Софія Азовцева » Євангельські сюжети у бароковому проповідницькому дискурсі (Кирило Транквіліон Ставровецький та Антоній Радивиловський)
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Євангельські сюжети у бароковому проповідницькому дискурсі (Кирило Транквіліон Ставровецький та Антоній Радивиловський)

Дисертація
Написано: 2018 року
Розділ: Наукова
Твір додано: 17.12.2018
Твір змінено: 17.12.2018
Завантажити: pdf див. (2,2 МБ)
Опис: Азовцева С. В. Євангельські сюжети у бароковому
проповідницькому дискурсі (Кирило Транквіліон Ставровецький та
Антоній Радивиловський). – Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних
наук за спеціальністю 10.01.01 – «Українська література» (Філологічні
науки). – Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна,
Міністерство освіти і науки України, Харків, 2018.
Проповідницька література XVII століття – один із найпоширеніших
видів української писемності цього періоду. Кінець XVI – початок
XVII століття характеризується поширенням європейських реформаційних
і ренесансно-гуманістичних ідей на українських землях Речі Посполитої.
Тогочасна література прагнула привернути увагу читачів до проблем, що
постали перед суспільством у період напруженого культурного та
релігійного протистояння.
Нові політичні обставини активізували діяльність Київської митрополії
на захист православ’я. Це позначилося передусім на текстах полемічних
і панегіричних. Основи віри викладалися в жанрі проповіді, який, з огляду на
нові умови, модернізується й набуває дедалі більшої популярності.
В останні десятиліття увагу дослідників привертає проповідницька
спадщина барокових письменників. Однак, незважаючи на існування великої
кількості наукових розвідок, присвячених вивченню проповідей Кирила
Транквіліона Ставровецького та Антонія Радивиловського, не всі їхні тексти
проаналізовано належно й докладно в сучасному літературознавстві.
Актуальність теми роботи зумовлена потребою переглянути творчу
спадщину проповідників Кирила Транквіліона Ставровецького та Антонія
Радивиловського з акцентом на біблійній основі їхніх проповідей. Це є 3

важливим як для створення об’єктивної концепції історії української
літератури досліджуваного періоду, так і для розуміння тенденцій розвитку
українського проповідництва XVII століття.
Об’єктом дослідження обрано проповіді з «Євангелія Учительного»
Кирила Транквіліона Ставровецького та казання Антонія Радивиловського зі
збірки «В ѣ нець Христов».
Предметом дослідження є специфіка тлумачення євангельських
сюжетів у проповідях Кирила Транквіліона Ставровецького та Антонія
Радивиловського.
Наукова новизна зумовлюється актуальністю, метою та завданнями
роботи і полягає в дослідженні способів коментування Святого Письма у
проповідях як початку, так і другої половини XVII століття. Прокоментовані
частини проповідей Кирила Транквіліона Ставровецького («Повчання у
неділю Святого Посту», «Повчання в неділю про блудного сина») та Антонія
Радивиловського («Слово друге на неділю п’яту після сходження Святого
Духа», «Слово друге на неділю десяту після сходження Святого Духа»,
«Слово друге на неділю третю після сходження Святого Духа», «Слово друге
на Вознесіння Господнє»); досліджено нові способи тлумачення
євангельського матеріалу в структурі проповідей Кирила Транквіліона
Ставровецького та Антонія Радивиловського; визначено особливості
тлумачення євангельської притчі із «Євангелія Учительного» Кирила
Транквіліона Ставровецького; з’ясовано євангельську основу емоційної та
естетичної персвазії в казаннях Антонія Радивиловського.
Ораторсько-проповідницький жанр посів важливе місце в художній
системі української літератури Х–XVIII століть, особливо якщо йдеться про
українську барокову літературу часу великих національних зрушень та
міжконфесійних воєн XVII століття.
Протягом тривалого часу в українській ораторській прозі розвивалася
повчальна проповідь, метою якої була моралізаторська настанова. Такі
проповіді вибудовувалися шляхом послідовного тлумачення євангельських 4

текстів. Друкованого вигляду вони набули у формі учительних євангелій, які
до того поширювалися як рукописи.
Типовою формою проповіді в учительних євангеліях кінця XVI –
початку XVII століть була екзегетична гомілія. Вона передбачала сполучення
біблійної екзегези з виведенням із прочитаного тексту моральної науки,
виконувала функцію викриття вад, засудження гріхів і формувала
у свідомості слухачів ідеал праведного життя на основі біблійних взірців.
Популярність такого типу збірок на східнослов’янських землях Речі
Посполитої дослідники пов’язують із різкою потребою в проповідницькій
літературі та жвавішою зацікавленістю релігійними питаннями, яку виявляли
широкі верстви суспільства.
«Учительне Євангеліє», яке суттєво вплинуло на подальший розвиток
української проповіді, приписується константинопольському патріархові
Каллісту. На початку XVII століття виходить його переклад у виконанні
Мелетія Смотрицького.
Окрім авторитетних болгарських і грецьких джерел українські
проповідники все частіше використовували твори католицьких
і протестантських казнодій. Це можна простежити на друкованих
«Євангеліях Учительних» (1615, 1637), які, з одного боку, наслідували тексти
Калліста, а з другого, – набували рис сучасних католицьких
і протестантських текстів подібного жанру. Це виявилось у вживанні
«простої мови», ясності «казання», уникненні складних тлумачень та
домінуванні морально-повчального елемента, а також зміні принципу
побудови проповіді. Кожен розділ починається з євангельського уривка,
потім подається детальний переказ притчі чи епізоду або оповідання
з послідовним тлумаченням кожної фрази, закінчується проповідь висновком
повчального або морального змісту. Таким чином, учительні євангелія
першої половини XVII століття свідчили про важливість для їх упорядників
і візантійської традиції, і змін у тогочасній бароковій літературі. Ці збірки, 5

з одного боку, мали на меті зберегти традиції, а з другого, – засвоїти
й використати зразки західної проповідницької літератури.
У цей же ряд і тенденцію вписується й «Євангеліє Учительне» Кирила
Транквіліона Ставровецького. У ньому можна побачити еволюцію проповіді
як жанру: від гомілійного типу до нового, риторичного казання, яке набуло
поширення в українській літературі в другій половині ХVІІ століття. Крім
того, збірка позиціонується на проміжному місці між церковним повчальним
євангелієм і збіркою тематичних казань.
З другої чверті XVII століття українська проповідь набуває нових рис.
Передусім це пов’язано з суспільно-історичними змінами. Велику роль
у розвитку церковно-ораторської прози відіграла діяльність викладачів
Києво-Могилянської колегії, підручники риторики яких спирались і на
античну теорію красномовства, і на барокові праці представників
Центральної та Західної Європи.
«Новий» тип проповіді, тобто тематичне казання, розвинувся в процесі
антикатолицького культурно-релігійного руху. Суспільно-політичні умови
вимагали зважати на ситуацію. Якщо в XVI – на початку XVII століття
українська проповідь становила екзегезу біблійного тексту, витриману
в морально-повчальному дусі, то з другої половини XVII століття змінився
характер побудови проповіді, основною рисою якої став відхід від
гомілійного принципу. Натомість євангельські уривки тлумачаться за
принципами риторичної промови, а точніше, тематичного казання.
Антоній Радивиловський був вихованцем Києво-Могилянської колегії,
тож його проповіді побудовані на риторичних засадах. Цей автор – майстер
тематичної проповіді, в якій використано принципи впорядкування топічного
казання, гомілії та проповіді, побудованої на основі алегорії. Композиція
його проповідей характеризується наявністю «текстових уривків», які
розгортаються не тільки завдяки порівнянням, але й топосам, у смисловій
структурі яких яскраво проглядається євангельський сюжет. 6

Антоній Радивиловський у збірці «Вінець Христов» вдається до
модифікацій біблійного сюжету, які полягають у зміні змісту певних
елементів або їх розгортанні. Обираючи за основу свого тексту цитати зі
Святого Письма, проповідник ампліфікує їх за допомогою описів персонажів,
їхніх характеристик, роздумів, відсилань до інших текстів, а також
трансформує зміст деяких частин, дотримуючись при цьому відповідних
композиційних правил написання проповіді (наявність теми, епіграфа,
ексордіуму, нарації, конклюзії).
Найвиразнішою рисою барокового мислення був консептизм. Категорія
концепту відігравала не останню роль в проповідницькій літературі бароко.
Для барокових часів концепти були улюбленою формою вираження думки. У
концептивних проповідях (concetti predicabili) тему було подано у формі
алегорії і, як правило, казнодія намагався свої умовиводи «підкріпити»
художнім доказом зі Святого Письма.
В Україну консептизм прийшов із Польщі й у XVII столітті становив
взірець для українського духівництва, зокрема для Лазаря Барановича,
проповідницька практика якого відповідала бароковій теорії концепту.
Як відомо, Антоній Радивиловський був учнем Лазаря Барановича.
Відповідно, барокові тенденції, серед яких був і консептизм, не могли не
позначитися на манері (стилі) написання проповідей казнодії.
Найважливішим для нього як проповідника було вплинути на поведінку
свого читача. Автор не просто намагався створити «концепт» із метою
зацікавити читача, а продумував тематичні та структурні аспекти, враховував
комунікативну настанову та орієнтувався на когнітивну базу своїх
реципієнтів. Усе це мало дати ще й естетичну насолоду для читача (слухача).
Завдання проповіді передбачає, щоб слухачі могли запропоновану
промову не тільки почути, але й узяти за правило для свого життя.
Проповідник зобов’язаний пояснити та довести правду Божу, причому
якомога ясніше та ґрунтовніше. Отже, головний акцент сприйняття
переноситься на проблему істинності, правдивості слова. Важливе значення
в прагматиці тексту відігравали постать автора, його позиція і соціальний
статус. Проповіді авторів, безсумнівно, були звернені до «народу», тобто до
парафіян, які збирались у церкві. Такий висновок можна зробити з того, що
у своїх казаннях обидва письменники завжди мали на увазі «православного
слухача». Оскільки серед православних слухачів було й багато простого
люду, який приходив помолитися, то необхідно відзначити прагнення авторів
зробити свої проповіді доступними для всіх. Проповідник усвідомлює власне
авторство, твори спрямовуються на конкретного адресата, задоволення його
духовних прагнень та естетичних потреб. Усе це визначає результативність
переконання. Казнодія виконує роль не тільки священнослужителя, але
й психолога. Проповідь того часу стає поглиблено комунікативною.
Проповідники XVII століття ставили собі цілі – повчати й наставляти
своїх слухачів на добрі вчинки. Ґрунтом для написання цих повчань,
звичайно, слугували тексти Святого Письма та твори Отців Церкви.
Відповідно, наука проповідника не могла розходитися з наукою Христовою,
апостольською, святих отців та всієї православної церкви. Завдяки аналізу
проповідей зі збірок «Євангелія Учительного» та «Вінця Христового» можна
з упевненістю назвати Кирила Транквіліона Ставровецького представником
перехідного типу проповіді, тоді як Антонія Радивиловського – нового типу.

Ключові слова: бароко, гомілія, казання, учительні євангелія,
персвазія, консептизм.
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.