь та кидалися в розпачу із шаблями на захожих чужинців та перекупників. 
	
	На початку липня посуха впала на степ, трава пожухла, джерельні струмки враз посохли і щовечора обрій закривала чорна хмара, від якої віяло спекою та страхом. Коли сонце ще стояло в зеніті, далеко в степу спалахували заграви. Молодики, які наймитували по зимівниках, заганяли овець до кошари, озиралися навсібіч і тривожно хрестилися. У тирсі чорно–жовтими струмками ковзали полози, розганяючи перепелів, та щезали, шиплячи, у гарячих низьких хвилях Дніпра. 
	
	Одного дня, на початку липня, коли синє безхмарне небо тяжко зависло над розпеченим наддніпрянським степом, два чабани, що випасали худобу великого запорізького зимівника, помітили чорну точку, яка раптово з'явилася на обрії і почала швидко наближатися. Старший чабан, бувалий козак Трохим Шух довго мружив очі, пильно вдивляючись з-під жорсткої долоні на дивне явище у степу. 
	
	— Що там, дядько Трохиме? — нетерпляче спитав його помічник, дванадцятирічний хлопець Чіпка. 
	
	— Здається, кінь... — поволі зронив Шух. — Невже татарва? — знову запитав чи то перелякано, чи то захоплено Чіпка.
	
	Рука Трохима машинально смикнулася до очкура, але, не намацавши шаблю, він сердито відмахнувся від недосвідченого помічника і кинув глузливо:
	
	— Мурашки, мурашки ховайте подушки, бо татаре йдуть... Ото дурне! Хіба татари поодинці по степу гасають? Хіба не бачиш? — кінь. 
	
	Але тепер і Чіпка добре бачив коня, що оскаженіло летів степом навпростець. Здалеку, під косими променями надвечірнього сонця, здавалося, що на лискучій спині коня гойдається чорний горб.
	
	— І пропаде ж гарний кінь! — із жалем процідив Трохим і крикнув на хлопця: — Що став, телепню? — давай мій аркан! 
	
	Чіпка прожогом кинувся до розіпнутого намету, біля якого лежав скручений волосяний аркан чабана. Тим часом Шух свиснув собак і заскочив на свого мишастого татарського коника. Чіпка тільки встиг протягнути кільця аркану, як Трохим, пролітаючи повз галопом, легко підхопив скручене мотуззя і майнув у степ навперейми дивному коню. 
	
	З-під копит Трохимового скакуна в обличчя хлопця вдарила курява і вирвана з корінням трава. Поки він тер очі, хлипаючи від нетерплячки, Трохим, низько пригнувшись до кінської шиї і щосили луплячи босими п'ятами по боках маштака, вже винісся за пасовище. Чіпка, підстрибуючи від цікавості і захоплення, бачив, як прокладаючи крізь випалені ковилі стежку, коні летять назустріч. Коник чабана несподівано швидко промчав низинкою і вискочив на вододіл, по якому летів дивний скакун. Раптом серце Чіпки впало, він зрозумів скажений гін чужого коня — за ним, майже не торкаючись лапами землі, стелилися три степових вовки. 
	
	Вовків помітив і Трохим, він насунув баранячу шапку нижче на лоба і почав розправляти кільця аркану. Дивний кінь лише на два крупи випереджав його. Шух випростувався, вчепившись босими ногами у змилені боки маштака, — вітер широко вдарив у груди, надувши полотняну сорочку. Чабан розкрутив аркан і метнув його — чорна мотузка звилася у повітрі і жорсткий зашморг врізався у шию скакуна. Трохим відкинувся назад, з натугою утримуючи в руках жорстке мотуззя аркану, — зловлений кінь, із боків якого летіло шмаття білого мила, відчайдушно захропів і замотав головою.
	
	Те, що чабани сприйняли спочатку за горб, виявилося тілом чоловіка, руки якого міцно обіймали довгу кінську шию. Кінь став дибки — голова людини відкинулася назад, і перед Трохимом майнуло бліде чорновусе обличчя. Але придивлятися часу не було — його кінь раптово брикнув задніми ногами, чабана підкинуло так, що він дивом утримався. Шух обернувся — один вовк, поцілений копитами, із переламаним хребтом, скиглячи, котився по землі.
	
	Другий вовк спробував підскочити збоку, але призвичаєний чабанський кінь знову став дибки, кидаючи копитами. 
	
	Пронизливе іржання, хропіння, вовче рикання й тупіт копит закрутились, закриті стовпом куряви, у несамовитому коловороті. 
	
	Невідомо, чим би закінчилася ця колотнеча, якби не підбігли собаки, що відразу вчепилися у вовків, а потім погнали їх у степ. 
	
	За собаками біг захеканий Чіпка, грізно розмахуючи ґирлигою. 
	
	Трохим вже зіскочив із коня і звис на трензелях гнідого скакуна. Декілька хвилин чабан тяжко тупцював навколо оскаженілої тварини. Нарешті, гнідий поступово заспокоївся і тільки скошував налитими кров'ю очима кудись убік та перелякано хропів. 
	
	— Ти диви! Ось чому він із коня не звалився! — промовив Трохим, розплутуючи довгий козацький пояс, яким до кінської шиї був прив'язаний чоловік. Руки людини були намертво зчеплені навколо шиї коня. 
	
	— Козак! — з повагою сказав Чіпка. На чоловікові був зелений куртас і темно-сині запорозькі шаровари. Через плече, на тонкому шкіряному ремінці, висіли порожні шабельні піхви, багато оздоблені срібними прикрасами. Попереду сідла-орчака — два пістольні кобура. По одягу козака розпливалися широкі плями почорнілої крові.
	
	— Хто ж цього сердегу так ухойдохкав? — замислився чабан і озирнувся довкола. Але навкруги було на диво спокійно, тільки вітер здаля доносив гавкіт собак. Степ, такий же безмежний, як і небо над ним, стелився велично й урочисто. 
	
	Чіпка вдивлявся у залите кров'ю обличчя козака. Чубата чорна чуприна густо запилена. Молоде і мужнє, з витонченими рисами і тонкими чорними вусами, мертвенно бліде обличчя, спотворював застиглий вираз болю й ненависті. 
	
	— Ну що ж, поїхали — поховаємо сердегу по-козацьки. — Похмуро сказав Трохим і, про щось замислившись, повів коня з мертвим вершником за вуздечку до вигону.
	
	За вигоном, біля невеликого джерельця, Трохим і Чіпка ледь розчепили руки козака, зняли його з коня і поклали у намет. Трохим розстібнув подряпаний китайковий куртас.
	
	— Так, це його хтось із мушкетюги поцілив... — Задумливо пробурмотів Трохим. Біла сорочка, просякнута рудою, висохла і перетворилася на корок. Під серцем чорніла широка рана. 
	
	— Чого стовбичиш — неси воду! — прикрикнув Трохим на помічника. За мить Чіпка з'явився з полотняним цебром води. Чабан почав обережно промивати рану. Окрім рани під серцем, стегно козака було наскрізь прохромлено і вся нога тяжко набрякла від гною. Побачивши вузький чорний отвір, навколо якого засохла кров, Трохим надовго замислився. Якась здогадка спохмурніла його обличчя. 
	
	— Видно, що це його москаль багнетом штиркнув, — сказав він, витираючи спітніле обличчя. Чіпка здивовано подивився на чабана. Той замислено покрутив сивий вус:
	
	— Бачив я такі рани — ще коли з Гонтою гайдамачив. Москалі нас тоді добряче своїми багнетами з ляхами помирили...
	
	— А хіба у нас із ними війна?
	
	Трохим махнув рукою:
	
	— Із ними ніколи не знаєш — чи мир чи розмир. Як то люди кажуть, варив чорт із москалем пива — і солоду відрікся.... 
	
	Чіпка згадав, як вони із зимівчанами минулого року їхали на ярмарок у Домаху і повз них, битим шляхом, під стукіт барабанів маршували безкінечні колони солдат із довгими рушницями, на тяжких стволах яких зловісно блищали довгі блискучі багнети. Здавалося, з кожним кроком солдат багнети штрикали прямо у небо...
	
	— А за що вони його? — запитав Чіпка. 
	
	Трохим потиснув плечима, промокнув шмат полотна і витер їм обличчя вершника. Раптом Чіпці здалося, що вії на закритих очах козака ледь тіпнулися. 
	
	— Дядько Трохиме, здається, він живий. — Прошепотів підпасок і вчепився у рукав сорочки чабана. 
	
	Трохим кивнув у відповідь і застиг, вдивляючись у біле обличчя. Але козак лежав нерухомо.
	
	— Хто його зна, — стиха сказав чабан, — відвеземо у Суху балку до діда Чорнояра, мо' і допоможе... Жаль буде, якщо такий козак задурно згине.
	
	Трохим заходився плутати між двох коней перев'язь для нош.
	
	— А він допоможе? — боязко запитав Чіпка.
	
	— Той і мертвому допоможе... дід такий, що не тільки з живого мертвого зробить, а запросто і навпаки... — Трохим умостив згорнутий оберемок зеленого віття на перев'язі і хлопнув зловленого коня по мокрому крупу: 
	
	— Я до діда, може, до заходу встигну, а ти за отарою дивися... 
	
	
	
		2. Дід Чорнояр
	
	
	Коли дід Чорнояр оселився у Сухій балці, не знали найстарші з мешканців найближчих хуторів та зимівників. Подейкували різне — казали, що дід був січовим писарем в Олешках, але розсварився із січовиками і, після повернення тих під руку гетьмана Апостола, осів у степу на самоті; інші запевняли, що старий водив гайдамацькі ватаги на Правобережжя, а потім, уходячи від ляської помсти і московської каторги, пішов із Гетьманщини за Пороги; треті взагалі казали, що дід живе тут вічно, довше ніж кам'яні мамаї, що деінде біліли у степу. Але і перші, і другі, і треті сходилися в одному — дід був характерником. 
	
	А що інше могло спати на думку будь-якому чоловікові при першому погляді на діда Чорнояра? Висушений сонцем та просмалений степовими, а може і не тільки степовими, вітрами, був старий жорсткий, як воляча шкіра, з обличчям коричневим, немов руків'я бувалої шаблі. Коли виходив дід із бурдюга, то тримався прямо, немов сухий ясень. Дивився гострими очима, що пронизливо й жахно блимали з-під густих сивих брів. Довгий оселедець діда від часу був уже не білим, а якимось пергаментно жовтим і спадав на плече. Один вус був закручений за вухо, а інший, немов довга біла змія, лежав на грудях старого. Мало хто чув, як розмовляє старий, а хто чув, той, мабуть, і перед смертю згадає цей голос, який, здавалося, не із грудей діда йшов, а з якоїсь глибокої і не освяченої могили.
	
	Жив Чорнояр відлюдкувато у невеличкому бурдюгу, обнесеному рідким тином. Бурдюг він побудував десь із краю балки поміж сухих дерев, так що у темряві житло діда можна було запросто прийняти за перекручений вітрами та часом корч. Але вночі до Сухої балки міг потрапити хіба який чужинець, що заблукав поміж битих шляхів, бо різне балакали довгими вечорами місцеві козаки і про цю балку, і про цього діда Чорнояра... 
	
	Жив дід здебільшого сам. Іноді траплялося, що до нього прибивався якийсь перехожий — бурсак, що тікав від ректорських різок на Січ, мандрівний спудей, селянин, шукаючи заробітку в заможних козаків-гречкосіїв, — хіба мало люду завжди вешталося паланковими степами!
	
	Але надовго заробітчани у діда не затримувалися — кого гнав Чорнояр, крутий на руку, а здебільшого тікали самі, розносячи поміж охочими до різних чуток хуторянами дивні розповіді про самітника, від яких у мирних гніздюків мороз драв поза шкірою...
	
	За два роки до знахідки чабанами мертвого вершника якийсь спудей, прибившись навесні до діда, домовився з ним порядкувати за кількома вуликами й десятком овець, що складали все дідове господарство. Раз після Різдва він забрів по сіль до сусідського зимівника. Трохи підігрівшись і хильнувши горілки, він тяжко замислився, сумно підпершись рукою, і коли господар налив йому другого михайлика — "малий михайлик, хіба що тільки мізерний жидок утопиться" — потрохи розбалакався:
	
	— Старий все мовчить і мовчить, і з кожним днем темний як хмара ходить, тілько іноді по ночах з вовками й пугачами розмовляє...
	
	Господар зимівника, товстий козак Барило, недовірливо похитав блискучою головою, по якій, немов свинячий хвостик, вився кучерявий оселедець:
	
	— І що, сам бачив? 
	
	— І не тільки бачив — навіть чув! — спудей побожно перехрестився, — а ще старий все сидить і древню інкунабулу читає... водить сухим чорним пальцем по листах і читає, а від цього літери червоніють... як кров, сам через віконце бачив, а старий, як мою пику помітив, то так зиркнув, що у мене, Господи милосердний... — спудей побожно захрестився і знову надовго замовк. Коли Барило штурхонув його під бік, щоб заохотити до продовження розповіді, спудей перелякано сіпнувся, проковтнувши третій михайлик, насилу заспокоївся і, похапливо хрумкаючи солоним огірком, кинув загадково:
	
	— У ній усе, та ще у кобзі... — більше витягнути з нього так нічого і не вдалося. Одначе горілка додала спудею хоробрості, і він, вже вирушаючи в дорогу, кинув:
	
	— Гех! — або пан або пропав! — доберуся і я до цієї інкунабули!
	
	Добрався він до неї чи не добрався — ніхто не знає, бо потім спудея ніхто не бачив, хіба дейкували, ніби схожий на нього чоловік у білій сорочці йшов із сопілочкою Ромоданівським шляхом, наспівуючи дивних пісень... 
	
	Після спудея довго ніхто не жив біля Чорноярового бурдюга, аж поки не осів там німий парубок і, може, завдяки ваді своїй, у діда і затримався. 
	
	Утім, хоча старого і боялися, але без нього не могли обійтися. Чумаки, ладнаючись у путь, завертали свої мажі до Сухої балки, і отаман, разом із старшими чумаками, поштиво знявши шапку і, витягнувши з рота довгу носогрійку, чемно грюкав у ворота, що криво висіли на рідкому тину, і довго чекали, поки з бурдюга вийде дід.
	
	Тоді вони низько кланялися:
	
	— Здоров будь діду, наші голови тобі!
	
	Дід, одягнутий у просту темно-коричневу свитку і високу чорну шапку з довгим шликом, тримаючи у руках довгий старшинський посох, з обох кінців окутий сріблом, відповідав:
	
	— Ваші голови, чумаки.
	
	— Побажай щастя у дорозі, діду! — рік після вітання чумацький отаман. І старий дивився на них своїм нелюдським оком і махав рукою:
	
	— Дай Боже, товариство! 
	
	Задоволені чумаки клали до його ніг торби з борошном, пшоном і сіллю, тютюн, чверть з горілкою, загорнуті у полотно шматки сала й в'язки сухої тарані, кланялися і швидко йшли до возів, біля яких напружено очікувала їх повернення решта громади.
	
	І поки довга валка маж, риплячи повзла угору, дивився на них дід, спершись на свій посох. 
	
	А ще бувало: козацькі ватаги, збиваючись для гайдамацького набігу на Правобережжя або для збройної мандрівки у Крим, наїжджали до Сухої балки за порадою, і за велику честь і славу для козацького отамана було, якщо сам дід Чорнояр із ним міг перекинутися короткими словами. Сидячи у своєму бурдюгові, дід знав усе — де яка стоїть ляська залога, чи не чатують татари у засідці на Чорній переправі або чи не задумали новопоселенці-сербини разом із московськими драгунами перехопити ватагу після повернення... 
	
	І вертаючись, гречно дякували старому, дарували найкращу здобич, але дід від усього відмовлявся й просив тільки, аби якийсь із козаків заграв йому на бандурі. Та ще залишали козаки своїх поранених, і дуже рідко бувало, щоб не повернувся козак живий після дідового таємного лікування. А як забирали козаки свого померлого від діда, то казав він: 
	
	— Над цим, дітки, вже не Божа і не моя, а Чорна воля висить... 
	
	Тільки останні роки все рідше з'являлися козаки на подвір'ї у діда, все менше ходили у походи, бо все жорсткіше стягувався московський зашморг на горлі козацьких вільностей. Хіба навесні, як відправлялося Військо Низове разом із московською армією на турка, заїхав до старого сам кошовий отаман Калнишевський.
	
	Зіскочив із коня і, брязкаючи московськими срібними медалями на жупані, до діда у бурдюг пройшов. Довго вони говорили, поки джури тримали баского отаманського коня у поводу. Потім почули джури гнівливий вигук кошового і схопилися за шаблі, але той сам вискочив. Обличчя його було бліде як у мерця, й рот під довгими вусами люто зчеплений. Довго плутав отаман вуздечку, заскочив у сідло, зірвав із пояса великий гаманець із золотом, кинув на дідове подвір'я і майнув у степ. 
	
	Коли курява за вершниками зникла, дід Чорнояр ткнув посохом у розшитий бісером гаманець і кивнув німому:
	
	— Кинь у Дніпро...
	
	Німий слухняно підібрав тяжкий мішечок, в якому золота вистачило б на п'ять добрих зимівників, пішов до Дніпра і жбурнув у воду. Там, де воно шубовснуло у темні хвилі, піднялася густа хмара пару і полетіла кудись, немов не золото це було, а розпечене вугілля...
	
	Ось до кого повіз знайденого вершника чабан Трохим. 
	
	
	
		3. Сполохи у небі
	
	
	Довгі тіні вже пролягли від дерев низьким схилом Сухої балки, коли Трохим привіз козака до воріт дідового бурдюга. Вже під'їжджаючи до стежки, що петлею спускалася в западину, він почув химерні звуки. За хвилину, притримуючи повіддя коней, чабан наблизився до бурдюга. Старий сидів на товстому стволі біля тину, склавши на колінах довгі кістляві руки і дивився напівзакритими очима на сонце. Тінь від розлогого віття вишні дивним малюнком креслила його обличчя. Німий парубок стояв біля діда і повільно водив смичком по скрипці. Тягуча мелодія наповнювала душу щемлячою тугою за чимось минулим і нездійсненним. 
	
	Дід навіть не повернув голову до Трохима, який несміливо заїздив на подвір'я, і тільки ледь помітно кивнув німому. Той, немов тільки й чекав на це, бережно відклав скрипку і заходився знімати козака з коня. Тут тільки Трохим побачив, що під деревом була послана широка ряднина. На неї вони і поклали вершника. Лише тоді дід піднявся і, шкутильгаючи підійшов до чабана.
	
	— Чолом тобі, пане Чорнояре! — Трохим скинув шапку і статечно поклонився старому.
	
	— Здоров бувай і ти, козаче! — неспішно мовив дід. — Бачу, що не один прибув.
	
	Трохим почав розповідати про зустріч у степу, дід уважно слухав його, дивлячись прямо з-під кошлатих білих брів. І від цього погляду Трохим відчув, як морозом продрало його по спині. Чорнояр подивився на сонце, що вже низько зависало над обрієм і сказав:
	
	— Їдь, синку, швидше до череди, а я тут про цього лицаря сам подбаю... Поспішати треба.
	
	Чабан ще раз поклонився, вивів коня і поскакав пріч, не оглядаючись. Він проїхав повз стару могилу, що височила на виїзді з балки, і погнав коня у степ, поспішаючи до вигону. 
	
	Але не встиг він проїхати і двох миль, як його кінь заходився полохливо перебирати ногами, хропучи й смикаючи голову. З хвилину Трохим намагався заспокоїти коня, але той бився все сильніше. Чабан зістрибнув із сідла і почав звично заспокоювати скакуна. Блискавиця червоно креснула по темно-синьому обрію. Позаду, над Сухою балкою з'явилися багрові спалахи. 
	
	"І що там у діда робиться? Хоч і блимає, та на дощ не дуже схоже!" — подумав він, притримавши коня за трензеля і, озираючись назад. Справді, степ дихав гарячою сухістю, деренчав цвіркунами, потріскувало, холонучи, повітря, але жодного громового розкату не було чути. 
	
	Будь Трохим обережнішим, то погнав би він свого маштака подалі від страшнуватої балки, але буйна вдача, що років тридцять тому примусила його кинути батьківську оселю і майнути за Пороги, грала у широких грудях козака. Чабан плюнув спересердя на свою дурну звичку пхатися куди не слід, але повернув коня і погнав назад, до дідової балки. 
	
	Коли він під'їхав ближче, тільки вузький край сонця червонів на обрії. Усе навколо вже встигла затягнути чорна темрява. Над могилою, раз по разу, висвітлюючи її горбатий обрис, спалахувало високе яскраве світло. Трохим зіскочив із коня і, переборюючи у собі палке бажання втекти якомога швидше, прив'язав повід до куща терну і легко, по-гайдамацьки, сковзнув у темряву... Незабаром він наблизився до могили, заліз на пагорб, порослий терном, причаївся за сухим стволом поваленої верби і почав спостерігати.. Видовище, яке відкрилося очам, примусило його перехреститися й зашепотіти молитву.
	
	Спочатку Трохиму здалося, що він бачить сон. Дивний і жахливий.
	
	Біля підніжжя могили сидів німий; із байдужим, як завжди, обличчям — він грав на скрипці. Тягучі одноманітні звуки примушували стискатися серце. Навколо могили яскраво палало вісім смолоскипів. Їх полум'я гостро висвітлювало широкий дерев'яний поміст на самому вершечку могили. У помості Трохим ледве вгадав ворота з паркану старого. На воротах лежало щойно привезене тіло козака. Поряд стояв дід Чорнояр. Він був без шапки — вітер, який почав віяти степом, бив по обличчю старого і тріпав довгі вуса й оселедець. Звично зігнута постава діда на цей раз була виструнчена, і його кістляві руки простягалися до краю неба, за яким ховалося сонце. Старий Чорнояр щось кричав, але його слова підхоплював вітер і ніс — ген до останніх променів. Здавалося, і його зараз підхопить міцніючий вітер, і дід полетить, тріпочучи широкими рукавами й полами темної свитини. Сонце сховалося за обрієм, вітер спав — тепер тільки прямий вогонь смолоскипів освітлював дивовижне видовище. 
	
	Дід стояв, не рухаючись, його руки продовжували тягнутися угору. Несподівано у вогняному колі з'явився новий чоловік — одягнутий він був у довгий чорний жупан і чорну ж шапку. Нагадував якогось заможного перекупника або ґендляра, що вештався задніпровськими шляхами та із зиском скуповував козацьку здобич. Дві постаті зупинилися над тілом козака. Вони довго про щось розмовляли. Раптом дід дико закричав; до Трохима донеслося тільки: — "Облиш!"
	
	Чорнояр схопив посох, що лежав біля його ніг (там же Трохим побачив шаблю, сідло й ратище) і замахнувся на чорного чоловіка. Той зареготав — і від цього пекельного реготу чуприна чабана стала дибки. "Купець" закрутився у повітрі і розсипався білою хмарою, що швидко розчинилася у темряві. Дід підхопив шаблю і почав крутити над тілом козака широкі кола. Червоне полум'я відбивалося на блискучому лезі, немов у руках характерника буяв вузький і розпечений пломінь. Зненацька дід встромив шаблю у ворота, підняв із землі великий глек і бризнув із нього на козака. Тіло того, одягнуте у чисту білу сорочку і широкі полотняні шаровари, різко смикнулося й забилося на помості. Рот розкрився, хрип вирвався з горлянки — чорна хмара піднялася над тілом і заміталася, немов сполоханий клин чорного вороння. Хмара злилася в обриси велетенського кажана із блискучими крилами — кажан стрімко кидався вниз, прямуючи на козака, але дід кожен раз відганяв його погрозливими замахами шаблі, вигукуючи незрозумілі слова. Кажан замітався по небу і зник, але гостре відчуття небезпеки не зникло, здавалося, що він причаївся і чигав вдалої миті для нападу.
	
	Щось спалахнуло, і над могилою у сріблястому сяйві з'явилася чудернацька картина — великий човен із гострим піднятим носом, схожий на запорізьку чайку, із напнутими вітрилами гойдався на хвилях широкої ріки. Він ніби очікував, що козак підніметься на нього, але так і не дочекавшись, поплив удалеч, розпадаючись дрібними зірками по небу. На місці корабля майнула зіткана зі срібних струн постать прекрасної оголеної жінки — її тіло пручалося, обплутане кільцями великої змії... 
	
	Обриси жінки розтанули, і над могилою засвітилося червоними спалахами обличчя людини. Обличчя випромінювало хижу жагу, і вишкірена гострими іклами паща жахливо кривилася...
	
	Козак піднявся, його погляд шукав небо. Дід Чорнояр простягнув до нього руки... 
	
	Гостре почуття зловісної небезпеки блискавкою пронизало Трохима — долоня його стисла руків'я ножа й чабан повільно озирнувся. Вовча зграя повільно обступала пагорб. 
	
	
	
		4. Чіпка
	
	
	Після того, як Трохим повіз козака до Сухої балки, Чіпка з гордістю узявся керувати чабанським господарством. Малий прикрикнув на собак і, поважно тримаючи ґерлиґу, пішов до череди. Роботи виявилося вже не так і багацько — пси після славної перемоги над вовками завзято бігали навколо худоби, до вечора, коли повинен був повернутися чабан залишалося ще багато часу. Чіпка, ще й ще згадуючи про ранкову пригоду, запишався і своїм внеском у порятунок козака, почав мріяти про часи, коли він підросте і сам вступить до січового куреня, стане козаком — лицарем, і обов'язково за вояцькі подвиги товариші оберуть його кошовим отаманом. Чіпка, вже уявляючи себе гетьманом, наскочив на терновий кущ і вдало погромив його малахаєм, потім пожбурив у горобців грудку землі і приліг під намет, як годиться, відпочити після тяжкої битви. 
	
	Прокинувся Чіпка, коли сонце вже сідало. Чабана ще не було. Чіпка переконався, що з худобою все гаразд, і почав уважно вдивлятися в степ, у той бік, звідки мав з'явитися Трохим. Тривога закралася у серце хлопця. Тривога і за себе, і за чабана. А був Трохим для Чіпки і замість старшого брата, і замість батька... 
	
	...Кривавим шляхом проривалися тоді залишки гайдамацького війська через Правобережжя, щоб заховатися у байраках понад Бугом. Уже скутого Гонту подарував полякам генерал Кречетніков і готували у святій Кодні палі на гайдамаків, а загін отамана Крука, в якому був Трохим, люто відгризався, уходячи від хоругв коронних та команд московських. Вибираючись до Чути, потрапили гайдамаки на згарище великого хутора. Хто хутір попалив? — чи поляки помстилися за Коліївщину, чи солдати московські погрілися, а чи просто харцизи злодійство учинили ніхто — не знав. Ледь не все Правобережжя у тому 1768 році такими руїнами чорніло. Так і минули гайдамаки згарище, кинувши байдужим оком на обвуглені стіни, як за стіною почувся дитячий лемент. Трохим повернув коня і незабаром вернувся з малим хлопцем на сідлі. Хлопець був в одній подряпаній сорочці, перемазаний попелом, заплаканий і худий. 
	
	Більше ні живих ні мертвих на руїнах не було. 
	
	— Кинь хлопця, — тільки й сказав отаман Крук. І не те що Трохим жалісний був, мабуть, навпаки, але чогось різонули його по серцю голодні й перелякані очі замурзаного малюка.
	
	— Заберу із собою, — уперто відповів Трохим. Гайдамаки мовчки дивилися на них. За непослух отаману кара була одна... Коротка... А Трохим вже стояв, закриваючи собою малого, що перелякано вчепився йому в шаровари. Крук повільно наближався, поклавши руку на пістоль. І тут трапилося те, чого ніхто із гайдамаків не міг і уявити собі — сам отаман Крук (а залишалося йому до зустрічі з останньою кулею ще два роки), сам жахливий Крук, який не мав жалості ні до своїх ні до чужих, ніжно поклав важку долоню на русяву чупринку малюка.
	
	Так вони і стояли — маля з великими і не по дитячому сумними очима і страшний гайдамацький отаман, іменем якого ще два покоління польських і єврейських родин будуть лякати неслухняних дітей. Щось здригнулося у круковій душі. Давній спогад засмутив отаманські очі, повернувся він і, вже влетівши у сідло свого вороного, кинув Трохиму:
	
	— Заверещить малий, перший загинеш... 
	
	Але малий гайдамаків не підвів — мовчав, стиснувши зуби, коли пробиралися під носом у московських застав, коли нечутно підкрадалися до драгунських пікетів. Мовчав під час бою й оскаженілої гонитви, міцно тримався за черес Трохима і тільки смикався, коли хлопали постріли. За це його гайдамаки так і прозвали — Чіпкою. "Підросте — буде Ничипором, а зараз нехай Чіпка".
	
	...Назад у степ прорвалося п'ятеро із тридцяти гайдамаків. На високій могилі вони розіслали рушники і виставили куплені у зимівчан харчі й горілку. Вітер тріпав гайдамацькі чуприни й оселедці. Кожен мав на собі криваві рани. В очах ще блимали вогні від палаючих міст і містечок, спалахи пострілів і зблиски шабель і ножів. Вони пили мовчки, час від часу заводили пісні, слова яких, мабуть, карбувалися свяченими ножами.
	
	Чіпка сидів між ними як рівний. 
	
	— Ось і ти, малий, став гайдамакою! — сказав Трохим.
	
	На перехресті доріг гайдамаки, скинувши шапки, поклонилися один одному, попрохали прощення і погнали коней врізнобіч. 
	
	Затрималися тільки Крук і Трохим. Отаманський вороний крутився на місці, роздуваючи ніздрі. Йому кортіло майнути відкритим степом. 
	
	— Дивися за малим, Трохиме, із нього ще добрий козак буде, а це йому на коня... — Отаман Крук жбурнув прямо у руки здивованого Трохима гаманець із золотом — ледь не більшу половину своєї здобичі, відпустив повіддя і зник у степу, залишивши після себе тільки журливо похилені трави... 
	
	За ці гроші зміг Трохим відкупитися від гусарів-сербинів, що перехопили їх із малим за Новосербією. Помикався по степах, а потім найнявся разом із малюком до заможних козаків-хуторян. Завжди були вони разом — тільки один раз покинув Трохим свого помічника, покинув і не вернувся... 
	
	...Зловісні передчуття обсіли хоробре Чіпчине серце. Він до болі в очах вдивлявся у темну далеч, але чабана все не було. Малий опустив очі долу і перелякано смикнувся — довга тінь підбиралася до його босих ніг. Він перелякано підстрибнув і озирнувся. Покручене гілля сухої верби стелилося землею, а сама верба здавалася кривим і сухорлявим страховиськом. Хлопець розгублено постояв біля намету, почухав вистрижену під закаблук чуприну і заходився збирати кізяки для нічного вогнища. 
	
	"Ось, ось Трохим під'їде — а у мене вже і вогонь горить, і юшка у казані вариться...", — думав Чіпка, розводячи добрий вогонь. Поступово круторогі воли, що байдуже паслися по степу, розчинилися у нічній темряві, і тільки полум'я, біля якого сидів малий, креслило тремтяче коло. Здавалося, що весь світ поза цим колом провалився у прірву, і варто тільки ступити на край, як довгі пазурі вчепляться у тебе і полетиш прямо до пекла...
	
	До самого ранку, схопившись за ґерлиґу, просидів біля вогнища Чіпка. Десь гавкали собаки, іноді гризлися з якимось ворогом, із скавчанням тікали кудись. Воли перелякано ремиґали. Вдалині, над Сухою балкою, спалахувала дивна заграва, але небо від неї ставало все темніше й темніше. 
	
	Всю ніч серце Чіпки божевільно калатало в грудях, і тільки коли ранкова прохолода торкнулася його рук, а високі трави й роги худоби почали проступати у ранковому тумані, хлопець зронив голову на руки і заснув...
	
	... — От халепа! Де ж Трохим? — крик над головою, іржання коня й стукіт копит висмикнули Чіпку зі сну. Він, кліпаючи очима, підняв голову — прямо над ним крутився на коні господар зимівника Барило, а за ним маячили чоловік десять молодиків і чабанів. Червоне обличчя Барила чогось було вкрай стурбоване й перелякане: 
	
	— Де Трохим, бісова дитино! Нащо він череду покинув?
	
	Чіпка потиснув плечима. Барило плюнув і крикнув:
	
	— Ану, хлопці, зганяй худобу і гайда до зимівника! 
	
	Молодики зі свистом і гиканням почали зганяти череду. Чіпка ошелешено дивився на цей розгардіяш. Раптом він зрозумів, що Трохим так і не повернувся. Очі малого почали набрякати від сліз.
	
	— Що рюмсаєш, сідай на коня позаду мене! — крикнув йому молодик Василь. Череда вже витяглася й мчала у бік зимівника під малахаями чабанів.
	
	Чіпка несподівано для себе помотав головою. 
	
	— Ні, Василю, я Трохима чекати буду.
	
	— Тю, дурний, та Трохим зараз десь у корчмі відсипається! Що йому станеться! — зареготав Василь. –Гайда на коня! 
	
	Чіпка знову помотав головою.
	
	— Ну дивись! — крикнув молодик, вшкварив коня канчуком і помчав за іншими. 
	
	Чіпка постояв трохи, озирнувся на витоптаний вигін, прислухався до гуркоту череди, що перетворилася на чорну хмаринку і вже зникала за пагорбом, підняв ґерлиґу, перекинув через плече шкіряний черес, гаман Трохимів, зняв із дерева підвішений мішечок із пастрямой та побрів на схід сонця. Шукати Трохима. 
	
	
	
		5. Кобза з обірваними струнами
	
	
	У маленькій хатинці, званій у запорожців бурдюгом, завжди панувала напівтемрява. Світло ледь пробивалося крізь два вузьких віконця — бійниці. Втім, і цього розсіяного світла було досить, щоб добре роздивитися низьку саманну стіну із старою перською ковдрою, що і складала всі прикраси маленького житла. На ковдрі висів ятаган, вигнутий та блискучий, немов зрізаний швидкою яничарською рукою місяць-молодик. Біля — полковничий пірнач і добре побита старий кобза. Коли сонце зазирало до бурдюга, то промені відбивалися від зимно-сріблястого леза ятагану, ніжно торкалися деки кобзи і висвічувалися на єдиній ясній струні, що тільки і вціліла на інструменті. Інші струни були іржаві, обірвані і закручувалися навколо кобзи: по всьому було видно, що давно вже пальці бандуриста не торкалися її...
	
	Три дні козак пролежав у лихоманці. Німий пахолок дбайливо доглядав його, поїв дивним питвом, настояним на таємних травах, міняв скривавлені пов'язки і грав на скрипці. Весь цей час дід мовчки сидів під старою вишнею, і його обличчя попеліло від тяжких дум і передчуттів. Тільки іноді заходив до бурдюга, дивився мовчки недужому в очі і казав: — "Не квапся, очуняєш — тоді робота тобі буде".
	
	Минуле поступово поверталося до пораненого. Неясні спогади ятрили його душу. Тоді він, непритомний, бився на лежанці, зривав із ран білі пов'язки, гукав когось на допомогу і когось проклинав... 
	
	На четвертий день, ще тільки роса впала на степ, дід Чорнояр зайшов до бурдюга і сів навпроти козака: 
	
	— Підіймайся, козаче, час до роботи. 
	
	Козак підняв голову, його очі відкрилися і він ледь спробував піднятися, спираючись на тремтячі руки. 
	
	— Діду, вмер я чи ні? — тільки й вирвалося з вуст козацьких.
	
	Дід втомлено поклав вузлуваті долоні на посох:
	
	— Хто його зна, синку? Поки живий...
	
	На ці слова козак повівся дивно — схопився долонями за голову, впав на лежанку і тяжко застогнав:
	
	— Ой, діду, краще було б мені вмерти, ніж знов на цьому клятому світі ряст топтати!
	
	— Що ж із тобою трапилося, козаче, що ти цьому світові не радий? — співчутливо запитав старий.
	
	— А те, що святу Січ москалі поруйнували, і Війська нема вже, і славне лицарство конає, і всю старшину у кайданах погнали до Сибіру! 
	
	На такі слова старий важко задихав, піднявся і, спираючись на посох, пошкандибав на двір. Здавалося, що за одну мить він втратив решту своїх сил.
	
	За хвилину німий угледів, що козак пнеться до ковдри на стіні, а скоріше до ятагана, щоб смерть собі заподіяти. На таке знов пришкандибав до бурдюга і старий. Пхнув лівою рукою німого із дверей, а сам гукнув:
	
	— Так, що ж ти, бісова душе, сто копанок чортів тобі в печінку, москалі тебе не дострелили, так ти сам собі ганебну смерть здумав заподіяти! 
	
	— А нащо мені жити, якщо я наказу курінного не виконав, а Військо розпалося, як кукіль солом'яний! — промовив до старого козак із болем.
	
	— Знав я, що так трапиться, казав і кошовому, та хіба послухали ці собачі сини старого! Казав колись і гетьманцям... Пропали пани гетьмани, а кобила порох з'їла... Невже січовики не бачили, що полкові козаки вже пікінерами й гусарами поробилися! От і дослужилися Москві! Свою славу кинули під лаву! — дід Чорнояр сплюнув і подивився на запорожця, –а тепер розкажи, як до цього дійшло. 
	
	І козак, захлинаючись від люті та відчаю, почав розповідь... Про те, як учорашні брати по зброї — московські війська, вертаючись із турецької кампанії, несподівано оточили Січ, як січовики вже виставили гармати із стін і на шанцях, щоб привітати гостей свинцевими галушками, і як січовий архімандрит та кошовий слізно вмовили товариство скласти зброю, і як пішли із хлібом-сіллю, а повернулися закуті у кайдани, і як зганьбили запорожці своє лицарство, піддавшись москалям без бою, віддали свою зброю; як на їх очах руйнували церкву січову, розривали могили козацькі і викидали кості, шукаючи скарби; як зібрались найзапекліші запорожці із Андрієм Ляхом за Дунай до турка, а найбільш затяті вирішили битися і серед них він — Остап Лелека, який за наказом свого курінного кинувся по зимівниках піднімати низовиків до зброї; але напоровся на московський пікет, застрелив капітана, зарубав двох драгунів і, поранений, ледь відірвався від погоні, і, вже конаючі, щоб не впасти, прив'язав себе чересом до шиї коня, і як марилося йому, що вмер і підіймається на козацьку чайку... 
	
	Дід із кам'яним обличчям слухав довгу розповідь. Тільки плечі його ламалися й очі поступово затягував морок. Коли Остап скінчив розповідь, старий довго мовчав, потім промовив:
	
	— Що ж, синку, Запоріжжя пропало, але лицарі залишилися. Буде тобі велика справа. Тільки нехай спочатку рани твої як слід загояться... 
	
	...Вночі по небу спалахувало багряне полум'я, там, де були зимівники, тягнуло згарищем і стояли заграви. Вовки високо завивали на повний зловісний місяць. Раптово підіймався вітер, крутив високий стовп чорного пилу і несподівано опадав. Зграї воронів із кряканням кружляли у темному небі. Схарапуджені дикі коні нажахано носилися степом. Худоба перелякано збивалася докупи й жалібно ревла... 
	
	Остап прокинувся серед ночі — тяжке сновидіння тиснуло на серце. У бурдюгу було світло — горіла біла свіча. Дід сидів на лаві. Перед ним на столі — грубезна книга. Кістлява рука старого лежала на цупкому жовтому листі. Чорнояр хмурив білі брови, проводив рукою по оселедцю і зрідка гортав тяжкі сторінки книги. Остапу здалося, що чорні літери наливаються червоним і зловісно світяться. Раптом дід відсахнувся від книги і поточився, тяжко навалився на стіл і схопився за голову — очі його палали дивним синім полум'ям. Тільки одне вигукнув Чорнояр у розпачі: 
	
	— Ожив Мрець! Прокляття мені!
	
		* * * 
	
	Наступного дня запорожець вже вийшов до маленького дідового саду. Старий сидів на своєму звичному місці під вишнею. Козак шкутильгав, спираючись на плече німого. Прохромлену багнетом ногу він важко тягнув по траві. 
	
	— Чолом тобі, діду. — схилив голову козак. 
	
	— Чолом і тобі, Остапе. — відповів дід.
	
	— Багато я ран бачив, але не чув, щоб рани на людині як сніг сходили, — тихо сказав Остап, дивлячись прямо у дідові очі.
	
	Чорнояр байдуже відповів:
	
	— Буває і не таке, козаче... За два дні метелицю танцювати будеш. 
	
	Остап кинув рукою:
	
	— Хіба що знов на московському багнеті...
	
	Дід суворо глянув на нього. Потім уставився кудись у небо. Вони мовчали. Повітря поступово пропікало липневе сонце. Стояти було важко. Німий притягнув великий опецьок — і козак опустився на нього. Нарешті, дід промовив, дивлячись кудись повз Остапа:
	
	— За Мазепи-гетьмана я на Січі у Полтавському курені козакував. Більшість товариства січового, із Гордієнком на чолі, гетьману допомогти вирушила, а я з ногайською стрілою під ребром недужав — тому на Січі і залишився. Коли Яковлєв із Ґалаґаном Січ осадили, ми добре їм крові пустили. Тільки москалів, що на човнах до нас підступались, сотні три постріляли, а що вже поміж шанцями трупу їхнього було покладено, як ми у самій Січі різались!.. Якби Ґалаґан ману на січовиків не напустив — ніколи б Січі не спалили! Ґалаґан голдовник був — п'ять разів його полковничий джура цілив самопалом — із голови червоне клоччя летіло і нічого... Присягнули тоді Ґалаґан і полковник його Горлач на хресті і Святому Євангелії, що запорожців крізь облоги випустять. Хтось і повірив... тільки не ми. Хто повірив, тих голови потім на плотах Дніпром попливли. А ми... кинулися куренем на солдатські шереги та покидьків ґалаґанових — двох коней піді мною вбили. Ми тоді крові своєї і ворожої пролили чимало. Задурно зброї не склали. Тому честь і врятували... Прорвалося нас у степ скрізь московське військо із Полтавського куреня десять братчиків... 
	
	...А позаду залишився густий дим, що у синє небо крутився із спаленої Чортомлицької Січі Запорізької; і залишилися у степу порубані донці й драгуни, що за нами у погоню необачно кинулися; і їхали ми — десятеро запорожців — по вигорілому степу, і відхекували чорну кров із порубаних грудей; і коні вибивали копитами суху землю, на яку рясно крапала наша кров; і червоне сонце, сідаючи на обрії, пронизувало нас кривими променями; і сорочки наші перестали бути білими, і кожен із нас відчував, як просякали вони рудою, а ми не знали вже — чи білі наші душі чи чорні; і озирнувся я назад, і побачив своїх братчиків, і серед них побратима мого рідного — Гната Шаулу, що хилився із коня, бо картеч гарматна добре покропила ребра його; і тоді повернув я коня, під'їхав до братчика і спитав: "А чи не зробити для тебе, братику рідненький, якої послуги?"; і братчик мій глянув прямо меніву очі і відповів голосом, у якому вже подих смерті крижанів: "А зробиш ти добру справу, як муки мої у цьому степу припиниш..."; і зобачив я, що братчик мій, руками біленькими за живіт, із якого крівця сочилася, тримається, аби тельбухи по землі дурно не розкидати; і кинув я шапку об землю, і зіскочив із вороного, і підхопив братчика мого Гната Шаулу, і зняв з коня, і поклав на траву високу, а січове товариство, коней зупинивши, мовчки на нас дивилося, і повторив я ще раз: "А чи не зробити задля тебе, братчику рідненький, якої послуги?"; та вже братчик мій, тілько зуби зчепивши, стогнав, і лице його біліло, немов вечір на Дніпрі; і тоді заплакав я і гукнув: "А чи пам'ятаєш ти, братчику, як із бою ти мене, стрілою татарською пробитого, виніс і як сам-один рубався з чамбулом ногайським?"; але мовчав мій братчик, важко груди здіймаючи, і під долонями кров скипала; і озирнувся я на товариство, і витер очі рукавом сорочки, червоної від ворожої руди, і низько поклонився братчикам, і промовив: "А чи не зробити мені останню службу брату моєму названому?"; і сльози текли по моєму лицю, закопченому димом останньої битви; і мовчали мої братчики, бо стали ми тоді братами на віки вічні; а брат мій рідний, Гнат Шаула, очі розкрив і на мене глянув, і цього досить мені було, –– потягнув я в нього з-за череса ятаган, бо шабля моя залишилася у грудях московського каноніра, і витер кров я, що на лезі чорніла — добре витер, аби не споганити братчика мого рідного чужою кров'ю; добре витер оберемком духмяної степової трави і взявся обома руками за руків'я, і прошепотів молитву, і увігнав ятаган у серце братчика мого рідного, і закрив йому очі, і поховали ми Гната Шаулу в тому степу, недалеко від спаленої Чортомлицької Січі...
	
	... А потім побачили ми під пагорбом старого перебендю із порубаними плечима; і повз перебендя, гірко плачучи і кліпаючи сліпими очима, кудись по траві, і мацав навколо себе старечими руками із відрубаними пальцями; і зрозуміли ми — шукає він кобзу, що неподалік лежала і мертвого хлопця-поводиря; і знов зіскочив я з коня, і взяв кобзу і вклав у руки старому; обійняв він її, немов знайдену неньку, але глянув на мене білими очима — і відчув я, що простромив мене його погляд, немов гусарський спис; і назад мені штовхнув кобзу перебендя і хотів щось сказати, та тільки забулькала кров у нього на губах, смикнувся він і, мабуть, побрів за своїм хлопцем-поводирем Господу Богу про кривди переказувати... І поховали ми перебендю і хлопця біля могили; і прив'язав я кобзу із дев'ятьма напнутими й однією порваною струною до своїх тороків, і рушили ми далі...
	
	...І виїхали ми на високу Чорну могилу, і стали колом, і викопали глибоку яму; і зрізав я жмут волосся із чуприни своєї, і кинув у порожню могилу; і позрізали волосся із чуприн своїх козаки і теж кинули у чорну землю; і присягнули ми, що не буде нам спокою ні на землі ні на небі; ні у вогні ні у воді, поки не звершимо ми Святу Помсту за Лицарство і за Вкраїну нашу; і присягнули ми на ятагані братчика нашого Гната Шаули, на кобзі мертвого перебенді, на землі могильній і на сонці кривавому, на Святім Хресті і на могилі лицарській, на душах предків наших і на зброї нашій; і присягнули ми звершити
	
	Святу Помсту...
	
	...І поклялися ми, що кожен із зрадників, що Січ зруйнували і нашу-Вкраїну до рук ворога віддали, прийме смерть люту... І записали ми імена зрадникі,в і кожен з нас витяг жереб, і кожен знав, кого стратити зобов'язаний...
	
	...З тих часів всі братчики свою обітницю здійснили — не рятували від помсти нашої ні кремль московський, ні стіни варшавські; ні гайдуки збройні, ні варта гвардійська; ні молитва, ні чаклунство,ні благання, ні прокляття; і було дев'ять напнутих струн на кобзі, і як гинув один із нашого товариства, свою обітницю виконавши, рвалася струна; і залишився тепер тільки я із нашого Братства; і туга мене ссе, бо не зміг я доконати найлютішого після Ґалаґана ворога нашого, із ким випало мені по жеребу порахуватися, найвірнішого ґалаґанового пса, колишнього старшину січового — Горлача, що під Москву переметнувся і допоміг Ґалаґану тоді Січ спалити. Здалося мені, що вбив я його тоді у його ж власному палаці. Військо вижило і сказано було у таємній Книзі Низовій, що...заки Січ є, да не восстах із праху Мрець... Не встигаю я присягу виконати, не хоче для мене Бог таку милість надати; але доконаєш Святу Помсту ти, бо інакше моє закляття на тебе і на рід твій перейде і на душі праведні козацькі, і на весь рід вкраїнський... і нікому буде честь лицарства захистити, бо ще багато лиха накоїть цей пес...
	
	Із тими словами піднявся Чорнояр і пішов просто у степ, прямий, як літ стріли із запорізького сагайдака... 
	
	
	
		6.Чигрин
	
	
	...Чигрине, Чигрине, все на світі гине...
	
	...І спекотним серпнем року від створення Адама 7184, а від плотського пришестя у світ Господа 1676, закінчилась Руїна...
	
	...Від пошматованого власною славою і ворожими нашестями пресвятого міста Чигрина, нині обкладеного п'ятнадцятитисячним московським військом та трьома лівобережними полками, нарешті схиливши горду вию, вирушив до ворожого обозу нещасливий гетьман Петро Дорошенко із своєю старшиною. 
	
	Чигиринські стіни ще обкурювали дими від московських бомб, і в ровах тліли трупи після останнього приступу, а вже дорошенківські вірні сердюки-серденята похмуро стежили через бійниці, як повільно виїздить ясноповажна старшина на чолі із гетьманом до ворожого табору... 
	
	...Здаватись...
	
	...Минули ті часи, коли сам Дорош вперто сидів під час минулої облоги із пістолем на діжці з порохом, воліючи піднестися нараз до неба, ніж складати зброю перед своїми найлютішими ворогами — Іваном Самойловичем-Поповичем та Москвою... ... 
	
	Щось зламалось у душі гетьмана. Коли зламалось? — хто знає... 
	
	Може, коли страчували без жалю його серденята уманську бунтівливу старшину, а може, коли благав свого сюзерена, султана турецького, випустити на волю поневолених міщан зруйнованого Кам'янця, а може, коли бачив, як вертаються його правобережники, немов ногайці з лівого берега, тягнучи ясир за собою, або в ту прокляту хвилину, коли залишив на затятого Демка Многогрішного щойно приєднаний із такою кров'ю Лівий берег та кинувся гамувати родинні чвари свої...
	
	...Хто зна! 
	
	...Тільки, відчуваючи загибель справи своєї, передав гетьманські клейноди Війську. Військо гетьману Хмельницькому клейноди дало, тепер клейноди до справжніх господарів повернулись. І це було останнє, що зміг зробити для мрії своєї гетьман Петро Дорошенко. 
	
	...Але їхав тепер гетьман на поклін до затятих ворогів своїх, вірніше, вже не сам гетьман, а лише тінь від колишнього незламного володаря обох берегів козацько-малоросійської Вітчизни...
	
	І не відомо, що більше пекло гетьманову душу — чи то сором від самої думки здаватись, чи насуплені погляди сердюків. А сердюки непривітно застигли на облуплених стінах під спекотним серпневим сонцем. 
	
	...А стіни вже безліч облог витримали, а кожен сердюк гусарської хоругви вартий...
	
	...Виведи нас, пусти в останню лаву... Заллємо кров'ю рови чигринські... 
	
	...Але щось зламалось у душі славного гетьмана Петра Дорошенка...
	
	...Старий канонір довго стовбичив замислено із запаленим ґнотом над мідною мортирою, споглядаючи, як розвертається старшина перед роз'їздом московських дітей боярських і лівобережників-барабашів. А коли кинув булаву під ноги стрілецькому полковнику гетьман Дорошенко, похилив сиву голову канонір, ґнотом ніяково повів і на ґніт плюнув, а потім довго дивився на блискучий ствол мортири, із якою пройшов довгий шлях, розпочатий на Жовтих Водах... 
	
	...Позаду гетьмана Дорошенка джура його відданий — запорожець Яків Горлач. Молодий, але справу свою знає. Тільки мовчазний занадто. Може, через те і прозвали його братчики не дуже смиренним ім'ям — Басурмак. Знає Дорошенко: нехай тільки косим оком хтось кине на нього, миттєво ляжуть залізні пальці на горло відчайдуха і холодне лезо дихне пекельно й запитально повернуться холодні очі до гетьмана.... Не одну таємну справу виконав Горлач, та тільки так добре, що і сам гетьман із неприємним почуттям зустрічає відкритий погляд джури свого вірного. Але зараз інші тяжкі думи обсіли гетьманову голову. Яків позаду конем править, скоса на лівобережників комонних поглядає — московських недоламків. Без упину двадцять років козацько — українську кров ллють. 
	
	Самому Якову чотири роки було, як розпалося козацьке братерство, стиснуте залізною рукою Хмеля. І вже виросло в Україні нове покоління, яке звикло лити братську кров наче воду. 
	
	Їде Яків обабіч полковників, які колись саму Польщу здобували. Сам Дорошенко, хоча широкі плечі свої як завжди поставно тримає, але вже не відчуває Яків тої заповзятої сили гетьманської, за яку колись полки яро у вогонь кидались. 
	
	А ось вже попереду роз'їхались діти боярські у бляшаних тегиляях. А за ними стрілецькі сотники замахали шестоперами і бородаті стрільці у червоних каптанах, незграбно брязкаючи бердишами, у шерегу шикуватись почали. Більш молоді витягували шиї, дивлячись на свого лютого ворога — клятого Дороша. Старі набурмосено позирали на поїзд гетьманський. Здавалося, над ними всіма — старими і молодими, над усім військом московським — моторошно віє єдина думка і єдине слово: Конотоп...
	
	За шерегами, далі рівно тріпочуть по вітру прапори комонних полків Івана Самойловича. Московські недоламки. Перемогли нарешті недоляшків! Козаки на баских конях, суховій значками на списах грає — найкращі сотні відібрав гетьман Іван Самойлович, аби перед ненависним гетьманом-суперником похвалитись своєю силою. Сидять вправно, весело блимають очима: що, чигиринці, зварили чорта в ринці?
	
	Дивиться Яків на них — нема лютішої ненависті, як між рідними братами. 
	
	Ось і сам гетьман Іван Самойлович — на коні перед золотим шатром (царський дарунок), біля гетьмана чорний геній України — боярин Ромадановський. Майстер хитромудрих задумів і творець кривавих колотнеч по обох берегах Дніпра. 
	
	Гетьман Петро найзаклятіших своїх ворогів побачив, і мимоволі рука повіддя трохи притримала. Обличчя широке посіріло. Добре зрозумів гетьман думки свого ненависного суперника-переможця, відчув, як зчепив пальці навколо булави клятий Попович. Ще мить — блисне булава, і гупне залп по Дорошенку й старшині його, а далі понесуться лавою компанійці звично дорубувати в капусту недоляшків з правого берега. І тоді все. Довгоочікуваний спокій. І булава — єдина по обох берегах Дніпра. 
	
	...Старшина Дорошенка підібралася і ще більше у сідлах виструнчилась, смерті очікуючи. Яків скоса на Дорошенка оком кинув — зараз, як бувало заб'є у жилах гетьманових сила і кинуться вони із шаблями на смерть. На козацьку смерть. 
	
	Тільки мудрий боярин, князь Григорій Ромадановський м'яко і христолюбиво Самойловича за плече торкнув. 
	
	...Хіба ж я, люб'язний Іване, сам палко не бажаю цих зрадників Його Царської Світлості на люті тортури та пекельну кару віддати? Хіба не мені знати, скільки голів православного воїнства ці бунтівні чигиринці посікли? Хіба не бачив я долини, трупами московськими всіяними? Хіба не ми із тобою пожежу малоросійську разом кровію заливали? Хіба не я тяжкими трудами стільки років твою химерну Малоросію до царської милості привертаю? Тільки не дождеться гордий Петрушка Дорош від нас такої милості — мучеником на той світ податись. Цар — батюшка, прозваний недаремно Тішайшим, по-різному зраду викорінювати може... [3] 
	
	І зникла запекла лють у гнівних очах гетьмана. І відпустив булаву Самойлович, і торкнув коня острогами, і заграли переможно сурми, і заторохтіли переможно барабани. 
	
	А два гетьмани виїхали назустріч один одному. І окрім них двох, тільки Яків Горлач зрозумів, що мовчки один одному повідали, або могли повідати.
	
		* * * 
	
	— Зламав ти мене, Іване Самойловичу. Разом із Москвою... І справу Хмеля зламали. 
	
	— Хіба ж, Петре, то справа Хмеля була на Козацько-Малоросійську Вітчизну нашу турчина навести?
	
	— Москва при ньому теж тут багато волі не мала...
	
	— Не може наш край нікому не підкорятись, Петре. Воля занадто сильно груди рве нашим краянам. Я правдиву силу обрав. Скільки б без неї ще смута нашу країну терзала? Моя Гетьманщина квітне, а твій берег спустошений... 
	
	— Переміг ти, Іване...
	
	— Немов усмішку у твоїх словах чую, Петре...
	
	— Вірно Москві служиш — ну, як Демко Многогрішний.
	
	— Той за діло у Сибір пішов...
	
	— Зачекай... [4] 
	
		* * * 
	
	У Москву за гетьманом Яків Горлач не поїхав. Колишній джура гетьманський у своєму житті завжди шукав силу. 
	
	І вона відшукала його. 
	
	І спекотним серпнем року від створення Адама 7184, а від пришестя у світ Господа 1676 закінчилась Руїна...
	
	А може тільки почалася? 
	
	
	
		7. Що залишається мертвим і що залишається живим
	
	
	Більше довгих розмов дід з Остапом не вів. Тільки і крутилася у голові зловісна приповідка: "Наші діди зазнали біди, наші онуки зазнають муки".
	
	Ще п'ять днів Остап виходив у дідів сад, із подивом відчуваючи, як швидко затягуються його рани і як його тіло наливається крицевою силою. Хіба що іноді поблизу серця на мить з'являвся гострий біль — немов у груди знов влучала гостра куля... 
	
	Ці дні Остап подовгу просиджував у саду і слухав, як німий грає на скрипці, дивні думки ятрили його душу. Діда Чорнояра він майже не бачив, але, не перестаючи, згадував розповідь, яка сповнювала його серце тяжкими передчуттями і, в той же час, піднесеним очікуванням битви, що згасить його відчай. Виніс він лежак під дерева і тепер спав на подвір'ї. Іноді вдень він сідлав коня, що вже застоявся на припоні, і виїжджав у степ. З кожним разом прогулянки ставали все довшими. Одного разу він повернувся, коли вже стемніло. Напоїв коня і ліг спати. Прокинувся запорожець від дивних звуків, що лунали у бурдюгу. Остап вскочив, спросоння не розуміючи — сон це чи яв. Здавалося, хтось захлинається від сухоти. Стурбований козак вскочив до бурдюга. Дід Чорнояр лежав на долівці і хрипів. На вусах і підборідді спеклися згустки крови. Руками із набряклими жилами дід намагався розчепити щось невидиме, що скручувалося навколо його горлянки. Велика книга валялася поруч. Очі Чорнояра були широко розкриті. Остап підскочив до діда — щось майнуло сухим і гарячим подихом в обличчя козака і просочилось скрізь стіну...
	
	Разом із німим вони поклали старого на лаву, той довго харкав рудою, тяжка задуха тиснула йому на груди. Нарешті Чорнояр трохи отямився й захрипів:
	
	— Все, синку, без Січі сили мої впали, а його вдесятеро побільшали... тяжко тобі прийдеться — вмираю я... Збирайся, козаче, — шлях у тебе довгий... Приведе тебе до Горлача куля, що біля серця твого зосталася — вона до пекельного зла тягнутися буде... А скоріше він сам тебе відшукає... Запорожця знайди, Копняка, про нього ти, мабуть, чув — той тобі допоможе... Ятаган візьми... Мене... бійся... Книгу... Книгу біля мене у могилу не клади... джура збереже, хоча не скоро її хтось прочитати зможе... — із цими словами на груди діда хлинула темна кров, і більше він нічого не сказав. 
	
	Цілий день дід Чорнояр протрусився у лихоманці, лише іноді кидав він слова, але зрозуміти їх Остап не зміг, як не прислуховувався. 
	
	...Щось сухо тріснуло — Остап підняв голову і побачив, що остання струна на кобзі лопнула. Дід Чорнояр умер... 
	
		* * * 
	
	Швидко темніло. Остап зняв зі стіни стародавню ікону — на ній була зображена Божа Мати і чубаті запорожці, що поважно й чемно звертали на неї свої очі. Під іконою висіла почорніла срібна лампадка. Остап запалив рідину, що густіла на дні. По горниці поповзли терпкі пахощі лугових трав. Німий тим часом запалив декілька свічок. Запорожець подумав, що над мерцем всю ніч треба читати псальми. Він розгублено озирнувся навколо, бо із молитов знав тільки "Отче наш" і "Вірую". Тут козак угледів дідову книгу, яка і досі лежала на долівці. Книга була тяжка, із багатьма сторінками, обкладинка окута почорнілим сріблом із чудернацькими знаками. На великий подив Остапа цупкі замусолені пергаментні листи були порожні. Запорожець обережно поклав книгу на стіл. Раптом позаду себе він почув дзеленькіт. Остап обернувся й застиг — німий із зосередженим обличчям прив'язував мерця до лави довгим залізним ланцюгом. 
	
	— Що ти робиш! — скрикнув Остап на дідового пахолка. 
	
	Той підняв до нього бліде обличчя — темно-русявий чуб приліпився до спітнілого лоба, очі були перелякані. Він тицьнув руками у бік мерця, потім на себе й щось спробував передати на мигах.
	
	— Це він сам тобі наказав? — здогадався Остап. Німий швидко закивав головою, і страх у його очах збільшився. Він заходився швидше обв'язувати небіжчика ланцюгом, міцно зав'язав вузол і боязко відступив углиб кімнати. 
	
	"От же ж боягуз" — подумав Остап, сів за стіл навпроти мерця, розклав перед собою книгу і почав читати молитву. Минула година. Німий порався на дворі. Запорожець запалив від свічки люльку, затягнувся духмяним самосадом і озирнувся навкруги. Вогники на лампадці й свічках наповнювали бурдюг хитким світлом. Мрець, прикутий до лави, лежав виструнчившись. Риси його обличчя, перев'язаного полотняним рушником, сильно загострилися, гачкуватий ніс задерся, закриті очі, на яких лежали мідяки, глибоко запали у почорнілі орбіти. Січовик повів очима — від мінливого блимання свічок йому здавалося, що білі вуса небіжчика ворушаться від нечутного дихання. Остап про всяк випадок перехрестився, повторив молитви. 
	
	"І добрий був січовик, мені, та, мабуть, і не одному такому, як я, життя повернув; де ж його душа зараз бродить?". Із цими думками Остап відчув, що сон поступово підступає до нього. Січовик почав куняти, а потім зовсім уронив голову на розкриту книгу і заснув. 
	
	...Снився йому дід Чорнояр, немов летів він степом на вороному коні серед інших козаків і гукав щось Остапу, але слова його відносив вітер...
	
	Прокинувся Остап від пронизливого пілікання скрипки. Коли відірвав голову від столу, побачив, як німий, із своїм завжди відчуженим виразом обличчя грає на скрипці. Мелодія була тягуча і химерна. Від неї на душі ставало смутно й тяжко. Запорожець нічого не сказав і потягнувся за капшучком із тютюном. Але рука його так і застигла на півдорозі... Остап розчув, що до тихої мелодії скрипаля домішується переривчасте дзеленчання. Він вдивився в обличчя німого і, з подивом, помітив, що рот того тремтить, а по чолу котяться великі краплини поту. Тепер Остап зрозумів, звідки йде дивний звук. Руки й ноги небіжчика тремтіли, немов у лихоманці, і від того ланцюг брязкав. Несподівано небіжчик завмер, і Остапу здалося, що це йому примарилося. Навіть німий заграв тихше... І тут мрець рвучко тіпнувся із силою. Потім завмер і через мить знову смикнувся, ще й ще раз. З кожним разом рухи мерця ставали все сильнішими — і все більше напинався ланцюг. Мелодія почала запинатися — у німого дрижали руки. Сорочка на спині в Остапа враз змокла, він важко сперся на стіл і глянув на ятаган, що лежав поруч. Мрець тіпнувся ще раз і рвучко підняв голову; мідяки впали на підлогу і покотилися під лаву; на Остапа глянули широко розкриті сизі очі, і від їхньої хижої байдужості, що не знала перепон на своєму шляху, кров захолола у жилах Остапових. Небіжчик із новою, нечуваною для сухого тіла силою, рвонувся, намагаючись вирватися із залізних пут. Лавка зсунулася під ним. Страшні очі мерця спалахнули червоним пекельним вогнем, із горлянки вирвалося звіряче харчання, рот вишкірив жовті зуби. Він знову рвонувся, ще сильніше, ніж попередній раз. Рухи його чергувалися в одноманітній послідовності, повторювалися із зростаючою божевільною силою. Остап протягнув руку до ятагана. Йому здалося, що ланцюг ось-ось розірветься, розлетиться на друзки. Козак напружився, ледь стримуючи дріж, готовий вступити у бій із мертвим тілом... Щось віхолою закрутилося у бурдюгу. Одна із залізних ланок лопнула. Мрець вивільнив ліву руку і потягнувся розчепіреними синіми пальцями у бік Остапа. Тоді, не тямлячи себе, Остап закричав: 
	
	— Забирайся під три чорти, бісова погань! — і з цими словами запорожець схопив ятаган і всадив його у стіл перед себе. В обличчя йому прямо із темної деревини бризнула кров. Німий щось глухо вигукнув і вронив скрипку. Із протяжним стогоном мрець відкинувся на лаву і завмер.
	
	Остап повільно витер обличчя — на широкому рукаві сорочки залишилися руді плями. Лампадка згасала, свічки опливали білими краплями. Німий щулився біля скрипки і трясся. За вікном розвиднювалося.
	
		* * * 
	
	Коли сонце зійшло, Остап розкував мерця, німий одяг його у чорний оксамитовий кунтуш, що лежав у скрині, звідти він дістав і дві стародавні запорізькі домахи, одну з яких протягнув Остапу. Запорожець наполовину вийняв шаблю із піхв і зачаровано замилувався темним лезом. Тим часом німий закінчив обряжати небіжчика, удвох вони підняли мертве тіло і винесли на пагорб біля Сухої балки. Поблизу посіченого вітрами білого кам'яного ідола викопали глибоку яму, мерця загорнули у червону китайку і обережно опустили на дно. Біля мертвого характерника Остап, як годиться, поклав шаблю, люльку із капшуком тютюну і велику скляну чверть із горілкою. 
	
	Коли остання грудка землі лягла на могильний пагорб, німий узяв скрипку і заграв тужливу козацьку пісню. Остап прочитав молитву і мимоволі підхопив наспів, який виводив на скрипці німий:
	
	Чорна рілля ізорана — гей, гей,
	
	Чорна рілля ізорана і кулями засіяна — гей, гей...
	
	Потім Остап узяв сколочений довгий осиковий хрест, перев'язав його рушником, добряче обтесав стояк шаблею і глибоко вбив у могилу....
	
	Вони випили горілки і повернулися до бурдюга...
	
	Треба було збиратися в дорогу...
	
		* * * 
	
	...І одягнув Остап стрій козацький, і припнув до боку шаблю, і запхнув за черес ятаган, і поправив низьку шапку-кабардинку з шликом, і відчув, як нова сила забуяла у нього в жилах Остап немов і не лежав він десяток днів тому напівмертвий. Його кінь струсив гривою і тривожно заіржав, роздуваючи ніздрями, коли січовик почав затягувати підпругу. Остап заспокійливо потрусив чалого по холці:
	
	— Ну, нічого, конику, нічого Соколе, час уже до козацького хліба вертатися. Остап поклав руки на сідло й озирнувся: німий стояв із скрипкою і дивився на нього.
	
	— Може, зі мною? — запитав Остап. Німий заперечливо замотав головою. Запорожець вставив ногу у стремено і легко піднісся у сідло. Він скинув шапку, поклонився німому і крикнув:
	
	— Прощавай, брате! Книгу бережи! 
	
	Кінь чвалом винісся із подвір'я бурдюгу. Німий довго дивився йому услід...
	
	Тільки раз озирнувся Остап і здалося йому, що в далечі прощально тріпоче білий рушник на хресті...
	
	
	
		8. Чіпчині мандри, або геройська загибель гніздюка Барила
	
	
	А Чіпка крокував собі просто неба, приминаючи босими п'ятами посохлі від спеки степові квіти. Куди він ішов, і сам не знав, тільки билося у маленькому гайдамацькому серці одне — десь гине його побратим Трохим Шух і чекає допомоги... І Чіпка, уявляючи таке, підіймав ґерлиґу і войовниче струшував нею, погрожуючи невідомим ворогам. Повітря важко парувало, і над степом здіймався солодкий туман, від якого мав Чіпка, як і годиться гайдамакові, непереборне завзяття. Тому сповнений він був незламної віри у свою перемогу. Так промандрував він зо п'ять миль, аж поки не вийшов на битий шлях і зрозумів, що невдовзі побачить гніздюцькі зимівники. Пройшов він ще дві милі. Якби народився малий у спокійній хліборобській родині, над маківками якої пролітали вітри Історії, не торкаючи чуприн, то і пішов би далі, міряючи кроками дві вибиті колії. Але, знаючи на власній шкірі, що таке гайдамацька стежка, пильно озирнувся Чіпка і вгледів, як на обрії здіймається сіра хмара. Тоді звернув хлопець назад, у рятівне степове море, приліг між духмяним чебрецем і став чекати наближення хмари. Через півгодини повз нього вже проходило військо. 
	
	Марширували, бадьоро здіймаючи легендарні багнети, солдати у трирогатівках, у зелених мундирах із білими ременями, що хрест-навхрест стягували випнуті груди, з-під білих хвостатих перук на червоні обличчя рясно лився піт; торохтіли візки із гарматами, на конях тряслися гусари у розшитих доломанах і високих шапках із султанами, синіли мундири драгунів із червоними нагрудними бляхами, блимали ордени офіцерів... 
	
	Високо тріпотіли прапори, гуркотіли барабани, вилися бунчуки на довгих списах донців, сліпили очі начищені стволи гармат... Все це гриміло, тупотіло, тріщало, бряжчало зброєю і готове було стерти на порох будь-що на своєму переможному шляху...
	
	"Іч які красені, — подумав Чіпка, — а чи не взяли вони Трохима у полон?" 
	
	І дійсно — десь посередині довгої колони побачив Чіпка скутих кайданами людей із козацькими оселедцями. Бігли вони, хто в обдертій сорочці, що темніла від поту, хто напівголий із могутніми м'язами, пошрамованими червоними стрічками (крутилися навколо них верхи погоничі у мундирах і добряче підганяли довгими нагаями). І що було в очах та у серці закутих січовиків, то знав тільки шар пилу, що вкривав вусаті обличчя?.. Деінде, по в'язах струнчила кров із розідраних вух, — мабуть, пішли на презенти срібні кільця запорізькі. Хто з полонених був полковником, а хто осавулом, а хто курінним отаманом, хто закликав різатися із Текелієм у шанцях, а хто христолюбиво здати зброю — вже не можна було побачити: усіх їх порівняли московські канчуки і степовий презирливий пил. Босі розбиті ноги чорніли від шматків крові... Утворили колись прадіди козацькі лицарство, щоб не гнали отак, немов отару у степ, вкраїнський люд, та самі проторили покривавленими стопами полонянські шляхи, підводячи останню крапку під страшною історією свого Війська...
	
	Якби вчив латину малий Чіпка, то промовив би, дивлячись на довгу низку скривавлених підкорених: "Vea viktes" — "Горе переможеним", але був це саме той випадок, коли незнання латини пішло на добре, і тому Чіпка принаймні себе не вважав переможеним. Тим більше, що в нього була більш важлива мета, ніж згадувати мудрість римську — врятувати Трохима...
	
	Втім, як не придивлявся він, серед молодих і старих облич бранців не побачив побратимові риси. А там вже курява закрила і полон, і солдат... 
	
	....І стихнув гуркіт барабанів, і знов обійняв степ Чіпку дзюрчанням цвіркунів та пташиним співом. Прямував свій шлях Чіпка до Сухої балки, спускався до байраків і ярів, знаходив чисті джерела і пив прохолодну воду, помалу відкушував від хлібини — і знов брів далі. Його сорочка, немов вітрило хороброго човника, біліла у безкраїм степовім морі... Іноді, у тій стороні, де мали бути розкидані козацькі зимівники, підіймалися до неба високі стовпи диму. Хлопець згадав розповіді Трохима про набіги татарські й козацькі фігури із діжок з дьогтем, які розпалювали січовики, і йому стало моторошно, тому він почав для бадьорості мугикати пісні, намагаючись не дивитися в ту сторону.
	
	...Блукаючи степом ще дві години, Чіпка почав придивлятися собі місце на ночівлю. Він вже вгледів попереду байрак, порослий лісом, як до нього донеслися глухі хлопки пострілів. Хлопець зупинився, роздумуючи, чи не заховатися в ярку, але: "Чи не б'ється там із московським військом Трохим?". Тому побіг він на гуркіт пострілів. Чим швидше біг, тим гучнішими ставали крики, постріли, іржання коней і ревіння худоби. Вибіг захеканий на греблю, за якою гуркотіла битва, і закляк: на широкому зеленому полі великим півколом стояли козацькі вози, зчеплені між собою залізними ланцюгами — позаду них чорніло величезне стадо волів і коней, далі, широко по степу, розбігалися із скигленням сірі вівці. За возами сиділо із самопалами з півсотні козаків. Посередині козацького укріплення майоріла височенна хоругва, яку зимівчани носили навколо церкви на Пасху. 
	
	Поблизу возів кружляло баскими кіньми біля двох сотень драгунів. З-за возів хлопали постріли, іноді драгуни валилися із коней, і було видно, що перестрілка йде вже довгенько, бо чимало їх лежало поблизу козацького табору. Офіцер на коні щось кричав і махав шпагою, біля нього сурмач, роздуваючи червоні щоки, трубив відхід. Під образливі вигуки і улюлюкання з-за возів, драгуни відійшли й вишикувалися навколо прапора. 
	
	— А що, собачники, влупили вам!
	
	— Це низовики вам задурно далися!
	
	— Позбивали вам хвости із маківок!
	
	— Вам тільки хвости волами крутити! — долітало до Чіпки. Хлопець заліг і почав вдивлятися у козаків, але за білим пороховим димом нікого не міг упізнати. Якийсь черевань забрався на віз і почав розмахувати шаблею, погрожуючи драгунам. "Так це ж Барило!" — здогадався Чіпка. Офіцер знов махнув рапірою, драгуни виструнчилися шерегою, випалили із мушкетів, стоячи у стременах, і знов понеслися в атаку, розмахуючи шаблями. Залп з-за возів збив із десяток кавалеристів, але строю вони не втратили і добралися до козацької фортеці. Козаки ратищами збивали їх із коней, а драгуни відмахувалися шаблями. Знову все затягло димом, і тільки схарапуджені драгунські коні без вершників виносилися і мчали степом та гордо посередині тріпотіла хоругва. .
	
	Чіпка вже почав роздумувати, чи не вдарити у тил драгунам, як здалека почулося страшне торохкотіння барабанів. "Невже москві підмога пре?!" — перелякано подумав хлопець, і справді, десь з-за обрію з'явилися довгі колони солдат, над якими вився великий прапор із синім хрестом. 
	
	Тим часом поріділий ескадрон драгунів відступив. Але на цей раз козаки, побачивши нових ворогів, похмуро мовчали, ладнаючи самопали. 
	
	Солдати підійшли, стали навпроти і почали шикуватися у великі каре, попереду із рипінням викотилися візки із гарматами й каноніри почали розвертати їх, наводячи мідні жерла на козаків. 
	
	— Ей, хахли, здавайтесь! — кричали московські офіцери.
	
	— Щоб ви нас на налигачах у Сибір загнали? — глузливо вигукнув Барило.
	
	— Звично, московська напасть! — хтось підхопив. 
	
	— Ідіть у сраку, гнидожери! — додав йому молодий голос.
	
	— Плі! — зірваним голосом скомандував офіцер, махнув шпагою, і каноніри приклали запали до гармат. Гармати ревонули — і відразу вкрилися білою хмарою. Бомби перелетіли через табір і розірвалися серед худоби. Воли й коні кинулися у степ. З десяток драгунів щез, немов мара, під їхніми копитами. Козаки зареготали:
	
	— Краще вже по горобцях лупіть, бородані! 
	
	Офіцер ізнов блимнув шпагою — і батарея дала другий залп. На цей раз заряди впали посередині козацького табору. Тепер запорожцям було не до жартів. Видно було, що бомби добряче їх посікли. Кілька возів зайнялися. "Нашим би гармату!" — тяжко зітхнув Чіпка. Після декількох залпів солдати опустили мушкети із багнетами, дали по розбитому табору залп, крикнули "Ура!" і побігли в атаку. Козаки випалили востаннє, покидали рушниці і наїжачилися списами й шаблями. Солдати вже перестрибували через потрощені гарматами вози. Із брязкотом вороги зчепилися у рукопашній. Усе затягло димом, і Чіпка з болем побачив, як за кілька хвилин хоругва впала, а на її місці затріпотів московський прапор. 
	
		* * * 
	
	"От і все, і не здався я при нагоді, ані Трохиму, ні Барилу, ані всьому кошу зимівчанському..." — з такими гіркими думками, витираючи сльози, повз у нічній темряві Чіпка до залишків козацького табору. 
	
	Драгуни вже зібрали по степу козацьку худобу і кудись погнали, солдати пообдирали вбитих запорожців, покололи поранених багнетами, звантажили зимівчанське майно на вцілілі вози, поховали своїх мертвих і з піснями помарширували у степ. Весь цей час Чіпка протрясся у своїй схованці. Хто знає, не будь у нього за плечима стежок гайдамацьких, а в грудях лицарського серця, то може, на все життя і навчився б він тіпатися при одному вигляді московського війська, московських барабанів і московських команд. Але пік Чіпку гіркий жаль і сором, що не встиг він підмогти зимівчанам і, певно, тим самим залишив на смерть Трохима. 
	
	Із болючим серцем добрів Чіпка до попалених возів. Мертві козаки, обідрані солдатами, біліли при місячному сяйві. Барила Чіпка побачив відразу — все його здоровенне тіло було покрите плямами крові, замість одного ока чорніло криваве провалля, втім, у вцілілому оці застигла звична Барилова впертість і небачена лють. Великого срібного кільця із яхонтом у розірваному вусі не було, рука міцно стискала шаблю з уламком леза. Згадав Чіпка веселий зимівник і веселих зимівчан. Згадав свята, коли наділяв його Барило чи хазяїн шинку Варивода гостинцями за колядування (лежав нині шинкар, живіт, напханий картеччю, стискуючи), згадав співи молодиків і бешкетування, і сам незчувся, як покотилися сльози по обличчю...
	
	...Довго бродив Чіпка поміж мертвих гостинцями за колядування впізнав ледь не всіх зимівчан, тільки так і не побачив серед мертвих Трохима. Від густого смороду крові, порохового диму й смерті, від витріщених очей мерців, розчахнутих ротів, потрощених ребер, відрубаних рук і розвалених голів запаморочилася голова у хлопця, і побіг він, перестрибуючи через небіжчиків. 
	
	Здавалося, ноги не несуть його, у темряві перечепився хлопець за обгорілу голоблю і впав, уп'явся пальцями у вологу землю і скрикнув — прямо перед його очима лежав убитий молодик Василь — у розволочених грудях біліли кістки і повільно тіпалося, завмираючи, серце. Завжди веселе обличчя парубка було залите кров'ю і густа чуприна збилася на розтрощеній голові у слизький ковтун... "А що, Чіпка, не поїхав із нами?" — раптом промовив Василь, вишкіривши білі зуби. Чіпка закричав, підхопився й побіг подалі від жахливого місця... 
	
	
	
		9. Зустріч у степу
	
	
	...Немов океан без берегів розлігся Великий Запорізький Степ під небом. Цілий всесвіт замкнувся у степових межах між Сходом і Заходом. Живий, хижий, благодатний і безжальний. Уособлення вищого Закону, закону Крові та Землі. Жирні ґрунти степові просякнуті кров'ю. Цілі армії зникали без сліду у цьому Степу і цілі армії виникали, немов виростали із гарячої землі поміж древніми могилами і курганами. Здається, у самому дзвінкому повітрі, просякнутому пахощами таємничих трав степових, у дражливому мареві, зітканому з невидимих струмів, протягнутих між твердю земною і небом, зібгані душі обраних. Жах породжує Степ, бо він є уособленням Волі, і ніхто ніколи не міг втримати Степ, якщо хотів панувати над ним. У столітті Розуму і Просвітництва на мапах, що намагалися вловити Степ, втиснути його у квадрати звичних координат, немов вироки і попередження виводили вчені: "...А поділяється весь степ на степ Мертвих, степ Бузький, степ Інгульський та Піщані пагорби...", і далі вже лягали на пергамент карти назви, кожна з яких була немов початок чергової легенди — химерної, кривавої, паморочливої: "Дорога невидима, частина котрої йменується Лихий крок, а друга Чорний шлях, а є іще Муравський шлях, шлях Ромоданівський ...Мертве озеро, Біле озеро, урочища Борода, Ніс, Дикий діл, Гріб Павлюка, Запогостя, Темна долина, Мазепин ланцюг, Долина Злодіїв, Скік білого коня, Скік півня, Скік овечий, Скік вовчий...". Тому і витримували Степ і назавжди закохувалися в його жорстокі чари люди, які приймали його Закон, жили згідно нього і вмирали відповідно йому. І горе було тим одинакам, що пускалися навмання Степом, бо жалю Степ до чужинців не знав... 
	
	Тільки степові орли, що вільно гойдалися в синьому небі, могли повідати про безліч трагедій, які протягом тисячоліть омивали Степ сльозами і кров'ю. У спекотне літо 1775 року багато чого дивного бачили орли, пролітаючи поміж степовими балками, урочищами і могилами. Може, тільки вони і помітили, як у Степу, шляхами якого здіймали пил війська генерала Текелія, ледь помітною стежкою мчала пара змилених коней невеличкий критий візок-таратайку. Холодним оком кинули орли на подорожніх, що насмілилися пуститися у такий небезпечний шлях і полетіли далі... 
	
	Візком твердою рукою правив кремезний чоловік у жовтій черкесці, які ще років десять тому гордо носила полкова старшина Гетьманщини. Мав візник суворе обличчя, посивілі чуприну і вуса, широкі плечі і два пістоля за чересом. Видно по всьому, що не останньою людиною був він за часів гетьмана Розума. Що ж примусило його стрімголов нестися запорізьким степом, заганяючи коней? Від чого і від кого тікав він?.. 
	
	Таратайка рипіла, гуркотіла, її часто-густо підкидало на горбиках, лише якимось дивом не розвалювалася. З коней летіли шматки мила й піни, здавалося, що коні ось-ось впадуть, але візниця безжальною рукою підганяв їх пужалном по мокрих боках. Зненацька щось тріснуло у задніх колесах — і вони покотилися по траві, таратайка проторохтіла ще трохи і зупинилася. Візниця натягнув повіддя і зупинив коней, а зіскочивши, побіг шукати колеса. Двері візка розчинилися, і з нього вийшла молода дівчина дев'ятнадцяти-двадцяти років. Обличчя її було вкрай стомлене від тяжкої подорожі. Одягнута була у звичайну білу сорочку, хіба що із тонкого полотна, багато мережану шовком, поверх неї, рясно гаптована бісером, керсетку, та довгу барвисту клітчату плахту. Тонкий стан перетягував шовковий пояс. Ноги були взуті у зелені сап'янові чобітки. На довгій дівочій шиї блищало намисто із срібних дукатів, світлі коси вкладені навколо голови і перев'язані широкою червоною стрічкою. Немов зібралася якась старшинська донька на вечорниці або досвітки. Тільки ось гарне обличчя не світилося ні радістю, ні передчуттям веселих танців. Страх і напружене очікування близької небезпеки відбивалися на блідому і втомленому чолі. Втім, не дуже вона і нагадувала червонощоких і огрядних сільських дівчат. Щось невловимо шляхетне було в цих тонких вустах, вишуканому обличчі і великих карих очах. 
	
	Вона озирнулася навкруги — високі степові трави грізно підступали до скособоченого візка. Дівчина сміливо потріпала коня по гриві, притримуючи його за віжки. 
	
	— Біда, Оксано, колесо вщент розлетілося — прийдеться верхи далі пробиватися. — Сказав, наблизившись до неї, старшина. — Не турбуйся, донечко, все рівно від нього ми встигли втекти.
	
	Дівчина тільки повела плечима:
	
	— Нехай буде, тато, як ідеться — на все воля Божа! 
	
	На ці слова чоловік тяжко позіхнув, витер піт із обличчя, глянув у степовий простір, що без краю розкинувся довкола, і глухо повторив:
	
	— На все воля Божа...
	
	...Через півгодини вони вже їхали верхи на конях. Оксана напрочуд добре трималася у сідлі, хоча батько постійно озирався із турботою на неї. Іноді він доставав із кишені великий компас, щось довго мудрував над ним, дивився на сонце і напружено поглядав у степ. Декілька разів він зупиняв коня, озирався навкруги, і обличчя його хмурилося. Оксана мовчки дивилася на батька, видно було, що вона намагалася не турбувати його зайвий раз. 
	
	Під вечір мандрівники доїхали до неглибокого яру, порослого низькими тополями. Батько зіскочив із коня, допоміг зійти Оксані і невесело промовив:
	
	— Доведеться на ночівлю збиратися — здається, ми трохи збилися зі шляху. Він витягнув із тороків баєву юпку і дбайливо накинув доньці на плечі, потім заходився збирати хмиз для вогнища. 
	
	За годину вони мовчки сиділи біля вогнища, ретельно прикритого від сторонніх очей розтягнутою батьковою киреєю. Над багаттям булькотів казанок із юшкою. Дівчина помішувала його дерев'яною ложкою, час від часу кидаючи стурбовані погляди на батька. Той замислено смоктав люльку, і тяжкі думи креслили його чоло різкими зморшками. 
	
	Здавалося, що вони бояться навіть звертатися один до одного, аби не порушити тишу і не привести до руху у темряві якісь незнайомі і незбагненні зловісні сили. 
	
	Нарешті Оксана зняла із вогнища казанок, поставила його на рушник і нарізала кілька окрайців хлібу. 
	
	— Помолимося, доню, — сказав батько, і вони почали промовляти "Отче наш", старанно вимовляючи слова... Молитву перервав тріск у гущавині. Обоє перезирнулися і застигли, напружено прислуховуючись. Звук повторився, але тепер значно ближче. Батько підхопився, миттєво вийнявши з-за пояса пістоль, і звів курок. 
	
	— Хто ти, дух чи людина? Виходь до світла! — грізно наказав він і націлив зброю у темряву.
	
	Знову запала тиша, чоловік повторів свій наказ.
	
	— Не стріляйте, пане! А чи не бачили ви табунника Трохима? — донісся до них хлоп'ячий голос.
	
	— Давай виходь сюди! — вже м'якше наказав чоловік. 
	
	На галявині з'явився подертий і змарнілий Чіпка. Він трохи підозріло косився на пістоль, але, побачивши легку посмішку дівчини, підбадьорився і перехопленим голосом пронидів:
	
	— Хліб та сіль!
	
	Чоловік непомітно посміхнувся під густими вусами і робленим суворим голосом відповів, щось пригадавши:
	
	— Хліб та сіль, а ти у порога постій! 
	
	— Мені не можна, я з ложкою! — почувши знайому приповідку, зовсім полегшено відповів Чіпка. На доказ своїх слів він покопирсався у шкіряному чабанському гамані, який примудрився не загубити під час своїх мандрів, і витяг з одного відділення, прикрашеного різними залізними набійками та блискітками, велику дерев'яну ложку. 
	
	— Еге! Бачу, ложка в тебе гетьманська! — тут уже чоловік не зміг стримати широкої посмішки, а Оксана і зовсім хихикнула у долоні. 
	
	— Ну що ж робити! Сідай і ти до нашої вечері. — Чоловік кивнув до Чіпки. 
	
	Хлопець, як і годиться, чемно подякував і неспішно почав набирати ложкою гарячу рідину, хоча у самого всі тельбухи скручувало від голоду. 
	
	— Як звуть тебе, малий? — спитав чоловік. Чіпка назвав себе. Чоловік коротко сказав, як звуть доньку, а себе велів називати паном Вербовським. Поява хлопця прийшлась Олені та батькові до душі. Сам малий поводився напрочуд статечно, і віяло він нього якоюсь надійністю, що і степ відразу здався не таким вже чужим та байдужим. 
	
	Після вечері пан Вербовський подивився на хлопця і запропонував:
	
	— А ну розкажи, бурлаче, за якими такими справами степом мандруєш? 
	
	Чіпка подивився на чоловіка, який зовсім доброзичливо звертався до нього, на дівчину, що весело посміхалася, немов сестра рідна, і розказав свою історію, починаючи від знайденого вершника у степу і до геройської загибелі зимівчан. 
	
	Чим більше він розповідав, тим більш похмурим ставало обличчя пана Вербовського, тим жорсткіше прикушував він вишневий чубук люльки. 
	
	— Да, хлопче, кепські справи у степу робляться! — тільки й промовив він. — Ну що ж, товариство, будемо спати лягати.
	
	Оксана лягла на згорнуту баєву юпку і вкрилася великою хустиною, а малому пан Вербовський кинув свою кирею:
	
	— Спи, малий, а я поки що біля вогню повартую... 
	
	Чоловік присів зручніше, примостившись спиною до стовбура і поклав перед собою пістолі та шаблю...
	
		* * * 
	
	Пробудив їх батько Оксани перед світанком. Почав ладнати суми до коней. Чіпка і собі приладнав гаман і став, очікуючи, що накаже суворий пан Вербовський. А до нього вже Оксана підійшла і щось на вухо лагідно зашепотіла. Батько декілька разів на хлопця озирнувся, головою декілька разів заперечливо хитнув, але Оксана настійливо прохала, і нарешті зглянувся пан Вербовський на Чіпку, який немов горобчик на босих ногах переминався, і сказав:
	
	— А що, бурлаче, помандруєш із нами? Може, і Трохима твого десь надибаємо. Де Суха балка, знаєш?
	
	На ці слова хлюпнув носом малий і відповів:
	
	— А що ж, може, і я вам у нагоді стану. Саме там Трохим і запропастився, а як туди добратися, я знаю... 
	
	Пан Вербовський кивнув, підсадив на коня Олену, сам на чалого злетів; легко, немов торбинку із вовною, підхопив Чіпку і посадив поперед себе на сідло. 
	
	— Ну, з Богом! — тихо сказав він, і мандрівники рушили в туман. 
	
	Невдовзі почало сходити сонце. Чіпка на всі очі роздивлявся навкруги. 
	
	Таким дивним спокоєм і затишком віяло від степу, що Чіпка почав думати, що всі жахіття, що він бачив на своєму шляху, були просто сном. А тут ще й Оксана почала, видно, за своєю звичкою наспівувати. 
	
	"Отак би їхали та й їхали..." — мрійливо подумав Чіпка. Але цю мандрівну гармонію порушив пан Вербовський. 
	
	— Припини, доню, співи свої, бо не тільки ми почути можемо. 
	
	Оксана замовкла, і далі вони їхали тихо, пильно вслухаючись у степову музику... 
	
	
	
		10. Вежа
	
	
	Кам'яні баби, що деінде біліли по курганах, прозивалися серед запорожців мамаями. Іноді подорожні, проїжджаючи шляхом повз степову могилу, зупиняли коня або воза і кидали на вершечок пагорба грудку землі. Такий був звичай серед козаків і чумаків. А бувало, що якийсь сивоусий характерник із срібним хрестом на грудях сідав біля мамая, викладав на чистий рушник шмат в'яленого м'яса, окраєць хліба і флягу з калганівкою, довго про щось думав, сумно похиливши голову, плескав горілку на пошарпаний вітрами білий камінь і до пізнього вечора радився з вічним степовим вартовим. Бувало, що знімав, приторочену до сідла бандуру або легку похідну кобзу січовик і повільно ткалася дума, сплетена з колючої тирси, низьких чорних хмар, смерті і вільного вітру... 
	
	...Остап Лелека гнав коня степом, а шлях його проліг до далекої Кальміюської паланки, через яку століттями проходив кривавий фронтир між ордами ногайською й кубанською, між запорізьким і бусурманським світом, між Військом Запорізьким і Військом Донським. Жирні землі прикальміюські здавен просякли кров'ю; моторошні, темні історії розповідали чабани і перехожі кобзарі про тіні вояків давно забутих народів, що підіймалися з могил, ненаситно шукаючи собі честі й слави. Там, у Кальміюській паланці, було все — Дикий Степ, глибокі балки і таємні урочища, річки із прозорою водою і високі ліси, там був берег моря і широкі солоні лимани. Там були заховані у ярах зимівники і бурдюги, де рідко селилися гречкосії, а жили здебільшого низові козаки-характерники, звичні у будь-яку мить підхопити свою, освячену в потаємних місцях, зброю і вступитися за свої вільності. Найбільше саме про них ходило дивовижних переказів і легенд серед бувалих січовиків. Столицею Кальміюської паланки був приморський форпост — давнє запорізьке городище Домаха. Жили там козацькі майстри, що від діда-прадіда зберігали секрети будівництва згубних для турецьких галер козацьких чайок. Жили там і козацькі лоцмани, що могли по зірках визначити шлях від моря Озівського через океан до далеких берегів самої Білої Арапії... 
	
	Через декілька днів, мандруючи степом, побачив Остап височенну могилу і зрозумів, що дійшов мети, бо тільки одна така могила була в цьому Степу, бо саме про цю могилу співали бандуристи: "...А з Савур — могили видно всю Вкраїну...".
	
	Виїхав конем на могилу Остап і озирнувся навкруги — перед ним, наскільки бачило око, розстилався у своїй дивній красі Степ. На мить забув запорожець про страшну мету подорожі своєї і замилувався дивом під синім небом. Але невдовзі вдарив коня острогами і поскакав далі, до перевозу через славну річку Кальміюс, за якій знаходилося Залізне урочище, де і жив запорожець Іван Копняк... 
	
	...Біля перевозу юрмився великий натовп. Кого там тільки не було! — солдати московських команд, бородаті кацапи у личаках, які сиділи на низьких телігах, поспішаючи на козацькі землі за своїми орловськими та смоленськими панами, іудеї у чорних скуфійках із багатоколінними сімействами, чорновусі сербини з довгими люльками, болгари у мережаних бляшанками куртасах і греки, що тягли за собою отари овець аж із самого Криму... Українці якось відразу опинилися скраю від дерев'яного помосту і тільки здивовано поглядали на всю цю гучну юрбу, що лаялася, пхалася і репетувала, не звертаючи уваги на колишніх господарів цих степів, яких хоча і було разів з десять більше ніж захожого люду, але, отетерені таким нечутим галасом і нахабством, мовчки пихкали люльками і хто зна, які думки гніздилися у їх чубатих головах.
	
	Остап зіскочив із коня і здивовано дивився на цей гармидер. Тільки він спробував упхнутися до пристані, ведучи коня у поводу, як на його голову сипнулася кипа обурених побажань:
	
	— Куди лізеш, хахол!
	
	— А що тут цей горлоріз робить!
	
	— Тут тобі не Україна, а Новоросія!
	
	Остап уже подумав, а чи не довести шаблею, чия це земля, як побачив, що з десяток солдат, скидаючи рушниці, пхаються до нього. Остап плюнув і вибрався з натовпу.
	
	— Е, чоловіче, тут до другого пришестя скніти прийдеться, хіба з неба вся ця заброда валиться? — похмуро заявив насуплений козак у солом'яному брилі. — Нашому брату і не протовкнутись...
	
	— Та вас же тут як трави! Пхнули б куди подалі. — Кинув Остап, якому образа гостро ятрила серце. — Чи ви вже не козаки, чи не ви тут учора панували?
	
	— Ні, пане, ми тепер уже не козаки, а хлібороби, і може, подамося у чорноморські степи, або і тут не пропадемо, а сунути їх — то набіжать солдати, та вдарять у барабан, та так тебе пхнуть, що очі з вух вилетять, — розважливо додав ще один селюк із звислими вусами... 
	
	"А дійсно, прийшов гаплик Війську," — сумно подумав Остап. Думка ця так його зачепила, що сунувся він знов, сповнений рішучості, прокласти собі стежку, хоча б і своєю шаблею. Тим часом битим шляхом запилило з десяток комонних. По бородах і розшитих зипунах, розчахнутих на широких грудях, по легких напівлежачих посадках на низьких конях і довгих списах враз пізнав Остап донських козаків — вічних братів-суперників запорожців. Донці, не церемонячись, почали прокладати собі шлях довгими нагаями із вплетеними на кінцях мідними кулями. Яскрава юрба із зойками кинулася врозтіч. Капрал щось крикнув солдатам — і ті знов схопилися до зухвальців. На це донський ватажок із довгим накрученим чубом, смоляною бородою й урядницьким пірначем за поясом гаркнув:
	
	— Куди лізеш, сіпа кацапська! Хіба не бачиш, що ми по військовому ділу з пікету їдемо!
	
	— Мені велено за порядком на перевозі слідкувати... — трохи запинаючись проговорив солдатський капрал.
	
	— Іди і не заважай, — крикнув донський отаман, — а то ми тобі зараз такий порядок встановимо, що і Пугач на тому світі порадується! 
	
	Пором вже добрався до берега, і донці почали заводити на нього своїх коней, не зважаючи на прокльони й скиглення інших. 
	
	— Огей, панове-молодці, а чи не забагацько місця для вас буде? — почувся спокійний голос.
	
	— А це, що за Бова — королевич? — отаман донців обернувся. 
	
	Остап теж зацікавлено подивився на високого худорлявого козака, який щойно з'явився біля перевозу. Козак був одягнутий у сині козацькі шаровари, перепоясані широким поясом, і жовтий бешмет. Обличчя козака було трохи виснажене, очі глибоко запали, а високе чоло під світлорусявою короткою чуприною суворо насуплене. Тримав він у руках короткий подорожній патик. 
	
	— Хіба не бачиш? — запорожець я, із дороги далекої вертаюсь — нема в мене бажання тут ночувати, — відповів донцю подорожній.
	
	— Кінчився ваш час у цих степах, — гордо відповів донець, — хіба мало ми з вами за рибні коси та лимани чубилися? Тепер наша черга тут панувати!
	
	— Допануєтесь, поки і вам Москва карк не виверне, — відказав на це запорожець.
	
	— Що ж ти за всю Москву розпинаєшся! — засміявся донець.
	
	— Панове добродії, я паром зрушу, бо вже година пізня! — втрутився у суперечку сивобородий перевізник. 
	
	— І то правда! Годі базікати! — суворо промовив подорожній січовик, — давай таке діло: я п'ятьох твоїх козаків навкулачки здолаю або, якщо хочеш, шабельним боєм, а ти мене із собою на перевіз візьмеш. 
	
	Донці глянули на сухорляву постать зухвальця і зареготали:
	
	— Нехай по-твоєму буде!
	
	Із цими словами донці відвели коней углиб порому, відкриваючи місце для бійки. Натовп на березі стихнув, із зацікавленням, поглядаючи, як п'ятеро здоровенних донців скинули зипуни і, весело переморгуючись, почали сукати рукава сорочок. 
	
	Козак обережно відклав патик, зняв шапку, хруснув п'ястуками і пішов назустріч противникам. 
	
	— Гех! — закричав перший донець і щосили зацідив кулаком у голову запорожця. На диво, кулак свиснув у повітрі, а січовик, який ще хвилину тому кволо зійшов на паром, блискавичним рухом упав назад на руки і тицьнув ногою донця у коліно. Той немов підкошений шваркнувся на дошки. — От же ж, падлюко! — вигукнув другий донець і кинувся уперед. Січовик, не встаючи, крутнувся навколо себе, виставивши ногу і, немов мітлою, підкосив супротивника. Донець високо підкинув ноги у плисових шароварах і гепнувся біля свого односума. Тепер не витримали троє інших і стрибнули на запорожця. Січовик, мов в'юн, прослизнув між ними, блискавично стусонув ліктем одного під ребра, хвацько підстрибнув і гепнув обох носаками легких чобіт у груди. Від удару один ослизнувся й полетів сторчма через перила у воду, другий заточився, тримаючись за груди і натужно ловлячи ротом повітря... На все це січовику знадобилося не більше хвилини. Побиті козаки почали підводитися, збираючись продовжити бійку. 
	
	— Що, соколики, надер вам оселедець чуби! — зареготав урядник. — Годі ніздрями пихкати, краще Євстахія з річки витягуйте. 
	
	Січовик поважно вступив на пором, підхопивши свій патик і торбу. 
	
	Здогадка майнула у голові Остапа.
	
	— Як звуть тебе, козаче? — крикнув він до січовика.
	
	Той уважно подивився на Остапа і відповів:
	
	— Звуть мене Дмитро Копняк, а ти хто такий?
	
	Остап гукнув:
	
	— Козак з Поля! Звістку тобі несу!
	
	— Ну так заходь на пором, побалакаємо! — запропонував Копняк. 
	
	— Ні, друже, — покрутив головою Остап, — я до чужої слави не чіпляюся... Сам до тебе у гості доберуся! — із тими словами заскочив він на коня і поскакав шукати броду. 
	
		* * * 
	
	До Залізного урочища добрався Остап, добряче промокнувши в холодних водах кальміюських, лише під наступний вечір. Високі дуби, що рослі в урочищі, затіняли своїми розлогими верхівками небо. На козака відразу повіяло прохолодою. Тупіт копит гучно лунав між деревами. "Жодної сторожі не треба, тут і кішка чхне — так на п'ять миль почути можна..." — подумав Остап, нахиляючись під низькими дубовими гілками. "А це що за чудасія?" — Остап здивовано побачив декілька великих кіл, які були старанно викладені камінцями. [5] Сокіл, обережно переступаючи копитами, пройшов між колами, і запорожець угледів високий тин та міцні, окуті залізом ворота. Остап постукав у них канчуком, підвівся на стременах і загукав за січовим звичаєм: — Пугу! Пугу! — Козак з Лугу!
	
	— Пугу! пугу! — раптом почув Остап за плечем і озирнувся: Копняк стояв позад нього, немов зіткавшись із неба. 
	
	— А я вже думав, що всі козаки за Дунай подалися... — промовив Копняк, опускаючи мушкет. 
	
	— Та і ти щось тут забарився... — неспішно відповів Остап.
	
	— Ще встигну... — сказав козак і знову спитав: — Так хто ж ти такий?
	
	Остап зіскочив із коня: 
	
	— Я запорожець Остап Лелека з куреня Новодерев'янківського...
	
	— Де ж теє Запорожжя? — Дмитро Копняк сплюнув. — Але козаку з Лугу завжди радий, пішли до оселі ...
	
	Навколо бурдюга розкинувся традиційний невеличкий сад. Між дерев роїлися бджоли. Під деревами стояв стіл і дві лави. Тут і пригощав Остапа козак Копняк. Випили по чарці оковитої, почали сьорбати гарячий куліш. Порозмовляли про те та про се, розмова точилася повільно. 
	
	— Ну так кажи, козаче, яка справа тебе сюди занесла? — нарешті запитав Копняк... 
	
	Коли Остап завершив свою розповідь, Копняк довго мовчав, потім здивовано покрутив головою:
	
	— Еге ж, брате, тяжке діло тобі старий доручив... Що й казати — не часто козакам приходиться прямо з ним мірятися. Але ж недаремно кажуть — козак не боїться ні тучі, ні грому...
	
	— ... ні хмари, ні чвари! — додав Остап. 
	
	— Так то воно так, і боєць із тебе, бачу я, не останній. 
	
	— А що, пане Копняче, перевірити хочеш? — несподівано для себе спитав Остап.
	
	— Та тебе вже москалі перевірили! — дивлячись прямо у вічі козакові, промовив Копняк.
	
	Остап зчепив зуби: 
	
	— Подивився б я, що б з тобою було, якби тебе так у спину поцілили! 
	
	— А мене не поцілять, — спокійно мовив Копняк і додав: — Хочеш перевірити? 
	
	Не чекаючи відповіді від Остапа, він пішов до хати і повернувся з оберемком самопалів і пістолів.
	
	— Б'ємося на шапку червінців, що жодною кулею у мене не влучиш?
	
	— Чи ти багато горілки випив, пане-товаришу? — ошелешено запитав Остап Копняка. — Я мідний п'ятак посередині проб'ю, а твій хребет — він побільше буде. 
	
	— Згода! — вигукнув Копняк. — Давай! 
	
	— Отямся, чоловіче... — мовив тихо Остап, — нас і так мало залишилося, щоб ми ще один одного за шапку червінців стріляли.
	
	— Тебе що до мене дід Чорнояр горілку пити прислав? Роби, що кажу! 
	
	— Ну, дивися, вражий сину, — спересердя кинув Остап і став біля столу, розкладаючи зброю. Копняк відійшов метрів на двадцять під тінь зелених гілок. 
	
	— Може, передумаєш? — крикнув йому Остап, але Копняк кинув рукою і повернувся спиною. 
	
	— Давай! — почув Остап.
	
	Козак перевірив мушкет, клацнув затвором і прицілився. Копняк стояв спокійно — здавалося, він прислухається до цвіркання птахів.
	
	"Ну ось, — подумав Остап, — приїхав і першою справою господаря до праотців відправив!". Із такою думкою він підняв мушкета, прицілився у гілку над головою Копняка і натиснув на курок. 
	
	Куля рівно зрізала дубову гілку — та впала під ноги Копняку, який і не здригнувся при цьому. 
	
	— Чи ти справді стріляєш, як московський гренадер, чи шапку червінців мені відразу подаруєш? — донеслися до Остапа образливі слова. — Як узявся за зброю, то губами не плямкай! 
	
	"Ну постривай, дотепнику!" — подумав Остап і націлив ствол мушкета прямо межі плечі Копняку. Той стояв, спокійно опустивши руки. Остап натиснув на спусковий гачок. Тріснув постріл. Остапові здалося, що Копняк зник. Розчинився у вологому повітрі діброви. Козак продер очі — Копняк знову стояв на місці. 
	
	— А ну спробуй з пістоля — він не хибить! — крикнув характерник.
	
	Тепер вже Остапа розібрав гнів. Він узяв пістоль із срібною насічкою на рукояті, перевірив кремінь і прицілився. Луна пострілу глухо понеслася між деревами. І знов Остап побачив, як Копняк зник...
	
	П'ять разів стріляв Остап — і кожен раз характерник залишався неушкодженим. Врешті–решт козак розізлився, кинув зброю на лаву і гукнув: 
	
	— Все, братчику — бачу, що твоя взяла! Може, і мене навчиш, як кулі долонями ловити?
	
	Копняк наблизився до нього, уважно подивився у вічі і відповів:
	
	— А тобі і не треба кулі боятись... Твоя смерть не від кулі трапиться...
	
		* * * 
	
	Ліг спати Остап під високим дубом, що ріс на дворі біля копнякової хати. Розлоге гілля, немов величезне шатро, звісилось над ним. Крізь широке листя блимали розсипи зірок. Остап звично перевірив шаблю й пістолі, хоча здавалося, що жоден ворог не наважиться підібратись до похмурого Залізного урочища. Уже засинаючи, запорожець згадав свій шлях. Але вирій сну швидко закручував його у свою солодку темряву. Останньою думкою Остапа була здогадка про те, що від смерті характерника минуло вже дев'ять днів...
	
	...Пробудився він від задушливого диму згарища ...А може, і не від диму, а від дрібного торохкотіння військового барабану... 
	
	...І чорний дим від палаючих куренів та тисяч пострілів жирно стелився між заваленими мертвими тілами провулками Січі Запорізької Чортомлицької. А навколо січової церкви городилися за лічені години викопані шанці, вали громадились дерев'яними лавами, уламками обгорілих стін, мідними казанами, а найбільше мертвими тілами. Так, найбільше було мертвих. Мертвих тіл у синіх мундирах. Роздуті сині мерці густо випливали у річці і м'яко гойдались у хвилях навколо стін Січ, разом із порожніми човнами, в яких так зухвало день тому намагались ухопити перемогу, чимало лежало їх вздовж берега, майже рівними шерегами — прямо, як вибивала їх поротно запорізька картеч, а найбільше лежали покотом сині солдати між обгорілими остовами куренів, де вирізали їх десятками січовики, звичні до подібних герців у тісноті... Майдан перед шанцями був вщент вкритий вбитими. За шанцями наїжачились рушницями та гаківницями останні із січової залоги. Перед майданом шикуються шереги солдат, іржуть коні драгун та ґалаґанових... Остап тримав у руках довгий мушкет, сорочка була скривавлена і чорна від густої кіптяви, яка неспішно пожирала Січ. Втомлені запалі очі різало яскраве сонце, що іноді пробивалось між чорних порохових хмар. Суху гортань пекла гостра спрага...
	
	...Посередині майдану стояв барабанщик та безперервно вибивав дріб. Біля нього тіснилися московські офіцери та люди у козацьких жупанха... Хтось із козаків сказав: "Бач, сам Ґалаґан із своєю підлотою виліз...". Барабанний бій стихнув, і наперед вийшов худорлявий чоловік у старшинському вбранні. Дивився він вперед, трохи опустив кістляве, сухотне бородате обличчя. Очі його були чорні і глибоко запали. "Ґалаґан..." — прокотилось поміж запорожцями. Правою рукою Ґалаґан високо підняв велику книгу, на сонці нестерпно блимнула окута золотом обкладинка...
	
	До Остапа донісся глухий надтріснутий голос: "... -– Брати-запорожці! Присягаю на святім Євангелії... Складіть зброю... Вийдете живими..."
	
	"Зараз я тобі складу" — подумав Остап і прицілився. 
	
	"Кинь, Чорнояре, він же ж на Євангелії!" — якийсь молодий козак схопив за мушкет Остапа. Тим часом Ґалаґан десь зник, а на золотій книзі присягався кремезний, огрядний старшина.
	
	"А це Горлач — Басурмак!" — почув Лелека. Старшина припинив читати присягу, немов захлинувся, і кинув гострий погляд на Остапа... Це була мить, яка означує життя і смерть... Остап знову підніс мушкет і вистрілив...
	
		* * * 
	
	— Збирайся, козаче! Час вирушати! — Копняк тримав Остапа за плече. Ледь розвиднювалось. Скрізь дубове гілля сіріло ранкове небо...
	
	
	
		11. Спокуса
	
	
	...А життя запорозьке степом і кожухами пахне, крицею холодною, кров'ю гарячою і спокусою... Спокуса то найтяжче. І не в тому справа, коли ти із шаблею скривавленою через трупи в улус вдираєшся або у містечко чи город коронний, а перед тобою безборонні мешканці тремтять... Спокуса справжня не тоді тобі горлянку перехоплює. Спокусу цю не зрозуміти тим, хто ніколи не вибирався живцем із турецьких кам'яних домовин і не бачив, як веде чоту по безводному степу сотник, уходячи від реґулярного кавалерійського полку... 
	
	...Сидять за лавками в курені статечно, немов родина смиренна і богобоязна. Плечі у білих сорочках розправлені, на спітнілих маківках оселедці в'ються. Хрест на себе наклали пальцями покірливо. Тільки добре Яків Горлач знає, що за цією смиренністю криється. Он у куті козак Бровун. Другу миску тетері доїдає. Якби не оселедець, то чим тобі не гречкосій? Тільки пам'ятає Горлач, як два дні просидів Бровун прикутий до стовпа посередині турецького табору, а на третій день щез, залишивши замість себе чорного хряка спахіям на споживу. 
	
	А он чемно дякує кашовара за добрячу юшку Максим Пирятин. На очах Якова (ще як у Дорошенка разом козакували), побившись об заклад із хорунжим, зухвало джиґітував перед московським стрілецьким полком Максим на своєму баскому скакуні. Вже московську шерегу пороховим димом затягло, вже охрипли стрілецькі старшини від матірної лайки на неоковирність і невміння поцілити у нахабного черкаса, а Максим востаннє щось образливе стрільцям вигукнув і неспішно повернувся до своєї сотні за золотим годинником хорунжого. Потім бачив Яків: пихкаючи носогрійкою, звично витрушував із свого пошматованого куртаса свинцеві кулі... 
	
	Про кожного із братчиків багато чого предивного міг розповісти Горлач. Може, і про нього дещо могли розповісти запорожці. Тільки одне він не міг — противитись Спокусі. А вона багацько чого обіцяє. Мана, одне слово. А коли піднялась над ним Спокуса? Коли зламалась душа Басурмака?
	
	Може, і прожив би Горлач, не наважуючись крок назустріч спокусі зробити, загинув би в безкінечних вправах Війська і оспівували б його сиві кобзарі. Але запримітив його один січовий старшина. Відчув щось своє у порожньому погляді широко розкритих очей колишнього сердюка. А звали цього старшину Ґалаґан. 
	
	...Чим далі переступиш, тим більшу силу будеш мати — чим чорніша зрада, тим більше Сила. Країна наша проклята, і багато химородників невідомо чого шукає. А я знаю, де шукати і чого шукати, Якове. Мене тримайся — разом знайдемо... 
	
		* * * 
	
	Нижче наведений лист повинен був потрапити до другого тому "Записок о Юго — Западной Руси", але з невідомих причин укладач залишив його в своєму архіві. Лист подається в ориґіналі із невеликими корективами відповідно до застарілих ідіом російської мови. 
	
		* * * 
	
		"Генваря 1705 года. 
		Любезный друг Матвей!
	
	Нашел несколько свободного времени, чтоб отправить тебе послание очередное. Может, по следам писем смогу восстановить диариуш свой и отправить в какое издание любопытствующее, коих немало видывал я, длительное время за пределами Отечества пребывая. 
	
	Проведя некое время в Малой России, возвращаюсь я, наконец, к родным пенатам и пишу эпистолярию сию в захламленной комнате на грязнейшем из всех постоялых дворов, однако, мысль о том, что вокруг — леса дорогой моей сердцу Муромщины, несказанно сердце мое утешает. Насилу вернулся я живым и здоровым из дальних странствий, секретное предписание выполняя на корысть Державы. Премного опасностей и невиданных тайн чудом мою главу миновали, хотя наибольшая угроза и жизни, и рассудку, и душе моей подстерегала меня в Украйне — крае диком, воинственном и чужом. И хотя за десяток последних лет под рукою истинного друга Государя нашего гетмана Ивана Степановича Мазепы Малороссия премного расцвела и близка к благоденствию, отголоски прежних смут и кровавых распрей ещё глухо волнуют буйные души малороссиян. В целом хохлы народ приветливый и радушный, женщины их и дивчата весьма озорны и соблазнительны. Однако, за всеми этими жартами и гостеприимством кроется опасность, особенно остро ощущаемая приезжими соотечественниками, ибо добрую половину столетия понадобилось сражаться, чтоб оставить под сенью династии хотя бы половину сего обильного края. 
	
	Впрочем, подробнее о нравах народа здешнего поведаю я тебе в следующем послании или, чаю, при скорой встрече. Сейчас же хочу изложить тебе происшествие, имевшее место при малороссийском объезде моем не далее как два месяца назад, которое потрясло душу и сознание мою до предела. Только сейчас сумел холоднокровно обдумать я то, что со мной произошло и более-менее связно изложить на сием пергаменте. 
	
	Выехав в начале ноября из Киева, очутился я со своим слугою в безлюдной степи, сопровождаемый тремя сердюками, любезно предоставленными мне киевским генерал-губернатором. Путь мой должен был пройти через владения мятежного Войска Запорожского, кое с гетманом находится в отношениях крайне недружелюбных и живет по своим тайным законам, напоминая тем самым прежние рыцарские ордена цивилизованной Европы, наподобие Мальтийского или Ливонского. В дороге подверглись мы нападению каких-то душегубов — то ли татар, то ли самих запорожцев. Чудом избежав ограбления в лучшем и смерти в худшем случае, спаслись мы благодаря решительному вмешательству гренадерской команды капитана Н., которая, вероятно, продвигалась по делам, связанным с нынешней военной кампанией. Капитан Н., исходя из моего тайного предписания, пообещал препроводить нас в безопасное место. Находясь под его покровительством, мы продолжили свой путь, не опасаясь повторного нападения.
	
	Завязав дружеские отношения с капитаном Н., я обнаружил в собеседнике недюжинный ум и предрасположенность к магическим знаниям (ты осведомлен о моих опытах в этой области, проговорюсь, что и поручение государя было с ними связано). Долгие переходы мы коротали за беседами: я рассказывал о Европе, ученые которой, несмотря на войну, продолжают удивлять нас своими алхимическими открытиями, о тайных орденах, в делах магических весьма преуспевших и о многом другом. Капитан Н. больше слушал, но его замечания были весьма существенны. Я начинал задумываться, почему такой образованный и, по всей видимости, богатый человек проводит время в степи. Врожденная моя деликатность не позволяла мне вмешиваться в его прошлое. К тому же я чувствовал в капитане Н. определенное желание скрыть от меня причины своего путешествия. 
	
	Как-то раз капитан поведал мне любопытные соображения:
	
	— Вот вы говорите о Европе и традициях алхимиков тамошних. А ведь ту, их не то что не меньше, а даже и более. Если там магические древности собирают и по крупицам восстанавливают, то здесь они в первозданном состоянии сохранились. 
	
	Я искренне рассмеялся, стараясь, впрочем, не обидеть собеседника:
	
	— Ну что вы, разве традиции того же Парацельса можно сравнить с божбой какой-нибудь Солохи на базаре?
	
	Капитан Н. даже не улыбнулся, а только глянул на меня хмурым и сосредоточенным взором, в котором я уловил премного неведомого и даже недоброго.
	
	— Что ж, — предложил тогда капитан, — может, хотите испытать здешнее чародейство? Думаю, что все, что до этого вы видели в Европе, покажется вам надуманным и наивным. 
	
	Я несколько опешил и капитан, пронзительно глядя мне в глаза, сказал с вызовом:
	
	— Я не сомневаюсь в вашей храбрости и желании изведать запредельное. 
	
	Не дожидаясь ответа, капитан отправился осматривать своих солдат, а я, ощущая темную бездну неизвестности, внезапно дохнувшую на меня своим ледяным холодом, глубоко задумался. 
	
	К вечеру того же дня обнаружили мы странного всадника, который, однако, после короткой беседы с глазу на глаз, присоединился к нашему транспорту. Всем видом своим напоминал он нам гайдука, коих немало видел я повешенными иль посаженными на колья во Влахии и Трансильвании. Одет был он в чёрную, расшитую серебряными кантами куртку, и ехал на чудном коне вороной масти. Лицо загадочного путешественника было смуглым с густыми усами цвета вороньего крыла. Большие карие глаза его смотрели не мигая, и выдержать их взгляд было невозможно. Капитан время от времени переговаривался с незнакомцем на непонятном мне наречии, а мне только пояснил:
	
	— Терпение, мой друг, скоро к нам, помимо нашего нового знакомого, — можете звать его просто князем, — еще двое присоединятся, и цель нашего путешествия будет близка. 
	
	К вечеру следующего дня, когда команда остановилась на бивуак, капитан Н. долго разговаривал с князем, что-то определял по карте и, наконец, отдал приказ поручику принять команду до утра и сказал мне: 
	
	— Отбросьте сомнения, милостивый государь, и поезжайте с нами.
	
	Сопротивляться его воле не представлялось возможным. К тому ж и любопытство мое возрастало ежесекундно. Терзаемый самыми неприятными предчувствиями, (о, как они оправдались!) я согласился, и мы втроем выехали в ночь. Продвигаясь в полной темноте, мы очутились у глубокой ложбины, покрытой деревьями. Спустившись глубже, мы увидели блеск искусно скрытого костра, где обнаружили двух казаков угрюмого вида и при оружии. Князь крикнул им что-то, но что именно, я, достаточно не зная малороссийского наречия, не уразумел. Казаки опустили оружие и хмуро приветствовали нас. Капитан кивнул в их сторону и поведал мне тихим голосом:
	
	— Тот, костлявый, с глазами запавшими и бородой, есть полковник сечевой Галаган, а тот, что с лицом полным, полковник Горлыч. Оба — химородники предивные... 
	
	Тут капитан Н. с коня изволил сойти, и я его примеру последовал. Казаки ожидающе смотрели на капитана и князя. Капитан коротко переговорил с Галаганом, и я уловил только несколько слов — "принес" и "не обманите", говоря, это он несколько раз кивнул на меня со словами — "посмотрим". После этого капитан Н. снял перекинутые через седло переметные сумы, которые при том зазвенели, князь тоже со своего коня тяжелые торока подхватил. Галаган Горлычу кивнул, и тот сумы приоткрыл, руку туда запустил и вытащил горсть серебряных монет. После того казацкие полковники переглянулись и разом кивнули. 
	
	— Что ж, панове, раз вы на такое дело решились, то пора и за дело браться, ибо время настало, — скрипучим голосом Галаган сказал. 
	
	Что далее в том сатанинском овраге происходило, пересказать трудно мне. Сначала Галаган к выемке оврага подошёл и долго что-то туда говорил, после чего показалось мне, что бездна та углубилась неимоверно и превратилась в пропасть бездонную, из которой пламя смертоносное время от времени вырывалось. По сему запорожцы калиту червонцев и неведомые мне коренья туда кинули, и узрел я, как языки пламени светом мрачным сию бездну осветили. 
	
	— Ну що, готова страва, — вопросил Горлач и глянул на капитана Н. Тот кивнул в ответ и пронзительный издал свист. В тот же миг над краем оврага появилась черная таратайка, кою привык я видеть у жидов путешествующих. Живо мешок с серебром подхватив, Галаган по стенам оврага вверх выбрался и сверху ко мне донеслось бормотание глухих голосов — через минуту сечовой полковник уже спускался, хотя и без серебра, но на плече длинный мешок придерживая. 
	
	При свете костра увидел я, что в мешке нечто живое находилось. Развязав мешок, вынули оттуда Галаган и Горлыч нагое тело бездыханное. С трудом определил я при нестойком свете костра, что это бесчувственная девица — молодая, не моложе осьмнадцати лет.
	
	Что далее было, только отрывки помню. Выступил я, решительно защищая жертву беспомощную. В ответ на это искусно нанес Горлыч удар мне, и далее все виденное, как будто сон наполненный ужасами неописуемыми, продолжилось. Лёжа на холодной земле, цепенея и телом и душою, узрел я, как склонился Галаган над телом беспомощным, как вцепился он ртом в девичье горло, и как задергалась девица, предсмертный стон испустив. Тут капитан Н. обнаженный эспадрон к горлу моему приставил и прорёк:
	
	— Без насыщения кровью, милостивый государь, ни одно дело в сиём мире не святится.
	
	Галаган же, кровию насытившись, к краю разверзнутой бездны подошёл, и кровь, коей рот его заполнен был, туда выплюнул.
	
	За ним к полумертвой девице, которая прокушенным горлом хрипела, приблизился Горлыч и ея зубами за руку схватил. Я глаза закрыл, но ужасные звуки поглощения крови сердце моё на части рвали. Тут и Горлыч кровь в овраг выплюнул. За ним сатанинский обряд капитан Н. продолжил, а потом и князь. 
	
	–– Ну что ж — пусть и паныч покуштуе, — страшным голосом прорёк Галаган.
	
	От слов этих волосья парика у меня дыбом поднялись, и попробовал я кинуться прочь. Вдруг лицо князя задрожало, и подобная дрожь его тело охватила, — он взвизгнул и по склону оврага начал карабкаться. Но не успел долезть, ногти ломая, до середины, как раздался жуткий хруст и костлявая черная рука, прямо из земли выскочив, князя за ботфорт ухватила. Ещё раз что то хрустнуло и стопа нещасного преломилась.
	
	— Нэ пройшов, нэ пройшов! — со странной радостию закричал Горлыч. Я бросился князю на помощь, но он уже был наполовину втянут в землю. Я споткнулся и узрел вокруг множество поваленных крестов. Я попытался схватить князя за руку, но над взрыхленной землею только торчало лицо с вращающимися от ужаса глазами. В рот его уже забивалась влажная кладбищенская земля. 
	
	— Нэ заважай Йому, панычу, — услышал я над собою всё тот же надтреснутый голос Горлыча, — князь дуже по серцю Йому вдався, а и тоби зараз жывыци треба спробувать.
	
	На эти слова я замахал руками, не помня себя от страха. Тем временем князь уже исчез под землёй, и только осыпанная земля вздрагивала на том месте, где был заживо погребён мой несчастный попутчик. Я вскочил и побежал, вопия во всю ночь. По-видимому, меня не преследовали... 
	
	...Я брел по степи ночь и следующий день, пока меня не подобрали гетманские сердюки, отправленные поручиком на поиски... Понятно, что я не раскрыл увиденное никому, объяснив странное исчезновение капитана Н. и князя нападением степных хищников. Через день я был уже на границе милой моему сердцу Великороссии. Только теперь, любезный Матвей, пишу тебе искренне обо всём происшедшем. И самое странное, дорогой приятель, что меня не покидает ощущение, что и я успел принять участие в сатанинской трапезе, и страшные обитатели степи продолжают..."
	
		* * *
		
	Лист цей був знайдений приставом біля мертвого тіла мандрівника на брудному постоялому дворі-ямі. Обставини смерті примусили запідозрити господаря двору — горло мандрівника було розірвано або перерізане негостреним лезом. Дивувало тільки те, що крові, незважаючи на широку рану, було мало, немовби хтось ретельно зібрав її в посудину. Тільки лист був густо заплямований краплями крови. Здавалось, що автор його загинув під час написання своєї останньої епістолярії. Пізніше, після того, як господаря постоялого двору покарали батогами і відправили будувати нову столицю Московського царства (зрозуміло, що винний все заперечував і бурмотів якусь нісенітницю про невідомо куди зниклих інших постояльців-малоросів), лист був ретельно підшитий до інших справ Таємної Канцелярії і став доступним автору цього тексту виключно завдяки наполегливій праці під час добору матеріалів з різноманітних дивовин Південно-Західної Русі відомого характерника Пантелеймона Куліша. 
	
	
	
		12. Харцизи
	
	
	Опівдні подорожні виїхали на крутий схил — прямо перед ними простяглося велике урочище, серед якого біліла мазанка, темніло декілька рублених комор і невеликий загін для худоби, біля мазанки стирчала жердина колодязя-журавля. 
	
	— О, пане Вербовський! Це ж хутір козака Тарана! — скрикнув Чіпка. 
	
	— Добре, добре, — промовив собі у вуса пан Вербовський, — зараз до нього і завітаємо. 
	
	...Через декілька хвилин вони в'їхали у ворота невеличкого хутора. 
	
	— Здається, нікого немає, — спостеріг пан Вербовський. І справді, здавалося, хутір вимер. Було тихо, і тільки вітер із рипінням хитав над копанкою зависле на жердині цебро.
	
	— Може, хазяї разом з іншими гречкосіями від москалів повтікали? — запропонував свою думку Чіпка. 
	
	— Може, — погодився пан Вербовський і вирішив: — Тут і перепочинемо. 
	
	Вони спішилися. Чіпка повів напувати коней, Оксана заходилася діставати харчі з тороків, а пан Вербовський, про всяк випадок, обійшов комори і мазанку. Здавалося, що господарі покинули хутір нашвидкуруч, немов тікаючи від погоні. У коморах залишилося ще чимало припасів, з півмішка жита було розсипано по дерев'яній підлозі. 
	
	В самій мазанці були перегорнуті ліжко, зірване зі стіни рядно, на столі залишився посуд. 
	
	— Давай, Оксано, швидше! — прикрикнув пан Вербовський на доньку. Біда відчувалася повсюди на цьому покинутому хуторі. 
	
	Хазяйновитий Чіпка тим часом уже розпалив пічку, приніс Оксані води і заходився прибирати на столі. Незабаром Оксана постелила рушники і почала виставляти миски. Пан Вербовський цим не переймався, а стояв на подвір'ї, похмуро озираючи степ навколо. 
	
	— Йдіть вже обідати, тату, — весело покликала його Оксана, яка вже встигла скубнути Чіпку за чуприну. 
	
	Пан Вербовський із сумом глянув на радісне обличчя доньки, похитав головою і пішов до хати. 
	
	"Пан, мабуть, великий", — думав Чіпка, дивлячись на дорогі пістолі за чересом у Вербовського, на коштовну шаблю, на грізне обличчя і багату черкеску. Втім, пан Вербовський, гримнув на нього:
	
	— Чого стовбичиш біля стінки, як ляський пахолок! Я по молодості теж чимало січового хліба з'їв... Так що сідай разом із нами! 
	
	Чіпка несміливо присів край столу на лаві. Помолилися і почали обідати. Вербовський їв повільно, тяжкі думи гнітили його чоло. Задумливо він підняв очі і похолонув — прямо над ним висів дерев'яний сволок. На ньому темнів вирізаний, за козацьким звичаєм, хрест. Посередині хреста жовтіли глибокі подряпини — немовби якийсь хижий і могутній звір полоснув стелю жорсткими пазурами... 
	
	На подвір'ї перелякано заіржали коні і почувся гуркіт копит. Всі за столом здригнулися. Почулися гучні голоси. Пан Вербовський непомітно витягнув з-за череса пістолі і поклав їх собі на коліна.
	
	Чіпка помітив, що Оксана зблідла і посунулася ближче до батька. Сам малий озирнувся навколо, шукаючи годящої зброї, — не знайшов і вчепився у гаман. 
	
	Двері розчахнулися, дивом не злетівши із петель. На порозі з'явився високий широкоплечий чолов'яга. На перший погляд, чолов'яга, справді, нагадував січовика. Голова його була поголена, і на ній вився густий розтріпаний оселедець, у вусі блимало велике золоте кільце. На повному, покритому шаром пилу, обличчі чорніли довгі вуса. Пилом просякнутий був і пишний старшинський кармазин, з-під якого визирала зелена плисова сорочка. На широкому чересі висіла багато оздоблена шабля. П'ястуком, пальці якого прикрашали коштовні каблучки, козак стискував товстий канчук, що ним він час від часу хлопав по халяві сап'янового чобота. 
	
	"Запорожець!" — полегшено зітхнув Чіпка. На відміну від малого, пан Вербовський ще більше напружився і спохмурнів обличчям. Відчув він небезпеку, якою віяло від недоброго погляду холодних примружених очей, від хижо зігнутої, не лицарської постави гостя. Дещо позаду козака тупцював худий рудобородий чоловік, одягнутий у синій драгунський мундир. А тим часом за ними у хату ввалилося із півдесятка людей, які і здалеку не нагадували козаків. Одягнуті вони були небідно, але весь одяг сидів на них мов чужий, був часом подраний, а деінде у рудуватих темних плямах. Всі вони були добре озброєні, із пітними хижими обличчями. 
	
	— Здорові були, господарі! — немовби весело сказав козак, але очі його ще більше звузилися і рот скривився у жорстокій посмішці. 
	
	— Здоров і ти, перехожий, сідай обідати з нами... — Повільно мовив пан Вербовський. 
	
	— Я ж не один, бачиш, яка у мене ватага з собою, — махнув канчуком на супутників козак. 
	
	— Вибачай, отамане, але на всіх нашого харчу не вистачить... — прохолодно відповів на це пан Вербовський. 
	
	— Звуть мене отаман Волох, і я у цих степах господар. А яка ж тебе лихоманка сюди занесла? — здивовано спитав Волох, нахабно розглядаючи пана Вербовського і його супутників. Погляд його затримався на Оксані. Дівчина відчула недобре і зблідла, опустивши голову. 
	
	— Та ще із такою кралею... — встряв у розмову рудобородий. 
	
	— Ти скажи своєму пахолку, щоб язика притримав. — Суворо кинув отаману пан Вербовський. 
	
	Прибульці зареготали. Отаман, ухмиляюючись, сів на лаву, витер спітніле чоло і відповів. 
	
	— Бачу, ти у містах українних забув, що у нас тут пахолків немає, а всі ми є товариство. 
	
	На це пан Вербовський ще більш значно відрік:
	
	— Я запорізький звичай і степовий Закон незгірш за тебе відаю, а от ти щось не по-січовому поводишся. 
	
	— А я цього барина знаю, — втрутився в розмову рудобородий і підморгнув отаману бляклими синіми очима, — ще рік тому наш полк, з-під Калігулу вертаючись, на постої у місті стояв, то він офіцерів у своєму маєтку приймав. Знатний барин... і небідний. Мені целковий пожалував. А це донька його, я її, душеньку, ще тоді пригледів... 
	
	Ватага знову зареготала. Тут уже шляхетська кров пана Вербовського не витримала, і він, прикусивши губу, підвівся, наставив на Волоха та рудого пістолі і прохрипів:
	
	— Бачу, що ви за птахи такі! А ну забирайтеся геть, або я вам голови враз рознесу! 
	
	— Та що ти, старшино городова, невже не забув, як кремінь іскру здобуває? — глузливо проговорив отаман харцизів, повільно підводячись. 
	
	— Дивись! Куля не галушка — не проковтнеш! — погрозливо сказав пан Вербовський, зводячи курки.
	
	— Хапай їх! — раптом вигукнув отаман Волох, блискавично згріб долонею рушник зі столу і кинув у вічі пану Вербовському. Той поточився від несподіванки. Тріснув курок, і хлопнули два постріли. Одна куля вдарилася у білу стіну, вибивши велику сіру пляму, а друга влучила у груди здоровенному харцизу, що кинувся до них. 
	
	Чіпка впав на підлогу, під ноги натовпу. Всі галасували і лаялися. Закипіла колотнеча, люто лаявся пан Вербовський, пронизливо закричала Оксана. Брязнули шаблі. Хлопець, дивом не розтовчений грубезними чоботами, вилетів на подвір'я. Яскраве сонце засліпило його. Коли він продер очі, то побачив десяток коней, біля конов'язі і людину, яка із закрученими попереду руками лежала, прив'язана до сідла довгим арканом. Із хати долітали розпачливі крики. Чіпка підхопив сокиру, що лежала біля порогу, і кинувся назад. 
	
	Хтось могутньою рукою підхопив його за шию і одним ударом вибив сокиру.
	
	— А ти що за Аніка — воїн? — гаркнув йому на вухо злий голос. Чіпка відчув, як пальці безжально стискують горло. Хлопець захрипів, ув очах заблимали блискучі цятки. Його, немов кошеня, піднесли і закинули у світлицю. 
	
	Пан Вербовський розпачливо відмахувався шаблею від кількох харцизів. Волох кричав:
	
	— Не вбивайте його, він нам добрий викуп дасть!
	
	Хтось із зарізяк ізвернувся і тицьнув пана Вербовського тупим кінцем ратища у груди, той вронив шаблю і впав — із його рота потекла кров. Харцизи навалилися на нього і почали в'язати. Оксана несамовито пручалась і дряпалась у руках рудобородого.
	
	— Облиш дівку, Малюто! — наказав йому отаман.
	
	— Що, отамане, собі найкращий дуван хочеш? — люто захарчав Малюта, схопившись за ніж. 
	
	— От, дурне! — вишкірився отаман. — Вона ще нам згодиться, — голос його забринів залізом, — тут я керую!
	
	Малюто вилаявся по-московськи і вискочив на подвір'я...
	
	Оксану і пана Вербовського замкнули в коморі. Чіпку копнув попід ребра якийсь харциз і наказав:
	
	— Нумо, хлопе, — напоїш і нагодуєш коней, і квапся, якщо жити хочеш. Більше на нього ніхто не звертав уваги. Довелося Чіпці знову набирати воду в довгі ночви і носити овес для коней... Тим часом харцизи сіли за стіл, вмить заставивши його привезеними із собою їствами.
	
	— Давай, Цигане, на пагорб — слідкуй за степом! — наказав отаман харцизу із чорною бородою. Той підвівся, прихопивши з собою добрячий оберемок сала і пляшку горілки і за хвилину погнав у степ. 
	
	Попоївши, Волох кивнув Малюті і вийшов на подвір'я. 
	
	Чіпка вже встиг впоратися із кіньми. Щось у залитому кров'ю обличчі полоняника здалося йому знайомим. Нарешті він згадав — це був німий, якого він іноді бачив у зимівнику і про якого казали, що він служить Чорнояру у Сухій Балці. 
	
	Тепер німий, сильно покраяний канчуками, із збитими ногами лежав посеред подвір'я на сонці і тихо стогнав спеченим ротом. Над кривавими плямами роїлися зелені мухи. Чіпка озирнувся на харциза, що дрімав із мушкетом на призьбі, набрав у ківш води і підніс до обличчя німого. Той із стогоном відкрив набряклі віки і з вдячністю глянув на малого. Холодна вода потекла струмками по запиленому обличчю. Німий почав судомно ковтати воду. 
	
	— Ти куди лізеш, малий! Ти диви який жалісний! — тяжкий чобіт копнув Чіпку під ребра і він упав, випустивши ківш. Вода вмить всмокталася у суху потовчену землю. Чіпка рачки відповз і забився у куток під тином. 
	
	Харциз підхопив німого під пахви і поставив на землю. Отаман сів на опецьок і холодно глянув на бранця:
	
	— Ну що, сердего, скажеш, де Чорноярові скарби заховав? 
	
	Нещасний мовчки дивився очима, сповненими болю.
	
	— На дибу треба сердешного... — із удаваним жалем промовив рудий. 
	
	— А ми і так його розбалакаємо, — тихо просичав отаман і кивнув харцизу, — давай йому п'яти підсмажимо.
	
	Мовчазний харциз, одягнутий у подряпаний каптан, витягнув тесак і пхнув його лезом у вогонь грубки. Побачивши це, німий смикнувся, і його обличчя вкрилося потом.
	
	— Що, страшно? — посміявся отаман. — Ще й не так закрутишся! А ну кажи!
	
	Німий жалібно замугикав. Харциз витягнув тесак, край леза, якого став червоним і пхнув його німому у босі ноги. Від п'ят пішов дим, по майдану тхнуло горілим. Німий здавлено закричав. Чіпці здалося, що його серце зараз розірветься, він згорнувся, немов перелякане цуценя, і закрив собі вуха руками. 
	
	— Ну що, покажеш, де скарби твого характерника? — знов крикнув отаман. Голова німого безсило звісилася набік — очі поступово згасали. 
	
	— Ну ти, падлюко! — закричав рудобородий і почав щосили полосувати німого канчуком. Від кожного удару канчуком полотняний одяг нещасного лопався, і там відразу запікалася кров. Німий раптом пронизливо крикнув, смикнувся востаннє і завмер. Отаман глянув на тіло, яке нагадувало посічений шматок м'яса, і кивнув харцизу в каптані. 
	
	— Викинь це стерво з подвір'я, — той накинув на ноги німому зашморг, вскочив на коня і поскакав у степ, тягнучи волоком за собою тіло закатованого. Коли Чіпка розкрив очі, то побачив тільки широкі криваві плями на подвір'ї. 
	
	— Ну що, товариство, перепочинемо трішки, а потім за пана старшину візьмемося ... — отаман Волох перехрестився і пішов до хати. 
	
	— І за кралю його... — додав Малюта, озирнувшись на комору, де були зачинені пан Вербовський і Оксана. 
	
		* * * 
	
	Побачивши таку смерть німого, перейнявся Чіпка великим страхом. Помітив він, що харцизи пішли з подвір'я, і став крадькома пробиратися до комори, де були замкнуті полоняники. Але і тут його угледів охоронець, що комору вартував. 
	
	— Куди лізеш, щеня! — замахнувся він мушкетом на Чіпку. Хлопець, немов в'юн, закрутився по подвір'ю, шмигнув у щілину попід тином і у степ кинувся. 
	
	— Тримай його! — закричали харцизи. 
	
	— Далеко не втече, там його Циган перехопить, — поблажливо махнув рукою Малюта... 
	
	А Чіпка щосили біг, плутаючись ногами у густих травах. І боліло його серце, що знов не нагодився він своїм друзям. Згадав він суворого пана Вербовського і веселу Оксану, і покотилися сльози із очей. Став Чіпка — далеко вже зеленіли дерева Таранового урочища, десь височила могила. 
	
	— Де ж ти, Трохиме! — гірко ридаючи закричав Чіпка і побрів навмання, розмазуючи кулаками сльози по обличчю. Захотілося йому впасти і вмерти. Сонце вже сідало. Блимнули останні промені з-за обрію і повний місяць викотився на небо. 
	
	Раптом декілька чорних галок піднялися з могили і крякаючи полетіли степом. Водночас з могили скотився вниз якийсь чоловік, стрибнув на коня і поскакав до хлопця. Чіпка перелякано застиг, вдивляючись у вершника. Встиг він розгледіти чорну бороду і блискучий довгий ніж у руці. Від цього дременув Чіпка, плутаючи полем, немов заєць від хортів. Циган швидко наздоганяв його. Вже відчував Чіпка спиною хропіння коня і свист вершника. Тікав він до невеличкого ярку, густо порослого деревами. Швидше, швидше — у рятівний лісок. Тут Чіпчина нога втрапила у ховрашкову нору, і малий покотом полетів по землі. Коли ж підняв очі — прямо над ним крутився вершник. Майнула кінська грива, чорна борода, довге лезо. Циган нахилився, намагаючись штрикнути хлопця ножем... 
	
	
	
		13. Бандуристи
	
	
	...А боги нікуди не ділися. Біліють у степу камені із висіченими на них рунами, височать кам'яні мамаї, гойдаються між могилами орли-сизокрильці — душі вояцькі... А даждьбожі онуки рищуть Полем, шукаючи собі честі, а Вітчизні слави. Прихилися, козаче до сирої землі, відчуй, як дихає вона, дочекайся, коли серце твоє заб'ється водночас із нею. Вийди тоді вечірньої години на степову могилу, підніми очі до неба і стань по той бік добра і зла, простягни свої долоні до неба, що зазирає на тебе блискучими зірками між темними хмарами... Тоді, якщо кров твоя червона, як сонце на обрії, що відчуває війну, якщо предки твої підставляли ворогам гострі клинки, а не спини, і самого тебе напуває п'янкими пахощами вітер, який б'є в обличчя, і знаєш ти, що в годину смерті буде твоїм оберегом прадідівська пісня — тільки тоді побачиш ти душі воїнів, що зійдуть до тебе із могил; і страх твій, і минуле твоє, і світ звичний твій розтопляться, як віск пасхальної свічки... 
	
	...Боги нікуди не ділися. Боги воїнів і хліборобів, боги землі і сонця. Вони живуть там. У Степу, де тисячоліттями молилися на руків'я мечів, встромлених у гарячу землю; у степу, де кожна мить ставила людей перед вибором між вірою воїна і вірою раба — в цьому степу росте Ясень Світу, плещеться море Звитяжців, на узбережжі якого відкривається для обраних Місто Воїнів; в цьому степу ґрунт зорали мечі і списи, засіяли кулі і стріли, а поливала гаряча кров, і в цьому Степу все по-іншому... 
	
	... Військо не відправилося за Дунай або у Чорноморію. Насправді Військо залишилося там, у Степу, і його історія не закінчується, вона вічно буде тривати, але далеко не кожному це дано осягти. Це ми, заблукані у глухих нетрях Доби Рабів, марно шукаємо невидимий для наших очей шлях, на якому зможемо приєднатися до Війська, що й досі йде на свою чергову переможну виправу...
	
		* * * 
	
	— Січовики ніколи панцирів не носили і вежі, подібно стародавнім лакедемонянам, не будували. — Копняк сидів на коні прямо, очі його у ранковій темряві блимали. Козаки вже від'їхали від Залізного урочища і прямували до ріки. Остап уважно слухав розповідь характерника: — Дух завжди вежею для Війська був — тому ніхто у світі перемогти нас не міг. Вежею цією для нас Закон завжди є — Світовий Закон, як для себе, так і для землі. Закон цей зберігали обрані Лицарі, призначенням яких є Боротьба. Де та Вежа зараз збереглася? Що нам залишається — шукати її. Були козаки-вежники, що тільки Закон осягали, були козаки звитяжці, серед них наші полководці великі — Кішка, Сагайдачний, Хмель, Гордієнко... А над ними Зберігачі були — в Літописах імена їх не записували. Але ж вони найперші Закон зберігали. Чого тебе дід Чорнояр за власне життя зі смерті врятував — бо тепер тільки ти його справу Святої Помсти здійснити можеш... 
	
	Копняк замовк, уважно вдивляючись у степ, Остап теж придивився, і йому здалося, що він бачить блимання вогника вдалечині. 
	
	— Здається, приїхали, тепер обережніше, зараз про цього Горлача довідаємося... — Проїхавши з милю, Остап і Копняк ясно побачили невелике вогнище, навколо якого сиділи сивоусі діди. У кожного в руках була або кобза, або легка козацька бандура, або ж і великий торбан. Між собою вони вели неквапну бесіду. Над вогнищем кипів великий казан, а над ним вовтузився із мішалом чийсь хлопець-поводир. Решта хлопців сиділа за вогнищем неподалік. Над травами стелилися пахощі доброго кулешу. Іноді один з бандуристів стиха проводив пальцями по струнах. Остап глянув на Копняка — обличчя того було непроникним. 
	
	— Тепер вже більше слухай, — кинув він і зіскочив з коня. Біля них, немов з-під землі, виник хлопець, який підхопив повіддя. Копняк зайшов до кола, яке креслило полум'я, скинув із голови шапку і низько поклонився кобзарському товариству:
	
	— Моя голова, пане цехмістер Вернигоро, і ви, панове громада цехова!
	
	— Здоров будь, пане-брате! — відповів за всіх приземкуватий сухий перебендя, підіймаючись із місця і схиляючи голову із сивим оселедцем. Потім він підняв голову і Остап помітив, що в нього на очах більма. 
	
	— Видно, що і товариш твій козак визначний, — несподівано промовив цехмістер і простягнув до Остапа долонею вперед сухорляву руку. Кобзарі поважно закивали головами. Всі вони були сліпі. Остап відчув, як щось гостро запекло у нього під серцем. Він поточився. Старший над кобзарями уважно вдивлявся у нього сліпими очима, потім мовчки сів на своє місце. 
	
	— Сідайте, панове запорожці, до нашого кола, — запросив козаків інший, широкоплечий і, видно, досить могутній як на свої роки кобзар. 
	
	Остап сів поблизу вогнища, Копняк примостився поблизу. Тим часом кобзарі загомоніли собі далі. На диво, Остап нічого не розумів з їх розмови. Балакали вони, немов і українською мовою, але такими чудними словами, що козак нічого не міг собі второпати. 
	
	— Це мова таємна, кобзарська, — прошепотів на вухо Остапу Копняк і протягнув йому пляшку–гарбузянку, — ось спробуй, мо', допоможе. 
	
	Остап ковтнув пекучу рідину із сухої горлянки — на мить йому здалося, що вогнище спалахнуло в очах яскравим синім полум'ям. Втім, те, що казали між собою перебенді, стало йому зрозумілим. Говорив кобзар у подряпаній чорній свитині: 
	
	— ...За гріхи наші Лицарство занепало, і тепер Степ пропадає. Недобрі звістки звідусіль йдуть — погань різна силу швидко набирає. Пропала Вкраїна... — кобзар сумно рукою махнув і похилив старечу голову. 
	
	— Найгірше те, панове кобзарі, що і наша сила слабішає — ми і Військо завше одного трималися, а тепер єдині ми залишилися, але ж і нас мало — частина нашого цеху кобзарського за Дунай із запорожцями подалася, частина по Вкраїні розійшлася, людські душі охороняти... — додав інший кобзар.
	
	— Що ж, панове, — суворо заговорив цехмістер Вернигора, — поклав на нас Бог честь велику в тяжку годину зберегти славу лицарську до кращих часів. Братчик наш, Гайдабура, нещодавно із Гетьманщини повернувся, чую я, що із недоброю звісткою.
	
	— Правду пан цехмістер каже: не можу я вас, панове, нічим порадувати, — почувся із темряви старий голос, і Остап побачив кобзаря, що сидів, втомлено поклавши сухі долоні на старосвітський торбан. Інші повернули голови до старого. Той помовчав, задля порядку, і продовжив:
	
	— Був я у старому полковому місті Булавному — страшні діла там творяться. Добре відаєте, панове, що один із лицарства січового у Гордієнкові часи Святу Помсту над зрадником Війська вчинив. Поховали того зрадника на ймення Горлач біля палацу бурмістерського. Тільки щось не було охочих до цього палацу селитися — різне страхіття там творилося, і хто з панів вельможних там селився, той або гинув таємничою смертю, або божеволів, бо чимало кривавого злодійства той Горлач за життя вчинив і проклятий був Богом і лицарством. Останніх років тридцять вже ніхто там не жив — ні в палаці, ні поблизу нього. Коли гетьман Розум гетьманщину, немов гаманець із червінцями, цариці віддав, бачили люди, як земля на могилі, де Горлач лежав, затряслася, немов мрець там тяжко повернувся. А ви панове знаєте, що земля на могилі два рази труситься, а на третій день після цього мрець підіймається. Мерця того, немов ланцюгами, у землі закляття військове тримало. Тепер Війська немає.ж і вдруге земля струснулася, коли довгов'язий сербин Текелій Січ зруйнував. А потім вночі вулицями міста Горлач проїхав у кареті — тягнули ту карету чорні упирі, а за нею його слуги мертві на страшних конях, що людським м'ясом живляться, їхали. З того часу почали люди у місті пропадати і вмирати дивною смертю, а особливо дівчата і жінки молоді. Півміста розбіглося, а решта міщан від переляку позачинялася у домівках, і тільки звечоріє, то бояться і носа на вулицю виставити... 
	
	— Да, братчику, якщо правду розповів ти, то у Книзі Низовій пророцтво про Мерця є — "... не виконавши Святу Помсту, прокляття на месника впаде, встане Мрець, душа лицарська згине, і Свята Україна вимре". Зараз Мрець кров людську п'є, а коли Закляття Крові над собою звершить, то людські души пити почне...
	
	— Невже не залишилося козаків в Україні, щоб із Горлачем на герць стати? — у розпачу вигукнув Гайдабура.
	
	Товариство загомоніло, Вернигора підняв руку — і сліпі кобзарі притихли:
	
	— Слово нехай скажуть гості наші.
	
	— Добре, нехай кажуть! — загули кобзарі.
	
	Копняк вклонився на всі боки, немов на січовій раді:
	
	— Дякую вам, панове кобзарі, що до своєї таємної наради допустили, тільки часу сумувати немає у нас — краще порадьте, як Мерця у могилу загнати можна і честь лицарства тим врятувати? 
	
	Вернигора теж піднявся. Запала тиша, і тільки чути було, як потріскує сухе гілля у вогні. Нарешті цехмістер промовив:
	
	— Справу цю тільки троє виконати зможуть — той, що потойбіч побував, той, що потойбіч перебуває, і той, що гріхів не має... 
	
	Остап і Копняк перезирнулися. Копняк шанобливо поклонився:
	
	— Дякую за пораду, не пропали козаки на Вкраїні, і знайдеться кому святу помсту доконати.
	
	Остап теж підвився і схилив голову:
	
	— Дякую вам, панове кобзарі! 
	
	Вернигора підійшов до нього і поклав руку на плече:
	
	— Нехай щастить тобі, козаче, у справі твоїй. Оберіг у тебе є, а братчиків по дорозі знайдеш собі. 
	
		* * * 
	
	Сонце вже пекло, коли Остап і Копняк добралися до річки — на березі біля броду стояв осідланий сірий кінь. 
	
	— Де ж цей ледар пробуває? — бурмотів Копняк, озираючи порожній берег. Остапу здалося, що він чує чиєсь могутнє хропіння. 
	
	— Еге ж! Осьде він! — вигукнув Копняк, і завернув свого коня до лощини, звідки доносилося хропіння.
	
	— Прокидайся, козаче, щоб татари сонного на печі не взяли! –гукнув він, побачивши кремезного запорожця, що мирно спав, насунувши шапку на обличчя.
	
	Той підскочив, кліпаючи очима. Остап і Копняк від такого видовища розреготалися.
	
	— Ось тобі Остапе, товариш у дорогу — Іван Давило — єдиний вежник, що із байдикування свого за Дунай не дременув.
	
	— А що я там не бачив? — відгукнувся Давило, чухаючи себе у густій чорній чуприні. — Заїхав за Дунай, то й додому не думай! Мені і тут добре!
	
	Остап зрозумів, що козацьке прізвисько получив Іван недаремно. На широченних плечах Давила лопалася домоткана сорочка, руки були немов дві гаківниці, а навколо волячої шиї, здавалося, можна обкрутити сталевий брус. Втім, широке обличчя Давила було досить доброзичливе і випромінювало здебільшого задоволення від світлого сонця, свіжого повітря, річкової прохолоди та інших радощів життя. 
	
	— Ось тобі і товариш для мандрів. Хто зна? Може, і таке ледащо у добрій справі згодиться! — кажучи ці слова, Копняк із сумнівом подивився на усміхнене обличчя козака.
	
	— А що, батьку, хіба намарно ви мене козацьким вправам вчили? — ображено вигукнув Давило.
	
	— Ну, з Богом, козаки! — промовив Копняк, не вдаючись у довгі розмови, — відправився б і я з вами, але деякі справи у мене тут залишилися, а потім думаю за Дунай майнути — глянути, як там товариство у султана влаштувалося.
	
	— Прощавай, пане Дмитре, дякую за науку і за товариша! — крикнув йому Остап, прямуючи конем до броду. 
	
	За ним поїхав і Давило, поклонившись Копняку. Характерник довго дивився вслід козакам, і його чоло спохмурніло від недобрих передчуттів. 
	
	
	
		14. Морок над містом
	
	
	Коли у місті Булавному почався жах, навряд чи хтось міг визначити достеменно... 
	
	Невідомо також, з яких часів існувало саме місто. Принаймні, перша згадка про нього в літописах значилася 1197 року від Різдва Христова, коли авантюрний пошукач столу Переяславського князівства князь Інґвар Всеславович був поранений половецькою стрілою поблизу міських валів. Таким чином, завдяки влучному пострілу невідомого стрільця, місто ввійшло до історії і було в черговий раз спалене. 
	
	"... І повеліша князь дружині своїй пустити оний град на потік і розор...".
	
	Навряд чи згарище Булавного полегшило Інґвару Всеславичу гіркоту невдачі від своїх змагань за сумнівне задоволення володіти неспокійним переяславським столом, але традиція палити це місце під час міжусібних колотнеч укорінилась. 
	
	Місто палили здобувачі чернігівського столу і борці за стіл київський, палили половці, які допомагали переяславським князям боротися проти чернігівських князів, і чернігівські князі, які разом із половцями брали на спис переяславців.
	
	Після чотирьохсот років перебування у складі різноманітних імперій — золотоординської, литовської та литовсько-польської, під впливом поступу і магдебурзького права, Булавне якось почало забувати про свої історичні традиції. Втім, в шістнадцятому сторіччі над містом знову завіяли вітри епохальних колізій. З одного боку, і до цього прикордоння долинули європейські звички завершувати релігійні диспути гарматними обстрілами опонентів, а з іншого, — все більше міщан почали відчувати зріст національного піднесення. Піднесення це прищепили місту козаки, яким набридло просто гасати по степу за ординцями. За часи бунтів козацьких, а особливо за Хмельниччини, все населення Булавного, і старе і мале подалося у козаки. Так Булавне вступило у Велику Українську Півсторічну Війну.
	
	У часи Руїни, містечко стало об'єктом змагань між слобожанами і Військом Запорізьким, між полтавським та миргородськими полками, між правобережними та лівобережними гетьманами, між Польщею та Москвою, а також між Оттоманською Портою та всіма іншими. Місто перетворилось на безперервне згарище. Однак, завдяки дії невідворотних сил Великого Закону, Булавне швидко залюднило, різанина після мазепиних змагань щасливо обминула його, — якщо не брати до уваги урочистого четвертування на площі перед магістратом бурмистра і міського полковника, пильно запідозрених у причетності до заколоту намісником Горлачем, та запроторення до Сибіру мешканців, звинувачених у мазепинстві Таємною Канцелярію. Зрозуміло, що звинувачені самі зізналися у всіх злочинах.
	
	Тим не менше, попри матеріалізовані страхіття власної історії, Жах у місті почався, мабуть, саме тоді, коли четвірка коней, що везла домовину із тілом намісника Горлача, забитого невідомим зловмисником-ченцем, затупцювала перед брамою міського цвинтаря. Попри урочистість церемонії (на якій, між іншим, був присутній і старий друг покійного — сам князь Ґаґін) гайдукам покійного довелось добряче пошмагати канчуками і прокльонами кінські крупи, але коні тільки крутили головами, хропіли та іржали, але за кладовищенські темні ворота не вступили. Міщани, які у великій кількості зібралися подивитись на це поховання, зацікавлено визирали з-за широких спин гренадерів, що виструнчились вздовж шляху, на чудернацьку колотнечу, що зав'язалась біля цвинтаря. Нарешті, поручик, який керував гренадерами, наказав зняти домовину і внести її на руках до ями. За хвилину урочистість жалобної церемонії була відновлена. Архімандрит прочитав молитву, і домовину обережно спустили на рушниках у чорне провалля. Здавалось, що історія із швидким піднесенням пана Горлача і його таємничою загибеллю закінчилась, поповнивши реєстр сакральних міських легенд. 
	
	Булавне знов увійшло у гавань чергового імперського протекторату. То через нього проходили війська воювати турка, то міщан мобілізували досипати фундамент під столицю на болоті. В цілому життя продовжувалось. Про намісника нові покоління міщан вже почали забувати. Хіба що час від часу містом носились чутки про те, що земля над Горлачем сиплеться; іноді чутки пов'язували зникнення і загадкові смерті людей із неситістю мертвого намісника, але з яким мерцем не пов'язують люди загадкові випадки?.. 
	
		* * * 
	
	На відміну від решти мешканців міста Булавного, пан Вербовський достеменно знав, коли почався жах особисто для нього. Він почався із чорного черевика. Точніше із тої ночі, коли пану Вербовському або наснився, або примарився чорний черевик. Опівночі пан Вербовський відкрив очі і ясно побачив при місячному світлі, що біля його подушки стоїть чорний черевик, або скоріше широка пантофля. Пізніше він не міг точно визначити — чи була вона схожа на новомодну тупоносу пантофлю, які носять на балах жевжики у білих панчохах і німецькому вбранні, чи на грайливий жіночий черевичок. Напевно, це було щось середнє. Пан Вербовський не встиг детальніше розгледіти, бо заплющив очі і замотав головою — це допомогло, і пантофля щезла, залишивши, одначе, гостре відчуття чогось зловісного. Пан Вербовський був людиною поступовою і освіченою (про що значив реґулярно передплачуваний паризький часопис), але він добре знав, що поблизу Дикого Поля просвітникам-енциклопедистам повністю довіряти не варто. Тому, про всяк випадок перехрестився, прочитав молитву і кинув до вікна трішки тютюну. Спати вже не хотілось, — він запалив люльку, міркуючи про хиткість межі світу реального і світу примарного...
	
	У свій час пану Вербовському, нащадку шляхетського роду, прапрадід якого був подвійно нобілітований самим Хмельницьким незабутнього 1649 року, довелось чимало потоптати рясту та хильнути різних життєвих і вояцьких пригод. За часи бурхливої молодості Григорій Вербовський встиг побувати і братчиком на Січі, щоправда недовго, і походити з полковою старшиною на Крим, і досягти посади значкового старшини при Розумовському.
	
	Після скасування Гетьманщини Вербовський отримав підтвердження свого дворянського титулу, покинув справи при полковій канцелярії і зажив класичним життям дідича у родовому маєтку неподалік від Булавного. Не без зиску продавав розведених на маєткових угіддях коней, піклувався пасікою і величезним садом, багато читав, між іншим, і передплачений паризький часопис, навіть почав занотовувати спогади про минуле і роздуми про майбутнє. Дружина пана Вербовського, Христина, померла під час великої чуми 1768 року, залишивши значковому старшині доньку Оксану. Пан Вербовський на виховання доньки коштів не жалкував і віддав її вчитися до французького пансіону в Глухові. 
	
	Окрім того, Вербовський, як відданий патріот своєї козацько-української Вітчизни, вів таємне листування із колишніми полковими товаришами, збираючись подати петицію про збереження прав гетьманської старшини... 
	
	...Може, дивне марення і не збентежило б Вербовського так сильно, якби не погані передчуття, що засмучували його вже давно. Майже рік з Булавного доходили якісь незрозумілі чутки, не йшли листи від давнього приятеля — міського райці Цвіркуна, близького помічника бурмистра. Економ, посланий у фінансовим справах до Булавного, в березні потрапив у завірюху і ледь не замерз, повернувшись назад з півдороги. Пан Вербовський вже і сам збирався навідатись до міста, але негайні справи, що звичайно для такого великого господарства, не давали можливості це зробити. До того ж, повернулася з Глухова Оксана, і пану Вербовському, який дуже за донькою скучив, хотілось побути побільше біля неї, а якщо і вивезти до міста, то тільки на бал при магістраті...
	
	... Вербовський підвівся, намацав на столі люльку, кресало і вийшов на ґанок. Десь далеко — там, де мало знаходитись місто Булавне — на небосхилі лиховісно нависали важкі брунатні хмари...
	
		* * * 
	
	...Того ж ранку до маєтку на змиленому коні примчав міський радник Суховієнко, який, не вдаючись до розлогих пояснень, відмовився від гостинного запрошення до столу і тицьнув пану Вербовському невеликого запечатаного магістратською печаткою листа. Написаний бурмистром, лист повідомляв, що "...пану Вербовському пропонується негайно, покинувши всі турботи господарські і родинні, до магістрату по невідкладній справі прибути, виходячи з питання життя й смерті, між іншим, і його власних. Отож, очікуємо вас у магістраті безперервно..."
	
	Пан Вербовський ошелешено перечитав листа і, згідно своєї козацької звички, почав швидко збиратись. Радник, тим часом, жадібно пив воду надворі. Спостерігши неприхований страх і сум'яття прибулого, маєткова челядь хтіла докладно дізнатись про міські справи, і економ Матвій вже сунувся до нього із чвертю горілки в руках. Радник від горілки відмовився, що викликало щире здивування, втім, побачивши, що Вербовський уже підходить до осідланого коня, Суховієнко з рук економа чверть висмикнув і зробив декілька довгих ковтків. Економ мовчки дивився, як смикається, ковтаючи, горло райця і як по неголених запилених щоках його котяться з рота прозорі цівки горілки. Суховієнко повернув чверть і економ побачив, що в очах його непорушно застиг відчай. Пан Вербовський попрощався з Оксаною, невпевнено спробував її заспокоїти, заскочив на коня і поскакав за соцьким. 
	
	Сонце вже почало хилитись до заходу, і від двох вершників на курний шлях впали довгі тіні, коли за пагорбом подорожнім відкрилась зелена смуга садів, що оточували Булавне. За весь час подорожі пану Вербовському так і не вдалося витягнути із Суховієнка більше двох-трьох слів. На всі питання той тільки мотляв головою, хрестився й бурмотів під ніс: "Дасть Бог, пане, — дізнаєтесь".
	
	Чим ближче вони наближались до міста, тим химернішою ставала поведінка соцького. Він крутився у сідлі, озирався з жалем назад і помітно притримував ходу коня, не звертаючи уваги на здивовані погляди супутника. Врешті-решт, узрівши околиці міста, райця Суховієнко повернувся до пана Вербовського. Обличчя його трусилось, а на очах виступили сльози.
	
	— Милостивий пане, — із запинанням мовив він, — дозвольте мені до Булавного не вертатись, а рушити кудись до святих місць і податись у схимники...
	
	Пан Вербовський витріщився на нього, але чомусь згадав нічне сновидіння і милостиво дозволив:
	
	— Ступай собі з Богом, я і без твого супроводу до магістрату доберуся.
	
	Почуття щастя і надії сповнили очі соцького і той, миттєво повернувши коня, помчав у протилежному напрямі. Втім, проскакавши метрів двісті, соцький натягнув повіддя і закрутився у хмарі піднятої куряви. До пана Вербовського донісся його пронизливий крик:
	
	— Тікайте геть від цього проклятого міста, пане старшино! — За тим соцький щосили хлюснув канчуком по крупу коня і, тепер уже остаточно, майнув опріч, низько схилившись над гривою. 
	
	Пан Вербовський деякий час простояв на місці, поки соцький не перетворився на крапку, а згодом не щез зовсім. Тоді покачав головою і направив свого коня до брами.
	
		* * * 
	
	...Крізь міську браму можна було побачити високі стовпи чорного диму, які то збивались в опасисту хмару, то розпливались, закриваючи небо. З міста, з неухильною одноманітністю, лунали повільні удари великого дзвону, Пан Вербовський мимоволі перехрестився. Через браму виїжджали великі дерев'яні гарби, заслані брудною рядниною. Люди у балахонах, з обличчями, закритими чорними ганчірками, правили гарбами. Коли гарби порівнялись з паном Вербовським, той побачив, що з-під краю ряднини стирчать посинілі ноги. Візники правили гарбами, не звертаючи уваги на ошелешеного подорожнього. Кінь пана Вербовського захропів і почав перебирати ногами, відступаючи від брами. Вербовський пропустив страшну валку із мертвими і озирнувся — друга валка, але тепер уже порожніх гарб, прямувала до міста. Він пришпорив коня і проїхав під брамою. Прямо навпроти, прихилившись спиною до стіни, сидів солдат. Голова його була схилена на груди. Рушниця валялася біля випростаних ніг у запилених ботфортах. Вербовський озирнувся. Вулиця навпроти була порожня. Деінде ворота дворів відкриті. Моторошний солодкуватий сморід згарища й смерті стиснув йому горло, і пан Вербовський зрозумів слово, яке з такою наполегливістю вибивав, попереджаючи нерозумних, що наважилися перейти браму, і слово це було самим жахом, і слово це було — "ЧУМА".
	
	Пан Вербовський згадав своє останнє перебування у Булавному і згадав місто... 
	
	Посередині міста підіймалася кам'яна башта, оточена напівзрушеним земельним валом, поблизу неї розкинувся міський майдан, з магістратською ратушею. Колись, ще за часів литовських, звів башту і вали славний староста Претвич. Принаймні, неодноразово згадували старосту добрим словом міщани, стоячи на стінах і, поливаючи гарячою смолою голови різних зайд. На майдані височив білий собор, побудований во спасіння душі абшитованим запорізьким отаманом. До магістратської площі, звиваючись, сходилися міські вулиці з хатами, захованими в садах. Вербовський згадував передмістя з галасливими жидівськими кварталами, ремісницькі майстерні, шинки й базари. Згадав, як із вереском розбігались з-під копит коня поросята, як гульвіси, хитаючись, швендяли від шинку до шинку, у калюжах розкошували величезні свині, хвацьки лаялись сусідки й кобзар тихо перебирав приструнки... 
	
	Тепер над Булавним літав один глухий передзвін, повільно вибиваючи – ЧУ-МА, ЧУ-МА... 
	
	Вербовський смикнув повіддя і поїхав мертвими вулицями міста. Все городище було затягнуте їдким чорним димом, що стелився вулицями і судомно забивав легені. Тільки над центром міста дим, звиваючись, повільно підіймався до неба і, здавалося, сама постать Чорної Діви Чуми повільно гойдалась над Булавним...[6] 
	
	За відкритими воротами Вербовський бачив небіжчиків із роз'їденими пошестю обличчями, іноді хворі повзли вздовж парканів, повзли напівмертві, бризкали кривавою слиною і тягнули руки, волаючи допомоги, чи то у пана Вербовського, чи то у Бога. Іноді бачив людину, яка із страхітливими криками тіпалась у корчах біля призьби, шматуючи одяг на тілі і, роздираючи спухлі гнійні виразки. Декілька разів він бачив, як люди у балахонах витягували почепленими на довгі палі залізними ґаками померлих, іноді мерці розпадалися на шматки, іноді починали нелюдськи стогнати, прохаючи добити їх. Завантаживши гарби, люди витягували майно з хат і палили його на подвір'ях. Вербовський примітив гарбу з мерцями, біля якої лежали і самі збирачі рясного врожаю чуми... Він відчув, що голова його паморочиться, схопив хустину, передану донькою, і обмотав духмяну тканину навколо обличчя. Їхав посередині вулиці, старанно минаючи мертві й напівмертві тіла. Жінка з обличчям, з якого спадали шматки гнійного м'яса, деякий час повзла за ним, намагаючись схопити за стремена і хрипучі незрозумілі прокльони. 
	
	Ті, що лишилися живими, ховались за заколоченими вікнами. Декілька великих щурів шмигонули під копитами коня. 
	
	Нарешті, Вербовський виїхав на бруківку головної вулиці, що вела до ратуші. Великий годинник на башті, гордість міського Братства, годинник, створений захожим чеським майстром років п'ятдесят тому, відбивав годину. Пан Вербовський глянув на велике чорне коло із стрілками і ввійшов до ратуші. Там на його вже чекали...
	
	...У великій залі ратуші, там, де проходили урочисті засідання райців, панувала півтемрява. Пан Вербовський ледь зміг розпізнати обличчя своїх давніх знайомих. Посередині сидів бурмистр Левель — колишній канцелярист при дворі Розумовського. По обидві руки його урочисто виструнчилось п'ять райців. Все це були люди поважні, і серед них полковник Цвіркун, разом із яким Вербовський ходив не в один похід. 
	
	— Вітаю вас, пане бургомістре, і вас, шановні панове-райці! — привітання Вербовського гулко понеслося залою і, відбившись від кам'яної стіни, розсипалось у темряві. 
	
	Пан Цвіркун зробив рух назустріч Вербовському, але бурмистр тільки скосив на нього оком, і колишній осавул застиг на місці. Раптом пан Вербовський зауважив, що в їх очах досить ясно відбивається загальний вираз, помічений ще вранці у соцького Реміза — вираз темного переляку. 
	
	— Дай Боже, вельмишановний пане Вербовський! — бурмистр підвівся і простягнув уперед руку, — велика біда впала на Булавне за гріхи наші. Так вже сталось, що негайні справи примусили тебе від рідних пенатів відірвати і покликати до нашого злощасного міста, наражаючи на страшну небезпеку. Але надія на спасіння тих, кого ще можна врятувати, в дланях твоїх перебуває і від доброї волі твоєї залежать!.. 
	
	Пан Вербовський мовчки дивився на бурмистра, переконуючи себе, що вся ця подорож до Булавного є нічим іншим, як продовженням нічного марення з черевиком, що варто йому знов помотати головою — і він прокинеться у своєму маєтку, де Оксана покличе його снідати. Але замість цього пан Вербовський запитав у бурмистра:
	
	— Хіба можу я, людина стара і немічна, чимось допомогти, не знаючи навіть, через що біди Булавне обступили?.. 
	
	На ці слова запала довга мовчанка — райці і бурмистр почали нерішуче озиратись один на одного, немов вирішуючи, хто першим повідає пану Вербовському про лиховісні події у місті. Нарешті, всі зупинили погляди на Цвіркуні, і той розпочав...
	
	...Наближення мороку відчувалося давно, час від часу його відгуки, немов гуркотіння далекої громовиці, доносились до Булавного після смерті Горлача. Суддя відкрив, що покійний залишив по собі три заповіти. Перший необхідно було відкрити відразу після поховання, другий через тридцять три роки і третій через шістдесят шість років. У першому заповіті знаходилися звичайні у таких випадках справи, що торкались розподілу майна небіжчика. Між іншим переповідалося продати палац, а гроші передати на вічний спомин душі Горлача у міському соборі. Палац був проданий якомусь заможному родичу князя Ґаґіна. Втім, при першому ж богослужінні свічки впали з амвону, і собор тільки дивом не згорів, потім, коли священик доходив після акафісту до спомину душі раба Божого Горлача, у деяких починалося відчуття, що їх хапає за горло невидима рука, а одного разу якась жінка впала і забилася судомно, хропучи прокльони страшним нелюдським голосом. 
	
	Новий володар палацу вмер за дивних обставин, а його наступник, що купив палац за ціну втричі дешевшу попередньої, почав розповідати моторошні речі про дівочі крики, що лунали немов з-під фундаменту, про примари, які бродили палацом, чортів, що ломились на повний місяць у вікна, та інші страхіття. Челядь його розбіглася, а господаря невдовзі знайшли поблизу палацу із пістолем в руках і напіввідірваною головою. Після цього ніхто вже не наважувався купувати палац, він так і стояв на пагорбі, поступово заростаючи диким виноградом. Стіни його облупилися і потріскались, а дерева і кущі оточили зеленою стіною. З того часу завелось у місті обходити проклятий палац стороною, а якщо і доводилося проходити повз нього, то кинувши оком на високий чорний дах і провалля вікон, необачні перехожі хреститись і шепотіли потаємні закляття. 
	
	В 1742 році відкрили другий заповіт пана Горлача — в ньому здивовані райці прочитали, що покійний заповідає перепоховати його тіло на подвір'ї палацу. Одночасно за це у заповіті повідомлялося про місце, де був захований бочонок із цехінами, які, по виконанні волі покійного, можна було передати у міську скарбницю. Бочонок знайшли, цехіни передали до скарбниці. Невдовзі могилу Горлача розкопали. На диво, домовина зроблена з міцного дуба, була неушкодженою, тому її, не розкриваючи, перенесли на подвір'я палацу і там закопали, поставивши тяжкий кам'яний хрест. 
	
	Все пройшло спокійно, якщо не враховувати заперечення полкового хорунжого Кулицького, який почав запевняти райців, що Горлач щезник або вурдалак, бо на ньому тяжіє Свята Помста за зраду січового Закону. Звідки в Кулицького з'явилися такі крамольні думки, взялася розслідувати особлива Комісія при Колегії, але, ретельно не розбираючись у малоросійських ворохобництвах, запроторила хорунжого про всяк випадок до Сибіру. 
	
	Втім, невдовзі з'ясувалося, що хорунжий мав слушність. По Булавному поповзли чутки про Мерця Горлача, що виходить з могили і літає над містом, шукаючи живу кров. А потім не один і не два нічних свідки розповідали, як по ночах пан Горлач їздить вулицями міста у таратайці, запряженою п'ятьма чортами і п'ятьма чорними крилатими кіньми у супроводі своїх мертвих гайдуків, як доїжджає до ринкової площі і раптом перетворившися на чорного півня підлітає у тьмяне небо і з кукуріканням падає у колодязь біля собору. 
	
	Але справжній Жах розпочався у травні 1775 року... 
	
	...Щезло троє дівчат, які вертали з вечорниць. Соцький Реміз узявся розшукувати зниклих і вже вирішив, що їх викрали заїжджі торгівці або підманули за собою гусари, полк яких проходив на той час повз Булавне. Єдине, про що він дізнався, це те, що дівчат проводжали з вечорниць парубки, яких до того на цьому краю міста не бачили. Місцеві хлопці вже вирішити дати захожим бабодурам добрячої прочуханки, але ті виставили щедрий могорич, і конфлікт не відбувся. А дівчата пропали... За кілька днів після зникнення страшна вістка облетіла місто — посередині провулку, де жили дівчата, побачили вранці люди, що на тину висять, прив'язані за розтріпані коси, три дівочі голови...
	
	...Далі були загадкові смерті, блиск червоних очей у нічній темряві, хруст кісток, божевілля і морок...
	
	Соцький Реміз наказав зібрати п'ятьох вартових із магістрату і відправився до палацу Горлача. Що там відбулося — Реміз нікому не розповів. Повернувся він один, без варти, блідий як смерть, у скривавленому одязі, зачинився у своєму будинку і обіцяв застрілити кожного, хто наблизиться до воріт. 
	
	А ще через день міщани дізнались, що пала Січ.
	
	А ще через день почалась чумна пошесть...
	
	...І першим вмер соцький Реміз...
	
	
	
		15. Третій заповіт
	
	
	— Про жахливі речі дізнався я щойно, — пан Вербовський говорив дуже повільно, поступово опановуючи себе після розповіді. Йому стало страшно — раптом і його захопить крижаний морок, що вже безроздільно заволодів присутніми. Але він відчував, що найстрашнішого ще не почув.
	
	Бурмистр Левель, тяжко дихаючи, підвівся — голос його дрижав:
	
	— Навколо зловісного міста виставили ми надійні кордони, але, боюся, мертва вже сторожа. Смерть над містом крила свої хижі розверзла, і ніхто з нас живими за стіни не вийде. Не знаємо ми — за які гріхи спіткало нас це лихо, але, пам'ятаючи твою, пане значковий товаришу, вдачу до благочесних справ, покірно просимо тебе нас вислухати. Бо, виконуючи волю покійного пана Горлача, розкрили ми останній, третій, заповіт, адже шістдесят шість років із написання його минуло, і дізнались про справи, які тебе торкаються. 
	
	Тут пан бурмистр кивнув до писаря Перуцького, і той вперед виступив, розгорнувши в руках сувій жовтого паперу. Почистив горло за старою писарською звичкою і почав читати:
	
	"Складений заповіт сей із слів Якова Горлача, вірного полковника гетьмана Івана Скоропадського і відданого слуги його Величності самодержця Петра Олексійовича, у місті Булавному намісника. 
	
	Виходячи із долі людської, яка непевна і скороминуща є, відчуваючи гріхи тяжкії на душі своїй, складено вже мною було два заповіти. Оний — останній і найважливіший, поміж іншими буде. Як дійде черга до володарів міста Булавного із заповітом сим ознайомитися, стануться події страшні та великі. На теє хочу із жалем у серці передати, що єдиним тільки зможуть душу моє нещасну втішити і врятувати місто і міщан від кари. Отож, панове володарі міста, заспокоїти дух мій зможе остання дівчина з роду мого. Хто вона буде і де знайдете її ? — то вже справа ваша, панове, але кров рідна волає до праху мого. Так, моїм заповітом бажання одне буде — доставити до палацу, де резиденція моя перебуває, через шістдесят шість років дівчину з роду мого, і залишити її там опівночі, як зійде повний місяць: за доброю чи недоброю волею. Як станеться це, то дух мій град нужденний врятує від лихоліть, в іншому разі — кара господа мого не забариться. Тому шукайте і рятуйтесь, мешканці міста Булавного!
	
	Переписав відповідно слів пана Горлача суддя військовий Бублик місяця серпня 1709 опісля славної баталії полтавської".
	
	— Після з'ясування обставин у заповіті викладених, — суворо промовив бурмистр Левель, довідались ми, що одружений ти був із шляхтянкою Христиною Кулаківською, яка прямою племінницею є покійному пану Горлачу по роду брата його двоюрідного Криштофа Кулаківського. Тому донька твоя Оксана останньою є, в котрій кров роду Горлачів тече. Тож, пане Вербовський, знаючи любов твою до племені козацько-українського і громади славетного міста нашого, прохаємо тебе врятувати нас і доньку твою до Булавного доставити. 
	
	Довго мовчав пан Вербовський і довго мовчали райці, очікувально і благально на пана Вербовського дивлячись. За високою ратушею неперервно бив дзвін, дзвін приреченості, у залі відчувався їдкий дим, який просотувався в кожну щілину. Райці очікували на все, але не на сміх. Вербовський засміявся. І це було найстрашніше. 
	
	Він сміявся довго, але сміх обірвався вмить. Навіть луна не встигла підхопити його і рознести залою...
	
	— Хіба нас Горлач карає, панове виборна старшино? Хіба так ми вже Бога Вседержителя прогнівали послушанієм своїм? Хіба не христолюбиво корились ми силі навпроти нечестивих заколотників на кшталт гетьмана Івана клянучи? Шле він жах на місто наше і непорочну дитину собі на пекельний глум виставити бажає. А ви знов, як завжди, готові будь-яку забаганку сильнішого виконати — чи то сили мирської, чи то сили несотворенної, якої він володарем є. Може, тоді ми гріх страшний вчинили, коли Батьківщину нашу малоросійську на криваві шматки краяли за кляті часи Руїни? а може, коли зрадили гетьмана свого, полків Меншикова злякавшись? а може, коли мовчки полки московські собі на в'язах терпіли та годували і праведних гетьманів не йшли з московських фортець рятувати? Чи тоді, коли цвіт козацтва на північних каналах гинув, а ми, зігнувшись, прохали для себе дворянські титули для життя спокійного? Так чого ми знайшли, панове старшино колишня військова? Адже і Війська вже немає, а ми думали, що мине нас чаша сія? Тільки не минула... Де поводирі народу нашого козацько-українського? На Правобережжі вже нема їх, а стали вони вже ляхами, а тут, тут ким ми стали? І думали, що не робимо гріха, а народ наш рятуємо... дорятувались, панове радники! Так де ж той жах, якщо самі ми цей жах породили зрадами, хитаннями та вітійствами своєкорисними! Не врятує наше місто ні дитина пречиста, якою ви, душі перелякані, хочете свої гріхи викупити, ні хитрість ваша. Колись король Хмельницькому так сказав — "Чрез шаблю вашу маєте право!". Тільки, на жаль, забули ми накази дідівські і стали рабами лукавими, все для себе схованки ситної та титули шукаючи. Хіба не був Горлач таким, як ми, і хіба не зможе кожен з нас стати таким, як він? — тут пан Вербовський страшним оком кинув на присутніх, і пани райці схилили голови. — Хіба не маємо ми в душах зради і через те не пропали на віки, зрадивши народ свій і Закон козацького лицарства? Все... самі ми себе караємо, панове старшино колишня. Ніколи в житті не віддам доньку свою клятому людожеру на поталу...
	
	Вимовивши ці слова, пан Вербовський повернувся і пішов. Ніхто не ворухнувся, щоб його втримати...
	
	...Так пан Вербовський разом із своєю чарівною донею потрапив у вир зловісних подій, які загрожували закінчитись для них фатально.
	
	
	
		16. Вовкулака
	
	
	Очуняв пан Вербовський тільки тоді, коли останні промені сонця пробивалися крізь вузьке рублене віконце. Перше, що він побачив, було заплакане лице Оксани, яка витирала йому кров з обличчя. Гірко стало пану Вербовському.
	
	— Вибач, доню, що завів тебе у степ; від біди ховаючись, у ще більшу втрапили. 
	
	— На все Божа воля, тату, — відповіла дівчина за своєю звичкою тихої покірності до волі Проведіння. 
	
	Промовчав на це пан Вербовський, і гострий біль пронизав його груди. 
	
	— Не можу я тебе, дівчино, на поталу залишити... — тільки встиг проказати, як двері відчинилися і до комори завалився харциз. Глянув він на пана Вербовського — і низько вклонився, блазнюючи:
	
	— Чи дозволить вельможний шляхтич у себе нашого князя прийняти?
	
	Але на це глузування пан Вербовський гонорово відповів:
	
	— У князя цього душа чорна...
	
	— Нічого, зараз присвітимо, — сказав отаман, заходячи із смолоскипом до комори. За ним ввійшов і Малюта. Пан Вербовський із стогоном спробував Оксану затулити. 
	
	— Бачиш, пан вельможний, весь ти у нашій владі, — спокійно промовив отаман, сідаючи на лантух із сіллю, — тому краще буде, як ти нам розкажеш: із яких таких справ тебе у Дике Поле занесло? 
	
	— Не тобі це знати, злодійська душа, — відповів йому Вербовський, просто дивлячись у страшні очі отамана харцизів.
	
	Той розреготався на таку зухвалість полоненого.
	
	— А я міркую, що, судячи по всьому, добре ти колись у Полі покозакував із січовою братією. Може, і який скарб із військової здобичі десь у байраці приховав, а зараз за ним вернувся? — із цими словами Волох підніс смолоскип до блідого обличчя пана Вербовського. Той прохрипів:
	
	— Нема у мене скарбів у степу. 
	
	— І то, — немов собі міркуючи, проговорив Волох, — дівку свою ти б сюди не віз по такій справі таємній. Так за яким ділом тебе сюди занесло? Чую я, що великий зиск ми з тебе будемо мати...
	
	Спохмурніло чоло пана Вербовського, і сказав він із болем. 
	
	— Вітчизна наша руїною взялася, Військо сплюндрували, а ти немов ворон мертвечиною живишся. Сам же колись у Коші був. 
	
	Волох хижо очима блимнув:
	
	— Нерозумний ти, пане Вербовський. Першими ви, козаки полкові, немов воли на налигачах, козацтво своє задурно віддали. А тепер і Військо за вами підкосилось. Так що нема більше ні Вітчизни, ні Закону. Один Закон тепер — хто вспів, той і з'їв. Так що не пробудиш ти в моїй душі нічого...
	
	— А хіба в тебе душа є? — вигукнув пан Вербовський. Волох мовчки дивився на нього.
	
	— А що ляси точить! — крикнув рудий Малюта. — Зараз він усе розкаже! — із цими словами вдарив він у груди пана Вербовського чоботом, залізом обкутим. Впав старшина, а Малюта схопив Оксану за коси і кинув перед собою. Пан Вербовський спробував підвестися, але два харцизи схопили його за руки і до горла ніж приставили. 
	
	— Останній раз питаю: кажи, пане вельможний, чи за скарбом у Степ подався, чи тікаєш від кари царської, чи женешся за кимось? — страшно глянув отаман Волох на пана Вербовського, але той тільки хрипів із закритими очима. 
	
	— А зараз спробуємо боярську доньку... — рикнув Малюта і почав зривати намисто із Оксани, яка марно пручалася, притиснута до підлоги... 
	
		* * * 
	
	...Чіпка, весь подертий колючим бур'яном, крутився між копитами коня Цигана. Нарешті харцизу вдалося підхопити малого за чуприну і притиснути, немов жертовне ягня, до халяви. Вправним рухом харциз закинув голову хлопця назад і змахнув ножем над його горлом. Чіпка побачив над собою блискуче лезо... Раптом велика чорна тінь підлетіла із землі і тяжко вдарилася у тулуб Цигана. Харциз покотився із сідла. Кінь піднявся дибки, і Чіпка впав у ковил. Жорсткий катран дряпнув його по обличчю. Чіпка підняв очі — і крик застиг у нього в горлі. Прямо перед ним лежала чорноборода голова — з навпіл перекушеної шиї густо сочилась кров. Кінь із спотвореним тулубом оскаженіло нісся навпростець. Чіпка затрусився, немов у пропасниці — величезний чорний вовк із скривавленою пащею дивився прямо на нього великими червоними очима... 
	
		* * * 
	
	— Не крутися, дівко... — харчав Малюта, викручуючи Оксані руки. Дівчина борсалася з останніх сил, намагалася кусатися і дряпатись, але божевільний страх позбавив її останніх сил. 
	
	— Що, драгуне, тяжко старшинську доньку подолати... — глузливо кинув Волох, байдужими очима дивлячись, як б'ється дівчина... Нарешті захеканому Малюті вдалося заломити руки Оксани за спину так, що бідолашна не могла навіть поворушитись. 
	
	— Ну що, не пожалієш рідної душі? — кинув пану Вербовському Волох. 
	
	— Будеш ти проклятий за цю наругу і за злодійства свої! — крикнув пан Вербовський, із лютою ненавистю дивлячись на Волоха... 
	
	Малюта вишкірився і рвонув плахту на дівчини... В ту ж мить двері розчахнулися. 
	
	— Біда, отамане,! — до комори вбіг харциз у гусарському доломані, обличчя його було крейдяне від жаху, — кінь Цигана приніс! 
	
	— Ну так що з того! — крикнув Волох. 
	
	— А те, — відповів харциз, — що голову свою Циган десь по дорозі загубив...
	
	— Потім побавишся, Малюто! — крикнув Волох і вискочив із комори. Рудобородий лайнувся, хлопнув Оксану по стегну і крикнув: — Нічого, душенька, ми ще з тобою пограємося... — і вискочив за отаманом... 
	
	...На подвір'ї похмуро стояли колом харцизи. Один з них ледь втримував схарапудженого коня. Біля коня, зачеплений ногою за стремено, лежав скривавлений тулуб без голови, страшно потолочений і покремсаний від гонитви степом. 
	
	Волох пильно придивився до залишків шиї, з якої стирчала біла кістка хребта і мовчки пішов до тину. Сперся на нього і втупився у далеч. Чорне небо зливалося із степом. Зловісна тиша страшним тягарем зависла над переляканим натовпом, що застиг на хутірському подвір'ї. Пронизливе завивання, від якого кров холонула в жилах, зіткалося із темряви і попливло над землею. Малюта похапливо захрестився. Харцизи стиснули зброю. У когось зірвалося слово і застигло, немов вирок для всіх: 
	
	— Вовкулака!
	
	— У кого срібло є? — несамовито закричав Волох. Харцизи почали вивертати свої кишені. Малюта кинув посеред кола шапку. До неї полетіли срібні персні і монети. 
	
	— Рубай на картеч! — коротко наказав Волох. При світлі смолоскипів харциз у гусарському доломані почав рубати тесаком срібло на зрубі колодязя. Та не встиг він зробити і десяти ударів, як довга чорна тінь перелетіла через тин і опинилася на середині подвір'я. Хтось знов несамовито кричав: 
	
	— Вовкулака! 
	
	Величезний чорний вовк на мить застиг посеред двору і стрибнув на харциза у доломані. Той спробував відмахнутися тесаком, але вовк одним блискавичним рухом вискаленої пащі відхопив йому руку із зброєю. Харциз впав у калюжу власної крові. Гримнуло декілька пострілів із мушкетів, але від них тільки задимилася вовча шкіра. Вовк одним стрибком подолав відстань до найближчого стрільця — той кинувся тікати, кинувши мушкет: вовк збив його і стрибнув на спину — білі ікла з хрустом зімкнулися на шиї. Другий спробував закритися мушкетом — вовк збив його тулубом і вигриз обличчя. На подвір'ї заметушилися із смолоскипами харцизи. Вовк легко здоганяв їх, рвав оскаженіло ікластою пащею горлянки, трощив, немов сухі стеблини, кістки, рвав пазурами жили і розтинав животи та груди... 
	
	...Пан Вербовський і Оксана заклякли у коморі. Жахливі передсмертні крики, звіряче рикання і моторошний хруст людської плоті, яку нівечило пекельне створіння, паралізували їх. Двері комори були відкриті, і в отворі було добре видно при блиманні світлі кинутих смолоскипів, як металися, божеволіли і гинули один за одним люди ...
	
	— Рятуймося, доню... — отямившись прохрипів пан Вербовський, підхопив дівчину за руку, і вони вискочили із комори. Втікачі заскочили за край будівлі, пробігли через вулики і сад і опинилися на великому лузі. Хутір, звідки долітали пекельні звуки, лишився позаду. Повний місяць яскраво освітлював схил, високі трави, декілька кам'яних хрестів і могилу, що височила в далечі. 
	
	Оксана озирнулася — над хутором поступово піднімалася заграва. Батько щосили тягнув її за руку. Дівчина бігла, відчуваючи, як серце калатає у грудях. Раптом Вербовський зупинився — позаду гупали копита. Не встиг він повернутися, як важкий круп коня вдарив його у спину, і пан Вербовський полетів на землю. Оксана скрикнула — до неї тягнулися руки. У світлі місяця дівчина розгледіла страшне обличчя Волоха. Той схопив її за стан і кинув поперек сідла, пронизливо гикнув і понісся далі; за ним, щосили б'ючи своїх коней нагаями, полетіли степом Малюта і ще один харциз...
	
	...Прийшов до тями пан Вербовський тільки вранці. Одяг його був просякнутий холодною росою. Він озирнувся навкруги — Оксани ніде не було. Напружуючи останні сили, перемагаючи біль, що ятрив тіло і душу, пан Вербовський піднявся і, шкутильгаючи, побрів до хутора. 
	
	Хутірські будівлі дотлівали. Білий дим ще піднімався над згарищем, деінде спалахували останні язики полум'я, пробігали по обгорілих дошках, шукаючи собі поживу, і зникали. На подвір'ї лежали мерці і запеклися калюжі крови. У тих, хто лежав поблизу вогнища, обвуглилися тіла. Чорні обличчя вбитих кривилися в останніх гримасах смертельного переляку. Біля воріт хрипів і бив копитом по землі кінь. Живіт коня був розпоротий і з нього слизькою кулею вивалилися у пил тельбухи; притиснутий конем до землі, лежав вершник. Одяг на його грудях був пошматований і залитий кров'ю; скляні очі широко відкриті, а рот назавжди застиг у німому крику. На землі валялися смолоскипи, зброя і шматки одягу. Шар пилу на подвір'ї був покритий відбитками ніг і залитий кров'ю. Вербовський нахилився і придивився до ґрунту — глибокі відбитки неприродно великих вовчих слідів покреслили стежками весь ґанок. Пан Вербовський підняв чиюсь шаблю, захитався і пішов прямо в степ. 
	
	
	
		17. Корчма мерців
	
	
	— А чи нема тут корчми поблизу? — мрійно запитав Давило, оглядаючи темні проліски, що пролягли понад шляхом.
	
	— І то діло, — не без ентузіазму підтримав супутника Остап, притримавши поводом коня.
	
	— Та не може такого бути, щоб не було поблизу корчми — ось за цим лісом колись кордон між Річчю Посполитою і Військом проходив, — впевнено заявив Давило, напружено дивлячись на звивистий шлях, — може, десь і пісні почуємо. 
	
	Але навколо було тихо, тільки цвіркотіла усяка живність у вечірній прохолоді та стиха потріскував посохлий ґрунт. Темрява, немов рядном, заслала небо і туман, немов тать, почала повільно вибиратися з-поміж трав. Як вже не бажалося козакам перехилити кухоль пива після декількох днів гойдання у сідлі під степовим сонцем, ніякого, навіть малого жидівського шинку, їм поки що не трапилося. З сумом очікуючи ночівлі під зоряним небом, козаки проїхали ще трохи, без надії сподіваючись на корчму обітовану, як за поворотом добре вибитого возами тракту вони побачили вогник, що заманливо блимав між чорними деревами.
	
	— Корчма, їй богу, корчма! — радісно вигукнув Давило і вдарив у боки свого коня. Остап наслідував його прикладу, і братчики риссю виїхали до великої хати, обнесеної високим тином, на патинках якого стирчали, немов відрубані голови, глечики. 
	
	— Відчиняйте, єретичні сини! — заволав Давило, зіскочивши з коня і щосили грюкаючи руків'ям канчука в обкуті міддю ворота.
	
	Щось задеренчало, захрумтіло, дзенькнуло — і ворота зі скрипом відчинилися, перепускаючи подорожніх козаків на подвір'я. Приземкуватий жид, мотляючи пейсами і низько кланяючись, запопадливо запросив до корчми:
	
	— Дузе просу, славні лицалі заполізькі, а у мене тут усе славні рицезі взе зіблалися... 
	
	— Добре, Лейбо, чи як тебе... добре, — поблажливо промовив Давило і кинув жиду повіддя, — ось коней наших нагодуй, і нехай твоя Ривка, чи як її там... — найкращої горілки товариству виставить!
	
	Остап теж передав жиду ремінець вуздечки і, поправивши шапку та шаблю, пішов за побратимом через двір, рясно всіяний розсипаною соломою, сухими шматками кінського гною та багнюкою.
	
	"І дійсно, багато лицарства тут сьогодні перебуває..." — подумав він — у стайні іржало і хропіло десятки зо два коней, біля стіни були приставлені довгі кавалерійські списи із червоно-білими прапорцями і запорізькі ратища, біля стайні із десяток пахолків та джур кружляли пиво з великого барила, слюдяні віконця весело блимали, а з самої корчми долітав гучний гамір і регіт — здавалося, вечірка дійшла до свого найвищого розпалу: хтось волав забуті жовнірські пісні, а хтось підтягував давній запорізький спів. 
	
	Відчиняючи двері до корчми, Давило весело озирнувся на Остапа, і його широке обличчя задоволено розплилося:
	
	— Чую, бра', добра ж гульня буде! 
	
	— Еге ж, — якось по-бурсацьки відказав Остап, і братчики зайшли до довгих сіней, де вже кружляло розпашіле товариство. 
	
	Панство було тут добірне, але і якесь дивне — у синіх і зелених кунтушах сиділи панцерні гусари із високо поголеними чупринами, те, що вони були гусарами, можна було здогадатися по блискучих кірасах на грудях, шоломах із довгим павиним пір'ям, які блимали, немов срібні глеки, між глиняних кухлів та дерев'яних тарелей із поживою на столах, та залізних панцерах із крилами, складених безладною купою в куті. До панцерів були приторочені високі стержні із орлиним пір'ям. Поруч, але не вперемішку, сиділи запорожці. На їх поголених, спітнілих, і від того блискучих, головах, вилися довгі оселедці, білі зуби блимали з-під закручених вусів, а золоті кільця у вухах, при мінливому світлі чисельних свічок, здавалося, були оздоблені найкоштовнішими діамантами. У корчмі було задушно, від жирових свічок здіймалися чорні струмки кіптяви. У кутку, примостившись на низький лаві, двоє музик щосили дмухали у сопілку і били у бубон, створюючи якусь чудернацьку симфонію козацько-польського прикордоння. Біля музик, захоплено вимахуючи шаблями і боздиганами, підстрибувало декілька гусарів і козаків. Кожен з них підспівував знайомі тільки собі слова, які рвалися з душі. По обличчях і грудях рясно струменіли цівки поту, а розчервонілі обличчя були зосереджені та войовничі. 
	
	До стелі звивалася курява, вибита з потрощеної дерев'яної підлоги вояцькими закаблуками та ослепами. Між столами бігали із тарелями та кухлями, вкрай заморені, жидівка у засмальцьованому хвартуху та молода наймичка з разком мідяних монет на вишиваній сорочці. Час від часу наймичку намагався схопити за груди гусар або запорожець, але вона звично висковзувала і, хтиво посміхаючись, бігла далі.
	
	— Оце бенкет! — із захватом гукнув Давило, який відразу захопився піднесенням розпаленого гармидеру, і моцно гепнув Остапа по плечу: — Зараз, братику, і ми вшкваримо!
	
	Легко махнувши рукою, Давило скинув з лави похнюпленого козака, що мочав свого оселедця у жбані з пивом, і широко вмостився на лаві край довгого столу. Остап потягнув люльку з кисету і сів поруч, за звичкою поклавши шаблю, немов найдорожчу коханку, на коліна. Раптом він почув за спиною звабливий голос:
	
	— І чого у таких зацних лицарів душа прагне опісля довгих мандрів? 
	
	Остап озирнувся — над ним схилилася служниця, грайливо посміхаючись зеленими очима і підморгуючи довгими віями. Від напнутої круглястими грудьми вишитої сорочки віяло жаром. На Остапа дихнуло терпкими дурманом поту і купальської ночі. Він рятівне схопився за вус. Тим часом служниця знову промуркотіла, неначе у саме Остапове вухо:
	
	— Так чого душа ваша бажає? 
	
	Спітніле обличчя Давила широко розплилося у посмішці, воріт жупана розстібнувся, волячі в'язи напружилися, він зиркнув у глибокий розріз пазухи молодички, скосив погляд і зареготав:
	
	— Багацько, молодице, чого бажає... і не тільки душа! А для початку дай нам те, що і іншим воякам! — Давило привітно озирнувся на веселе кумпанство у корчмі і додав, звертаючись до Остапа: — Ніколи ще такого добірного товариства не бачив! 
	
	Перед ними повні руки служниці зі стуком поставили два тяжкі кухлі, сплеснувши на грубо стесаний стіл калюжку запашної горілки. Козаки вдарили дерев'яними, окутими мідяними кільцями, кухлями і проковтнули теплу рідину. Остап відкусив шмат від ніжки засмаженого поросяти і відчув, на відміну від Давила, певну ніяковість. Насамперед його збентежив чудернацький вигляд коронної гусарії, про яку чув тільки у напівлегендарних оповідях про старі битви. "Тільки абшитовані на Січі про крилатих гусар ляси точили... Що за чудасія?" — почав збирати розхристані міцною горілкою думки Остап, як здоровенний запорожець, що сидів навпроти навалився тяжким черевом на стіл і протягнув до нього кухоль:
	
	— А давай, козаче, вип'ємо за перемогу над бусурманами у війні!
	
	Інший довгов'язий козак із трохи вилупленими очима і довгим носом приєднався до них:
	
	— Слава тобі Господи, нарешті великої війни дочекалися!
	
	Широкоплечий гусар у червоному жупані із звислими рудими вусами, дивом почувши це з іншого кінця столу, встав і заревів немов ведмідь:
	
	— Віват, панове! Буде війна — буде й слава, не буде війни — не буде й слави! 
	
	Добрих два десятки кухлів із грюком зійшлися і почулося булькання горілки, що щезала у могутніх горлянках. 
	
	Поляки підхопили дуже швидку сороміцьку пісню про яничарського башу, який втратив у січі з гусарами один надзвичайно важливий чоловічий орґан, і що з ним трапилося після того в гаремі. Стрункий запорожець заскочив на стіл, миттєво вигнувся, і його шабля, вихоплена непомітним рухом, накреслила блискавичне коло і зрізала два ґноти із свічок, що висіли на колесі попід стелею — ґноти впали на стіл, на них ще мигтіли вогники.
	
	— От майстер! — захоплено вигукнув гусар із леопардовою шкірою на плечах, потяг із кобура пістоль і одним пострілом збив пейсу з корчмаря, який необачно наблизився до столу. Вояки зареготали і почали палити у все, що більш-менш виділялося у корчмі, а по перше, кожен прагнув повторити влучність ротмістра. Лейба, мигнувши білими панчохами, обачливо кинувся під стіл. Все навколо затягло сірим пороховим димом... 
	
	Крізь гамір чистий і сильний голос затягнув:
	
	— Ой не зна-ав ко-о-озак,
	Ой не зна-ав Су-у-упрун...
	Пісню врізнобіч підхопили козаки і поляки. 
	
	— От, дурні ляхи, хоч і рубаки славетні ! — здоровенний сивий січовик хлопнув Остапа по плечу. — Ми з турком завжди воюємо; це вони із лейстровиками, немов на прив'язку у круля сидять... Я ще під Цецорою із яничарами різався! 
	
	— А я під Хотином! — гаркнув ротмістр.
	
	— Щось я вашого брата небагато під Хотином бачив, як ми із сердегою Сагайдачним Вітчизну боронили! — вигукнув довгов'язий запорожець. Інші січовики обурено підхопили:
	
	— Ото ж! А нам за це ординацію!
	
	— По фільварках гноять!
	
	— Павлюку голову посікли!
	
	— А писаря військового Богдана, що два роки у Стамбулі поневірявся, у кодацькі льохи запхали!
	
	Гусари збилися докупи і загорлали:
	
	— А скільки наших ті Трясило та Павлюк порубали!
	
	— Ойчизну рокошами роздираєте!
	
	— А ваш Хмель здрайця!
	
	Остап та Давило ніяково перезирнулися, остаточно загубившись у витоках сварки, що розгорялася, немов полум'я у степу. Передчуття чогось недоброго і пекельного кинуло холодом на душу Остапа. Тільки Давило звично поклав широку долоню на руків'я шаблі, потягнув в'язами і рикнув задоволено:
	
	— От добре, ще й порубаємося!
	
	Тим часом звинувачення перейшли від конкретно-історичних зауважень до міжетнічних епітетів:
	
	— Саложери!
	
	— Схизмати! 
	
	— Здрайці!
	
	— Хами! 
	
	— Гайдамацькі душогуби! — кричали поляки.
	
	— Жид, лях та собака — віра однака!
	
	— Панські вилупки!
	
	— Шляхетські підніжки! — відгавкувалися запорожці. 
	
	У повітря із брязкотом вихопилися шаблі. Два кубла, що стояли навпроти, миттєво наїжачилися угорськими шаблями, корабелями та кончарами. На хвилину запала тиша. 
	
	Музики із острахом кинули гру і застигли, притиснувшись до стіни. Танцюристи на якусь мить завмерли у хвацьких колінцях, але відразу розбіглися — гусари до своїх, а запорожці до своїх. Остап та Давило теж опинилися із краю запорізького кубла. Вороги войовничо блимали очима і хижо поводили зловісно виставленою перед собою зброєю. Червоні обличчя застигли у розпашілому захваті від передчуття бійки. Утишка тривала не більше хвилини. Череватий січовик із пірначем за поясом ревнув:
	
	— Рубай, хто в Бога вірує! 
	
	— Пали, руби! — гаркнув польський ротмістр, і по корчмі закрутилося коло несамовитої різанини. 
	
	Остап відбив випад могутнього гусара, ледь ухилився від другого і почав відступати, парируючи удари, навіть не мислячи перейти у контратаку. З шабель посипалися іскри. Очі гусара поступово заливалися несамовитою люттю. Гусар був якогось ведмежого крою — здоровий і кремезний, та ще до того неабиякий фехтувальник. Поки що Остапа рятувала тільки велика кількість випитого гусаром питва — час від часу його заносило кудись убік, і своєю тяжкою корабелею він вже встиг розвалити навпіл стіл і лаву. Коли його шабля черговий раз свиснула над головою козака, Остап швидко проскочив у нього під рукою і щосили тицьнув свою шаблю у бік противника, що відкрився між нагрудником і наспинником. На дивину, лезо ввійшло легко — немов проштрикнуло бурдюк із в'язкою рідиною. Попри всі сподівання, гусар навіть не поперхнувся, а так двинув ліктем у тяжкому наручні в груди Остапа, що той відлетів на підлогу. Запорожець впав на спину і виставив перед себе шаблю. 
	
	На хвилину його оглушив скажений гуркіт рубанини — брязкіт шабель та несамовиті крики бійців. Краєм ока Остап помітив, що Давило вправно відмахується від двох пахолків і одного гусара. Але тут же все закрила постать Остапового противника, який вже заносив над головою страшну корабелю, щоб розвалити навпіл і виставлену для захисту шаблю, і самого Остапа. На мить Остап застиг — ще хвилину тому блискучий нагрудник поляка узявся сухою іржею, кунтуш втратив блиск і висів подертим рванням, а повне розчервоніле обличчя раптом схудло, загострилося, поблідло, а очі глибоко запали. Гусар щось кричав, і Остап ясно побачив, що половини зубів у нього не вистачає, а решта жовта або чорна. Тільки дивуватися на таку метаморфозу часу не було, і Остап швидко відкотився — шабля із добряче пощербленим лезом з хрустом врізалася у підлогу. Поки гусар із глухими прокльонами намагався витягти її із дубової дошки, Остап щосили рубанув його по обличчю. Рубанув і остовпів — шкіра по обидві боки шраму легко злетіла, немов дві половинки горіха, і на козака дивилася голова без шкіри із бурими набряклими шматками м'яса, з яких густо текла на іржавий нагрудник жовта сукровиця, із блакитними яблуками очей, одне з яких вискочило із орбіти і звисало на довгому нерві. Остапу здалося, що оселедець стає дибки на його голові. Кунтуш остаточно розпався на шмаття, яке попадало на підлогу і миттєво зотліло. Під нагрудником просвічувалося напіврозкладене тіло, між ребрами напиналися темно-сині легені.
	
	Жовнір видохнув зі свистом: — Собака! — і кинувся на Остапа. Козак прохромив гусарові груди ( з-під леза в очі Остапу бризнула цівка огидної рідини), але той вже схопив кістлявими пальцями, з яких звисали жили, Остапа за горло. Разом вони повалилися на підлогу. Прямо в обличчя козаку вдарило смородом із розщепленого рота ворога. Губи у того вже згнили, а з рота падали товсті могильні черви. У голові козака все запаморочилося. З останніх сил він зацідив п'ястком у напівзітлілу голову. Рука провалилася у щось хрумке і студенисте. Почувся хруст і хлюпання, тягар спав і Остап підхопився, судомно стискуючи шаблю вимащеною розкладеною плоттю долонею. Ноги його хиталися. Він задихався і з натугою хапав ротом повітря. Щось покотилося по підлозі і тикнулося йому в ноги — Остап глянув униз — біля його чобота лежав закривавлений череп, з якого мокро звисав запорізький оселедець, а над розщепленою у посмішці білою щелепою чорніли чорні вуса. Далі лежав обезголовлений кістяк у козацькому жупані, а над ним тріумфально тряс шаблею другий кістяк, в іржавому панцері, одне крило позаду було відрубане, а на іншому не вистачало більшості пір'я. Навколо Остапа несамовито рубалися і оскаженіло давили один одного напіврозкладені мерці. Деінде відсічені голови, немов люті собаки, із люттю гризли одна одну. Підлога враз покрилася калюжами гнилої крові, відрубаними кістками і покришеними черепами. 
	
	— Тікаймо, братчику! — щосили заволав Давило, однією рукою ледве відбиваючи атаку створіння, яке колись було ротмістром, про що можна було здогадатися по залишках леопардової шкіри на іржавому наплічнику, а іншою смикнувши Остапа за рукав свитки. Остап схаменувся і щосили рубонув ротмістра навпіл. Верхня частина тулубу важко брьохнула на підлогу. Ротмістр підняв зотлілу голову, ляснув чорними уламками зубів і поповз на козаків, швидко перебираючи руками. 
	
	Козаки кинулися до дверей. На них висів, пришпилений польським списом і козацьким ратищем, Лейба. Іноді він смикався і від того нагадував велетенського черва, відправленого до чийогось велетенського гербарію. 
	
	Вогнище, біля якого годину тому пили пиво пахолки і джури, розгорілося і вже добиралося до стін корчми. У стайні іржали і хропіли коні мерців. По колу, міцно прив'язані до конов'язі, носилися здичавілі коні Остапа і Давила. При спалахах вогню вони здавалися величезними кажанами, що раптом загубили свої крила. Козаки обрубали повіддя своїх скакунів і галопом винеслися із пекельного дворища...
	
	
	
		18. Двобій у степу
	
	
	Всю ніч несамовито гнав свого коня Волох. За ним, немов дві зловісні тіні, летіли на схарапуджених конях Малюта і Сухий. Неслися вони навпростець, і здавалося їм, що страшний вовкулака наздоганяє. Поперек сідла в отамана харцизів лежала непритомна дівчина. Її коса наполовину розпустилася, і пишне волосся золотим віялом світилося у місячному сяйві. Однією рукою Волох звично притягнув ременем гнучкий стан дівчини до сідла і більше не дивився на свою бранку. 
	
	Лише вранці вони зупинили коней у невеличкому ярку поблизу річки. Харцизи не розмовляли між собою. Тільки сірі обличчя і тремтячі рухи видавали переляк, який вони несли всобі. Волох зняв із сідла Оксану і поклав її на свою чорну кирею.
	
	— Чого, отамане, із дівкою вовтузишся? — кинув йому Малюта. — Хіба що у Крим вирішив продати, або пану якомусь московському? — тут обличчя його скривилося у посмішці. — Або давай спочатку ми розважимося! 
	
	Волох плеснув води із фляги в обличчя Оксани. Вона тихо застогнала і відкрила очі. Побачивши страшні обличчя харцизів, що схилилися над нею, дівчина зойкнула і зіщулилася, немов перелякане кошеня. 
	
	Волох зиркнув на Малюту:
	
	— По кабаках із своїми московками розважатися будеш, а за цю нам стільки грошей дадуть, що тобі на рік гульні вистачить. 
	
	Малюта із сумнівом подивився на Волоха:
	
	— Дівка нічого, ладна, тільки хто ж тобі за неї стільки казни відвалить... Невже Він...
	
	Волох озирнувся навкруги:
	
	— Хоча і не на ніч мовлено, але краще не згадуй.
	
	Почувши такі слова, Оксана схопилася руками за обличчя і гірко заридала. Волох підхопив її за мокре від сліз обличчя і повернув до себе. Навіть кам'яне серце, дивлячись на красу дівочу, на жах у синіх заплаканих очах здригнулося б, але не серце Волоха. Він зареготав, але раптово сміх його обірвався, і він процідив, дивлячись впритул на Оксану:
	
	— Невже здогадалася, голубонько, за кого кажемо?
	
	Тут Волох вихопив кинджал і приставив до тонкої шиї дівочої:
	
	— І не рипайся, дівчино, бо зв'яжемо і на аркані за собою поволочемо по степових корчах — зрозуміла?
	
	Оксана, давлячи у горлі ридання, кивнула.
	
	Волох підхопився і зиркнув на харцизів:
	
	— А тепер тре' довідатися, яким краєм нам на Ромодан вибратися, бо щось мені знов із вовкулакою зустрічатися не хочеться.
	
	Він заскочив на коня і крикнув Малюті:
	
	— Доглянеш за дівкою, якщо її хоч пальцем зачепиш — голову знесу! — із цими словами він разом із Сухим поскакав у степ.
	
		* * * 
	
	Навряд чи після пекельної ночівлі у химерній корчмі, могло щось збентежити Остапа та Давила, але видовище пошматованих трупів, які всіяли подвір'я покинутого хутора, примусили запорожців зійти з коней і глибоко замислитись. Остап уважно роздивився переплутані сліди на заюшеній землі, і обличчя його скам'яніло. Він пройшов за комору — там лежав повалений тин і збита трава ясно виказувала сліди коней, що уходили в степ. Остап озирнувся — Давило задумливо дивився вдалеч. Він помітив уважний погляд Остапа і кивнув головою: 
	
	— Давай, може дійсно доженемо...
	
		* * * 
	
	Якусь хвилину Малюта прислухався до стихаючого тупоту копит, потім подивився на Оксану і підсів до неї.
	
	— Ну чого ж ти лякаєшся, ладушко, ти з нами, добрими розбійничками, не пропадеш, — голос його був майже лагідний, але Оксана відсахнулася від харциза.
	
	— Не бійся, — повторив той, — ти тільки мене пригрій, і я тобі хустину подарую.
	
	— Пусти мене, добрий чоловік, батько мій тобі віддячить, — промовила Оксана, благально дивлячись у вічі Малюти.
	
	— Еге ж, а як же ж, крале, — хрипко зашепотів той і, схопивши дівчину за стан, повалив на траву. Дівчина спробувала закричати, але жорстка долоня затиснула їй рот. Відчувши у своїх руках молоде тіло, пружні перса і стегна, харциз втратив голову. Оксана, ламаючи нігті, намагалася дряпатися, але все було марно — колюча руда борода лізла їй в обличчя, хижі руки дерли сорочку. Раптом Оксана відчула під рукою дерев'яне руків'я ножа за поясом у харциза. Зібравши останні сили, дівчина вихопила ніж і штиркнула ним Малюту в бік. Той заволав і підхопився, тримаючись за ребра. Оксана підхопилася і кинулась тікати. Малюта зробив декілька кроків за нею, простягуючи руку. З його рота на бороду потекла червона юшка, він захитався і впав.
	
	Оксана вискочила із яру і побігла, не розбираючи дороги. Перед очима її стояло хиже обличчя Малюти... Вибігши в поле, вона відразу помітила Волоха і Сухого, що верталися до яру. Ті повернули коней до дівчини. Оксана заміталася, немов ластівка, між двома вершниками.
	
	Волох, лаючись скрізь зуби, тільки нахилився, щоб схопити дівчину, як блискучий промінь сонця засліпив його очі. Він закрутив головою і крізь яскраве світло побачив двох вершників, що наближались до них. Сухий, який зіскочив з коня і вже схопив Оксану за руки, теж помітив незнайомців і застиг. 
	
	Вершники неспішно під'їхали.
	
	— Ет, Остапе, а чи не зарано у них тут лови почалися? — запитав товариша здоровенний вершник. 
	
	— Схожий ти, чоловіче на козака, а чомусь ординським промислом займаєшся? — звернувся до Волоха Остап. 
	
	— А тобі яка біда до того? — похмуро сказав Волох, поклавши руку на рукоять пістоля, що стирчав із шкіряного кобура біля сідла. 
	
	Оксана видряпалася із рук харциза і кинулася до козаків:
	
	— Рятуйте! Ці харцизи мене викрали! — закричала вона, вчепившись тремтячими руками у стремено Остапа. 
	
	— Не бійся, дівчино! — густим басом гримнув Давило. — Ми цих людоловів зараз на шлях праведний наставимо!
	
	Гримнув постріл — то Волох вихопив пістоль і розрядив його в Остапа. Куля збила із голови козака шапку. 
	
	— Чоловік стріляє, а Бог кулі носить! — засміявся Остап і брязнув шаблею, — Бачу ти тільки одягом козак! — а потім повільно додав, уважно вдивляючись в обличчя отамана: — Хоч загинь по-козацьки, тварюко! 
	
	— Зараз подивимося, хто згине! — крикнув Волох, скинув кармазин і блимнув шаблею. — Давай, Сухий, тельбухи цим пентюхам випустимо!
	
	Сухий стрибнув на коня і супротивники почали роз'їжджатися по зеленій рівнині. 
	
	— Ну що ж, потанцюємо, бісові душі? — гаркнув Давило. Вороги вдарили острогами коней і понеслися назустріч, виставивши наперед клинки. Оксана із завмираючим серцем дивилася на герць. Земля здригнулася від тупоту копит. Четверо вершників мовчки летіли назустріч. Відстань між ними швидко танула. Пил здіймався зі столоченого ґрунту. Хтось пронизливо гикнув, і вершники збилися у відчайдушній рубанині. Хропіння коней, вигуки вершників і брязкіт шабель приголомшили Оксану. За хмарою пилу, крізь сліпучі сонячні промені, вона бачила тільки зблиски шабель і чула оскаженілі прокльони. Іноді над бойовиськом схоплювався на дибки кінь, іноді на мить виривався вершник і знов кидався до січі, розмахуючи шаблею. Нарешті із клубка бійки вискочив кінь, за яким волікся настільки заюшений кров'ю вершник, що Оксана не змогла відразу роздивитися — харциз це чи козак. За мить за ним виїхав кремезний запорожець, витираючи лезо. Він провів широким рукавом сорочки по своєму спітнілому обличчю, підморгнув Оксані, недбало кинув: — Катюзі по заслузі! — і почав уважно вдивлятися у хід герця. 
	
	А тим часом два вершники рубалися із небаченою люттю. Здавалося, що від розпечених іскрин, які рясно сипалися з клинків, запалає трава під кінськими копитами. Раптом двобій припинився. Волох, хитаючись у сідлі, від'їхав на кілька метрів. Шабля випала із руки його і впала, брязнувши об камінь. Волох закинув голову назад — по обличчю текли струмки крові. Кінь його застиг, стривожено роздуваючи ніздрями, отаман харцизів погойдався трохи і, схилившись набік, тяжко завалився під копита. 
	
	Остап зістрибнув із змиленого коня і підійшов до Волоха. Він довго дивився на колишнього січовика, потім озирнувся на Давила:
	
	— Живий... Я його тільки пласом пригрів, до вечора очухається...
	
	— Що ж ти цього шибеника насмерть не зарубав! — здивувався вежник. Остап мовчав, не зводячи застиглого погляду із непритомого Волоха. Оксана, не вірячи у свій порятунок, тремтіла. 
	
	— Заспокойся, ясна панно, — ґречно звернувся до неї Остап, подаючи руку, — ми козаки чесні, а з твоїми кривдниками за звичаєм вчинили. Розкажи, краще, звідки тебе ці розбишаки вихопили і якого ти роду?
	
	Оксана довірливо подивилася у вічі Остапа. Обличчя запорожця було відкрите і щире. Тільки десь у глибині його зіниць дівчина помітила щось потаємне, немов визирало звідти тяжке і болісне знання. Крізь сльози Оксана розповіла про напад харцизів на хутір і нічний жах втечі від пекельної потвори. Остап і Давило похмуро вислухали і перезирнулися. 
	
	— Що ж, ми тут в одній корчмі і не такі дива бачили, — бовкнув Давило, Остап м'яко додав:
	
	— Не пеки очі слізьми, а краще поїдемо батька твого пошукаємо, — за цими словами він легко, немов пір'їнку, підсадив дівчину у своє сідло. Потім перекинув отамана харцизів через коня.
	
	— Може, поховаємо зарізяку? — запропонував Давило, кинувши погляд на іншого харциза. 
	
	Остап подивився на небіжчика, на його коня, який, розмахуючи хвостом, стояв над ним, і різко кинув:
	
	— Катюзі по заслузі!
	
	
	19. Повернення
	Пан Вербовський крокував навпростець, марно вдивляючись навкруги запаленими очима. Безлюдний степ шумів катраном і тирсою. За декілька миль від хутора йому здалося, що поблизу густого тернового куща біліє сорочка. Він прискорив ходу і побачив Чіпку. Хлопець сидів, зігнувшись, і, обхопивши плечі руками, трясся немов на лютому морозі. Пан Вербовський поклав руку на плече хлопцю — той сіпнувся і кинувся тікати. Ледь вдалося пану Вербовському схопти і добрячим духопеликом привести хлопця до тями. Очі Чіпки налилися жахом.
	
	— Ну що ти, малий, тіпаєшся, — заспокоював його старшина.
	
	— Вовкулака, — клацаючи зубами, бурмотів Чіпка.
	
	— Ну то й що — його вдень не буває, він харцизів порвав, — сказав пан Вербовський, мимоволі озирнувшись довкола. Хлопець, втім, почав труситися ще більше і повторив:
	
	— Вовкулака, — потім, запинаючись, додав: — Трохим — вовкулака... 
	
		* * * 
	
	Остап знав, що шлях їх повинен пролягти прямо до великого чагарнику, знаного на Січі як Пименів чагарник. Чому їхати треба було саме туди, він намагався не замислюватися. Він просто знав, що їх шлях повинен був проходити через цей чагарник. І все... З кожним днем після смерті Чорнояра, Остап все більше відчував, як у його душі поступово, але неухильно наростає дужа потаємна сила, що владно веде його цим незбагненним життям, сила, яка і лякала і захоплювала водночас... Вона приносила в його сни розпечене криваве сонце, яке виїдало душу, і табуни диких коней неслися випаленим степом крізь сонце...
	
		* * * 
	
	Безліч дивних валок пройшло степом за безкінечні часи його існування. Безліч з них так і загинули, не витримавши його сурового випробування. В яке дивне і плутане мереживо Великого Степового Закону потрапили декілька супутників на чолі з Остапом Лелекою, пробираючись непримітними стежками скрізь Дике Поле?..
	
	Попереду їхав Остап, гостро вдивляючись у степове сяйво, рятівне і гибельне водночас. За ним просувались Оксана, Чіпка і пан Вербовський, який доглядав за полоненим Волохом, і Чіпка. Волох, який швидко очуняв після двобою з Остапом, здавалося, повернувся до життя, але не до свідомості. Весь шлях він їхав мовчки, ніби відчужено. На постоях байдуже дивився на запропоновану їжу, і не звертав жодної уваги на сповнені ненависті погляди пана Вербовського. Ніхто не наважувався спитати в Остапа, чому той залишив страшному отаману харцизів життя, — сам же запорожець вів своїх супутників тільки йому відомими стежками, похмуро розмірковуючи над страшними мареннями. Позаду всіх їхав Давило. За всією безтурботністю його вигляду відчувалось вміння помічати все навколо і готовність у будь яку мить розпочати бій.
	
	Пересувались подорожні вночі, вдень відсиджувались у потаємних ярках, слідкуючи за чорними димами, що загрозливо темніли на обрії...
	
	...Десь на другий тиждень подорожі вони розбили собі ночівлю на дні глибокого байраку. Весь день ішов дощ, і Остап, порадившись із товариством, вирішив перечекати добу, поки земля не просохне. Під самий ранок він прокинувся: повільно розвиднювалося, дощ нудно сіяв краплі по галявині, лунко падаючи на грубу тканину намету. Вартовий Давило, загорнувшись у кирею, сумно напівлежав біля решток вогнища і, підперши голову рукою, цідив давно згаслу люльку. Волох нерухомо застряг біля високої верби, сорочка і обідраний жупан його були наскрізь мокрі, по обличчю струменіла вода, але він не помічав дощу, дивлячись без виразу.
	
	Остап підвівся, Давило тільки зиркнув на нього і перевів погляд на Волоха. Остап підійшов до полоненого отамана і смикнув за аркан, яким той був прив'язаний до дерева. Захалявний ніж-чонгал декілька разів чиркнув по мотузках.
	
	— Пішли, — стиха мовив Остап, ховаючи ніж за пояс.
	
	Волох підвів на нього погляд... Вони, ковзаючи по слизькій від дощу траві, почали вибиратись з яру. Давило уважно дивився їм услід. Відкритий степ блищав мокрим ковилем. Йшли довго — Волох по дорозі скинув жупан. Сорочка обліпила його м'язисту спину. Остап йшов позаду. Здавалось, він перейнявся байдужою поставою Волоха. 
	
	Коли дерева, що росли навколо яру, лишились позаду, слова Остапа пронизали Волоха:
	
	— Стій...
	
	Отаман зупинився, плечі його смикнулись, і він повільно озирнувся на Остапа. Козак, здавалося, не дивиться на нього. Остап підставив обличчя дощу і зняв набряклу шапку:
	
	— Тоді це ти був, біля Рущука? ...
	
		* * * 
	
	...Розпорошені ряди запорізької кінноти повільно підіймались на пагорб. Копита коней грузли у в'язкому мокрому чорноземі. Дощ лив усю ніч. Козаки стиха лаялись, клянучи і дощ, і болото, й наказ сотника забратись на гору і звідти атакувати турецькі шанці. Киреї, папахи і чорні кудлаті бурки просякли вологою — там, з-за гори, ліниво, немов через тяжку дрімоту, хлопали залпи артилерії. Деінде спалахувало передсмертне "ура" московської піхоти, яку дорізували на редуті у контратаці яничари. Пагорб був крутий, порослий рідкими деревами. Вперед вирвався рій козаків новодерев'янківського куреня, які мали свіжих коней. Перший січовик — молодий ройовий на вороному коні — вже вискочив на пологий схил. Раптом він зупинив коня, натягнувши повіддя. Рука його тіпнулась до тяжкого пістоля біля сидельного кобура. Невдовзі позаду нього з'явився перший десяток козаків. Вони, подібно до ройового, зупиняли коней і мовчки дивились на те, що відбувалось на віршечку пагорба. Невдовзі вже вся комонна сотня застигла під дощем, оточивши широким півколом пагорб. Там, на слизькій, замішаній з кров'ю, землею йшла несамовита різанина. Окрай, біля самих дерев, лежало три вбитих запорожці. Два з них впали, розкинувши руки, горілиць — на грудях їх розпливались широкі плями крові — в очах, які заливав дощ, застигло здивування. Третій лежав, втопивши голову у калюжі. Одна рука його була підвернута під груди, немов мертвий затискував рану (у калюжі масно блимала чорна кров), інша рука, відкинута на зламі, стискувала білими пальцями домаху. Поблизу їх стогнав, вмираючи, зарубаний яничар — його напіврозкручена чалма з білою тканиною валялась поруч, просякаючи чорним багном. Плече яничара страшним ударом було розрубано навпіл і біла кістка ключиці неприродно чисто білила серед розпанаханого м'яса. Між вбитими, по литки у розкислому ґрунті, перемазані глиною і багнюкою, дико хрипучи, тяжко тупцювали у заклятому герці троє. Один — вкрай захеканий запорожець — люто відмахувався шаблею від двох напосідаючих яничарів. Як і вороги, він був з ніг до голови перемазаний грязюкою, і тільки мокрий оселедець на голові доводив його належність до січового братства. Було зрозуміло, що козаки напоролись на засідку, двох яничари застрелили відразу, а на інших кинулись із ятаганами. Тепер закінчення бою не важко було передбачити, але щось заважало січовикам кинутись на допомогу братчику. Можливо, небачена навіть ветеранами лють, з якою рубалися вороги. Від чорних, вкритих товстим шаром бруду облич, випромінювалась гостра ненависть. Залиті кров'ю зіниці дико крутились у білих орбітах, із зірваних горлянок виривалось звіряче харчання. Ворохи іскор сипались з розпечених клинків. Вони бились, не звертаючи увагу на козацьку сотню. Втім, з'явись тут вся незчисленна султанська армія чи всі армії світу, вони продовжували б цей бій на витолоченій землі. Яничари, які давно вже загубили свої чалми, люто насідали. Здавалось — запорожцю залишилось жити лічені секунди. Клинок шаблі козака хлопнув і розломився навпіл. Хтось із молодиків нахилив спис, але так і застиг, зачарований моторошним видовищем нелюдської ненависті. Запорожець ухилився від удару, впав на коліна і, тримаючи переламану шаблю, обома руками знизу вгору розпоров, немов на бійні, живіт яничара. Той відразу, немов підкошений, повалився на мокру землю, відразу підскочив, однією рукою розмахуючи ятаганом, а другою пхаючи кишки назад, у розпороте черево, але захитався і впав. Втім, супротивники вже забули про нього. Їх лють досягла такого рівня, що, здавалось оточуючим, небеса спопелять обох. Ятаган яничара і уламок шаблі вже були відкинуті, і вороги борсались у калюжах, рвучи один одного на шмаття голіруч. На мить зверху опинився яничар, потім запорожець і знов яничар. Яничар відхилився, шукаючи позаду ятаган і козак зміг вчепитись йому в горло. З-під зчеплених пальців по шиї турка потекли струмки крові, він відкинув голову, марно намагаючись розірвати мертву хватку запорожця. Почувся хруст зламаної горлянки, але ще декілька секунд тривало яничарське життя... Козак відкинув мертве тіло і, хитаючись, спробував підвестися на ноги, це йому не вдалось і він поповз до уламка своєї шаблі. Козаки застигли. Запорожець підтягнув до себе мертве тіло і почав рубати йому шию. Уламок із чавканням вгрузав у горло, рвучи м'язи і ламаючи кістки. Дощ почав хлистати сильніше — тяжкі краплі змили багнюку з обличчя запорожця. Той закінчив свою жахливу роботу і взяв відрубану голову яничара в руки. Раптом, із несподіваним жалем, він провів тремтячою рукою по гострому обличчю мертвого. І тут козаки побачили дивну схожість живого і мертвого, хіба що у яничара, на відміну від кароокого січовика, були яскраво сині очі.
	
	Запорожець підвівся і стягнув із себе залишки пошматованої скривавленої сорочки, на якій ще проступало затерте мереживо. Дощові потоки із шипінням вдарили по його зліпленим з волячих м'язів плечах. Він обережно, майже ніжно, загорнув голову у сорочку і повільно побрів прямо на козаків, понуро загрібаючи ногами червоно-чорну землю... Козацька лава повільно розступилась, пропускаючи дивного переможця, який ішов у відкритий степ, притискуючи до груди свій страшний трофей... Було тихо, і молодий поранений яничар вже перестав стогнати...
	
		* * * 
	
	...Волох мовчав. Остап повернувся і пішов назад. 
	
	— Вбий мене! — вдарив його у спину несамовитий вигук Волоха. Остап зупинився. Струмені дощу текли по його схиленій голові. Він озирнувся через плече на Волоха: 
	
	— Книга, Книга Низова тебе стереже...
	
	Волох впав на коліна, з горла його вихопився страшний крик і довго чув Остап цей крик, в якому зібралось занадто багато для тягаря чужого життя...
	
	
	
		20. Вовкулака-2
	
	
	— Ось я і кажу — як він голову Цигану відпанахав, я думав, що і мене навпіл роздере. Тільки став він навпроти мене, а я ні рукою ні ногою ворухнути не міг; а у вовкулаки із пащі кров тече, і побачив я, що це Трохим...
	
	— Він що, на Трохима обернувся?
	
	— Та ні ж, кажу вам, пане Остапе, я просто побачив, що він і є Трохим.
	
	— Тобто як? 
	
	— Ну, я не знаю, пане Давило, просто Трохим, і все, а як же інакше?
	
	— Гм... дійсно...
	
	— Отож, і він на мене подивився так, як Трохим, і в степ побіг...і я його не здогнав...
	
	— Думаю, що він побоявся за тебе, тобто за себе...
	
	— Як це, пане Вербовський?
	
	— Буває... 
	
	— От що, товариство, думаю, тут пророцтво збулося.
	
	— І що тепер, Остапе?..
	
		* * * 
	
	— Мені страшно, пане Лелеко! — жалібно сказав Чіпка, озирнувшись на Остапа.
	
	— Що поробиш, козаче, треба ж твого братчика рятувати, — відповів Остап, торкнувши хлопця за плече, і додав: — Нічого, місяць — то козацьке сонце, а ніч — козацька мати... 
	
	Малий кивнув головою, ще раз подивився на товариство і несміливими кроками пішов углиб цвинтаря. Повний місяць іноді з'являвся між хмарами, кидаючи розсіяне світло на хрести, які зловісно темніли серед високих трав. Іноді легкий вітерець пробігав ковилем, і тоді здавалося, що хрести хитаються, стривожені появою живих, які так нерозумно вломилися у заповідний притулок небуття. Деінде, поміж хрестами, немов чорні руки мерців, стирчали із сухої землі покручені сухі дерева. Більшість хрестів були кам'яні — їх сірий камінь поступово вгрузав у землю, і по хрестах розпливалися плями моху. Іноді зустрічалися і дебелі дубові хрести, які вже встигли похилитись від часу, на деяких похмуро звисали залишки рушників. Цей козацький цвинтар був дуже давній. Кого поховали першим тут?
	
	"Скільки ж тут характерників лежить?" — мимоволі подумав Остап і згадав розповіді, що саме на цвинтарях характерники-запорожці розмовляли у горобині ночі із мерцями і щезниками, згадав смерть діда Чорнояра і машинально торкнувся ятагана. На мить йому здалося, що зараз хрести поваляться, і померлі, ображені за свій порушений спокій, вийдуть розправитися із необачливими прибульцями. Ось-ось могла з'явитися серед хрестів прозора примара щезника або злетіти із могильного пагорбу у небо крилата чорна потвора. Остап озирнувся на своїх супутників. Давило, схопившись за шаблю, повільно хрестився — його завжди веселе обличчя було незвично напруженим і похмурим. Пан Вербовський шепотів губами молитву, однією рукою обхопивши за плечі Оксану, а іншою стискаючи коротке ратище. Обличчя Оксани було блідим, її зчеплені, піднесені до обличчя долоні, тремтіли.
	
	Остап знов знайшов поглядом Чіпку — хлопець ішов все повільніше — було видно, що з кожним кроком страх паралізує його. Остапу стало невимовно жаль малого, захотілося зупинити Чіпку — але тільки хлопець міг здійснити задумане...
	
	...Чіпка йшов між хрестів, ледь переставляючи ноги, які щомиті ставали немов ватяні. Йому здавалося, що він бреде у лісі серед мерців, які стоять і дивляться на нього своїм нерухомим поглядом байдужих очей. Чіпка боявся озирнутись на своїх друзів — а раптом вони вже розтанули, як марево, і він нікого не побачить, він боявся дивитися і довкруги себе. На мить Чіпка заплющив очі, і тут же хтось жорстко торкнувся його руки. Хлопець смикнувся, немов прохромлений стрілою, і захлинувся, вгамовуючи серце, яке відчайдушно закалатало у грудях, намагаючись вискочити і втекти, покинувши свого нерозумного господаря. Виявилось, що хлопець зачепився рукою за край колодного кам'яного хреста. Чіпка позіхнув і зробив ще декілька кроків, старанно обходячи могильні пагорбки. До галявини посередині цвинтаря залишилося із десяток кроків. Чіпка зробив ще кілька кроків — під ногами щось хруснуло. Чіпка застиг — це не було схоже на хруст сухої гілляки... Хлопець повільно опустив голову — під ногою жовтів розколотий шматок черепа. Чіпка безпорадно озирнувся. Вологий вітер, немов дихання із розкритої холодної могили, майнув йому в обличчя. Чіпка зчепив зуби, щоб не закричати. Ноги його не рухались, він спробував зробити ще один крок, але ступня його заплуталася у жорсткій траві. Чіпка смикнув ногою, видираючи суху траву. Він знав, що це жорсткий могильний катран, а не мертві руки, але отямився тільки тоді, коли вискочив на галявину посередині цвинтаря. Була повна тиша, і ця тиша стискала голову залізним обіддям. Нарешті Чіпка спромігся озирнутися — постаті Остапа і Давила надали йому впевненості. Хлопець витер липкий піт, що заливав йому чоло, і віддихався. "Який же ж я козак, якщо дурного бур'яну ізлякався!" — подумав хлопець. "Що ж я Трохиму потім розкажу?". Чіпка озирнувся навкруги. Хмари поступово розсіялися, і зірки рясно вкрили небосхил. Було світло як днем, але це був зворотній бік дня, — мертвий світ місяця не веселив, він владарював над часом, недосяжним для людського розуміння і людських сил.
	
	Чіпка ще раз згадав настанови Остапа і пана Вербовського, він підняв голову і закричав щосили:
	
	— Трохиме! Братчику! Повертайся назад!!! — луна понесла його тонкий і тремтячий голос, але він швидко розсіявся, розгубився у задушливих нетрях місячного сяйва, опав між хрестів. 
	
	Власний крик посилив страх Чіпки, щоб приглушити його, Чіпка знову заволав:
	
	— Трохиме! Братчику! Вертайся!...
	
	...Страшно і боляче було дивитися на малого хлопця, який, стоячи посередині закинутого козацького цвинтаря, відчайдушно закликав свого втраченого товариша. Не встиг удруге стихнути його голос, як Остап, Давило, пан Вербовський і Оксана почули — далекою луною підхопило Чіпчин крик вовче виття і покотилося, затихаючи, у бік цвинтаря. 
	
	Хмари танули, і при величному сяйві місяця вони побачили, як по широкому рівному полю до цвинтаря біжить чорний вовк. Його широкі лапи ледь торкалися землі, він летів над травою, і тільки хвиляста стежка позначала його пекельний біг. Вовк був набагато більший, ніж звичайні вовки, — чорна шерсть блищала сріблом під місяцем, і могутні м'язи м'яко перекочувалися під шкірою. Паща була напіввідкрита, і в криваво-червоних зіницях блимала сама смерть. Позаду вовка по степу стелилося виття далекої вовчої зграї, але в цьому витті можна було почути поштивість і страх...
	
	Ніхто не поворухнувся, тільки по долонях козаків, готових у будь-яку мить вихопити зброю, прокотилося легке тремтіння, та ще пальці Оксани судомно вчепилися у руку пана Вербовського. 
	
	Вовк одним стрибком перелетів через кам'яний хрест, який стояв на краю цвинтаря, і щез між могильними пагорбами. Здавалося, що це була мара, яка привиділася заціпенілим людям. Тільки хвиля суміші гарячого вологого вітру і холодного дрожу торкнулася їх облич і примусила приготуватися до найжахливішого... 
	
	...Чіпка розгублено тупцював посередині цвинтаря — він бачив вовка, але, на відміну від своїх супутників, сприйняв його появу із заспокоєнням. Коли тварина зникла серед могил, Чіпка перелякався — він вирішив, що вовк покинув їх, щез на дні глибокої чорної ями, де, мабуть, і переховуються незбагненні істоти, щоб з'являтися серед мороку місячної ночі і поселяти у спокійних серцях людей забутий жах, нагадуючи про те, що наш речовий світ примарний і крихкий у зрівнянні з тим, що приховує всесвіт.
	
	— Трохиме, братику! — знов заволав, на цей раз вже із радістю, малий. 
	
	...Вовкулака виник перед ним. Чорна вовча паща нависла прямо над головою малого. Вовк стояв, дивлячись своїми жахливими очами на зарюмсане Чіпчине обличчя. Він міг одним поворотом ікол відхопити хлопцю голову. І тоді малий шморгнув носом і протягнув руки назустріч вовку .
	
	— Трохиме, братику, повертайся до нас, — хлюпнув жалібно Чіпка.
	
	І тоді вовкулака підняв голову і тоскно завив.
	
	... — Пан реґіментар наказав часу не гаяти і цих двох до Кодні доставити! — гукнув жовнір коронної хоругви, схиливши голову перед паном поручником. Солдати схвально загули. Поручник мовчки кивнув головою гінцю, махнув рукою і пішов до хати, де розташувався з іншими офіцерами.
	
	"До Кодні, до Кодні! — легко цьому пану Стемковському зраду викорінювати за допомогою московських багнетів. Спробував би він сам за гайдамаками по байраках побігати!" — із тихою ненавистю подумав він, наливаючи собі келих реквізованої у місцевих селян курної горілки. Женучись за невловимим отаманом Круком, поручник втратив третину хоругви, і ось нарешті, коли отаман Крук із своїм найближчим горлорізом Шухом сидіть скутий у льосі, вся слава безжального винищувача зарізяк, як завжди, мала дістатися цьому варшавському хлюсту! Поручник налив собі другий келих — сподівання зайняти вигідну вакансію при коронному гетьмані танули як дим. Тим більше після останнього скандалу у Кракові, коли він відрубав на дуелі шаблею три пальці уланському хорунжому. Поручник визирнув у віконце — швидко темніло, сонце повільно сідало за густими деревами над рівним дзеркалом дніпровської води. Край був чужий — Україна завжди була чужа. Чотириста років. Поручник із ненавистю увібрав у груди повітря. Хамство. Їм було просякнуте все навкруг. Воно парувало із землі і розтікалося у навколо. Тупе, вперте, кровожерне хамство. Двісті років безперервної різанини. Край козаків і гайдамаків. Край смерті і химер. Поручник ненавидів Україну, ненавидів настільки ж сильно, наскільки й любив. Він розумів, що вже ніколи не зможе жити без п'янкого повітря цієї країни і без розлитого в ньому гострого почуття первісності... 
	
	— Хорунжий! — крикнув поручник, — накажіть готувати для гайдамаків палі — занадто багато честі для них буде подорожувати до Кодні!
	
	— Чуєш, брате? — ляхи для нас стовпову смерть готують... — майже весело сказав отаман Крук, прислухаючись до одноманітного грюкоту сокири за вікном.
	
	— Еге ж, це діло вони люблять — щоб якісь бідолахи на палях посмикалися, — спокійно відповів йому Трохим. Із цими словами він спробував примоститися зручніше на підлозі, підібравши тяжкий ланцюг, яким був прикутий до стіни. 
	
	— І люльку десь загубив, поки по хащах дерлися, — із жалем сказав Крук, потираючи розсічену шаблею руку і роз'їдені до крові ланцюгами литки. Він подивився у віконце — повний місяць понуро пірнав у сизо-фіолетових хмарах. 
	
	— А чи не зарано ми попалися? — немов сам себе запитав Трохим.
	
	— Не зарано, а задурно... смерть козацьку прийняти ніколи не пізно — хіба що тільки мало ми вражою кров'ю святу землю окропили...
	
	Трохим згадав спалені костели і вирізані містечка. Він помовчав і уважно подивився на Крука: йому здалося, що очі отамана хижо блищать у темряві. Трохим підняв руки і брязнув кайданами:
	
	— Може, помолимося, отамане? — сказав він, тоскно дивлячись на темну стелю — вона нависала зверху, немов кришка домовини. Сокира перестала тесати, і почулися глухі удари об залізо.
	
	— Шпиль наверх набивають, — із зацікавленням повідомив отаман, — дивись — дбають про нас, не на простий кіл насадять, а із залізним верхом. 
	
	Трохим ліг навзнак і заплющив очі... Відразу згадав Чорний шлях, яким ішов у перший гайдамацький похід. Тоді вже піднімалися осінні суховії, і степом неслися жовті кулі перекотиполя. Виїжджаючи із яру, гайдамаки здалеку побачили на пагорбі два високих шпилі. Здавалося, на них звисають подряпані лантухи. Коли ватага наблизилася, гайдамаки почали знімати шапки і хреститися. Тільки отаман Крук сидів, немов влитий, у сідлі і обличчя його поволі кам'яніло. На палях обвисали два, обтягнутих висушеною на сонці шкірою, кістяка. Скрізь обідрані клапті шкіри були видні білі кості. Бура кров запекла до низу кола і плямувала мерців. В одного верхівка кола виходила над ключицею, а у другого через спину. В одного череп звисав на груди — на потрісканій черепній кришці вився довгий білий оселедець, інший закинув висушене обличчя із чорними проваллями очей назад. На мертвих давно розпався зітлілий одяг, і тільки в одного з плечей звисало лахміття колишньої сорочки. Трохим почув, як вітер свистить поміж відкритими ребрами страчених. Налетіла чергова хвиля суховію — і мерці рвонулися, немов збиралися черговий раз зістрибнути із паль. 
	
	— Майстерно на палю саджені — дні три, мабуть, сердеги конали, — тихо мовив бувалий січовик за спиною у Трохима.
	
	— Та що там, — додав інший, — буває так, що і тиждень відходять. Потім висохнуть, як ці, і торохтять кісками навколо паль. 
	
	Трохим згадав євангельську розповідь про двох розбійників, розіп'ятих біля Христа. Біля страчених Спасителя не було. 
	
	— Ось наша слава і наш рай, товариство гайдамацьке! — майже нечутно сказав Крук, але його почули всі, і здригнулися, напевно, в цю мить поки що живі польські і єврейські мешканці в тій стороні прикордоння, куди відправлявся Крук зі своєю кравчиною... 
	
	...Страчених поховали і вирушили далі, не озираючись на могильний пагорб, над яким височили два хрести, збиті із скривавлених паль... 
	
	...Шум роботи за вікном припинився. Тепер можна було почути, як довбають заступами яму, щоб вкопати палі. 
	
	— Ну що, отамане, час прощатися, — сумно сказав Трохим, і тоді Крук засміявся, і від цього сміху Трохиму стало страшно. Несподівано отаман перервав сміх:
	
	— Рано нам прощатися, братчику...
	
	...Запала тиша, Трохиму раптом здалося, що Крук розтанув у темряві, залишивши тільки звірячий блиск своїх очей. Трохим почав молитися, але його молитву перервав Крук. Із кутка, де сидів скутий отаман, донісся легкий брязкіт кайданів і почулися слова:
	
	— А ти вовком ніколи не був, Трохиме?...
	
	— Пане поручнику, гайдамаки втекли! — ці слова, доповнені жорстокою рукою хорунжого, яка брутально смикнула за плече, вмить звільнили поручника від сну. Він підкинувся, звично зірвавши зі стіни шаблю.
	
	— Що сталося? — крикнув він, виходячи на подвір'я. Сірий ранок ще несміливо розпливався поміж деревами. Жовніри мовчки стояли півколом біля кам'яної комори, де були замкнені гайдамаки. Тут же лежав вартовий із розірваним горлом. Другий мертвий жовнір, затискуючи розірваний живіт, скрутився біля двох щойно витесаних паль. Скляні очі його навіки закарбували в собі біль і переляк. 
	
	Комора зачинена, але полонених немає, — сказав хорунжий. 
	
	Поручник глянув туди, куди вдивлялися жовніри, — близь паркану на порохнявій землі закарбувалися відбитки великих вовчих лап... 
	
		* * * 
	
	...Із пащі вовка виривалося на Чіпку гаряче дихання, дихання, в якому мішалися запахи крові, нічних таємних трав і стародавніх страшних заклять. Малий простягнув руку і торкнувся жорсткої вовчої шкіри. Там, де він проводив долонею, спалахували зблиски жаринок. Чіпка згадав про наказ Остапа і поліз у торбу, що висіла на плечі. Вовк тривожно блимнув очима — і Чіпка відчув миттєвий спалах загрози. Малий швидко витягнув окраєць хліба, останній із запасів домовитого пана Давила. Хижий вогник згас в очах вовка. Ніздрі його розширилися.
	
	— Бери, Трохиме, їж, — лагідно сказав Чіпка, ледь стримуючи себе, щоб не затруситися від переляку. Вовк умить проковтнув хліб. Чіпка, посміхаючись, знов торкнувся вовчої шиї. Раптом той рикнув і мотнув головою. Чіпка скрикнув і схопився за руку — по пальцях текла кров. Вовк рвонувся убік і знов повернувся, нахилив голову і повільно пішов на Чіпку, але на цей раз очі його запалали червоним вогнем, а з пащі виривалося глухий загрозливий рик. Чіпка затрясся всім тілом.
	
	— Гей, вовкулаче, у мене крові побільше буде! — метнувся крик. До них наближався Остап, витягуючи на ходу ятаган з-за череса. Вовк різко повернувся і нахилив пащу. Остап ішов просто на нього, місяць зловісно відбивався на блискучому лезі ятагану. Перед поваленою сухою осикою козак зупинився і вигукнув:
	
	— Давай сюди, вовче, побенкетуємо! — із цими словами він задер рукав і провів крицею по лівиці — по руці заюрмила кров. Вовкулака підняв пащу до неба, завив і побіг прямо на Остапа. Січовик спокійно чекав, трохи опустивши голову, губи його шепотіли якісь слова. Коли вовкулака вже був на відстані одного стрибка, Остап наблизився до деревини і ввіткнув у неї ятаган. Довге чорне тіло вовкулаки піднеслося у повітрі і на мить застигло над осикою, з якої стирчало блискуче лезо. Сам Остап покотився за кам'яний хрест. Тим, хто споглядав за цим збоку, здалося, що вовк на мить спалахнув яскравим білим світлом і, перекинувшись через голову, упав поблизу осики. Він закрутився, марно намагаючись вирватися із невидимого стороннім кола. Здавлене ричання вихопилося із його горлянки, і вовк упав, відразу розтанувши у темряві. Давило, пан Вербовський і Оксана кинулися до нього. Коли вони підбігли, перетинаючись через хрести, до осики, там вже стояв Остап. Перед ним лежала чорна вовча шкіра, поруч якої корчився на землі чоловік у темній сорочці. Чоловік рикав, і здавалося, що все тіло його пронизують болючі струмені місячного світла... [7] 
	
	
	
		20. Хутір Половченка
	
	
	— Пугу, пугу! Козак з Лугу! — крикнув пан Вербовський, щосили грюкаючи нагаєм у тяжкі дубові ворота. За високим сторчем із щільно підігнаних один до одного високих дерев'яних колів перелякано загавкали пси. На цей гавкіт Остап мимоволі озирнувся на Трохима, який незворушно сидів на коні.
	
	Невдовзі над воротами з'явилося гостроносе обличчя із довгими вусами і чорним оселедцем. Поряд красномовно стирчав ствол самопалу. Господар уважно вдивлявся у товариство, — обличчя його розпливлося у щирій посмішці:
	
	— Пане Вербовський! Невже у наші краї за скільки років потрапили! — радісно вигукнув він, але не встиг пан Вербовський щось відповісти, як обличчя щезло і через мить ворота вже рипіли, тяжко відкриваючись. Подорожні, нахиливши голови під високою брамою, заїхали у просторе подвір'я. Господар стояв, розпростерши руки:
	
	— Дуже радий вас бачити, пане Вербовський, і супутників ваших, — по наших часах рідко можна добрих подорожніх привітати, все більш невідомо що степами рискає.
	
	Так зустрів товариство на своєму хуторі козак Гнат Половченко. Колись, у молоді літа довелося йому покозакувати разом із паном Вербовським під час однієї з турецьких компаній. Тоді пан Вербовський командував сотнею полкових козаків, а Половченко отаманував над запорізьким куренем. Там вони і затоваришували. Добре покозакував на своєму віці Гнат, але, відчуваючи наближення старості, покинув січове товариство, одружився та завів собі господарство. Хутір у нього був великий, влаштований як неприступна фортеця, обнесений надійним сторчаком з окутими залізом воротами, хата була велика і простора, складена із товстих дубових стін, в яких господар вирубав невеличкі віконця. 
	
	— Ти що, Гнате, із всім московським військом битися зібрався? — спитав пан Вербовський, здивовано оглядаючи високі стіни. 
	
	— Так не забувай, що тут прикордоння із Польщею колись було! — зауважив Гнат.
	
	— Та коли ж це було, — вже і Річ Посполита загула! — заперечив Давило, що розсідлував коня. 
	
	— Не кажи, — загадково мовив господар і ще більш загадково додав, — до того ж Сірий Людолов знову з'явився...
	
	Остап хотів уже розпитати, що то за Сірий ординець, але Гнат Половченко махнув рукою і запросив гостей до хати. Оксана і Чіпка, тримаючись за руки, немов брат і сестра, пішли за ним, а козаки і Трохим повели розсідланих коней до стайні. 
	
	По подвір'ю на великому ланцюгу бігали дві здоровезні собаки–вовкодави. Почувши Трохима, вони оскаженіло загавкали і рвонулися. Господар здивовано озирнувся на піднятий гармидер і хотів було прикрикнути на псів. Втім, Трохим тільки повернув до вовкодавів голову, як вони заскавчали і кинулися врозтіч. Господар кинув оком на Трохима, хмикнув і повів гостей у світлицю. 
	
	У просторій хаті вже стояв галас і біганина — молода племінниця Половченка, миловида чорнокоса Ярина (батько загинув на останній турецькій війні, а мати, рідна донька Гната, померла від чуми, що викосила років п'ятнадцять тому пів-Запоріжжя), разом із Гнатовою жінкою вже накривали величезний стіл у світлиці. Побачивши Оксану, Ярина відразу повела її до своєї кімнати і через якусь годину Оксана з'явилася у новій мережаній сорочці і плахті, розчесана і прикрашена червоним герданом на шиї і шовковою стрічкою.
	
	— От же ж, подруги! — не встигли зустрітися, як вже чепуряться замість роботи! — гримнула на них стара Половчиха, хоч і змогла утриматись від доброї посмішки. Не зважаючи на всі заперечення господарів, Оксана із задоволенням включилася у господарську метушню. Пан Вербовський радісно дивився, як оживає після страшних пригод його донька. Остап, якому і не личило задивлятися на дівчат, зупинився у вітальні, мимоволі замилувавшись на розчервонілу Оксану, яка весело щебетала із Яриною, розставляючи на скатертині миски із нескінченими стравами. 
	
	— Що, братчику, гарну панну ми від харцизів врятували? — весело тицьнув його під бік Давило. — Може, ще на весіллі погуляємо, га?
	
	Остап ніяково кахикнув, але очі від Оксани не відвів. Що і казати — дивитися було на що. Засмагле на сонці обличчя дівчини пашіло крізь тонку шкіру гарячим рум'янцем, довге прядиво темнорусявого волосся вибилося з-під зеленої стрічки, у великих блискучих очах під довгими віями не залишилося і тіні минулого страху. Ярина щось шепотіла їй на вухо, кидаючи швидкими карими очима на красенів-козаків — та ще більше заливалася рум'янцем. Давило і сам підібрався, поправив на потилиці високу шапку із китайковим шликом, почав закручувати чорний вус, посміхаючись до гарної молодиці. 
	
	— Нема чого на дівчат очі терти! Краще пішли на інші цяцьки глянемо, — покликав Гнат чоловіків до своєї кімнати, де під божницею на килимі блищало безліч ясної зброї. Хоч як і знали та цінували козаки зброю, втім, не без жалю покинули споглядання за дівчатами і відправилися за Половченком...
	
	Але не встиг колишній курінний отаман розповісти товариству про старовинну кавказьку шашку у срібних піхвах, як Половчиха покликала чоловіків за стіл. Остапу вдалося здійснити хитромудрий маневр і сісти біля Оксани, а Давило, зрозуміло, опинився навпроти Ярини. Полилася рікою оковита і солодкі наливки, пішли жарти і заточилася весела розмова. Тільки Трохим був мовчазний. Весь час після свого перевтілення у людську подобу він тримався відлюдкувато, і тільки Чіпка не відходив від нього ані на крок, немов боявся знову втратити знайденого брата. 
	
	Гості про свої пригоди не розповідали — розмова зайшла навколо останніх подій на Січі.
	
	— Що й не кажіть, панове, а кінець світу приблизився, — із сумом зауважив господар, — недарма нещодавно чув я, як кобзарі співають, — і тут Половченко підпер голову рукою і затягнув:
	
	— А вже кінець світу, кінець приблизився,
	Що рідного брата тепер стережися... 
	— Та годі вже тобі на добрих людей тугу навівати! — смикнула його за рукав дружина. 
	
	— Їй-бо, паніматко, немає чому радіти, — позіхнув пан Вербовський.
	
	Що ж до Остапа, то він у розмові участі не брав, бо так добре було йому біля Оксани, а та вже і собі підсунулася до козака. Раптом угледів він бандуру, яка на килимі висіла. Здивовано подивилась на козака Оксана, коли він підвівся і бандуру взяв. Дзвінко пройшлися пальці Остапа по срібних струнах — і світлицю переповнило почуття світлої радості. А Остап, сам дивуючись натхненню і вмінню своєму, заграв і заспівав старі думи і пісні, і поточилися між козаками розмови про те, як Хміль вигнав ляхів із України і повісив повітряні барабани на кордоні, щоб їх лякати, як Палій тридцять років просидів у кам'яному стовпі одним тютюном годуючись, про те, як ляхи скували ланцюгами коня сотника Харка, і тільки після того змогли його ж шаблею Харку голову відрубати, про змія, що і зараз п'є живу кров із замурованого у далеких горах нещасного Юрася Хмельницького, і про те, як наказав Святий Гонта ходити Базиліянам по вулицях Умані і співати панахиду по ще живих мешканцях її, про Золоту Грамоту, і багато про що точилися розмови під дивні перебори бандурні тим вечором... Втім, розмови ці на дівчат і Половчиху такого страху нагнали, що Ярина насмілилася у козацькі перекази втрутитися і вигукнула:
	
	— Та давайте ж заспіваємо веселої, годі вам цих кривавих балачок! — і, весело підморгнувши Остапу, затягнула дзвінко:
	
	— Ой продала дівчина курку,
	
	Та й купила козакові люльку...
	
	Давило підхопив густим басом, і так ладно в них вийшло, що всі засміялися, і понеслась добра пісня. На дворі вже була темрява, але в хаті тепло світилися свічки і каганець, і оковита не закінчувалася, а стіл ломився від страв. І здавалося, вдалося їм нарешті врятуватися, хоча б піснею від зловісних пророцтв і страшних небезпек. 
	
		* * * 
	
	...І стояли вони у запашному нічному степу, і десь далеко світилися віконця хутора Половченка, і звідти лунали веселі пісні. А вони, не змовляючись, вийшли разом у степ і прийняв він їх...
	
	— Дивні ви люди, запорожці, — промовила Оксана і ніжно пальцями по жорстких вилицях Остапа провела. Від цього доторку закалатало серце козака і насмілився він накрити її вузьку долоню своєю правицею, а дівчина, дивлячись на нього своїми зачарованими очами, продовжила:
	
	— Наші полкові козаки на селян перевернулися, ніби завжди селянами були, і живуть собі безтурботно на пишних ґрунтах, а ви все по світу бродите неприкаяні, і все не знайдете спокою душам своїм.
	
	Від цих слів спохмурніло чоло козака, немов вгадала дівчина найтяжчий біль, що глибоко ятрив горду душу козацьку, і промовчав Остап, нічого не відповівши.
	
	— А може, коханий мій, закинеш ти лихо собі шукати — знайдемо собі тиху оселю десь на Гетьманщині, одружимося і заживемо собі і людям на щастя, — сказала Оксана замріяно дивлячись прямо в очі Остапові, в яких були біль і сум. Козак гордовито голову підніс:
	
	— Не такі ми, як городовики, чи селяни, або шляхта кармазинова, і доля наша інша, непевна. Що й казати — душу я свою за тебе готовий віддати, тільки не знаю, чия душа в мені, і чи варта душа моя тебе, Оксано. Нема вже ні Гетьманщини, ні Війська, ні тихої оселі для нас. 
	
	— Що ж тебе так у пекло тягне, коханий мій? — із сльозами запитала Оксана і обійняла руками своїми шию козака. 
	
	— Не думай про се, — тільки прошепотів Остап і пригорнув дівчину до себе. Оксана відчула різку хвилю жару, яким пашіло тіло козака, і те, що ця хвиля уносить її у зоряне небо. Вона відкинула голову назад, і срібні зірки закружляли навколо неї. Остап легко, немов пір'їнку, підхопив її на могутні руки свої і поніс у степ. І здавалося, що несе він її цілу солодку вічність. І коли опустив він її на лугові квіти — став степ для них найчарівнішим ліжком. І тихо застогнала Оксана, прагнучи вічності, і він подарував їй вічність. 
	
	І вони впали у духмяний пестливий степ і покотилися по квітах, п'яніючи від чарів ночі, пахощів таємних трав, що відкривають силу тільки в такий неповторний час і тільки тим, хто вміє так кохати. І степ був для них ліжком і ніжно гойдав їх, щедро обдаровуючи своїми розкошами.
	
	І Остап безтямно цілував її пекуче тіло, і кожен цілунок дарував їй зоряне небо, рай і спрагу, і п'янили вони від світла своїх тіл. І Оксана заплющила очі, щоб зберегти в собі зірки, але тоді зірки стали квітами, а квіти зірками — і переповнили її тіло. Вони спивали один одного, але спрага зростала з кожним ковтком, і не могли вони втамувати її. І Остап побачив красу оголеного тіла дівочого і засліпнув від цієї чистої краси...
	
	...Люби козаче, люби її... 
	
	...І була ця ніч з тих, які ніколи не забуваються і ніколи не повторюються, бо такі ночі породжує вічний степ і нічне небо для обраних, які знають справжню ціну життю і смерті. До ранку м'яли вони п'янкі квіти спраглим жаром своїх тіл. Тільки коли місяць-молодик почав пірнати у барвистий ранок і перлиста роса ніжно торкнулася їх тіл, вони застигли, лежачи навзнак поруч, дивлячись на небо, а небо дивилося на них. І рука Остапа м'яко перебирала густі шовкові пасма розпущеної дівочої коси...
	
	... Люби, козаче, люби її...
	
	...Коротке і вічне козацьке кохання і козацьке щастя. Палають навколо чорні згарища, б'ють поминальні дзвони, несуться степом осідлані коні без вершників, і учора вже пів куреня полягло під картеччю, а завтра поляже в останньому бою решта, але посередині ніч — і ця ніч вічна, і в цій ночі гаряче дихання, стогін ніжності, насолоди і запліднення вічності... А вранці тільки біла рука, що тримається за стремено, далека сурма, стихаючий тупіт коня, і вигук; "Прощай, дівчино!" ... 
	
	І все...
	
	А далі — холодні ночі, згасаюча надія, зруйновані мрії і очі малого, в яких іноді спалахує забуте обличчя... 
	
		* * * 
	
	— Прощай, пане Половченко, і ти, вельмишановна пані, прощавайте, Ярино, і ти, Оксано, вирушаємо ми на святу справу, тому за нами не ридайте і душу свою не розтручуйте дурними гадками. Ми свій обов'язок виконаємо і до вас повернемося, а не повернемося — то моліться за наші душі, прості і чесні. Але ж повернемося ми до вас і ще пізнаємо щастя на нашій Україні... — Із тими словами поклонився пан Вербовський господарям, витер сльозу, що накотилася на ясні очі Оксани, і заскочив на коня, а за ним уклін дали Остап, Давило, Трохим і Чіпка, який статечно, як і годиться козакові, голову схилив. У відповідь і Половченко шапку із сивої голови здійняв, і Половчиха запричитала, і сльозу Ярина пустила; тільки Оксана, бліда і випростана, стиснувши губи, до коня, на якому прямо Остап сидів, підійшла, і рукою за стремено взялася, і за холодну сталь тримаючись, вийшла на шлях, а там пан Вербовський гикнув; і схилився Остап до дівочого обличчя прекрасного, і поцілував у мармурове чоло, і вдарив острогами по ребрах кінських, і закурилася доріженька за козаками, і до вечора стояла Оксана на шляху, аж поки Половчиха і Ярина ледь умовили її до оселі повернутись. 
	
		* * * 
	
	Тягнулися дні на хуторі Половченка для Оксани повільніше, ніж трава росте. Як не намагалася вона заповнити час будь-якою роботою на необмеженому господарстві сотника, але часто застигала і вдивлялася із сльозами на шлях, немов сподіваючись, що з'явиться там коханий її Остап. Ярина і Половчиха вже так і сяк намагалися розвіяти тугу дівчини — до серця прийшлася їм привітна і несановита Оксана– тому боляче їм було дивитися на її страждання. Хоча і сама Ярина частенько згадувала щиру посмішку і широкі плечі Давила. Половченко все це бачив, але виду не подавав, і все більше підганяв жінок на нескінченних роботах по господарству. Здебільшого Оксана мовчала, дивилася у віконце і на питання та веселі балачки Ярини відповідала коротко і стримано. 
	
	Тим часом тривожний неспокій почав обступати хутір — то заїздили козаки із поріділого сусіднього зимівника із дивними розповідями, то вили вовки по ночах і перелякано ремиґала худоба у стайні, то недобрі вістки заносили перехожі кобзарі.
	
	Поступово, рятуючись від самоти і тривог, Оксана почала відкривати таємниці своєї душі перед Яриною. Стали вони немов найкращі подруги або рідні сестри. Довгими вечорами сиділи вони у дівоцькій, переповідаючи одна одній свої радощі і тривоги. Одного такого вечора розмова знов зайшла за поневіряння, які зазнала Оксана разом із батьком у степу. 
	
	— Як ти витримала біди такі, горепахо, — із щирим співчуттям вимовила Ярина, стиснувши руки, — а через яке лихо ви у степ потрапили? 
	
	Оксана потиснула плечима:
	
	— Не знаю, батько з іншими старшинами все намагався привілеї Гетьманщини відстоювати, часто у Петербург їздив із депутаціями. Тому я більше не у місті жила, а в батьківському маєтку. Одного разу батько із козаком своїм на таратайці до маєтку примчав і мені наказав швидко збиратися — так ми за три дні до степу дісталися. Там козак батьків десь зник, і ми далі самі рушили, а що сталося — я у батька не питала. Тільки один раз сказав він мені дивні слова — ти йому не дістанешся... 
	
	— Про що це він? — спитала Ярина, здивована розповіддю подруги.
	
	— Не знаю, може... — раптом Оксана змовкла і перелякано озирнулася на нічне вікно. Ярина теж підібралася, взявши Оксану за руку і вслуховуючись у тишу. За вікном гупали рівномірні глухі удари — немов хтось одноманітно бив у барабан.
	
	— Що це? — перелякано запитала Оксана.
	
	Обличчя Ярини зблідло, і вона прошепотіла посинілими губами:
	
	— Сірий Людолов ...
	
	
	
		21. Сірий Людолов
	
	
	— Що, дівчата, знов чули, як Сірий Людолов у тулумбас б'є? — старий Половченко сів на лаву і почав старанно набивати собі люльку. 
	
	— Годі тобі дівчат старими байками лякати — десь мандрівні бурсаки собі на вогнище хмиз рубали, а вам вже примари ввижаються! — Половчиха сплеснула руками і зробила вигляд, що збирається із мисками на кухню, але нікуди не пішла. Половченко на ці слова уваги не звернув і, дочекавшись, поки Ярина не смикнула його за рукав і повторила своє прохання розповісти старий переказ, розпочав, пихкаючи люлькою.
	
	— Сталося це у давні часи, коли Орда ногайська ще у силі була, а Військо тільки починало за ці степи ворогам хребти ламати. Козаки тулилися тоді хуторами та зимівниками по байраках та ярах і жоден на ріллю без зброї не виходив. Що не рік, то по сакмах ногайці багатотисячні ясирі у Крим гнали. Воно ж і зараз лугами біліють кістки тих сердег — полоняників, що на цих чорних сакмах загинули. Скільки народу тоді вони у неволю позаганяли — і з Польщі, і з Литви і з Московії, а найбільше з нашої України — подумати страшно! На хутір чи село наскочать, молодих до тороків сирицею в'яжуть, старих і немовлят рубають. Який двір так пограбують, то пухом з подушок у подвір'я сипнуть. Полювали вони на сильних чоловіків та хлопців, але понад усе цінувалися між людоловами молоді гарні дівчата. Ну от такі, як ви... Якби не наші козаки, що згідно лицарського звичаю своїх прадідів, за люд хрещений вступилися і прийнялись тих наїзників різати, то і не залишилося б до самого Ливонського моря жодної душі живої... Степ великий, сонце немилосердно палить, води немає, високі трави вершників татарських із головою закривають, а козаки у драних сорочках вистежують понад сакмами чамбули бусурманські, що у полювання на людей виступили. Чимало голів ординських братчики полущили, щоб знали, вражі сини — задурно в Україні поживи не дістануть. Що й казати, трохи й мені прийшлося по степу і за ногайцями, і від ногайців побігати. Хоча то вже не ті війни були, що колись із Ордою точилися за часів Супруна або Богданка Ружинського...
	
	Багацько про ті часи переказів поміж людьми ходить. У наших краях найчастіше про Сірого людолова розповідають. Був років двісті тому найстрашніший поміж найстрашнішими мурза ординський. Носив на собі сіру вовчу шкіру, за що і прозвався Сірим людоловом. Не брали його ні кулі козацькі, ні хитрощі характерницькі. Минав він із своїм чамбулом і засідки запорозькі, і бекети козацькі. Буває, чатують козаки на вежі, чекають появи мурзи, готуються хвігуру запалити, як тільки гостроверхі шапки ногаїв з'являться. А він вже паланкові зимівники та села палить, а то вже і в Україні ясир набирає. Уходить він із полоняниками від гонитви січової. Ось вже понеслися козаки на конях своїх, вискочили на пагорб, за яким татари щойно скрилися — і нічого не бачать — рівне поле перед ними. Потім тільки січові драгомани дізнаються, що продав у Кафі ясир Сірий Людолов. Тільки і був у нього звичай — найкращу дівчину він не продавав ні купцям перським ні арапським. І великий розпач взяв старшин паланкових, що не можуть вони з одним мурзою справитись. Узяв тоді, як належить, добрий могорич полковник паланковий і поїхав до характерника, що самітником у бурдюгу вік доживав. Як там вони розмовляли, а тільки довідався пан полковник, що допомагає Сірому людолову старе ординське поганське чаклунство та що із кожного полону найкращу дівчину мурза ні за які гроші не продає, а приносить у відплату страшному голдовнику за силу свою... Не встиг пан полковник від характерника повернутися, як довідався, що мурза знов набіг на січові землі учинив — хутір полковницький спалив, а доньку полковницьку викрав. Полковник на шаблі, на вогні, на землі і на Євангелії поклявся, що мурзу смерті предасть. Зібрав він козаків вибраних із десяток — хто під рукою був, і навздогін кинувся. Мурза полон гонить, тих бранців, що із сил вибиваються, його ординці безжально рубають. Так по мертвих тілах полковник шлях того мурзи і бачив. Нарешті наздогнали козаки татар під самим Перекопом, тільки бачать: чамбул татарський шабель із п'ятдесяти складається. Стали вони навпроти — запорожці й татари. За татарською лавою бачать козаки бідних невільників, а між ними дівчат і доньку полковницьку. Гикнув полковник — і кинулися козаки на татар. Чотири пістолі в полковника було — три кулі він у мурзу випустив, а тому нічого. Січа закипіла. Сам полковник із мурзою шаблі пощербили, і зрозумів він — не здолає мурзу у герці. Рубаються козаки — озирнувся полковник, а вже четверо з його товариства під копитами лежать, махнув він шаблею — і відступили козаки. Знов зійшлися, і знов немає козакам перемоги. Залишився біля полковника тільки його джура, весь кров'ю вкритий, а татар ще добрих два десятки. А бранці криком кричать, зобачивши, як надія їх на порятунок кров'ю припала. Тоді вихопив полковник останній пістоль, встав на стремена і вистрілив. Та тільки не в мурзу і не в татар, а в доньку свою. Впала вона з кулею в серці, і в той же час поточився мурза. П'ятьох ординців зарубав полковник, а решта врозтіч кинулась. Мурзу полковників джура арканом із коня стягнув. Разом із бранцями, мертвою донькою і полоненим людоловом повернулися вони з-під Перекопу. На кордоні паланки своєї поховав полковник доньку, а над її могилою Сірому людолову горло перерізав. Немовби за тим і завершилася справа. Тільки з'явилася чутка серед людей, що встає Сірий Людолов із могили, б'є в татарський тулумбас і шукає дівчину, щоб життя собі вернути... Так що, бережіться, дівчата! — після цих слів знов замовк Половченко, розтанувши між клубами білого тютюнового диму. 
	
	— Ну, зовсім дівчат перелякав! — вигукнула Половчиха, а Ярина і Оксана й слова не могли вимовити після таких страшних оповідей. 
	
		* * * 
	
	Минуло ще декілька днів. Одного разу Оксана прокинулася від сильного жару, який охопив її тіло. За вікном навіть ще не пробивалося ранкове світло. Вона перелякано провела рукою по плечу — воно було шалено гарячим. Оксана підвелася й підійшла до міцно сплячої Ярини. Та сіла на ліжко і солодко потягнулась: 
	
	— Це тебе роса кличе... — сказала загадково і знов заснула. 
	
	Оксана здивовано глянула на подругу і раптом усе зрозуміла. Тепер вона напевно знала, що чує голос роси. Дівчина накинула на себе плахту, хустку і вийшла на подвір'я. Тихо відчинила тяжку браму і пішла босоніж у поле. Вологе повітря трохи охолодило шкіру на руках і палаюче обличчя. Оксана йшла, підкоряючись вічній музиці, що переповнювала її тіло. Коли її ноги відчули доторк срібної роси, і теплий туман, який повільно підіймався із яру огорнув дівоче тіло, вона відчула дивну солодку млість — скинула хустку, зняла плахту і розв'язала комір сорочки. Кожен її рух дарував спокій і музику, музику, яка існувала завжди. Біля хустки й плахти впала біла сорочка. Оксана розплела косу, і густі пасма, які вже вкрилися кришталевими бризками, важко розсипалися по плечах. Оксана йшла по росі і з кожним кроком розчинялася у м'якому килимі туману, що ніжно огортав її тіло. Роса тоненькими дзвониками відзивалася на легку дівочу ходу. Оксана, немов коштовні діаманти, набирала росу жменями, і втирала її в обличчя, шию, набухлі груди, шовковий живіт, медово гарячі стегна... Жар, що ятрив її, зник безслідно, і Оксані здавалося, а може так і було, що вона опинилася у безмірному райдужному потоці і від її тіла розходяться довкруж чарівні промені... Тепер вона не знала — чи йде вона, чи біжить, чи пливе — роса була повсюди, і вона сама ставала росою... Здалося, що вона змінила тіло: тепер у ньому була нова, розсипана у безлічі срібних промінчиків свіжа сила. 
	
	Заплітаючи косу, дівчина дійшла до діброви. За проліском відкривався широкий луг, далі, за пагорбом — хутір Половченка.
	
		* * * 
	
	...І раптом чарівна музика розсипалася на друзки — страшні удари у татарський тулумбас розчавили кришталеві дзвіночки... Дівчина перелякано застигла, полохливо озирнувшись, — їй здалося, що з туману повільно виринає смутна постать високого вершника у гостроверхій шапці. Через мить вершник уже скакав прямо на Оксану. Дівчина щосили побігла до рятівних дерев. Тупіт копит наближався, і Оксані, немов у страшному сні, здалося, що вона не може зрушитися з місця.[8] "Росонька моя мила, допоможи мені!" — тільки й калатало у переляканому серці. Оксана заскочила у гай, закриваючи руками обличчя від хлюстких ударів вологого гілля. Вона ледь продерлася скрізь густі кущі, ноги її підкосилися, заплутавшись у високій траві, і Оксана впала на мокру землю. 
	
	Вона лежала, тремтячи від страху, обхопивши руками голову. Хруст сухого гілля під кінськими копитами наближався й глушив. Дівчині здалося, що вершник чує, як калатає в її грудях перелякане серце. Вона знов подумки зашепотіла: "Росонька моя мила, врятуй мені!". Тупіт коня наблизився — Оксана чула, як хрипить кінь Сірого Людолова. Одна мить, поки вершник знаходився зовсім поруч, перетворилася для неї на жорсткий зашморг навколо горла. Оксана зрозуміла, що за хвилину вона не витримає й закричить, щоб не захлинутися від цього нестерпного очікування. Дівчина прикусила губи, щоб стримати крик, і відчула солонуватий присмак крови. 
	
	Хруст почав віддалятися. Тільки тепер дівчина насмілилася підняти голову — крізь зелене листя вона побачила широку зігнуту спину із накинутою сірою шкірою, сагайдак зі стрілами й лук, приторочені до сідла і зібраний кільцем довгий аркан. 
	
	Довго не могла Оксана отямитися, і тільки коли підвелася, помітила, що стискує у п'ясті жмут пахучого любистку. Довго простояла Оксана у проліску, лякаючись вийти на відкритий луг — усе їй здавалося, що Сірий Людолов чатує на неї. Тільки наважилася вона повернутися до хутора, як знов почула удари в тулумбас — страшний вершник вертався. Оксана затремтіла й упала на траву, ховаючись за густим кущем терну. Минуло кілька хвилин — і вона побачила Сірого Людолова. Спочатку розгледіла сірий татарський малахай, потім бліде широке обличчя із вузькими пронизливими очима, під підборіддям у Людолова чорніла широка рана, із якої на груди спускались струмки засохлої крові. Коли вершник виїхав на галявину, Оксана ледь не закричала — поперек сідла Людолова лежала в одній сорочці Ярина — все тіло дівчини від литок до плечей було обплутане жорстким волосяним арканом, рот закривала смугаста ганчірка. Чорні розпатлані коси звисали під кінські копита. Очі Ярини були широко відкриті і в них застиг жах. На мить очі подруг зустрілися — і Сірий Людолов із своєю полонянкою щез у тумані...
	
		* * * 
	
	...Декілька стріл із сірим оперенням стирчало у воротях хутора. Самі ворота були відкриті, і в подвір'ї Оксана побачила прохромлених стрілами вовкодавів. По всьому ґанку літав білий пух — розпорота подушка валялася неподалік. Було тихо. Тільки на даху поскрипував маленький флюгер. Оксана довго стояла біля брами, не наважуючись ввійти до хати. Нарешті вона ступила на подвір'я і побачила Половченка. Спочатку їй здалося, що старий втомлено стоїть біля стіни, тримаючи в руках мушкет, і аж раптом помітила, що із грудей його стирчить довгий держак від вил. Оксана перехрестилася і, ледь стримуючи бажання тікати, вступила на поріг. Половчиха лежала біля порога дівоцької, тримаючи в руках кухонний ніж. Голова її була розрубана навпіл. Двері дівоцької були розчахнуті, всі речі перегорнуті й розкидані, немов тут точилася запекла боротьба. Оксана вийшла на подвір'я... 
	
	Здалеку, віддаляючись, лунали глухі удари тулумбаса...
	
	
	
		22. Відьма
	
	
	Цілий день брела степом Оксана — суха трава колола розпухлі стопи, але вона не помічала болю. Страх гнав її вперед. Нарешті вона вийшла на шлях і пішла по жорсткій ґрунтовці. Від спеки губи її потріскались, а одяг просякнув пилом і потом. Іноді все в голові її паморочилося, і вона ледь трималась на ногах. Втім, вона добре розуміла, що варто їй зупинитися хоч на хвилину — вона вже не підійметься. Лише один раз вона зупинилася поблизу копанки, яку викопали, мабуть, колись чумаки обіч дороги для таких подорожніх. Холодна вода повернула їй сили. Оксана напилась, умила розтріскані губи, обпечене обличчя і знову рушила в подорож до невідомого... Сонце вже сіло, коли Оксані здалося, що вона чує у нічній темряві гавкіт собак попереду. Через милю перед нею заблимали вогники — вона наблизилася до села. Оксана добрела до крайньої хати, спробувала постукати у ворота, але сили залишили її й вона впала, марно чіпляючись слабими руками за тин... Немов крізь сон вона відчула, як чиїсь руки підхопили її і кудись понесли. Крізь мару забуття до Оксани долетів жіночий голос:
	
	— Здається, це вона...
	
		* * * 
	
	Отямилась Оксана від різких пахощів, які наповнювали незнайому хату. Дівчина відчула, що лежить на лежанці, застеленій м'якою рядниною. На Оксані була нова сорочка, побиті стопи ніг чимось змащені і вміло перев'язані білими полотняними стрічками. Дівчина підвелася й озирнулася — на стінах висіли в'язки висушених трав. Перед закоптілою іконою горіла лампадка, але замість звичного аромату ладану по кімнаті стелився незвичний духмяний запах. Посеред покою стояв стіл, на ньому — глек і великий кухоль, у мисці лежали шматки житнього хліба. Дівчина машинально поправила волосся — воно було старанно розчесане й заплетене у довгі коси. 
	
	Оксана знову лягла — здавалося, пахощі посилюються й дурманять голову, відбираючи сили. Вона і не помітила, як знов провалилася в небуття. 
	
	— Очуняла, дівчино? 
	
	Оксана стрепенулася, відчувши на плечі чиюсь руку — над нею схилилося немолоде жіноче обличчя, на якому ще лишилися сліди зів'ялої краси. На голові у жінки був очіпок із зеленої тканини, карі очі немов посміхалися до Оксани, але вона відчула смутну небезпеку, яку загортав погляд цієї людини. 
	
	— Тяжко тобі, дитино, прийшлося, — продовжувала жінка, — але тепер біди твої скінчилися: у мене боятися нічого...
	
	— Дякую вам, тітонько... — ледь вимовила Оксана, намагаючись сісти.
	
	— Нічого, нічого, лежи, — загомоніла лагідно жінка і почала поратись біля столу, — зараз погодую тебе — у мене і узвар є, і хліб. Їж на здоров'я, а вставати тобі ще рано, бо дуже ноги твої у дорозі порепались...
	
	Оксана через силу розжувала сухий окраєць хлібу і ледь проковтнула солодко-кислого узвару із глека. В хаті вже було темно — свічка та ще вогник лампадки кидали мерехтливе світло навкруги і відбивали велику тінь від скрюченої постаті на сірій стіні. 
	
	— Де я, тітонько? — запитала Оксана жінку. Та на мить припинила свою метушню і зупинилася, немов розмірковуючи над простим запитанням дівчини.
	
	— Та де ж! — у нашому селі, Горобцівці. Тебе сусіди мої підібрали, а я лікую потрохи. Бо дуже ти хвора. 
	
	— А як звуть вас?
	
	— Мене кличуть тіткою Одаркою, дівчино... — після цих слів жінка знов почала ходити по кімнаті, переставляючи домашні приладдя та грюкаючи мисками. Оксана довгий час спостерігала за її рухами. Було в їх одноманітності та безглуздій похапливості щось лячне. Непокій почав закрадатися в серце Оксани. Вона заплющила очі і забулася в каламутному сні. 
	
		* * * 
	
	І снився їй сон, а може все, що було до цього, було сном — хто знає?
	
	...За великим столом сидять вони з Остапом і стоять перед ними весільні страви. Одягнутий козак її коханий у червоний кунтуш і обличчя його сановите й урочисте, і тримає він її ніжно за руку широкою долонею своєю. А вона — краща за ранкову зорю у білій сукні із брабантськими мереживами, у прозорій весільній фаті на русявих косах, і десь грають веселі музики, але окрім неї й Остапа не видно нікого. Стіл довгий і ломиться від наїдків, лави довгі рушниками застелені. Але десь гості поділися? Повертається до неї Остап і усміхається лагідно. І Оксана йому люб'язно посміхається. Але усмішка у неї зникає, бо із кутків очей Остапових починають цівки крові сочитися, і темніє обличчя його, і вже замість прегарного молодечого обличчя козака з'являється зморшкувате старече суворе лице з білими звислими вусами, але і воно розчиняється, і вже замість нього страшні очі і червоний рот із білими іклами; кричить розпачливо Оксана: Не Остап ти!; — а страшний старець біля дівчини регоче і притискує Оксану до себе, і за столом вже страшні гості вишкіряють зуби і блимають банькуватими нелюдськими очима, простягаючи до неї руки з покрученими чорними пальцями. Але хтось б'ється у віконце — це великий бусол намагається скло пробити закривавленими крилами, та скло заростає зеленим мідяним лушпинням... Хоче рвонутись Оксана востаннє, але чує позаду голос Одарки: — Не бійся, дівчино, з ним тобі добре буде! І стає у кімнаті чорно — тільки спека і регіт...
	
	Прокинулась Оксана і довго не могла втямити — чи це з нею уві сні було, чи ще попереду трапиться? 
	
		* * * 
	
	Вранці наважилась Оксана на подвір'я вийти. Все у дворі поламане та побите, реманент старий валяється, борона потрощена. Чорний кіт на призьбі звернувся. Оксана до паркану дошкандибала — на патиках побиті глечики стирчать. Навпроти через вулицю такі ж занедбані хати. У багатьох вже вітром стріхи порозносило. Чорніють сволоки, немов ребра у мерців. Десь ворота риплять — суховій вулицею перекотиполе несе. Довго стояла Оксана біля паркану, погляд Одарки спиною відчуваючи, тоскно вдивлялася вздовж вулиці, сподіваючись живу душу побачити. Довго так простояла. Раптом бачить — вздовж вулиці чоловік шкутильгає — свитина на ньому драна та полатана. Солом'яний бриль ледь травою підбитий. На обличчі рідка світла борода й очі червоні сльозяться. Іде він, на патик спирається. Оксана до нього:
	
	— Доброго дня вам, добрий чоловіче!
	
	Той Оксану побачив і раптом закричав, патик випустивши:
	
	— Бідна! Бідна! Чума в селі! Смерть під стріхою! Бідна! Тікай, тікай від себе! Віддасть тебе босорка! Усі згинули! — вигукуючи це, чоловік руками замахав і побіг до Оксани. Дівчина відсахнулася, чоловік до неї руку з потрісканими, немов попеченими, пальцями простягнув. 
	
	— Не лякайся, дівчино, — від голосу Одарчиного здригнулась Оксана, а господиня її дивна чіпкими пальцями за плечі схопила і до хати повела, примовляючи:
	
	— То навіжений чоловік, дурник, до серця його ману не бери! А ти ще хвора і треба мені тебе лікувати, — озирнулася і на чоловіка крикнула: — Іди геть, дурню, ти мені зараз не потрібен! 
	
	Той, скиглячи, кудись пошкандибав. 
	
	— Може я далі, у степ піду, тітонько! — промовила Оксана, але Одарка так на дівчину глянула, що та покірно за нею у хату пішла. І з кожним кроком стопи її все сильніше жаром пекло, немов хто голки у них штрикав. Так що на поріг дівчину Одарка ледь не на руках занесла, примовляючи: 
	
	— Бачиш, як ніженьки твої, бур'яном степовим поколоті — порізані, терпнуть? 
	
	Вклала Одарка дівчину на ліжко й пішла. Оксана спробувала встати, але гострий біль у стопах пронизав її наскрізь. Впала вона обличчям у жорстку подушку і гірко заплакала. 
	
		* * * 
	
	Ввечері, тільки зірки на небо висипали, як Одарка швидко почала піч топити. Оксана, сівши на ліжку, із страхом на неї дивилась.
	
	Тим часом відьма продовжувала без упину:
	
	— Село наше колись велике було, а зараз вже людей мало залишилось... Хто наймитувати подався... Хто у чорноморські степи, а хто і далі, — останні слова Одарка сказала трохи повільніше і з притиском, але потім продовжила, ще швидше, — так що не дивуй на хати наші змертвілі, — далі мова її стала уривчастою і незрозумілою: — Та ще краєм неба хмари із блискавкою йшли, і курява у степу недобре віщує; сичі у пролісках пугають, русалки ночами з води не виходять, і у коморах миші із ховрахами хліб псують, а чи ти хрещена чи наречена ... чи боронь-трава тебе береже, а чи сама ти на Івана Купала тирлич шукала... і чи не прилітав до тебе Вогняний Змій; а може знаходила ти срібне кільце-обручку ... — тут дивна тітка нахилилася над дівчиною і, дивлячись їй прямо в очі своїм пекучим зором, зашепотіла: — Ти нічого не бійся, бо вже сталося все, а там тобі ніхто не страшний: Він тебе береже... А про козака свого забудь... бо душа в нього заложна ... і рябі тебе не займуть, бо сила зараз в нього... і зірки глибоко під землею у глеку таємному світять, тільки не бійся нічого... бо я знаю, що це страшно... чи не була я молодою... а як Звенчиха мене вчила, щоб я за Михайлика мого помстилась, то водила на роздоріжжя... а там... боже ж мій, що там було... 
	
	Під ці слова-голосіння все в голові запаморочилось у дівчини, а задуха в кімнаті стала така сильна, немов хтось став її душити. Оксана знов спробувала стати — ноги вже не боліли, і почала вона на себе плахту одягати, як Одарка схопила її і на ліжко кинула: — Куди ж ти підеш, дурна дівчино! Там тебе дика баба розірве, або лісовик схопить! А я своїм зіллям тебе врятую! 
	
	Очі Одарки на мить застигли й наблизилися до дівочого чола — Оксана з жахом побачила своє перегорнуте обличчя в її чорних зіницях.
	
	— Покинь мене, навіжена відьмо! — закричала Оксана і щосили відштовхнула Одарку від себе. Та відступила до стіни. Оксана вскочила й кинулась до сокири, що у куті лежала. Але не встигла і двох кроків зробити, як відьма із крюка зірвала пук трави, закричала щось ворожбитське і кинула в дівчину. Оксана поточилась — їй здалося, що суха трава миттєво обкрутила її тіло. Все попливло перед її очима, і дівчина впала на підлогу. Над нею схилилась Одарка — в руках вона тримала довгу сирицю.
	
	— Що ти, дурна, від своєї долі тікаєш: її і конем не об'їдеш, а на тобі вже кров є... і ти чоловіка пізнала... тому нечиста ти є... — Оксана спробувала видряпатись, але власне тіло не корилось їй, Оксані здалося, що вона вклала всю силу, але ледве змогла тріпонутися, немов риба, кинута на берег, — і різне гаддя із лісів та з-під очерету, хляскаючи, повзе; сови чортів вигукують, а я гола на березі лежу, а з річки жаби на мене стрибають і черви лізуть, змії навколо ніг і рук обкручуються... — скрипучий голос відьми долітав до Оксани, немов з глибокої ями, розпливався навколо і паралізував холодом — крізь напівзабуття дівчина відчувала, як відьма перегортає її на живіт, як цупка мотузка впивається у заломлені за спину лікті. "Отак і Ярину Людолов змотузував — та хоч дряпатись могла", — думки плутались у голові Оксани, страшна задуха тиснула на її обличчя, відьма розплутувала мотузку, продовжувала страшне сповивання і вела нескінченну моторошну балаканину:
	
	"...І сказала тоді мені баба Зеленчиха: — "Лізь до черева кобили — і знати будеш, що із тобою на тім світі станеться..."; скинула я із себе одяг, а була я тоді молода і прегарна, і тіло в мене дівоче таке свіже й струнке було — ну як твоє зараз"...
	
	...Відьма обвила мотузкою стан дівчини і накинула їй петлю на ноги. Тепер Оксана не могла й ворухнутися, з розпачем відчуваючи, як навколо колін і литок боляче стягується сириця...
	
	... — Одяг я з себе скинула і на Зеленчиху озирнулася, але замість неї скривавлене личко Михайлика узріла — як його мертвого із шинку сусіди привезли, а він гордий був і слів образних не пропускав, а я дівчина проста — то я сорочку ізняла, а від дохлої кобили сморід душу виїдав, та хто зна — може, він душу мою тоді і виїв; то я очі закрила й у черево розчахнуте, немов у прірву, кинулася... 
	
	...Відьма сиділа біля зв'язаної Оксани — руки старої скручували навпомацки вузли, а червоні очі дивилися кудись у стелю:
	
	— Впала я туди: світ вмер, а я наново народилась. І впилися у моє біле тіло черви й гади, а я і кричати не могла — і смоктали життя з мене жаби водяні, а щури отруту вливали, і народилась я, але із знанням чорним у душі... 
	
	...Хваткі пальці перегорнули Оксану на спину — над сірим від жаху обличчям дівчини схилилося перекручене спотворене обличчя з гачкуватим носом, червоними і глибоко запалими очима. Від колишньої Одарки не залишилося і сліду — зіниці глибоко запалих очей безперестанку бігали по стінах, мертво-жовте обличчя перетинали глибокі зморшки, а з покривленого чорного роту виривалось сморідне дихання. Жорсткі пальці сковзнули по спітнілому обличчю дівчини.
	
	— Яка ж ти гарна, дівчино! — заскрипів співчутливий голос. 
	
	— Облиш мене! — спробувала вимовити Оксана, але з її губ вирвався тільки кволий стогін-плач. 
	
	— Так і ти невдовзі заново народишся, але тобі тяжче буде, бо я для ночі з'явилась, а ти зі світла денного народжена для Нього з'явишся... А я не знаю, чого він саме тебе шукає, тільки знаю, що кращої дівчини земля наша ще не носила, тому в цьому і прокляття, і щастя твоє...
	
	Відьма замовкла і чуйно прислухалась до темряви:
	
	— О, недаремно я тебе сповила — здається мені, твої рятівники з'явилися!
	
	З тими словами холодні пальці натиснули на обличчя безпомічної Оксани, і дівчина з огидою відчула, як у її розщеплений від болю рот пхається скручена ганчірка. Все її тіло пересмикнув гострий приступ нудоти, Оксана востаннє спробувала рвонутись, але не змогла навіть поворушитись... 
	
		* * * 
	
	... — Егей! Відчиняй, стара шкапо! 
	
	— Що ж вам треба, ясні соколи?
	
	— Бачу я, що ваше село від чуми виздихало — чому ти, стара, залишилась?
	
	— Не хоче мене смерть брати — таку немічну... Ось ти, такий козак здоровезний, їй у нагоді станеш...
	
	— Ти диви, Остапе, ще й жартує... Мо', перехрестити її домахою, братчику? І хата у неї дивна — на стрісі чорна ворона кряче...
	
	— Та цур їй, слухай, бабо, — якщо бачила Оксану, чи, не дай Боже, їй якесь лихо учинила, я тебе у власній хаті спалю — шаблею присягаю!
	
	— Та їдьте вже, соколики — нехай вам Бог помагає...
	
		* * * 
	
	...Тупіт коней щез вдалині... Оксана відчула, як сльози розпачу покотились по її обличчю. 
	
	
	
		23. Палац
	
	
	...На міській ратуші годинник вдарив у дзвін, відбиваючи четверту годину дня...
	
	...Дим низько, немов неприродний страхітливий туман, стелився по вимерлому місту. Давно вже вмерли ті, хто сподівався димом відігнати Чуму. Ніде не було видно вогнищ, але дим продовжував звиватися темними кільцями над землею, повз між хатами і мертвими садами. Тепер дим жив своїм окремим життям і Остап подумав, що міста вже нема, а є тільки цей тяжкий дим, і невідомо, які істоти й потвори щохвилини народжуються у цьому диму. Можливо, саме такий вигляд мають всі людські селища, в яких вже не залишилося живих і тільки вони, п'ятеро божевільних, сунулися в це прокляте місце. Втім, вони були поки ще живими, вони та ще годинник на ратуші, який вперто доводив, що час іде навіть і в цьому проклятому місці. 
	
	Остап зіскочив із коня і підійшов до кам'яного хреста, — похилений та обплутаний зеленим плющем, хрест набурмосено очікував наближення Остапа. На ньому ледве читалось: 
	
	"Упокой душу мятущу раба Божого Якова Горлача, полковника й намісника міста Булавного, преставленого іюня 1710 року."
	
	Пагорб під хрестом майже зрівнявся із ґрунтом, здавалось, його вже хтось намагався розрити. Невідомо тільки — зверху чи знизу...
	
	Все просто — до заходу сонця залишилось ще багато часу — треба тільки розрити могилу, витягти звідти кістки або що там залишилось від Живого Мерця і прохромити його груди, чи що там залишилось, осиковим кілком, який завбачливий Давило тягне у тороках через весь Степ. 
	
	Навколо брунатна земля поросла дрібними кущами і покручене гілля стелилось сіткою під ногами. Остап озирнувся на палац — вікна були старанно забиті дошками. Висока стіна, колись пофарбована на жовте, частково облупилась і біля дверей виступила рожева цегляна кладка. Здавалось, що з обличчя людини зірвався клапоть шкіри, оголюючи криваве м'ясо, обплутане жилами. 
	
	Палац посміхався. 
	
	Остап взяв заступ, підхоплений на подвір'ї покинутої хати і вдарив у суху землю...
	
		* * * 
	
	...На міській ратуші годинник вдарив у дзвін, відбиваючи п'яту годину дня...
	
		* * * 
	
	— Здається докопали, — голос Давила був втомлений. Над бруствером викопаної могили з'явилося його запилене обличчя. Він виплюнув землю і кивнув головою, немов запрошуючи товариство до могили. Остап піднявся, обережно вибив люльку об каблук чобота, повів плечима і зазирнув у глибину — Давило гордо стояв на тяжкому дубовому верху домовини. Остап стрибнув до нього, і дубова дошка під чоботами глухо й незадоволено гримнула. 
	
	Остап підняв очі — зверху, перехилившись через насип, дивились Чіпка, пан Вербовський і Трохим; над ними, у задимленому небі кружляли круки. 
	
	Давило, тим часом перехрестивши домовину, підхопив шаблю, протягнуту Вербовським і підчепив край віка. Щось тріснуло, з краю дошки полетіли, розсипаючись на іржу, цвяшки й пил. Остап підхопив верх за суху деревину і потягнув на себе. Та важко подалась угору. Давило про всяк випадок підняв клинок, готуючись розправитись із будь-якою кількістю мерців... Але він відсахнувся і, може, вперше за своє життя, відчув, як горло стискає бажання розпачливого крику. На дні домовини лежала дівчина. Неприродно біле тіло ледь прикривав роздертий одяг — очі і рот, застиглий у нелюдському крику були засипані могильною землею, руки з розчепіреними пальцями і обламаними нігтями тягнулись по допомогу. 
	
	По невловимих, смертю спотворених рисах ледве можна було вгадати веселу Ярину. Остап нахилився над дівчиною і доторкнувся долонею до її крейдяного обличчя. Голова мертвої відкинулась назад і козак побачив на тонкій шиї два синіх набухлих отвори навколо яких чорною дужкою запеклася кров...
	
	В котрий раз пан Горлач своє весілля справив. А далі? Далі палац. Палац посміхався. 
	
	Остап обережно убрав землю із шиї й грудей дівчини.
	
	— Поховати треба, — сказав Вербовський.
	
	Давило з ненавистю глянув на палац.
	
		* * * 
	
	...На міському ратушу годинник вдарив у дзвін, відбиваючи половину на шосту...
	
		* * * 
	
	— Як повернемося, — відповів Остап пану Вербовському, коли останній удар дзвону, ледь продершись скрізь дим, розчинився у небі. Остап підійшов до палацу і приклав долоню до стіни. Палац жив своїм життям, він був насичений смертю, і Остапу на мить здалось, що сморідне дихання його просотується скрізь облуплену цеглу, і вторгнення у це лиховісне, закрите для світу життя не обіцяло нічого доброго зухвальцям. 
	
	Було тихо. Лише іноді стривожено хропіли коні. В дубових дверях, щільно окутих залізом стирчала, немов ніж із грудей, іржава ручка. 
	
	Остап озирнувся назад. Давило насуплено перебирав повіддя. Пан Вербовський подався вперед, Трохим байдуже дивився у землю, Чіпка, який стояв біля свого братчика, повільно шепотів губами, згадуючи молитви. 
	
	І що треба зробити, щоб увійти у це лігво. Вдарити у двері, що ведуть до мороку, з хрестом, на якому виритуваний розіп'ятий, і прочитати уривок із Біблії? Чи достатньо в тебе, січовик Лелеко, віри у біблійного Бога і чи достатньо у вічного мороку страху перед Ним? 
	
	Легкий прохолодний вітрець, передвісник осені, торкнувся обличчя Остапа. Немов відійшовши від сну, січовик глибоко увібрав у груди повітря, змішане з гірким присмаком диму. Десь крякав ворон. Остап повільно потягнув з-за череса ятаган... (9) 
	
	...Декілька секунд Остап дивився на лезо й лезо дивилось на нього. Потім запорожець повільно, майже не торкаючись тіла, провів клинком по передпліччю. На жилавій засмаглій руці відразу з'явилась цівка крові. Остап замислено дочекався, доки кров не почала розтікатися до ліктя і різким рухом махнув лівицею до дверей. Бризки руди впали на двері. 
	
	— Моя черга... — хтось торкнувся плеча Остапа. Козак озирнувся — позаду стояв Давило. Остап протягнув йому ятаган. Давило покрутив зброю, немов бачив її вперше, рішуче закотив рукав і чиркнув лезом по руці. Через секунду його кров впала на двері, мішаючись із кров'ю Остапа. 
	
	За ним вже і пан Вербовський напоїв ятаган кров'ю. Потім він озирнувся на Трохима, який теж злазив із коня. 
	
	— Ти знаєш, Трохиме, краще тобі у степ вертатись. Мабуть, це не твоя справа. І за малим треба доглянути... 
	
	Трохим з-під лоба глянув на нього: 
	
	— Ми тут всі, за кого кобзарі Остапу казали — той, що потойбіч побував — це Остап, він вже вмирав; той, що потойбіч перебуває — це я, бо втрете я із вовчої шкіри не повернусь, а той, що гріхів не має — це Чіпка... Із такою промовою, а довше Трохим у житті і не розмовляв, чабан узяв ятаган. Коли з його руки заструменіла кров, Чіпка скрикнув. 
	
	Вони стояли вчотирьох перед дверима, за якими причаїлося Невідоме. Остап обережно витер об згин ліктя скривавлений клинок, запхав ятаган за черес і простягнув руку до дверей. 
	
	— Стій, пане Остапе! — Чіпка йшов до них і в його очах було щось таке, від чого Лелека мовчки витяг ятаган і простягнув хлопцю. На обличчі Чіпки з'явились краплі поту, але він, не здригнувшись різонув по своїй худорлявій руці. 
	
	Тільки на двері бризнула кров Чіпки, тепер вже рівного до них товариша-братчика, темно-червона пляма побратимської крові заблищала, немов наймогутніший щит-оберіг. Двері зарипіли й почали повільно відчинятись. На людей дихнув вологий холод... 
	
	...Чого шукаєш ти там, друже Остапе? — виконання чужої клятви помсти, що буде тягнутись вічно?... а ти, ясновельможний пане Вербовський? — невже спокою, до якого ти йшов усе життя, за який ти проміняв і Гетьманщину, і своє старшинське горде звання? А Давило, ти, мабуть, сподіваєшся знайти битву, гідну своєї Вежі? Ти, Трохиме, вічний гайдамако, якого жаху прагнеш ти для своєї напіввовчої душі? А Чіпка, малий братчику Чіпка, твердо крокуєш у морок, зачарований покликом срібної сурми братства. 
	
	...Через відкриті двері у центральну залу полилося слабке світло, у напівтемряві тяжко звисали зі стін, заткані тяжким павутинням картини й гобелени. На мармуровій підлозі валялись уламки розбитих білих статуй. Маленькі сірі тіні з тонким писком кинулись у рятівну темряву. Декілька секунд, не наважуючись ступити вперед, братчики вдивлялись у присмерк, зачаровані передчуттям небаченого. 
	
	— Із Богом! — промовив Остап.
	
	Але вони не встигли зробити крок і переступити останню в їх божевільній подорожі грань перед Жахом. 
	
	Першим відчув небезпеку Трохим. Він озирнувся назад. Біля двох десятків гренадерів із мушкетами із примкнутими багнетами швидко наближались до палацу, охоплюючи підковою підхід до головних воріт. Попереду них простував сивий дід у старому, ще петровського зразку, капітанському мундирі. Гренадери добігли до козацьких коней і зупинились трохи позаду свого командира. Старий сперся на шпагу з порепаним темляком. Очі його грізно дивились на козаків з-під білої перуки. 
	
	Братчики повільно повернулись — за спинами їх наїжачилась у темряві смерть, попереду очікував залп упритул. 
	
	— Іменем Його Імператорської Величності та генерал-губернатора Румянцева наказую вам скласти зброю і здатись! — старечий голос капітана був тріскучим і жорстким. Козаки мовчали, готові у будь-яку мить прийняти бій. Трохим виступив убік, закриваючи собою Чіпку. 
	
	— Останній раз повторюю, — складайте зброю! — голос капітана зірвався, і він махнув шпагою. Гренадери взяли мушкети і прицілились у козаків. 
	
	— Плі!
	
	...Мушкет — зброя досить небезпечна: в грудях людини може зробити отвір більше за тарілку. Але головним недоліком мушкету є дві-три секунди, відстань між клацанням кременю у замку й пострілом після запалювання пороху на полиці... 
	
	Козаки це знали і тому, тільки брязнули замки мушкетів, разом, не змовляючись, стрибнули назад у темряву зали. Чіпку, немов пір'їнку, смикнув за собою Трохим. Остап упав на холодну підлогу — із голови злетіла збита кулею шапка. Відразу він підскочив і кинувся до дверей — крізь пороховий дим було видно, що солдати кинулись до палацу. Біля Остапа вже хрипів Давило, зачиняючи двері. З тяжким рипінням двері, опираючись зусиллям козаків, зачинились. Пан Вербовський разом з Трохимом накинули на залізні скоби, що стирчали із дверей, дубову лаву. Декілька пострілів вдарили у двері, і в них, немов сліпучі очі, з'явились два отвори. Почувся зойк. Остап озирнувся — Чіпка сидів посередині зали, схопившись за плече. З-під долоні по білій сорочці розпливалась велика червона пляма. Малий помотав головою, немов відганяючи мух, потім голова його закинулась назад, і Остап навіть у темряві побачив, як швидко полотніє обличчя хлопця.
	
	У двері заколотили приклади і почулась лайка. 
	
	Козаки вже бігли до протилежної стіни, вихопивши пістолі. Трохим ніс на плечі Чіпку, тримаючи у руці старий самопал. 
	
	— Все! — видохнув Остап, і вони зупинились, цілячи у двері, які вже розвалювались від ударів...
	
		* * * 
	
	...На міській Ратуші годинник вдарив п'яту годину ... 
	
		* * * 
	
	... — Вирушайте далі! — страшним голосом вигукнув раптово Трохим. Очі його блимали лютою ненавистю. Він чув, як все повільніше б'ється серце Чіпки. 
	
	— Рушайте далі! — знов закричав Трохим, збиваючи рукою стволи козацьких рушниць, — це моя турбота!
	
	Остап здригнувся — голос Трохима паралізував і наказував коритись. Козаки побігли по сходах, що вели угору, немов у велетенську пащу. Трохим підхопив Чіпку і поклав його обережно в кутку, потім рвучко озирнувся на двері. Обличчя його вишкірилось у звірячій посмішці. Він вихопив з-за халяви ніж і встромив його у перегорнутий стіл...
	
	...Гренадери щосили гупали у двері. Під ударами відлітали уламки заліза і стара деревина. 
	
	— Швидше, швидше, братушки! — підганяв солдат старий капітан. — За голову кожного черкаса штоф пожалую!
	
	І солдати запекло гупали у двері, сподіваючись, нарешті, відігратись за свої страждання під час походу Степом, за палиці капралів, за вередливість капітана, за злі кулі турецькі та запорізькі і за все своє невеселе солдатське життя. Нарешті двері захитались, від них відвалилась велика дошка, солдати вдарили — і обидві створи впали їм під ноги. Гренадери, виставивши вперед рушниці, кинулись у темряву... 
	
	...У темряві була смерть і вона явилась гренадерам у вигляді великого чорного вовка...
	
		* * * 
	
	...Коли для гренадерів все закінчилось, коли мертвий капітан впав у кущі з вирваним плечем, і чорна тінь наздогнала останнього втікача майже біля ратуші, Вовк повернувся до палацу, але мертві гренадери вже не могли побачити, як волочиться по бруківці Чіпка, вчепившись однією рукою у чорну вовчу шию, і як вовк, обережно, притримуючи пащею малого за скривавлену сорочку, тягне того через все місто, далі від лиховісного палацу, і як зникають вони десь у Степу, поклавши початок зовсім іншій історії...
	
		* * * 
	
	...Годинник на ратуші пробив шосту годину...
	
		* * * 
	
	Троє пішли вперед — леза шабель розсікали своїм блиском зачаєний морок. Хоча позаду знов запала тиша, козакам здавалося, що вони продовжують чути пронизливі крики відчаю вмираючих гренадерів, безладні постріли, хруст кісток і харчання Вовка. Давило ніс попереду смолоскип — палаюче ганчір'я, накручене на уламок потрощеної меблі. Полум'я від вогню мерехтіло, відбиваючись на клинках. Стіни були вкриті товстим шаром пилу. Пил вкривав картини й гобелени, крізь пил на козаків дивились чиїсь пронизливі очі. Здавалось, що варто тільки струсити пил — і пишне панство розпливеться, перетворившись на страхітливих пекельних створінь. 
	
	Коридор був безкінечним: він кружляв, робив якісь дивні петлі, й козакам здавалось, що вони весь час повторюють пройдений шлях. Остап відчував, що стіни навколо манили їх, заводячи у невідому пастку. 
	
	Раптом, і без того непевне коло світла смолоскипу, зменшилось, немов темрява щосили зібгалась навколо, перемагаючи відблиск вогню... 
	
	— Стій! — вигукнув Остап, його голос покотився коридором і розсипався у порожнечі. 
	
	Козаки застигли. Пан Вербовський відчув під чоботом провалля і схопив за плече Давила. Той тицьнув смолоскипом донизу — підлога уривалась і вогонь не міг пробити чорний морок темряви. Остап озирнувся — обличчя його було мокре, на вусах блищали прозорі каплі. 
	
	— Назад треба, — сказав Вербовський, креслячи шаблею коло довкруж себе. 
	
	Вони знов ішли безкінечним коридором. Темрява хижо нависала над ними, намагаючись поглинути блиск клинків...
	
	Нарешті Остап побачив великі двері, які, мабуть, вони не помітили, коли йшли коридором перший раз. За дверима була тиша. 
	
	— Зайдемо, — просто сказав Остап.
	
	— А де пан Вербовський? — запитав, озираючись Давило.
	
	Пана Вербовського поруч них не було. 
	
	— Пішли удвох, — сказав Остап.
	
		* * * 
	
	...Годинник на ратуші пробив сьому годину...
	
		* * * 
		
	— А довго ви, панове, блукали! 
	
	Зала була освітлена рівним світлом, породженим не вогнем і не сонцем. Світ був мертво блідий, перемішаний із синьотою. Остап ледь зміг побачити, що це світились розкидані по всій залі людські кістки. Тепер він відчув і рух у залі. Постаті повільно вставали з-за кутів, виринали зі стін, народжувались із самого цього блідого мертвого вогню. Козаки виставили шаблі наперед, звично ставши козацьким колом смерті — спиною до спини. 
	
	— Довго ви, панове, блукали! — голос був густий і вологий, немов калюжа крові з розрізаного горла. 
	
	— Блукали не блукали, а до тебе добрались, собачий сину! — вигукнув Остап, стиснувши до болю руків'я шаблі. 
	
	Почувся тонкий свист, свист наростав і вкручувався у вуха. 
	
	Попереду йшов харциз Сухий із розрубаною головою, з рожевим студнем, що запливав із черепа на обличчя, далі Малюта з ножем у легенях, із червоними пузирями, що лопались у роті, бризкаючи рудою на бороду. За ними вставали інші примари. Остапу зарябило в очах від розпанаханих грудей і вивалених очей, від білих перук, заплямлених кров'ю, і роздертих кунтушів, від іржавих клинків і скорчених пазурів. 
	
	Щоб свист не розірвав йому голову, Остап крикнув:
	
	— Рубай, козаки, бісову погань!
	
	Шаблі із хрустом врізались у пазурі та вишкірені ікла. За мить козаки вже крутились поодинці, розкинувшись по залі. Навколо кожного вирувало море харчання і лютої ненависті. 
	
	— Смерть! — кричав Остап, рубаючи навколо себе морок. 
	
	— Смерть! — віддавалось спотворене і невловимо схоже у вишкірених пащах. 
	
	Остап відхилився назад і відчув спиною стіну. Не встиг він зауважити, що тепер не треба боятись удару в спину, як стіна легко піддалась і запорожець сторч полетів у темряву.
	
		* * * 
	
	Давило креслив довкруж себе шаблею коло. Він не відчував утоми і вже не думав про страх. Він вигукував давно загублені у сторіччях бойові вигуки забутих народів і сміявся. Навколо нього лежали відсічені руки й голови, підошви його чобіт сковзали по калюжах гнилої крові, а він вже йшов уперед, розсікаючи темряву та її породження. І коло, накреслене його шаблею, було непереможним. Навкруги сіялося харчання і утробний хрип, але Давило чув тільки свист своєї шаблі й хруп перерубаних кісток. З голови до ніг весь він давно вже був забризканий кров'ю, і був вежник Давило в ту мить страшніший за примарних упирів, що оточували його. Але не помічав він і те, що відрубані руки зі скривавленими пазурами знов чіплялись до тулубів і викришені ікла знов виростали у хижих пащах. 
	
	— Слава! — кричав Давило і йшов вперед — він бачив вікно, він бачив ретельно забиті дошками й картинами великий овальний отвір, бароковий отвір, збудований для давно забутого полковника давно забутого гетьмана. 
	
	Вікно, вікно — треба вікно. Пробити його, розпанахати, немов рану, насичену гнилою кров'ю, пустити у цю криваву темряву день... 
	
	І Давило рвався туди, і якби Дмитро Копняк бачив його в ту мить (а він напевно бачив, бо непростий був той Копняк ), то здивувався б своєму ледачому учню, а Давило пер вперед і валились під його чоботи розсічені навпіл тулуби і відсічені голови. А Давило сміявся, бо коли сміється козак, немає жодної сили — чи то пекельної, чи то земної (але де між ними різниця?), що могла б подолати скажену лють козачу.
	
	До вікна залишилося п'ять кроків.
	
	...І падали, потрапивши у коло, згублені колись чи то жадобою, чи то честолюбством, крутились перед Давилом харцизи і вірні гайдуки горлачеви і надійні пахолки, готові за милість барську душити і різати хоча б і батька рідного, крутились і колишні братчики військові, що забули, що то є — Закон Великого Поля, і ситились тепер жадібно людською кров'ю і людським стражданням — не зупинялась шабля Давила перед ними, і тільки на мить розірвав він своє погибельне коло — коли раптом виринуло серед скривлених пеклом чисте й біле обличчя, і було це обличчя дівчини Ярини. І застиг Давило, бо йшла вона йому назустріч чиста і біла, немов не лежала ще кількох годин тому у могилі. І зупинив Давило коло свого клинка і застиг із занесеною шаблею, а Ярина йшла назустріч йому і тягнула руки із прозорими пальцями назустріч. І застиг Давило на мить, і цього було досить, щоб іржаве лезо старого списа із шипінням ввійшло йому під ребра, над чересом, розірвавши полотняну сорочку, яку ткала колись стара мати, проводжаючи із слізьми нерозумного сина на те козакування. Застиг Давило, відчуваючи, як потекла гаряча кров між зубів і як холод увірвався до жил, щоб придушити сонце, яке завжди сяяло у жилах його запорізьких. І тоді закричав Давило і схопив на руки Ярину і кинувся вперед, до вікна. І обхопила вона його тонкими руками, і біг він, відчуваючи, як виламує його ребра тяжкий іржавий спис, як розлітаються навколо упирі, як хапають за плечі і вгризають свої ікла у шию й спину його, і здавалось йому, що біжить він ці три кроки цілу вічність. А Ярина тільки дивилась в очі його, і було в її погляді тільки одне — надія. І Давило добіг і вдарив плечем у забиті дошки, і це вже була не людська сила, а сила всіх братів-вежників, і дошки і цегла розлетілись від цього удару, і останній промінь сонця, останній, який зміг пробитись скрізь чумний дим, останній промінь, відправлений світилом, що сідало за обрій, на знесилену землю, саме цей промінь пробився скрізь висаджене вікно, і цей промінь був останнє, що побачив у своєму земному житті запорожець Давило...
	
	Він не бачив, як вражені, немов блискавкою, сонячним променем впали, конаючі, упирі, як Ярина перетворилась у прозорий струмінь і понесла її повітряна течія вгору. Давило повільно осів біля вікна і звісив чубату голову на підвіконня, і збоку могло здатись, що якийсь козак підгуляв занадто на веселому бенкеті і заснув біля вікна, схиливши нерозумну голову. Тільки легкий вітерець, немов грайлива дівоча рука лагідно перебирав довгий чорний чуб...
	
		* * * 
	
	...Годинник на ратуші пробив восьму годину...
	
		* * * 
	
	— Дякую, гости дорогі, що не погордували мною і до мене на урочистість прийшли. — Голос Горлача був ґречним і шанобливим, він розносився й відбивався від холодних і порожніх стін, із залишками побитої ліпнини, густо завішаних, немов гобеленами, зеленим павутинням. Але від цієї ґречності та шанобливості мороз продер Остапа поза шкірою. Пан Горлач сидів, прямо випроставшись на лаві посередині зали, за довгим столом. Освітлювали залу декілька товстих свічок в облуплених канделябрах. Одягнутий Горлач був у кармазин, на якому висів золотий царський орден. Обличчя його було повне і брунатне, і вуса закручувались навколо хижого рота немов дві гадюки. Сидів як старшина вельможна, хіба що тільки очі занадто червоним блимали, безперестанно склепом блукаючи. Остап похмуро стиснув кулаки — падав він довго, і шабля його загубилась десь у цегляному тунелі. Поруч Горлача сиділа Оксана. Вбрання на ній було весільне, голова у срібному вінці заквітчана паперовими квітами, а біла сукня, здавалось, щойно була пошита італійськими майстрами. Втім, чомусь наречена не дуже раділа зі свого весілля. Очі її були закриті, а тіло тремтіло й хиталось. Якби не тримав її пан Горлач тяжкою рукою за плечі, то і впала б давно на кам'яну підлогу. Перед ними на довгому столі стояв тільки один кубок із людського черепа і ніж на порожній тарелі. 
	
	— Добре, що явився, хіба що гостей моїх твій заклятий січовик розігнав, але мені не звикати від клятих запорогів кривду терпіти, — Горлач говорив, не дивлячись на Остапа. Січовик озирнувся й побачив пана Вербовського в іншому куті зали. 
	
	Очі того були божевільними. Остап зробив крок вперед: 
	
	— А може, досить, пане Горлач, тобі землею гуляти — вертайся краще до пекла, туди звідки з'явився?
	
	— Тільки з молодою! — засміявся Горлач і нахилив голову до ніжної довгої шиї Оксани. Напівбожевільні очі дівчини із благанням звернулись до Остапа. 
	
	Врятуйте мене, люди добрі, бо покладуть мене живою у домовину і буде черв моє біле тіло точити поруч із трупом упиря смердючим!
	
	А Горлач зареготав і потягнувся до кубка розчепіреними пальцями:
	
	— Що, гарна в мене наречена?
	
	Пан Вербовський відчув рукою холодне, вкрите дрібним різьбленням, руків'я пістоля. Пістоль був старий, пам'ятав ще молодого хорунжого компанійців Вербовського... Пан Вербовський зачепив великим пальцем курок і повільно почав його зводити. Регіт Горлача обірвався. Пану Вербовському здалося, що він опинився у сні, темнім і липкім, коли мусиш бігти, і ти щосили біжиш, — залишаючись на місці. Вербовський відчув, як клацнув замок пістоля, закричав і вихопив зброю з кобура...
	
	Остап підібрався для стрибка вперед, але не встиг. Постріл струсонув холодне каміння. Склеп відразу затягнув пороховий дим. Витягнута рука пана Вербовського з пістолем тремтіла. Оксану відкинуло і вона впала на підлогу. По білій сукні розпливалась велика кривава пляма.
	
	Горлач звівся з місця й вихором перенісся через стіл. Над темним столом майнули широкі рукава кунтуша. Хвиля повітря, немов тяжка й мокра дубова колода, жорстко вдарила Остапа у груди, і він відлетів до стіни. Крізь відлуння пострілу до Остапа донісся короткий передсмертний крик пана Вербовського... 
	
	Остап тяжко підвівся, не зводячи погляду з того місця, де повільно проступала крізь білу порохову хмару темна постать Горлача. 
	
	Той стояв на протилежній стороні величезної банкетної зали й уважно дивився на Остапа непорушним мертвим поглядом. Повне обличчя Горлача швидко опадало, немов пробите ножем тіло роздутої від крові п'явки, кривилось, приймаючи потворний сіро-зелений колір, очі глибоко западали, а з рота лізли потворні ікла. Біля його ніг, розпанаханий від горла до живота одним ударом тяжкої руки упиря, лежав мертвий пан Вербовський ... 
	
	...Вони стояли навпроти один одного і вся кривава і нестерпна історія Святої Помсти стиснулась у короткій відстані між ними. Ненависть, незнана ні для живих, ні для мертвих, ненависть, породжена непідвладною розуму Істиною, переповнила людину, яка стояла напроти колишнього козацького старшини Горлача...
	
	І Остап раптом зрозумів, що зміг прочитати тоді Книгу Низову, тоді, у страшну ніч в бурдюгу мертвого характерника; і він заплющив очі, і Ненависть полишила його, і Сила, холодна і розпечена водночас, поглинула січовика Остапа Лелеку; він згадав те, що було записане в Книзі; знову коні, полум'яні коні, неосідлані коні, коні, шукаючи своїх загублених вершників, неслися Диким Полем; і крилата гусарія із хрустом вламувалась в ряди запорізької фаланги; і гренадерські шеренги під бій барабанів, час від часу присідаючи на коліно для залпу, йшли на січові шанці у штикову атаку; і скорострільна артилерія тяжко гупала через кригу Дніпра по золотих банях Києва; і чорні тачанки неслися блакитним степом, засіваючи чорнозем кулями своїх льюїсів; і курені виходили з підземних фортець на штурм комендатур; ...і тоді Остап вихопив ятаган, з грудей його вихопився страшний крик, і він побіг на Горлача, і упир кинувся на козака, не торкаючись землі...
	
		* * * 
	
	...Годинник на ратуші пробив дев'яту годину...
	
		* * * 
	
	...Старий Чорнояр розкрив очі й озирнувся, але нікого не було в напівтемряві бурдюгу. Він уважно прислухався, але почув не виття вовків у степу і не вітер, що хитав дерева. Почув він срібну музику, немов хтось ніжно і лагідно торкався струн кобзи на стіні — і побачив старого перебендю, що сидів і дивився на нього незрячими очима, і кобза в його руках була з десятьма струнами, і хлопець-поводир стояв поблизу нього. 
	
	" — Іди, козаче, до братчиків, вони тебе зачекалися..." — просто промовив кобзар до старого і м'яко торкнувся струн. Підвівся Чорнояр і побачив: сиділи верхи на баских конях його восьмеро побратимів, і лише Гнат Шаула стояв, тримаючи у поводу двох коней. 
	
	" — Поїхали, брате...", — тільки й мовив Гнат. Тоді відчув Чорнояр світлу легкість, і провів долонею по своїх чорних вусах, і обняв побратима, і звично заскочив на коня. І степовий вітер, благословляючи, охолодив його обличчя, і він вдарив острогами коня, і помчав степом, разом із своїми братчиками...
	
		* * * 
	
	...Коли Остап виніс Оксану на околицю міста, полум'я вже вихоплювалось з-під даху палацу. Остап ніжно торкнувся губами чола Оксани. Вії її ледь здригнулися ... 
	
	
	
		Епілог
	
	
	В серпні 1815 року до маріупольського порту пришвартувався ялик "Св. Пеласга" яким спритний грецький купець Ставропулос перевозив товар і пасажирів із неспокійного кавказько-чорноморського узбережжя до ситої Катеринославської губернії. Серед прибульців, що зійшли хиткими сходами до гармидерної маріупольської гавані, була людина, що немов з'явилась з давно забутих розповідей катеринославських бувальців. Це був високий старий козак, за худорлявістю якого відчувалась жилава запекла сила. З-під густих брів похмуро блимав погляд темних очей, з-під давньої запорізької шапки зі шликом вився оселедець, у лівому вусі поблискувало золоте кільце. Одягнутий він був у червоний старого покрою жупан із відкидними рукавами та чорні шаровари, заправлені, за давньою запорізькою звичкою, поверх чобіт із низькими халявами. За широким шкіряним чересом у козака темніло руків'я яничарського ятагана. Козак дочекався, коли з нижніх трюмів балакучі балагули вигнали заморених коней, і відразу підхопив під вуздечку вороного маштака. 
	
	Маріупольська гавань гула своїм звичним гармидером. Безкінечні валки паровиць із золотим степовим зерном покірно очікували вантажу, щоб розлитись усіма світами, довгі череди худоби з ремиґанням зникали у трюмах великих кораблів, безліч галасливого народу — різнокольорових циган, селян-вантажників у сіряках, грецьких перекупників, матросів у білих робах, та іншого незрозумілого люду юрмилась навколо, сподіваючись і собі відірвати хоча б крихту від цих потоків запроданих багатств України. Козак, не звертаючи уваги на веремію, йшов через гавань, ведучи за собою коня. Хіба що очі ще глибше западали під хижими бровами та ще більше темніло обличчя, вирізьблене часом і ворожими клинками. Галасливий натовп розходився навпіл, запобігливо і з острахом звільняючи шлях похмурому чорноморцю. 
	
	...Через півгодини на стіл до писаря міської канцелярії тяжка долоня поклала лист:
	
	"Згідно поручительства отамана Чорноморського козацького війська, генерал-аншефа Федора Бурсака, просимо надати допомогу в подорожі до відвідування старожитностей родових полковому осавулу куреня Новодерев'янківського Війська Чорноморського Остапу Лелеці, який, під час участі у вікопомних походах супроти Буонопартія Наполеона та у війнах турських та перських, за сорок років був неодноразово відзначений і після повернення з бівуаку паризького відправлений у відставку. 
	
	Отаман Новодерев'янківського куреня Чорноморського Козацького Війська, Степан Кожух,
	
	Писар Новодерев'янківського куреня того ж війська Іван Кульбачний". 
	
	Ще через мить тремтяча писарська рука розцвітила папір великою печаткою із двоголовим гербом і чорноморець, так і не вимовивши жодного слова, вийшов через парадний, кинув п'ятак служивому, висмикнув у нього з рук повід і вирушив за місто. 
	
	Потім дивного чорноморця бачили статечні німецькі колоністи, що сиділи, пихкаючи люльками у тіні критих червоною черепицею будинків, греки за своїми кам'яними огорожами або болгари за плетивом зелених виноградників. Тільки іноді гурт косарів у солом'яних брилях зупинявся, і довго дивились у спину одинокому вершнику, про щось дуже боляче згадуючи, сивоусі діди. 
	
	Навколо чорноморця проліг колишній степ, зараз, ретельно пошрамований межами, виораний та пригнічений садами, виноградниками та колісними шляхами. Повз козака, мішаючись із чумацькими валками, що квапились добратись до гавані, втомлено тягнулись переможні полки, вертаючись із далекої Франції. Чорноморець мовчав, пихкаючи люлькою, і в розмови з подорожніми не вступав; обличчя його ставало все більш непроникним. Тільки одного разу, сидячи у корчмі, почув він, як охтирські гусари, згадували, ніби були і вони колись козаками, плюнув старий на підлогу і вийшов у серпневу ніч. 
	
	Чим більше заглиблювався чорноморець у степ, чим далі від'їжджав він від колоністських господарств, тим більше якась старанно прихована туга й розпач огортали його серце. Степ, Дике Поле приймали його і пробуджували якісь страшні спогади. Іноді козак гнав чвалом коня відкритим степом, і при світлі місяця здавався одним із вершників Апокаліпсису, чия тінь блискавкою руйнувала спокій цього приспаного краю. 
	
	Давно вже зникли господарства, і тільки мешканці поодиноких хуторів, побачивши цей скажений гін, бігли до дідів розповісти про пекельну примару і почути невтішні пророцтва. 
	
	Небо, що зберігало сонячну гарячу млість, при наближенні вершника свинцево розбухало, бубнявіло тяжким дощем. 
	
	За два тижні подорожі пізно ввечері чорноморець добрався до великої балки, на дні якої ще можна було побачити старі обвуглені стіни розваленого бурдюгу і дерева занедбаного саду. Над балкою височила могила. У її підніжжя козак розсідлав коня, скинув на землю сідло і пустив коня степом. Чорноморець забрався на верх кургану — залишки трухлявого хреста валялись біля осілого могильного насипу. Чорноморець нахилився й провів рукою по хресту — долоня його зачепилась за зітлілий шматок рушника колись зав'язаного навколо перехрестя. Блискавка клинком шаблі черкнула по небу. Тяжкі хмари повільно збирались... 
	
	...Козак кинув сідло і втомлено сів на нього, потім дістав із кишені білий рушник, постелив його біля хреста, і виставив на нього п'ять глиняних чарок, відчепив від череса срібну флягу і наповнив чарки. Блискавка на мить вихопила з темряви нерухоме суворе обличчя. Чорноморець щось шепотів, заплющивши очі. Перші каплі дощу бризнули на траву. Козак повільно підняв чарку і випив. Шорсткий удар вітру зірвав рушник, перекинувши чарки, і покотив степом. Чорноморець підняв долоні, вхопивши у жменю струмені дощової води, і підвівся. Брязнув клинок ятагану й козак, впавши на коліна, почав розривати землю своєю зброєю. Копав він довго. Блискавка декілька разів прорізувала чорне небо, немов попереджаючи його за вторгнення у світ мертвих. Нарешті він добрався до домовини. Може, сльози текли по його обличчю, мішаючись із дощем?.. Козак застиг і повільно простягнув руку до залишків китайки, яка закривала мертвого. Вираз відчуття страшної відповіді спалахнув на його обличчі. Чорноморець відкинув китайку... У домовині, склавши руки на грудях, лежав молодий чорновусий козак. Струмені дощу вмивали його біле, зачеплене смертю, але не тліном обличчя. Тільки на грудях, прямо під серцем, темніла чорна кривава пляма... Декілька секунд чорноморець вдивлявся широко розчахнутими очима у високе чоло мертвого... Він не закричав, він зчепив зуби, і тільки глухий стогін вихопився з його грудей. Далеке, ніби вовче, виття підхопило цей стогін і понесло степом... — у домовині лежав козак Новодерев'янківського куреня Війська Запорозького Низового Остап Лелека.
	
		9 квітня 2000 р. — 9 липня 2000 р.
 
———————
Примітки:
[1] І досі доля третьої частини "Записок о Южной Руси", складеної найбільш загадковою постаттю в історії України, залишається невідомою. Знаємо тільки, що Пантелеймон Куліш збирався подати в ній найбільш цікаві матеріали зі своєї таємничої колекції старосвітських документів, які дозволили б нам оцінити вітчизняну історію зовсім в іншому ракурсі. Втім, третя частина вже готова до друку, була конфіскована, а всі матеріали знищені... 

[2] Невідомо — чи прискорила "мазепіна смута" агонію Гетьманщини, чи навпаки подовжила її ще на півсторіччя. Принаймні, це була остання спроба вирішити збройною силою дилему українського вибору. Наступна відбулася лише через двісті років. Не така вже і вражаюча частота, хоча, цілком можливо, що боротьба могла продовжуватись і в інших сферах... 

[3] Справді, тактика геніальна і стара, як розділ людства на класи. Петро Дорошенко не поповнив пантеон героїв (мучеництво тут є обов'язковим), і пішов на той світ не мучеником, а воєводою Вятки. 

[4] Самойловича не врятувала вірна служба і тонка "реальна політика", він повторив шлях по етапу в Сибір свого попередника Дем'яна Многогрішного. Там у нього було багато часу, щоб згадати Дорошенка. 

[5] В традиції козацького лицарського мистецтва –- "Козацькій Вежі", кожне з трьох кіл символізувало певний рівень посвяти від першої — Вежника, далі Звитяжця і потім Зберігача. (Інформація надана автору від одного зі Зберігачів Традиції — Вадима Задунайського) 

[6] Здається, ще не з'явилось ґрунтовного дослідження про історію епідемій в Україні. Хіба що тільки слова — "Чума з лопатою ходила..."натякають на один з постійно діючих привидів українського хронотопу. Епідемії як дія темних сил, як покара, як попередження, як фатум із неухильною послідовністю спалахували кожне сторіччя іноді перекреслюючи будь які сподівання на кращий фінал вітчизняної історії. Так епідемія тифу в 1919 році відіграла фатальну роль в боротьбі об'єднаних армій УНР і ЗУНР, загнала їх у сумнозвісний "трикутник смерті" і перетворила на мандруючий цвинтар. 

[7] Існує декілька теорій щодо появи вовкулаків. Дивовижним є те, що ці істоти стають обов'язковими складовими міфології слов'янських і германських народів. Походження вовкулаків, їх звички, так би мовити, пристрасті і фатум досі залишаються таємницею для дослідників. Зрозуміло, тих дослідників, які залишилися поки живими. Велетенський чорний вовк, який несеться по степу, нечутно пробирається лісовими хащами або проникає у будинок чи палац, є обов'язковим елементом будь-якої легенди про природу жаху пересічного слов'янина і германця (включно з англосаксом). Вірогідно, тут знайшов свій відбиток стародавній міф про сакральні постаті навколо індоєвропейського божества Одина, якого супроводжував, окрім обов'язкового сокола, вовк–перевертень, або сакральний культ воїна–звіра, що став підґрунтям для таємничих лицарських культів. У зв'язку з цим необхідно згадати і скандинавських берсерків, які, після певних ритуалів (вживання під час його виконання певного сорту грибів було обов'язковим), могли, гризучи щит, кинутися на безліч ворогів. Недосконалість ритуалу ускладнювала повернення берсерків до нормального людського життя; через брак фахівців повернення було майже неможливим. Доходило до того, що недосвідчені колеги–вікінґи могли запросто прикінчити небезпечного звитяжця, для якого зникав розподіл між своїми і чужими. Ми повинні визнати: там, де існували військові ордени або братства, завжди існували таємні культи, що дозволяли посвяченому перебирати собі властивості, не притаманні людській фізіології. Запорожці, про яких ми знаємо не більше, ніж про антрополоґію марсіан, мали подібні культи, про що доходять до нас уривчасті свідчення так званої української демонології. Але на відміну від вікінґів, процес зворотного перевтілення — вовкулаки в людину — набув більшого вдосконалення, ніж удар секірою по черепу, але про це докладніше у наступній лекції... 

[8] Взагалі, це класична українська картина — перелякана жінка біжить, рятуючись від вічного вершника–людолова. Заказник для полювання на рабів, якими стали землі України у першому тисячолітті до нашої доби, здається, зберігає свої функції і зараз. 

[9] Дванадцять років тому, автор, проходячи свій етап "ходіння в народ", працював літом у сільськім музеї. Зранку до вечора, чмихаючи від пилу, він вів досить одноманітний реєстр на кшталт: "Сорочка жіноча — домоткана, полотняна, вишивана, приблизно початок двадцятого сторіччя" або "Глечик глиняний, пофарбований...". Щоправда, іноді, немов глухий рокіт далекого грому, зустрічався жупан, пошитий років сто тому, але за всіма зразками козацьких старожитностей, або чорна від давнини тяжка бандура з обірваними струнами (бандурі автору вдалося повернути голос, але це вже інша історія). Директор музею, мудрець, художник, письменник і одночасно викладач малювання у школі — людина абсолютно загадкова для односельців — любив вечорами порозмовляти зі студентом–ентузіастом про різні речі і в тому числі про природу абстрактного гуманізму. Нарешті автору вдалось вивести розмову про стародавню шаблю, яка, згідно з агентурними даними, отриманими від сусідів директора музею, мала зберігатися в музеї. Директор, здивувавшись таким мілітарним зацікавленням співбесідника, позіхнув, і ми рушили до музею. Там він довго возився із ключами біля архаїчного сейфу, точніше, "нєсгораємого шкафу", відчинив тяжкі дверцята і кивнув автору: — Дивися. 
На старих пожовклих газетах із закликами прискорити темпи сівби кукурудзи лежав ятаган. Справжній яничарський ятаган із темним вигнутим уперед лезом і жовтим руків'ям із людської голінкової кістки. Я обережно узяв зброю. Ятаган був важкий. Здавалося, його лезо насичене колись пролитою кров'ю, і в якусь мить я відчув, що ятаган просякнув жагою смерті. Відполіроване жорсткими яничарськими долонями руків'я несподівано звично лягло до моїх рук. Я підніс ятаган до світла, яке м'яко лилося з відчиненого вікна. Лезо дивилося вперед, немов голова змії, що готувалася до смертельного стрибка. Ятаган прагнув убивства. Він змагався зі мною, він прагнув підкорити мою душу. Він перемагав — адже за ним стояв досвід справжньої, не книжкової історії. Скільки передсмертних хрипів всотав він в своє холодне лезо з того часу, як його викували у якійсь анатолійській кузні при касарні яничарської орти. Мені стало моторошно — ятаган став антеною, яка підіймала в мені темні, закодовані і приховані глибини підсвідомого ВІДЧУТТЯ ІСТОРІЇ. Поклавши ятаган на місце (він знову причаївся, очікуючи свого часу), я вийшов із кімнати, яка відразу стала надто задушливою. Але я знав — віднині, куди б я не біг — розбурхане у моїй душі не заспокоїться ніколи... За моєю спиною клацнули сталеві двері сейфу, брязнули ключі і вже на самому порозі мене наздогнало багатозначне і всерозуміюче директорське: — "Отож!" 
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Текст звірено з виданням: Білий Д.  Заложна душа // Літературно-мистецький альманах "Кальміюс". - Число 1-2 (17-18), 2002.  
 
Оригінальний текст взято з сайту літературно-мистецького альманаху "Кальміюс": 
www.kalmiyus.h1.ru 
 
У *.txt форматував Віталій Стопчанський 
 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua