Юлія Біленкова » Участь політико-правових суб’єктів Української PCP в розробці та утвердженні основних інститутів нового міжнародного права (1944 – 1991 рр.)
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Участь політико-правових суб’єктів Української PCP в розробці та утвердженні основних інститутів нового міжнародного права (1944 – 1991 рр.)

Дисертація
Написано: 2019 року
Розділ: Історична
Додав: balik2
Твір додано: 22.07.2019
Твір змінено: 22.07.2019
Завантажити: pdf див. (1.5 МБ)
Опис:
АНОТАЦІЯ

Біленкова Ю.С. Участь політико-правових суб’єктів Української РСР в
розробці та утвердженні основних інститутів нового міжнародного права
(1944–1991 рр.): історико-правове дослідження. – Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за
спеціальністю 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і
правових учень». – Інститут права імені князя Володимира Великого
Міжрегіональної Академії управління персоналом, Національний університет
«Львівська політехніка» Міністерства освіти і науки України, Львів, 2019.
Дисертація присвячена дослідженню ролі і місця української радянської
дипломатії у становленні інститутів нового міжнародного права, розробці та
прийнятті основоположних документів ООН, ЮНЕСКО, МАГАТЕ та ін.
міжнародних організацій, а також безпосередньої участі українських
дипломатів у врегулюванні міжнародних конфліктів та створенні правових
прецедентів у міжнародних відносинах другої пол. ХХ ст.
Статут ООН (1945 р.) сформулював звичні для сучасника норми
міжнародного права, які – навіть при побіжному огляді – суттєво відрізняються
від того права, що існувало у міжвоєнний (1918–1939 рр.) період, не кажучи
уже про міжнародне право ХІХ століття. Зміни були настільки відчутними, що
спеціалісти заговорили про «старе» і «нове» міжнародне право. школами –
радянською (пострадянською) та англо-американською.
Нове міжнародне право суттєво змінило характер міжнародних відносин
в усьому світі, створило правові підстави його докорінної перебудови, зокрема
на основі беззастережного утвердження принципів мирного співіснування,
заборони агресивної війни і застосування сили взагалі, відповідальності за
агресивну війну та за інші злочини проти людства, визнання рівноправності та
самовизначення народів, поваги прав людини тощо.
Роль Української РСР в цих процесах безумовно вимагає свого наукового 3


висвітлення. Тут спостерігаємо дві крайнощі. Західні наукові школи часто
скочуються до заперечення самого існування Української РСР як суб’єкта
міжнародного права. Нібито українська радянська дипломатія була у кращому
випадку «додатковим стволом» в радянській «дипломатичній рушниці» (ми ще
повернемось до цієї концепції пізніше. – Ю. Б.), або – як варіант – жодної
окремішньої цінності не становила. Натомість радянська і пострадянська
школи, визнаючи Українську союзну республіку самостійним суб'єктом
міжнародного права, розглядають її роль спрощено. На нашу думку,
ототожнювати радянський Київ і радянську Москву у питаннях ідентифікації
засад зовнішньої політики та визначення акторів т.зв. нового міжнародного
права є профанацією. Звісно, українські радянські дипломати не намагалися
жодним чином фрондувати з Москвою.
Доведено, що питання ролі дипломатичних органів УРСР у становленні
інститутів міжнародного права у другій половині ХХ ст. знайшло широке
відображення у працях вітчизняних фахівців у галузі міжнародного права.
Суттєвим недоліком вітчизняної наукової школи виступає її зосередження на
успіхах та позитивних наслідках цієї діяльності, натомість негативи (як-от,
«українська» підтримка неправомірних дій Союзу РСР під час угорської кризи
1956 р., чехословацьких подій 1968 р., радянського вторгнення в Афганістан
1979 р. тощо) не дістають належної міжнародно-правової та історико-правової
оцінки. Зарубіжна історіографія питання розглядає українську радянську не як
самостійний суб’єкт міжнародного життя, а у контексті загальної радянської
зовнішньополітичної діяльності. Поза увагою залишаються питання розподілу
ролей між загальносоюзним та республіканськими (УРСР та БРСР)
дипломатичними відомствами; ігноруються намагання українського МЗС
відігравати більш значущу роль у світовій політиці – особливо на ранньому
етапі становлення ООН (1945 – поч. 1950-х рр.) та ін.
Доведено, що система міжнародного права протягом ХХ ст. зазнала
суттєвої еволюції, що призвела до докорінної зміни окремих її інститутів.
Фундаментальними відмінностями нового міжнародного права 4


виступають: а) антивоєнне спрямування із закріпленням принципу
незастосування сили чи погрози силою як засобу міжнародної політики
держави; б) анти колоніалізм та визнання права народів на самовизначення як
основоположного у питаннях державотворення; в) критичне переосмислення
уже існуючих галузей та інститутів міжнародного права г) виникнення у
зв’язку із поступом науково-технічного прогресу, нових галузей міжнародного
права; д) просторове поширення дії міжнародного права, що здобуває
характеристику універсальності.
До формування принципів та всезагального утвердження норм нового
міжнародного права в міжнародно-правовій практиці тієї чи іншою мірою
доклали зусиль не лише т.зв. Великі держави (як це було ще у ХІХ –
сер. ХХ ст.), але й інші суб’єкти міжнародного права, передусім члени ООН.
Важливою характерною рисою т.зв. нового міжнародного права виступає та
обставина, що його творення і творчий розвиток перестали де-факто бути
привілеєм відносно вузького кола т.зв. Великих держав. Свій посильний внесок
у цю справу вносять й ті суб’єкти міжнародного права чиї людські, економічні
чи воєнні ресурси є відносно скромними. Власну лепту внесла й українська
радянська дипломатія.
Доведено, що з утвердженням в ході громадянської війни на території
України радянської влади, уряд УСРР (т.зв. Харківський) добивається
зовнішнього суверенітету та міжнародної дієздатності. Протягом 1920–1922 рр.
український радянський уряд володіє усіма ознаками повного міжнародного
суверенітету, яким «добровільно» поступається на користь Союзного центру зі
вступом до СРСР (30 грудня 1922 р.). Внаслідок конституційних змін, здійснених
Верховною Радою Союзу РСР на єдиній за роки радянсько-німецької війни 1941–
1945 рр. сесії, на початку лютого 1944 р. Українська РСР з формально-
юридичного боку відновила свою міжнародну правоздатність, у добровільно-
примусовому порядку передану до компетенції Союзу РСР в 1922–1924 рр. Така
постановка питання полегшила сприйняття «нового» суб’єкта міжнародного
права Об’єднаними Націями. З іншого боку, ті, формально суверенні, Республіки 5


Союзу РСР (станом на 1945 р. таких налічувалося 16), що не мали досвіду
самостійної міжнародно-правової діяльності протягом 1917–1945 рр., не могли не
відчувати свою меншовартнісність в системі міжнародних зв’язків.
Доведено, що створення системи нового міжнародного права відбувалося в
складних умовах між блокового протистояння, а також активного виходу на
міжнародну арену держав третього світу. В умовах біполярного світу зусилля
світових центрів сили, уособлених Вашингтоном та Москвою, могли бути
успішними лише за умови підтримки з боку цих нових акторів міжнародного
життя. І навпаки, політична ізоляція, продиктована власними вузько клановими
інтересами, загрожувала втратою позицій. У багатьох випадках саме такого роду
міркування зумовили процеси демократизації міжнародно-правових відносин та
утвердження інститутів нового міжнародного права. Прикладом продуктивної
конкуренції першого та другого світів за симпатії третього світу може служити
активна міжнародна кампанія проти режиму апартеїду в Південній Африці. На
перший погляд, роль української радянської дипломатії і загальному процесі
була мінімальною – його визначали міркування зовсім іншого порядку
(конкуренція першого і другого світів). Насправді ж радянські республіканські
(УРСР та БРСР) зовнішньополітичні відомства – в силу певних причин –
відіграли важливу роль в загальних процесах демократизації міжнародного
права. Викладені ними пропозиції не сприймалися, принаймні формально, як
офіційна (і, відповідно, ультимативна) позиція Москви, залишали простір для
дипломатичного торгу і продуктивного компромісу. Цю, дещо невдячну,
«піонерську» роль МЗС УРСР та БРСР уперто не помічають не лише західні
наукові школи, але й представники пострадянської науки.
Доведено, що в силу чисельних обставин, передусім політичного
характеру, Київ не зумів повною мірою скористатися наданими історичними
можливостями. Це сталося передусім внаслідок жорсткого диктату політичного
Центру радянської імперії, але також внаслідок відсутності політичної волі
українського радянського керівництва. Зокрема, українські радянські «вожді»
прогнозовано проігнорували пропозиції окремих західних держав 6


(Великобританія) щодо встановлення двосторонніх дипломатичних відносин за
Сталіна (у 1947 р.), і не наважилися повернутися до цього питання у часи
хрущовської «відлиги», коли переконати союзний центр в певних перевагах
такого кроку було простіше й безпечніше. Встановлення прямих двосторонніх
зв’язків з зарубіжними країнами сприяло б не тільки активізації міжнародно-
правової діяльності Української РСР, але й формуванню в республіці
професійного дипломатичного корпусу.
Доведено, що найактивніший період міжнародної діяльності Української
РСР припадає на перші повоєнні роки – час, коли Міністерство Закордонних
Справ Радянської України очолював Д. З. Мануїльський. Згодом роль УРСР у
процесах кодифікації міжнародного права стає другорядною, втрачаючи навіть
зовнішні ознаки «самостійності». Разом з тим у певних випадках позиція
республіки і надалі видається значущою для формування окремих інститутів
міжнародного права: зокрема у галузях права безпеки, гуманітарного права і т.д.
Окрім того, делегація УРСР здійснювала наполегливу боротьбу за мирне
урегулювання окремих міжнародних збройних конфліктів, чим створила ряд
прецедентів, важливих для системи міжнародних відносин загалом.
Доведено, що при вирішенні деяких гостро конфліктних питань, як-от
Індонезійська криза 1940-х–1950-х рр., Корейська криза поч. 1950-х рр., боротьба
світової громадськості з режимом апартеїду в ПАР та ін., роль української
радянської дипломатії була, хоч і не визначальною, але досить важливою. Не
менше, якщо не більше значення, ніж чисто посередницькі послуги, мало
створення відповідних міжнародно-правових прецедентів в практиці ООН – як у
плані участі держав-посередників у врегулюванні внутрішніх та міжнародних
конфліктів, так і в процесах пошуку форм міжнародно-правового тиску на
порушників основ міжнародно-правового консенсусу, закладеного в процесі
формування та ООН та її подальшої практичної діяльності
Доведено, що, окрім позитивних впливів на формування діючої у
післявоєнний період (1945–1991 рр.) системи міжнародного права, українська
радянська дипломатія як невід’ємна складова і активний учасник

загальносоюзної радянської зовнішньополітичної діяльності, здійснювала й
деконструктивні кроки. Українські радянські дипломати повністю підтримали
радянське збройне втручання (фактично – агресію) у внутрішні справи ряду
незалежних держав: Угорщини (1956 р.), Чехословаччини (1968 р.),
Афганістану (1979–1988 рр.) тощо. Т.зв. доктрина Брежнєва, яка
«обґрунтовувала» втручання у внутрішні справи суверенних держав
надуманими міркуваннями «інтернаціональної допомоги», «відсічі агресії США
та НАТО» і т.п. перебувала в непримиренному антагонізмі з проголошуваними
міжнародним співтовариством принципами невтручання, утримання від
застосування сили у міжнародних відносинах тощо.
Сьогоднішня агресивна політика РФ у т.зв. близькому зарубіжжі (тобто на
пострадянському просторі) сягає попередньої історичної епохи (1945–1991 рр.),
коли декларовані принципи нового міжнародного права застосовувалися
вибірково і не знайшли всезагального застосування. Опосередковано
відповідальність за це лежить і на Українській державі та українській дипломатії
(радянській та пострадянській) – приміром, офіційний Київ ніколи так і не надав
належної правової оцінки вторгненню СРСР у Афганістан.
Доведено, що до безперечно позитивних здобутків діяльності української
радянської дипломатії належить міжнародно-правове закріплення кордонів
УРСР та її правонаступниці – незалежної Української держави. Це стало
можливим в руслі загального дискурсу утвердження права націй на
самовизначення як одного з основоположних принципів нового міжнародного
права. Сьогоднішні спроби путінського режиму поставити під сумнів
територіальну цілісність України з міжнародно-правової точки зору є
безпідставними та безперспективними, вони можуть бути тимчасово
реалізовані лише відверто протиправними засобами військової агресії та
окупації території незалежної держави.
Ключові слова: нове міжнародне право, радянська дипломатія, республіки
Союзу РСР на міжнародній арені, ООН та дочірні структури, прецеденти в
міжнародному праві.
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.