Василь Бережний МАТЕРИН ГОЛОС Фантастичне оповідання -------------------------------------- Опинившись на Місяці, вона все роззиралась, захоплювалась: Ніколи не думала, що тут так гарно! Він водив її безконечними тунелями Лунополіса, показував поверхневі споруди, що прозорим склепінням підпирали чорне, всіяне зорями небо. — А ходити як легко, сину!.. Голос у матері дзвінкий, зовсім ще молодий — може тому, що вона співуча? Скільки й пам'ятає, любила співати. На свята, приймаючи гостей, співала весело, з полум'ям, у будні, за домашньою роботою, — притишено й трохи сумовито. Та навіть і в розмові ніби не вимовляла слова, а виспівувала їх. А зараз в її голосі було щось таке… чи незвичайне, чи що… Може, це її так схвилював переліт до Місяця? Він вслухається в цей до щему рідний голос і ніяк не може визначити, які модуляції додалися… — А в нас цвітуть сади. Якби тільки приморозки не впали… Урожай буде!.. Приїдеш у відпустку цього літа? Хотів сказати їй про експедицію, слова ледь не злетіли з кінчика язика, але встиг погамувати їх. Навіщо тривожити матір? Тривожити… Ага, он воно що: в її голосі чується тривога! Слова веселі, а голос тривожний. Невже здогадалася, що це — прощання? Чи, може, інтуїтивне? — Хоч тут і легко ходити, — сказав матері, — але відстані немаленькі. Лунополіс займає більше ста квадратних кілометрів. Давайте, мамо, трохи під'їдемо. Доріжка, помережана смугами зеленого пластика, понесла їх лункими тунелями, високими печерами, стіни яких іскрилися в світлі кварцових ламп. На поверхню їх виніс ескалатор. Мати мовчки дивилася на велетенське шатрище, яке квіткою конвалії накривало кратер, діаметром не менше кілометра. — Майдан здружених націй, — пояснив матері. — Після роботи сюди сходяться американці, росіяни, поляки, українці, французи… Всі, хто працює в Лунополісі. А он до озера пішла група туристів. Поплавати на Місяці — от екзотика! — Е, в Дніпрі, мабуть, краще. Ось як буде тобі відпустка… “Найдорожча, ненаглядна моя мамо… — подумки звертався до неї. — Коли-то мені випаде побувати на Землі, та чи й випаде…” Хоч мати й тамувала тривогу, ховала її глибоко в серці, але вона відчувалася і в інтонації, і в погляді, і в зітханнях, які часто виривалися з грудей. Та навіть усмішка якось не так освітлювала материне миле, рідне лице, якого вже торкнулись літа. Коли оглядали панораму астродрому, де в чорну глибінь космосу націлились два кораблі висотою з Останкінську телевізійну вежу, мати знову зітхнула. — Що то? — Кораблі далекої дії, мамо. Готується експедиція до сусідньої планетної системи. Примруженими очима дивилась на ті ракети, а там порались монтажники, снували, як мурахи, зовсім дрібненькі на такій відстані. Тихо сказала: — І чого летіти хтозна-куди? Навіщо наражатись на небезпеку? — Це надійні кораблі, мамо. — А хіба не доцільніше було б спочатку повністю опанувати Місяць, зрештою всі планети Сонячної системи, а тоді вже… Тепер він зітхнув. — Звичайно, якась логіка в цих міркуваннях є. Але… — Але що? — Ну, хіба я знаю… Ох, як йому кортіло розповісти про цей омріяний політ, про те, як він хвилювався, проходячи відбіркову комісію! Але стримався. Це ж останнє побачення перед стартом, останнє, — навіщо ж його затьмарювати? Мати — це ж мати, зараз почне свої жалі… А так йому просто приємно, радісно слухати її. Нехай говорить що завгодно, йому аби чути, сприймати, всотувати в душу цей рідний, єдиний серед мільярдів голос. — Ти, гадаєш, чому людина приживається на Місяці? — філософствувала мати. — Бо перебуває у сфері тяжіння рідної Землі, рідного Сонця. Це ж простір, відведений нам природою! А покинути своє Сонце… Хто його зна, що може статися… Він слухає й слухає, наче п'є джерельну воду десь на Землі, в тіні дерев. А мати показує очима на величну голубу кулю і, притишивши голос, продовжує: — Поглянь, сину, це ж чудо… Пливе в просторі Земля, сама собою, он бач, снігова шапка на полюсі, а як виблискує океан… Колиска життя! То як же це так — узяти й покинути оцю дивовижу, оцю красу?.. Цієї миті йому наче відкрилися очі, поглянув на рідну планету інакше, по-новому, і вона постала перед ним як прекрасне видиво, як справжнє чудо природи. Досі незнане почуття охопило всю його істоту — аж серце защеміло. — То коли ж у тебе відпустка? — Не знаю, мамо… Тому ж і запросив, що не знаю. Невідомо, коли побачимось… А сам добре знав, що відпустки вже не буде. І матір бачить востаннє. Холодок далекої — ой, якої далекої! — мандрівки вже наповнював йому груди. — Постарайся хоч на осінь, — благально каже мати. — Саме яблука, груші… Та й кавуни… — Гадаєте, мені не кортить походити босому по землі? — От і походиш. Погостюєш у родичів, товаришів. Ні, мати і в думці не припускає, що син помчить у космос і вже ніколи не побачить своїх близьких. — А ставок наш поглибили — скільки там риби!.. Ти ж любиш рибал… — Чергового оператора на вахту! — пролунало з динаміка. Торкнувся кнопки, екранчик погас, змовк материн голос. — Іду! Він частенько прокручує цей запис, і наче знову ходить з матір'ю по Місяцю, бачить рідну планету. Бо вони таки покинули своє Сонце, навіть у телескопі воно видніється звідси зірочкою 12-ї величини. А Землі вже давно не видно. Чому вони полетіли? Може, тому, що молоді. І людство молоде. --- КІНЕЦЬ --- Текст звірено з виданням: Бережний В. П. По спіралі часу. Фантастичні повісті та оповідання. Київ. "Дніпро", 1978. — 384 с. — Стор. 380-382. Сканування і редакція: Хас (hsa@ukrsat.net.ua) Оригінальний текст взято з Публічної бібліотеки: www.publ.lib.ru У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua