Дмитро Білий ТРЕМТІННЯ ЗЕМЛІ (з циклу новел "Останній оберіг") ---------------------------------- — Так Ви справді вважаєте, що все має свій початок і свій фінал? Щодо мене, то я цей погляд, породжений гнітючою добою позитивізму, абсолютно не приймаю... — історик N. войовничо підніс свій келих із "Шабським рубіном" і з викликом подивився на нас. — Десь комусь прийшла в голову божевільна ідея, що все можна стратифікувати, розділити на класи, підвиди, епохи і періоди, а отже, все стає зрозумілим, і все людство з його минулим, сучасним і майбутнім опиняється під рукою, немов альбом із колекцією метеликів. — Але наукове дослідження, тим більше історичне наукове дослідження, вимагає періодизації! — трохи ображено заперечив аспірант Брутенко, який нещодавно отримав ґрант Сороса за розробку теми "Досвід подолання тоталітаризму на пост-радянському просторі". — Юначе! — грізно зауважив історик N., хоча сам випереджав аспіранта на життєвих перегонах не більше ніж на десять років. — Юначе! — повторив він і уважно подивився на аспіранта крізь келих примруженим оком, яке відразу запалало трансцендентним червоним кольором: — А Вам ніколи не здавалось, що це допомагає замісти сліди? — Ну, я розумію, що ти в інституті внутрішніх справ лекції читаєш, але прошу конкретніше... — втрутився у розмову лікар Садовенко. — Чого ж не зрозуміло? — історик N. повільно випив вино і прикрив очі, потім поставив келих на стіл і зненацька різко нахилився до співбесідника: — Дуже просто. Наприклад, була революція, а потім терор, а потім війна... — То й що? — запитав лікар. — У тому і вся справа, — в тому, що були, але немов минули! Ми, історики, поставили дати початку і кінця цих невеселих подій і тим самим закрили справу за давністю часу. Читає людина, наприклад, підручник, гортає сторінки — і це все для неї відбувається у якомусь віртуально—книжковому просторі. Словом, що було, то загуло. І ми не те що забули, а вже і не віриться, ніби це насправді колись відбувалось. — А хіба не так? Все тече, все змінюється, тобто в одну річку два рази не влізеш, — не вгамовувався Садовенко. — Не влізеш... — саркастично вимовив історик N. і задумливо покрутив порожню пляшку. — Тут хоча б взагалі з неї вилізти. — Що там! — треба жити сьогоденням, а історія так собі — папл фікшн, — безтурботно закинув колишній інженер, а нині людина із загадковим фахом шоумейкера Ед Ребров. — А щодо війн чи революцій, народна мудрість взагалі каже: "Врем'я таке було". Історик N., який традиційно опинився в облозі критичних зауважень товариства, вронив: — Народна мудрість... Народна мудрість... — народна лоботомія це, а не народна мудрість! Диспут перервала поява фермера Чумаченка, який стабілі-зував ситуацію пляшкою традиційного високоякісного домашняку і доброю торбою плодів своєї хуторянської праці. Але не встигла піти по колу і друга чарка, як невгамовний аспірант Брутенко за інерцією передав куті меду: — Ну то добре, ми ж розуміємо: причинно—спадкові наслідки, пам'ять про минуле, формування історичної свідомості і таке інше... — Ні чорта ми не розуміємо! — раптово вибухнув історик N., який весь цей час про щось напружено думав. — Невже Ви не усвідомлюєте, що все минуле тільки починається! Товариство завмерло, а лікар Садовенко замислено глянув на повну чарку історика. Розмова далі не в'язалась. Трохи погомоніли, трохи поспівали, але всім було ніяково — може, від того, що весь час історик N., попри свою колишню товариську і веселу вдачу, зберігав вперту мовчанку і зосереджено розглядав спалахи електричного комину. Я здогадався, що в такому стані його думки і спогади блукають в якихось далеких, потойбічних світах. Раніше, за всі п'ятнадцять років нашої щирої дружби, мені не доводилося бачити його таким. Невдовзі компанія почала розходитись. Історик N. збирався останнім. Хтось переможно кинув йому пару кпинів, але він ніяк на них не відповів, мовчки надягнув старе пальто, ніяково кивнув нам і пішов темним провулком. М'яко падав сніг. Ми розпрощались і розбрелись засніженими вулицями. Трамвайна зупинка, де я мав шанс дочекатися чергового транспорту, була в трьох кварталах. Я майже дійшов до неї, але раптовий неспокій примусив мене зупинитись, і я швидко попрямував навздогін історику N.. (Причиною того, мабуть, була його остання загадкова теза). Через п'ять хвилин я побачив темну постать, що повільно шкандибала напівзаметеним тротуаром, вздовж широкої центральної вулиці. Була досить пізня година — випадкові машини сліпучими фарами розрізали стіну снігу, що все густіше валив з темних небес. Дивно було спостерігати за згорбленою постаттю мого старого друга. Історик N. зупинився — спалахнув вогник запальнички. Вітер декілька разів гасив вогник, але N. мав досить вперту вдачу і невдовзі побрів далі вже із запаленою цигаркою, немов Діоген із ліхтарем. Я наздогнав його і необачливо хлопнув по плечу. Через мить на моєму горлі опинилась холодна п'ятірня, а перед обличчям загойдався занесений для нокауту кулак. Ще за одну мить N. ввічливо і зніяковіло витрушував від снігу моє пальто: — Ну-у, попереджати треба, хлопче... — Не знаю, який з тебе історик, а от каратист в тобі, дійсно, пропадає... — бурмотів я, вочевидь шкодуючи за свою непомірну цікавість. — Нічого, не пропаде, — зронив мій друг, витягнув з кишені пачку цигарок, замислено покрутив головою і запхав її назад. — А чи не здається тобі, друже, що ти за осінь... м'яко кажучи, змінився? — обережно запитав я. Історик N. позіхнув і запропонував: — Я знаю тут поблизу пристойну пивничку... Сподіваюсь, вона ще не зачинилась... Через якихось п'ять хвилин ми сиділи у пивниці із досить сумною репутацією і історик N. розпочав свою розповідь: — ...Мабуть, ти єдиний вважаєш, що зміни, які відбулись у моєму характері, не пов'язані з родинними проблемами, — історик N. шкрябнув п'ятірнею по неголеному підборіддю і продовжив: — Хоча те, про що я хочу зараз розповісти тобі, почалося саме з цих проблем. Як ти пам'ятаєш, у моєму приватному житті цим літом стались певні зміни, які, втім, до цієї розповіді мають тільки опосередкований характер. Коротше кажучи, я опинився тоді на повній самоті і вирішив податись кудись світ за очі, виходячи із мудрої поради, мовляв, дев'яносто відсотків проблем із часом вирішаться самі собою, а решту вирішити взагалі неможливо. Так чи інакше, але я взяв відпустку і гайнув до свого друга, що мешкав і охороняв порядок в одному з невеликих наддніпрянських містечок. Товариш мій працював інспектором карного розшуку. Більше за все він нагадував шерифа з часів Дикого Заходу. Містечко було невелике, і коли він їхав на своїй машині по вузьких вулицях, то встигав розкрити пару квартирних крадіжок і запобігти скоєнню ще безлічі злочинів. Шериф, як я його подумки і називав, був міцної статури і мав могутні п'ястуки, цілком здатні на тайсонівський нокаут. Козацька його вдача сприяла нашому давньому та щирому приятелюванню. До себе в гості він запрошував уже давно, і, виходячи з того, що саме центральна Україна залишилась для мене terra inkognito, я вирішив провести частину відпустки в цьому затишному містечку. За декілька днів ми випили незліченну кількість пива і обговорили всі деталі нелегкої служби Шерифа. Але більшість часу я проводив на самоті. Поки мій господар розплутував чергові злочини, я тинявся сосновим лісом поблизу дачі або ходив до берега великого дніпровського водосховища, щоб посидіти із обов'язковими вудками і поміркувати над вибриками непевної долі українського історика. Втім, самотність тривала недовго. За нелегку справу покращання мого самопочуття взявся батько Шерифа — Степанович. (Старий належав до породи класичних українців—наддніпрянців. Був приземкуватий і кремезний, із довгими козацькими вусами, просмоленим обличчям і широкою запорізькою натурою). Зрозуміло, Степанович багато поїздив, багато побачив, все вмів робити, любив співати і чудово грав на гармошці. (Я, наскільки ти знаєш, завжди люблю поспілкуватись із бувалими людьми, тож зі Степановичем ми добре заприятелювати і були завдоволені власним товариством). Тоді я немов знов повернувся у далекі часи дитинства — із рибальством і теплим селянським небом. Відчувши мою схильність до ностальґії, Степанович запропонував покинути містечко і відправитись на декілька днів у село до його родичів. Так я опинився у селі, де це і трапилось... Історик N. замовчав, подумки поринувши кудись. Пивничка звично вирувала, і її відвідувачі вже дійшли стадії суєтної і закуреної нірвани... — Так ось, — історик N. запалив цигарку, але так і тримав її в руках, жодного разу не затягнувшись, — Степанович і я приїхали до родичів Шерифа, які були представниками сучасної селянської буржуазії, тобто мали свій маґазинчик — добудову біля хати, і, попри все, рішучі ліві погляди, що черговий раз переконало мене: буття не завжди визначає свідомість. Справа наближалась до президентських виборів, тож вони були щирими прихильниками кандидата, який прямим текстом обіцяв відправити подібних представників буржуазії до буцегарні. На жаль, поспілкуватись з ними часу в мене не було, бо, привітавши нас, підприємницька родина від'їхала по своїх бізнесових справах, залишивши нам у повне користування просторий п'ятикімнатний будинок і все господарство із сауною включно. Так почалось наше селянське життя—буття. Вдень Степан-ович вдосконалював крамничку — добудову, а я або допомагав йому в міру своєї некомпетентності, або ж грівся на осонні з книжкою в руках. Останню справу Степанович заохочував щонайбільше, і не стільки із почуття гостинності, скільки через побоювання за руйнівні наслідки моєї допомоги. Вечорами ми розтоплювали лазню до температури розпаду нейтронів і парились до одуріння, а потім сиділи на веранді і пили неповторний напій, вироблений генієм Степановича. Напій був настояний на безлічі інґредієнтів, серед яких — дубова кора, калган, горіх і ще "дев'ять секретних трав". До того ж напій мав обертів сімдесят щонайменше. Я не сумнівався, що його рецепт переда-вався і вдосконалювався в роду Шерифа, починаючи з якогось просвітленого і втаємниченого предка-характерника. Від напою думки ставали ясними і мудрими, а тіло пронизували промені дивної сили. До питва Степанович віртуозно готував силенну кількість страв, починаючи від класичного борщу і закінчуючи запеченими качками. Щодо качок, то вони стали для нас фірмовим блюдом. Сила силенна бігала їх по двору, і я нерідко прокидався від голосної паніки, яку качки починали, коли грізний Степанович із вилами обирав чергову жертву для нашого столу. Поступово Степанович у пошуках компонентів для нових кулінарних винаходів почав придивлятись до загону, в якому зосереджено вовтузилося з півдесятка свиней. Не сумніваюсь, проживи ми там ще пару тижнів, ця буржуазія змінила б свою класову прина-лежність. В цілому я вважав, що доля подарувала мені як компенсацію декілька приємних днів, і почувався уповні щасливою людиною... Одного ясного дня я стояв на даху комори і намагався втілити у життя загадкові інженерні задуми Степановича, пилячи, як мені здавалось, титановий сплав "уголка". Підозрюю, що Степанович навмисно завантажив мене цією роботою, щоб нейтралізувати черговий приступ трудового ентузіазму. Коли третє полотно пилки розлетілось навпіл, я вирішив відпочити. Із трудом розігнув спину і озирнувся. Сонце повільно сідало — все навколо пронизувало м'яке вересневе тепло. Здавалось, що теплом дихає і просмолений брезент, яким був застелений дах, і сама комора, будинок, і подвір'я, і всі сусідні хати, і все село і, взагалі, ввесь світ. Будинок, в якому ми жили, стояв на краю села — за ним починались довгі городи, далі зеленів комиш і блимало дзеркало ріки, що крутилась між чагарником. Сухий і лагідний вітерець ніжно торкався обличчя. Я з насолодою розправив плечі і подивився на вулицю. Там мене очікувало ще одне надзвичайно приємне видовище — провулком гордовито йшла дуже красива і молода жінка. Це був класичний наддніпрянський тип красуні, який зустрічається все рідше і рідше — із ніжними рисами обличчя, в яких так дивно поєднується селянська природна краса і успадкована від предків—козаків витонченість. Жінка була одягнута святково і тримала в руках букет квітів. Сонце кидало свої останні проміні на високу зачіску світлого волосся, фарбуючи його у тяжкий мідяний колір... "Що, друже, замилувався?" — несподівано почув я за спиною голос Степановича. Я мовчки кивнув головою. Так ми і простояли з ним на даху, аж поки струнка фігура не зникла за поворотом. "Вчителька, нещодавно розлучилась", — сказав Степанович, для якого таємниць у світі не існувало, і хвацько провів долонею по вусах. "Отож!" — відповів я і спробував відсунути вбік поламане полотно... Весь наступний день Степанович ходив глибоко замислений, кудись зник ввечері на півгодини, а вранці майже урочисто повідомив мені, що поки я спав, він дізнався, ніби вчительці край необхідно допомогти по господарству і саме ми можемо зробити всю необхідну роботу. Я відразу зрозумів: щирий приятель Степанович вирішив якось зарадити мені у самоті, але сперечатись з ним не став, тим більше, що через день збирався вирушати назад — моя відпустка закінчувалась. Під вечір, коли сонце загойдалося над обрієм, ми відправились в гості до прекрасної вчительки. Жила вона на самому краєчку села, і щоби дійти до її хати, нам довелось зробити добрячий гак городами. Занурений у роздуми над обставинами свого "ходіння в народ", я щонайменше звертав увагу на звивисті стежки. Зустріла нас вчителька, припустимо, її звали Тетяна, досить привітно. Далі ми зробили досить нікчемну столярну роботу, але після її виконання були гостинно запрошені до столу, який більше нагадував виставку народної кулінарії в усіх її варіаціях. Ми для годиться почали запевняти вчительку, що нам час вже додому, але, зрозуміло, довго не опиралися. Після першої чарки припасеного Степановичем "коньяку" розмова пішла собі вільно, а після третьої я взагалі відчув у своєму серці глибоку приязнь до нашої чарівної господарки. Але не встигли ми допити пляшку, як Степанович похапцем витяг другу, поставив її на стіл і поспіхом почав збиратись, звідомивши нас, що йому терміново треба повертатись, годувати живність. Я теж підвівся, але Степанович запевнив, ніби справиться сам, а я вже доберусь пізніше, бо він піде коротким шляхом, а мені треба пиляти обхідняком через півсела. Я не став заперечувати, і через хвилину Степанович зник у темряві. Почувався я досить непогано — повний стіл, розумна красуня, вечір на дворі, зіроньки сяють і т.д... Тетяна, і справді виявилася цікавою співрозмовницею, з якою було спокійно і затишно. Від її очей і слів віяло добрим лагідним теплом, а побілені стіни хатини з рушниками, іконами і старими фотографіями відновлювали в моїй душі солодке відчуття віднайденого хуторянського раю, відчуття, властиве кожному українцю. Словом, на якусь мить я зрозумів, що хочу перебувати в цьому вечорі і з цією жінкою вічність... Але, пам'ятаючи про пуританські звичаї нашого вітчизняного села, вирішив не затримуватись для першої зустрічі надовго і приблизно опівночі, через силу розпрощавшись із господинею, домовився про обов'язкову зустріч наступного дня і вирушив у зворотну дорогу. На небі яскраво палав повний місяць, і сільській провулок був залитий рівним білим світлом. Я дійшов до розвилки і зупинився у роздумах. Було над чим поміркувати, адже до дому можна було дібратись або довгою центральною вулицею, або, значно зрізуючи путь, берегом річки, гайнувши через балку і городи. Зрозуміло, що за інших обставин, керуючись принципом, що "козаку сто верст не гак", я пішов би собі просто вулицею, але душу мою в ту хвилину переповнювали такі радісні почуття — і я вирішив закінчити цей день нічною прогулянкою. Місяць яскраво освітлював все навкруги, збитися з дороги здавалося неможливим, усе довкола принишкло, сповите незбагненним хитким чаром, і мені в котрий раз пригадався давній задум написати дослідження про роль містики у вітчизняній історії. Я сміливо прямував у протилежному від села напрямку, подумки складаючи план майбутньої роботи. Ну, далі, як кажуть китайці, "чим вище підіймаєшся в гору, тим більше вона стає"... Шлях, який здалеку, та ще при світлі сонця, здавався простим і коротким, почав поступово перетво-рюватись на покручений лабіринт, розгортався звивистими додатковими стежками, а берег ріки, такий рівний вдень, був засіяний ковбанями і густими кущами. Я встиг декілька разів влізти у якесь болото і ледь не заплутався у хащах терну. А тут, немов у стандартному ґотичному романі, місяць закрили підступні хмари, і все довкруж затягнулось чорним мороком. Рештки мого ентузіазму випарились із залишками хмелю, я був би давно завернув назад, якби не боявся заблукати ще більше. Тому вперто дерся далі, щосекунди наштрикаючись на якісь пеньки. Нарешті я дібрався до балки, пройшов, ледь не навпомацки, стежиною, що вела між дерев, і вийшов на більш-менш чисту рівнину. На щастя, хмари трохи розвіялись, і можна було зорієнтуватися на місцевості. Попереду пролягала широка западина, що нагадувала неглибокий кар'єр. За моїми розрахунками, саме за нею і починались городи, які вели до нашого подвір'я. Хмари зовсім розсіялись, і навколо місяця рясно висипали зірки. Я витер піт з лоба і рушив далі... Історик N. замовчав і несподівано пожадливо допив своє пиво. Риси обличчя його відразу загострилися, а очі немов затягнув туман. Я відчув глуху темну енерґію, яку випромінювала його мовчанка. Терпляче очікуючи продовження перерваної розповіді, смутно передчував, що краще для мене не знати її кінця. Але я вже знав, що вона, на зле чи на добре, захопила мене у свої темні і немилосердні плетива... — Браткі, огню не найдьотся? — голомозий у шкірянці матеріалізувався з тютюнового туману пивниці перед нашим столом. В його жирних розчеплених пальцях була цигарка. Я почав дещо запопадливо копатись у своїх кишенях, косуючи на цей наочний доказ теорії Ламброзо. — А кореш твой шо, отморожений? — історик N., мов сомнамбула, повернувся на ці слова і мовчки втупився у братка. Запала мовчанка, яка могла закінчитися чим завгодно. Моя рука машинально потяглась до тяжкого кухля. N. застиглим поглядом дивився на ламброзіанця. Безформене обличчя того посіріло, і браток розчинився у тютюновому тумані... ... — Я витер піт з чола і вирушив далі. За пару хвилин я дійшов до середини кар'єру. Раптом мені здалось, що земля... почала дрижати. Я зупинився — тремтіння ґрунту посилилось, немов хтось намагався під землю розхитати її поверхню. Спочатку я вирішив, що це наслідки чудодійного напою Степановича. Тремтіння землі наростало. Несподівано сильний поштовх гупнув прямо піді мною, так що я ледь втримався на ногах, але не встиг відновити рівновагу, як щось потужне знову струсонуло ґрунт. Я впав, усім тілом відчувши глухі гупаючі удари. Жах майже паралізував моє тіло — я підхопився, пробіг, балансуючи, декілька кроків і знову впав. За долю секунди, що я лежав, моє серце дивом не луснуло. Сказати, що мені було страшно — нічого не сказати. В ці долі секунди, що я пролежав на сухому, глинистому ґрунті, прокусивши до крові губу, щоб не закричати і не добити себе власним криком, ясно, занадто ясно, я відчув, як безліч рук під землею намагається вирватись на поверхню. Мої вуха, глухнучи від ударів крові в скронях, зловили тріск підземних корінь, що розривались під натиском чиїхось міцних пальців, всотали моторошні звуки, ніби чиїсь роти пожадливо хапали під землею глину. Відриваючи обважніле тіло від драґлистої землі, я схопився і побіг, і кожен мій крок обпікав стопи. Я падав — тіло моє пронизували удари знизу, я підхоплювався і біг далі... Мені здавалось, що ось—ось з-під землі вихопляться висхлі покручені руки, тисячі, десятки тисяч жовтих рук — чоловічих, жіночих, дитячих... А далі почалось найстрашніше... З — під землі почувся стогін, крик, волання відчаю, смертної муки і — прокляття... Я затулив вуха — одна секунда цього стогону могла відібрати у людини розум. Не пам'ятаю, як я добрався до краю кар'єру і виповз на його поверхню. Вже світало. Наш будинок темнів попереду на відстані пари сотень метрів. Я зайшов на подвір'я, намагаючись не шуміти, довго мив біля колодязя руки і обличчя, відчищаючи найдрібнішу цятку землі зі страшного кар'єру, що могла в'їстися мені в одяг. Потім я спробував заснути, переконуючи себе, ніби все, що відбулося зі мною там, було маренням, галюцинацією, чим завгодно, але не реальністю... Наступного дня я зібрав свої речі і заявив Степановичу, що терміново мушу їхати додому. Степанович здивовано подивився, але я запевнив його, що мій терміновий від'їзд аж ніяк не пов'язаний з Тетяною... Він теж зголосився повернутись до містечка. До електрички лишалося ще декілька годин, і я зайшов попрощатись до вчительки. Скажу, що вона була здивована і помітно засуму-вала від такої звістки. Ми розпрощались, розуміючи, що ніколи більше не зустрінемося. Було тяжко на душі. Коли я виходив, вона повільно запитала мене: "Ти... через кар'єр?..". Питання пронизало мене струмом. Я зупинився і озирнувся. Вона говорила, ледь вимовляючи слова, губи її тремтіли і по обличчю текли сльози: "Там... вмерлих закопували... в тридцять третьому...". * * * ...Знову запала мовчанка. Лише за сусідніми столиками стояла звична тягуча балаканина, да про щось приблатненно віщало "Русскоє Радіо"... Історик N. продовжив, не дивлячись на мене, — в ту хвилину він взагалі нікуди не дивився: — А далі... далі через два дні я вже повернувся додому. І все немов би скінчилось... Немовби... А знаєш... — погляд співбесідника встромився в мої зіниці, — я думаю, а скільки їх, наших, там, під землею?.. Мільйони, десятки мільйонів! Сконцентрована енерґія, породжена неуявленними для нас стражданнями, болем і жагою помсти. Рано чи пізно вона вирветься на поверхню, вона просякне наші помисли, інфікує нашу кров. І це буде жорстока і справедлива Істина!.. А ми, смутно відчуваючи її наближення, намагаємося втекти і заховатись у примітивних теоріях. Тільки не Бог готує для нас Страшний Суд, а саме вони... ті, що там... Бо тридцять третій не закінчився ні для них, ні для нас... ...Ми вийшли на вулицю. До ранку було ще далеко. Мені здалось, що ранок не наступить ніколи. Мовчки стиснувши руки, ми розійшлись. Я знав, що віднині життя моє розділилось навпіл. Розпалось, немов розрубане яблуко. Ішов, відчуваючи крижаний подих майбутнього у себе за спиною, підняті заметіллю снігові вихори низько неслися над землею. Донецьк, 2000 --- КІНЕЦЬ --- Текст звірено з виданням: Білий Д. Тремтіння земля // Літературно-мистецький альманах "Кальміюс". - Число 1-2 (13-14), 2001. Оригінальний текст взято з сайту літературно-мистецького альманаху "Кальміюс": www.kalmiyus.h1.ru У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua