Отже, якщо хочете знати чим є ці «сучасні» переклади, який з них кращий, то знайомтесь. Найпростіше це зробити через пошук тексту: "[r-u1", "[r-u2"... (так я позначив контрольні [синхронні] точки [4-ри] найхимерніших уривків)...
A.C.Doyle_ZagublenyiSvit_vydavPIRAM_2-23_138-157.rtf
Arthur Conan Doyle
THE LOST WORLD
The compiler of the series Yurij Vynnychuk
Translated by Dmytro Lysychenko
PIRAMIDA
Lviv — 2006
Артур Конан Дойл
ЗАГУБЛЕНИЙ СВІТ
Упорядник серії Юрій Винничук
Переклад Дмитра Лисиченка
Літературна Агенція
ПІРАМІДА
Львів — 2006
ББК 84.4
К64
Нова серія «Піраміда пригод» знайомить із найвидатнішими зразками світової та української пригодницької літератури. Попереду у Вас зустріч із чудовими повістями Александра Дюма, Фенімора Купера, Майн Ріда, Роберта Говарда, Герберта Велса, Вальтера Скотта, Райдера Гаґґарда, Луї Буссенара, Гюстава Емара, Роберта Люїса Стівенсона, Жуля Берна, Луї Жаколіо, Рафаеля Сабатіні, а також Андрія Чайковського, Андріана Кащенка, Юліана Опільського, Спиридона Черкасенка, Осипа Маковея.
Пригодницько-фантастична повість славетного Артура Конан Дойла (1859-1930) «Загублений світ» (1912) уже давно стала класикою. Саме з цієї повісті починається цикл науково-фантастичних творів, найвизначніші з яких, окрім «Загубленого світу», — «Отруєний пояс» (1913), «Відкриття Рафлза Гоу» (1914) та «Марракотова безодня» (1929).
Ось уже майже сторіччя «Загублений світ» Конан Дойла манить читача екзотикою таємничих країв, захоплюючим сюжетом і насиченим змістом. Пригоди експедиції професора Челенджера, що потрапляє у доісторичні світи, тримають читача в напрузі від першої до останньої сторінки.
Видавець Василь ГУТКОВСЬКИЙ
Літературна агенція «Піраміда» зберігає за собою всі права,
зокрема й позакнижкові.
Будь-яке використання тексту чи уривків із нього, а також
художньо-технічного оформлення без письмової згоди літературної агенції —
заборонено!
ISВN 966-8522-84-2
(серія «Піраміда пригод»)
ISВN 966-8522-80-Х
(r) ЛА «ПІРАМІДА», макет, 2006
(c) Д. Конюхов, художнє оформлення, 2006
Розділ І
Героєм можна бути скрізь
[C]правді-бо, містер Ганґертон — її батько — був найнетактовнішою в світі особою — якийсь пухнастий, пелехатий, неохайний какаду, добродушна, але надзвичайно самозакохана людина. Якби що й могло відштовхнути мене від Ґледіс, то хіба лише перспектива мати такого тестя. Він, напевно, був переконаний, що я вчащаю до них тричі на тиждень із єдиною метою — порозкошувати його товариством і, зокрема, поговорити з ним про біметалізм. До речі, в останньому питанні містера Ганґертона вважали великим авторитетом.
Того вечора я впродовж години, а то й більше, уважно слухав, як він цокотав про брудні гроші, що витискають чисті; про умовну вартість срібла; про знецінення рупії та про справедливі вексельні курси.
— Уявіть собі, — із завзяттям пискнув він, — що всі борги зненацька примушують сплатити й сплатити негайно. Що ж за сучасних умов станеться?
Я, зрозуміло, відповів, що для мене це означатиме цілковиту руїну. А він схопився з стільця, дорікнув мені постійною легковажністю, яка унеможливлює провадити зо мною будь-які поважні розмови, і побіг убиратись для масонських зборів.
Нарешті ми з Ґледіс лишились наодинці. Настав вирішальний момент. Цілий вечір я почував себе, як той солдат напередодні битви, і хитався між надією перемогти та острахом перед поразкою.
Вона сиділа мовчки, і її гордий, делікатний профіль виразно виокремлювався на тлі червоної завіси. Яка була вона вродлива! І яка далека. Ми були давні друзі, щирі друзі. Та ніколи не міг я вийти поза рамці приязні, що однаково могла б існувати між мною й першим-ліпшим моїм товаришем-репортером із «Газети»; приязні відвертої, щирої, але цілком позбавленої тілесности. Моя свідомість мимоволі повстає проти жінки, занадто відвертої зо мною. Для чоловіка то не дуже похвально, коли жінка поводиться з ним, як із товаришем. Там, де виникає статевий потяг, неминуче виникають і полохливість, і замішанняЁ — спадщина старих розпусних часів, коли кохання та насильство часто йшли поруч. Нахилена голова, очі, що уникають дивитись на вас, уривчастий голос, обличчя, що тіпається, — ось що, а зовсім не відвертий погляд та щира відповідь, є непомильними ознаками любощів. Я переконався в цьому навіть протягом свого короткого життя, а може, успадкував те переконання як статеву пам'ять, що її ми звемо інстинктом.
Ґледіс мала всі жіночі чесноти. Мабуть, дехто вважав її холодною й нечулою, але то було абсолютно неправильно. Ніжно-брунатна, майже орієнтальногоЁ кольору шкіра; блискуче чорне волосся; величезні імлисті очі; трохи великі, а проте чудові губи, — вона мала всі ознаки пристрасної вдачі. А втім, мушу зізнатись, мені досі ні разу не пощастило вивести ту вдачу на чисту воду. Ну, то нехай буде що буде, але я мав скінчити нарешті з непевністю і сьогодні ж увечері довести справу до кінця. Вона, щоправда, могла, відмовити мені, та краще вже бути відштовхнутим коханцем, ніж визнаним братом.
Сягнувши думками аж он куди, я, власне, збирався зламати ніяковілуЁ, довгу мовчанку, коли на мене критично зиркнули двоє карих очей, і гордовита голівка захиталася з дружнім докором.
— Я передчуваю, що ви хочете освідчитись, Неде, і дуже прошу не робити цього. Я волію, щоб між нами залишалось все, як раніше.
Я присунув свого стільця трохи ближче.
— Але як ви дізналися, що я хочу освідчитись? — спитав я, глибоко здивований.
— Хіба ж жінки не знають цього? Ви думаєте, хоч одну з нас освідчення захопило зненацька? Тільки, слухайте, Неде, у нас із вами були такі хороші, приятельські стосунки. Як жаль, що доводиться псувати їх! Невже ж вам не до вподоби, коли молодий чоловік і молода жінка розмовляють одне з одним так спокійно, як оце розмовляли ми з вами?
— Не знаю, Ґледіс. Я, бачите, можу розмовляти спокійно і 3..., і з начальником станції... — не уявляю собі, чому спав мені на думку саме цей урядовець; але він таки виступив на кін, і ми обоє весело розсміялися... — та розмови з начальником станції мене ані трохи не задовольняють. Я хотів би, щоб мої руки обіймали вас, ваша голівка лежала в мене на грудях, і, о, Ґледіс, хотів би...
Побачивши, що я лагоджусь продемонструвати деякі зі своїх бажань, Ґледіс скочила з стільця.
— Ви зіпсували все, Неде, — мовила вона. — Як вільно та любо почуваєш себе, доки не станеться таке. Яка шкода. Невже ви не вмієте стримувати себе?
— То ж не навмисне, — захищався я. — Це — сама природа. Це — кохання.
— Може, коли кохання — взаємне, воно й виходить інакше. Я, принаймні, ніколи не відчувала його.
— Але мусите відчувати. З вашою вродою, з вашим серцем... О, Ґледіс, ви створені для любощів. Ви мусите покохати.
— Треба чекати, щоб кохання зародилося.
— Чому вам не покохати мене, Ґледіс? Чи то моя зовнішність на заваді, чи що інше?
Обличчя їй трохи проясніло. Вона простягла руку —який ласкавий і доброзичливий був жест! — відхилила назад мою голову и, усміхнувшись, задумливо подивилась мені просто в очі.
— Ні, Неде, — промовила вона нарешті. — Ви за природою — людина незрозуміла, і я можу відверто сказати вам, що річ тут не в тому. Причина лежить глибше.
— Моя вдача?
Ґледіс суворо хитнула головою.
— Що мені робити, щоб поліпшити її. Сідайте й побалакаймо. Ні, я, справді, більше не буду. Сідайте тільки.
Вона підозріло глянула на мене, і той погляд припав мені до душі куди більше, ніж уся її щиросердна довірливість. Скільки ще в нас примітивного та звірячого, коли подивишся не крізь рожеві окуляри. А може, то тільки мені так здається. В будь-якому випадку Ґледіс сіла.
— Ну, а тепер скажіть, чого мені бракує?
— Я кохаю іншого, — зізналась вона.
Довелось і мені скочити зі стільця.
— Нікого зокрема, — усміхнулась Ґледіс, побачивши вираз на моєму обличчі. — Це лише ідеал. І я, думаю, ніколи не зустріну чоловіка, що відповідав би йому.
— Розкажіть мені про нього. На кого він скожий?
— Він дуже схожий на вас.
— О, як це мило з вашого боку. Скажіть тоді, що є у нього і чого немає в мене. Хто він? — Член Товариства тверезости, вегетаріянець, літун, теософ, надлюдина? Я спробую стати ним, Ґледіс, аби ви сказали мені, що саме вам у ньому подобається.
Така наполегливість моєї вдачі викликала усмішку на її устах.
— Спершу я гадаю, що мій ідеал не казав би такого, —відповіла вона. — Це — людина твердої, суворої вдачі, і він не піддався б примхам якоїсь дурненької дівчини. Але передусім він мусить бути чоловіком, що вміє діяти, хоче керувати і, не лякаючись, дивитиметься смерті в очі. Людиною великих вчинків і з незвичайним минулим. Я покохала б не чоловіка, а здобуту ним славу, бо слава та відбилася б і на мені. Згадайте Річарда Бертона. Читаючи його біографію, яку написала його дружина, я розумію, чому вона так любила свого чоловіка. А леді Стенді! Чи читали ви найновіший чудовий розділ книжки про мандрівки її чоловіка? Ось якого чоловіка може обожнювати жінка. Через нього вона возвеличується сама, шанована усіма як супутниця його геройських вчинків.
Ґледіс була така чарівна в своєму надпориві, що я за малим не зламав коректного тону нашої розмови. Проте, мені пощастило опанувати себе.
— Адже не можуть всі бути Стенлі та Бертони, — аргументував я. —До того ж, не завжди є і нагода. Я, принаймні, ніколи не мав нагоди, а якби вона мені трапилася, я неодмінно спробую використати її.
— Але нагода є завжди. Вона довкола нас. Одна з ознак мого ідеалу — це те, що він уміє знаходити ту нагоду, і ви його потім від неї й не відірвете. Я його ніколи не бачила, а втім, мені здається, що я знаю його давно. Героєм можна бути скрізь, і нагода чекає тільки, щоб її підібрали. Геройські вчинки — справа чоловіча, а кохання жіноче — то нагорода за їхнє геройство. Пам'ятаєте молодого француза, що минулого тижня полетів на бальоні? Вирувала буря, але день вилету було призначено, і він полетів. Вітром його за двадцять чотири години віднесло на тисячу п'ятсот миль, і бальон упав десь у Росії. Оце — людина, що могла б бути моїм ідеалом. Подумайте про жінку, яка кохає його, і про те, як повинні заздрити їй інші жінки. Оце те, чого прагну і я: щоб мені заздрили з-заЁ мого чоловіка.
— І я зробив би так, аби потішити вас.
— Але це треба робити не тільки на потіху мені. Ви мусили зробити так, бо не могли б зробити інакше; бо така вже ваша вдача, бо чоловік, що є у вас, мусить знайти вихід для свого геройства. Ось, наприклад, коли ви минулого місяця описували вибух у Віґанських копальнях, хіба не могли спуститись туди самі й допомогти потерпілим, дарма що ризикували задихнутись вуглекислим газом?
— Та я й спускався.
— Ви ніколи не казали мені про це.
— Не було про що розводитись.
— А я й не знала. — Вона глянула на мене з дещо більшою цікавістю. — Це було сміливо.
— Мусів спуститись. Ви ніколи не напишете доброго звіту, як не відвідаєте особисто місця пригоди.
— Що то за прозаїчний мотив! Ви розвіяли всю романтику, яка огортала ваш вчинок. Ну, та незалежно від мотиву, я дуже рада, що ви спускались у копальні. — І вона простягла мені руку, але так ласкаво та поважно, що я міг тільки нахилитись і поцілувати її. — Може, я й дурненька жінка з дитячими витівками, але вони настільки пройняли мене, що здихатись їх я не можу. Якщо я колись вийду заміж, то тільки за якусь славетну особу.
— А чому б вам і не вийти заміж! — скрикнув я. — Ви належите до жінок, що захоплюють чоловіків. Дозвольте мені спробувати, і побачите, на що я здатний. Ви ж бо тільки-но казали, що ми мусимо самі знаходити нагоду виявити своє геройство, а не чекати, доки її сунуть нам у руки. Подивіться на Кляйва — клерк якийсь, а він завоював Індію. Присягаюся небом, припаде ще щось і на мою долю!
Мій ірляндський запал викликав усмішку Ґледіс.
— Чому ні? — сказала вона. — У вас для цього є все —молодість, здоров'я, сили, енергія. Мені було боляче вас слухати, а тепер... тепер я страшенно радію, що мої слова викликали у вас такий настрій.
— А коли б я зробив?..
Тепла оксамитова рука затулила мені рота.
— Годі вже, сер! Ще півгодини тому ви мали бути на вечірній роботі в своїй редакції; тільки мені забракло відваги нагадати вам про це. Може, іншим разом, коли ви здобудете собі якесь помітне місце у світі, ми й повернемось до сьогоднішньої розмови.
Ось як воно сталося, що одного туманного осіннього вечора я опинився у Кембервельському трамваї з розбитим серцем і з рішучим наміром не чекати й дня, щоб учинити якесь геройство, гідне моєї коханої. Але чи був хтось на' всій великій просторій земній кулі, хто міг би передбачати, яких неймовірних форм набуде це геройство, або яким дивовижним шляхом ітиму я до нього?
Цей вступний розділ, подумають читачі, не має нічого спільного з наступними оповіданнями. А втім, без нього не було б і самого оповідання. Порвати, як то зробив я, з усім своїм минулим і поринути в таємниче, загадкове невідоме, де на тебе чекають великі пригоди й велика нагорода, здатний тільки той, хто вірить, що героєм можна бути скрізь, і той, хто докладає всіх зусиль, аби вчинити геройський вчинок. Уявіть собі мене в редакції «Щоденної Газети», куди я — зовсім незначна величина — прийшов того вечора з непохитною думкою стати героєм, гідним моєї Ґледіс. Чи з безсердечности, чи з дитячої примхи зажадала вона, щоб я, задля її звеличання, наражав своє життя на небезпеки? Таке запитання може виникнути в голові людини літньої, а не в палкого двадцяти трьохлітнього юнака, що перебуває у лихоманці першого кохання.
Розділ II
Випробуйте долю в професора Челенджера
[М]ені завжди подобався Мак-Ардл, старий буркутун, згорблений від постійного сидіння редактор «Газети». Думаю, що й я був йому до вподоби. Звичайно, головну ролю в конторі відігравав Бомон. Але Бомон був у розрідженій атмосфері олімпійських високостей і звідти розпізнавав тільки речі розміром не менші за міжнародну кризу або відставку міністерства. Подеколи ми бачили, як у самотній величі він простував до своєї святині, й очі його дивились кудись у далечінь, а думки ширяли над Балканами чи над Перською затокою. Він був понад і поза нами. Мак-Ардл безпосередньо його підлеглий, а в усіх наших справах ми звертались до Мак-Ардля. Коли я ввійшов у кабінет до нього, старий кивнув мені головою і зсунув окуляри далеко на свою лисину.
— Ну, містер Мак-Меловнє, скільки я чув, ви працюєте добре, — промовив він із приємним шотляндським акцентом.
Я подякував.
— Репортаж про вибух у вугільних копальнях вийшов у вас чудово. Не гірший і про пожежу в Саусворкі. Безперечно, маєте хист описувати. Що ви хотіли мені сказати?
— Хотів просити вас зробити мені ласку.
Він, здавалося, оторопів і уникав дивитись на мене.
— Та-та-та! А в чім річ?
— Чи не думаєте, сер, що ви могли б відрядити мене кудись із відповідальним дорученням від газети? Я як-найстаранніше його виконаю і привезу вам гарний звіт.
— Яке саме доручення маєте ви на увазі, містере Меловн?
— Таке, щоб, виконуючи його, я зазнав би багато пригод і раз у раз ризикував. Запевняю вас, що зроблю все якнайкраще. Що складніше воно буде, то більше воно мені підійде.
— Ви ніби хочете вкоротити собі віку.
— Ні, я хочу виправдати своє існування.
— Бігме, містере Меловн, це щось занадто... занадто пишне. Боюся, що час для таких екзальтацій тепер уже минув. Наслідки отих «спеціяльних доручень» здебільшого не оплачують витрат на них і, головне, такі доручення можна давати тільки людині з ім'ям, яке має довір'я громадськості. Великі білі плями на мапах уже заповнено, і на землі нема більше місця для романтики. А, проте, чекайте, — сказав і несподівано всміхнувся. — Білі плями на мапах підштовхнули мене на одну думку. Що, якби викрити одного шахрая — сучасного Мюнхавзена — і вивести його на чисту воду? Ви можете довести, що він брехун, бо він, і дійсно, бреше. Га, хлопче? Оце так було б чудово. Як ви гадаєте?
— Кудизавгодно, щозавгодно — мені однаково. На кілька хвилин Мак-Ардл занурився в міркування.
— Цікаво, чи пощастить вам заприятелювати з тим суб'єктом, або бодай би поговорити з ним, — промовив він нарешті. — Ви, здається, маєте талант викликати до себе симпатію. Може, то тваринний магнетизм; може, притяжна сила юності — не знаю. Тільки я зазнав цього на собі.
— Ви дуже ласкаві, сер.
— Отже, чому б вам не випробувати долю з професором Челенджером з Енмоур Парку?
Думаю, що вигляд у мене став трохи розгублений.
— Челенджер! — скрикнув я. — Професор Челенджєр, знаменитий зоолог. Це він розтрощив щелепу Блянделові з «Телеграфу».
Редактор зловісно посміхнувся.
— Так що? Хіба ж ви не шукаєте пригод?
— Але пригод ділового характеру, сер.
— Саме так. Я не думаю, щоб він завжди був такий нестриманий. Може, Бляндел потрапив до нього в неслушний час, мабуть, не знайшов підхід до нього. Вам, сподіваюся, пощастить більше, та й поводитиметесь із ним ви тактовніше. Це, я певний, вам під силу, і для «Газети» буде корисно.
— А я, як на те, нічого не знаю за професора, — сказав я, — і пригадую його ім'я тільки завдяки процесу Бляндела.
— У мене є деякі матеріяли для вас, містер Мак-Мелов-не, бо я цікавлюся професором уже не перший день. —Він узяв із полиці клапоть паперу. — Ось відомості про нього; я прочитаю вам. «Челенджер, Джордж-Едвард. Народився в Лярзі 1863 року. Освіта: Лярзька гімназія, Едінбурзький університет. Асистент при Британському Музеї, 1892 р. Старший асистент відділу порівняльної антропології, 1893. Звільнений через надто гострі кореспонденції в журналах. Одержав золоту медаль за зоологічні досліди. Член закордонних наукових установ — тут сила-силенна різних назв; щось пальців на два петитомЁ — «Бельгійська асоціація», «Американська академія наук, Ля-Плята» і таке інше, і таке інше. «Колишній президент Палеонтологічного товариства... Секція N Британської асоціації» і так далі. Наукові праці: «Нотатки про побудову черепа в калмиків. Нариси теорії еволюції хребтівців» і численні статті; зокрема: «Основні помилки теорії Вейсмана, що викликала жваві дискусії на останньому конгресі зоологів у Відні. Спорт: Прогулянки пішки. Член клюбу альпіністів. Адреса: Енмоур Парк. Кенсінґтон». Ось, беріть собі. На сьогодні для вас в мене більше нічого немає.
Я сховав папірець у кишеню.
— Хвилиночку, сер, — промовив я, побачивши перед собою замість червоного обличчя лису рожеву потилицю. — Мені все ж таки не зовсім зрозуміло, в яких справах мушу я інтерв'ювати цього джентльмена. Що, власне, він накоїв?
Переді мною знову з'явилося обличчя.
— Два роки тому він вирядився сам один в експедицію до Південної Америки. Повернувся звідти торік. Безсумнівно, Південну Америку він відвідав, але категорично відмовляється сказати, де саме був. Почав був оповідати про свої пригоди, але побачив, що йому не ймуть віри, і зачинився у своїй скойці, наче слимак який. З ним, мабуть, і справді, сталося щось незвичайне, а може, — і це ймовірніш — він просто незвичайний брехун. Є у нього кілька зіпсованих фотографій. Каже, що робив їх з натури. Став такий уразливий, що ображає кожного, хто насмілюється розпитувати його, і викидає з дому всіх репортерів. На мою думку, це небезпечний божевільний; він хворіє на манію величі й має певний нахил до науки. Це якраз людина для вас, містере Меловн. Ідіть тепер і подивіться, що можна зробити. Ви вже дорослий, і маєте неабияку силу. Крім того, вас захищатимуть наші закони про недоторканість особи.
Лукаве червоне обличчя стало схоже на рожевий овал, який облямовано пухомЁ. Авдієнцію було скінчено.
Я пішов до Клюбу Диких, але перед тим, як уступити туди, сперся на баляси тераси Едельфі й, замислившись, втупив погляд у брунатну, масну від нафти ріку. На свіжому повітрі моя голова завжди працює краще. Я вийняв із кишені список подвигів професора Челенджера і ще раз перечитав його при світлі електричної лямпи. І раптом на мене спало натхнення. Я прекрасно розумів, що як журналістові мені не пощастить зазнайомитися з вередливим професором. З іншого боку, як я довідався з коротенької біографії, він був фанатик науки. Чи не тут треба шукати його вразливого місця? Спробуймо.
Я ввійшов до клюбу. Дзиґарі тільки-но вибили одинадцяту годину. У великій залі було повно люду, а нові відвідувачі все ще надходили. В кріслі проти коминка я побачив високого, худорлявого чоловіка! Коли я підсунув крісло до нього, він повернувся. То була найпотрібніша мені тепер людина — Тарп Генрі з редакції «Природи»; що завжди радо допомагав усім своїм знайомим. Не гаючи часу, я зараз же зав'язав з ним розмову.
— Що відомо вам про професора Челенджера?
— Челенджер? — він насупив брови й зробив вигляд суворого вченого. — Челенджер — це той, що нарозповідав сім мішків гречаної вовни про свою подорож Південною Америкою?
— Які там ще сім мішків?
— Аякже. Він бурмотів щось про чудернацьку, нібито відкриту ним там тварину, але згодом, здається, зрікся своїх слів. Принаймні не поновляв своїх химерних оповідань. Спершу він дав інтерв'ю представникові агентства Ройтера, але внаслідок того інтерв'ю зчинилась страшенна буча, і професор сам усвідомив, що забрехався. Це — скандальна історія. Знайшлося двоє чи троє, що повірили йому, та він незабаром їх здихався.
— В який то спосіб?
— В дуже простий — своєю нестерпно-брутальною поведінкою. Знаєте старого Водлея з Зоологічного інституту? Так оцей бідний Водлей послав йому листа: «Завідатель Зоологічного інституту вітає професора Челенджера і матиме за честь для себе, якщо шановний професор ушанує своєю присутністю чергові збори членів інституту». Відповідь була просто нецензурна.
— Чого ж ви не хочете навести її?
— Переказують, що зміст її був приблизно такий: «Професор Челенджер вітає завідателя Зоологічного інституту і матиме за честь, якщо шановний колега піде під усі чорти».
— Боже милий!
— Думаю, що щось на зразок цього згукнув і Водлей, отримавши відповідь. Я пригадую його промову на зібранні. Він почав її словами: «П'ятдесят років маю я зносини з науковим світом...» Відповідь, можна сказати, вразила старого.
— Оце й усе, що ви знаєте про Челенджера?
— Як вам відомо, я — бактеріолог за фахом, живу в своєму мікроскопі й не дуже цікавлюся тим, що дається бачити голим оком. Я — вартовий на кордоні Знання, і мені буває якось моторошно, коли я стикаюся з великим, брутальним, набридливим створінням. Я уникаю пліток, але за професора Челенджера чув тому, що він належить до категорії людей, яких не можу ігнорувати. Він і дійсно талановита людина — справжня електрична батарея, наснажена життєвою силою, водночас страшенно сварливийЁ, впертий, з якимись чудернацькими поглядами, і не визнає чемности та інших забобонів.
— Ви казали про чудернацькі погляди. На чому вони основаніЁ?
— Та в нього їх сила-силенна. Останній його пункт —це еволюційна теорія й теорія Вейсмана. Через них він, кажуть, витримав цілу січу у Відні.
— Чи не могли б ви розповісти мені про це докладніше?
— Зараз ні, але в нашій бібліотеці є протоколи конгресу. Хочете, я проведу вас?
- Я саме їх і потребую. Мені доручено поінтерв'ювати цього суб'єкта, і я шукаю хоч якого-небудь приступу до нього. Ви надзвичайно люб'язно даєте мені зачіпку. Я пішов би негайно, якщо тепер не дуже ще пізно.
Розділ III
Він — абсолютно нестерпний чоловік
[З]а півгодини я сидів у редакції «Природи». Переді мною лежав грубезний том, розгорнений на розділі «Вейсман проти Дарвіна» з підзаголовком «Рішучий протест у Відні. Жваві дискусії». Моя наукова освіта — досить обмежена, і мені важко було стежити за всією аргументацією, але, очевидно, англійський професор висловлювався у цьому питанні з великим завзяттям, чимало попозлив своїх континентальних товаришів. «Протест», «галас», «загальні вимоги спинити промовця» — ось перші три примітки в дужках, які одразу привернули мою увагу. Щодо змісту дебатів, то про мене їх можна було б з однаковим успіхом викласти й хінською мовою.
— Я попрошу перекласти їх мені англійською, — звернувся я до мого провідника.
— Та це ж бо й є переклад.
— Тоді, може, я краще випробовував долю з оригіналом.
— Для новака воно, і справді, важкенько.
— Якби мені знайти хоч одну зрозумілу фразу, яку звичайний людський мозок може осягнути. А, це нібито підійде! Здається, тут і я дещо второпав. Перепишімо її. Вона буде першою ланкою в моїй знайомості з страшним професором.
— Більше я вам не потрібний?
— Ні, ні. Я прочитаю вам листа — в ньому не буде приводу для сварки. Запевняю вас.
— Ну, гаразд. Ось мій стіл і стілець, а там — папір. Дозвольте мені бути вашим цензором перед тим, як буде відіслано листа.
Довелося таки мені попрацювати. Але врешті-решт, не пишаючись, мушу сказати, послання вийшло непогане, і я, свідомий його високої якости, прочитав листа бактеріологу.
«Шановний професоре Челенджере, — починався лист, — скромний студент-природник, я довгий час з глибоким зацікавленням стежив за вашими міркуваннями щодо суперечки між дарвіністами та Вайсманістами. Нещодавно мені випало відсвіжити свою пам'ять, перечитавши...
— Ну, й впраноЁ ж бреше! — пробурмотів Тарп Генрі.
...перечитавши Вашу майстерну доповідь на Віденському конгресі. Ваші — надзвичайно очевидні та переконуючі є останнім словом в цьому питанні. Тим часом я прочитав у Вас таке: «Я рішуче заперечую проти ні-
[кінець 23 стр]
[сторінка 138, початок]
ки. Він, певно, уявляв себе на одному з вільних п'єдесталів на Трафальгарськім сквері й прибрав найвеличнішу позу.
— Еврика! — скрикнув він, вилискуючи білими зубами крізь свою чорну бороду. — Можете привітати мене, джентльмени; і привітайте також один одного. Проблему вирішено.
— Ви знайшли шлях на гору?
— Насмілююся думати, що так.
— А де ж саме?
Замість відповідати Челенджер тицьнув пальцем на самотню з гострою, як спис, вершиною, скелю.
Обличчя наші — моє принаймні — витяглися. Ми вірили, що на скелю можна видертись, але між нею й плятом була безодня.
— Ми ніколи не перейдемо через провалля, — зітхнув я.
— В будь-якому випадку ми добудемось вершини скелі, — сказав Челенджер. — А там я розкажу вам про один засіб, що його винайшов мій допитливий розум.
Поснідавши, ми розгорнули паку, в якій наш голова ховав своє приладдя лазити по горах. Звідти він видобув кружало цупкої, легкої линви в сто п'ятдесят футів завдовжки зі залізними гачками, клямрами та іншим припасом. Лорд Джон уславився як альпініст, професор Самерлі відбув не одну гірську експедицію, і серед товариства я був єдиний новак у цих справах. Проте, моя міць і відвага мусили заступитиЁ брак досвіду.
Завдання я не назвав би занадто важким, хоч подеколи волосся на моїй голові ставало дибки. Перша половина шляху була й зовсім легка, але далі скеля ставала дедалі стрімкіша, і останні п'ятдесят футів ми дерлися, буквально в'їдаючисьЁ пальцями в найменший прискалокЁ і в найнепомітнішу щілину. Ні я, ні Самерлі ніколи не долізли б до вершини, якби Челенджер, видряпавшись туди перший, не кинув нам линви, обв'язавши її довкола дерева, що росло на вершині скелі. За допомогою її ми швидко перекинулись через зубчасту стінку й опинилися на невеличкій, вкритій травою галявині.
Перше, що кинулося мені в очі, коли я трохи віддихався й озирнувся навкруги, був незвичайний вигляд місцевости, якою ми нещодавно пройшли. Під нами, здавалося, простилаючись неосяжною шириною й зливаючись із блакитним туманом на крайнебі, лежала вся Бразильська рівнина. Найближче до нас був довгий схил, засіяний великими каменемиЁ та папоротниковимиЁ деревами. Далі, за горбовиною, я бачив жовто-зелені масивиЁ бамбукових хащів, що через них ми продиралися, а ще далі рослинність ставала буйнішоюЁ й переходила у величезний ліс, що простягався скільки кинути оком.
Я, наче сп'янілий, милувався чарівним краєвидом, коли на моє плече лягла важка професорова правиця. [139]
— Сюди, мій юний друже. — сказав він. — Vestigia nulla retrorsum. Ніколи не оглядайтесь назад, а завжди вперед, на нашу славну ціль.
Я повернувся. Переді мною лежало плято, і вершина його, поросла зеленою торочкою хащів та поодинокими деревами, була на одному рівні з нами. Провалля, що відділяло скелю від плята, мало приблизно футів сорок завширшки, але для нас було б всеодно, якби воно мало й сорок миль. Я обхопив стовбур дерева і зазирнув униз, у безодню. Там, на самому її дні, чорніли крихітні фігурки індіян, що дивились на нас. Обидві стіни —і скелі, й гірського хребта — були цілковито прямовисні.
— Цікава річ! — почувся позаду мене скрипучий голос професора Самерлі.
Я обернувся і побачив, що він із величезною увагою розглядає дерево, яке тримало мене над безоднею. В цій гладкій корі й маленькому ребристому листі було щось доволі знайоме.
— Та ж це бук! — вигукнув я.
— Абсолютно правильно, — підтвердив Самерлі. — Наш земляк теж потрапив на чужину.
— Не тільки краянин, шановний сер, але й вірний союзник, якщо вже про це мова, — сказав Челенджер. — Цей бук виявиться нашим рятівником.
— Міст! — крикнув лорд Джон. — Боже милосердний, міст! [140]
[r-u1_1 вся 141 стор]1 — Правильно, друзі мої, міст! Недарма я вчора усю годину ламав собі головуЁ, намагаючись знайти якийсь вихід. Якщо наш юний друг пам'ятає, йому уже було сказано якось, що Джордж Едуард Челенджер почуває себе краще за всеЁ, коли його притискають до стінкиЁ. А вчора — ви, звісно, не станете це заперечувати — ми всі були притиснуті до стінки. Але там, де інтелект і воля діють обіруч, вихід завше знайдеться. Через цю прірву слід перекинути міст. Ось він, перед вами!
Дійсно, блискуча думка! Дерево було не менш як шістдесяти футів заввишки, і якщо воно ляже так, як треба, прірву буде перекрито.
Челенджер подав мені сокиру.
— У нашого юного друга чудові м'язи. Він краще за всіх виконає це завдання. Однак прошу вас робити тільки те, що вам буде сказано, і не намагайтеся напружувати свої мізки.
Я зробив кілька зарубок на дереві з таким розрахунком, щоб воно упало в потрібному напрямку. Завдання виявилося не важким, оскільки стовбур сам собоюЁ хиливсяЁ до плята. Затим я взявся до роботи цілком серйозно, чергуючись із лордом Джоном. приблизно за годину пролунав гучний тріск, дерево загойдалось і звалилося, потонувши верховіттям у кущах на протилежному боці прірви. Стовбур відкотився [r-u2_1] до самому краюЁ майданчика, і на одну страшну мить нам здалось, що дерево звалиться вниз. Але воно здригнулося у кількох дюймах від краю й зупинилось. Міст у Невідому країну було перекинуто!
Всі ми, не кажучи ні слова, потиснули руку професору Челенджеру, а він скинув свого бриля і нагородивЁ кожного з нас глибоким поклоном.
— Мені належить честь першим ступити на землю Невідомої країни, — сказав він. — Не сумніваюсь, що художники майбутнього увічнять цей історичний момент на своїх полотнах.
Він уже підійшов до краю прірви, коли лорд Джон раптом ухопив його за куртку.
— Мій дорогий друже, — сказав він, — я в жодному випадку не допушу цього.
— Тобто як, сер! — Голова Челенджера відкинулась назад, борода задерлася догори.
— У всьому, що стосується науки, я визнаю ваше верховенство, бо ви вчений. Але оце вже моя справа, отже, будьте добрі слухатися мене.
— Як то ваша справа, сер?
— У кожного з нас є своє ремесло, і моє ремесло солдатське. Наскільки я розумію, ми збираємося ступити в незвідану країну, можливо, переповнену ворогами. Трішки здорового глузду і витримки. Я не звик [r-u3_1] діяти на злам голови.Ё
Аргументи лорда Джона були настільки переконливі, що сперечатися з ним не було потреби. Челенджер. стенув плечима.
— Гаразд, сер. Що ж ви пропонуєте?
— Мені здається, що там, у хащах, — сидять людожери й чекають нас собі на сніданок, — сказав лорд Джон, вдивляючись у плято. — Перед тим, як збираєшся лізти в казан з окропом, краще вжити всіх застережних заходів. Будемо сподіватися, що там ніякої небезпеки немає, а робити будемо так, ніби вона існує. Меловн і я спустимось зараз униз, заберемо з собою чотири рушниці та візьмемо Гомеса й того іншого. Тоді один із нас переходитиме міст, а інші охоронятимуть його своїми рушницями, доки він не пересвідчиться, що й для решти немає там жодної небезпеки.
Челенджер сидів на пніЁ й аж ричавЁ із нетерплячки, але ми з професором Самерлі погодились, що в таких випадках керівництво мусить переймати на себе лорд Джон. Тепер уздовж найважчої частини шляху висіла линва, і спускатись було значно легше. За годину ми повернулися з гвинтівками й ловецькими рушницями. Метиси, за наказом лорда Джона, принесли скриню з провізією на випадок, якби наша експедиція затяглася. В кожного з нас у ладівниці було повно набоїв.
— Тепер, Челенджере, якщо ви неодмінно хочете бути першим, прошу, — сказав лорд Джон, коли всі готування закінчено. [143]
— Дуже дякую вам за ласкавий дозвіл, — відповів сердитий професор, що не визнавав жодного авторитету. —Коли ви вже так люб'язно дозволите, я, звичайно, скористаюся з нагоди бути першим, хто ступить у цю країну.
Челенджер із сокирою за плечима сів верхи на стовбур і, пересуваючись по ньому, небавки опинився на протилежному боці. Звівщись на рівні ноги, він почав вимахувати зброєю.
— Нарешті! — гукав Челенджер. — Нарешті!
Я з тривогою дивився на професора і щохвилини чекав, що ворожа стріла влупить йому в спину. Але все було спокійно, і тільки якийсь дивний, барвистий птах знявся з-під його ніг і зник між деревами.
Наступним був Самерлі. Незвичайна енергія в такому кістлявому тілі! Він настоявЁ, щоб на нього навісили дві рушниці, й коли переліз на той бік, обидва професори мали зброю. Після Самерлі поліз я, уникаючи дивитись у жахливу безодню, що розкривала пащу під моїми ногами. Самерлі простяг мені кольбуЁ, і за секунду я мав змогу схопити його за руку. Щодо лорда Джона, то він пройшов по дереву, дійсно пройшов — ногами, ні за що не тримаючись. У нього, певне, залізні нерви.
Нарешті ми стояли в цій казковій країні, в загубленому світі, в царстві Мепла Вайта. Для нас то був момент найвищого тріюмфу. Хто міг би подумати, що він буде прелюдією до найжахливішого нещастя? Дозвольте коротенько розповісти, як усе сталося.
Ми відійшли від краю плята і пройшли ярдів із п'ятдесят чагарниками, коли ззаду нас розлігся оглушливий хруск. Всі ми як один кинулись назад. Міст зник.
Геть унизуЁ, коло підніжжя скелі, я побачив купу гілля та уламки потрощеного стовбура. То був наш бук. Може, край майданчика не витримав і завалився? Спершу ця думка спала нам всім у голову. Але зараз же з-за прискалку на скелі виткнулося смагляве обличчя; обличчя метиса Гомеса. Так, то був Гомес, та тільки не той Гомес, що завжди догідливо всміхався. Ми бачили перед собою пекучий погляд і обличчя, скривлене ненавистю та божевільною радістю задоволеного чуття помсти.
— Лорде Рокстоне! — гукнув він. — Лорде Джоне Рокстоне!
— Ну? — обізвався наш компаньйон. — Я тут.
З того боку провалля до нас долинув пронизливий сміх.
— А, ти там, англійський собако. Там ти й залишишся. Я чекав; чекав довго, і нарешті час настав. Не легко було тобі дертись угору; спускатись, побачиш, буде ще важче. А, кляті ви дурні, піймалися; ускочили таки всі як один.
З подиву ми не могли говорити. Ми лише стояли й очманіло дивилися на Гомеса. Великий переламаний сукЁ на траві коло нього показував, звідки здобув він підойму, щоб підважити наш міст. Обличчя зникло, але за хвилинку з'явилося знову, ще несамовитіше.
— Ми мало не вбили вас каменем тоді в печері, — крикнув він, — але так буде ліпше. Повільніше і болісніше. Ваші кістки збіліють тут, і ніхто не знатиме, де вони лежать, і не поховає їх. Коли ти будеш здихати, згадай за Лопеса, що його ти вбив п'ять років тому на Путомайо-річці. Я його брат і, нехай буде те, що буде, але я помру тепер спокійно, бо відімстивЁ за нього. — Він грізно посварився на нас рукою й щез.
Якби метис здійснивши помсту, зник зараз же, все вийшло б для нього на добре. Але отой нерозумний, непереможний нахил до драматизму, властивий романській расі, занапастив його. Рокстон, людина, що в трьох республіках здобув собі славу бичаЁ Господнього, не дозволяв безкарно глузувати з себе. Метис спускався по дальшому боці скелі, але перш, як він устиг добутися землі, лорд Джон підбіг із рушницею до провалля й уздрів свою жертву. Єдиний постріл і ми, нічого не бачивши, вчули зойк і шум від падіння тіла. Рокстон приєднався до нас безтурботний, як і завжди.
— Я попався, як хлопчисько, — з гіркотою промовив він. — Через мою дурість ми всі вскочили в халепу. Я мусив був пам'ятати, що ці люди мстяться за родичів, і бути обачніший. [146]
— A де ж другий? Адже, щоб підважити таке дерево, вони повинні були робити вдвох.
— Я хотів убити і його, а потім передумав. Я гадаю, він тут ні до чого. А може, краще було б зробити кінецьЁ і тому метисові, бо, як ви кажете, він, напевно, допомагав Гомесові.
Тепер, коли відомий був фінал драми, кожен згадав різні незрозумілі тоді нам вчинки метиса — його бажання знати всі наші плани; підслуховування під наметом, де його зловив на цьому Замбо; хижі погляди, що їх він подеколи кидав на нас. Несподівана сцена на рівнині під нами заволоділа всією нашою увагою й припинила розмови про Гомеса.
Якийсь чоловік у білому вбранні мчав, так ніби за ним гналася сама смерть. Слід на відстані не багатьох ярдівЁ від нього стрибала величезна чорна постать відданого нам Замба. Невдовзі він наздогнав утікача й схопив його за шию. Обидва покотились на землю. За хвилинку Замбо звівся на ноги, глянув на розпластаного чоловіка і, переможно вимахуючи руками, побіг до нас. Нерухома біла фігура залишилась лежати серед широкої рівнини.
Обох зрадників було знищено, але лихо, що вони вчинили, пережило їх. Жодним чином не могли ми повернутись на скелю. Ми були мешканцями усього світу. Тепер стали мешканцями єдиного плята. То були різні відокремлені одна від одної речі. Перед нами слаласьЁ рівнина — шлях до наших човнів. Там, за фіалковим, тьмяним обрієм текла річка, що вела до цивілізації. Та між ними й нами бракувало одної ланки. Жоден мозок людський не міг би добрати способу збудувати міст через безодню, що лежала між нами й нашим минулим. Одна мить — і всі умови нашого існування змінилися.
Тільки тоді, в такий критичний момент, довідався я, якими насправді є мої товариші. Вони, щоправда, були серйозні й задумливі, але й на моментЁ не втратили бадьорости. Тим часом нам лишалося сісти серед чагарнику та очікувати приходу Замба. Нарешті його чорний видЁ витицьнувся з-за прискалків, а незабаром і вся його геркулесова фігура з'явилася на вершку скелі.
— Що я роблю зараз? — скрикнув він. — Ви кажете, а я роблю.
Це питання легше було поставити, ніж на нього відповісти. Зрозуміло тілько одне: він — єдиний зв'язок між нами й довколишнім світом, і ми в жодному разі не можемо відпустити його.
— Ні, ні! — гукав він. — Я не залишаю вас. Хоч що станеться, ви завжди знайдете мене тут. Але не сила мені затримати індіян. Вони вже кажуть, що тут живе забагато Курупурі, й що вони йдуть додому. Затримайте їх самі; я не можу.
І дійсно, наші індіянці віддавна вже й різними способами давали нам на здогад, що вони втомилися й хочуть повернутись. Ми погодилися з Замбою, що затримати індіян не пощастить.
— Затримайте їх тільки до завтра, Замбо, — гукнув я. —Я хочу передати через них листа.
— Дуже добре, сер. Обіцяю, що до завтра вони будуть чекати. Але що я роблю вам тепер?
Роботи для нього було багато, і славний хлопець сумлінно виконав її. Передусім він, за нашими вказівками, обв'язав линву відЁ пня й кинув нам один і"ї кінець. Вона не дуже груба, але надзвичайно цупка і, хоч не могла бути мостом, зате мусила стати у великій пригоді, якщо б нам довелося дертись по скелях. До другого кінця її Замбо прив'язав пакунок із їстівним, і ми таким чином поповнили свої запаси. Тепер, навіть якби ми й не поновлялиЁ його, харчу нам вистачить принаймні на тиждень. Потім Замбо спустився на землю, приніс ще два пакунки з набоями та різними речами й передав їх нам за допомогою тої ж таки линви. Було вже поночі, коли він зліз зі скелі, запевнивщи нас, що затримає індіян до завтрашнього ранку.
Першу ніч нашого життя на пляті я провів, писавши вам цього листа при світлі свічки, що ледве блимає в ліхтарі.
Ми розташувалися на самому краї плята, повечерявши й втамувавши спрагу двома пляшками аполінариса, що були в скрині з провізією. Нам конче потрібно розшукати воду, але сьогоднішніх пригод задосить навіть для лорда Джона, і ніхто з нас не хоче робити перший крок у невідоме. Ми не розпалюємо багаття і не подаємо жодного зайвого звуку.
Завтра (або точніше — сьогодні, бо, коли я пишу ці рядки, вже займається на світЁ) ми розпочинаємо досліджувати цю дивну країну. Коли зможу написати знову — якщо я взагалі буду ще колись писати — не знаю. Бачу, індіянці ще на місці, й певний, що наш вірний Замбо вилізе по листа на скелю. Хочу вірити, ви його одержите.
Що більше я думаю, то безнадійнішим здається мені наше становище. Не уявляю собі, як можемо ми повернутися. Якби ще коло краю плята росло високе дерево, можна було б використати його як міст, але поблизу дерев немає. Тягти ж величезний стовбур нам навіть разом буде не під силу. Линва занадто коротка, щоб спуститись по ній. Ні, наше становище — безнадійне, абсолютно безнадійне.
[150]
Розділ X
З нами сталися найнезвичайніші речі
З нами сталися найнезвичайніші речі. Увесь мій запас паперу складається з п'ятьох записних книжок і кількох блокнотів. Олівець у мене тільки один. Але доки я можу ворушити руками, я записуватиму всі наші пригоди та враження. Ми ж бо єдині представники породи людської, яким судилося бачити такі речі, і я вважаю за потрібне занотувати їх, поки вони свіжі в моїй пам'яті, й неминуча доля дозволяє це. Пощастить мені передати листа Замбові, чи зможу якимсь дивним способом привезти їх із собою, чи потраплять вони до рук сміливого дослідника, що йтиме нашим слідом, маючи, мабуть, змогу користуватись літаком? — я не знаю. В кожному разі передчуття підказує мені, що мої запискиЁ увіковічнять наші найправдивіші авантури.
Вранці другого дня по тому, як підлий Гомес ув'язнив нас на пляті, розпочався новий етап наших пригод. Перший інцидент із цієї серії справив на мене не дуже приємне враження. Прокинувшись по недовгому сні, я випадком глянув на свої штани. Одна штанина їх, задершись трохи вгору, оголила на кілька пальців шкіру над краєм шкарпетки, і на шкірі лежало щось, ніби велика виноградина пурпурового кольору. Здивований, я нахилився наперед, щоб зняти її, і жахнувся, коли вона луснула між моїми пальцями, і з неї навсібіч пирснула кров. Я аж верескнув з огиди й розбудив своїм криком обох професорів, що спали поруч.
— Надзвичайно цікаво, — сказав Самерлі, розглядаючи мою ногу. — Величезний кліщ, наскільки мені відомо, ще не заклясифікований.
— Перший плід наших дослідів, — навчально промовив Челенджер своїм низьким голосом. — Мусимо визначити його тільки як Ixodes Маlоnі. На мою думку, мій юний друже, залишити своє ім'я в невмирущих аналах зоології варто такої невеличкої неприємности, як укус кліща. На жаль, ви своїми пучками розчавили цей чудовий екземпляр саме тоді, як він смоктав вашу кров.
— У, мерзенна гадина! — скрикнув я.
Професор Челенджер, протестуючи, підвів угору свої товсті брови і, щоб заспокоїти мене, поклав мені на плече руку.
— Мусите виховувати в себе науковий погляд на природу й незалежний розум ученого, — сказав він. — Для людини з філософічною вдачею — як у мене, наприклад, — кліщ із його лянцетуватим хоботком і розтягливим шлунком — такий же досконалий витвір природи як павич або північне сяйво. Мені просто боляче слухати, що ви так зневажливо висловлюєтесь про бідну комаху. Проте, я не маю сумніву, що, будучи уважними, ми знайдемо їх ще кілька.
— Який там може бути сумнів, — похмуро погодився Самерлі, — коли один кліщ оце тільки-но просмикнув за комір вашої сорочки?
Челенджер заревів, як бик, схопився з місця й почав несамовито дерти на собі комірчик і сорочку, аби якнайшвидше скинути їх. Ми з Самерлі реготалися так, що ледве могли допомагати йому. Нарешті нам пощастило оголити його могутній тулуб (п'ятдесят чотири пальці на обмах). Все тіло Челенджерове було вкрито чорним волоссям, і з його хащів ми витягли зайшлого кліща раніше, як він устиг вкусити професора. Але довкола нас аж кишіло тих жахливих створінь, і ми мусили забиратися звідти.
Але насамперед треба було порозумітись із нашим вірним негром, що стояв уже на скелі з бляшанками какао та бісквітами. З провізії, що була в таборі, ми звеліли йому залишити собі запаси на два місяці, а решту віддати індіянцям як винагороду за їхню роботу в нас і за доставлення листа до Амазонки. За кільки годин ми бачили, як вони низкою йшли рівниною, кожен із пакунком на голові. Замбо перейшов до нашого намету й залишився там як наш єдиний зв'язок із зовнішнім світом. [153]
Тепер треба було вирішити, що робити далі. Свою стоянку серед отруєних кліщами кущів ми перенесли на невеличку галявину, облямовану високими деревами. Посередині її лежало кілька пласких каменів, неподалік була криниця[???] із чудовою водою. Там ми й розташувалися, там і обговорювали плани перших наших дій у незнаному краї. Серед листя над нами виспівували птахи — один із них якось дуже дивно стогнав, — але інших, крім їхніх співів, ознак життя ніде не помічалося.
Передусім ми з'ясували, які в нас запаси, щоб знати, чи надовго їх стане. Те, що ми принесли з собою, разом із тим, що передав Замбо, забезпечувало нас достатньою мірою. Найголовніше — передбачити небезпеку, що чигала на нас, — ми мали чотири гвинтівки з тисячею триста набоїв до них, мисливську рушницю й біля ста п'ятдесяти набоїв великого калібру. Харчів вистачило б на кілька тижнів; був чималий запас тютюну та деяке наукове приладдя, як-от, далекогляд і добрий польовий бінокльЁ. Всі ці речі ми поскладали на галявині, а потім сокирами та ножами позрубували багато колючих кущів і зробили з них огорожу ярдів у п'ятнадцять завдовжки. Це мала бути наша тимчасова штаб-квартира, наш притулок у випадку якоїсь несподіваної небезпеки й сховище наших запасів. Назвали ми її форт Челенджера.
Закінчили ми свою роботу пополудні. На спеку скаржитися не доводилось; та й узагалі плято і щодо температури, і щодо характеру рослинности, мало властивості помірного підсонняЁ. Серед дерев довкола нас росли буки, дуби і, навіть, береза. Височенне джинґове дерево, що набагато перевищувало зростом всі інщі, розстилало над новозбудованим фортом крислаті гілки з тоненькими, як волосся, листочками. Сівши в холодкуЁ, ми заходились обговорювати наші наступні кроки. Лорд Джон, що в скрутні хвилини завжди брав на себе командування, почав викладати нам свою точку зору.
— Доки жодна людина чи звір не бачать нас і не чують, ми — в безпеці, — сказав він. — Труднощі виникнуть тоді, як вони довідаються про нашу присутність. Донедавна в мене немаєЁ підстав вважати, що вони виявили нас. Наша тактика мусить, насамперед, полягати в тімЁ, щоб сидіти тихо й потроху знайомитись із місцевістю. Перед тим, як замінюватись візитами з нашими сусідами, мусимо добре вивчити їх.
— Але нам треба посуватися вперед, — зауважив я.
— Посунемось, не турбуйтеся за це, мій голубе. Тільки посуватися треба розважливо. Ніколи не відходьмо від нашого табору так далеко, щоб у разі потреби не можна було б зараз же повернутись назад. І ще одне —не стріляймо; хіба що нам загрожуватиме смертельна небезпека.
— А, проте, вчора ви таки вистрілили, — нагадав Самерлі.
— Вистрілив, бо не міг стримати себе. Та вчора був сильний вітер і дув він від плята на рівнину. [r-u4] Ледве чиЁ звук пострілу чути було далекоЁ від провалля. А, до речі, як назвемо це плято? Адже це ми мусимо дати йому якесь ім'я.
Пропозицій більш-менш вдалих було багато, але останнє слово сказав Челенджер.
— Воно може мати тільки одне ім'я, — промовив. — Ім'я людини, що відкрила його. Це — край Мепла Вайта.
Так він і став краєм Мепла Вайта, і цим ім'ям позначено його на мані, що мені доручено її креслити. Гадаю, під такою назвою фігуруватиме він і в майбутніх атласах.
Тепер перед нами стояло невідкладне завдання тихомирно добутися в глиб цієї країни. Ми переконалися на власні очі, що тут живуть якісь невідомі істоти, а до того ж у нас був альбом Мепла Вайта, і рисунки в ньому віщували з'явлення ще жахливіших і небезпечніших потвор. Що там мешкають люди і люди вельми жорстокі, доводив кістяк, який було пронизано бамбуковими стеблами. Він міг опинитися в такому становищі тільки тому, що хтось із силою скинув його згори. Отже, живучи на пляті під загрозою постійної небезпеки і не маючи змоги втекти, ми мусили вживати всіх застережних заходів, які підказав би Рокстонові його досвід. Водночас не могли ж ми спинитися тут, на грані цього таємничого світу, куди нас непереможно поривала цікавість і бажання виконати перейняте на себе доручення.
Ми затулили вхід до нашої фортеці купою колючих кущів і лишили під її захистом своє таборище з усіма запасами в ньому. Потім, ідучи берегом ручайцяЁ, що витікав із криниці й був би для нас провідною ниткою в разі повернення, ми безгучно й бережноЁ рушили в невідоме.
З перших же кроків стало зрозуміло, що тут на нас чекають дива. Ми йшли корчастим лісом, де росли незнані мені дерева, що їх Самерлі — найліпший ботанік у нашій експедиції — визначив як «conifera» й «cadacea» —породи рослин, властиві найдавнішим геологічним шарам. Пройшовши кількасот ярдів, ми побачили, що ручаєць ширшає й утворює досить[:-)] велике багнище. Перед нами височіли здоровезні оситняги всуміш із папортниковими деревами. Буйний вітер гойдав їхні верховіття. Раптом лорд Джон, що вів перед, спинився й підніс руку вгору.
— Дивіться! — скрикнув він. — Це ж, напевне, слід прабатька всіх птахів.
На м'якій траві відбився величезний трипалий слід. Тварина, очевидно, перетялаЁ багнище й подалась до лісу. Всі ми спинилися й цікаво розглядали величезний слід. Якщо це був птах — а яка ж інша тварина могла залишити такий слід? — то сама нога мусила бути не менша як [157]
[підписано до друку 15.8.2006]
A.C.Doyle_ZagublenyiSvit_vydavBAO_2-17_086-107_200-209__448.doc
ББК 84-4 К64
Конан Дойл А.
Загублений світ. Маракотова безодня. Собака Баскервілів. — Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2006. — 448 с. ISBN 966-338-406-9
Хто в дитинстві не захоплювався творчістю Конан Дойла? Хто не мандрував до загубленого світу з професором Челенджером, не пірнав в океанську безодню, не спостерігав тамуючи подих за пригодами геніального детектива Шерлока Холмса?
Читачам пропонується сучасний український переклад творів Артура Конан Дойла «Загублений світ», «Маракотова безодня» та «Собака Баскервілів». Приємно, що вітчизняні любителі пригодницької літератури мають нагоду ще раз насолодитися всесвітньо відомими творами.
Видання розраховане на широкий читацький загал.
Переклад Клименка Сергія Миколайовича
ББК 84-4
Усі права на цю книгу знаходяться під охороною видавців.
Жодна частина цього видання, включаючи назву
та художнє оформлення, не може бути перероблена,
перевидана, ксерокопійована, репродукована
або розмножена будь-яким іншим способом.
ISBN 966-338-406-9
(c) С. М. Клименко, переклад
(c) ТОВ ВКФ «БАО», 2006
[малюнок]
ЗАГУБЛЕНИЙ СВІТ
Ця оповідь у вільний час
Нехай розважить трохи вас
Вас, юнаків і ветеранів,
Кому старітися зарано.
ЛЮДИНА — САМА ТВОРЕЦЬ СВОЄЇ СЛАВИ
Містер Гангертон, батько моєї Гледіс, відзначався неабиякою нетактовністю і був набундючений, як неохайний какаду, хоча й добродушний, заклопотаний виключно власною персоною. Коли щось і могло віддалити мене від Гледіс, то лише гостре небажання отримати дурнуватого тестя. Переконаний, що мої візити до «Каштанів» тричі на тиждень містер Гангертон пояснював надзвичайною цінністю свого товариства й бажанням послухати його повчальні бесіди про біметалізм — питання, у якому він вважав себе великим знавцем.
Того вечора я більше години слухав його монотонне базікання про зниження вартості срібла, знецінення грошей, падіння рупії та про необхідність встановлення правильної грошової системи.
— Уявіть собі, що раптом треба буде негайно й одночасно сплатити всі на світі борги! — вигукнув він кволим, але обуреним голосом. — Що ж тоді за існуючої системи ми матимемо?
Я, як і було слід, зауважив, що в такому разі мені загрожує розоренняЁ, але містер Гангертон, незадоволений моєю відповіддю, схопився з крісла, висварив мене за мою повсякчасну легковажність, що позбавляє його можливості обговорювати зі мною серйозні питання, і вибіг із кімнати переодягатися на масонські збори.
Нарешті я залишився наодинці з Гледіс! Хвилина, від якої залежала моя подальша доля, настала. Увесь цей вечір я почувався як солдат, який чекає сигналу до атаки, коли надія на перемогу змінюється в його душі страхом перед поразкою.
Гледіс сиділа біля вікна, і її гордий тендітний профіль вирізнявся на тлі малинової шториЁ. Якою ж гарною була ця дівчина! І в той же час наскільки далекою від мене! Ми з нею були друзі, близькі друзі, але мені ніяк не вдавалося вивести її за межі тих стосунків, які я міг підтримувати з будь-ким із моїх колег-репортерів «Дейлі-газет», — суто товариських. Мені не до вподоби, коли жінка поводиться зі мною занадто вільно, занадто сміливо. Це не додає честі чоловікові. Якщо виникає почуття, воно має супроводжуватися скромністю, обережністю — спадком тих суворих часів, коли кохання та жорстокість часто йшли пліч-о-пліч. Не зухвалий погляд, а відведений убік, не жваві відповіді, а зривистий голос, схилена долі голівка — ось справжні ознаки пристрасті. Незважаючи на свою молодість, я знав про це, а можливо, таке знання, успадковане мною від моїх давніх предків, і стало тим, що ми називаємо інстинктом.
Гледіс була обдарована всіма чеснотами, що так ваблять нас у жінці. Дехто вважав її холодною і черствою, але мені такі думки видавалися зрадливими. Ніжна шкіра, смаглява, майже як у східних жінок, волосся кольору воронового крила, очі з поволокоюЁ, повні, але чудово окреслені губи — усе це свідчило про пристрасну натуру. Проте я мусив зізнатися собі, що дотепер мені не пощастило завоювати її кохання. Але хай йому грець — досить непевності! Сьогодні ввечері я доможуся від неї відповіді. Можливо, вона відмовить мені, але краще бути відкинутим шанувальником, ніж задовольнятися роллю скромного братика!
Ось такі думки роїлися в моїй голові, і я вже хотів порушити тривалу незручну мовчанку, аж раптом відчув на собі критичний погляд темних очей і побачив, що Гледіс посміхається, докірливо хитаючи своєю гордовитою голівкою.
— Передчуваю, Неде, що ви збираєтеся мені освідчитися. Не варто. Нехай усе буде як і раніше, так набагато краще.
Я присунувся до неї ближче.
— Як ви здогадалися? — мій подив був непідробним.
— Хіба ж ми, жінки, не відчуваємо цього заздалегідь! Невже ви вважаєте, що нас можна застукатиЁ зненацька? Ах, Неде! Я почувалася так добре і приємно з вами! Навіщо ж псувати нашу дружбу? Ви зовсім не цінуєте, що ми — юнак і дівчина — можемо так невимушено спілкуватися одне з одним.
— Навіть не знаю, Гледіс... Бачте, у чому річ... так само невимушено я міг би розмовляти... ну, скажімо, з начальником залізничної станції. — Сам не розумію, звідки він узявся, цей начальник, але факт залишається фактом: ця посадова особа раптом виросла перед нами і розсмішила нас обох. — Ні, Гледіс, сподіваюся на більше. Я хочу обійняти вас, хочу вашу голівку пригорнути до моїх грудей. Гледіс, я хочу...
Побачивши, що я збираюся підтвердити свої слова справою, Гледіс швидко підвелася з крісла,
— Неде, ви все зіпсували! — мовила вона. — Як було добре доти, доки не сталося це! Невже ви не можете опанувати себе?
— Але ж не я перший це вигадав! — благав я. — Така людська природа. Таке кохання.
— Так, якщо кохання взаємне, тоді, можливо, усе буває інакше. Але я ніколи не переживала цього почуття.
— Ви з вашою красою, з вашим серцем! Гледіс, ви ж створені для кохання! Ви мусите покохати.
— Тоді треба чекати, доки прийде кохання.
— Але чому ви не покохаєте мене, Гледіс? Що вам заважає — моя зовнішність чи щось інше?
І тут Гледіс стала трохи лагіднішою. Вона простягла руку — скільки грації та поблажливості було в цьому жесті! — і відхилила назад мою голову. Потім, сумно посміхнувшись, подивилася мені в обличчя.
— Ні, річ не в цьому, — сказала вона. — Ви хлопчик не марнославний, і я сміливо можу зізнатися, що річ не в цьому. Усе набагато серйозніше, ніж ви думаєте.
— Моя вдача?
Вона суворо схилила голову.
— Я виправлюся, скажіть лише, що ви хочете. Сідаймо і все обміркуймо. Ну, не буду, не буду, тільки сядьте! [7]
Гледіс подивилася на мене, немов сумніваючись у щирості моїх слів, але мені її сумнів був дорожчим за цілковиту довіру. Як примітивно і нерозумно виглядає все це на папері! Утім, може, мені тільки так здається? Хай би там хоч як, проте Гледіс сіла в крісло.
— Тепер скажіть, чим ви незадоволені?
— Я кохаю іншого.
Настала моя черга підхопитися з місця.
— Не лякайтеся, я кажу про свій ідеал, — пояснила Гледіс, зі сміхом дивлячись, як змінилося моє обличчя. — У житті така людина мені ще не траплялася.
— Який же він?!
— Можливо, дуже схожий на вас.
— Які ви люб'язні! Тоді чого ж мені бракує? Досить одного вашого слова! Що він — непитущий, вегетаріанець, аеронавт, теософ, надлюдина? Я згоден на все, Гледіс, лише скажіть мені, що вам потрібно!
Така поступливість насмішила її.
— Насамперед, мій ідеал навряд чи сказав би таке. Він натура набагато твердіша, суворіша й не схоче так швидко виконувати химерні жіночі забаганки. Але що найважливіше — він людина дії, людина, здатна без страху зазирнути смерті в обличчя, людина важливих справ, з неабияким досвідом. Я б покохала не його самого, але його славу, тому що її відблиск впаде й на мене. Згадайте Ричарда Бертона. Коли я прочитала біографію цієї людини, написану його дружиною, мені стало зрозуміло, чому вона кохала його. А леді Стенлі? Ви пам'ятаєте чудовий останній розділ з її книжки про чоловіка? Ось яких чоловіків має обожнювати жінка! Ось кохання, яке не принижує, а звеличує, тому що весь світ шануватиме таку жінку як натхненницю величних вчинків!
Гледіс була такою чарівною в цю хвилину, що я ледь не порушив піднесеного тону нашої бесіди, проте вчасно стримався і повів далі суперечку.
— Не всім же бути Вертонами і Стенлі, — сказав я. — Та й нагоди такої не випадає. Мені, принаймні, не випадало, бо я б нею скористався!
— Ні, така нагода випадає на кожнім кроці. У тому й полягає сутність мого ідеалу, що він сам іде назустріч вчинку. Його не зупинять жодні перешкоди. Я ще не зустріла такого героя, але бачу його неначе живого. Так, людина — сама творець своєї слави. Чоловіки повинні здійснювати подвиги, а жінки — винагороджувати героїв коханням. Згадайте того молодого француза, який кілька днів тому полетів на повітряній кулі. Того ранку лютував ураган, але політ було оголошено заздалегідь, і він у жодному разі не хотів його відкладати.За добу повітряну кулю віднесло на півтори тисячі миль, десь у самий центр Росії, де цей сміливець і приземлився. Ось про таку людину я говорю. Подумайте про жінку, яка його кохає. Як, напевно, їй заздрять іншії Нехай же мені теж заздрять, що в мене чоловік — герой!
— Заради вас я вчинив би так само!
— Тільки заради мене? Та ні ж! Ви повинні піти на подвиг тому, що інакше не можете, тому, що така ваша вдача, тому, що чоловіче єство у вас вимагає свого вияву. Ось, наприклад, ви писали про вибух на вугільній копальні у Вігані. А чому вам було не спуститися туди самому і не допомогти людям, які задихалися від чадного газу?
— Я спускався.
— Ви нічого про це не розповідали.
— А що тут особливого?
— Я цього не знала, — вона з цікавістю подивилася на мене. — Сміливий вчинок!
— Мені нічого іншого не залишалося. Якщо хочеш написати гарний нарис, треба самому побувати на місці події.
— Який прозаїчний мотив! Це зводить нанівець усю романтику. Але все одно, я дуже рада, що ви спускалися в копальню.
Я не міг не поцілувати простягненої мені руки — стільки грації і гідності було в цьому русі.
— Ви, напевне, вважаєте мене навіженою, з дівочими мріями в голові. Але для мене це реальність! Я не можу не зважати на них — це ввійшло в мою кров. Якщо я колись вийду заміж, то тільки за уславлену людину.
— Авжеж! — вигукнув я. — Кому ж надихати чоловіків, як не таким жінкам! Нехай мені тільки випаде слушна нагода, і тоді подивимося, чи зможу я скористатися нею. Ви кажете, що людина мусить сама творити свою славу, а не чекати, доки вона прийде в руки. Та ось хоча б і Клайв! Звичайнісінький клерк, а підкорив Індію! Ні, присягаюся вам, світ іще дізнається, на що я здатен.
Гледіс розсмішив мій ірландський темперамент.
— Що ж, дійте. Ви маєте для цього все — молодість, здоров'я, сили, освіту, енергію. Мені стало дуже прикро, коли ви розпочали цю розмову. А тепер я рада, що вона викликала у вас такі думки.
— А якщо я...
Її рука, немов м'який оксамит, торкнулася моїх губ.
— Годі слів, сер! Ви й так уже на півгодини спізнилися до редакції. Мені просто забракло духу нагадати вам про це. Але згодом, якщо ви здобудете собі місце у світі, ми, можливо, поновимо нашу сьогоднішню розмову.
Ось чому я такий щасливий наздоганяв того туманного листопадового вечора кембервельський трамвай, твердо вирішивши не марнувати жодного дня в пошуках великого вчинку, гідного моєї прекрасної дами. Але хто міг передбачати, яких неймовірних форм набуде цей вчинок і яким дивовижним шляхом я прийду до нього!
Читач, напевно, скаже, що цей вступний розділ не має жодного зв'язку з моєю розповіддю, але без нього не було б і самої розповіді, бо хто, як не людина, окрилена думкою про славу і готова до будь-якого подвигу, здатна так рішуче порвати зі звичним способом життя й пуститися навмання в повиту таємницями країну, де на неї чекають великі пригоди і безцінна нагорода за них!
Уявіть же собі, як я, п'яте колесо у возі «Дейлі-газет», провів цей вечір у редакції, коли в моїй голові визріло непохитне рішення: сьогодні ж знайти можливість здійснити подвиг, гідний моєї Гледіс. Що керувало цією дівчиною, яка змусила мене ризикувати життям заради її уславлення, — безсердечність, егоїзм? Такі думки можуть постати з роками, але ніяк не у двадцять три, коли людина пізнає запал першого кохання.
розділ II
СПРОБУЙТЕ ЩАСТЯ З ПРОФЕСОРОМ ЧЕЛЕНДЖЕРОМ
Мені завжди подобався наш редактор відділу «Останні новини», рудий буркотун Мак-Ардл, і, здається, він теж непогано до мене ставився. Справжнім нашим господарем був, зрозуміло, Бомонт, але він зазвичай перебував у розрідженій атмосфері олімпійських висот, звідки його погляд зауважував тільки такі події, як міжнародні кризи або падіння кабінету міністрів. Іноді ми бачили, як він велично простує до свого святилища, спрямувавши погляд у простір і витаючиЁ думкою десь у Балканах або в Перській затоці. Для нас Бомонт залишався недосяжним, і ми переважно мали справу з Мак-Ардлом, який був його правою рукою. Коли я ввійшов до редакції, старий кивнув мені і зсунув окуляри на лисину.
— Ну, містере Мелоун, зважаючи на все, що мені доводиться чути, ви робите успіхи, — привітно сказав він.
Я подякував йому.
— Ваш нарис про вибух на копальні чудовий. Те ж саме можу сказати і щодо кореспонденції про пожежу в Саутворку. Маєте всі дані гарного журналіста. Ви прийшли у якійсь справі?
— Хочу попросити вас зробити мені ласку.
Очі в Мак-Ардла злякано забігали.
— Гм! Гм! А в чому річ?
— Чи не могли б ви, сер, послати мене з якимось дорученням від нашої газети? Я зроблю все, що в змозі, і привезу вам цікавий матеріал.
— А яке доручення ви маєте на увазі, містере Мелоун?
— Усе одно, сер, аби воно було пов'язане з пригодами і небезпекою. Я не підведу газету, сер. І чим важче мені буде, тим краще.
— Ви, здається, прагнете вкоротити собі віку? [11]
— Ні, я не хочу змарнувати свого життя, сер.
— Любий мій містере Мелоун, ви вже занадто... занадто занеслися за хмари. Часи не ті. Витрати на спеціальних кореспондентів уже не виправдовують себе. І, в усякому разі, такі доручення дають людині відомій, яка вже завоювала довіру публіки. Білі плями на мапіЁ давно заповнено, а ви ні сіло ні впало розмріялися про романтичні пригоди! Утім, постривайте, — додав він і раптом посміхнувся. — До речі, про білі плями. А що, як ми викриємо одного шахрая, сучасного Мюнхгаузена, і візьмемо його на глум? Чому б вам не розвінчатиЁ цього брехуна? Це буде непогано. Ну, як ви на це дивитеся?
— Що завгодно, куди завгодно — я готовий на все!
Мак-Ардл поринув у роздуми.
— Є одна людина, — зрештою мовив він, — тільки не знаю, чи поталанить вам зав'язати з ним знайомство або хоча б спромогтися взяти інтерв'ю. Здається, ви маєте здатність викликати в людей симпатію до себе. Не розумію, у чому тут справа, — чи то ви вже такий симпатичнийЁ юнак, чи то це тваринний магнетизм, чи то ваша життєрадісність, але я сам на собі це відчув.
— Ви дуже люб'язні до мене, сер.
— Отже, чому б вам не спробувати щастя у професора Челенджера? Він живе в Енмор-Парку.
Мушу зізнатися, що я був трохи збентежений такою пропозицією.
— Челенджер? Славетний зоолог професор Челенджер? Чи це не він проламав череп Бланделлові з «Телеграфу»?
Редактор відділу «Останні новини» похмуро посміхнувся:
— Що, не подобається? Хіба ж ви не були готові на будь-яку пригоду!
— Ні, чому ж? У нашій справі трапляється всяке, сер, — відповів я.
— Ви абсолютно праві. Утім, не думаю, щоб він завжди перебував у такому поганому настрої. Бланделл, мабуть, нагодився до нього невчасно або не так із ним повівся. Сподіваюся, що вам пощастить більше. Покладаюся також на властивий вам такт. Це ви зможете, а газета охоче помістить такий матеріал. — Я нічогісінько не знаю про цього Челенджера. Пам'ятаю лише, що його ім'я фігурувалоЁ у судовому процесі про побиття Бланделла, — зізнався я.
— Я маю деякі відомості, містере Мелоун. Свого часу я цікавився цим суб'єктом, — він витяг із шухляди аркуш паперу. — Ось коротенькі відомості про нього: «Челенджер Джордж Едвард. Народився в Ларгсі 1863 року. Освіта — школа в Ларгсі, Единбурзький університет. Із 1892 року — асистент у Британському музеї. З 1893 року — помічник охоронця відділу в Музеї порівняльної антропології. Того ж року залишив це місце, обмінявшись дошкульними листами з директором музею. Визнаний гідним медалі за наукові дослідження в галузі зоології. Член іноземних товариств...» Ну, тут довжелезний перелік, рядків на десять: Бельгійське товариство, Американська академія, Ла-Плата тощо, екс-президент Палеонтологічного товариства, Британська асоціація тощо. Друковані праці: «До питання про будову черепа в калмиків», «Нариси еволюції хребетних» і безліч статей, у тому числі «Помилкова теорія Вейсмана», що викликала запеклі суперечки на Віденському зоологічному конгресі. Улюблені розваги: піші прогулянки, альпінізм. Адреса: Енмор-Парк, Кенсінгтон». Ось, візьміть це з собою. Сьогодні я вам більше нічим не зможу допомогти.
Я сховав аркуш до кишені й, побачивши, що замість червонощокої фізіономії Мак-Ардла на мене дивиться його рожева лисина, промовив:
— Одну хвилинку, сер. Мені не зовсім зрозуміло, з якого питання я маю взяти інтерв'ю в цього джентльмена. Що він такого зробив?
Перед очима моїми знову постала червонощока фізіономія.
— Що він зробив? Два роки тому вирушив сам в експедицію до Південної Америки. Повернувся звідти торік. У Південній Америці побував, безсумнівно, проте вказати, де саме, відмовляється. Почав було досить загадково розповідати про свої пригоди, але після першої ж причіпки ніби язик проковтнув. З ним, очевидно, трапилися якісь дивовижні речі, якщо тільки він не підносить нам грандіозної брехні, що, до речі, більше ніж імовірно. Посилається на зіпсовані фотографії, як стверджують, фальсифіковані. Його так допекли, що він почав буквально кидатися на всіх, хто звертається до нього з питаннями, і вже не одного репортера спустив зі східців. На мій погляд, це звичайнісінький профанЁ, який бавиться в науку і до того ж охоплений манією людиновбивства. Ось із з ким вам доведеться мати справу, містере Мелоун. А тепер забирайтеся звідси і постарайтеся вичавити з нього все, що можна. Ви людина доросла й не дасте себе скривдити. Зрештою ризик не такий вже й великий, зважаючи на закон про відповідальність роботодавців[Ё?].
Усміхнена червона фізіономія знову зникла з моїх очей, і я побачив рожевий овал, облямований рудуватим пухом. Нашу бесідуЁ було закінчено.
Я вирушив до свого клубу «Дикун», але дорогою зупинився біля парапетуЁ Адельфі-Террас і, замислившись, довго дивився вниз на темну, вкриту райдужними масними плямами річку. На свіжому повітрі мені завжди спадають на думку здорові, розумні ідеї. Я витяг аркуш паперу з переліком усіх подвигів професора Челенджера і переглянув його при світлі вуличного ліхтаря. І тут на мене зійшло натхнення, інакше не скажеш. Зважаючи на все, що я вже довідався про цього лайливого професора, було зрозуміло: репортерові до нього не проникнути. Але скандали, що двічі згадувалися в його коротенькій біографії, свідчили про те, що він фанатикЁ науки. Тож, чи не варто було зіграти на цих його вразливих місцях? Спробуємо!
Я ввійшов до клубу. Був початок дванадцятої, тож у вітальні вже юрмилися люди, хоча до повного збору було ще далеко. У кріслі біля камінуЁ сидів якийсь високий, худорлявий чоловік. Він повернувся до мене обличчям тієї миті, коли я підсунув своє крісло ближче до вогню. Про таку зустріч я міг лише мріяти! Це був співробітник журналу «Природа» — сухоребрий Тарп Генрі, найдобріша істота у світі. Я негайно взявся до справи.
— Що вам відомо про професора Челенджера?
— Про Челенджера? — Тарп невдоволено насупився. — Челенджер — це та сама людина, яка розповідає казна-що про свою поїздку до Південної Америки. [14]
— Як казна-що?
— Та він нібито відкрив там якихось дивовижних тварин. Загалом, неймовірні нісенітниці. Його, здається, змусили зректися своїх слів. У всякому разі, він замовк. Остання його спроба — інтерв'ю, дане Рейтерові. Але воно викликало таке обурення, що він відразу зрозумів: справи кепські. Уся ця історія набула скандального характеру. Дехто поставився до його побрехеньок серйозно, але незабаром він і цих нечисленних захисників відштовхнув від себе.
— Яким чином?
— Своєю неймовірною брутальністю й обурливим вчинками. Бідолаха Ведлі з Зоологічного інституту теж ускочив у халепу. Надіслав йому листа такого змісту: «Президент Зоологічного інституту висловлює свою повагу професорові Челенджеру й матиме за люб'язність з його боку, якщо професор зробить інституту честь бути присутнім на його черговому засіданні». Відповідь була зовсім нецензурною.
— Та що ви кажете!
— У сильно пом'якшеному вигляді вона звучить так: «Професор Челенджер висловлює свою повагу президентові Зоологічного інституту і матиме за люб'язність з його боку, якщо той забереться під три чорти».
— Господи Боже!
— Так само, мабуть, сказав і старий Ведлі. Я пам'ятаю його крик на засіданні: «За п'ятдесят років спілкування з науковцями... « Старий був зовсім приголомшений.
— Ну, а що ще ви мені розкажете про цього Челенджера?
— Та я ж, як вам відомо, бактеріолог. Живу світом, що бачу в мікроскоп, який дає збільшення в дев'ятсот разів, а те, що видно неозброєним оком, мене мало цікавить. Я стою на варті біля самої межі Пізнаного, і, коли мені доводиться залишати свій кабінет і стикатися з людьми, істотами незграбними та брутальними, це щоразу виводить мене з рівноваги. Я людина відсторонена, байдуже ставлюся до пліток, проте дещо про Челенджера чув. Він не з тих людей, яких можна ігнорувати. Челенджер — розумник. Це згусток людської сили і життєздатності, але в той же час він затятий фанатик і до того ж не нехтує будь-якими засобами для досягнення своїх цілей. Ця людина дійшла до того, що посилається на якісь фотографії, явно фальсифіковані, стверджуючи, начебто їх привезено з Південної Америки.
— Ви назвали його фанатиком. У чому ж проявляється його фанатизм?
— Та в чому завгодно! Остання його витівка — критика теорії еволюції Вейсмана. Подейкують, що у Відні він улаштував із цього приводу грандіозний скандал.
— Чи не могли б ви розповісти докладніше, у чому тут справа?
— Ні, зараз не можу, але в нас у редакції є переклади протоколів Віденського конгресу. Якщо бажаєте ознайомитися, ходімо, я покажу їх вам.
— Це було б дуже доречно. Мені доручено взяти інтерв'ю в цього суб'єкта, тож треба підібрати до нього якогось ключа. Вельми вдячний вам за допомогу. Якщо ще не дуже пізно, то ходімо.
За півгодини я сидів у редакції журналу, а переді мною лежав грубенький том, відкритий на статті «Вейсман проти Дарвіна» з підзаголовком «Бурхливі протести у Відні. Жваві суперечки». Мої наукові пізнання не відзначаються фундаментальністю, тому я не міг осягнути суті суперечки, проте мені відразу стало зрозуміло, що англійський професор висловлювався надзвичайно різко, чим дуже розлютив своїх континентальних колег. Я звернув увагу на перші ж три позначки в дужках: «Заперечувальні вигуки з місць», «Галас у залі», «Загальне обурення». Інша частина звіту була для мене справжнісінькою китайською грамотою. Я так мало знався на питаннях із зоології, що нічого не зрозумів.
— Ви хоч би переклали мені це людською мовою! — жалібно заблагав я, звертаючись до свого колеги.
— Та це і є переклад!
— Тоді я краще звернуся до оригіналу.
— Справді, невтаємниченому важко зрозуміти, про що тут йдеться.
— Мені б тільки витягти з усієї цієї абракадабри одну-однісіньку осмислену фразу, що мала б хоч якийсь зміст! Еге, ось ця, начебто, годиться. Я її навіть майже зрозумів. Зараз перепишемо. Нехай вона править за сполучну ланку між мною та вашим грізним професором.
— Сподіваюся, я вам допоміг?
— Стривайте! Я хочу звернутися до нього листом. Якщо ви дозволите написати його тут і скористатися вашою адресою, це надасть моєму посланню поважного тону.
— Тоді цей суб'єкт негайно наскочить сюди зі скандалом і переламає нам усі меблі.
— Ні, що ви! Я покажу вам листа. Запевняю вас, там не буде нічого образливого.
— Гаразд, сідайте за мій стіл. Папір знайдете тут. І, перш ніж відсилати листа, дайте його мені на цензуру.
Мені довелося чимало попрацювати, але зрештою результати вийшли непогані. Гордий своїм витвором, я прочитав його вголос скептично налаштованому бактеріологові:
— «Високошановний професоре Челенджер! Я, скромний натураліст, із глибоким інтересом стежив за припущеннями, висловленими Вами з приводу суперечностей між теоріями Дарвіна та Вейсмана. Нещодавно мені випала нагода поновити в пам'яті Ваш...»
— Безсоромний брехун! — пробуркотів ТарпТенрі.
— «...Ваш блискучий виступ на Віденському конгресі. Цю гранично чітку за викладеними у ній думками доповідь слід вважати останнім словом науки в царині природознавства. Проте там є одне місце, а саме: «Я категорично заперечую неприйнятне і надзвичайно догматичне твердження, начебто кожен окремий індивід є мікрокосмом з історично сформованою будовою організму, що поступово виникала протягом багатьох поколінь». Чи не вважаєте Ви за потрібне у зв'язку з останніми дослідженнями в цій галузі внести деякі корективи до своїх поглядів? Чи не є вони занадто категоричними? Прошу зробити ласку й прийняти мене, бо мені вкрай важливо розв'язати це питання, а деякі мої думки можна розвинути лише в особистому спілкуванні. З Вашого дозволу, я матиму честь відвідати Вас післязавтра (у середу) об одинадцятій годині ранку. Залишаюся, сер, Вашим покірним слугою.
З повагою. Ваш Едвард Д.Мелоун».
— Ну, як? — тріумфально запитав я.
[кінець 17-ї стр]
..........
..............
[початок 86 стр]
— Птеродурня! — сказав він. — Це лелека, звичайнісінький лелека.
Від люті Челенджер втратив дар мови. Замість відповіді він завдавЁ на плечі свого клунка й почимчикував далі. Але в лорда Джона, який незабаром порівнявся зі мною, вигляд був набагато серйознішимЁ, ніж зазвичай. Він тримав у руках цейсівський бінокль.
— Я таки встиг його роздивитися, — сказав він. — Не беруся вирішувати, що то таке, але таких птахів я ще в житті не бачив, кажу вам це як досвідчений мисливець.
Ось такі наші справи. Чи ми справді підійшли до Невідомої країни, чи перебуваємо на підступах до Загубленого світу, про який не припиняє згадувати наш керівник? Усе записано так, як було, і ви знаєте стільки ж, скільки і я. Таких випадків більше не траплялося, жодних інших важливих подій з нами не відбулося.
Отже, мої шановні читачі, якщо тільки колись я матиму таких, — ви пропливли разом зі мною широкою річкою, пробралися крізь очерет до зеленого тунелю, пройшли схилом серед пальм, подолали зарості бамбука, спустилися на рівнину, порослу деревоподібною папороттю. І тепер мета нашої подорожі лежить просто перед нами.
Подолавши друге пасмо пагорбів, ми побачили вузьку долину, густо вкриту пальмами, а за нею довгу лінію червонястих скель, що запам'яталася мені за малюнком в альбомі. Зараз я пишу, але варто мені відірватися від листа, і ось вона в мене перед очима: її тотожність з малюнком не викликає жодних сумнівів. Найкоротша відстань між нею і нашою стоянкою не перевищує семи миль, а потім вона згинається й іде в неозору далечінь.
Челенджер, неначе півень, з бойовим виглядом походжає табором; Самерлі мовчить, але налаштований, як і раніше, скептично. Ще один день — і багато наших сумнівів буде розвіяно. А поки що я посилаю цього листа із Жозе, який поранив собі руку в бамбукових заростях і вимагає, щоб його відпустили. Сподіваюся, що лист усе-таки потрапить за призначенням. За першої ж нагоди напишу ще. До листа додаю приблизний план нашої подорожі з розрахунку на те, що він допоможе вам усвідомити все тут викладене.
розділ IX
ХТО МІГ ЦЕ ПЕРЕДБАЧИТИ?
З нами сталося страшне лихо. Хто міг це передбачити? Тепер я не бачу кінця нашим нещастям. Можливо, нам судилося залишитися на все життя в цьому загадковому, неприступному місці. Я так вражений цим, що й досі не можу як слід розібратися в сьогоденні, не можу навіть зазирнути в майбутнє. Перше здається моєму збентеженому мозкові жахливим, друге — безпросвітним, як ніч.
Навряд чи хтось ще потрапляв у таку ситуацію. Вона така безвихідна, що я навіть не вважаю за потрібне відкривати вам точні координати цього гірського пасма й волати до друзів про спорядження рятувальної партії. Якщо таку партію й буде вислано, нашу долю, цілком імовірно, буде вирішено задовго до її прибуття в Південну Америку.
Так, ми відрізані від будь-якої допомоги, усе одно як нас би занесло на Місяць. Якщо ж ми гідно виберемося з цієї халепи, то будемо зобов'язані порятунком тільки самим собі. Мої три супутники — люди непересічні, люди неабиякого розуму й непохитної мужності. У цьому, і тільки в цьому, уся ваша надія. Варто мені поглянути на спокійні обличчя товаришів, і морок навколо мене розсіюється. Сподіваюсь, що зовні я тримаюся так само спокійно. Насправді ж мене гризуть важкі сумніви.
А тепер дозвольте мені викласти з усіма подробицями перебіг подій, що призвів до катастрофи.
В останньому своєму звіті я писав, що ми перебуваємо за сім миль від пасма червонястих скель, які кільцем оперізують те саме плато, про яке розповідав професор Челенджер. Коли наша партія підійшла до них ближче, мені здалося, що професор навіть применшив їхню висоту, тому що в деяких місцях вони сягають принаймні тисячі футів. Впадає в око також шаруватість цих скель, очевидно, характерна для базальтових утворень. Щось подібне можна спостерігати в Селісберійських стрімчаках біля Единбурга. Верхів'я гірського пасма вкрите пишною рослинністю — краї поросли чагарниками, а за ними високі дерева. Живих істот тут, мабуть, немає.
Тієї ночі ми розбили табір біля самого підніжжя гірського пасма, у пустельній та похмурій місцині. Червонясті скелі, що здіймаються над нами, не тільки зовсім стрімкі, але й загинаються скраю назовні, так що про підйомЁ із цього боку годі й думати. Поблизу від нашого табору стоїть високий, звужений догори стрімчак. Я, здається, уже згадував про нього свого часу. Він нагадує потовщений церковний шпиль. Вершина його, на якій росте високе дерево, на одному рівні з плато, але їх розділяє ущелина. Цей стрімчак і найближчі до нього відроги гірського пасма не дуже високі — на мій погляд, футів п'ятсот-шістсот, не більше.
— Ось на цьому дереві, — сказав професор, — сидів птеродактиль, якого я підстрелив. Мені довелося видертися до половини стрімчака. Гадаю, що гарний альпініст, як от я, зможе дістатися й на вершину, хоча звідти на плато все одно не перебратися.
Поки Челенджер розводився про свого птеродактиля, я придивлявся до професора Самерлі і вперше побачив у ньому щось нове: він явно починав вірити своєму суперникові і навіть виявляв деякі ознаки каяття. Уїдлива посмішка зникла з його вуст, він стояв блідий і не намагався приховати свого здивування. Челенджер теж звернув на це увагу й уже смакував перемогу.
— Професор Самерлі, зрозуміло, гадає, що, говорячи про птеродактиля, я маю на увазі звичайного лелеку, — мовив він, незграбно намагаючись продемонструвати свою дотепність, — але в цього лелеки немає пір'я, у нього надзвичайно тверда шкіра, перетинчасті крила й обсаджений зубами дзьоб.
Челенджер відважив низький уклін, посміхнувся, підморгнув своєму колезі, а той не витримав і відійшов геть.
Уранці, після легкого сніданку, що складався з кави та маніоку — харчі доводилося заощаджувати, — ми скликали військову нараду й почали обговорювати, яким чином піднятися на плато. [88]
Професор Челенджер головував з надзвичайною урочистістю — викапаний тобі верховний суддя.
Уявіть собі таку картину: цей бородань у зсунутому на потилицю безглуздому солом'яному капелюсі сидить на камені, згорда поглядаючи на нас з-під напівопущених повік, і спроквола визначає наше теперішнє становище та подальший план дій. Перед ним розташувалися ми втрьох: ваш покірний слуга — засмаглий, зміцнілий на свіжому повітрі; посмоктує люльку Самерлі з поважним та, як і раніше, скептичним виглядом; спирається на гвинтівку сухорлявий, гострий, як лезо бритви, лорд Джон, спрямувавши на Челенджера орлиний погляд. За нами двоє смаглявих метисів та індіанці, які збилися в купку, а попереду червонуваті ребристі скелі, що заступили нам шлях до бажаної мети.
— Навряд чи варто нагадувати, — розпочав наш керівник, — що у свій перший приїзд сюди я випробував усі способи, щоб піднятися на плато, і якщо вже не пощастило мені, досвідченому альпіністові, то іншому годі й намагатися. Щоправда, я не мав альпіністського знаряддя, але тепер я про це подбав і з його допомогою неодмінно дістануся вершини стрімчака. Але про підйом на головний кряж із цього боку поки що не варто й мріяти. Того разу мені довелося поспішати: наближався період дощів, крім того, мої запаси вичерпалися. Усе це вкрай обмежило мене в часі, і я встиг обігнутиЁ хребет у східному напрямку миль на шість, але не знайшов хоч трохи придатного місця для підйому. Що ж ми робитимемо тепер?
— Як на мене, то здоровий глузд підказує нам лише один вихід, — втрутився професор Самерлі. — Якщо ви обстежували хребет у східному напрямку, то тепер потрібно йти на захід і подивитися, чи не можна піднятися з того боку.
— Згоден, — підтримав його лорд Джон. — Є підстави припускати, що цей кряж не такий уже й великий. Ми обійдемо навколо нього і або відшукаємо те, що нам потрібно, або повернемося до вихідної точки.
— Я вже роз'яснив нашому юному другові, — сказав Челенджер (він завжди говорив про мене, як про десятирічного школяра), — що на легкий підйом розраховувати не доводиться, і з досить простої причини: якби такий існував, плато не було б відрізане від іншого світу й на ньому не виникли б умови, що порушують усі відомі нам закони виживання видів. Проте я цілком припускаю, що на схилах є місця, якими може скористатися досвідчений альпініст, але для важких, неповоротких тварин вони нездоланні. В існуванні принаймні одного такого місця я просто впевнений.
— Звідки ж у вас така впевненість, сер? — різко запитав його Самерлі.
— А звідти, що мій попередник, американець Мепл-Вайт, якимось чином потрапив на плато. Інакше як би він побачив те чудовисько, що намальоване у нього в альбомі?
— Отже, ви забігаєте наперед, не чекаючи, доки все це буде перевірене, — вперто заперечив Самерлі. — Я визнаю існування плато, тому що воно в мене перед очима, але чи існує на ньому життя, мені ще ніхто не довів.