Томас Бернгард ТРИ ДНІ Новела -------------------------------------- День перший ...перші враження, дорога до народної школи, до першого класу, я проходив повз крамницю м'ясника, і на відкритих дверях — рядами гаки, молоти, ножі, гарно розміщені, закривавлені з одного боку, вичищені до блиску з іншого, засоби забивання худоби... потім шум коней, їх забивали раптово, розрубували, розрізали ці велетенські черева, що піднімалися, спадали, кості, гній, кров... потім від крамниці м'ясника кілька сходинок догори — цвинтар, похоронний зал, склеп... я можу ще собі пригадати перший шкільний день, блідий підліток у похоронному залі, син власника сироварні... а звідти з биттям серця на шкільну лаву... молоденька вчителька... Моя бабуся завжди брала мене з собою, до обіду я сам гуляв по цвинтарях, а після обіду вона водила мене в будинки, де хтось помер, піднімала високо й казала: «Подивися, там знову лежить жінка...» Подібні речі мають неабияке значення для кожного, з усього цього напрошуються відповідні висновки... Дитинство — це неперервні музичні п'єси, звісна річ, не класичні. Наприклад, 1944 року мій шлях до школи був значно довшим. Мій дідусь із бабусею жили на околиці, отже, за добрих чотири кілометри. Посеред дороги ріс якийсь чагарник, я вже не пам'ятаю, який. І щоразу, коли я проходив повз нього, вибігала якась жінка й лементувала: «Я відправлю твого діда в Дахау!» 1945 — інша історія, інша музична п'єса, напевно, дванадцятитональна. Приятель мого брата, якому тоді було сім років, мені — чотирнадцять, схопив фаустпатрон, і той розірвався. Місцевість називалася Вахендорф. І я поїхав зі своїм братом велосипедом на похорон. Брат сидів спереду, а я змушений був крутити педалі. Дорогою ми рвали квіти. Але десь посеред нашого шляху з чагарів раптом вискочив якийсь молодик, скинув мене й мого брата з велосипеда, розтоптав квіти, потрощив спиці, кермо, болотники, надавав мені ляпасів і вдарив у живіт мого брата. Мені здалося тоді, що це поляк або чех, хоч насправді не знаю... Було це давно. Ми сиділи біля струмка й ревіли, і трюхикали пішки назад, тобто про похорон уже не було й мови, а вдома ми розповіли цю дивну історію. І таких пригод було чимало. Дві справжні школи, звичайно, самотність, відособленість, неприсутність і — затяте недовір'я, породжене самотністю, відособленістю, неприсутністю. І все це — ще у дитинстві... Моя мати віддала мене чужим людям. У Голландії, в Роттердамі, на рибальському катері я провів цілий рік в однієї жінки. Моя мати навідувала мене кожних три-чотири тижні. Я думаю, їй тоді було не до мене. Потім, щоправда, усе змінилося. Мені був рік, ми поїхали до Відня, а проте недовір'я, що було і тоді, коли я приїхав до свого діда, який справді любив мене, залишилося. Потім були прогулянки з дідом — усе це відбилося згодом у моїх книгах: ті образи, чоловічі образи,— всі вони нагадують мого діда... Але поруч із ним — знову й знову — абсолютна самотність. Можна розвиватися тільки в самотності, в усвідомленні, що завжди будеш сам і що з себе не вийдеш. Усе інше — розчарування й сумнів. Нічого не змінюється... Під час навчання — страшенна самотність. Можна мати сусіда по парті й бути самотнім. Можна розмовляти з людьми і все одно бути самотнім. Можна мати погляди, свої й чужі, і завжди бути самотнім. А коли пишеш книгу, як я, тоді самотність ще дужча... Пояснити це неможливо, пояснень нема. З самоти, відлюддя — постає ще більша самотність... Врешті, пересуваєш місце дії на дедалі коротші відстані. Спершу думаєш про великі міста — невеликі міста вже не задовольняють, Відень не задовольняє, Лондон теж. Може, слід їхати на інші континенти, пробувати там і там, опановувати іноземні мови... Може, в Брюссель? Може, до Рима? І так мандруєш по світу, незмінно залишаючись наодинці з собою й своєю дедалі обридливішою роботою. Повертаєшся назад у село, у свою домівку, закриваєш ворота, замикаєшся, як я, часом на кілька днів у собі, і це твоя єдина насолода, твоє дедалі дужче задоволення, та ще — робота. Слова, речення, з яких щось будуєш. По суті, це наче забава... музичний процес. Коли досягаєш певного рівня — після чотирьох, п'яти поверхів,— цілість робиться зрозумілою і ти, як дитина, руйнуєш усе. Але саме в ту мить, коли тобі здається, що все позаду, в організмі з'являється пухлина (нова робота, новий роман) і робиться дедалі більшою. По суті, кожна книга — ніщо інше, як пухлина, злоякісна пухлина? її оперують, але знають, звичайно, що метастази вразили весь організм і порятунку немає. І, звичайно, це дратує ще дужче, і ніякого порятунку, повороту назад справді немає. Мої попередники, мої предки були чудові люди. Не випадково мені це спало на гадку на дуже холодній лавці. Атож, вони були казково багаті, бідні, злочинці, мерзотники, зіпсовані тою чи тою мірою, щасливці, що об'їздили цілий світ-Більшість із них кінчали життя самогубством, надто ті, про яких і не думали, що вони на таке зважаться, їх життя — тобто те, що називається життям,— просто обривалося пострілом або стрибком. Один стрибав у прольот між сходами, другий пускав собі кулю в лоб, третій мчав машиною в річку... Але спогади про них усіх настільки ж жахливі, наскільки й приємні. Це так, ніби сидиш у театрі, завіса підіймається й ти одразу ділиш людей на сцені на лихих і добрих — маються на увазі не добрі й лихі персонажі, а лише хороші й погані актори. І мушу сказати, перегляд такої вистави час до часу дає неабияке задоволення. День другий Складність — почати. Для дурня немає труднощів, він їх не відає. Він штампує дітей чи книжки, штампує дитину й книжку, неперервно — дітей і книжки. Йому однаково, він не замислюється. Він не відає труднощів, прокидається вранці, вмивається, виходить на вулицю, потрапляє в аварію, в криваве місиво, йому однаково. А тим часом початок — суцільний опір, можливо, одвічний. Опір, що таке опір? Опір — це опір матеріалу. Мозкові необхідний опір. Коли мозок стикається з опором, він стикається з матеріалом, він сам чинить опір. Організм опирається. Опирається, коли з вікна дивишся вниз; опирається, коли маєш написати листа, але страшенно цього не хочеш; опирається, коли отримуєш листа і не хочеш його розпечатувати. Викидаєш усе, але деколи відповідаєш. Крокуєш вулицею, щось купуєш, п'єш пиво, усе набридає, усе це і є опір. Коли занедужуєш і потрапляєш до лікарні, тобі погано — це знову опір. Коли з'являються якісь смертельні хвороби, зникають, знову чіпляються до людини — це, звісно, опір. Коли читаєш книжки — опір. Коли не хочеш взагалі ніяких книжок, не хочеш думати, не хочеш ні мови, ні слів, ні речень, ні жодних історій, не хочеш узагалі нічого, і все ж засинаєш і прокидаєшся. Наслідок засинання — прокидання. Треба вставати, хочеться цього чи ні. Треба виходити з кімнати — опір, а тоді з'являються папір, речення, знову й знову ті самі речення... Хтозна-звідки... Одноманітність, еге ж? Відтак виникає новий опір, тимчасом як ти цього навіть не помічаєш. Не хочеш нічого, лише заснути і нічого не знати, нічого не думати. Та напливають нові бажання... Але чому темрява? Чому у моїх книжках завжди цілковита темрява? Це легко збагнути: у моїх книжках — усе надумане, від персонажів до подій, що розігруються на сцені у цілковитій темряві. Я змальовую постаті, які у пітьмі видаються набагато чіткішими, ніж за нормального освітлення. Темрява надає особливої чіткості всьому: і явищам, і предметам, і навіть мові. Сторінки книжок треба уявляти собі абсолютно темними. І тоді слово спалахує на них, поступово набуваючи виняткової виразності. Глибоко вірячи в це, я послуговуюсь відповідним художнім прийомом від самого початку своєї творчості. Відкриваючи мої книжки, слід уявляти себе в театрі: на першій сторінці підіймається завіса, зринає назва, западає темрява і тоді, поступово, з заднього плану, з темряви випливають слова, які в силу своєї штучності виявляються щонайчіткішим утіленням зовнішніх і внутрішніх процесів природи. Я не знаю, яким уявляють собі письменника люди, але в кожному разі, я певен, що їх уявлення хибні... Щодо мене, то я навіть не письменник, а лише той, хто пише... Хоча з іншого боку, отримуючи листи з Німеччини чи звідкілясь із провінції, з великих міст, радіостанцій і установ, я довідуюся, що мене вважають трагічним, похмурим поетом і що це зайшло так далеко, що навіть присуджуючи мені літературні премії, мене саме так і відрекомендовують і усно, й у псевдонаукових працях. Про мене немовби кажуть: людина, що сидить перед вами,— письменник, його слід трактувати так і так, мізантроп. На такій церемонії мені, отже, не лишається нічого іншого, як бути похмурою глибою у темному одязі... Авжеж, я вважаюсь так званим серйозним письменником, як Бела Барток — серйозним композитором, і слава ця шириться... По суті, це кепська слава. Мені вона неприємна. Хоч з іншого боку, я справді не вельми веселий автор, я не оповідач історій, я їх взагалі ненавиджу. Я радше руйнівник історій, типовий руйнівник. У моїх текстах, якщо тільки з'являється ознака якоїсь історії, чи десь далеко виникає бодай натяк на неї, я одразу ж припиняю розповідь. Так само і з реченнями, я мав би велике задоволення, коли б міг наперед знищити всі ті речення, які потенційно можуть бути утворені. З іншого боку... Мені найбільше подобається самотність. По суті, це ідеальний стан. Мій дім, між іншим, це велетенська в'язниця. Мені це найбільше подобається — голі стіни. Порожньо й холодно. Це позитивно впливає на мою працю. Мої книжки, тобто те, що я пишу, подібні до мого дому. Деколи мені здається, що окремі розділи в книжці — наче окремі кімнати у цьому домі. Стіни живуть, чи не так? Отже, є книги і стіни, цього досить, їх слід інтенсивно розглядати. Коли довго вдивлятися в білу стіну, побачиш, що вона не цілком біла, не цілком порожня. Коли довго бути самотнім, звикаєш до самотності, привчаєшся до неї, відкриваючи навкруги те, що недоступне нормальним людям. На стіні помічаєш тріщини, нерівності, виступи, комах. На стінах панує дивовижний рух. Справді, стіна і книжкова сторінка надзвичайно подібні. Мій спосіб життя для сторонніх може видатись монотонним. Усі довкола живуть інтенсивним, якщо не цікавим життям... Життя моїх сусідів, ремісників, цікавить мене; так, навпроти мене живе робітник паперової фабрики, поруч із ним — столяр, а далі — знову робітники паперової фабрики, ремісники, землероби... Професії, що, здається, повторюються сотні тисяч разів, весь час у той самий спосіб і весь час по-новому... Моє власне життя, мій фах, мін робочий день видаються мені монотонними й беззмістовними... Найжахливіше для мене писати прозові твори... Взагалі, це найтяжче для мене... І коли я помітив це і збагнув, я поклявся собі писати лише прозу. Я міг би, звичайно, зайнятися чимось іншим. Я студіював чимало інших предметів, однак вони не були такими жахливими. Ще в дитинстві я захоплювався малюванням, і з мене, можливо, вийшов би непоганий художник, мені легко давалася ця дисципліна. Я студіював музику, і мені легко давалася гра на різних інструментах, мені подобалося компонувати... Був навіть час, коли я думав, що обов'язково зроблюсь диригентом. Я вивчав музичну естетику, грав на кількох інструментах, і оскільки це все давалося мені легко, я покинув заняття музикою. Потім я міг стати актором, чи режисером, або й драматургом. Був навіть час, коли я по-справжньому цим захопився. Я грав у театрі — здебільшого комічні ролі, ставив вистави... Я пройшов також торговельну школу, і був навіть час, коли я хотів стати комерсантом, це мене захоплювало... Дуже рано — десь у сімнадцять чи вісімнадцять років — я найдужче зненавидів книжки... Я мешкав тоді у свого діда, він був письменником, мав велетенську бібліотеку, і бути завжди з цими книгами, проходити кожного дня через бібліотеку — було для мене нестерпно... І можливо... можливо, саме тому я й звернувся до написання книг — з опозиції проти себе, проти своїх почуттів, адже опір для мене, як я вже казав, означає все... Я прагну цього жахливого опору, і тому пишу книги... Можливо, я роблю це й тому, що вісімнадцятилітнім юнаком потрапив на цілий рік до лікарні, де не просто пролежав — пройшов (це, здається, й сьогодні так називають) останнє помазання. Потім був санаторій, де я місяцями лежав високо в горах. Пьреді мною весь час височіла та сама гора. Я лежав у шезлонгу, накритий сірою ковдрою, восени і взимку на свіжому повітрі, день і ніч. І просто з.нудьги почав писати, тому що не міг просто безперервно лежати навпроти гори і нічого не робити — я не міг рухатися... Можливо, це були причина і привід. І під тиском тієї нудьги й самотності, наодинці з тією горою, що називається Гойкарек і височіє над Шварцахом, висотою дві тисячі метрів... коли з місяця в місяць нічого не змінюється... тоді поступово зсуваєшся з глузду або починаєш писати... І взявши папір і ручку, я почав робити записи, щоб таким чином подолати ненависть до книжок і писання, до олівця і пера,— і це стало справжньою причиною всіх моїх бід, із якими я покінчив щойно тепер... По суті, я не хочу нічого, крім того, щоб мене залишили в спокої. Це зухвале бажання, але мене справді вже не цікавлять зовнішні зміни. Ті самі, незмінні зміни. Хай ними займаються інші. Мене цікавлять лише мої власні процеси, тут я можу бути справді нещадним. І хоч би де я був — на своєму подвір'ї чи в далекому місті, у Брюсселі, у Відні чи Зальцбурзі, хоч би що там навколо мене руйнувалося чи робилося сміховинним, я не бачу у тому ніякого глузду: ніщо не веде мене ні вперед, ні назад, а лише до себе самого... А тоді... День третій Так, спілкування з філософією, з написаним — найжахливіше... особливо для мене... Я часто ходжу годинами, днями, тижнями, кругом і довкола... Я не хочу ніяких контактів, я не хочу взагалі нічого. Бо якраз саме ті автори, що для мене були найважливіші, виступають моїми найбільшими супротивниками й ворогами. Це неперервний захист саме від тих, хто має на тебе найбільший вплив. Я зачарований Музілем, Павезе, Езрою Паундом — це не лірика, це абсолютна проза. Зовсім прості речення, ландшафт, створений кількома словами у щоденнику Павезе, ескіз Лєрмонтова, звичайно, Достоєвський, Тургенєв, по суті, всі росіяни... Натомість французи, за винятком Валері, ніколи мене не цікавили... «Пан Тест» Поля Валері — це книжка, яку я зачитав до дірок, і тому мушу купити собі новий примірник... Генрі Джеймс — постійний опір його манері. Гірка ворожнеча... все коливається... Часом здається, що навіть смішно змагатися з такими людьми — з подібним настроєм неможливо працювати. Отож поступово приходить усвідомлення власної сили і навіть певної переваги — навіть над такими письменниками, як Вірджінія Вулф та Георг Форстер. І тоді можна писати. Порівнювання себе з іншими — це взагалі мистецтво, яким треба оволодіти. Це єдина школа, яка має сенс і завдяки якій ти посуваєшся далі, вперед. Не повинно бути нічого цілісного, слід боротися з цим... Щось вдале, гарне, завершене завжди викликає підозру. Шлях слід обривати по змозі у найнесподіванішому місці... Це помилка — дописувати розділи до кінця. Це взагалі неправильно — дописувати до кінця книжку. Найбільша помилка полягає в тому, що автор завершує свій твір. У взаєминах із людьми найкраще переривати їх раптово. Меланхолія — це чудовий стан. Я дуже легко і з задоволенням піддаюсь меланхолії. На селі я майже або й цілком їй не піддаюся, однак у місті... Кращого місця, ніж Відень, для мене немає, меланхолія опановує мене тут незмінно... Люди, яких я знаю протягом двох десятиліть, є тут утіленням меланхолії. І вулиці Відня. І, звичайно, сама атмосфера міста, міста, де я навчався. І ті самі, завжди однакові речення, якими люди до мене звертаються, можливо, такі самісінькі, якими я звертаюсь до них — це теж прекрасна передумова для меланхолії. Можна сидіти годинами в парку, годинами у кафе — це меланхолія. Колишні молоді письменники вже постаріли. І помічаєш раптом, що це вже немолода людина, яка видає себе за молоду,— можливо, і я так само видаю себе за молодого, хоч це вже давно не так. Подібні відчуття посилюються, але це теж прекрасно. Я охоче відвідую віденські цвинтарі, зокрема Деблінгерський, найближчий, і цвинтар у Нойштіфті; я радію написам, іменам, які знаю віддавна. Меланхолія — це коли йдеш до крамниці: продавчиня ніби та сама, однак рухи її набагато повільніші, ніж у тієї, що була тут двадцять років тому: Вона повільно насипає цукор у паперовий пакет. Це зовсім інакші рухи, вона по-іншому бере гроші, замикає касу... І той самий дзвінок на дверях, усе це — меланхолія. Такий стан може тривати тижнями. Я вважаю, що меланхолія — це ідеальні, єдино необхідні ліки, я вживаю Ті у формі таблеток... Меланхолія — це нові і нові розмови з братом, якого нема, з матір'ю, якої нема, з батьком, якого вже теж нема. Це розмова з минулим, неможлива, тому що минулого вже немає й ніколи не буде. Ця розмова виливається у великі речення, яких нема. А крім того, це ще й розмова з природою, якої нема, і використання понять, яких не існує і які, власне, й не можуть бути поняттями. Це знайомство з незрозумілістю й недосконалістю. Це знайомство з матеріалом, до кінця незбагненним. Це розмова з матерією, яка не відгукується. Це абсолютна беззвучність, яка все руйнує, це абсолютне розчарування, з якого не можна вийти. Це уявне візаві, яке створюється, щоб створюватися знову й знову... Це спроба доторку до предметів, які розпадаються в той момент, коли здається, що ти до них доторкнувся. Це знайомство з фактами, які виявляються помилковими. Це спроба подолати час, про який ніколи не було мови. Це завжди та сама уявність, яка за законами природи виявляється помилковою. Це ідентифікація з предметами, побудованими з допомогою речень, про які ми не знаємо нічого, як і про предмети. Це вся та буденність, від якої слід триматись на віддалі. Слід звільнитися від усього й, не зачинивши за собою дверей, все покинути і піти геть. І нехай усе беззвучно, само по собі зникає. Треба просто з однієї темряви, яку неможливо подолати за все життя і яка робиться, зрештою, абсолютно нестерпною, перейти в іншу, остаточну темряву, потрапити в неї якомога швидше, без філософських премудростей, без розумувань, просто увійти в неї... І по змозі з заплющеними очима взяти її, і лише по тому розплющити очі; для цього треба бути певним, що ти вже в темряві, в цілковитій темряві. --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки Nова Dоба: http://web.archive.org/web/20040125033529/http://newlib.8k.com/ У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua